Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка5/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ п ’ ятий

 

Третього квітня я отримав від Гільди Гельсінгфорс таку відповідь:  



«Докторе Мартінеллі! Угода, яку Ви підписали, зв’язує вас з акціонерною компанією «Гельсінгфорс» на два роки, і коли вона й дає право компанії звільнити Вас будь-якого дня, то за Вами не визнає права подавати у відставку, хіба що Ви бажаєте залишити компанії весь свій заробіток, який ми заморозили на вашому рахунку в наших банківських книгах. Гільда Гельсінгфорс».  

Я мало не скрикнув на радощах, коли прочитав цю записку: мені відмовили у відставці, і Гільда Гельсінгфорс зійшла зі свого п’єдесталу! Переді мною було вже не всесильне садистське божество, а зажерлива патронеса, яка вела мову про контракт і дрібняки. Я відчув свою перевагу й одразу ж вирішив скористатися з неї. Четвертого квітня я написав містерові Берроу такого листа:  

«Шановний містере Берроу! Місіс Гельсінгфорс має рацію. Те, що в моїй лабораторії досі не досягнуто значних результатів, слід віднести на напруженість, яка виникла між мною та С. Що ж до мене особисто, то я й далі домагаюся своєї відставки і задля волі ладен відмовитись від сум, які мені винна компанія «Гельсінгфорс». Доктор Мартінеллі».  

Я був певен, що цей лист нічого не змінить. У ньому я звинуватив лише С, не згадавши й словом про жінок, які, однак, поставили переді мною в лабораторії стільки проблем. Я промовчав про них з тактичних міркувань: не хотів битися водночас з двома ворогами. Гільда Гельсінгфорс надіслала відповідь п’ятнадцятого квітня:  



«Докторе Мартінеллі! Я беру до уваги, що Ви вже двічі подавали заяву про свою відставку. Це дозволяє мені того дня, коли ми з Вами розлучатимемось, не виплатити Вам вихідної допомоги, передбаченої угодою. А поки що прошу й далі виконувати обов’язки, які на Вас покладено. Гільда Гельсінгфорс».  

Конверта я розпечатав, як і доти, аж тоді, коли залишився в помешканні сам. Я боявся спокусити долю. Але потім зітхнув і вишкірив зуби. Так, я вишкірив зуби. Зусилля партнерки по угоді нагнати на мене в останню мить бодай якогось страху («того дня, коли ми з Вами розлучатимемось»), здалися мені грубими, непевними й малопереконливими, а думка, нібито я клопотатимусь про вихідну допомогу, коли мене проганятимуть із «забороненої зони», — зовсім смішною. У цьому листуванні з Гільдою Гельсінгфорс я відчув себе переможцем, і це дало мені неабияку втіху. Але вона тривала не довго. Радість анітрохи не скидається на рослину, яка може рости в Блувіллі. Власне, коли все добре зважити, цей епістолярний двобій нічого не змінив. Справи в лабораторії ішли й далі погано. Дослідження не посувалися. У мене було надто мало надії на Анітин приїзд, тому я нікому не сказав, що вона пообіцяла навідати мене наступної суботи. Одначе місіс Пірс здогадалася про це. Невже на мені все написано? Невже її очі прочитали Анітиного листа (зіжмаканого, а потім розгладженого) крізь мій костюм і шкіряний гаманець? Звісно, якщо місіс Пірс довідалася про майбутній Анітин приїзд, то в Блувіллі про це знають уже всі. У тім числі й «одиначки» та С. Місіс Пірс — єдина дружина ЧО, якій пощастило налагодити взаємини з вищими кастами. І хоч її розпалює невситима цікавість, вони не замовкають, коли вона опиняється в їхньому колі, не кидають на неї холодних поглядів і не гримають. Вона розтопила їм серця своєю привітністю, зворушила їх своїми передчуттями і збентежила пророкуваннями. Її мисливське поле — кафетерій. Заповнивши тацю, місіс Пірс ніколи не сідає за стіл ЧО, навіть за стіл свого чоловіка. Вона знає, що з нами може побачитись коли їй заманеться, і приберігає нас на вечір. У кафетерії Джоан, покрутивши пташиною головою й понишпоривши довкола яструбиними очима, вибирає собі майбутню жертву, а тоді раптом кидається до столу С або «одиначок» — де тільки побачить вільне місце. Потім умоститься, заволодіє увагою сусідів і починає без упину розмовляти. Ця жінка знає все й про всіх, і їй легко вдається розважити й розчулити людей. Місіс Пірс зачаровує кожного ще й своїми здібностями. Вона графолог, фізіономістка й хіромантка. Джоан знає імена та прізвища всіх мешканців Блувілла, знає вік, смаки, турботи й слабкості кожного. З доктором Гребелом вона щоразу заводить мову про колекціонування (хтозна-тільки, звідки вона довідалася про цю його пристрасть, адже він небалакучий). Спробувала Джоан взяти штурмом і місіс Берроу й здолала її менше, ніж за тиждень. А містер Берроу чинив га опір цілий місяць — усе вислизав з її рук. («Ральфе, мені ніяк не щастить схопити його, він надто слизький».) Та зрештою Джоан таки знайшла пастку й на нього: марнославство. Воно в містера Берроу справді велике, гіпертрофоване, навіть патологічне. Я бачив, як діяла місіс Пірс: це було незабутнє видовище. Підстрибуючи на своїх довгих, як у чаплі, ногах, вона з виглядом чародійки підкрадалася до містера Берроу і, як тільки опинялася біля нього, починала щедро обсипати його компліментами. Управитель сприймав їх залюбки: навіть надто перебільшені компліменти не викликали в нього зніяковіння. Я відвів місіс Пірс убік і сказав: «Джоан, ви не маєте почуття міри, ви розливаєте похвалу ополоником!» Вона засміялася уривчастим, пронизливим сміхом, схожим на крик. чайки. «Ні, Ральфе! Не ополоником, а кельмою! На містера Берроу похвалу треба ляпати тільки кельмою!» У середу ввечері, коли я проходжу під вікнами барака Пірсів, хтось ізсередини стукає в шибку. Я підводжу голову, але не бачу нікого. Та я знаю звичаї Джоан і заходжу. Вона стоїть біля вікна і, приклавши пальця до губів, киває мені головою, щоб я сів. Я сідаю. Джоан тримає біля очей бінокля, а оскільки завіски запнуті, то я питаю себе, що вона бачить надворі. Але тут я помічаю в завісці перед скельцями бінокля стирчать двоє кружалець, які вона вирізала, але не до кінця, в тканині; в дві дірочки. Крізь них Джоан бачить усе, що діється надворі, тоді як її звідти не видно. Мабуть, коли Джоан не веде своїх спостережень, вона закріплює ці двоє кружалець на місці клаптиком клейкої стрічки. Я чекаю добрих хвилин п’ять, але не нудьгую. Джоан Пірс подобається мені, як може подобатися жінка, що до неї анітрохи не відчуваєш потягу. З цього погляду я можу бути спокійний: потягу в мене до неї нема. Джоан позбавлена будь-якого чару, принадних форм, ба навіть звичайних статевих ознак. Та коли я забуваю про її тіло, то відчуваю велику приязнь до неї й дорожу її приязню, вмінням підкоряти мене собі й особливо тим, що кожного разу, коли Джоан киває мені головою, вона має сказати мені щось нове. А в цьому відлюдному блувіллському житті, де ми не знаємо нічого, крім роботи й тривоги за майбутнє, будь-якій новині немає ціни. Я сиджу, і Джоан, наче велика артистка, яка впевнена в публіці й приберігає свої ефекти, примушує мене чекати. Ну ось, нарешті я визрів. І вона, зі свого боку, теж уже готова. Джоан відриває бінокль від очей, знову прикладає палець до губів, простує в куток кімнати, вклякає навколішки й чаклує над чимось біля плінтуса, але над чим саме, я не бачу, бо вона повернулась до мене спиною. Коли місіс Пірс нарешті підстрибом підходить до мене, то скидається на усміхненого яструба й голосно регоче; цей її регіт нагадує пронизливий зойк. Вона сідає навпроти мене в крісло-гойдалку й заходжується радісно погойдуватись. Мені стає страшнувато, бо коли я довго дивлюся на неї, мене починає нудити. — Ральфе, розмовляйте вільно! Я вимкнула підслухувач. А оскільки в суботу до вас приїде Аніта, то й вам, Ральфе, раджу знайти вдома свій. Не треба, щоб містер Берроу втішався вашими пустощами! І місіс Пірс знову сміється криком чайки й шалено розгойдується в кріслі. Я потуплюю очі й зніяковіло всміхаюся. — Годі вам, Ральфе! — гукає вона сміючись. — Годі вдавати незайманого хлопчика! — Годі й вам гойдатися, мені неприємно дивитись. — О, даруйте, Ральфе, я забула! Вона зупиняє крісло. Я зиркаю на неї. — А як ви дізналися, що Аніта має приїхати? — У понеділок ви одержали від неї листа. — Ви впізнали її почерк на конверті? — Та ні. Ви забуваєте, що отримуєте свою пошту в лабораторії. Я помітила, з яким поважним виглядом ви обідали. — Не знав, що на моєму обличчі можна все прочитати, — трохи роздратовано кажу я. — Заспокойтеся, Ральфе, далеко не все. До того ж зробити це можу тільки я, бо знаю контекст. — Який контекст? Джоан сміється. — Невже я повинна договорювати все до кінця? Ну що ж, назвімо це… збудженням, що його викликає у вас присутність будь-якої жінки (добре сказано!), й тривогою за ваші майбутні взаємини з Анітою. — І що змінилося в цьому контексті? — З понеділка це збудження стало гарячковим (сміх), на вашому обличчі можна було побачити й надію, й розпач. До того ж ви куди менше говорили і майже не турбувалися про Дейва. — Я міг думати про іншу жінку. Знову сміх, схожий на крик чайки. — Так, так, Ральфе, ви думали й про іншу жінку! Не намагайтесь обвести мене круг пальця, лицеміре! Але інші жінки, на вашу думку, недоступні, і ви, мріючи про них, дали їм належну оцінку… Я мовчу. Отже, вона здогадалася про Пуссі. Але як? Не думаю, що Стайн… Ні, ні, це на нього не схоже. Мене збиває з пантелику її талант ясновидиці, і я, навіть не обмірковуючи свій вчинок, такий схожий на вчинок людини, яка просить ворожку поворожити, запитую в місіс Пірс: — Джоан, як ви гадаєте, Аніта й справді приїде? Місіс Пірс більше не сміється. Вона дивиться на мене лагідними проникливими очима. — Цілком можливо. Але не гнівайтеся на неї, якщо вона два-три рази не дотримає слова. Чи якщо буде змушена приїздити до вас дедалі рідше. Ні, Ральфе, не кривіться так. Аніта не може робити того, що їй заманеться. Особливо зважте на те, що вона обрала шлях, на якому ви не можете бути її супутником. Вона багато попрацювала, не знаючи ні хвилини спокою, й зробила велику кар’єру. Аніта не відмовиться від неї заради вас. Я байдуже відповідаю: — Тоді я відмовлюся від своєї. — О ні, ви залишитесь у Блувіллі! Ви прив’язані до нього, як жінка до домашнього вогнища. А Аніта — велика людина й весь час у високих справах. Вона думає про вас. Але не може бути поруч із вами. — А ви не думаєте, що вона приїздила б частіше, якби кохала мене дужче? Лунає сміх, схожий на крик чайки. — Ральфе, ви міркуєте, як жінка! Аніта поділила своє життя, як чоловік, на дві шафки: у більшій — її кар’єра, в меншій — ви. — Чудово! — Та й ви, Ральфе, будьте відвертіші. Ви теж не закохані до нестями в Аніту. Ви мрієте й про інших жінок… Я переймаюсь якимсь двоїстим почуттям до Джоан. Вона водночас захоплює й дратує мене. Місіс Пірс усе бачить, усе знає й ніколи не дає вам про це забути! Вона мало зважає на те, що ображає вас, проникає у ваші таємниці, ганьбить вас. Я гордовито мовчу, але моя погорда її не обходить. Скоріше розважає. Їй додає сили приязнь, яку вона відчуває до мене й на яку я відповідаю взаємністю. І місіс Пірс, впевнена в цій силі, добирає ще гостріших слівець. Вона просто кидається в наступ, викликаючи в мене хвилювання й трепет. Якщо вона так діятиме й далі, то невдовзі цілком залізе мені в душу. Джоан сміється. — Не забувайте, що Аніта вельми небайдужа до вас. І знов уривчастий, пронизливий сміх. Ніби ціла зграя чайок злітає в повітря. — А втім, я її розумію, — каже місіс Пірс, роздивляючись мене своїми колючими очима. — Ви гарний хлопець, Ральфе, і все у вас у міру! Прошу вас, не жахайтеся! Я не роблю вам пропозицій. А втім, що б ви робили з таким кістяком, як я! Еге ж, адже ви любите пухкеньких жінок. (Звідки вона про це знає?) До того ж самі знаєте, я не можу похвалитися хтивістю. Ні, ні. — Вона сміється. — Бідолашний Реджіналд. (Реджіналд — її чоловік.) Мені, Ральфе, особливу втіху дають тільки мої очі. Мене вражає невимушеність, з якою Джоан Пірс говорить на заборонені теми. Я розумію, чому в Блувіллі вона має такий успіх. Вона в усе втручається, може що завгодно сказати, в неї нема ніяких комплексів. І це допомагає й решті людей звільнитися від своїх комплексів. Наприклад, я дуже ніяковів, особливо замолоду, через свій низький зріст. І тепер мені приємно, що Джоан натякнула на мій зріст, не зачепивши мене за живе, навіть пожартувала з цього приводу («і все у вас у міру!»). Її жарт навіть нагадує комплімент. А втім, такі жарти не минають безслідно. Найменша колючка, проколовши вам шкіру, лишає на ній слід, навіть якщо в ту мить ви цього й не відчули. Мені здається, що колись я неодмінно розгніваюсь на Джоан. Найгірше те, що я весь час ніяковію й не можу цього приховати. — Джоан, що ви ото спостерігали, коли я прийшов? — Дивовижні речі, — відповідає вона сміючись. — Ви знаєте, Ральфе, що серед наших охоронниць процвітає лесбіянство, наче у відповідному закладі? — Я про це здогадувався. — А я тепер цього певна. Сердешні дівчата! Та не це мене цікавить. А те, що серед них є один «вільний стрілець». — «Вільний стрілець»? — Еге ж. Розумієте, мабуть, їх добирали не дуже суворо. Ця дівчина користується однією іграшкою, і це свідчить про те, що вона тужить за чоловічим тілом. — Ви маєте на увазі вібромасажер? Вона заливається сміхом, що нагадує крик чайки. — О ні, то не вібромасажер! Це щось більше, набагато більше, досконаліше й витонченіше. Та я не стану описувати вам ту штукенцію. Сподіваюся, що колись зможу її вам показати. Це щось досить дивне. Вона сміється, аж їй перехоплює дух. Я уриваю її. — А хто та охоронниця? Я її знаю? — На жаль, ні, бідолашний Ральфе, це не Пуссі. Не відпирайтеся! Я знаю про цю вашу слабинку до Пуссі відтоді, як ви вправили їй лікоть. Того вечора, коли ви, шукаючи Дейва, прийшли до мене, ви мали зовсім очманілий вигляд. Я ще подумала, що чоловіка навряд чи так збентежить якийсь лікоть! Її добродушні соколині очі дивляться на мене, і я теж сміюся. Бо місіс Пірс не тільки чародійка, вона ще й весела жінка. Вона вміє позбавити серйозності будь-яку проблему, А в Блувіллі такій людині ціни немає. Я кажу їй про це, і вона одразу ж насуплюється. — Ні, Ральфе, ви помиляєтесь. Веселість — мій захист. Я хвилююся так само, як і ви. Навіть більше, коли подумаю, що можу передчувати події. А ви здаєтесь мені безтурботним. — Я? Безтурботним? — Я знаю, ви дуже турбуєтесь про Дейва, і про Аніту теж. Та повірте мені, вам треба хоч трохи позбутися особистих клопотів і більше думати про майбутнє ЧО в Блувіллі. Тут мені дещо не подобається. Д дещо навіть викликає в мене страх. — Що саме? — Наведу вам такий приклад: ви зраділи, коли Гільда Гельсінгфорс відмовила вам у відставці? Атож. Я вас розумію. Але що це загалом означає? А те, що ви — в’язень. Що вони вирішили завадити вам вибратися звідси. Кажу відверто, Ральфе, якщо завтра ви складете Дейвову й свою валізи й підете до сторожової вишки, то, гадаєте, вас випустять? Я дивлюся на місіс Пірс і раптом, коли мій погляд зустрічається з її, виразно уявляю собі сцену, яку вона щойно намалювала, бачу цю сцену її прозірливими очима й відчуваю цілковиту певність, що вартові не випустять мене за ворота. І нараз усвідомлюю, що я це давно знав. Але якщо людина довго була вільна, то, щоб збагнути рабство, в яке вона потрапила, їй треба добре його скуштувати. Джоан простежила за всіма моїми думками. — Ви знаєте, як Стайн називає Блувілл? — веде вона далі. — Розкішним концтабором! І справді: чудові харчі, басейн з підігрітою водою, зали, прогулянки верхи… Але довкола — загорожа з колючого дроту, кулемет на сторожовій вишці, комендантська година, скрізь підслуховувальні апарати, телефон під наглядом, розпечатані листи. Я ще забула: ні радіоприймачів, ні телевізорів. І час від часу кілька розрізнених газет. Ральфе, невже ви думаєте, що я тицяю свого носа в усі закутки тільки задля власної втіхи? Я хочу все знати — і край! Нам конче треба все знати, коли нас тримають у цілковитій таємниці. Вона говорить пристрасно, із запалом. І я відкриваю для себе таку Джоан, якої ще не знав: розважливу й сповнену відповідальності. Досі я захоплювався її здатністю передбачати майбутнє, але мені була не до вподоби її схильність до жартів і пліток. Тепер бачу, що насправді це дуже рішуча жінка. Моя повага до неї дедалі зростає. — Джоан, — кажу я перегодя, — дякую за довіру, з якою ви розмовляєте зі мною. Але коли ви розповідаєте мені все це, то я розумію, що для цього є певна причина. Що ж, я вас слухаю. Джоан чудова акторка. Коли від неї чогось чекаєш, вона замовкає. Або, скоріше, мовчки зважує свої думки. Ця її мовчанка нагадує червоне світло, яке, спалахнувши, починає моргати: увага, я мовчу, а це означає, що зараз я скажу щось важливе. — Облиште, — каже вона нарешті. — Винаходьте свою вакцину. І якомога швидше! Ви навіть не уявляєте собі, яка вона потрібна! — Та здогадуюсь, — кажу я трохи зніяковіло. Її не спиняє ніщо. Вона не зважає на моє зніяковіння, іде в наступ, руйнує всі мої загорожі, вдирається на мою територію. — Цього не скажеш! Ваша лабораторія працює вкрай погано! У вас не вщухає війна між кастами! Ви там більше воюєте, ніж працюєте. Її слова не тільки вражають мене, а й викликають у моїй душі гнів. Місіс Пірс і справді переступає всі межі! Ще якось можна змиритися з тим, що вона втручається в моє приватне життя. Але хай дасть спокій моїй роботі! Моя лабораторія її не стосується! Хай Джоан не тицяє свого носа й туди! Я засовую руки в кишені, насуплюю брови й, підвищуючи голос, кажу: — Невже це Реджіналд так поінформував вас про мою лабораторію? Краще було б мені мовчати: я дав їй привід для дальшого наступу. — Ні, шановний! — переможно кричить вона. — Реджіналд нічого мені не розповідає! Реджіналд — вірний раб доктора Мартінеллі! Мій чоловік належить до тих, хто радше дасть себе вбити, ніж заговорить. — Місіс Пірс переводить дух. — Але я все знаю. Знаю, що жінки й С у лабораторії вас ненавидять. І цілком справедливо! І що ви, в свою чергу, ненавидите їх! Браво! Прекрасна робота! Чудові умови для дослідів! Тепер мені не лишається нічого іншого, як іти в контрнаступ, але не забуваючи про обережність. — А ви, звісно, підставили б і другу щоку й зробили б із моєї лабораторії маленький рай. — Звичайно ж, Ральфе, — відповідає вона з приголомшливим спокоєм. — Саме це тепер і треба робити. Принаймні, якщо ви хочете досягти мети. Те, що вам відмовили у відставці, зміцнило ваше становище. Скористайтеся з нього, Ральфе! Але обережно! В ім’я примирення й справедливості… Джоан має слушність. Мушу сказати, сам я не додумався скористатися своїм міцним становищем, зокрема й задля цієї мети. Геніальна Джоан! Її проникливість мене ошелешила, мені бракує думок, дух перехопило, і я тільки ледве збираю докупи уламки свого самолюбства і обережно відступаю. Я силувано всміхаюся їй, випростуюсь перед нею і кажу: — Пане генерале, ви збираєтесь дати мені ще якісь вказівки? — Авжеж, — спокійно відповідає Джоан. — То все були дрібниці. Тепер я маю показати вам щось сенсаційне. Це нагадує добре продуману з самого початку й несподівану розв’язку. Джоан підходить на своїх цибатих ногах до столу, бере з нього велику чорну сумку і, стиснувши її в своїх пазурах, повертається до мене. Невже вона зараз дістане із цієї сумки одну з отих своїх ляльок? Або, наче штукар, видобуде звідти кролика чи випустить цілу зграйку голубів? Ні. Все набагато простіше: Джоан розмахує в худій руці ілюстрованим журналом. — Цьому журналові, Ральфе, немає ціни! Це один із номерів «Нью ери», який вони не показали нам. І чому?! Вчора я ледве знайшла його в кошику для сміття у містера Берроу. На щастя, в мене гострий зір. Хоча було нелегко відкрити сумку, підійти до кошика, нахилитись — і то весь час ляпаючи кельмою похвалу на чоловіка, який ходив сюди-туди по кабінету, розповідаючи мені про свою кар’єру. Ось цей журнал. Почитайте його, Ральфе! Нікому про це не кажіть і поверніть його мені назад. — Але ж він датований четвергом! — Еге ж, як бачите, свіжий. З дня його виходу не минуло й тижня. І особливо в ньому привертає увагу стаття під заголовком «Закон і порядок». Прочитайте її, самі побачите, що вона проллє вам нове світло на світ за межами нашого ранчо. — Дякую, Джоан, — відповідаю я, згортаючи журнал і ховаючи його під полою піджака. Я легенько вклоняюсь їй і простую до дверей, але вона зупиняє мене і втуплює свої гострі очі в моє обличчя. — Ральфе, і ще одне, останнє. В кафетерії не дивіться так на місіс Берроу. Бо зрештою це помітять.  

Журнал «Нью ера», номер якого я несу, мов злодій, під полою піджака, був заснований невдовзі після приходу до влади президента Бедфорд і відбиває офіційні погляди Білого дому. Я чекаю, коли Дейв ляже спати, замикаю на ключ двері барака, запинаю штори на вікні в своїй кімнаті і досить гарячково, з приємним почуттям, що роблю щось заборонене, починаю читати статтю «Закон і порядок». Стаття досить довга, але вельми цікава, тим більше, що написала її Дебора Грімм, чию горезвісну фразу про статеві стосунки я вже наводив. Сказати правду, ця багата на факти стаття має чим привабити читача. Отже, я не розчаровуюсь, мої сподівання справджуються. Дебора Грімм почала з того, що адміністрацію Бедфорд дуже занепокоїв такий факт: пошесть енцефаліту-16 підкосила поліційні сили, і це тим страшніше, що вони постійно контактують з населенням; отож постало питання про підтримання порядку. Певна річ, відразу ж було створено жіночу міліцію. Але вона нечисельна й малодосвідчена. Тому багато хто чекав різкого зростання злочинності й особливо появи озброєних грабіжників, через що вулиці великих американських міст стануть такими самими небезпечними, якими за середньовіччя були окремі квартали Лондона. Цього не сталося. Хоч як дивно, але число озброєних пограбувань, зґвалтувань і вбивств зменшувалось в міру того, як падала дієвість поліції. «У своїх припущеннях, — цитую Дебору Грімм, — адміністрація не врахувала важливого фактора. Вади злочинного світу — азартні ігри, наркотики й проституція — майже винятково були привілеями чоловіків». Тож пошесть завдала відчутного удару рекету, до якого вдавалися переважно чоловіки, бо вона косила чоловіків із поганими звичками й розріджувала середовище сутенерів, торговців наркотиками та власників гральних закладів. Ланцюг організованої злочинності розпадався з двох кінців. Нью-йоркські повії, що процвітали і в місті, і в порту, щодня втрачали звідників і клієнтів. Одначе мала ця картина й «свої тіні». Повії, що були не жертвами, а спільницями злочинних чоловіків, спробували поставити на ноги інший рекет і домоглися певного успіху. Серед жінок, яких заразили їхні партнери, був іще досить великий попит на наркотики, і новоспечені комерсантки намагалися поновити канали доставки їх з Далекого Сходу до Сполучених Штатів. Жіноча міліція негайно виступила проти цих постачальниць отрути. Хоч вона й не мала достатнього поліційного вишколу, а все ж досягла великих успіхів у боротьбі з жіночим злочинним світом, який почав підводити голову. Запорукою цих успіхів стала «одна якість, якої ніколи не мали полісмени-чоловіки, — непідкупність»[16]. Але злочинність не обмежувалася самими наркотиками. Злочинниці виявляли спритність і на іншому ґрунті. Тому адміністрація Бедфорд під загрозою суворого тюремного покарання закрила секс-крамниці, заборонила виготовляти й продавати еротичні предмети, особливо ті, що призначаються для жінок. Безперечно, цей закон позитивно вплинув на моральні засади суспільства, але він не зміг завадити зростанню попиту на предмети фалічного характеру, «і це незважаючи на той факт, нині науково доведений[17], що жінці дає втіху подразнення клітора, а не введення чоловічого статевого органа в жіночий» (!). Звісно, тут треба враховувати — цитую — «вкорінені звички й тисячолітні забобони серед жінок, які надавали такого великого значення символу свого пригнічення». Хай там як, а жіночий злочинний світ не забарився відкрити для себе джерело величезних прибутків, розпочавши підпільне виготовлення фалічних іграшок, найдосконаліші з яких невдовзі потрапили на чорний ринок, де збувалися за високу ціну. Під час недавнього обшуку, писала Дебора Грімм, проведеного в підвалі невеликого каучукового заводу, жіноча міліція знайшла непримітні коробки з гумовими предметами. На етикетках стояв невинний напис: «Superdoll»[18]. Та коли цю «суперляльку» накачати за допомогою ножного насоса, що продається з надувним гумовим човном, то вона набуває вигляду й твердості голого чоловіка натуральної величини. Між лопатками такого «чоловіка», в зручному місці для жінки, якій забаглося б його обійняти, розташований кнопковий пульт, що регулює твердість фалоса і дає змогу додатково його підкачувати, а також запускати в дію цю «ляльку» (вона працює, як вібромасажер, на двох швидкостях —і випорскує теплу густу рідину). «Суперлялька» за заводською ціною коштувала вісімсот доларів і продавалася з доставкою поштою, а також у кредит. Розслідування показало, що, крім звичайної торгівлі «суперляльками», розвинувся й підпільний перепродаж їх по тисячі доларів за штуку. Мабуть, спекулянтки, закупивши через пошту ці «іграшки», вщерть заповнили ними свої склади, бо коли закрили завод, вони почали носити «суперляльки» від дверей до дверей, пропонуючи їх по дві тисячі доларів і не гарантуючи постачати запасні деталі до них. Якби вчасно викрили фабрикантку й розповсюджувачок цієї «бридкої іграшки» (!), то не було б і покупниць, адреси й прізвища яких, зрештою, відомі — принаймні тих, котрі придбали собі «суперляльку» через пошту. На думку міністра юстиції, придбання такої забавки — не злочин, бо «використання її навряд чи може спричинитися до неприємних наслідків суспільного плану»[19]. Міністр юстиції, навпаки, куди суворіше засудив учинки, які вимагають «присутності й участі в них чоловіка». Щоправда, до цієї категорії злочинців він не відніс ЧО, яких, з огляду на їхнє наукове й економічне значення, повідсилали в «охоронні зони» і вважають невинними — адже за ними наглядають з усіх поверхів влади. ЧО більше не завдають властям клопоту. Міністр має на увазі мільйонерів, які з першою хвилею пошесті позабивалися в свої ранчо й організували самозахист, виселивши звідти працівників чоловічої статі або зажадавши від них посвятити себе в скопці. Залишилася ще одна категорія чоловіків, яка незабаром поставила перед жіночою міліцією серйозні проблеми. Це — неодружені чоловіки або, як їх невдовзі назвали поліцейським жаргоном, «кавалери без дам». Цього вечора я не зміг прочитати до кінця статтю Дебори Грімм: у моїй кімнаті погасло світло. Дивна річ, але я на мить відчув себе винним, наче хлопчак, якого зненацька застукали за читанням забороненої книжки. Потрібно було кілька секунд, поки я усвідомив, що мене не покарали, — просто вже десята вечора, і в таборі настала комендантська година. Я навпомацки роздягся в темряві, яку через рівні проміжки часу розсіював, незважаючи на щільні штори, прожектор на сторожовій вишці. Надягши піжаму, я сховав журнал під подушку й на коротку мить увімкнув кишеньковий ліхтарик (у мене лишилася остання батарейка, тому я світив ощадливо), щоб поставити стрілку будильника на пів на шосту ранку. Спав я погано. Я читав статтю Дебори Грімм з глибокою відразою. Мене приголомшив фанатичний і репресивний характер суспільства, яке вона описувала. В статті я знайшов не тільки підтвердження того, що ЧО — й справді в’язні, яких суворий нагляд зробив «невинними». Тепер напрошувався й ще один висновок: у світі за межами ранчо образ чоловіка поставав цілком негативним, а стосунки між двома статями вважалися настільки неприпустимими, що найменша видимість їх розглядалась як злочин. Незважаючи на те, що стаття справила на мене гнітюче враження, я не міг не поставити собі кілька запитань з приводу тієї охоронниці, котру Джоан Пірс назвала «вільним стрільцем» і котра користувалася «іграшкою», що, либонь, не дуже відрізнялася від «суперляльки». Джоан запевняла, нібито йдеться не про Пуссі, але я питав себе, чи повинен цій жінці вірити й чи не намагається вона розвіяти мої мрії. В усякому разі, Джоан не досягла своєї мети, принаймні коли говорити про мої сновидіння. Цієї ночі вони не покидали мене до самого світанку, в них на зміну жахливим картинам (превелебна Рут Джеттісон силоміць напувала мене каладіумом сегуїнумом) мені являлися сцени любощів то з Анітою, то з жінкою, яка була схожа водночас на Пуссі, Джекі й місіс Берроу. Коли задзвонив будильник, я схопився, мов ошпарений, і сів на ліжку, весь спливаючи потом. Потім прийняв душ, накинув грубий халат і, розсунувши штори, сів за стіл. Дейв іще спав, і я мав цілу годину, щоб дочитати статтю Дебори Грімм. І все ж таки цієї неспокійної ночі я, мабуть, досить непогано відпочив, бо дивився на все куди оптимістичніше: я зрозумів, що стаття Дебори Грімм, коли добре подумати, констатувала поразку адміністрації Бедфорд і що нові заборони президента, по суті, нічого не давали. Підбадьорений цим висновком, я з полегкістю почав читати далі й навіть знаходив у собі силу час від часу сміятися. І хоч у витворі Дебори Грімм не було ні крихти гумору, контраст між піднесеним тоном, високою мораллю та нісенітницями, що їх вона подавала як самі собою зрозумілі, іноді викликав у мене сміх. Але це був сміх, як то кажуть, крізь сльози. Подеколи я відчував обурення й відразу. Як і досі, я лише коротко викладаю тут думки Дебори Грімм, наводячи у лапках тільки найбільш пам’ятні фрази.  

«Кавалери без дам», писала далі Дебора Грімм, — це молодики, які після спалаху пошесті покинули роботу в містах і тепер блукають селами, живучи з грабунків. Попервах вони збивались у ватаги, а що до ватаг брали всіх підряд, то й «кавалерів» почав вражати енцефаліт-16, Отож невдовзі ватаги порозсипалися. Вцілілі молодики зробили необхідний висновок з набутого досвіду й тепер живуть на самоті, підходячи лише до чоловіків із зеленими значками та до жінок — «здебільшого, щоб їх зґвалтувати»[20]. Саме серед цих невідступно переслідуваних жіночою міліцією «кавалерів без дам», які ведуть непевне життя в сільській місцевості, жіночий злочинний світ набирає розпусників, погамовуючи ними апетит своїх багатих клієнток. Переслідувати «кавалерів» було дуже важко з самого початку, бо вони розсипаються по багатьох фермерських будинках, господині яких здають туристам на ніч одну-дві кімнати. За ці не вельми розкішні кімнати вони вимагають таку високу ціну, що далеко не кожна туристка може її заплатити. Зовні все виглядає пристойно, але ця пристойність досить оманлива. «Кавалери без дам» у білих блузах із зеленими значками працюють там барменами або коридорними й відмовляються від чайових, хоч би якої послуги від них зажадали. Отже, факт розпусти встановити неможливо, тим більше, що такий «кавалер без дами» дуже вишколений і ніколи не поводиться визивно. Він тільки виконує вимоги клієнток. Наглядати за цими будинками та віддавати до суду їхніх господинь можна було б тільки тоді, коли б квартирантки засвідчили, що мали там стосунки з «кавалерами без дам». Тож мимоволі довелося змиритись з безкарністю тих господинь. А квартирантками були переважно багаті вдови середнього віку. У цих вдів «за час їхньої тривалої практики вкорінилися гетеросексуальні потяги», і вони, досягши віку, коли можуть нормально вдовольняти ці потяги, хмеліють від нової свободи й влади над чоловіком, яку їм дають гроші. Замолоду експлуатована в статевому відношенні чоловіком, а потім овдовівши, така жінка тепер, у свою чергу, має змогу експлуатувати стать, яка колись панувала над нею, і дозволяє собі втішатися «справжньою статевою токсикоманією». Декотрі з удів устигають пройти через усі такі кубла одного штату, щоразу ночуючи в іншому домі. Іноді жіноча міліція вирушає назирці за ними, не заарештовуючи їх, і в такий спосіб визначає ці будинки. Якщо вдови після арешту виявляються зговірливими й дають свідчення, які дозволяють звинуватити господинь-звідниць і «кавалерів без дам», то до таких вдів ставляться поблажливіше. Одне слово, цих бідолах штрафують і за їхні ж кошти кладуть у лікарню, «де привітні молоденькі медсестри за допомогою відповідних вправ дуже скоро відучають їх від поганих звичок» (!). Звідницям, що торгують «кавалерами без дам», дають від двох до п’яти років ув’язнення, а самих «кавалерів без дам», на відміну від повій тих часів, коли ще панував чоловік, карають немилосердно суворо. Власне, правосуддя виходить із того, що експлуатація їх, незаперечна з економічного погляду, «не допомагає забути їм про колишнє своє панування, бо вони й тепер відчувають це панування під час статевих стосунків». Саме тому їх і засуджують аж до десяти років ув’язнення. Проте цей термін їм можуть зменшити до одного року, якщо вони. згодяться прийняти посвячення в скопці. Але така вже «невиліковна статева гординя в цих упертюхів», що досі жоден із них не згодився достроково вийти на волю на таких умовах». Удови або неодружені жінки середнього віку, про яких ми розповідали, колись мали чоловіків або коханців. Тож їм можна «пробачити звички, що в них раніше виробилися». Але що сказати про юних дівчат і властиві їм моральні збочення? У школах, коледжах та університетах щодня почали читати лекції із статевого виховання, які викривають пригнічення жінки чоловіком упродовж багатьох століть, залежність рабині від хазяїна, до якої неодмінно призводять будь-які взаємини з ним, садистський і брутальний характер його обіймів, ризик завагітніти й заразитися венеричною хворобою від партнера й нарешті всю марноту статевих стосунків, бо органом відчуття втіхи є Клітор. Незважаючи на все це й на пильний нагляд за дівчатками, незважаючи на те, що вони ніколи не бачать юнаків свого віку, бо тих переховують по віддалених фермах, чимало з них страшенно прагнуть зв’язків, від яких їх оберігають. Пишучи про «зв’язки», авторка статті мала на увазі не «кавалерів без дам» і не скромні будинки на лоні природи, ціни за ночівлю в яких були недоступні для юних дівчат. Ці злочини щоденно кояться в містах «і, я б сказала, на наших очах». «Ось випадок, — писала далі Дебора Грімм, — на жаль, не поодинокий, про який я розповім детальніше, бо він має суспільне значення. Ідеться про містера Б., сімдесятип’ятирічного протестантського пастора, що живе в Далласі. В нього зіпсувався автомобіль, і коли він добирався пішки додому, на нього напали двоє дівчат. З револьверами в руках дівчата — вони виявилися сестрами — примусили старого сісти в їхній автомобіль і— повезли його до самотнього будинку на околиці міста, який належав їхній тітці, що саме кудись поїхала. Про все, що потім сталося, містер Б. розповів на судовому процесі, відповідаючи на запитання жінки-адвоката, яка його захищала. АДВОКАТ Б. Чи можете ви розповісти, що було, коли Меггі й Бетсі привезли вас до того будинку? Б. Чи конче треба відповідати на це запитання? СУДДЯ. Ви повинні це зробити. Не забувайте, що ви тут як співучасник, а не як свідок. У ваших інтересах допомогти правосуддю дізнатися правду про цю сумну справу. Б. Постараюсь, ваша честь. (Пауза.) Меггі й Бетсі завели мене до кімнати і, погрожуючи зброєю, наказали роздягтися. СУДДЯ. Ви підкорилися? Б. У мене не було вибору. СУДДЯ. Відповідайте, так чи ні. Б. Так. АДВОКАТ Б. Що вони вчинили потім? Б. Прив’язали мене до ліжка. АДВОКАТ Б. Горілиць чи долілиць? Б. Горілиць. АДВОКАТ Б. Руки й ноги вам теж зв’язали? Б. Так. АДВОКАТ Б. Що сталося потім? Б. Вони спокусили мене. СУДДЯ. Говоріть голосніше. Б. Вони спокусили мене. АДВОКАТ Б. Як? Б. Меггі довго мене гладила, а тоді сіла на мене обличчям уперед. АДВОКАТ Б. А потім? Б. Бетсі била мене по обличчю й усіляко обзивала. АДВОКАТ Б. Чому? Б. Вона не розуміла, що тепер я вже був ні на що не спроможний. АДВОКАТ Б. Що ви зробили? Б. Спробував їй пояснити, що в моєму віці спроможність так швидко не повертається. АДВОКАТ Б. Вона задовольнилась вашим поясненням? Б. Ні. Вона була дуже наївна. СУДДЯ. Що ви цим хочете сказати? Б. Бетсі гадала, що спроможність у чоловіка залежить від його волі. АДВОКАТ Б. Що було далі? Б. Бетсі вийшла купити чогось поїсти. У мене з носа текла кров, і Меггі мені допомогла й утішила мене. Ще й відв’язала від ліжка. Потім повернулася Бетсі З продуктами й собачим нашийником. СУДДЯ. Ви хочете сказати — із священицьким комірцем[21]? Б. Ні. Йдеться про справжній собачий нашийник з досить довгим шкіряним повідцем. АДВОКАТ Б. Що було далі? Б. Бетсі накинула на мене нашийник, розв’язала мені руки й ноги і, тримаючи в одній руці повідець, а в другій револьвер, повела мене до кухні. Там вона примусила мене лізти навкарачки під стіл. АДВОКАТ Б. А потім? Б. Вони їли. АДВОКАТ Б. Вони були вдягнені? Б. Ні. Обидві були голі. АДВОКАТ Б. Вони вас нагодували? Б. Ні. Бетсі була проти цього. Вона дала мені копняка під столом і погрозливим тоном спитала, чи до мене вже повернулася спроможність. Я знову пояснив їй, що це неможливо, оскільки мене б’ють, ображають, ще й морять голодом. АДВОКАТ Б. Що було потім? Б. Дівчата почали сперечатися. Бетсі хотіла лупцювати мене доти, доки я, мовляв, усе зрозумію. А Меггі була проти. Вона твердила, що ніжністю вони доможуться більшого. На щастя, вона взяла гору в цій суперечці. АДВОКАТ Б. А далі? Б. Дівчата посадовили мене за стіл, хоч собачого нашийника з мене й не зняли, дали їсти й пити. АДВОКАТ Б. Що то був за напій? Б. Віскі. АДВОКАТ Б. Ви багато його випили? Б. Боюся сказати, але більше, ніж треба. В мене сплохували нерви. СУДДЯ. Скільки саме ви випили? Б. Півпляшки. АДВОКАТ Б. Що було далі? Б. Коли я випив, Бетсі зажадала, щоб я її гладив. СУДДЯ. Де це відбувалося? Б. Я вже сказав, на кухні. Бетсі смикала мене за повідець, щоб я підійшов до неї ближче. І розмахувала револьвером. АДВОКАТ Б. Що зробили ви? Б. Я скорився. АДВОКАТ Б. Далі. Б. Згодом Бетсі помітила, що до мене повернулася снага. Вона посадовила мене й сама сіла зверху. СУДДЯ. Вона була незаймана? Б. Не можу сказати. Я був трохи п’яний. АДВОКАТ БЕТСІ. Я хотіла б зауважити, що снага повернулася до містера Б. цілком мимовільно. АДВОКАТ Б. Я заперечую, ваша честь! На Б. накинули нашийника, йому погрожували револьвером, його били та ображали. Його напоїли! СУДДЯ. Заперечення не приймається. АДВОКАТ БЕТСІ. Я хотіла б звернути увагу присяжних на зізнання підсудного: снага повернулася до містера Б. не тому, що його гладила Бетсі, а тому, що він, навпаки, безсоромно гладив малолітнє дівча. АДВОКАТ Б. З її наказу і під загрозою револьвера. АДВОКАТ БЕТСІ. А хіба Б. усвідомлював ту загрозу, коли до нього повернулася чоловіча снага? Запевняю, що ні! АДВОКАТ Б. А я кажу, що усвідомлював. Загальний контекст залякування й погроз випливає вже з того, що Б. силоміць привезли до цього будинку. Мало місце зґвалтування. АДВОКАТ БЕТСІ. Я заперечую проти того, що чоловіка можна зґвалтувати. Саме повернення до нього снаги — ознака його агресивності. АДВОКАТ Б. Не забувайте, що йдеться про чоловіка, якого на кухні прив’язали повідцем до стільця й залякували револьвером. АДВОКАТ БЕТСІ. Тут ідеться, певна річ, про еротичні ігри. Вони не могли не сподобатися Б. І не завадили припливу до нього чоловічої снаги. Навіть більше, Б. залишався в тому будинку цілих два тижні — так би мовити, поневолений двома сестрами! Та хто повірить, що такий дужий чоловік, як Б., не знайшов би нагоди втекти? АДВОКАТ Б. Він був весь час прив’язаний. АДВОКАТ БЕТСІ. То й що?! Якби чоловіча снага до нього більше не поверталася, то Бетсі й Меггі не забарилися б його відпустити. На цьому, — писала далі Дебора Грімм, — я закінчую наводити уривки із звіту про цей ганебний судовий процес. Слід додати тільки, що суд відмовився визнати двох дівчат винними в тому, що вони викрали Б., поневолили його й зґвалтували. Однак за аморальну поведінку їх усе ж таки засудили до одного року поселення у виправному будинку для малолітніх. Що ж до містера Б., то він дістав п’ять років ув’язнення. Я не маю жодного сумніву, — писала далі Дебора Грімм, — що вирок горопашному Б. цілком справедливий. Але цього не можна сказати про присуд дівчатам. Він грішить надмірною суворістю. Викрадення й зґвалтування літніх чоловіків у нетрищах великих міст дедалі частішають і «нерідко закінчуються скаліченням жертв». Ці зґвалтування цілком гідні осуду, якщо до них підходити із суспільного погляду. Але вони — наслідок виховання наших дівчат. І цілком можна зрозуміти «їхню загалом здорову реакцію, хоч вона й виявляється негідним чином», коли свою вину дівчата скидають на партнерів і каються, що піддалися спокусі. Ці дівчата ще не зовсім зіпсовані, і їх треба перевиховувати, а не кидати до в’язниці. Мушу зазначити, що їхні вчинки нині оцінюють у країні саме так. Що ж до невихолощених чоловіків похилого віку, напади на яких почастішали, то тут проблема зовсім інша. Нізащо не згоджуючись посвятити себе в скопці, вони зажадали, щоб задля безпеки їм дозволили носити на людях зелений значок із золотистою літерою С. Однак скопці рішуче запротестували. Генеральний секретар Федеральної асоціації скопців (ФАС) заявив, що хоч дідуганів пошесть і не бере (в них сповільнилося сім’яутворення), проте вони не мають такого, як у С, імунітету і можуть стати носіями вірусу, отож решта чоловіків повинні й далі їх остерігатися. Вихід, заявив генеральний секретар ФАС, цілком очевидний: асоціація лишається відкритою для всіх чоловіків, які бажають, незважаючи на свій вік, посвятити себе в скопці й так дістати всі соціальні, моральні та профілактичні переваги. До цього заклику мало хто прислухався. Було підраховано, що лише неповних десять відсотків американців, яким перейшло за сімдесят п’ять, згодилися посвятити себе в С. Згідно з опитуванням, проведеним одною жінкою-психологом Гарвардського університету, чоловіча гордість глибоко вкорінилася в цих дідуганах, і вони навіть пишались тим, що зберегли спроможність, якої багато куди молодших за них чоловіків з власної волі себе позбавили. «Коли вже помирати, то помирати! — сказав в інтерв’ю дев’яносторічний негр. — Я волію померти невихолощеним!» — «Хіба ви не знаєте, — спитала його психолог, — що у цьому великому місті вас без літери С можуть викрасти, зґвалтувати й убити?» — «Краще так померти, ніж жити мертвяком», — відповів старий негр з масною посмішкою на вустах. Цілком очевидно, що це були дуже примітивні індивіди чоловічої статі, але психолог дійшла висновку, що на такі самі низькі мотиви посилались і білі дідугани, які свого часу дістали вищу освіту: в усіх випадках «переважувала статева гордість і приховане прагнення агресивності та панування над індивідами нашої статі». Дідугани, завершувала Дебора Грімм, являють собою куди більшу небезпеку, ніж «кавалери без дам», бо останні живуть непевним життям у сільській глушині й доступні тільки купці привілейованих жінок. Отже, сьогодні питання стоїть так: чи дозволятимемо ми «в ім’я застарілого поняття свободи особистості» невихолощеним чоловікам похилого віку й далі калічити юне населення міст, чи нарешті зважимося задля загального добра вдатися до примусу й ухвалимо закон, який зобов’яже їх приєднатися до лав скопців?»  

Скінчивши читати, я побачив, що в мене ще багато часу, поки встане Дейв. Я ще раз перечитав статтю від початку до кінця. Але цього мені було замало: я втретє переглянув окремі місця, зокрема допит Б. І виклад думок «справедливого» суду, який дав йому п’ять років ув’язнення. Потім я знайшов місце, де Дебора Грімм згадує про виховання, яке день у день калічило душі дівчат у навчальних закладах. Нарешті я повернувся до останнього абзаца й перебіг його очима, зупиняючись, зокрема, на словах, спрямованих проти «застарілого поняття свободи особистості». По суті, Джоан Пірс мала слушність. Я був надто безтурботний, просто погруз у дрібних особистих клопотах. Досі я жив у Блувіллі таким собі короткозорим егоїстом, який бачить не далі огорожі з колючого дроту. Джоан Пірс розуміла, що стаття Дебори Грімм проллє мені світло на багато подій. Проллю світло? Ні, краще сказати, осяє блискавкою! І те, чого я не розумів як слід, здавалося жахливішим за те, що я чітко собі уявляв. Подумати тільки: ще тиждень тому відмова у відставці мене майже заспокоїла! З якою легкістю я покладався на надію! Як покірно я змирився з тим, що мене позбавили газет, будь-якої інформації взагалі, що мене тримали, мов хлопчика, у повному невіданні, що я не міг розпоряджатися власним життям і сліпо зосередив усю свою увагу на Дейві, Аніті, невеликому колі друзів у Блувіллі, на своїх мріях і злигоднях. Тепер я прокинувся, і це пробудження виявилося жахливим. Порівняно з нетрищами за колючим дротом Блувілл був майже оазою. Звісно, атмосфера тут задушлива, але жити якось можна. Тут за вами шпигують усі двадцять чотири години на добу, але ви не ризикуєте, виходячи з дому, зазнати нападу. Вас не кидають до в’язниці за те, що ви дали себе викрасти. Слова «чоловік під охороною» все більше втрачають іронію, коли ви дізнаєтесь, що діється за огорожею. Пекло для неоскоплених чоловіків не в Блувіллі, як вважав я і Стайн, а за його колючим дротом.  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка