Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка2/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ другий

 

Блувілл, штат Вермонт  



Я вижив, це факт. Проте в мене нема гарантії на майбутнє. Поки що я належу до жменьки американців, котрих журналісти називають ЧО (чоловіки під охороною). Це особи, які мають неабияку економічну або наукову вагу й довкола яких створено охоронну зону — ОЗ, — що оберігає їх від зараження. Як я підкреслював у своїй доповідній записці, енцефаліт-16 поширюється не носіями інфекції — скажімо, комарами чи кліщами, — а через контакт хворого із здоровим і тільки тоді, коли недуга перебуває в інкубаційному періоді. З цього випливає, що особи, які мають біологічний імунітет до цієї недуги — жінки та малолітні хлопчики, — можуть контактувати з ЧО, не заражаючи їх. Навпаки, дорослих чоловіків не можна вважати здоровими й допускати без ризику до охоронної зони, перш ніж вони відбудуть карантин у термін, довший за інкубаційний період. Отож по приїзді в Блувілл я й пройшов цей карантин. У штаті Вермонт — своєю колоритною назвою він завдячує французові Шамплену (неподалік там Канада)[5] — так само, як і в сусідньому штаті Мен, є кілька населених пунктів і місцевостей, що їх назви закінчуються на «вілл»[6]. Я схильний вважати, що у випадку з Блувіллом (це, по суті, не містечко, а ранчо) англійський колонізатор, який прийшов сюди після французів, англізував французьке «bleu» на «blue»[7] і, втомившись, не став далі перекладати «ville» англійським «city» чи «town». Клімат у Блувіллі трохи холоднуватий, особливо для того, хто десять років прожив у Вашингтоні. Зате тутешні рівнини, принаймні тоді, коли вони не вкриті снігом, геть зелені. А гори, теж зелені, хоч і трохи темнуваті, порослі чудовими хвойними деревами. Блувілл — ансамбль, у якому помітне деяке відхилення від норми. Сама будівля не має нічого спільного з тим, що звичайно розуміють під словом «ранчо». Це своєрідний палац, зведений у псевдоготичному стилі і схожий на численні університетські будинки в усій країні. Він має властиву для споруд цього стилю ваду — незграбність. Я сумніваюсь, чи навіть через сто років Блувілл видасться комусь гарним. Саме через величину й химерний стиль цього будинку ми жартома називаємо його замком. Принаймні він має ту значну перевагу, що в ньому розмістилися всі наші служби — кафетерій, бібліотека, в якій є вдосталь наукових творів, конференц-зал, інші численні зали, а в підвалі — басейн з підігрітою водою. Людей у замку живе небагато. Управитель ранчо містер Берроу з дружиною, доктор Рільке та Емма Стівенсон — особиста секретарка місіс Гельсінгфорс. Що ж до кухаря Майка, двох його помічників, а також трьох покоївок, то вони мешкають у підвалі. Всі вони білі. Негрів не видно навіть на полях навколо ранчо. Подейкують, нібито місіс Гельсінгфорс, єдина «монархиня» в цій місцевості, просто не може їх терпіти. Це дуже дивно, бо сама вона ніколи тут не з’являється. За лабораторії та житло для дослідників правлять дерев’яні бараки, поставлені довкола «замку» в колишньому парку. Розчищаючи місце для цих дерев’яних споруд, тут вирубали чимало дерев, а тоді весь ансамбль обснували колючим дротом, який довколишнього краєвиду загалом не псує. Єдиний в’їзд до цієї загороди охороняють вартові, що складаються з самих жінок. Їхній барак відрізняється від нашого з двох поглядів: він довший, а на одному причілку має дерев’яну сторожову вишку, що здіймається над усім ансамблем будівель. На цій відкритій увсібіч вишці під ґонтовим дашком міститься спостережний пункт з важким кулеметом, який повертається на всі боки. Взимку я часто із болем у серці дивлюся на вартових, які, загорнувшись у шубу, насунувши на самі очі хутряну шапку й накинувши на шию ремінець із біноклем, мусять стояти там по дві-три години на сибірському морозі. Вночі потужний прожектор, сполучений, сам не знаю як, із кулеметом, обмацує разом із ним місцевість довкола. Стайнмеєр запевнив мене, що вся територія ранчо теж обснована з усіх боків колючим дротом. Я нічого того не бачив, бо коли приїхав сюди вночі автомобілем, то спав, а на плечі в мене спав Дейв. Цієї огорожі я й потім жодного разу не бачив, хоч нерідко вирушаю з Джесперсеном та Стайнмеєром у довгі прогулянки верхи по неосяжних преріях та горах ранчо. Джесперсен керує розробкою «проекту», який відрізняється від мого. Стайнмеєр теж. Я не знаю, що вони роблять. Нас зобов’язали нічого не казати один одному про свої розробки. Не розумію, чому місіс Гельсінгфорс зажадала від нас тримати все в таємниці, але ми, хоч і вважаємо це безглуздям, її вимогу виконуємо. Джесперсен за фахом хімік; цьому високому білявому скандинаву з ясним обличчям та крижаними блакитними очима десь за тридцять, та попри свою сувору зовнішність він завжди веселий і безтурботний. Стайнмеєра ми називаємо просто Стайном, бо йому не подобається власне ім’я Отто, а його дружину — Муч, бо так він називає її сам. Джесперсен каже про Стайна, що він «обтяжений роками, сивим чубом і лупою», хоча насправді тому не більше шістдесяти. Обличчя в Стайна зоране глибокими зморшками, а під очима по два-три мішки. Здається, його сіро-голубі очі з мішками внизу й численними зморшками, що звисають з повік, ледве-ледве пробиваються до людей. Але погляд у нього живий, молодечий і бойовий. Крім свого фаху, Стайн володіє чималим багатством інших знань. Фізично він не надто дужий. Низького зросту, навіть нижчий за мене, згорблений, вузькоплечий, із запалими грудьми. Проте щонеділі пополудні Стайн їздить із Джесперсеном і мною верхи, бо коли навчився сидіти на низенькій кобилі, яку йому дали, до нього прийшла певність. У Стайна з’явився неабиякий смак до чвалу — либонь, через те, що він не любить ходити пішки. А ходить Стайн вельми чудернацько. Він робить надто короткі кроки, — при цьому здається, ніби стегна його майже не ворушаться, — і викидає вперед то праву, то ліву ступню, які теж дуже малі, а носки черевиків трохи повернуті всередину. Хоч у Стайна, як і в Муч, серце м’яке, він досить замкнутий. Завжди дратівливий, із насупленими бровами й зневажливо скривленим ротом, Стайн гнівається, бурчить, кляне й лається багатьма мовами. А в нападі люті він удається до ідиш. Обличчя в нього весь час сіпається від тику, до того ж він має чимало дрібних дивацтв, одне з яких особливо неприємне — це коли Стайн раз у раз нагадує, що він єврей, ніби докоряючи вам у тому, — що ви — не єврей. Кажучи це, Стайн наскрізь просвердлює вас поглядом, мовби намагається вловити у вас бодай найменшу рисочку антисемітизму, якої раніше не помічав. Стайн — відомий біолог, він опублікував багато праць, але я, сказати щиро, їх не читав. Зате він, навпаки, виявив цікавість до моїх книг і публікацій, що їх на моє прохання закупила бібліотека «замку». Тож Стайн добре обізнаний із моєю розробкою «проекту», хоча воліє не признаватись у цьому, поважаючи таємницю, дотримуватись якої від нас вимагають. Я розповідаю про Джесперсена та Стайна тому, що вони стали моїми друзями. Але тут є й інші дослідники, поділені на три групи. З ними живуть їхні дружини й діти; кожна така родина має окремий барак. Але їмо ми всі разом у «замку». А ввечері збираємося цілими родинами в залах і намагаємось веселитися. Інколи ми співаємо, танцюємо, сміємося й навіть ставимо п’єси. Та всі ці розваги досить вимушені й неприродні, вони, на мою думку, нагадують розваги в’язнів. Звісно, я не в’язень. Я — «чоловік під охороною», або, простіше кажучи, ЧО. Одначе я помітив, що в Блувіллі всі, крім зацікавлених осіб та їхніх дружин, вимовляють цю абревіатуру з деяким відтінком глуму. Ні, нас не зневажають. Якби в ставленні до нас бракувало ввічливості, то це легко було б виправити. Тут усе набагато складніше. Нам дають зрозуміти, що нас терплять за нашу роботу, хоч ми не заслуговуємо ніякої пошани, а тим більше приязні. Підтримка, яку нам надають, досить непевна. У кабальній угоді, яку ми мусили підписати з місіс Гельсінгфорс, — ніхто з нас, до речі, так ні разу цю жінку й не бачив, — вона зберегла за собою право будь-коли розірвати її і прогнати нас зі свого ранчо геть. Особисто я мав би почувати себе певніше, ніж мої колеги. Важливість моїх досліджень мала б уберегти мене від можливого звільнення. Та дарма. Я анітрохи не почуваю себе вбезпеченим від такого рішення. Кажу «почуваю», бо моя інтуїція ґрунтується тільки на невловимих ознаках. Проте вона дедалі міцніє. Я таки вцілію, але тривога за завтрашній день мене не полишає. Незважаючи на Дейва, я почуваю себе досить самотнім чи, краще сказати, покинутим. Аніта, яка тепер сидить, мов біля трону, праворуч від президента Сари Бедфорд, провідує мене раз на місяць. І щоразу в мене складається враження, ніби я в’язень, бо перерви між її відвідинами довгі, а самі візити — короткі. Ось чому я зустрічаю дружину зі смутком, майже в поганому настрої. І ще не встигла Аніта приїхати, а мені здається, ніби вона вже поїхала назад. Блувілл чимось нагадує військове містечко — і не тільки через озброєну жіночу міліцію, що охороняє нас: тут панує суворий розпорядок дня і діють численні заборони. Нас будить о сьомій годині сирена. О восьмій кожен уже повинен бути у своїй лабораторії. Обід рівно о першій дня. Вечеря о сьомій вечора. О десятій починається комендантська година. Це означає, що на цей час ви повинні лежати в ліжку. А втім, ви самі прагнете лягти саме о десятій, бо за п’ять хвилин до цього сирена двома гудками попереджає вас, що в приватних бараках зараз погасне світло. Після того світять лише ліхтарі в парку та потужний прожектор на сторожовій вишці, який, повертаючись, освітлює проходи між бараками. Якщо він вихопить вас із темряви після настання комендантської години за межами житла, мегафон накаже вам стояти на місці доти, доки під’їдуть дві вершниці з числа вартових, запишуть ваше прізвище й відведуть вас до барака. Вартові ввічливі, але суворі. Марно пробувати заходити з ними в розмову. Вони супроводжують вас, їдучи верхи поруч. Ви змушені ступати по снігу між двома кіньми, ваша голова мало не торкається чобіт охоронниць, і раптом у вас виникає враження, ніби ви — негр, заарештований верховою поліцією в одному з південних штатів. А другого дня ви знаходите на своєму письмовому столі цидулку від управителя містера Берроу. Він із жалем повідомляє, що йому доведеться вирахувати з вашої платні десять доларів як штраф за порушення блувіллських правил. Якщо ви вчините таке порушення знову, то отримаєте від містера Берроу другу цидулку. Він накладе на вас новий штраф, що тепер становитиме вже двадцять доларів, але цього разу на додачу дістанете ще й такого коротенького застережного листа:  

«Містере Мартінеллі! Я до певної міри стурбована тим, що Ви не можете дотримуватися запровадженої в Блувіллі дисципліни. Будь ласка, надалі постарайтесь її не порушувати. Гільда Гельсінгфорс».  



Коли ви отримаєте такого «люб’язного» листа від особи, якої ніколи не бачили, але яка будь-коли може вирішити, чи жити вам, чи померти, то я здогадуюсь, яке враження це на вас справить. Я чудово розумію: вартові тут для того (в усякому разі, так офіційно твердить блувіллська адміністрація), щоб охороняти нас від гангстерів, адже в нинішні часи анархії вони можуть удертися до ранчо й пограбувати наші продовольчі запаси. Ці запаси зберігаються в бараці поруч із сторожовою вишкою. Я розумію також, що ми мусимо ощадливо користуватися електрикою. Її виробляє для Блувілла електростанція на річці, яка протікає через його землі. Отож комендантська година цілком виправдана, так само як і заборона ходити вночі з барака в барак. Адміністрація хоче бути певна, що після десятої вечора вартові не приймуть когось із дослідників за мародера. Куди важче зрозуміти, нащо тут такий суворий розпорядок і чому до нас ставляться нешанобливо. Адже ми не якісь там дармоїди. Ми працюємо над завданнями, які вимагають вельми високої наукової кваліфікації. З чого живе велика фірма, що найняла нас? Хіба її капіталовкладення й могутність тримаються не на праці таких дослідників, як ми? Якщо я зумію знайти вакцину проти енцефаліту-16, то, коли її пустять у виробництво, це моє відкриття принесе місіс Гельсінгфорс величезні прибутки. Проте мене шпетять за кожну мою «провину», мов школяра, що погано поводиться, і майже відверто погрожують прогнати геть, якщо я не виправлюся. Ми зазнаємо також усіляких дріб’язкових, незбагненних для нас утисків. Так, нам забороняють мати транзистор, а в замку ніде не побачиш ні радіоприймача, ні телевізора — принаймні в кімнатах, відведених для нас. Одначе, коли ми проходимо повз барак вартових, то бачимо у відчинене вікно, як пропливає зображення на телеекрані. Одного разу восьмирічний син місіс Пірс Джонні зачаровано зупинився перед цим вікном, і мати дозволила йому трохи там постояти. Тоді одразу ж підвелася одна з вартових і, навіть не глянувши на Джонні, зачинила в нього перед носом вікно й запнула завіски. Ми отримуємо пресу, але із запізненням на три-чотири дні й дуже обмежену кількість примірників. До того ж деякі номери до нас узагалі не доходять, ми не знаємо чому й починаємо думати, що їх вилучає цензура. Мимоволі запитуєш себе, чому це відбувається, бо коли газети надходять без окремих сторінок, то втрачають свою вартість. Їхня цілковита вульгарність просто викликає збентеження. Інформація в них украй убога, а колись такі жваві суперечки про діяльність президентської адміністрації скидаються на своєрідне офіційне вуркотіння. Мені впадає в око, що у виданнях, які ми одержуємо, дедалі менше пишуть про енцефаліт-16 і вже не наводять статистичних даних. З цього погляду президент Бедфорд зуміла краще за своїх попередників забезпечити замовчування. Не менше приголомшує й те, як мало цікавості виявляють до пошесті засоби масової інформації. Я побоююсь, і Стайн поділяє мою думку, що зрештою виробиться певна звичка. Звісно, звикнути можна до всього; скажімо, ми звикли впродовж багатьох років скидати тонни нечистот у річки та моря й спокійно дивитись, як від цього люди довкола нас мруть, наче мухи. Але ж чоловіки, які тепер помирають, мають наречених, матерів, дружин. Чому громадська думка стала така байдужа до цієї гекатомби? Так, це гекатомба, годі й сумніватися. Безперечно, нас навмисне позбавили серйозних засобів інформації. Та, незважаючи на жорстоку внутрішню дисципліну й підслуховування (іноді навіть чути, як клацають магнітофони, коли їх вмикають), у Блувіллі ми маємо вільний доступ до телефону. Попервах я користувався ним, але з часом мої друзі один по одному перестали мені відповідати. Я вже не наважуюся дзвонити тим, хто ще залишився живий. Я волію більше нічого не знати. За словами Аніти, в самих тільки Сполучених Штатах померли мільйони людей. Але навіть Аніта, яка, певне, знає точні цифри, мені їх не називає. Це наводить мене на думку, що ті цифри не перестають рости. Тож мене тримають у Блувіллі подвійні кайдани: невідкладне завдання, розв’язавши яке, можна буде покласти край пошесті, і думка про те, що коли мене з Блувілла вижбурять, то я муситиму відновити медичну практику за його межами й так само, як Морлі, як багато інших моїх побратимів, померти. Правду кажучи, атмосфера в Блувіллі викликає у мене таку огиду, що я ладен уже й піти на цей ризик. Але мене стримує Дейв. Я майже певен, що коли я помру, то Аніта, незважаючи на обіцянку, якої я від неї домігся, про мого сина не подбає. Хіба вона робитиме те, чого їй не хочеться робити? І тоді Дейв потрапить до рук колишньої моєї тещі, Мілдред Міллер. До переїзду в Блувілл я навіть не здогадувався, як високо ставив свою гідність. Звісно, мене ніколи не хвилювало, яке враження справляла на людей моя зовнішність. Але вона надавала мені одну перевагу: я знав, що завдяки їй я подобаюся жінкам. Шанобливе ставлення до себе я відчував особливо в лікарні, де працював. У Блувіллі мої матеріальні статки непогані, але на кожному кроці відчуваю, що я вже не стільки людина, скільки низькопробна статуя. Так, я почуваю себе в житті зневаженим. А от що сказати про Анітин тріумф? Коли дружина навідується до мене, я бачу, що вона вся аж сяє, впевнена в собі й горда за свою високу посаду, за ті зусилля, яких докладають тепер жінки, перебравши до своїх рук функції чоловіків. Аніта пояснила мені, що в країні склалося досить серйозне економічне становище, але не катастрофічне, як цього слід було б сподіватися. Смерть чималої частини «білих комірців» не дуже позначилася на роботі великих фірм. Навпаки, відчутно простішим став бюрократичний апарат. А ось вимирання робітників спочатку дезорганізувало виробництво. Щоб якось дати йому раду, чоловіків довелося замінювати — звісно, жінками, — а також широко ввозити чоловічу робочу силу, що її, за Анітиними словами, «в міру того, як вона зникає, треба поновлювати». Незважаючи на все це, виробництво продукції впало, але через смерть великого числа чоловіків, які залишили своїх удів без коштів, різко зменшилося й споживання, отож у цій нестачі встановилася сяка-така рівновага. Я спитав у Аніти, який наслідок дало масове залучення жінок до економічного життя країни. Дружина відповіла неоднозначно. Спершу вона зазначила, що до спалаху пошесті в Сполучених Штатах у всіх галузях працювало куди більше жінок, ніж вона гадала. До того ж багато з них виконували роботу, яка далеко не відповідала їхнім справжнім здібностям. Тож швидке підвищення жінок на посадах не захопило їх зненацька. І вони чудово призвичаїлися до свого нового становища. Проте Аніта чесно розповіла мені й про деякі вади в жінок. На виробництві вони працюють швидше за чоловіків, але не такі ініціативні й на високих щаблях менш гнучкі. Не дуже вони й пунктуальні і часто не виходять на роботу. Але, на думку Аніти, всі ці їхні вади породжені — цитую її — «історичним саботажем життя жінок у родинному рабстві». Коли їх звільнять від цього тягаря, то, цілком можливо, ці вади в них зникнуть. І навпаки, сказала Аніта, коли жінки обіймають керівні посади або успадковують великі підприємства, вони виявляються не такими вразливими й не впадають у розпач, як чоловіки. Серйозні фінансові втрати, що на початку пошесті викликали стільки самогубств серед чоловіків, на жінок так згубно не вплинули. Менш горді, ніж їхні чоловіки, вони не такі чутливі до поразок, зокрема фінансових, і життя не так швидко викликає в них огиду. Вимирання чоловіків ще тяжче позначилося на рівні наукових знань. У цій галузі довелося звернутись, і не без успіху, до перестарілих дідів, яким нові обов’язки, що вивели їх із пенсійного смутку, додали, здається, сили й бадьорості. До того ж з’явилася ще одна каста, яка в економічному житті країни з дня на день набувала дедалі більшого значення. І Аніта коротко й із запалом розповіла мені одну історію. Десь у ті дні, коли я, відрізаний від усіх новин, проходив у Блувіллі карантин, у Сполучених Штатах величезного успіху досяг якийсь світський проповідник, що мандрував від міста до міста. Звали його Джонатан Бладдерстер. Успіх цьому чоловікові забезпечили його неабиякі акторські здібності й тема — щоразу майже та сама — проповідей, запозичена в одного знаменитого фізика: якщо доведено, хоч і досить туманно, зв’язок між сім’яутворенням та енцефалітом-16, то кожному християнинові має бути все ясно. Господь, насилаючи недугу на чоловіків, захотів покарати їх за зловживання статевою силою. Цю силу слід використовувати тільки з метою відтворення людства. На жаль, усе склалось інакше. Охоплені егоїстичним прагненням утіхи, чоловіки змушували своїх дружин до частих любощів, іноді навіть, як сумно казав проповідник, щоденних. Коли Бладдерстер, досить вродливий сорокарічний чоловік, описував ці надмірності — а описував він їх, щоб викликати до них відразу, з усіма подробицями, — його привабливі чорні очі й теплий голос зачаровували слухачів. Одне слово, доходив висновку Бладдерстер, енцефаліт-16, караючи чоловіків за плотські гріхи, водночас указує їм шлях, яким вони повинні йти, щоб дістати прощення. Що ж до нього особисто, то він виніс собі з усього цього великий урок і закликає своїх братів у Христі зробити те саме. За обопільною згодою з коханою дружиною (у цю мить на сцену виходила спокуслива пухкенька білявка місіс Бладдерстер і, чарівно всміхаючись, брала чоловіка за руку), він вирішив надалі утримуватися від плотських утіх і жити з нею, як брат із сестрою, чистою любов’ю. (Бурхливі оплески, супроводжувані релігійним співом.) Бладдерстер урочисто проголошував, що стриманість не тільки приховує в собі духовні чесноти, а й є, зрештою, найкращою профілактикою проти енцефаліту-16. Хоч цей погляд далеко не науковий, бо за відсутності статевих зв’язків сім’яутворення не припиняється (навіть не доведено, чи воно сповільнюється з роками в цнотливих священиків, коли статевий потяг вже притуплюється), у пропонованому аскетизмі було щось від проповідей апостола Павла, і це не могло не вразити аудиторію, яка складалася з християн. І справді, багато чоловіків, які, незважаючи на ризик заразитися, вливались у величезні натовпи, щоб послухати проповідника, дуже швидко сприйняли бладдерстеризм як догмат віри. Потім сталися дві події, які бладдерстеризм похитнули й навіть відкинули. Місіс Бладдерстер порушила справу про розлучення зі своїм чоловіком. Вона заявила, що він виводив на сцену не її, а фальшиву місіс Бладдерстер, яку випадково підібрав для своїх зустрічей із слухачами. Крім того, вона звинувачувала Бладдерстера в тому, що він мав з тією особою любовні стосунки. На підтвердження своїх слів місіс Бладдерстер опублікувала в газетах свою фотографію. Я її не бачив, бо, як уже зазначав, проходив у Блувіллі карантин, але Аніта запевнила мене, що коли Бладдерстер вивів на сцену свою справжню дружину, його героїзм, з яким він проповідував стриманість, впав у очах слухачів ще більше. Бладдерстер рішуче запротестував проти цих «наклепів», але довго протестувати йому не довелося. Сталася подія, якої ніхто не міг передбачити, навіть сам Бладдерстер, хоч він і стояв так близько до бога: проповідник занедужав на енцефаліт-16. Так чи інакше його смерть мусила стати подзвоном по бладдерстеризму: або Бладдерстер мав, як його звинувачувала дружина, надто тісні взаємини з тією білявкою і був, звісно, справжнім дурисвітом, або ж він таки нехтував подружні стосунки, як радив робити й іншим, і тоді стриманість, усупереч його твердженню, — не є профілактичним засобом. Одначе логіка й правда аж ніяк не додають людям розважливості. Це часто не без гіркоти помічали в Сполучених Штатах: що облудніший, верткіший і хитріший був політик, то менше він виконував обіцянки, які давав під час виборчої кампанії, щоб дістатися до влади, і при цьому мав куди більше шансів бути обраним, ніж його чесніший конкурент. І все ж таки в усьому цьому було якесь передвістя. Смерть Бладдерстера вдихнула в бладдерстеризм нове життя. Але послідовники ідола наслідували його не без чвар. Вони сварилися і за духовну спадщину Бладдерстера, і заразом за величезні прибутки, що їх принесло проповідникові його пророцтво. Зрештою бладдерстеризм розколовся на дві різні течії: «цнотливців» і «скопців». Перші, вірні його закликам, усіляко розхвалювали цнотливість і як профілактичний засіб на цьому світі, і як аскетизм, що за нього Господь винагородить на тому світі. Набагато радикальніші «скопці», яких спочатку було дуже мало, стали видаляти собі сім’яники й радили робити це своїм прихильникам. З погляду релігії, настанову останніх не можна розглядати як традиційну. Різні церкви загалом проти оскоплення. Вони воліють тільки обмежити любощі, а, скажімо, католицька церква дійшла до того, що заборонила їх своїм пастирям зовсім. Колись юних співаків з єпископальної каплиці позбавляли змоги мати інтимні зв’язки лише для того, щоб вони краще оспівували сотворіння життя, — чи не прикрою іронією було це для них? З наукового погляду, оскоплення, хоч воно травмує і принижує чоловіка і тому робити його лікарі ні в якому разі не рекомендують, викликало певний інтерес, бо внаслідок остаточного припинення сім’яутворення у скопців ефективно вироблявся імунітет до енцефаліту-16 — той імунітет, що його мали малолітні хлопчики та діди на схилі віку. У матеріалістичному суспільстві ніщо не сприймається так схвально, як успіх. Незважаючи на боротьбу, що почалася всередині бладдерстеризму, число скопців, яких попервах було дуже мало, швидко зростало тільки завдяки тому, що вони не помирали. Марно цнотливці доводили, ніби гекатомба розріджує їхні лави тільки тому, що Господь розпізнає рабів своїх і кличе їх до себе, щоб винагородити за непорочність. Скопцг відповідали, що Господь забирає до себе хтивих та розпусних. Скопці, звісно, не зневажали цнотливців, хоч жертву самі принесли надто велику. Як колись Авраам, а може, в певному розумінні й більше за нього, вони пожертвували чимось важливішим, ніж плоттю від плоті своєї: самою можливістю батьківства. Скопці могли похвалитися тим, що на всій території Сполучених Штатів кожного дня до їхніх лав виявляло бажання приєднатися більше чоловіків, ніж за браком хірургів їх можна було прийняти. Смерть не пощадила й лікарів, отож через нестачу хірургів кількість операцій не дуже зростала. Зрештою дійшло до того, що хірурги почали вимагати за таку операцію величезні гроші. Не менше обходилося й звичайне вихолощення. До речі, тижневик скопців «Скоп» запротестував проти такого здирства і в одному зі своїх номерів запитав: чи не стане оскоплення невдовзі розкішшю? В деяких штатах ціну за таку операцію обмежили. Це тільки призвело до появи, з одного боку, чорного ринку, де за шалені гроші перепродувалися черги на оскоплення, а з другого — дешевих кубел, де операції, що їх виконували некваліфіковані шарлатани, досить часто закінчувалися смертельними випадками. Слід зазначити, що спочатку скопці відкидали вихолощення хімічним способом, бо, з релігійного погляду, воно здавалося їм не досить жертовним. Одначе зменшення числа лікарів зрештою змусило їх удатися до стерилізуючих препаратів. Спершу вони вживали ципротероацетат — засіб, що гальмував статевий розвиток. Але попит на ці ліки у вигляді пігулок по п’ятдесят міліграмів, які треба було випивати по одній вранці та ввечері протягом місяця, був такий великий, що вони зникли з продажу. Тоді було відкрито, чи, правильніше сказати, знову відкрито один наркотик, який діяв так само, як і ципротероацетат, тільки набагато повільніше. Про цей наркотик Аніті не довелося мені розповідати. Я про нього знав, хоч у Сполучених Штатах він і не продавався. Я багато написав про нього в своїй книжці, присвяченій нацистським лікарям у концентраційних таборах часів другої світової війни. Ці лікарі, якщо так можна назвати тих нелюдів, мали намір широко використовувати його для того, щоб робити безплідними чоловіків єврейської національності, яких Гітлер звозив з усієї Європи й ув’язнював у своїх каторжних тюрмах. Кінець кінцем нацисти відмовилися від свого плану, бо вони мусили б транспортувати з Латинської Америки чималу кількість сировини, а перетинати Атлантичний океан їхнім вантажним суднам було тоді, в 1941 році, надто ризиковано. Ця сировина, caladium seguinum, — трав’яниста рослина з бульбовим корінцем родини односім’ядольних. Вона самосійно росте в Бразілії у вологих або заболочених місцях і в дуже густих лісах. Але, певна річ, щоб широко використовувати цю рослину, як збиралися робити нацисти, її слід інтенсивно вирощувати, бо потрібен не корінь і не плід, а екстракт, що виготовляється з її соку. Властивості екстракту, який добували, безперечно, примітивними способами, відомі були ще з давніх-давен від аборигенів континенту. За переказами, зібраними серед індіанців екваторіальної Америки, той екстракт застосовували ще їхні предки, щоб, позбавивши своїх полонених ворогів статевої спроможності, зробити їх покірними рабами. Однак ті сердеги, мабуть, дуже опиралися вживати каладіум сегінум, бо його екстракт — у всякому разі, той, що продавався в Сполучених Штатах, — являє собою липку зеленувату рідину, неприємну на запах і смак. Але діє він надійно й швидко, анітрохи не змінюючи зовнішності людини. Сім’яники й передміхурова залоза мертвіють, що спричиняє спершу повне припинення сім’яутворення, а потім — остаточне руйнування сім’ятворної тканини. Скопець Ф. М. Гаммерсміт створив у Бостоні компанію «Юнайтед каладіум сегінум компаній (ЮКАСЕК), яка закупила в Бразілії придатні землі й почала вирощувати, збирати й завозити до США цю рослину; щоправда, сам Гаммерсміт не прожив і трьох місяців після того, як його підприємство домоглося величезного успіху. Він помер у п’ятдесятирічному віці в своєму кабінеті від серцевого нападу, ставши жертвою напруженої праці, а особливо своєї непогамовної жаги робити багато справ водночас. Як з’ясувалося, тієї хвилини, коли настала смерть, Гаммерсміт пив віскі, курив сигару й гладив груди своїй молодій секретарці, кубинці за походженням, диктуючи їй листа. Дівчина сама підтвердила, що відіграла в цій трагедії воднораз пасивну й активну роль. На запитання журналістів, чому вона дозволяла своєму шефові такі вільності в поводженні, секретарка відповіла, що вони були невинні, адже Гаммерсміт був скопець, до того ж вона, незважаючи на різницю у віці, відчувала до нього майже материнські почуття. «Навіщо було заважати pobrecito[8] гратися?» — сказала дівчина зі слізьми, що котилися по її щоках і падали на пишні перса. Тільки-но поховали покійника, як його вдова Дора Магнус Гаммерсміт опинилася перед загрозою занепаду своєї імперії: скориставшись із тимчасової слабкості армії та поліції, до влади в Бразилії прийшов лівий уряд, зажадав від ЮКАСЕК передати йому п’ятдесят один відсоток акцій, а ще лівіша фракція в уряді висунула вимогу негайно націоналізувати компанію. Становище ускладнилося для Дори ще й тим, що ЦРУ, п’яту частину особового складу якого скосила пошесть, виявилося нездатним вплинути своїми звичними методами на справи в Латинській Америці. Дора діяла дуже енергійно. Вона відразу пішла на прийом до президента, пристрасно пояснила їй, яку небезпеку для зовнішньої торгівлі Сполучених Штатів та здоров’я їхніх громадян приховує в собі конфіскація власності ЮКАСЕК, і домоглася від Сари Бедфорд рішучого втручання. Президент вдалася до жорсткого тиску на Бразілію, пригрозивши навіть, як сказала Аніта, атомним бомбардуванням. Бразілія поступилася. А згодом стало відомо, що екстремістська фракція в бразільському уряді, чиї вимоги націоналізувати компанію «Гаммерсміт» спонукали втрутитися президента США, була підкуплена й діяла з намови бразільських агентів ЮКАСЕК. Але президент анітрохи не розгнівалася на Дору Гаммерсміт за цей її хитрий тактичний хід, а навпаки, перейнялася до неї ще більшою симпатією і, коли помер державний секретар, запросила її зайняти цей високий пост. Дора одразу посадовила у своє директорське крісло в ЮКАСЕК скопця П. Дж. Баррі, якому щодня давала розпорядження по телефону. Ця розповідь в Анітиних устах нагадувала звичайнісіньку success story[9], чималу огиду до яких у нас викликали численні романи та кінофільми. Гадаю, Аніта розказала її, щоб переконати мене, що жінки, перебравши в свої руки велике діло, такі самі дійові, як і чоловіки. Вона марно старалася: я в цьому вже пересвідчився сам. Коли ЮКАСЕК легко вдалося проникнути до промислових країн Європи й поступово збільшити там свій експорт, то, нав’язуючи свій товар Латинській Америці, компанія, навпаки, наштовхнулася на чималі труднощі, і особливо рішучий був опір в усіх знедолених країнах Африки та Азії. Що далі на південь, до слаборозвинених і бідних країн, намагалася пробитись компанія, то затятіше трималися чоловіки за свою статеву спроможність і воліли радше померти, ніж калічити себе. Я з великою огидою дізнався, яких сміховинних зусиль докладала Дора Магнус Гаммерсміт у своїй подвійній ролі офіційної і підлесливої особи, аби будь-що, навіть удаючись до неприпустимого тиску на урядовому рівні, нав’язати цим бідолашним людям наркотик, який вони вважали ганебним. Ганебним — може, й надто гучно сказано, але особисто я, якби мене витурили з Блувілла, напевне не згодився б скористатися тим наркотиком. І річ тут зовсім не в гордині фалократа, в якій часто звинувачували мою стать. Я не заперечую, обожнення фалоса існує, але воно властиве тільки нервово хворим людям, надмірний статевий потяг яких дуже підозрілий, бо він став у них самолюбством. Та, з іншого боку, ніяк не можна виправдати добровільну відмову чоловіка від властивості, без якої немислима, крім біологічних потреб, його життєрадісність і творчий порив. Я наголошую тут лише на очевидному, але цього очевидного не бачать ті, хто тепер тисячами, навіть десятками тисяч уливається в лави скопців, хто після церемонії, схожої на хрещення, в товаристві своїх однодумців п’є каладіум сегінум. А втім, вони могли б обійтися й без цього ритуалу, адже каладіум сегінум продається в усіх аптеках. Але насправді дуже мало чоловіків уживають його на самоті. Нові члени руху знаходять красномовне виправдання посвяченню в скопці у релігійних мотивах, а також у прагненні належати до могутнього табору, який відіграє дедалі важливішу роль в економіці країни. Між іншим, дослідження, проведене групою психологів Колумбійського університету на чолі з професором Геррієттом Стейнфілдом, показало, що в мотивах нових членів руху, які походили переважно із середніх верств, економічне виживання й підвищення на соціальній драбині важило більше, ніж страх перед смертю. На ринку праці дуже швидко зріс попит на тих, кого алегорично нарекли «С» (а дотепники з числа невихолощених прозвали їх «С із мінусом»). І справді, С мали всі переваги стабільних працівників і покірних виконавців. Навіть більше, завдяки своїм технічним знанням, яких жінки загалом ще не мали, вони були вельми цінні, їх запрошували на високі пости, що звільнялися після масового вимирання чоловіків. Тож вони враз діставали посади й оклади, про які раніше й не мріяли. Серед численних інтерв’ю, що їх опублікував у своєму дослідженні професор Геррієтт Стейнфілд, мабуть, найбільш викривальною була розмова з інженером К. Б. Мілзом із Клівленда, штат Огайо. Мілз прийняв Геррієтта Стейнфілда в своєму заново оздобленому кабінеті. Огрядний і сповнений сил, інженер сидів у новісінькому кріслі, почуваючи себе задоволеним і впевненим у собі. — Повірте, — сказав він, усміхаючись, — я ні за чим не шкодую. Передусім тому, що С ніколи не полишають один одного в біді. Серед нас панує цілковита солідарність! Більша, ніж серед євреїв! Я коли подумаю, як жив досі, то тільки радію за своє рішення. — Ви жили в дуже поганих умовах, містере Мілз? — Ні. Можна сказати, умови були навіть досить пристойні. Але щоб забезпечити їх, я мусив крутитися, мов у пеклі. Я вибивався з сили, бо тільки те й робив, що клопотався векселями та рахунками. Я лише платив, платив і платив: то за будинок, узятий на виплат, то за три автомобілі — свій, дружинин і старшої доньки, то за два кольорові телевізори, куплені в кредит, то за новий холодильник. І, звісно ж, щоб на все це заробити, я працював, працював просто-таки як раб. Одне слово, в сорок п’ять років мене спіткав інфаркт. Лікуючись, я витратив усе, що мав, і ще глибше погруз у трясовину. — Отже, тепер ви щасливіший? — Годі й порівнювати! Я зробив фантастичний стрибок уперед. Мені набагато більше платять, а працюю я менше. Самі бачите, я недавно відремонтував свій будинок, збираюсь купити четвертий автомобіль і третій телевізор. — Тож ваше щастя не затьмарене нічим? — Нічим. — Містере Мілз, я хотів би торкнутися трохи делікатного питання… Вам сорок вісім років, ви ще не старий і одружені з дуже привабливою жінкою… — О, це мене анітрохи не турбує! — відповів містер Мілз, знову всміхнувшись. — Я попрошу вас, якщо вам неважко, пояснити мені чому. — Знаєте, я скажу вам щиро: до свого посвячення в С я так мучився, стільки дбав про гроші й так кепсько почував себе після інфаркту, що не торкався своєї дружини хтозна-скільки — може, навіть років два. Отож бачите, змінилося в мене небагато. У своєму дослідженні професор Геррієтт Стейнфілд додав до цього інтерв’ю коментар, що спершу видався мені жорстоким. Професор зауважував, що навіть до свого посвячення Мілз, як і чимало інших його співвітчизників, проміняв статеву спроможність на автомобілі, телевізори та холодильники, бо тягар витрат примушував його працювати до сьомого поту й зробив нездатним кохати. Одне слово, був висновок Стейнфілда, Мілз без вагань дав себе оскопити, бо він уже й так був, по суті, скопцем. Я вгледів у цьому зауваженні певну несправедливість, та коли дізнався з приписки, що інтерв’ю й коментар прочитав і схвалив до публікації сам Мілз та інші чоловіки, в яких брали інтерв’ю (до того ж у дослідженні були вміщені їхні фотографії), я зрозумів, що вони не соромилися свого нового стану, а навпаки, вбачали в ньому запоруку свого успіху. До речі, мені впало в око, що в Блувіллі всі без винятку С, де їх було більше, ніж ЧО, встромляли собі в петельку великий зелений значок, на якому вирізнялося золотаве готичне «С». Коли я вперше побачив цей значок, мені спала на думку невірна жінка з «Червоної літери»[10], приречена у в’язниці вишивати в себе на сукні це ж таки «С» — знак своєї подружньої зради; вона навмисне-так усіяла вишивку арабесками та візерунками, що перетворила ганебне тавро на герб честі. Звісно, різниця тут у тому, що такий поширений значок скопців відчиняє всі двері для властолюбних і навіть став емблемою певної моральної чистоти.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка