Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка6/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ шостий


 

Моя розмова з Джоан Пірс відбулася в середу ввечері. Наступного дня, у четвер, я вирішив піти в рішучий наступ на працівниць своєї лабораторії. Щоб освіжити атмосферу, мені слід було, цілком очевидно, поговорити з людьми. Але не хотілося робити це з усіма водночас: переді мною постало б тоді забагато проблем. Тож я поділив персонал на частини: спершу вирішив узятися до жінок, потім — до доктора Гребела, а відтак і до решти С. Тобто я брав на себе три випробування, і кожне наступне з них мало бути легшим, якщо тільки я доможуся успіху в першому. Власне, я гадав, що коли мені пощастить перетягти на свій бік жінок, то так я позбавлю доктора Гребела його найвпливовіших прибічників. Я не скористався з невеличкої зали лабораторії, де ми звичайно дивилися кінофільми й проводили короткі збори. Мені хотілося надати розмові більшої інтимності. Я приніс до свого кабінету шість стільців і розставив їх не перед столом, а колом, бо вирішив сидіти не на своєму місці — це поставило б мене у зверхнє становище над працівниками, — а серед них, як рівний серед рівних. Ось так приготувавшись, я почав викликати їх одну за одною по селектору. Жінки сходилися, здавалось, досить схвильовані й запитально, навіть стурбовано перезиралися між собою, хоча насправді вони, коли зважити на їхнє привілейоване суспільне становище, не мали чого мене боятися. Гадаю, в цьому легкому трепеті, що впав мені в око, слід убачати й «укорінені звички», які оплакувала в своїй статті Дебора Грімм. Незважаючи на настанови, що їх дістають жінки, вони не можуть не бачити в мені начальника, причому начальника чоловічої статі, особу подвійно панівну. Хоч моя кінцева мета полягає в тому, щоб перемогти жінок, я не поспішаю її досягати. Навпаки, прибравши байдужого вигляду, я зустрічаю їх з тією холодною й педантичною ввічливістю, якої сам не терплю, бо за нею неважко розгледіти, чого від тебе хочуть. Але я поводився так з цими жінками відтоді, як отримав першу цидулку, де Гільда Гельсінгфорс критикувала мої взаємини з ними. Я й тепер поводжуся так само. Передусім я хочу, щоб перша чверть години видалась їм досить неприємною: тим вище вони оцінять мою подальшу лагідність. Мої лаборантки всідаються колом, і я — серед них. Вони дивуються. Потім на зміну подиву приходять ніяковість і хвилювання. Нас не розділяє лискучий стіл. Я навіть торкаюся своїх працівниць. І що це для них за доторк! Це доторк статевого ворога номер один! Жінконенависника! Фалократа! Нижчого демонічного створіння! Але водночас, припускаю я, цей доторк усе ж таки приємний для жінок, яких суспільство прирекло приймати в себе тільки С. У наступ іду одразу ж. Дістаю з кишені доповідну записку, що її написав містерові Берроу у відповідь на скаргу на мене, і зачитую жінкам нарікання, висловлені на їхню адресу. Звісно, я, як уже зазначав, виклав їх у цьому документі з єдиною метою: спрямувати вогонь на доктора Гребела. Одне слово, я піддав критиці деякі професійні промахи жінок — хоч, правду кажучи, й дрібні, одначе незаперечні, бо в доповідній записці зазначено дні й години, коли вони сталися, а також прізвища тих, хто їх припустився. Скінчивши читати (в мене склалося враження, що нічого нового вони від мене так і не почули), я з хвилину мовчу, а потім питаю: — Може, хтось бажає заперечити щойно наведені мною факти? Знову западає мовчанка, відтак Дія Берідж спокійно каже: — Щодо мене особисто, то я цих фактів не заперечую. З її тону можна зрозуміти, що вона збирається заперечити щось інше. Та я, перше ніж надати їй слово, вирішую зміцнити свої тили. — Ще хтось хоче зробити якісь зауваження? І по черзі дивлюся на кожну з жінок. Вони мовчки хитають головами. Мені хочеться добре розгледіти ці непроникні обличчя. Ці п’ять жінок мають різний вік — від тридцяти до сорока років. Жодна з них не потворна й не дурна. Жодна не лінива. Дві найрозумніші — подвійна несправедливість для решти — водночас і найвродливіші: місіс Дія Берідж і місіс Елізабет Кроуфорд. Звичайно, я, як «триклятий фалократ», іноді вживаю давні форми звертання. Сьогодні їх викинуто з ужитку й заборонено неписаним законом, бо всі ці слова — «містер», «міс» і «місіс» — надто вже підкреслюють статеві ознаки. З настанням найновітнішої ери треба звертатися просто: «Кроуфорд», «Берідж», «Мартінеллі». Правду кажучи, я не завжди вживаю слова «міс» або «місіс». Часом я роблю винятки. Елізабет Кроуфорд я називаю просто Кроуфорд. Вона вдова й уже скинула з пальця обручку. А ось Дія Берідж, що менше піддалася новим звичаям чи, може, більше шанує пам’ять про свого чоловіка, носить обручку й досі. Звертаючись до неї, я зухвало порушую той неписаний закон і називаю її місіс Берідж. Вона ніколи не докоряла мені за те, що містер Берроу назвав би «браком смаку» з мого боку. Але чому тоді, хай йому дідько, всі називають Берроу містером Берроу? Що означає цей недоречний наголос на статі, яку в цьому випадку подвійно стерто? — Місіс Берідж, — кажу я, обертаючись до неї, — ви, здається, хочете щось сказати? — Так, докторе. Погляд у неї холодний, але голос ввічливий. Я вже здогадуюся, що за мою крижану чемність вона відплатить мені з верхом, і чекаю. В душі я навіть відчуваю до Дії Берідж симпатію — передусім через обручку, зберегти яку в неї вистачило сміливості, а також через її волосся кольору червоного дерева, що нагадує мені про Аніту. В неї таке саме біле обличчя, такі самі витончені жіночі форми. Однак очі не зелені, а блакитні. Блакить ця справжня, вона не розчиняється й не ховається за віями. Навпаки. Вона шукає ваших очей, мов шаблю, щоб зустрітися з нею у двобої і несподівано завдати удару. — Я заперечую не самі промахи, — сухо каже Дія, — а те, що вони такі серйозні. Гаразд. Настав час і мені бути відвертим. Минулої ночі я вирішив більше не бути таким несумлінним, як у своїй доповідній записці. — Справді, ви маєте рацію, — кажу я спокійно. — Вони не такі вже й серйозні. За інших обставин я про них вам навіть не нагадав би. Усі витріщають на мене очі, особливо Дія Берідж. Вона саме наготувалася дати мені бій і раптом побачила, як я наближаюсь до неї з незахищеними грудьми! У неї спрацьовує рефлекс, який робить їй честь: вона не зважується вдарити шаблею. — В такому разі, — озивається Кроуфорд, — я нічого не розумію. — Що ви не розумієте? — спокійно питаю я. Елізабет Кроуфорд — низенька, грайлива, жвава чорнявка, але не така розважлива, як Дія Берідж. Проте її професійні якості незрівнянно вищі. Тож вона має повне право говорити про найменші дрібниці, які стосуються особисто її. Я не збираюся сперечатися з нею. Спокійно, навіть упевнено я пояснюю, що одержав одну за одною дві записки від Гільди Гельсінгфорс; вона, мовляв, докоряє мені за моє погане ставлення до жінок і до С, які працюють у нашій лабораторії; кажу й про скаргу на мене, про яку я дізнався від містера Берроу. Але я не зміг довідатися ні про те, хто написав Гільді Гельсінгфорс цю скаргу, ні про те, які мені робили закиди. Я заявив про це тоном не різким. Я, мовляв, нікого не звинувачую… Я просто констатую факти. Тільки факти: немає жодного сумніву, що в моєму столі вмонтовано мікрофон. Я замовкаю і обводжу жінок очима. Моя мовчанка викликає у Дії Берідж ніяковість, і вона не зразу наважується заговорити знову. Але по її блакитних очах я бачу, що від серця їй не відлягло. — Виходить, ваша доповідна записка — то своєрідна помста? — Слово «помста», здається мені, не зовсім відповідає дійсності. Хто не знає, що я тут особливо вразливий? Я, можна сказати, написав ту записку для самозахисту. Мовчання. — Докторе, — веде далі місіс Берідж, — а чи не простіше було б, якби ви, замість писати містерові Берроу, сказали про свої претензії нам? — Маєте рацію, місіс Берідж, це було б простіше, нормальніше, по-товариському і, я б ще сказав, набагато порядніше. Тому й викликає подив те, що автор доносу на мене виклав свої претензії містерові Берроу, а не висловив їх особисто мені. Лія Берідж густо червоніє. Колір її обличчя й очі не дають їй приховати почуттів. І під поглядами, що повтуплювалися в мене, я трохи ніяковію. Тоді Кроуфорд вдається до звинувачень, але зовсім не брутально, а навіть досить стримано, щоб не сказати із симпатією. — Знаєте, докторе, ви ніколи не справляли враження дуже доступної людини. «Ви не справляли враження»! Цей минулий час приносить мені величезне задоволення. Ось, мабуть, і настала пора скористатись із знаменитого чару латинянина. Мені таке не дуже подобається, це, на мою думку, трохи нагадує кокетування, але хіба кокетування, зрештою, — не зброя слабкішого? Я якомога привітніше всміхаюся до Кроуфорд. — Хочете сказати, що я різкий, пихатий і владний? — Приблизно щось таке, — відповідає Кроуфорд. Я сміюся, й імпульсивна Кроуфорд сміється теж. Крім Лії Берідж, у всіх на вустах пробігає усмішка. Це розряджає атмосферу: статую з п’єдесталу скинуто. Батька побито… Звісно, все це метафори. Але ніщо так не окрилює душу, як образ. Крім Лії Берідж… Вона не відриває від мене своїх блакитних очей. — Якщо дозволите сказати, лікарю, — озивається вона, не кліпнувши оком, — ви поводитесь явно несправедливо. Всі усмішки враз зникають, і я раптом починаю усвідомлювати три речі: по-перше, Лія Берідж натякає на становище, в яке я поставив доктора Гребела; по-друге, Лія Берідж — досить чесна і відважна жінка; а по-третє, саме завдяки оцим своїм рисам вона й стала ватажком серед жінок у лабораторії. Якщо я переманю Лію Берідж на свій бік, то вона, звісно, виявлятиме й до мене таку саму чесність і сміливість. — Хочете сказати, що я несправедливий до доктора Гребела? — Гадаю, ви не бажаєте визнати його заслуг. Мовчанка. — Помиляєтесь. Я їх визнаю. Доктор Гребел дуже розумна людина й чудовий дослідник. Якщо я покину Блувілл, він буде цілком гідний замінити мене. Оціпеніння. Жінки мовчать. Тільки перезираються між собою. — В такому разі… — нарешті озивається Лія Берідж і не доказує фрази. Але цієї фрази й не, треба доказувати. Я примирливим тоном промовляю: — Поставте себе на моє місце, місіс Берідж. Я не Ісус Христос. Як я можу підвищити на посаді працівника — навіть коли він цього й заслуговує, — який подав на мене доповідну записку? Цієї миті лунає крик, який майстри сцени на своєму жаргоні називають «драматичним». Цю викривальну фразу Лія Берідж виголошує одним духом. — Але ж доповідну написав не доктор Гребел! — кричить вона. Плечі в неї здригаються, груди рвучко підіймаються, волосся відкидається назад. Чудове видовисько! Я дивлюсь на неї, намагаючись запам’ятати цей образ, щоб згодом навтішатися ним. А поки що холодно кажу: — Звідки ви знаєте? — Бо її написала я! Я не чекав першого викрику, а тим більше цього другого, отож збентежено замовкаю. Нараз я осягаю всю. абсурдність своїх підозр. Як я міг подумати, що доктор Гребел, цей звичайнісінький С, дозволив собі написати доповідну записку містерові Берроу з проханням передати її Гільді Гельсінгфорс! На це могла зважитися тільки жінка, що відчуває свою кастову вищість і не боїться звернутися до іншої жінки через голову кастрата! Тільки жінка могла доповісти високій владі про помилки чоловіка, який, хоч він на службі й начальник, усього-на-всього нікчемний ЧО. Я не обурююсь. Зрештою, чи здивувався б радянський генерал, якби політичний комісар написав партійному керівництву доповідну записку, засудивши в ній його, генералову, поведінку? Я мовчу. І подумки ставлю собі кілька запитань. Цікаво, чи очевидний вплив Дії Берідж на своїх колег, який я щойно відніс на рахунок її «винятковості» й моральних чеснот, не пояснюється і її офіційними обов’язками, які оце спали мені на думку? Чи випадково вона не стала в моїй лабораторії очима й вухами Гільди Гельсінгфорс? Або, принаймні, найзапеклішим носієм віри й ортодоксальності? Я зиркаю на неї і безбарвним тоном кажу: — Дозвольте поставити вам одне запитання. Ви ознайомилися з моєю доповідною запискою, яку я подав містерові Берроу? — Ну звісно, — відповідає Дія Берідж, ніби це — звичайнісінька річ. — Тільки ви особисто чи й усі? — Всі ми. — І С теж? Це запитання викликає в жінок поблажливі посмішки. — Звичайно, ні! — відрубує Берідж. Гаразд. Я беру це до уваги. Для мене щойно відкрилися таємниці новітньої ери. С за ієрархією стоять не так близько до жінок, як я собі гадав. — Вам більше пощастило, ніж мені, місіс Берідж, — сухо кажу я. — Я не маю змоги ознайомитися з доповідною запискою, яку ви написали на мене містерові Берроу. — Цілком природно, — відповідає вона, і її спокійні блакитні очі втуплюються в мене. Я ладен розгніватись, але згадую про мікрофон і стримую себе. — Не так уже це й природно, — кажу я трохи напруженим голосом. — Коли я не знаю, в чому ви мені докоряєте, то як я виправлю свою поведінку? — Вам треба було тільки спитати нас, — відповідає Дія Берідж. — Отож я й питаю, — відважно кажу я. І треба ж таке: на початку цієї розмови я думав, що перша чверть години для них будуть нелегкими! Та ось уже через десять хвилин я стою, прив’язаний за ноги й за руки до стовпа, й чекаю їхніх стріл. Я, кому досі ніколи не вдавалося здобути перемогу над жодною жінкою-принаймні з тих, котрих я кохав! Я готуюся до найгіршого. Мовчання. Жінки жваво перезираються, так мовби радяться між собою. Перший томагавк у мене кидає Дія Берідж. — Ми вважаємо, що ви поводитеся з нами не так, як слід. — Не так, як слід?! — обурююсь я. — Але ж я з вами ввічливий. — Ви ввічливі вдавано, штучно, — каже Кроуфорд. — Насправді, крім сьогоднішнього дня, ви ставитесь до нас неприязно. — Зневажливо, — докидає Морріссон (колишня місіс Морріссон). — До того ж, — озивається Джоунс (колишня місіс Джоунс), — ви щохвилини ладні вийти за межі пристойності. — Я?! За межі пристойності?! — Ви цього навіть не усвідомлюєте! — вигукує Мейнс (колишня місіс Мейнс). — Насправді ви поводитесь, як зашкарублий фалократ. Ви просто чманієте від своєї чоловічої вищості! І скрізь носитеся зі своєю статтю! Невже я стану новим Орфеєм, якого розтерзають, оці менади? — Наприклад? — питаю я глухим голосом. — Я наведу вам не один приклад, а безліч, — відповідає Дія Берідж, дивлячись своїми блакитними очима в мої. — Ви декого з нас дискримінуєте з метою роз’єднати жінок. Кроуфорд ви називаєте Кроуфорд, Морріссон — Морріссон, а мене — місіс Берідж. Чому? На це в мене відповідь готова. Я спокійно кажу: — Я помітив, що Кроуфорд і Морріссон поскидали обручки, а ви свою носите. Я подумав, що ви, мабуть, трохи старомодна, тому, оскільки я теж старомодний, і називав вас місіс Берідж. Це пояснення дало несподіваний, а для мене навіть образливий наслідок: воно їх розвеселило. Крім Дії Берідж, усі жінки сміються. Вони дивляться на мене насмішкувато й поблажливо водночас. А Кроуфорд, і далі така сама жвава, глумливо, але незлостиво каже: — Він нічого не зрозумів! Це послаблення місіс Берідж, — даруйте, просто Берідж, — не до вподоби. Вона прицмокує язиком і, дивлячись на Кроуфорд, поважно веде далі: — Те, що хтось із нас скинув чи носить обручку, не має того значення, яке ви, докторе, в цьому вбачаєте. Я не скинула своєї обручки тому, що в мене розповнів палець. Знову лунає сміх, але Берідж одразу ж уриває його. Коли настає тиша, я намагаюся захиститись. — І в цьому виявляється моя непристойна поведінка? — Ні, — відповідає Берідж. — Це — брак смаку. Містер Берроу вам про це вже сказав, але ви його зауваження не врахували. — Тоді чому містер Берроу? Хіба це — не старомодно? — Містер Берроу — управитель. До того ж це не має значення: містер Берроу належить до С. Така логіка ошелешує мене. Отямившись, я веду далі: — Повернімося до моєї нібито непристойної поведінки. — Вона не нібито непристойна, — каже Берідж. — Вона справді непристойна. П’ятого січня ви взяли за руку Джоунс і показали їй, як слід правильно готувати препарат. На згадку про це білява Джоунс (колишня місіс Джоунс) червоніє і сором’язливо опускає очі, тоді як у неї втуплюються співчутливі погляди. — А хіба я не повинен був цього робити? — питаю я здивовано. — Ні. — Але ж треба було їй пояснити! — То й пояснюйте. Словами. А до неї не доторкайтесь. — Aлe ж я не надавав цьому аніякісінького значення! Берідж дивиться на мене ясними очима, в яких прозирають усі її чесноти. — Докторе, може, ви й справді свідомо не надали цьому значення. Але Джоунс мала підставу поскаржитися на вас. І я виконала свій обов’язок, передавши її скаргу далі. Намагаючись надати своєму обличчю якомога байдужішого, позбавленого чоловічих рис виразу, я змірюю поглядом цю діву, на яку так вплинув мій доторк. Раптом у мене виникає враження, ніби ця новітня ера — щось на зразок повернення до вікторіанства. Принаймні на початковій стадії міжстатевих взаємин. Оскільки про останню стадію не може бути й мови. І я скрушно кажу: — Пробачте мені, Джоунс. — Дарма, — відповідає та, багровіючи. — Я вже про все забула, докторе. Моя покірливість справляє добре враження на всіх, крім Берідж. Певно, вона зрозуміла, що моє каяття не таке вже й щире. Суворо, мов суддя, Берідж провадить: — Лікарю, я помітила за вами іще одну рису, куди тоншу й непристойнішу. Коли, на вашу думку, можна, ви користуєтеся своїм голосом, поглядом і усмішкою, щоб спокусити нас. — А я гадав, ви маєте мене за пихату людину! Берідж переможно заявляє: — А ви такий і є! То ви пихатий, агресивний і владний, — що с, по суті, брутальним виявом статевої зверхності, то ви кокетуєте, що є вже прихованим виявом тієї самої зверхності. — Наведіть приклад кокетування. — А щойно з Кроуфорд. Або тоді, коли ви питали в неї, чи вона вважає вас «різким і владним». Мені лишається тільки одне: вдавати з себе наївного чоловіка. — Кроуфорд, ви зрозуміли мою поведінку так само, як і Берідж? Кроуфорд сміється. — Ну, звісно, докторе. І вона дуже розважила мене. — Вона тебе не тільки розважила! — каже Берідж, опаливши Кроуфорд поглядом. І присоромлена Кроуфорд мовчить, кусаючи губи. Справді, Берідж помічає своїми блакитними очима просто-таки все. — Ви кокетуєте навіть зі мною, — веде далі звинувачувальним тоном Берідж. — У ту мить, коли я вам казала: «Але ж доповідну написав не доктор Гребел», — ви безсоромно роздивлялися мене, наче звичайнісінький сексуальний об’єкт. Мені вже вривається терпець, я насилу стримую гнів. Хочеться грубо вилаяти цю Берідж. Але. ні, не слід забувати про свою мету: будь-що домогтися миру з цими неопуританками. — Помиляєтеся, Берідж, — глухо кажу я. — Ви говорили з запалом, і мені здалося, що такий запал вам дуже до лиця. — Ви не повинні звертати увагу на мою зовнішність. — Але як цього досягти? Я вас бачу. Ви ж не примара. — Ви можете дивитись, не міряючи мене таким поглядом. Доктор Гребел ніколи на мене так не дивиться. Мені хочеться заскреготати зубами, але я зберігаю спокій. — Мабуть, у доктора Гребела естетичні почуття розвинені не так, як у мене. — Хочете сказати, що ви мною милуєтесь? — питає Берідж тоном, сповненим звинувачення, і втуплюється в мене своїми пильними блакитними очима. Мене спантеличує поворот, якого набирає суперечка. — Перше ніж вам відповісти, — кажу я, — мені хотілося б зробити одне зауваження. Я взагалі дуже чутливий до краси. Наприклад, я милуюся Джесперсеном. Проте я не гомосексуаліст. — Будьте відвертий, докторе. Ви дивитесь на Джесперсена не так, як щойно подивилися на мене. Я знову лукавлю: — А як же я на вас подивився? — Ви дали мені зрозуміти, що я вам подобаюсь. — Анітрохи, — відповідаю я. — Ваша правда, я подивився на вас замилувано, але це замилування загальне. Воно стосується як ваших моральних якостей, так і вашої зовнішності. — Це і є один із лицемірних, оманливих компліментів, — зневажливо каже Берідж і обертається до подруг, щоб завершити своє позування, — що їх колись чоловіки робили жінкам. Вони вдавали, нібито звертаються до їхньої душі, а насправді прагнули тільки їхнього тіла! — Що ви хочете цим сказати? — обурено питаю я. — Що моя дружина Аніта для мене — звичайнісінький сексуальний об’єкт? Що я одружився з дурепою тільки заради її гарного тіла? З лялькою заради її вродливого личка? З манекеном заради його елегантності? Чи я одружився з дуже розумною і добре освіченою жінкою, що, як ви самі знаєте, працює на високій посаді далеко від мене? Берідж не сподівалася такого випаду. Вона мовчки дивиться на мене. Я вловлюю в її очах певну розгубленість. — Усе ж таки, — веду далі я, — хотів би вам пояснити, як лікар і як чоловік, що зовсім уникнути взаємного потягу в професійних стосунках між чоловіками і жінками не можна, хоч особисто я завжди зводив його до мінімуму. Я ніколи не залицявся до своїх медсестер чи лаборанток. Не ходив з ними на прогулянки. Ніколи не запрошував їх пообідати зі мною. Берідж похмурніє. — Докторе, той погляд, який ви щойно на мене кинули, приховує в собі далеко не мінімум потягу. А втім, коли йдеться про чоловічу агресивність, то що таке мінімум потягу, я не знаю. — Чи не можна покласти край цій суперечці? — питає Кроуфорд. — Вона вже набирає суто особистого забарвлення. Кроуфорд хочеться взяти бодай невеличкий реванш над Берідж. Але вона, зрештою, має слушність. Я намагаюся переконати Берідж, що в моєму замилуванні нею чоловічої хоті анітрохи нема. Одначе вона стоїть на своєму: мовляв, цілком очевидно, що в ньому є якась двозначність… Берідж також чутлива до замилування, тому замовкає. Але замовкає вона, можна сказати, з честю, не повертаючись більше до того, що вже сказала, але й не роблячи поступки. Я насилу зважуюся знову заговорити і, щоб зберегти гідність, починаю лукавити: — У всякому разі, я вдячний вам. Розмова була дуже корисна. Я сказав вам про все, що, на мою думку, в нас кульгає. Ви сказали мені про те, що, на вашу думку, в нас негаразд. Тож і ви, і я це врахуємо. — Відкритим лишається питання про доктора Гребела, — каже Берідж тремтячим голосом. Гадаю, на неї можна розраховувати, вона не забуде нічого. — Щодо доктора Гребела, — спокійно відповідаю я, — то це була моя прикра помилка. Я вважав його автором доповідних записок, які насправді писала Берідж. Ми це непорозуміння з’ясували, і я більше не тримаю зла на доктора Гребела. Але чому я не повинен тримати його на Берідж, тільки сам бог знає! Одначе всі тут, у тому числі і я, сприймають це як щось саме собою зрозуміле… Берідж із зверхністю королеви згоджується з тим, що має право на цілковиту безкарність. Але Лія не відпускає мене так просто, вона переслідує мене, шпигаючи шаблею під бік. — Що ви збираєтесь робити з доктором Гребелом? — Дати йому завдання, рівноцінне з завданням доктора Пірса. Берідж схиляє голову, тож я, якщо розумію її правильно, дістаю від неї схвалення. Свою останню стрілу пускає Кроуфорд. — Докторе, — каже вона з лукавою посмішкою, — чи можна поставити вам ще одне запитання? Свою доповідну ви написали місяць тому. Але чому ви завели з нами розмову про неї аж сьогодні? Я теж усміхаюся до неї. Усміхаюся недовго і, сподіваюсь, без статевої зверхності, а тоді кажу: — А ось чому. Нещодавно я отримав від Гільди Гельсінгфорс коротенького листа, в якому вона писала, що досі ми не домоглися особливих успіхів через мої незгоди з жінками й С у лабораторії. Я зробив із цього листа висновок і написав їй заяву про свою відставку. Я дивлюся на жінок і особливо пильно на Берідж. Очевидно, вона про це не знала[22]. Вона довірена особа, якій довіряють, мабуть, не все. — Так, — кажу я, — я двічі подавав заяву про відставку. І Гільда Гельсінгфорс обидва рази мені відмовляла. Тож я дійшов висновку: Гільда Гельсінгфорс вважає, що свої взаємини з жінками та С я можу поліпшити. І ось сьогодні я спробував це зробити. — Помовчавши, додаю: — Час покаже, чи досяг я успіху. Ця розмова, що, з огляду на підслуховування, була бездоганна, справляє на жінок певне враження. Мені це впадає в око. Моя поведінка мимоволі виявилася досить гнучкою: під час усієї розмови я дозволяв жінкам ставити мене в скрутне становище, і тільки наприкінці взяв над ними гору, вдаривши козирною картою. Одначе підсвідомо я відчуваю свою гнучкість. На цьому мені хочеться завершити розмову, я підводжусь і кланяюся жінкам. На сцену виходить колишня слабка стать. Прощавайте, колишні об’єкти, що стали суб’єктами! Але чому задля свого визволення ви неодмінно маєте зневажати мене? Де ж справжня рівноправність? Згодом я сідаю за стіл. У Блувіллі зі мною таке траплялося часто: я знову відчуваю якусь нереальність. По суті, мене зовсім не шокує, що мої помічниці спонукали мене до самокритики. В цьому нема нічого страшного. Я знаю багатьох великих дослідників у медицині, лабораторії яких працювали б набагато краще, якби ті дослідники погодилися на самокритику. Ні, глибоку тривогу викликають претензії до мене блувіллських жінок: усмішку, погляд, доторк руки вони розглядають як злочин. Я ніколи не зможу змиритися з таким фанатично ворожим ставленням до другої статі. А особливо мене дивує те, які піддатливі бувають люди. Як же швидко вони дозволяють маніпулювати собою! Мільйони німців з волі Гітлера повірили в шкідливість євреїв! Мільйони американців схвалили варварське бомбардування Ханоя! А сьогодні жінки… Просто важко повірити! Вистачило всього півроку, щоб нав’язати цим розумним лаборанткам сучасне фразерство та ідеї, які воно в собі несе.  

Я думав, що мені буде нелегко помиритися з доктором Гребелом. Але я помилився. Всі його лихі почуття до мене вмить розвіяла радість, яку в Гребела викликало його підвищення на посаді. Водночас я помирився з усіма членами його касти. Серед С запанувала справжня солідарність. Образити когось одного з них означає образити Всіх їх. У моїй лабораторії С чомусь вважали, що я ставлюся до них зневажливо. І тепер вони почувають себе так, ніби заново народилися, й узялись до роботи з іще більшим завзяттям. Коли С. задоволений життям, він стає справжнім в’ючаком. У нього тільки один інтерес, одна втіха, одна мета: робота. Дайте йому роботу до вподоби, можливість рости на посаді, добру платню, і він тягтиме своє ярмо, як віл. Ні на крок не відступить із борозни, цілими днями ходитиме в упряжі, виявляючи неймовірну витривалість і зразкову покірливість. При нагоді я розширив повноваження Дії Берідж, і це дало непогані наслідки. Її науковий багаж досить незначний, зате вплив на всі три касти величезний. Берідж — це наш цемент. Але мої особисті взаємини з Берідж, на відміну від взаємин із Гребелом, повинні бути невинними. Мені не можна дивитися на неї, всміхатись їй і, звісно ж, торкатися її, навіть кінчиком пальця, отож я надолужую все у сновидіннях. Атож, я часто бачу сни! В них я повертаюсь у свою юність! Тож уночі Дія Берідж разом із Пуссі, Джекі та місіс Берроу з’являються в моїх таємних садах. А вдень, коли вона підходить до мене, я поводжуся зовсім байдуже: примружую очі, розмовляю приглушеним голосом, горблюсь і наслідую кволі рухи С. Це вершина лицемірства, бо що більше я намагаюся прибрати безстатевої подоби, то глибше вдихаю приємний запах Дії. Коли вона йде від мене, я випростуюсь, і тоді мені хочеться заіржати. Берідж, зі свого боку, грубо випробовує мої нерви. Я помічаю це з деяким острахом: її нагляд за мною послаблюється, їй не вдається при мені цілком контролювати свою поведінку. За день Берідж по три-чотири рази змінює своє ставлення до мене. На людях вона, звісно, й далі така сама холодна — я маю на увазі наші ділові зустрічі в моєму кабінеті. Наприклад, сьогодні я мав справу з чотирма різними Діями. Вранці в мене була насуплена й небагатослівна Дія Берідж (змарніле обличчя, стомлений вираз, темно-сині кола під ясно-блакитними очима). Об одинадцятій годині Берідж була заклопотана начальними проблемами, метушлива, діяльна, а зі мною відверта й приязна. О четвертій годині вона бозна-чому нагадувала крижану брилу. А наприкінці дня затіяла в моєму кабінеті справжню суперечку. Мабуть, підслуховувальний апарат, що стоїть у моєму кабінеті, в її кабінеті можна вимкнути, а то вона була б обережніша. Всі наші зустрічі починаються з якоїсь службової сварки й закінчуються сімейною сценкою. Я вчинив новий злочин! О третій годині зустрів у коридорі Кроуфорд і всміхнувся їй. Марно заперечувати: Дія це, мовляв, сама бачила! Відповідаю: я всміхаюся докторові Гребелу, то чому б мені не всміхнутись і Кроуфорд? Це ви, Берідж, сексуальна маніячка! Ви в усьому бачите лихі наміри. Тут я, і далі дотримуючись бездоганних манер, дозволяю собі кілька жартів. Прилюдно розхвалюю фахові якості Кроуфорд, особливо наголошую на її врівноваженості. Висновок: Кроуфорд має одну благодатну властивість — вона робить мене не таким колючим. І тоді агресивність Берідж зростає вдвічі, стає майже визивною. Блискаючи очима, важко сапаючи, аж груди підстрибують, розмахуючи гривою кольору червоного дерева (що так нагадує мені про Аніту), Лія накидається на мене й засипає докорами. Я, мовляв, — проклятущий лицемір! Якщо я гадаю, що вона не розуміє моїх гримас, то я помиляюсь! Вона мене розкусила! По суті, я зовсім не змінився: й далі такий самий пихатий! Запеклий фалократ! Я змінив тільки тактику: вдаю з себе святенника, щоб легше було спокушати. Кого спокушати? (Сміх.) Вас? Кроуфорд? Чи оту сердешну Джоунс? Усе це надто безглуздо. Що ж, шпигунко, пишіть іще одну доповідну, мені на неї начхати. До побачення, колючий їжаче! Мені навіть не хочеться з нею сваритись. І я грюкав за собою дверима. Звісно, мій гнів удаваний, у наших взаєминах, зрештою, все фальшиве. Просто парадокс: у запеклій боротьбі проти сексуальності все між нами сексуалізувалося. Вже нічогісінько нема невинного — жодної манери, жодного руху, жодного погляду. Блукаючий погляд неодмінно має бути підозрілим. Ми з Берідж у своїх сварках говоримо теж тільки про статеві стосунки, вона щоразу натякає на мою чоловічу спроможність, і, сподіваюся, не лише для того, щоб її засудити. Одне слово, суть її натяків не тільки в цьому! Хіба можна зводити моє призначення лишень до цієї простої функції? Цінувати мене тільки за наявність відтворюючого механізму? Адже я ще й невропатолог, дослідник, люблячий батько й розчарований чоловік. У суботу напівпророцтво місіс Пірс не здійснюється. Ополудні, коли я вже сподівався побачити через кілька годин Аніту, дзвонить телефон. До горла мені одразу ж підкочується клубок. Аніті дуже прикро, але приїхати сьогодні ввечері, як пообіцяла в листі, вона, мовляв, ніяк не може. Зате цілком напевне (мені вкарбовуються в пам’ять ці два прислівники) вона приїде в середу. Пауза. «В середу? — питаю я недовірливо. — Посеред тижня?» — «Еге ж, у середу». Мені не вдається витягти з неї ніякого пояснення з приводу її приїзду в такий незвичний день, і я, вкрай засмучений, кладу трубку. А ввечері я, шукаючи підтримки, розповідаю про цю розмову Джоан Пірс. Однак вона не коментує мою розповідь. «У середу?» — тільки й перепитує Джоан. І двічі поглядає на мене: першого разу мовби обпалює мене блискавкою, а другого — співчутливо й поважно. Субота й неділя минають надзвичайно погано. Прогулюючись верхи, я майже не звертаю уваги на Пуссі й анітрохи не допомагаю Стайнові, який, насунувши на очі свого простреленого тірольського капелюха (з дірочки від кулі вибивається довге пасмо сивої чуприни), всіляко намагається завести розмову з охоронницями. Я іду на Чучці трохи віддалік, насуплений і мовчазний. Я не стрепенувся навіть тоді, коли Джекі — так, так, саме Джекі! — несподівано подивилася на мене й усміхнулась. Я вже переситився цими незбагненними міжстатевими взаєминами. Коли я повертаюсь додому, Дейв уже вдруге — хоч і не так виразно — виявляє своє невдоволення мною. Йому не до вподоби мої недільні верхові прогулянки. Мабуть, син побоюється, що я, розтявши шаблею череп одній охоронниці й поклавши впоперек сідла другу, подамся до близької Канади, а його покину в Блувіллі. Але тепер мені все так остогидло, навіть сам Дейв, що я сприймаю його примху невдавано байдуже, і це дає непоганий наслідок: він одразу ж угамовується. Навіть більше, вночі він уже не прокидається о другій годині від кошмарного сну. Добрий урок. Я його запам’ятаю. На щастя, в понеділок я не встигаю задуматися про себе. З ранковою поштою приходить новина (а в Блувіллі новина — це все, що проникає з-за його меж), яка глибоко нас вражає. Я одержую листа.  

«Шановний докторе Мартінеллі! З огляду на пошесть, що сіє смерть серед чоловіків Сполучених Штатів, а також на необхідність відновлювати населення в країні, Федеральний сім’яний банк, створений у Вашингтоні 2 травня ц. р., назвав нам Ваше прізвище й дав Вашу адресу як знаменитого вченого, що, проживає в «охоронній зоні» у Вермоцті й може постачати нам сім’я. Якщо Ви згодні, то о 19-й годині 3 червня до Блувілла приїде група лаборантів».  



Листа підписав доктор Ф. Б. Малберрі, який назвав себе представником Федерального сім’яного банку в Монтпельєрі[23]. Лист розмножений на ротаторі, лише моє прізвище вдруковане на машинці. Я дійшов висновку, що таку цидулку отримав не тільки я, і обережно запитав про це в Стайна та Джесперсена. Чи одержали листа за підписом Малберрі? Таке саме запитання я поставив і Пірсові та Сміту, але вони відповіли заперечливо, тоді як Стайн і Джесперсен (перший вельми стурбовано) дали ствердну відповідь і вирішили прийти ввечері до мене. Чому саме до мене? Тому, що я, чекаючи на приїзд Аніти, розшукав у своїй кімнаті підслуховувальний апарат і тепер можу на якийсь час його вимкнути. Стайн сідає на моє ліжко, не скидаючи капелюха (хоча його сива чуприна досить буйна, а в кімнаті тепло), а Джес умощується в одне з двох моїх крісел. Якийсь час ми всі мовчимо. Нарешті Стайн починає розмову, говорячи то мовою ідиш, то по-німецькому, а то по-англійському. Я кажу, що погано так розумію, і його сіро-голубі очі непривітно зиркають із численних складок на повіках, ніби звинувачуючи мене в тому, що ми одержали ці листи від Малберрі. — Ну ось, маєте! — вибухає він і заходжується швидко говорити по-англійському з німецькою вимовою. — Ми знов опинились у полоні цієї старої задрипаної євгеніки! Як у часи нацизму! Я мав би про це здогадатися, коли по приїзді сюди мене примусили відповідати на бридкі запитання про моїх родичів. Ральфе, завжди стережись людей, які цікавляться твоїми дідусями й бабусями! Вони або расисти, або євгеністи! І ті, й ті — одного кореня зілля. — Ти перебільшуєш, — каже Джесперсен. — Євгенізм не таке вже й погане вчення. Наприклад, обезпліднювання індивідів з вадами мені здається дуже важливим захисним засобом. — Ти нічого в цьому не тямиш, хіміку! — багровіє Стайн. — По-перше, обезпліднювання малоефективне, домінуючі вади виникають шляхом мутації знов. А рецесивні вади можуть передаватися й через здорових людей. Та найважливіше те, що, слухай добре, обезпліднювання — це відкрита дорога для найрізноманітніших зловживань. Чи знаєш ти, що в штаті Каліфорнія, де оскоплення засуджених за статеві правопорушення було дозволене задовго до приходу на пост президента Бедфорд, тільки двоє суддів засудили до вихолощення аж сто одного обвинуваченого! А то ж були всього лиш гомосексуалісти й чоловіки, що полюбляли привселюдно роздягатися догола. — Звідки тобі про це відомо, Стайне? — питає Джес, мовби дивуючись, що звичайний біолог знає закони штату Каліфорнія. Стайн знизує плечима, насуплює брови й, стримуючи гнів, каже: — Відомо, бо я паскудний єврей з довгим носом і великими вухами, який розпізнає беззаконня на відстані. По цих словах він одвертається від Джеса, ніби не бажає більше його бачити. Я мовчки дивлюсь на Стайна. Його обличчя геть покраяне зморшками, очі сховані за мішками повік, а обабіч опущених, міцно стиснутих губів на задирливе підборіддя збігають дві сумні складки. — Ну що ти, Стайне! — втручаюсь у розмову я. — Не втрачаймо здорового глузду. Поки що йдеться не про наше оскоплення, а про те, щоб узяти в нас сім’я. Це ж зовсім інша річ. Навіщо я це сказав?! Стайн обпалює мене зневажливим поглядом. — Ральфе, — каже він глухим голосом, — ти легковажна людина. Це не зовсім інша річ. Оскоплення й селекція — це лицьовий і зворотний боки євгенізму. Що робить тваринник, який хоче поліпшити поголів’я своїх тварин? Він оскоплює більшість самців, вибираючи серед них одного-двох найкращих. Селекція ґрунтується на оскопленні. — Дозволь сказати, — озивається Джес, — селекція поганих наслідків не дає, особливо у розведенні коней. Стайн здіймає догори руки й рвучко схоплюється з ліжка: — Aber Mensch![24] Ми ж не коні! Ми люди! Ми вільні істоти! Ніхто не має права поводитися з нами, як із худобою. Ніхто не має права сказати: ось із оцього ми зробимо вола, а в цього братимемо сім’я для штучного запліднення корів! Donner wetter, Mensch![25] Я не бугай! Я чоловік! І не збираюся давати й міліграма свого сім’я, щоб ним запліднили якусь дурепу через двадцять років після моєї смерті! — Через двадцять років після твоєї смерті? — питає ошелешений Джес, а що Стайн і далі не хоче на нього дивитись, то він обертається до мене. — Може, й не через двадцять років після його смерті, — відповідаю я. — В усякому разі, через десять-дванадцять років після того, як візьмуть сім’я. Тут проблем нема, сім’я зберігається добре. — То таке вже робили? — питає Джес. Я мовчки дивлюся на нього. На Джеса дивитися приємно. Симфонія пастельних тонів, де переважають білизна чуба, рожевість щік, блакить очей. Але він трохи обмежений фахівець у своїй галузі. — Тепер, — кажу я, — здається, ми вже маємо Федеральний сім’яний банк. Колись були тільки приватні такі банки. Вони зберігали сім’я при температурі рідкого азоту десь за двадцять доларів на рік. — Але навіщо? — питає Джесперсен, підводячи брови. — Скажімо, ти зробив собі розтин сім’яного каналу, але хочеш, незважаючи на це, зберегти здатність мати дітей. — Тоді навіщо ж робити собі розтин сім’яного каналу? — сміється Джес. — Гадаю, тут нема нічого дивного. Були чоловіки, які вважали, що то вони повинні стати безплідними, а не жінки, з якими вони живуть. І ті чоловіки зберігали в одному з банків своє сім’я — на той випадок, коли б їхні дружини забажали завагітніти. — Йолопи! — скрикує Стайн. — Невиліковні йолопи! Джес зиркає на Стайна, але той не зав’язує з ним розмови, і Джес повертається в мій бік. — Що ж до мене особисто, — каже він, — то мені такі чоловіки здаються благородними. Навіщо примушувати жінок вживати пілюлі? Чому не може чоловік зробити так, щоб жінка не вагітніла? — Це не те саме, — озиваюсь я. — Жінка може будь-коли кинути вживати пілюлі. А ось повернути чоловікові після розтину сім’яного каналу здатність знову мати дітей насправді вдається тільки в двадцятьох п’ятьох випадках із ста. Розтин — це каліцтво, і нема певності, що воно не таїть у собі небезпеки. — Божевілля! Божевілля! — вигукує Стайн. — Не говори мені про це американське безглуздя! Принаймні тепер уже не стоїть питання про розтин сім’яного каналу! У вас чоловіків просто каструють, досить тільки сказати «так» чи «ні». (Ця фраза наводить мене на думку, що Джоан Пірс давала йому читати статтю Дебори Грімм і він запам’ятав, що та писала про неоскоплених чоловіків літнього віку.) Тепер питання полягає в тому, згодимося ми взяти на себе роль огирів-плідників чи ні. Мовчанка. — Перше ніж відповісти, я прошу тебе подумати, — кажу я. — Щоб потім ти не звинувачував у легковажності тільки мене. Стайн реагує зовсім несподівано. Він схвально всміхається, ніби оцінюючи зі знанням справи це моє гостре зауваження. Я встаю, підходжу до вікна й трохи відхиляю подвійні штори. Надворі темно. Не видно нічого, крім яскраво освітленого барака «самотніх жінок», що стоїть навпроти за якихось метрів двадцять. Там спить Берідж. Я навіть знаю, де її вікно. Насправді я ні про що не думаю. Все вже обмірковано. Я тільки хочу перепочити й узяти розгін. З нас трьох Стайн найкраще поінформований, має найбільший досвід і Наймудріший. Але я не хочу, щоб він гримав на мене. Він робить це не свідомо, але наслідок той самий: розмова з ним обертається на його монолог, який нагадує звинувачувальну промову на суді. Стайнові притаманна манія звинувачення, обурливого викриття, палкої зневаги. На початку розмови нас це ще не стосується, та, оскільки ми в нього під рукою, згодом він накидається й на нас. Зробивши так паузу в розмові, я знову сідаю в крісло й кажу: — Переді мною передусім постає питання: чи нам справді дають вибір? Чи ми можемо відмовитися? Мабуть, так, бо Малберрі пише в своєму листі «якщо Ви згодні». Але я одразу ж звернув увагу на те, що він призначає нам побачення з групою лаборантів, так ніби він упевнений у нашій згоді. — Цілком правильно, — кидає Стайн. — Дякую, Стайне, за підтримку, — кажу я з нотками сарказму. — Я лише хочу переконатися, що мені надають можливість відмовитись. А що цю відмову розцінять як антипатріотичний вчинок, то я виправдаю її моральними мотивами. Я відповім, що відчуваю огиду до мастурбації, особливо коли її робитиме мені санітар. По суті, я розглядаю це як гомосексуалізм. — Непогано, — каже Стайн, і його збрижене обличчя старого слона ще більше морщиться. Він похитує головою і докидає з усмішкою в кутиках губів: — Непогано. Але я придумав ще краще. Я скажу, що вирішив залишитися вірним іудейському закону і розглядаю мастурбацію як Онанів гріх, про який ідеться в тридцять восьмому розділі Книги Буття. Я зиркаю на нього й хитаю головою. — Не дуже й краще. Тобі скажуть, що твоє сім’я не викинуть на землю й не осквернять, а, навпаки, старанно зберуть для майбутнього запліднення. — Нічого мені не скажуть, Ральфе. Релігія — це справжній бастіон, і ніхто не наважиться піти на нього в наступ. Мовчанка. Ми дивимося на Джеса, і той червоніє. А тоді досить сміливо каже: — А я маю намір дати згоду. Стайн, на превеликий мій подив, не червоніє і навіть не вимагає пояснення. А втім, я теж не вимагаю, тільки пильно дивлюся на Джеса. Джес теж утуплюється в мене своїми ясними очима. — Я не збираюся ні засуджувати вас, ні докоряти вам, але, як уже згадав Ральф, дивлюся на відмову як на антипатріотичний вчинок. — Я не сказав, що дотримуюся такої думки, — жваво заперечую я. — Я відніс її на рахунок властей. — Я так і зрозумів, — каже Джес, — що ти її не поділяєш. А я поділяю. Я мовчу, Стайн теж. Мені не хочеться говорити Джесові, що загалом він має рацію, але зокрема — ні. Бо адміністрація, яка керує нами, не гідна довіри, особливо щодо нас! Коли зважити на тиранію й свавілля, які нині панують у країні, то чому б не припустити, що, використавши нас як плідників, завтра адміністрація не вирішить зробити з нас скопців? Але я не кажу про це ні слова. Не знаю, чи Джоан Пірс давала Джесові читати статтю Дебори Грімм. Мабуть, ні. Вона, як і я, не повинна довіряти його наївності. Може, навіть його конформізму. — Пора вже зробити шпигунству компенсацію, — каже Стайн. З тією самою неприязню до Джеса, з якою кілька хвилин тому він із нього глумився, Стайн уриває розмову. Вислів «зробити шпигунству компенсацію» (його придумав Стайн) означає, що після таємного обміну думками я маю знову ввімкнути підслуховувальний пристрій, щоб він із півгодини позаписував нашу невинну розмову за чаркою віскі. Це щоб той, хто бачив, як до мене заходили Джес і Стайн, не здивувався, що на магнітофонній стрічці немає ніякого запису. Щоправда, в цьому випадку під час прослуховування стрічки можуть помітити, що запис зроблено із зміщенням часу. Але доводиться ризикувати. Коли Джес і Стайн пішли від мене, я надягаю піжаму й ходжу сюди-туди по кімнаті. Перегодя зупиняюся біля вікна і, як уже робив цього вечора, підіймаю ріжок штори. Навпроти, зачинившись у такій самій, як моя, кімнаті, спить або не спить Берідж. Нас розділяють якихось двадцять метрів і страхітливе табу: якби ми з нею лягли в одне ліжко, то це було б, принаймні для мене, самогубство. Одначе третього червня, знехтувавши — я цього певен — мою відмову, приїде група лаборантів по моє сім’я. Через рік, через десять років це сім’я запліднить десь в Огайо чи в Алабамі відібраних комп’ютером жінок, якості яких будуть доповнені моїми. І від цього зачаття на відстані, на подвійній відстані — в просторі й часі — народяться немовлята. Тих немовлят виростять у державних дитячих притулках, вони не знатимуть ні батьків, ні навіть матерів, звільнених від материнських обов’язків. Яке прекрасне поріддя ми матимемо! Прекрасне і чистокровне! Ось вам останній винахід нашої культури: статевий інстинкт остаточно поборено! Я чую, як у своїй кімнаті ворушиться Дейв, Я зупиняюсь, затамовую подих і прислухаюсь. Ні, все гаразд. Сердешний Дейв! Йому дванадцять років. Він не знає, як відрізнятиметься його життя від нашого.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка