Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка4/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ четвертий


 

У медпункті замку зчиняється метушня. Лікаря Рільке, якого через його негарну, мавпоподібну зовнішність ЧО називають доктором Хайдом[13], тут немає, фельдшера також. Вони належать до С, отож сьогодні роз’їхалися в різні кінці Сполучених Штатів до своїх родин. Коли Джесперсен і я принесли на руках Пуссі, управитель, містер Берроу, аж розгубився, я навіть сказав би, що його охопила тривога. Це високий широкоплечий чоловік, хоча й досить кволий. Череватий, з брезклим, олійного відтінку обличчям, круглими очима й хирлявими руками. Його коліна за кожним кроком чомусь погойдуються, і складається враження, ніби він підстрибує над землею. Маківка, на якій не лишилося жодної волосини, блищить від поту. Я певен, ця його неприваблива зовнішність анітрохи не пов’язана з посвяченням у скопці, бо я бачив у кабінеті на стіні фотографію молодого містера Берроу, що стискає на грудях згорнутий у трубку університетський диплом: він уже тоді був такий. А втім, не слід упадати в оману: містерові Берроу притаманні зовсім несподівані якості. Він добрий управитель, послужливий бюрократ. Мене зачаровує його плазування перед Гільдою Гельсінгфорс. Коли містер Берроу розмовляє з нею по телефону, мені щоразу здається, що він ось-ось простелеться їй до ніг, мов підстилка. Одначе за цією м’якою зовнішністю приховується нелюдська суворість. Він мовби гумовий робот. Але із залізними нутрощами. Щойно я переступаю поріг медпункту, як мені стає все ясно. Оскільки лікаря Рільке на місці нема, до найближчого міста двісті кілометрів, а вправляти вивихнуту руку треба негайно, то зараз я це зроблю з допомогою місіс Берроу, яка спершу зробить кілька рентгенівських знімків ліктя. Я ж бо знаю, що вона працює в Рільке асистенткою-рентгенологом. Та що я сказав! Я ж не маю права й словом прохопитися про те, щоб покласти Пуссі на операційний стіл. Вона мусить задовольнитися звичайним стільцем. Я повинен забути про будь-які зручності! Тим часом містер і місіс Берроу пошепки, але різко сперечаються між собою, і містер Берроу відверто заявляє Джесперсенові, що тому нема чого тут стовбичити. Джесперсен блідне від гніву й одразу мовчки виходить, грюкнувши дверима. Мене теж бере гнів. — Я також можу піти звідси, — сухо кажу я, — і залишити хвору з вивихнутим ліктем. Ви за все відповідатимете самі. — Докторе Мартінеллі, — каже містер Берроу, повертаючись до мене обвислим черевцем і міряючи мене круглими очима, — ви повинні зрозуміти, що ваша допомога, з огляду на ваше особливе становище в Блувіллі, ставить перед нами, з адміністративного погляду, делікатну проблему. У містера Берроу і голос особливий — солодкуватий, але з нотками погрози, що нагадують сталеві кульки, які перекочуються в олії. — Ви хочете сказати, що оскільки я належу до ЧО, то не маю права лікувати людей? — Саме так! — відповідає містер Берроу. — Саме це я й хотів вам сказати! — Якщо бути відвертим, то я нічого не розумію. — Все дуже просто, — каже містер Берроу. — Згідно з укладеною з нами угодою, ви — дослідник, а не лікар. — Але ж виникла потреба в невідкладній допомозі! І мій обов’язок лікаря — цю допомогу подати. Це просто недопустимо, щоб потерпіла й далі сиділа на стільці і ніхто про неї не дбав. — Докторе Мартінеллі, — править своєї Берроу, — річ не тільки в угоді. Річ і у вашому особливому, як я вже сказав, становищі… Потерпіть, будь ласка, кілька хвилин, дайте мені з’ясувати одне питання, яке стосується тільки мене. Останню фразу містер Берроу виголосив навдивовижу ввічливо. Зате слова «ваше особливе становище» він повторив з такою бридкою і невдоволеною гримасою, ніби те, що чоловік зберіг свої статеві органи, — страшний гріх. Після цього управитель відвернувся від мене й знов заходився сперечатись із місіс Берроу. Я не повинен упадати в оману: мене зневажили. І хто! Я дивлюся на Пуссі: дівчина дуже бліда, обличчя перекривлене, а коли я втуплююся в неї, вона заплющує очі. Спасибі їй. Спасибі й місіс Берроу, що, відколи я зайшов до медпункту, жодного разу не глянула на мене. Я відходжу від цієї трійки бевзів і самотньо стою біля вікна. Я весь тремчу від німого гніву й намагаюсь осягнути все його безсилля. Водночас я нашорошую вуха. Подружжя Берроу і далі пошепки сперечається. Якщо я не помиляюся, містер Берроу хоче відвезти Пуссі до міста, а місіс Берроу вважає, що лікоть слід вправити негайно, хай навіть «брудними» руками. Мабуть, вона таки переважить. Це доказ того, що жінки мають неабиякий вплив навіть на С. Містер Берроу бере трубку й благоговійним голосом розмовляє, як я здогадуюся, з Гільдою Гельсінгфорс. А мені уявляється така картина: містер Берроу лежить на черевці й лиже своїй господині п’яти. — Можете діяти, докторе Мартінеллі, — пихато каже містер Берроу і кладе трубку. Цей слимак завжди викликатиме в мене подив. Я питаю себе, як йому вдається так швидко змінювати свою личину: щойно був слинько слиньком — і раптом стільки пихи! Я обертаюсь до нього й сухо кажу: — За умови, що місіс Берроу допоможе мені. — Ну звісно, лікарю, — каже, не чекаючи рішення свого чоловіка, місіс Берроу, але на мене й далі не дивиться. Я прошу її роздягти Пуссі, а сам стягую з дівчини чоботи. Коли я роззуваю її праву ногу, вона скрикує. Я оглядаю ногу: незначне розтягнення зв’язок. Потім я мию руки, а місіс Берроу розпорює Пуссі лівий рукав уніформи. Це забирає кілька хвилин. Повертаючись до дівчини й витираючи на ходу руки, я помічаю, що місіс Берроу виконує свою роботу дуже вміло, вона мені справді подобається. Ця жінка зустрічає своє сорокаріччя в розквіті сил. Вона низенька на зріст, але пухкенька й міцна, її ноги твердо стоять на землі, а кругла голова надійно посаджена на кремезних плечах. Чорнявка з коротко постриженим волоссям, могутньою щелепою, здатною пережувати й залізо, і жвавими, іскристими очима. Від неї пашить здоров’ям, холоднокровністю й розважливим спокоєм. Коли дивишся на неї, мимоволі спадає на думку, що її серце битиметься до ста років. Місіс Берроу постійно їздить верхи, ніколи не п’є снотворного, і сім’яники не завдають їй клопоту. Я ладен заприсягтися, що їй чужі всілякі комплекси, неврози й тривоги, вона крокує по життю з високо піднесеною головою, весела, активна й щедра поруч із цим бездушним і липким чудовиськом, якого — хто знає, — може, й любить. Під уніформою в Пуссі вовняна сорочка без комірця, рукави якої закачати не можна. Я допомагаю місіс Берроу скинути з Пуссі сорочку. З’являються настовбурчені дівочі перса (ліфчика в Пуссі нема), і поки місіс Берроу підкочує до нас рентгенівський апарат, я, потупивши очі, спокійно милуюся ними. Раптом я відчуваю, що за спиною в мене хтось стоїть. Я обертаюсь і бачу містера Берроу. Мене охоплює безглузде почуття — почуття ревнощів. — Містере Берроу, — кажу я люб’язно, — дозвольте нагадати вам, що ви не маєте ніякого права бути присутнім при медичній операції. — Я дістав вказівку бути тут, — відказує містер Берроу, який почув у моїх словах тільки офіційну суть, тому й відповів на них під таким самим кутом зору. Я знизую плечима й знічено кажу: — Зрештою, тут нема нічого особливого. Містер Берроу хоче різко відрубати мені, але йому бракує злості, і він банально відповідає: — Ну що ви, навпаки, тут усе особливе. Мені здалося, що на вустах у місіс Берроу промайнула ледь помітна усмішка. Рентгенівські знімки мене заспокоюють. Нема ні перелому, ні тріщини в кістці. Звичайний вивих: плечова кістка навіть не вискочила із суглобної впадини. Я ставлю її на місце. Пуссі скрикує й мало не непритомніє. Містера Берроу хтось викликає по зовнішньому телефону, і він покидає медпункт. А місіс Берроу, що стоїть біля мене, підводить голову, дивиться мені у вічі й усміхається. Я не хотів би, щоб цей її погляд і усмішку хтось сприйняв хибно. Вони не провокаційні, навіть якщо приховують у собі той небайдужий еротичний заряд, який майже невинно переходить від жінки до чоловіка у ділових, позбавлених таємних думок, взаєминах або, скоріше, таких, коли таємні думки прагнуть пробитися на поверхню й визріти у певний намір. Тож місіс Берроу дивиться на мене й усміхається, скажімо, із симпатією, щиро й співчутливо. І я з удячності за такий несподіваний подарунок одразу теж усміхаюсь їй і розчулено дивлюся на неї, за що вона дякує мені, кліпаючи віями, й одвертає голову. Все це тривало не більше, ніж півсекунди. Коли Пуссі розплющила очі, то вже нічого не побачила. Місіс Берроу знову стала зовсім іншою; вона перетворилася на камінь, а Пуссі — на бетон, бо нічого мені не сказала й не подякувала. Вона навіть не подивилася в мій бік, коли я, натерши й перев’язавши їй щиколотку та побажавши якнайшвидше одужати, рушив з медпункту. Щоправда, Пуссі, мабуть, не забувала, що впала саме через мене. Коли я спускаюся сходами замку, згадуючи усмішку місіс Берроу, в мене, як у християнина з «Подорожі пілігрима»[14], з’являється бажання «зробити три невеличкі стрибки, щоб виразити так свою радість». Досі мої взаємини з дружинами блувіллських колег були нормальні. І все ж таки я відчував, яке низьке з суспільного погляду моє становище, хоч з погляду професійного воно досить високе. Сьогодні я вибрався зі свого гетто. О, звичайно, це нічого не змінить, це тільки сплеск радості. Я не маю ні найменшого наміру — та й ніяких шансів — перекидати місточок до місіс Берроу. Але її потайний погляд лишиться для мене неоцінним скарбом, я пам’ятатиму його й дорожитиму ним. У цьому погляді я знову знайшов те порозуміння між чоловіком і жінкою, яке колись було в моєму житті щоденним щастям. Тепер я краще розумію ситуацію в Блувіллі. Щодо ЧО, то тут помітна певна «лінія». Її тиранічно нав’язав хтось із-за меж ранчо, тому вона й не зовсім утвердилась. Тож не слід гадати, що всі тутешні жінки нас ненавидять.  

Мої веселощі тривають недовго. Через кілька хвилин переді мною серйозну проблему ставить Дейв. Коли я повертаюся на годину пізніше до свого барака, там ніде, навіть у Дейвовій кімнаті, не світиться. Я натискаю на вимикач і не знаходжу на синовому робочому столику записки, яку Дейв звичайно залишає, повідомляючи, куди пішов. Я хвилююся, хоч і знаю, що це безглуздо. З оточеного колючим дротом табору, єдиний вихід звідки охороняють вартові на вишці, втекти неможливо. Телефоную до замкового басейну. Мені відповідають, що Дейв пішов звідти ще годину тому. Додзвонитися до інших бараків ЧО я не можу й вирішую бігти від дверей до дверей і шукати Дейва. Нарешті я знаходжу його на кухні Муч: самої господині вдома немає. Щойно я бачив її у Пірсів. Дейв сидить на червоному пластмасовому стільці й читає; коли я заходжу до кухні, він навіть не підводить очей. — Що ти тут робиш? — питаю я. — Я тебе скрізь шукаю. Дейв і не зирне на мене. Його довгасте обличчя схилилося над книжкою, а очі з густими й вигнутими чорними віями, що відкидають на щоки тінь, потупилися. — Я тут, — холодно відповідає Дейв. — Ти ж бо в помешканні Муч, а самої її тут немає. — То й що? Муч начхати на це. Мені теж. Не люблю я цей тон. Це говорить не Дейв, а хтось інший, кого посадили на його місце. Я сідаю перед сином. — Мабуть, тобі здалося, що я забарився. Одна з охоронниць упала з коня, вивихнула лікоть, і я повинен був їй допомогти, бо лікаря Рільке немає. Дейв і оком не моргне. Досі він на мене не дивився. А тепер і не слухає. — Дейве, ти мене чуєш? — Чую, — відповідає хлопець з холодною зухвалістю, старанно перегортаючи в книжці сторінку. Я одразу бачу, що він не прочитав у ній жодного рядка. — Я пояснюю тобі, що спізнився не з власної вини. — Я розумію, — каже він тим самим тоном. Я вирішую пояснити ще дещо. — Не можна було зволікати. Вивихнутий лікоть треба негайно вправити. Після прогулянки я з Джесперсеном подався просто до медпункту. — Знаю, — каже син. — Стайн заходив до басейну і сказав мені. — Що ж, коли ти все знаєш, то перестань на мене дутися. — ’А я не дуюсь, — відповідає Дейв із холодною гідністю. — Та ні, дуєшся. Навіть не дивишся на мене. Гадаєш, мені дуже цікаво говорити, наче до стіни. — А я і є стіна, — відказує Дейв, не підводячи очей. Він агресивно наголошує на отому «є» і різко перегортає пальцем ще одну сторінку. Ми обидва мовчимо. Я не знаю, що діяти. Дейв уже не раз виявляв до мене певну ворожість, але ніколи не робив цього так відверто й так довго. Можна подумати, що з наближенням статевої зрілості в нього зростає роздратування. Та найгірше те, що я насилу зберігаю самовладання. До горла мені підкочується клубок, а з думок не йдуть складні й банальні проблеми виховання: може, я не досить чуйний батько? 4и не повинен я постати перед Дейвом у владнішому, а отже, й безпечнішому «образі батька»? Не знаю. До цих категоричних настанов я ставлюся недовірливо. Я встаю і якомога привітніше кажу: — Ходімо, Дейве, додому. — А мені й тут добре, — відказує він, навіть не ворухнувшись і не відірвавши очей від книжки. Що мені робити? Підвищити голос? Дати хлопцеві ляпаса? Взяти його в оберемок і навалити собі на плече? Я вдаюся до хитрощів. — Що ти читаєш? Дейв закладає сторінку і, згорнувши книжку, подає її мені, навіть не глянувши на мене. — Ага, «Пригоди Гекльберрі Фінна», — кажу я. — З цим героєм ти дружиш давно. Мені подобається, що Дейв читає такі чудові книжки. Але це мене й непокоїть, бо ця книжка, зрештою, — історія нелюбого хлопчика, який утікає з дому. Щоправда, з Блувілла не втечеш. Я повертаю синові книжку й питаю: — До чого ти дочитав? Та Дейв не дає втягти себе в літературну дискусію. Він відповідає коротко: — Я щойно почав її читати. І одразу ж, блідий, байдужий і рішучий, вдає, ніби знову схиляється над книжкою. — Ходімо, Дейве, не примушуй мене чекати. Він мовчить. — Ну ж бо, Дейве! — Я підвищую голос. Дейв насуплює брови й відчужено каже: — Я ж уже сказав: мені й тут добре. Знову западає мовчанка. — Чекатиму на тебе в кафетерії, — безбарвним тоном промовляю я. Дейв не відповідає. Я зачиняю двері кухні, але, перше ніж піти з чужої оселі, тихо заходжу до ванної, відкриваю аптечку і, роздивившись, що там лежить, — даруйте мені, Муч, — забираю тюбик снотворного. Я знаю, що знайду Муч у Пірсів, тому йду відразу до їхнього барака. Пірс працює зі мною в лабораторії. Безперечно, це чудовий дослідник, а місіс Пірс — незвичайна жінка. Хоч вона й не має освіти, але розум у неї гострий, як кинджал. Вона висока й худа, загострений ніс і випнуте підборіддя мовби тягнуться одне до одного, і це робить її профіль схожим на соколиний. Проте така зовнішність досить оманлива: місіс Пірс добра жінка, і головна здобич для неї — не люди, а події. Постійно насторожена, вона зазирає в усі закутки, тому помічає й чує за день удесятеро більше, ніж будь-хто інший. Попервах ми не вірили в чуття і нюх Джоан Пірс, але вони з дня на день розкривалися дедалі дужче, і наш скептицизм, зрештою, розвіявся. Місіс Пірс ніколи не розлучається з великою чорною шкіряною сумкою, що в ній носить, хоч як це дивно, маленькі ляльки, — вона робить їх сама, — а також чималий бінокль. Часто вона, розмовляючи з друзями, м’яко підходить до вікна, приставляє до очей бінокль і пильно роздивляється, що там діється надворі. Але для того, щоб зазирнути в майбутнє чи через стіну, збільшувальні скельця місіс Пірс не потрібні. Талант пророчиці в неї доповнюється талантом ясновидиці. В перші дні після мого поселення в Блувіллі місіс Пірс передбачила, що Аніта провідуватиме мене дедалі рідше. Це її передбачення, на жаль, збулося, і тепер я довірливо вислуховую її, коли вона описує Гільду Гельсінгфорс, якої ніхто тут ніколи не бачив і яка, за словами місіс Пірс, дуже висока й гарна. Риси обличчя в неї нібито класичні, й узагалі вона скидається на кам’яну статую. «Одначе все це чомусь змарновано…» Джесперсен прозвав місіс Пірс Чаклункою. Сама вона говорить про своє передчуття куди скромніше. Але «чаклунство» чи «передчуття» — це тільки слова. Я радше сказав би, що місіс Пірс притаманна неабияка спостережливість та кмітливість, і вона усвідомлює не ці свої властивості, а лише їхні наслідки. Вона, мабуть, навіть не помічає того, як накопичує в собі факти, аналізує й синтезує їх, бо ця величезна робота — єдина втіха в її житті. Коли місіс Пірс відчиняє двері, її гострий, наче пташиний дзьоб, ніс цілиться мені в очі, і вона, сміючись, каже: — Бідолашний Ральфе, я бачу, вам завдає клопоту Дейв. Але в його поведінці немає нічого такого, що насторожувало б. Ви прийшли побачитися з Муч? — не змовкає місіс Пірс. І, стиснувши руку вище ліктя, — пальці в неї теж вельми гострі, — веде мене до кімнати, де спить її син; ця кімната вдень, коли ліжко складають у стінну шафу, править їй за вітальню. Муч сидить за столом, перед нею лежить шкільний підручник. Її кругле зморшкувате обличчя під густим сивим волоссям досить спокійне. Муч і тримається та розмовляє спокійно, і це підбадьорює Стайна. Я сідаю навпроти неї і розповідаю про свою розмову з Дейвом. Мабуть, моя розповідь не цікавить Джоан Пірс, бо згодом вона підводиться, стає біля вікна, яке виходить на барак охоронниць, і, піднісши до очей бінокль, довго спостерігає, що там відбувається. Муч притаманна рідкісна риса: вона вміє уважно слухати. Ця жінка вловлює кожне ваше слово. А коли чогось не розуміє, то перепитує. Коли я закінчую розповідати, вона всміхається й каже з отим німецьким акцентом, який чомусь заспокоює мене: — Передусім, Ральфе, перестаньте докоряти собі. Ви ж не винні, що ваша дружина померла. Я ще раз помічаю, що ні Муч, ні Джоан не вважають Аніту моєю справжньою дружиною. — Ви робите для Дейва все, що можете, — додає Муч. — У Ральфа ніжне серце, — озивається місіс Пірс напівіронічним, напівзамріяним тоном. Кажучи це, вона навіть не повертає голови й не перестає стежити за бараком охоронниць. Це доказ того, що її вуха можуть слухати одне, а очі — спостерігати інше. — Ні, ні, Джоан, — заперечує Муч, — не кажіть цього! Ми ніколи не буваємо надто ніжними! Дитина здатна вбирати в себе без кінця-краю нашу любов. Вона просто впивається нею. І дитині завжди її мало! Я намагаюсь повернути її до своєї теми: — А чому ж Дейв відштовхує мене, як зробив це сьогодні? — Ну що ви, Ральфе, це природно. — Природно? — Звичайно, Ральфе. Поставте себе на його місце. Дейв залишився без матері. Тепер він страшенно боїться втратити й батька. Ось чому хлопчик так тримається за вас. Гадаєте, коли ви їдете верхи на прогулянку, він бавиться в басейні? Аж ніяк! Він чекає на вас. А коли ви спізнюєтесь, Дейв не знаходить собі місця. Ось чому я, дізнавшись, що ви вже повернулися до замку й пішли подавати медичну допомогу Пуссі, послала Стайна попередити хлопчика про це (вона, як і всі ми, називає свого чоловіка Стайном). — Дякую, Муч. Дейв мені сказав. — На жаль, це нічого не дало. В нього вже урвався терпець. — Що ви хочете цим сказати? — Що Дейв уже не зміг позбутися тривоги, яку в нього викликало ваше спізнення. — У такому разі він, побачивши мене, мав би зрадіти. Муч хитає головою. — Так реагує доросла людина. У дітей тривога не минає довше. В них рефлекторне гальмування надто слабке. І ось що сталося з Дейвом: він утратив самовладання. Хлопчик утратив самовладання, бо дуже тримається за батька. Тому й гнівається на вас. Я дивлюся на Муч. — Ви хочете сказати, що він гнівається зі страху втратити мене? — Саме так. Цю його поведінку викликав розпач. — Жах, — кажу я впівголоса. — О ні, — озивається місіс Пірс, не повертаючись і не відриваючи очей від бінокля. — Ви, Ральфе, не дуже журіться. В його поведінці нема нічого страшного. То звичайна гра. Дейв добре знає, що його сварка з вами не така вже й серйозна. Він просто намагається якось вас покарати. — І випробувати вашу любов до себе, — докидає Муч. Я замислююсь, і чим довше розмірковую, тим більше мені здається, що вони мають рацію, Я дивлюсь на них. Тобто дивлюся на обличчя Муч і на спину Джоан. Мене сповнює почуття глибокої вдячності до цих жінок і водночас трохи пригнічує їхня мудрість, яку я переймаю в них. — І що ж тепер робити? — питаю я досить стурбовано. — Тепер я піду додому, — відповідає Муч, — візьму Дейва і поведу його до кафетерію. Там ми заповнимо свої таці й сядемо за ваш стіл. Я встаю. — Дякую, Муч. Дякую за все. І даруйте мені, що забрав з вашої аптечки ось це. Оскільки я не кажу, що саме, заінтригована місіс Пірс відриває від своїх соколиних очей бінокль, полишає спостережний пункт і біжить до нас. Побачивши тюбик, регоче: — Можна подумати, що в Дейва не витримують нерви! — Гадаєте, мої побоювання марні? — Звісно ж! — відказує Джоан. — Вам погано в Блувіллі, Ральфе, — озивається Муч. — Ви тут постійно відчуваєте тривогу. Дейв також. Які думки можуть народитися в такого хлопчика, як Дейв, коли він помічає, що ні С, ні «одиначки» не хочуть його бачити? Але накласти на себе руки — ні, це на нього не схоже. Звичайно, Дейв думає про смерть — про вашу й про свою, — але він не накладе на себе руки. Ні в якому разі. Заспокойтеся. Викиньте такі нісенітниці з голови! — Думайте про щось приємне, — каже місіс Пірс. — Наприклад, про охоронниць. Є серед них і гарненькі. Вона лукаво сміється. Муч також. Вони перезираються і поглядають на мене трохи глузливо й водночас захоплено. Слухаючи сміх цих жінок, я почуваю себе під їхніми поглядами, наче Чарлі із «Золотої лихоманки»[15], — кумедним і розчуленим. Я не боюся видатись їм невдячним і покидаю їх. Мабуть, я такий збудливий через свій низький зріст, і я не хочу, щоб із мене глузували, навіть і ці люб’язні жінки. Я дуже їх шаную, але отакі повчання мене дратують. Місіс Пірс і Муч завжди дуже самовпевнені. Одна з них із своїми гострими передчуттями забагато мовчить, а друга аж надто балакуча. Я здогадуюся, про що, чи то пак, про кого, і якими словами вони збиралися заговорити зі мною, оплакуючи мою самотність. Та тільки мені відомо, що я думаю про Аніту, яка довго не приїздить і так рідко пише листи. Але мені не хочеться, щоб вони гудили її й жаліли мене.  

Очевидно, Джекі й Пуссі пристали на пропозицію Стайна мовчати чи принаймні не роздувати довкола інциденту пристрастей, бо ніхто з нас, навіть Джесперсен, не дістав від містера Берроу записки про штраф, який вирахували б із нашої платні. Прогулянки в неділю пополудні й далі відбуваються своїм звичаєм, тільки замість Пуссі тепер нас супроводжує незграбна, просто неотесана й така сама холодна висока чорнявка. Мені, хоч як це дивно, бракує Пуссі, дарма що вона жодного разу не посміхнулася до мене, жодного разу не глянула в мій бік. Проте я відчував утіху, коли дивився на неї. Коли ми під’їздимо до гори, я зупиняю Чучку, обертаюсь і чекаю на «козацьку варту». Нарешті Джекі порівнюється зі мною, і я цілком природно запитую її, як себе почуває Пуссі. Моя сміливість приголомшує Джекі. Мовчазгна угода, нещодавно укладена між нами, викликає в неї таку ніяковість, а те, що я лікував її подругу, так зворушує Джекі, що вона відповідає: — Пуссі почне виконувати свої службові обов’язки наступного тижня. Я наздоганяю Джеса та Стайна, і Джес заводить пісню. Ми співаємо, щоб заглушити звукоуловлювач «козацької варти». Коли я розповідаю Стайнові про свою розмову з Джекі, він знизує плечима, трясе сивим чубом І бурчить: — Якого це дідька вас зацікавило те дівчисько? — Вона ж бо моя пацієнтка, — відповідаю я. Після цих моїх слів Стайн скоса зиркає на мене. Проте він задоволений. — Тепер, — каже, — вони змушені будуть розмовляти з нами. І справді, наступної неділі ми, щойно в’їхавши в ліс, дожидаємось «козацької варти», потім Стайн під’їздить до Пуссі, дивиться їй у вічі й осудливим голосом питає: — Скажіть, ви, коли цілились у доктора Джесперсена, мали намір застрелити його? Пуссі страшенно червоніє й надсадно вигукує: — Я не цілилась у нього? Я хотіла вистрілити в повітря! У тому, що сталося, винен доктор Мартінеллі — він пустив свою Чучку на мого коня! Я сухо кажу: — Звідки мені було знати, що ви не хотіли застрелити Джесперсена? Ви завжди ставитесь до нас із лютою ненавистю. Пуссі ніяковіє, але не дивиться на мене. — Ми не відчуваємо до вас ненависті, — відповідає вона, захищаючись. — Ми виконуємо вказівки. — Годі розмовляти! — рішуче втручається Джекі. — Ті вказівки забороняють вам і розмовляти з нами? Тоді скажіть, хто ми у ваших очах? Чудовиська? Безправні істоти? Злочинці? Цей мій раптовий наступ збиває їх із пантелику; я користуюся з нагоди й звертаюся до Пуссі: — Вам вистачило мужності сказати, що ви не відчуваєте до нас ненависті. Але ж ви навіть не подякували мені за медичну допомогу. — Невже я повинна дякувати й за те, що ви збили мене з коня?! — Ви добре знаєте, що я не мав наміру збивати вас з коня. Ви забуваєте, що коли б я не наполіг і не подав вам негайної допомоги, то містер Берроу відвіз би вас до міста! Двісті кілометрів автомобілем! Три години в дорозі! Ви відчули б, що це таке! — Що ж, дякую, — сердито каже Пуссі, але цього разу не відводить погляду, і я встигаю зазирнути їй в очі. — Ну годі! — сичить Джекі. — Прошу вас припинити розмову! Ми повертаємо коней. Ідемо далі. В мене складається враження, що я здобув перемогу. Але так триває недовго, бо Стайн майже відразу й розвіює моє враження. Він киває Джесові головою, щоб той співав, а сам накидається на мене з докорами. Голос у нього низький, свистючий, у його англійській дедалі помітнішою стає німецька вимова. — Ральфе, я не збираюся розтлумачувати тобі все ще раз. Ти такий самий божевільний, легковажний і безвідповідальний, як і Джес, і це ще м’яко сказано. Що діється між тобою і цією дівчиною? Вдаєш, ніби сваришся з нею, а сам залицяєшся! А вона, дурепа, відповідає тобі взаємністю! Розмовляти, звісно, можна! Але ж не так! Чим це для тебе скінчиться? Ще гіршими неприємностями. І для нас також. Подумай про Дейва, якщо не хочеш думати про нас! У всякому разі, якщо ти поведешся так ще раз, якщо я знову побачу, що ти дивишся на цю дівчину, то зроблю дуже просто: відмовлюся від прогулянок, і ви їздитимете самі! — Стайне, ти користуєшся тим, що старший від мене, — роздратовано відповідаю я. — Але твій вік не дає тобі ніякої влади наді мною! Мені не потрібен татусь, який би радив, що я маю робити. Стайн замовкає, Джес перестає співати. А я дивуюся, що мене так раптово охопив гнів. І водночас хвилююсь. На мою думку, в цій моїй реакції є щось ненормальне. Симптоми неврозу або, точніше, його наближення. О, знаю, це даються взнаки мої напружені взаємини з Дейвом, суспільне приниження, якого я зазнав, мовчанка Аніти. Гаразд. Я не вірю — принаймні в моєму випадку — у цілющі властивості психоаналізу. Навпаки, я вірю в лікувальну спроможність людської поведінки. Змінивши поведінку, я, гадаю, зможу певною мірою полегшити свої страждання. Я махаю рукою Джесові, щоб він знову глушив співом нашу розмову. Цього разу він не співає, а декламує «Дорогу, якою ми не ходили» Роберта Фроста, що може видатися «парубоцькій варті» зухвалою іронією. Я обертаюся до Стайна й досить спокійно кажу йому: — Я не зовсім усвідомлював, що залицявся до цієї дівчини. Але ти маєш рацію. Це безглуздо. Більше не буду. Стайн зводить брови, і з-під обвислої шкіри його повік у мене втуплюються проникливі очі. Він не вимовляє ні слова, — але я знаю, що він про мене думає: чемний хлопець, покинутий дружиною, і таке інше. Я погамовую роздратування, нахиляюся, поплескую Чучку по спині, потім підбираю повідки й кажу: — Но-о, Чучко, рушаймо! Я легенько б’ю чобітьми кобилу під боки, вона зривається з місця, і ми мчимо до недосяжного обрію. У вухах свистить вітер, і я почуваю себе вільним. Другого дня я отримую від Аніти дуже короткого листа. Вона приїде наступної суботи, і цього разу, мовляв, напевне. Але я не вірю. Я сердито жмакаю листа й засовую його в кишеню. Потім, згадавши про свій лікувальний прийом, одразу ж повільно дістаю листа, розгладжую, дбайливо згортаю і статечно кладу в гаманець. Та це нічогісінько не дає. До горла мені підкочується клубок, долоні пітніють, ноги тремтять: я знаю, Аніта не приїде. І мені доведеться чекати ще один нескінченний тиждень, поки вона відмовиться від поїздки, знов.  

Вже півроку я тупцюю зі своїми дослідами на місці. Я хотів би повернутись у минуле й пояснити, чому. Сировини, звісно, вистачає, головного мозку нам привозять стільки, скільки треба, не бідні ми й на піддослідних тварин, маємо чудове обладнання. Вся причина в людях. Ні, річ не в тому, що вони некомпетентні чи їм бракує знань, та й чисельно їх доволі. Але вони чужі мені й нездружені між собою через кастовий поділ. У моїй лабораторії працюють три ЧО — Пірс, Сміт і я, а також десяток С та сім жінок. Жінки за своїми посадами займають найнижчі щаблі службової драбини. Але з суспільного погляду вони стоять у Блувіллі на самісінькій верхівці — вище за С і за мене самого. У двох випадках я бачу явну несправедливість. Дві з цих жінок заслуговують більшого, ніж обмежених знань, до чого їх прирекла наша жінконенависницька культура. Але, з іншого боку, я ніяк не можу змиритися з чоловіконенависництвом, жертвою якого став і сам. Внаслідок усього цього склалося нестерпне становище. Я почуваю себе чорним лейтенантом, що командує взводом білих солдатів. Отож мушу підкорятись і терпіти зневагу. Лабораторія — це передусім колектив, і треба, щоб цей колектив працював, згуртований однією метою, щоб його членів бодай трохи єднало людське тепло. А саме цього нам і бракує. За таких несприятливих умов я теж не дуже добрий керівник, та й не можу ним бути. Неважко зрозуміти причину. Серед моїх працівників найблискучіший, найбагатший ідеями і найталановитіший — Гребел. Це міцний чоловік, якому пішов п’ятий десяток. Високий, худорлявий, з негнучким станом, проте спритний, голова лиса, широке чоло математика, чорні очі маленькі, пронизливі й завжди насторожені, ніс довгий, рівний і гострий, губи тонкі, підборіддя клинцем. Обличчя теж довгасте й загострене, мов лезо ножа. За нормальних умов доктор Гребел, коли зважити на його досвід, розум і талант, мав би бути моїм найближчим помічником, ближчим за Пірса й Сміта — загалом чудових дослідників, про яких я можу сказати лише те, що їх не дуже розпирають ідеї. І справді, я, приїхавши до Блувілла, мав намір запропонувати Гребелові підвищення, але відразу на це не зважився й добре зробив. Гребел належить до С. До речі, легенда про те, нібито кастрат неодмінно має гладшати, однаково неправдива і щодо чоловіків, і щодо коней. І ще одну легенду я хочу розвіяти: про сумирність кастратів. Хоч у Гребела назавжди припинилося сім’яутворення, агресивності в нього й далі аж надто багато. До того ж Гребел, належачи до С, дуже хизується своїми кастовими привілеями: навіть на білий халат він чіпляє зелений значок із золотистою літерою і безліччю дрібних деталей, дає мені відчути, що моє становище нижче за його. Тож я призначив його на другорядну посаду з вузькою спеціалізацією, щоб між ним і справжнім станом дослідів була щільна перегородка. Я зажадав від Пірса й Сміта також тримати все від Гребела в таємниці. Я ніколи не залишаю кабінету, не замкнувши дверей і не сховавши ключ у кишеню. А з недавнього часу ще й забираю ввечері додому записника, в якому день у день тайнописом роблю позначки про досягнення, коли вони є, в нашій роботі. Атмосфера недовіри, напруженості й потайливості, що панує навіть у лабораторії, цілком очевидно, дуже шкідлива. На жаль, я не можу використовувати блискучий Гребелів розум для більш творчого завдання. А ще прикріше те, що я не можу відверто обговорювати зі своїми колегами проблем, які постають перед нами. Отож поділ персоналу на три касти й моє ганебне низьке становище зробили з мене поганого керівника: суворого, несправедливого, владного, потайного. Цілковитою протилежністю того, який я є насправді і яким був в інших лабораторіях, очолюючи їх. На перший погляд, у лабораторії ніби все гаразд. Ми розмовляємо між собою чемно, всі мої вказівки виконуються, робота посувається, чи, правильніше сказати, буцімто посувається. Але час від часу зринає щось таке, що, мов шашіль, підточує наші зусилля. Гребел, який завдяки своїм здібностям і могутній волі має таку велику владу над С і навіть над жінками, що ці останні забувають про свої привілеї і розмовляють з ним, мов із рівним, ненавидить мене. Тому ми з ним потрапили в сумне хитросплетіння неприязні. Спершу він зневажав мене й стежив за мною. Потім я почав підозрювати його й відвів йому другорядну роль у лабораторії. Згодом я впевнився, що він пише на мене доноси. Відтак я почав уже насилу терпіти його присутність в одній зі мною кімнаті і, коли мені треба було йому щось сказати, робив це через Пірса. Згодом Гребел заходився підбурювати С, жінок лабораторії та управителя з тим, щоб звільнити мене з посади. Пірс і Сміт скаржаться, нібито провадити дослідження їм перешкоджали вже на самому початку. Насправді, вони, гадаю, помиляються. Одначе їхні підозри свідчать про ту гнітючу атмосферу, що панує в лабораторії. Зі свого боку, я постійно стежу, щоб С і жінки з моєї лабораторії не припускалися промахів, і ретельно вираховую саму ймовірність цих промахів. Така поведінка зовсім не відповідає моїй вдачі. Але я змушений вдаватись до неї. Через три місяці після мого приїзду до Блувілла, — якщо бути точним, то двадцять шостого січня, — криза загострилася: я одержав із замку таку записку:  

«Докторе Мартінеллі! Мене не задовольняє Ваше ставлення до жіночого персоналу і С у вашій лабораторії. Прошу змінити його. Гільда Гельсінгфорс».  

Ця записка приголомшила мене й не залишила мені жодної змоги виправдатися. Як я довідався з першої записки від Гільди Гельсінгфорс, нам заборонено писати їй чи домагатися побачення з нею. Тож я пішов до містера Берроу. Він прийняв мене із зневажливою чемністю. І справді, хтось написав йому на мене скаргу. Він прочитав її і передав Гільді Гельсінгфорс. Містер Берроу відмовився сказати, хто написав ту скаргу, відмовився він і сказати, що про неї думає. Я зауважив йому, що, не маючи змоги поговорити ні з місіс Гельсінгфорс, ні з ним, Берроу, я не можу захиститись чи бодай дізнатися, в чому мене звинувачують. Містер Берроу підніс угору руки. Мовляв, тут він нічого не вдіє, всі внутрішні проблеми в лабораторії його не стосуються. Під час цієї розмови містер Берроу знову здавався мені брезклим, слизьким і чіпким, мов спрут. Від того дня я став у лабораторії вдвічі обережнішим, із жінками й С поводився вельми поштиво й усіляко обминав Гребела, але так, щоб не дати йому підстави в чомусь мене звинуватити. Саме тоді, до речі, я й почав вираховувати оті ймовірні промахи, про які я вже казав. П’ятнадцятого березня, коли я вважав, що своїми зусиллями вже майже нейтралізував Гребела, з замку мені надійшла друга цидулка:  

«Докторе Мартінеллі! Ви не врахували моєї поради від 26 січня, і Ваше ставлення до жіночого персоналу та С у Вашій лабораторії коли й змінилося, то тільки зовні. Вдруге прошу Вас подумати про свою поведінку. Гільда Гельсінгфорс».  

Ця цидулка ошелешила мене, та коли я отямився, то зрозумів, що далі лишатися пасивним не слід. Я надіслав містерові Берроу доповідну записку про персонал своєї лабораторії. Соромно сказати: ця записка — справжній взірець несправедливості. Звісно, я не писав брехні: всі факти, на які я спирався, були правдиві. Але я узагальнив і подав їх зовсім неправдиво, відірвавши від перспективи й контексту. Доповідна записка приховано, дуже приховано кинула тінь на Гребела — мого найкращого дослідника. На жаль, я міг Гребелові дорікнути лише в одному, але саме про це й не слід було писати: що він хоче посісти, навіть захопити моє місце і з допомогою С та жінок усіляко намагається мене витіснити. Доповідну записку я подав управителеві особисто. Коли він зрозумів, про що йдеться, його обличчя олійного відтінку різко відкинулося назад, і він з огидою подивився на мене, трохи аж розгубившись. Він не знає, сказав містер Берроу, чи має право брати таку записку й чи повинен передавати її далі. Я сказав йому, щоб він вирішував це сам, і вийшов з кабінету, приголомшивши управителя своєю «зухвалістю». Саме так він охарактеризує згодом мою поведінку. Проте Гільда Гельсінгфорс таки одержала мою доповідну записку, бо через тиждень містер Берроу передав мені відповідь від неї:  

«Докторе Мартінеллі! Ви скаржитесь на своїх працівників, а ваші працівники скаржаться на Вас. Цілком очевидно, що у Вашій лабораторії склалося дуже погане становище, і саме через це, безперечно, Ви й домоглися в своїх дослідах таких малих успіхів. Гільда Гельсінгфорс».  

Цидулку Гільди Гельсінгфорс містер Берроу передав мені за вечерею в кафетерії, а я розгорнув її аж після того, як уклав Дейва в ліжко. Мені здалося, ніби з моєї голови відпливла вся кров. Я мусив сісти. У мене тремтіли ноги, і я з соромом дивився на них. Перегодя я все ж таки підвівся, зайшов до кухні й вихилив повну склянку віскі. Поселившись у Блувіллі, я почав пити спиртне гомеопатичними дозами, і тепер віскі не збадьорило мене, а нагнало страшенну нудьгу. Я сидів нерухомо, сумний, заціпенілий, і намагався зібратись із думками. Досі Блувілл у такі хвилини здавався мені незбагненним і жорстоким. Але цього разу мене охопила не якась невиразна тривога, а справжня паніка. Записка, яку я щойно прочитав, мала лише одне значення: вона готувала мене до того, що через тиждень-два я отримаю повідомлення, що мене звільнено. Отже, я приречений на смерть. Дейв теж. І це станеться не в такому вже й далекому майбутньому. Нараз мене занудило — це було ніби передчуття агонії. Я тільки встиг добігти до туалету й там виблював усе віскі й усю їжу, яку з’їв за вечерею. Потім побачив своє відображення в дзеркалі. Ні, я не зблід. Обличчя в мене посиніло, подекуди аж позеленіло. Цієї миті я збагнув сенс вислову «панічний страх» і, хоч як дивно, розсміявся. З цієї хвилини мені полегшало. Перш ніж лягти, я випив добрячу дозу заспокійливого й міцно заснув, а вранці, прокинувшись, зрозумів, що не зможу далі жити зі страхом, який пойняв мене напередодні ввечері. Склалося безглузде становище, і якщо я з ним змирюся, то ризикуватиму пуститися берега. Все сталося за кілька секунд. Я вирішив подати у відставку. Звичайно, я сам віддавав себе в лабети смерті, але волів іти до неї з власної волі, а не ждати, поки хтось мене підштовхне. Тільки-но визріло моє рішення, тільки-но я вбив у собі всю надію, як до мене прийшла відвага. Я одразу ж написав заяву про відставку й після сніданку подав її містерові Берроу. На жаль, він не став її читати при мені. А так хотілося побачити його реакцію! Потім у голові мені сяйнула одна думка, і я заходився нетерпляче втілювати її в життя. Я помчав до лабораторії, викликав до себе доктора Гребела, замкнувся з ним у кабінеті й відразу почав лютувати. З півгодини я шпетив Гребела, всіляко докоряючи йому й навіть грубо лаючись. Гребел намагався відбиватись і пригрозив, що ця сцена коштуватиме мені посади. Тоді я урвав його, тріумфально заявив, що вже сам подав у відставку, й знову накинувся на нього, не даючи бідоласі сказати й слова. Гребел зблід і тільки мовчки кліпав очима. Та особливо мене вразило те, що я цілком несподівано прочитав у його очах певну симпатію й навіть повагу до мене.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка