Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка3/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ третій


 

Неділя в Блувіллі — вихідний день. Уранці в замку відправляє службу місіонерка, щоразу інша, але вона неодмінно належить до тієї чи тієї протестантської церкви, бо католицька, здається, стала жертвою свого споконвічного жінконенависництва і досі не зважилася висвятити в священики бодай одну жінку. Ходити на відправу не конче, і ми ніколи не бачили там Гільди Гельсінгфорс. Одначе майже всі ми — зокрема і я, незважаючи на свій скептицизм, — постійно ходимо туди, бо після відправи в нас зав’язується коротка розмова з місіонеркою, а що вона приїздить із-за меж ранчо, то ми сподіваємось почути від неї про щось цікаве. Позбавлені радіо й телебачення, одержуючи лише вихолощені газети, ми прагнемо новин про світ — справжній, той, що розпростерся за нашим колючим дротом. Я запам’ятав, зокрема, місіонерку, яка відправляла у нас службу в неділю п’ятого травня. Це була страшенно худа жінка, і всі форми, що їх вона колись мала, зникли назавжди, залишивши по собі статуру, яку я назвав би безстатевою. До того ж превелебна Рут Джеттісон коротко підстригала волосся й носила антрацитово-сірий чоловічий костюм із церковним комірцем, так що визначити її стать було ще важче. Але її обличчю з горбуватим носом, випнутим підборіддям та фанатичними, нерухомими чорними очима не бракувало мужності. Богослужіння й проповідь проходили в замковому конференц-залі, який вміщував чоловік сто, хоч ми ніколи й не заповнювали його цілком. Я сказав «ми», але тут слід було б дещо уточнити: богомольці займали місця відповідно до старшинства; цей порядок виробився ще до мого приїзду в Блувілл і не змінювався весь час, поки я там був. У першому ряду сідають особи, які мешкають у замку: управитель містер Берроу та його дружина, доктор Рільке, секретарка господині Емма Стівенсон та ще троє-четверо, чиїх посад і імен я не знаю. Посередині цього ряду стоїть крісло — схоже на трон і шанобливо залишене порожнім, його вщерть заповнює, якщо можна так висловитись, постійна відсутність місіс Гельсінгфорс. Не скажу, що мешканці замку вклоняються цьому кріслу, проходячи повз нього, як швейцарці вклонялися капелюхові Геслера[11], проте зауважу, що вони обходять крісло з таким виразом на обличчі, ніби там хтось сидить. У другому й третьому рядах сідають самотні жінки Блувілла, дуже різні віком і зовнішністю, але однакові поведінкою: вони ніколи не позирають на ЧО. Третій, четвертий і п’ятий ряди займають С, кожен з яких носить у петельці зелений значок із золотистою літерою свого руху. Сидять вони гуртом, дуже задоволені собою, і воліють на людях ігнорувати нас, хоча більшість із них у лабораторіях нам підлягають. Хочу підкреслити, що серед С є чимало одружених, але їхні родини, на противагу родинам ЧО, залишилися за межами ранчо, і впевнені в своєму імунітеті С мають право час від часу до них виїздити, не боячись заразитись, хоч, гадаю, своїм дружинам вони дають тими приїздами мало втіхи. І нарешті, в останніх рядах умощуються зі своїми дружинами та дітьми ЧО; це мовби має означати, що вони перебувають на останніх щаблях соціальної драбини в Блувіллі й цілком підлягають тим, хто сидить поперед них. Превелебна Рут Джеттісон порушила в проповіді тему, яка своїми посиланнями нагадувала бладдерстеризм, але відрізнялася від нього висновками. Мовляв, цілком очевидно, що енцефаліт-16 — не що інше, як господня кара. Всевишній підняв свою десницю на людей, щоб покарати їх за гріхи (скільки разів я чув цю давню пісеньку!). Одначе не слід усе ж таки приймати на віру те, що проповідував колись Бладдерстер. Від давніх-давен і до нашого часу найбільший гріх чоловіка полягав у тому, що він перетворив жінку на рабиню. Тут Рут Джеттісон малювала картину, яка, незважаючи на певні перебільшення, відсутність деталей та історичної перспективи, мала досить широку палітру. Та після цього закономірного засудження прадавнього чоловічого жінконенависництва проповідь починала скидатися на сон рябої кобили. Рут Джеттісон, блискаючи очима, затинаючись і мстиво розмахуючи руками, силкувалася показати, як чоловіки «ненавидять» жінок. За допомогою дрібних, старанно препарованих фактів та висловів, схожих на цитати, але без зазначення кому вони належать, коли й де їх виголосили, а особливо за допомогою низки анекдотів — у них нездорова, садистська поведінка розбещених підлітків з дівчатами поставала як норма чоловічої поведінки — Рут Джеттісон намагалася довести, що чоловік завжди відчував глибоку відразу до жіночої плоті, відразу, яка переросла, за грубим висловом проповідниці, у «ненависть до піхви». Мушу сказати, що грубі слова, парадоксальні твердження, а надто не дуже вишуканий спосіб, у який ця місіонерка прагнула переконати нас, викликали в ЧО іронічні посмішки, сміх і заперечливі похитування головою. Адже для дослідників у залі було цілком очевидно, що Рут Джеттісон, висуваючи свої твердження, жодного разу не послалася бодай на якусь серйозну наукову розвідку або на одне з численних і ґрунтовних інтерв’ю з ученими, а безсоромно й безглуздо вдалася до підтасовок. Наче перевернута піраміда, її твердження ґрунтувалося на кількох окремих фактах; відкинувши метод наукових досліджень і вдавшись до демагогічних запевнень, Джеттісон із кількох кротовин нагорнула цілу гору. Релігійна чи прорелігійна думка завжди досить проста. Нею можна замінити все. І ось Рут Джеттісон, зблискуючи очима, надривним голосом, що тремтів від священного гніву, і приголомшливими словами нарешті піднесла нам висновок: чоловік, заявила вона, дивиться на жінку як на бридку посудину, куди він скидає своє сім’я, або, ще краще сказати, на своєрідну плювальницю, від якої він з огидою відвертається, плюнувши в неї. Слухачі відреагували промовисто, хоч і по-різному. Адміністрація в першому ряду й «одиначки» в другому гаряче і, як мені навіть здалося, запопадливо заплескали в долоні. С скрушно мовчали, немовби їх гнітив спогад про власні гріхи, яких вони, на щастя, позбулися. Однак серед ЧО та їхніх дружин зчинився гамір. Рут Джеттісон насупила густі брови і, втупивши в наш гурт пильний погляд своїх великих чорних очей, майже погрозливим голосом викрикнула: — Хтось із вас хоче поставити мені запитання? Запала така довга й невластива для американців мовчанка, що мені здалося, ніби ми вже зрікаємося свободи слова. Мене так обурив фанатизм місіонерки і кинутий нам виклик, що я вирішив дати їй відсіч. Але я не встиг підвестися. Моя сусідка, місіс Пірс, схопила мене за рукав піджака й тихо, однак рішуче сказала мені на вухо: — Ральфе, бога ради, не заводьте з нею сварки, це провокація. Про місіс Пірс, дружину мого найближчого колеги, я розповім трохи далі. Вона не дуже славилася своєю статурою, але я шаную її за прозірливість. Згоряючи від непогамовного гніву, я змовчав. Позад нас почулася якась шамотня, і я озирнувся: там відбувалась така сама сцена, тільки цього разу все було навпаки. Стайн схопив за руку дружину й щомога намагався примусити її мовчати. Та це було однаково, що зупинити бульдозер. Муч випручалася, встала й чистим голосом промовила: — Я не збираюся ставити запитання, а хотіла б зробити одне зауваження. — Робіть, — зневажливо кинула Рут Джеттісон. Муч, хоч і мала диплом психолога, приємного враження не справляла. Вона була низенька, опасиста, але її обличчя під білявим волоссям мало люб’язний, трохи байдужий вираз. Щодо нас, то ми знаємо, чого варта Муч. Вона добровільно і з невичерпною енергією взяла в свої руки виховання дітей ЧО у Блувіллі: робота справді героїчна, бо дітей аж дванадцятеро і віком вони від п’яти до чотирнадцяти років. — Я згодна, — сказала Муч чудовою англійською, хоч і з відчутною німецькою вимовою (яка, на жаль, почала передаватись і її учням, зокрема й Дейвові), — що чоловік обмежив діяльність жінки в соціальній та економічній сферах. Але це не тому, що він відчуває ненависть до її плоті. Скоріш навпаки, він плоть переоцінює, правда, на шкоду іншим якостям жінки. Досить тільки розплющити очі, щоб побачити цю перебільшену оцінку. Вона дається взнаки скрізь — у моді, в рекламі, в мистецтві, у літературі. Гадаю, ви навели тенденційні приклади. Може, тим розбишакуватим хлопчакам, про яких ви казали, що вони ґвалтують, ображають і б’ють дівчат, властивий сильний чоловіколюбний потяг, який вони тамують у собі, і він виявляє себе в такій поведінці. Сказати, що жінка — плювальниця, може лише психічно нездорова людина, садист. Така поведінка нетипова для чоловіка. Зовсім нетипова. І я не розумію, як тут можна помилятися. Жінки, які твердять, нібито геть усім чоловікам притаманна «ненависть до піхви», викликають у мене підозру, що вони, либонь, відчувають ненависть до фалоса.(Сміх серед ЧО.) В усякому разі, вони не дуже добре роблять, коли намагаються переконати решту жінок, буцімто чоловіки їх ненавидять. Це може призвести до того, що жінки зненавидять чоловіків, а така ненависть тепер, коли чоловіки помирають, мов мухи, була б, дозволю собі сказати, ганебною. Особливо прикре те, що саме християнка сіє отак ненависть між чоловіками й жінками. З іншого боку, може, я вже трохи стара, але, скажу правду, я була просто ошелешена, коли почула, як духовна особа вжила в своїй проповіді слово «піхва». (Муч вимовила це слово з усією німецькою енергійністю.) Крім того, ви, превелебна, гадаю, по-справжньому не знаєте, що таке подружня пара. Запевняю вас, я не плювальниця для свого чоловіка. Переконана, він любить усю мене, разом з піхвою. (Сміх серед ЧО. «Золотце моє!» — промовив Стайн упівголоса й підніс угору руки.) Ось що я хотіла вам сказати, — додала Муч, почервонівши й сердито сідаючи на стілець. (Гамір у перших рядах, бурхливі оплески серед ЧО.) Поки Муч говорила, Рут Джеттісон поводилась, як людина істинно євангельської віри. Підвівши плечі й стиснувши кулаки, вона пожирала ЧО такими очима, які в давніші часи не обіцяли б їм нічого іншого, крім смерті на вогнищі. Муч сіла, а місіонерці мовби заціпило. Та коли до неї нарешті повернулася мова, вона свистючим голосом насилу процідила крізь зуби: — Цей виступ примітний своїм невіглаством, пихатістю й марнослів’ям. Особа, яка щойно говорила, належить до тих, кого я назвала б задоволеними рабинями. Та хай вона не сподівається почути від мене відповідь! Я звертаюся лише до вільних жінок. Наша розмова скінчилася. (Протести й викрики серед ЧО: «Дайте відповідь! Дайте відповідь!») Уже другого дня на нас посипалися покарання. Гільда Гельсінгфорс присоромила Муч за її «неввічливість» цидулкою. Покарали й Стайна як чоловіка, що відповідає за вчинки дружини, — з його платні вирахували двісті доларів; а щодо ЧО, які своєю нечемною поведінкою підтримали Муч, то їм заборонили протягом цілого тижня збиратися, як звичайно, в замку після вечері. Містер Берроу навіть дав нам зрозуміти, що коли ми вчинимо так ще раз, то наші короткі зібрання будуть заборонені назавжди. Усім нас страшенно прикро. Якби була змога вибратися з Блувілла, не прирікши себе на смерть, ми подалися б звідси негайно і навіть відмовилися б від роботи, яка для кожного з нас стала метою життя. Ми бачимо, як у Блувіллі глумляться над свободою слова й думки, і мимоволі запитуємо себе: невже ми й досі живемо в Сполучених Штатах? Чи не перевезли нас без нашого відома до однієї з тих латиноамериканських країн із диктаторським режимом, що їх увесь час підтримувала «американська демократія»? Коли через тиждень наші короткі товариські зібрання в замку відновилися, я вирішив не ходити туди. Не тому, що вони мені обридли, а тому, що став завдавати клопоту Дейв. Ми з ним живемо в невеличкому бараці з двома кімнатами, які розділяє кухонька й ванна. Вночі я не причиняю дверей до своєї кімнати, щоб чути Дейва. Віднедавна він майже щоночі, тільки-но заснувши, прокидається й кличе мене сповненим тривоги криком. Я біжу до нього, він згортається клубочком у мене на руках і розповідає, затинаючись, про свій страшний сон, щоразу майже той самий. Дейву приснилося, що він ішов кудись посеред людського потоку. Нараз він відчув, як у нього ні з сього ні з того стислося серце. Люди, які йшли тротуаром у той самий бік, що й він, були дуже бліді. Раптом один з них спіткнувся й упав непритомний. Потім другий, третій. Незабаром вони падали вже десятками, цілими гуртами. Ніхто не важився подати їм допомогу, навіть підійти до них. Усі петляли, обминаючи тіла на тротуарі. Хоч Дейв і знав, що йому не загрожує ніяка небезпека, його охопила страшенна тривога, він злякався й заплакав, та ніхто не звертав на нього уваги. Він підійшов до жінки з волоссям кольору червоного дерева й узяв її за руку. Але жінка вихопила свою руку й відштовхнула Дейва. Він знову заплакав. І раптом серед людей Дейв упізнав у спину мене — я йшов за метрів двадцять попереду. Син відчув велику полегкість і радісно гукнув мене. Я обернувся й усміхнувсь йому; він побіг до мене, і я теж швидко пішов йому назустріч. Однак за два метри від нього звалився на тротуар. Дейв закричав, став кликати на допомогу, але люди проходили, навіть не помічаючи нас. Я прибіг, почувши перший же крик Дейва. У головах біля нього світився нічник. Дейв, увесь спітнілий і в сльозах, стояв на ліжку. Я взяв сина на руки, але він не переставав схлипувати, і я ще довго заспокоював його. Коли Дейв жив на Уеслі-Хейтс, він ніколи не бачив сцени, яку описав мені. Та хоч хлопець і згустив барви, сцена була досить правдоподібна. Незадовго до свого приїзду до Блувілла я бачив, як на вулиці падали чоловіки, а перехожі навіть не обминали їх — вони просто тікали. Я ніколи й словом не прохопився про це Дейву і тепер не можу збагнути, звідки ці його кошмари. Дивує мене й інше. Дейв не знає, що з дня на день мене можуть викинути за огорожу Блувілла і що я живу в постійному страху стати жертвою недуги й залишити його сиротою. Одначе цей сон красномовно передає тривогу хлопця перед осиротінням. Сьогодні ввечері я пишу Аніті листа. Сиджу, нашорошивши вуха. Я вже помітив, що Дейв, перше ніж несамовито покликати на допомогу, ледь чутно схлипує, і якщо я прибіжу саме в цю мить, то позбавлю сина найжахливішої частини сну: про мою смерть і його самотність. Принаймні так він сказав мені, прокинувшись сьогодні звечора. Перегодя я залишив його й знову сів за столик. Хоч подвійні дерев’яні перегородки добре ізолюють кімнати, барак опалюють погано, і в ньому досить холодно. Вночі в Блувіллі заощаджують енергію. Я надягаю пуловер, а зверху накидаю ще великий халат. Та тільки-но я беруся за ручку, як до мене входить Дейв, теж увесь закутаний. — Я тобі не заважатиму, Ральфе? — Анітрохи. Дейв сідає на моє ліжко, я обертаюсь і роздивляюся його. Він підріс, схуд і трохи зблід. На його довгастому змарнілому обличчі чорні очі з густими вигнутими віями займають надто багато місця. — Працюєш, Ральфе? — Ні, пишу листа. Він, як завжди, стримано мовчить, і я додаю: — Аніті. Помовчавши, Дейв каже невиразним голосом, який уже починає ламатися: — Ральфе, тобі бракує тих зібрань вечорами в замку? Так, Дейв уже подорослішав і делікатно виявляє турботу про інших. — Знаєш, там немає нічого цікавого, — відповідаю я лагідно. Дейв знову без будь-якого переходу запитує: — А Аніта скоро приїде? Але цього разу я починаю розуміти все набагато швидше. Я здогадуюсь: Дейв турбується про мене, а не про себе. Той епізод з кошмарного сну, коли його, Дейва, відштовхує жінка з волоссям кольору червоного дерева, свідчить проте, що хлопець розчарувався в Аніті. Навідуючи нас, вона дедалі менше дбає про нього, тримає його на відстані від себе. Одначе Аніта привозить йому — тобто привозила, поки не зубожіла країна, — розкішні подарунки, здебільшого щось з одягу, але ті речі були на хлопця то замалі, то завеликі, і це його дуже ображало. До того ж Дейв надто чутливий, він добре знає, що Аніта задаровує його через брак у неї тепліших почуттів до нього. — Не знаю, — знову відповідаю я лагідно. — Вона не телефонувала, — мабуть, дуже заклопотана. Дейв мовчить. Я не знаю, чи це моя безтурботність так вплинула на нього, в усякім разі, він прискіпливо дивиться на мене. Потім його очі кліпають, він позіхає, потягується й каже: — Піду спати. Я згідливо киваю головою, і раптом Дейв зовсім іншим голосом — ніжним, зворушливим, дитячим — питає: — Ральфе, ти мене віднесеш? Щойно він видавався таким дорослим, і тепер це його хлоп’яцтво мені не до вподоби. Я хочу відмовити синові в його забаганці. Але не наважуюсь. Я не знаю, як ця відмова вплине на нього. Мабуть, з мене не дуже добрий вихователь, але я дотримуюсь одного правила: не слід лагодити наручний годинник молотком. Я скоряюсь. Може, мого мимовільного вагання цілком вистачило і син зрозумів, що все це мені не подобається. Я беру Дейва попід пахви, піднімаю й пригортаю до грудей. Він одразу ж обвиває мені шию руками й притискається щокою до моєї щоки. Як завжди, це мене розчулює. Ця коротка мить додає мені сили в моєму нелегкому житті. Я не хочу згущувати барви. Тривога стала в Блувіллі моїм постійним супутником, вона ні на хвилину не полишає мене. Однак я дуже швидко звик до всього, зокрема й до страху. Навіть у засудженого до страти в його камері мають бути хвилини, коли майбутнє перестає гнітити його думки. Без цього тимчасового послаблення він не зміг би жити. Принаймні це саме я можу сказати про наше животіння в Блувіллі: наш присуд не остаточний. Найгірше в нашому становищі — це, мабуть, його непевність. Джесперсен, Стайн і я часто заводимо про це мову, але дуже обережно, бо не маємо сумніву, що в Блувіллі скрізь стоять мікрофони. Ніхто з нас трьох та й узагалі ніхто з ЧО ніколи не бачив Гільду Гельсінгфорс. Ми знаємо, що вона тут, бо містер Берроу при нас розмовляв із нею по селектору. Але вона лишається невидимою, як сам Господь бог. І, як він, всевидюща і всесильна, хоч і не така безмежно добра. У своїх позбавлених будь-якої ввічливості цидулках, лаконічність яких усіх аж ображає, вона тільки грубо вичитує нас і оголошує нам догани. Приїхавши до Блувілла, я написав їй листа, в якому запитував, чи не можна роздобути для Дейва одного поні — вартість його можна було б вирахувати з моєї платні. У своїй наївності я дійшов до того, що написав їй, як згубно позначилася на Дейвові загибель його хом’ячка. Через тиждень я отримав таку цидулку:  

«Докторе Мартінеллі! Затямте собі: ЧО не повинні ні писати, ні телефонувати мені, ні домагатися побачення зі мною. Що ж до вашого прохання, то затямте також: ваші родинні проблеми мене не обходять. Гільда Гельсінгфорс».  



Я прочитав цидулку Стайнові, і він тільки сказав упівголоса: «Це типово!» Жінки-одиначки (ми так називаємо їх через те, що вони не мають у Блувіллі супутників життя, як не мали їх, зрештою, і до Блувілла), ставляться до нас так само, як і С. У лабораторії ми ще маємо з ними та з С певні взаємини, про які я розповім згодом. А от за межами лабораторії ці жінки й С ігнорують нас. Коли ми підходимо до них, вони одразу ж замовкають, потуплюють очі й відвертаються. Для них не існують не тільки ЧО, а й їхні дружини, крім місіс Пірс. Щоправда, ми не почуваємо себе, як у гетто, бо в замку є єдиний для всіх кафетерій, та якщо хтось із нас ненароком сяде за стіл, де вже сидять С або «одиначки», розмова в них уривається, і западає холодна тиша. В хвилини безсоння на світанку я щоразу питаю себе про те саме: «Чому до нас так ставляться? Що ми такого зробили? В чому провинились? Кому ми загрожуємо?» Сьогодні вранці я заговорив про це зі Стайном, але в нього дуже поганий настрій, і він повів мене на прогулянку. — Ти справжній гой, набитий йолоп! Усе нарікаєш, нарікаєш. А навіщо нарікати? Тебе добре годують, не б’ють, не плюють тобі в пику, ти маєш цікаву роботу, тож роби так, як я: ні на що не звертай уваги. — Потім він сумовито додає: — Я зазнав куди гіршого. Гадаю, Стайн і справді зазнав гіршого, перше ніж 1936 року виїхав з Німеччини. Але не думаю, що йому до всього цього байдуже, бо настрій у нього весь час препоганий. Стайн дедалі частіше вибухає, щось викрикує мовою ідиш, і Муч насилу його заспокоює. Либонь, у нього, як і в мене, вже вривається терпець, хоч він і закликає мене бути терплячим. «Одиначки» (а мені їх щиро жаль, бо вони далеко не всі потворні) воліють за вечерею й після неї розмовляти лише з С. Від свого столика в кафетерії чи з крісла в залі я з люттю бачу, як вони всміхаються до тих кастратів або навіть кокетують з ними. Проте тримаються «одиначки» з С усе ж на певній відстані — і даремно. Можна подумати, ніби в їхніх очах С, хоч і відмиті від свого первородного гріха, й досі лишаються підозрілими. Майже всім С уже під п’ятдесят. Якщо вони й мають дітей, то ці діти вже дорослі й розкидані по всьому світі. В усякому разі, С наші діти цікавлять не більше, ніж «одиначок». Адже дискримінація, якої зазнаємо ми, поширюється й на наших дітей і, хоч як це дивно, однаково й на дівчаток, і на хлопчиків. Можна подумати, що сам факт народження дітей підриває до них довіру. Одначе ні «одиначки», ні С не з’явилися на світ якось по-іншому. Чи не збираються вони змінити сам спосіб появи людей на світ, який утверджувався на землі впродовж двох мільйонів років? Я запитую себе про це, бо вчора прочитав у газеті «Нью-Йорк таймс» (а вона пише далеко не про все так, як є) статтю, підписану Деборою Грімм. Особливо мене ошелешили такі рядки: «Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення». На перший погляд, хочеться знизати плечима. Але я знаю від Аніти, що Дебора Грімм належить до найближчого оточення президента Бедфорд і що її вплив на господиню Білого дому чимдалі витісняє Анітин вплив. Аніта вважає (але я не поділяю її думки), що ні держава, ні її закони, ні репресивний апарат не можуть вирішувати, повинна жінка мати дитину чи ні. Право жінки розпоряджатися собою невід’ємне. Шанувати життя по-справжньому — це шанувати жінку, і її слід розглядати як вільну особу, а не як суб’єкт, що через нього проходять, хоче жінка того чи ні, такі потрібні державі майбутні громадяни. Жінка не машина, що виробляє солдатів, робітників чи віруючих. Вирішувати за себе має вона сама й тільки вона. Дуже серйозним у позиції Дебори Грімм мені здається те, що вона, хоч нібито й заходить далі за Аніту, насправді повертається в стару колію. Впадає в око категоричність її твердження, що не допускає жодного вибору: «Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення». Але якою жахливою владою наділяє Дебора Грімм суспільство! Невже суспільство, створене, якщо не помиляюся, для того, щоб служити людям, а не закабаляти їх, має право нехтувати природу й позбавляти людей можливості паруватись, аби відтворювати свій рід? У мене таке враження, ніби все це мені сниться. І що ж буде тепер зі свободою жінки? Приречена реакційною державою бути матір’ю всупереч власній волі, відтепер вона стане приреченою більше нею не бути, якщо навіть цього схоче? Яким же невтішним стане цей світ, коли програму Дебори Грімм втілять у життя? Подружні стосунки між чоловіками й жінками припиняться, поняття матері зникне, штучно фабрикованих дітей з першого ж дня передаватимуть у ясла, де вони житимуть двадцять чотири години на добу сирітським життям… Який жах, яка жорстокість! У чому ж тоді полягатиме сенс життя? Навіщо ж, як пише Дебора, «відновлювати населення»? Навіщо увічнювати рід людський? І що то буде за тваринна потреба мати нащадків тоді, коли люди стануть рукотворним продуктом? І який сенс матиме відновлення цього продукту? Якщо я правильно розумію, тоді вироблятимуть людей для того, щоб вони виробляли продукти — і споживали їх! Яке страхітливе безглуздя! Виготовлятимуть штучних дітей, щоб вони пили штучне молоко… Увечері я заводжу в замку розмову із Стайном про статтю Дебори Грімм і звертаю його увагу на речення, яке я підкреслив олівцем і тепер читаю йому впівголоса. Він зводить брови й невдоволено каже: — Не знаю, чи це. для людей бажано, але з погляду науки — можливо. Я хочу поставити йому ще одне запитання, але тут Муч кидає на обох нас убивчий погляд, і я не пускаю й пари з уст. Муч, цілком очевидно, гадає, що ми повелися дуже необережно: Стайн сказав надто багато, а я не повинен був так відверто заводити мову про статтю. Не знаю, чи це наслідок нашої необережності, але тепер «Нью-Йорк таймс» надходить ще рідше.  

Я вже говорив про убозтво, замовчування й вульгарність газет. Коли сьогодні читаєш «Нью-Йорк таймс» або «Вашингтон пост», то мимоволі думаєш, що якийсь лихий дух вихолостив і їх. Кожному відомо, як колись преса маніпулювала фактами з життя господаря — хоч би хто ним був — Білого дому. Та часи змінилися. В газетах, що тепер надходять до нас дедалі рідше, я знаходжу лише підсолоджені й осоружні похвали на адресу Сари Бедфорд та її життєпис у фотографіях, що робить із неї взірець чесноти для недільної школи. У мене опускаються руки. Адже ще не так давно, п’ять-шість років тому, Сара Бедфорд заявила про себе через засоби масової інформації, прогулюючись на 14-й вулиці Вашингтона на чолі двох десятків подруг. Разом із ними Сара розмахувала плакатами, на яких можна було прочитати: «Ми — лесбіянки. То й що?» Мене приголомшував не сам цей плакат. Я не бачу вагомих підстав переслідувати гомосексуалістів та лесбіянок, що так довго і нібито з добрим наміром робилося в нашій країні. Мені не до вподоби благоговійний і єлейний тон, яким тепер говорять про Сару, так наче вона враз стала богородицею — тільки без немовляти. Про події, що відбуваються за межами ранчо, я дізнаюся не з газет, більшість номерів яких осідають у блувіллській цензурі, а від Аніти. Коли пошесть зачепила й персонал конгресу, Сара Бедфорд домоглася прийняття закону, що його назвали «Законом про заступниць»; він передбачає, що кожен конгресмен чи сенатор повинен мати обрану з числа жінок заступницю, котра у разі його смерті автоматично посідає його місце в конгресі чи в сенаті. На жаль, зацікавлені особи самі змінили закон, унісши в нього поправку, яка позбавляє цю процедуру її демократичного характеру: сенатори й конгресмени надали собі право самим добирати для себе заступниць і пропонувати їхні кандидатури виборцям для голосування. Основна ідея поправки полягає в тому, щоб зберегти кількісне співвідношення між двома великими партіями: тож демократи пропонували в заступниці демократок, а республіканці — республіканок. Було й гірше. Оскільки отриманий конгресменом від виборців мандат — це своєрідна вотчина, яку родина не хоче випускати із своїх рук, то більшість законодавців обирали собі в заступниці власних дружин. Може, вони вважали, що в такий спосіб, сказати б, виживуть навіть у разі своєї смерті. Одначе цей розрахунок виявився невдалим, бо вдови, число яких дедалі зростало і які помалу захоплювали конгрес, були погано підготовлені політично, не могли навіть висидіти на засіданнях і гадали, що головний їхній обов’язок — одержувати платню від федеральних властей за те, що засідають у конгресі. І все ж вони забезпечили президентові, принаймні попервах, більшість покірних голосів. Саме вдови, які на той час посіли більше половини місць у палаті представників, проголосували із заплющеними очима за закон про засоби масової інформації, що викликав розпачливий гамір серед уцілілих конгресменів-чоловіків. Одначе всі зусилля й досвідчених політиків виявилися марними. Вони не помилилися, вбачаючи в «Законі про безпеку» — так назвала його Сара Бедфорд — злочинне порушення конституції Сполучених Штатів і свободи преси. Та вдови розцінили цю рішучу опозицію як виступ проти статі президента й зневажили її. У законі йшлося про те, що кожен орган інформації, який опублікує новий факт чи коментар до нього, здатний посіяти паніку, порушити порядок або деморалізувати населення, — визначення досить розпливчасте й загальне, тому під цей закон може підпасти будь-яка стаття в газеті, — буде тимчасово або остаточно закрите й покаране штрафом у сумі від десяти тисяч до п’ятдесяти тисяч доларів. Цей закон, що його почали застосовувати негайно і якнайсуворіше, мав у короткий час привести до придушення свободи слова. Адже внаслідок економічної розрухи засоби масової інформації, позбавлені реклами, вже й так дихали на ладан. Зокрема, щоденні газети, які з дня на день утрачали передплатників, переважно чоловіків, під загрозою зникнути зовсім не могли ризикувати й наражатися на подвійне покарання — тимчасове закриття й величезний штраф. Отож вони скорялися досі й самовихолощувались. Сара Бедфорд досягла такої могутності, якої не досягав у Білому домі жоден її попередник, бо майже диктаторську владу, яку надає президентові конституція, досі відчутно стримували засоби масової інформації, громадська думка й конгрес. На жаль, тепер законодавчий орган перетворився на зібрання, що тільки й твердило: «так». Громадська думка, травмована стількома смертями, ні на що не реагувала, а загнуздана преса мусила мовчати. Вистачило двох законів «Закону про заступниць» і «Закону про безпеку», — щоб задушити демократію. Отож усе, що діється в Блувіллі, — це, мабуть, жорстоке віддзеркалення тиранії, яка запанувала за його межами. Якщо це й справді так, то є чого впасти в розпач. Бо коли одного дня пошесті буде покладено край чи вона припиниться сама, ЧО, вибравшись із Блувілла, не знайдуть свободи й за його дротом.  

У неділю пополудні, поки Дейв плаває в басейні, Джесперсен, Стайн і я з дозволу адміністрації прогулюємося верхи за першою огорожею на володіннях ранчо. Коні належать ранчо, одначе ми за них платимо і навіть досить дорого. Хоч як це дивно, але верхова їзда для нас — не привілей. Я здогадуюся, Гільда Гельсінгфорс зацікавлена підтримувати в нас добру фізичну форму, щоб у лабораторіях віддача від нас була якнайвища. Єдина незручність на цих прогулянках у тому, що нас невідступно супроводжують дві озброєні вершниці з числа жіночої міліції, щоразу ті самі. З настанням весни в них змінилася уніформа: за винятком чорних чобіт, тепер вони — за плечем карабін, на поясі револьвер — з ніг до голови вдягнені в мундир кольору нафти. Однак вираз обличчя лишився той самий: крижані губи міцно стулені. Нарешті, ми взнали їхні імена чи, правильніше сказати, прізвиська, якими вони називають одна одну. Обидві біляві, і вищу, хоч вони обидві високі, Звати Джекі, а нижчу, яка своїми очима, посадженими аж біля скронь, скидається на кота, — Пуссі. Молодому й неодруженому Джесперсену та й мені (я ж бо так рідко бачуся з Анітою) вони здаються гарненькими. Навіть їхні мундири не відштовхують. А особливо нам важко змиритися з думкою, що ці такі молоді й привабливі жінки — все ж таки наші вороги, навіть коли ми, зустрівшись із їхніми немилосердними поглядами, одразу ж потуплюємо очі. Коли ми виїздимо верхи за першу огорожу з колючого дроту, Джекі й Пуссі їдуть поперед нас, називають наші прізвища й здають наші особисті жетони вартовій під сторожовою вишкою. Вартова, майже щоразу інша, пильно оглядає нас, мовби хоче запам’ятати наші такі ненависні їй риси. Нарешті пропускає нас, називаючи наші прізвища й матрикулярні номери: доктор Джесперсен — 235, професор Стайнмеєр — 226, доктор Мартінеллі — 472. Як бачите, вона не забуває ні наших титулів, ні відтінків, що їх різнять. Коли ми повертаємося, кожен по черзі називає своє прізвище та матрикулярний номер і, не злазячи з коня й не спиняючись, отримує жетон. Я щоразу помічаю, що вартова намагається не торкатись наших рук. Коли ми проминаємо сторожову вишку, Джекі й Пуссі супроводять нас за метрів двадцять-тридцять позаду, але маршрут прогулянки ми обираємо самі. Ми серйозно сперечаємось між собою, обговорюючи його, бо тільки в цьому ще й маємо трохи свободи. Але вибір наш ні разу не змінюється: спершу ми якийсь час їдемо клусом і чвалом по рівнині, а тоді звертаємо на північ — до гірських путівців. Ці лісові путівці, які петляють між пишними ялинами, такі широкі, що ними проїде й вантажна машина. Тож ми маємо змогу всі троє скакати поряд, пліч-о-пліч, не боячись кінських вибриків, якщо тільки моя кобила йтиме посередині. Кличка в неї Чучка. Жоден кінь у Блувіллі не дозволить собі зневажливо поводитися з Чучкою, і я не знаю, чим можна пояснити цю її владність, як не крутим норовом, адже кобила низька (метр п’ятдесят п’ять у загривку) і, звісно ж, набагато легша за великих коней, яких тероризує. Як тільки стежка починає підійматися вгору, ми переходимо на ступу. Саме тепер Джесперсен, Стайн і я маємо змогу погомоніти. Тобто Стайн здебільшого слухає нас, бо запальний і трохи дивакуватий (дарма що чудовий хімік) молодий Джесперсен без угаву говорить про Джекі та Пуссі, а я заперечую йому. Стайн сидить на кобилі Мірті, вилазить він на неї з неабиякими труднощами, насуплює брови, щось бурчить, підводить плечі, надуває губи й раз у раз із злобливим виглядом поправляє свій невеличкий тірольський капелюх. Перегодя я обертаюсь до Стайна й намагаюся втягти його в розмову. — А що ти, Стайне, думаєш про це? — В мене цих проблем нема, — каже Стайн, насупившись. — Я одружений. Джесперсен регоче. Бачити в нашому становищі таку безтурботну веселість — справжнє задоволення. Мені подобається вислів «сміятися на все горло», хоч він, правда, й безглуздий — адже сміються не стільки горлом, скільки вустами. Але саме ця безглуздість робить дивною радість такого молодика, повного Сил і запалу, як Джесперсен із його блакитними очима, ясним обличчям і білявим, майже білим чубом. Сміючись, він нахиляється над передньою лукою сідла й випростовується, широкоплечий, з юнацьким струнким станом, не повним, але м’язистим животом, увесь у полоні дитячої веселості. Я знаю, чому йому смішно. Мені пригадуються різкий виступ Муч проти Рут Джеттісон минулої неділі, особливо її остання фраза. Коли ми залишаємося самі, Джесперсен повторює ту фразу багато разів — вона здається йому смішною. Він дуже наївний і навіть не уявляє собі, що подружжя в такому віці, як Стайн і Муч, уже не кохаються. — Я теж одружений, — відповідаю я, обертаючись до Стайна, — але якщо моя дружина так рідко приїздитиме сюди й далі, то переді мною постане проблема. Джесперсен знову сміється й каже: — У такому разі попереджаю тебе: я беру собі Джекі! Це щось схоже на солодку дитячу мрію: подумки володіти чимось зовсім недоступним. Але я добрий товариш і приєднуюся до гри, бо вона, хоч у ній і є щось дитяче, сказати правду, дає втіху й мені. — Я вибрав би Пуссі, — кажу я. — В неї чарівне личко, а сама вона лукава й зрадлива. Дякую тобі, мене цілком задовольнить і Пуссі. В уніформі чи й без. — Ви розумово відсталі чоловіки, — сердито каже Стайн. — Джесові дванадцять років, а тобі — дванадцять з половиною. — Ну що ти, Стайне! — відповідаю я. — Дівчатами можна цікавитись навіть у шістдесят років. — Тільки не цими. — Вони тобі не дуже вродливі? — Мені начхати на їхню вроду! Джесперсен, щоб краще бачити Стайна, якого я застую, схиляється над передньою лукою сідла й спирається на шию коня. — Що тобі, Стайне, в них не до вподоби? Помовчавши з хвилину, Стайн цідить крізь зуби: — Надто вже вони справжні ґої. Джесперсен вирячує на Стайна свої блакитні очі. — Що ти хочеш цим сказати? — Ну, вони високі, біляві й зухвалі… Джесперсен сміється. — Який расизм, Стайне! Я ж бо теж високий і білявий. — Це зовсім інша річ, — сумовито каже Стайн, утупившись перед себе. — Ці дівчата викликають у мене спогади. Я вже бачив такі пики й погляди. Гаразд. Я все розумію. Але це не підстава псувати Джесперсенові настрій. До того ж Стайн сам собі перечить: ще вчора він докоряв мені в тому, що я надміру драматизую обставини, а сьогодні драматизує їх ще більше за мене. Я звертаю увагу на ще одну суперечність, бо вона просто смішна. — Стайне, ти підходиш до гоїв з різними оцінками. Колись ти обізвав мене ґоєм, бо я був «м’якотілим». А тепер для тебе гой — мерзотник. Тож давай з’ясуємо, хто ж такий гой — м’якотіла людина чи нестерпний тип? — І те, і те, — відповідає Стайн, не моргнувши оком. Джесперсен сміється. Ми замовкаємо, і я чую в тиші розмірений тупіт копит на розгрузлому путівці. Ця хвилина мені вкарбовується в пам’ять: травневий день, сонце, чиє проміння цідиться крізь ялинове гілля, яскраво-зелена трава на узбіччі і, незважаючи на весняну пору, ледь відчутна суха прохолода. Стайн у тісній куртці на хутрі й насунутому на очі тірольському капелюсі має трохи вайлуватий вигляд. Я в своєму пуловері зі згорнутим коміром милуюся Джесом у самій картатій сорочці, широко розстебнутій на м’язистих грудях (щоправда, вона вовняна). Позад нас за тридцять метрів їдуть з карабінами за плечима дві охоронниці — як каже Джес, наша «козацька варта». Ця хвилина мені вкарбовується в пам’ять тому, що подальші події розгортаються надзвичайно швидко й зовсім несподівано. За метрів сто попереду путівець роздвоюється. Правий повертає різко на північ, а лівий, вигнувшись дугою, спершу стелеться на захід, а потім — на південний захід. Саме ним ми завжди і їдемо. Він знову приводить нас до Блувілла. — Ральфе, — каже Джесперсен, — пам’ятаєш Фростового вірша «Дорога, якою ми не ходили»? — Еге ж. Колись я знав його напам’ять. — Я також. — Чому ми ніколи не звертаємо на правий путівець? — питає Джес, обернувшись до Стайна. — Бо звертати на нього заборонено, — бурчить Стайн, і слово «заборонено» звучить англійською в його вустах з тією ж приреченістю, з якою звучить «verboten» німецькою. — Хто ж це заборонив? — доскіпується Джес. — Я не бачу ніякого напису. — «Козацька варта», — відповідає Стайн. — Вони мені про це не казали. — Зате мені казали. Півроку тому. І доручили мені сказати, тобто переказати це вам. — Як сумно… — зітхає Джесперсен. — Перед нами дорога, якою ми ніколи не пройдемо. — І вигляд у нього справді сумний. Потім він додає: — А якщо в кінці тієї дороги є якась дівчина? Справжня, з посмішкою на вустах. Стайн знизує плечима. Я мовчу. Я думаю про те, що опинитися такому тридцятирічному молодикові, як Джесперсен, за колючим дротом із жінками, котрі хтозна-чому його ненавидять, — річ, певно, вельми прикра. Ми їдемо лівим путівцем, але Джесперсен раптом круто повертає коня, їде назад і ось уже скаче по правому путівцю. — Ти схибнувся! — кричить Стайн, зупинивши свого коня. — Туди їхати заборонено! — Я звертаю на дорогу, якою ми не ходили! — кричить Джесперсен і пускає коня учвал; його сорочка у велику червоно-голубу клітину вилискує на сонці. Я кидаю йому навздогін: — Джесе! Вернися! Не роби дурниць! Повітря розтинає пронизливий свист. Це Пуссі. Вона примчала до нас із блідим від гніву обличчям, випередивши на багато метрів Джекі. Знову лунає свист. Джес не обертається. І раптом Пуссі, — я навіть очам своїм не вірю, — зупиняє свого мерина, кидає віжки на загривок, хапає карабін і прикладає його до плеча. Я кричу: — Не стріляйте! Я не встигаю зважити все як слід. Мої ноги діють швидше за думку, підострожуючи Чучку й кидаючи її на мерина Пуссі. Той, злякавшись, різко повертається, лунає постріл, я чую, як у повітрі свистить куля, і бачу, як ноги Пуссі вислизають зі стремен, а сама вона падає, випускаючи з рук зброю. Зляканий мерин з вибриком відбігає від Чучки, зупиняється на двадцять метрів нижче й починає скубти на узбіччі траву. Я насилу стримую Чучку і, борючись із нею, сам не знаю що кричу. Стайн також кричить, і Джес, нарешті примчавши до нас, накидається на Джекі: — Це ви стріляли в мене! Джекі, злякавшись, вихоплює тремтячою рукою револьвер і наставляє його на Джеса. Я кричу йому: — Ні, не вона, то стріляла Пуссі! Джеса рятує те, що коні тепер задкують на вузькій дорозі, бо Чучка кусається й хвицається, відганяючи їх від себе. Ми всі розгублено гарцюємо на місці й сердито лаємося. Дивно, що жоден кінь не зачепив копитом Пуссі, яка, страшенно бліда, й далі сидить на землі, схопившись лівою рукою за правий лікоть і перелякано скривившись. Саме ця її поза й вираз на обличчі повертають мені холоднокровність. Спрацьовує давній рефлекс: я знову стаю лікарем. Спішившись, я прив’язую Чучку до низької гілки, щоб вона не могла більше кусатись і щоб заспокоїлась решта коней. Підходжу до Пуссі. Отже, їй теж властиве почуття страху. На щастя, вона не може дотягтися лівою рукою до свого револьвера й робить спробу дістати його правицею, але несамовито зойкає і, знову скривившись, кусає губи. Проте Пуссі не непритомніє й кричить мені: — Не торкайтесь мене! — Не кажіть дурниць! — відповідаю я, уклякаючи навколішки біля неї. — Я лікар. Покажіть свій лікоть. Я чую, як позад мене Стайн докоряє Джекі, що вже сховала револьвер у кобуру, й Джесові. Я беру руку Пуссі, якою вона тримається за свою шию, і легенько, через рукав уніформи обмацую лікоть. Мабуть, вона просто його вивихнула, але треба буде просвітити руку рентгеном, щоб цей висновок підтвердити чи спростувати. А оскільки Пуссі не може встати, то я припускаю, що вона, либонь, вивихнула ще й ногу. Я підводжу очі на свою пацієнтку. Пуссі теж дивиться на мене. Дивний у неї погляд: сповнений страху і огиди водночас. Він розчаровує мене. Навіть у собаки в таких випадках очі світяться вдячністю. Я підводжусь і йду до Джекі. Сварка зі Стайном її заспокоїла. А може, похилий вік і сивий чуб Стайна? Чи мовчання Джеса? Чи те, що я не задушив і не зґвалтував Пуссі, як цього слід було б сподіватися? Коли я підходжу до Джекі, вона, тамуючи гнів, звертається до Джеса: — І не кажіть, ніби ви не знали, що їздити тією дорогою заборонено. Вам сказав про це професор Стайнмеєр. Я сама чула! Я перезираюсь із Стайном. Вона чула нас за тридцять метрів? Власними вухами чи за допомогою однієї з отих проклятущих іграшок, призначених для шпигування на відстані? То ось нащо, крім усього іншого, ця «козацька варта»! Я занепокоєно згадую свої прогулянки, але не знаходжу нічого підозрілого, крім отих грубих жартів з приводу Пуссі. Мабуть, вона сприйняла їх за чисту монету, тому так і ненавидить нас. Джекі перехоплює наші погляди, здогадується, що припустилась помилки[12], й червоніє, від чого анітрохи не поганішає. Це висока гарна дівчина з ясним, з правильними рисами — в стилі героїнь фільмів Інгріда Бергмана — обличчям, і вона зовсім не людиноненависна, хоч саме на таку думку наводять її черстві очі й холодна мовчазність. Джекі дозволила ворогові захопити її у відкритому бою, розмовляє з ним і дивиться на нього. Стайн зав’язує з нею типову суперечку: чи ми дослідники, чи військовополонені? Ви супроводжуєте нас, щоб охороняти чи стріляти в нас? Джекі намагається виправдатись, розгублюється й водночас утрачає контроль над ситуацією. Коли я підходжу до неї, щоб поговорити про Пуссі, то зауважую, що вона дивиться на мене без будь-якої злоби. Мої очі опиняються на рівні її коліна, і в цю мить мені зовсім недоречно спадає на думку, що я не проти неупереджено погладити її, хоч у такому ділі навряд чи можна бути неупередженим. Мабуть, мені чужа та особлива ненависть, про яку говорила в своїй проповіді Рут Джеттісон. — Треба повертатись додому, — кажу я. — Пуссі вивихнула руку, її треба негайно вправити. Зараз ми з Джесом посадимо її на коня. Сподіваюсь, вона зможе триматися на ньому. Ви зі Стайном їхатимете обабіч неї й пильнуватимете, щоб вона не впала. А ми з Джесом поїдемо попереду. — Гаразд, — каже Джекі. Впіймати мерина виявилось нелегко, а ще важче було посадити на нього Пуссі. Та коли ми це зробили, Стайн підкликав мене й сказав: — Ральфе, будь ласка, знайдіть мого капелюха. Ви ж знаєте, як важко мені буде знову сісти на цю шкапу, якщо я спішуся. Я шукаю тірольський капелюх і заразом знаходжу карабін Пуссі, про який розгублена «козацька варта» геть забула. Я підбираю карабін і, тримаючи його за ствол, з усмішкою простягаю Джекі; вона зніяковіло бере його. Слід було б зауважити Пуссі, що я врятував її від військового трибуналу, але робити це я не маю бажання. Права нога в неї випадає із стремена, зігнута права рука лежить на животі, а пальцями Пуссі притримується за уніформу. Пуссі дуже бліда, і навряд чи їй буде приємно трястися на мерині всі п’ять або й шість кілометрів дороги. — Мій капелюх, — нагадує Стайн. А ось і він. Я неуважливо подаю його Стайну, і той раптом червоніє. Всі обертаються до нього, крім Пуссі, яка, сидячи в сідлі, не може собі цього дозволити. Стайн розмахує своїм тірольським капелюхом. З обох боків подовжньої складки на верхівці капелюха видніють дві дірки: то його прошила сліпа куля Пуссі. Стайн підганяє свою кобилу до Пуссі й мовчки, але гнівно показує їй, що вона наробила. Пуссі мовчить, докладаючи чималих зусиль, щоб не знепритомніти. Стайн так само швидко, як і скипів, заспокоюється. Потім, розвернувши Мірту, стає поряд із Джекі й суворим голосом каже: — Я вважаю, що ви повинні мовчати про цей інцидент — окрім падіння Пуссі, яке залишило свої сліди, і випадкового пострілу. (Він наголосив на слові «випадкового».) Що ж до мене, то я не збираюсь ні про що доповідати. Самі вирішуйте, що вам робити. Я дивлюся на Стайна. Його очі під важкими повіками зблискують. Цілком очевидно, що «козацька варта» перевищила свої повноваження. З нашого боку Джес теж не мав рації. Старий Стайн щойно уклав із супротивником компромісну угоду. Без зайвих слів. Він намагається врятувати долю наших майбутніх прогулянок і впіймати вартових у пастку мовчазної змови. Дівчата не зронюють жодного слова. Одна тому, що страждає від болю, а друга — тому, що збита з пантелику, принаймні так я гадаю. Але через кілька тижнів я зміню свою думку про Джекі.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка