Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка16/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ шістнадцятий


 

І справді, кожне слово влучило в ціль. Через тиждень після мого розвінчувального виступу Конгрес Сполучених Штатів висунув звинувачення проти президента Бедфорд. Я не привласнюю собі слави в цьому. Моя роль скромна: я керував науковим колективом, який винайшов вакцину проти енцефаліту-16. Що ж до решти, то я був звичайним знаряддям у руках «нас». Знаряддям, наділеним певною спритністю й здатним, за словами Берідж, виявляти в роботі деяку ініціативу. А втім, я був головною фігурою у розвінчанні, яке призвело до поразки Бедфорд. Я засвідчив, що Бедфорд, удаючи, ніби субсидує мої дослідження, насправді змовилася з Гельсінгфорс про те, щоб мою вакцину ніколи не було застосовано. Одначе моє свідчення не мало б такої великої ваги, якби його не підтвердила по канадському телебаченню місіс Берроу. Вона розповіла про розмови Гельсінгфорс з її чоловіком, з яких стало зрозуміло, що змова існувала не лишё проти моєї вакцини, а й проти мене особисто. Потім Джесперсен (опинившись живий і здоровий у руках «нас» у Канаді, він зрікся бедфордизму) згодився публічно пояснити мету проекту, яким керував: позбавити каладіум сегінум запаху, кольору й смаку. Його самовикриття на канадському телебаченні набуло форми прес-конференції, де на нього накинулася ціла зграя журналістів. Джесперсен боронився мляво, але ця млявість навіть зміцнила до певної міри його захисні позиції: мовляв, чітко не уявляв собі, як адміністрація Бедфорд збирається використати його винахід. Джесперсен справив враження доброго хіміка, який далі за свою хімію нічого не бачить і який через особисту скромність та розумові лінощі зрештою звів стіну між наукою і своїм сумлінням. Потім «ми» показали по канадському телебаченню свого несподіваного свідка: Аліну Мердок — незаміжню двадцятирічну радницю президента в Білому домі. Вона, підтвердивши свої слова фотокопіями та магнітофонними записами, викрила фінансову угоду, згідно з якою Гельсінгфорс зобов’язалася перед президентом не допустити промислового виробництва вакцини проти енцефаліту-16. Це свідчення справило на світову громадську думку велике враження: воно допомогло розставити всі крапки над «і», й тепер було ясно, що адміністрація Бедфорд заради своєї хибної філософії вживала заходів, які призводили до вимирання або — що означає те саме — не забезпечували збереження чоловічого населення Сполучених Штатів. Я сподівався, що Джекі теж візьмуть у свідки — хоч би для того, аби вона розповіла про спробу Гельсінгфорс укоротити мені віку. Але цього не сталося. Берідж пояснила мені, що «ми» вирішили мовчати про мої взаємини з Гельсінгфорс і про те, що трапилося з нею та Одрі. Гадаю, «ми» не хотіли, щоб дружину Цезаря — в даному разі мене — в чомусь запідозрили, до того ж жорстокість і еротизм цього епізоду могли завдати неабиякої шкоди моєму ідеальному образові[36]. Нарешті, треба наголосити, що операція з розвінчанням Бедфорд була б неможлива без сприяння оттавських властей. І справді, «ми» вже давно підтримували тісні зв’язки з прем’єр-міністром Канади Колеттою Лаграфей, про дивовижну ідилію листування якої з французьким президентом мені розповіла Аніта. Лаграфей так само, як і її кореспондент, була незвичайна особа. Передусім це стосувалося її зросту. Ще ніколи слово «маленька» щодо людської істоти не виражало стільки жіночності й ніжності. Канадські французи, які були вдячні прем’єр-міністрові вже тільки за те, що вона носила «їхнє» прізвище, не без захвату називали її «міні-жіночкою». Без каблуків — а помірністю вони в неї не грішили — Лаграфей була заввишки з метр п’ятдесят. Але вона мала таку добру статуру й пропорції, що справляла враження, ніби збудована краще, ніж набагато вищі за неї жінки з її оточення. Коли мене відрекомендували їй, — потім я бачився з нею ще не один раз, бо вона захотіла проконсультуватися зі мною з приводу свого незначного неврологічного розладу, — мене вразила її ніжна шкіра й гарний колір обличчя — матовий і рум’яний водночас. Лаграфей мала не зовсім класичний ніс — широкий в основі й трохи кирпатий, — який, однак, не псував обличчя, а надавав йому лукавого виразу. І нарешті — я вже не кажу про її гарненький рот — оті чорні, вельми привабливі очі, короткозорість яких (прем’єр майже ніколи не носила окулярів) тільки додавала їм чарівності. Лаграфей була членом Руху за визволення жінок, якому зовсім чужий фанатизм Бедфорд. На відміну від Дебори Грімм вона зовсім інакше дивилася на взаємини між двома статями. Лаграфей твердила, що жінконенависництво в чоловіків — дуже поширений і водночас не дуже тривкий передсуд, і хоч він і важко піддається викоріненню, однак це, власне, питання культури, а не виважених поглядів. Тож гніватися на чоловіків за їхню статеву зверхність не слід: її вселив у них певний тип цивілізації, і коли вони й керувалися нею у своїх вчинках, то здебільшого робили це мимоволі. Отож відповідати на жінконенависництво чоловіконенависництвом у дусі бедфордизму було б справжнім божевіллям. Треба не ненавидіти чоловіка, а перевиховати його. «Mend, not end»[37], — казала Лаграфей, яка з великою любов’ю й шанобливістю ставилася до людських створінь, зокрема й до чоловіків, і з огидою відкидала «одностатевий партеногенез», чого так прагнула Бедфорд. Ця «маленька жіночка» виявилася вельми відважною. Коли зчинився скандал, у центрі якого стояв Мартінеллі і до якого була причетна й Лаграфей, вона рішуче відреагувала на тиск і погрози сусідньої могутньої держави. Одразу ж після мого першого інтерв’ю канадському телебаченню Бедфорд зробила все, щоб виправдати себе. Засоби масової інформації, — а вони були під її каблуком, — зобразили мене безчесним типом, який, не кажучи вже про те, що він украв вакцину — власність фірми «Гельсінгфорс», зводив найбрудніші наклепи на Білий дім, очорнював добре ім’я самої Гельсінгфорс, ошукав її і, мабуть, доклав рук, щоб знищити. Водночас Бедфорд зажадала видати Сполученим Штатам мене, місіс Берроу, Джесперсена й Аліну Мердок. Не домігшись цього, вона відкликала з Оттави свого посла, пригрозила Лаграфей економічною блокадою і збройним тиском. Правду кажучи, тепер їй нелегко було б здійснити проти Канади воєнну операцію класичного типу. Мій викривальний виступ передали по радіо, його почули з радіоприймачів, які «ми» переховували на всій території Сполучених Штатів, і невдовзі підпільники розмножили його в мільйонах листівок та брошур. І одразу ж по всій країні пішли в наступ партизани антибедфордівського руху, примусивши урядову жіночу міліцію, дезертирство з якої дедалі частішало, перейти до оборонних боїв. Проте за тиждень до того, як Бедфорд мала постати перед сенатом, вона почала щодня робити вкрай войовничі, просто-таки істеричні заяви. Вони викликали в світової громадськості побоювання, що ця навіжена може вдатися до апокаліптичного демаршу. І ось тоді французький президент Деформон влаштував у Парижі прес-конференцію. З огляду на серйозну небезпеку, яка нависла над Канадою, він оголосив, що французькі атомні підводні човни плавають неподалік від канадських берегів і що Франція, за його словами, «не сидітиме склавши руки», якщо хтось нападе на її союзника. Пробедфордівська преса спробувала ще раз розвінчати похваляння, манію величності й проканадські настрої Франції, а також її постійні втручання заради «загального добра» в чужі справи, Але в інших країнах світу все ж таки відчули певну полегкість. Хоч зовнішня політика Англії після другої світової війни була цілком співзвучна із зовнішньою політикою Сполучених Штатів, лондонська «Таймс», коротко описавши в передовій статті загальну ситуацію, зазначила, що, хоч яка нестерпна пиха у французького президента — «цього короля Франції, який має себе за бога-отця»— слід віддати йому належне: цього разу він «mit les pieds dans le plat»[38] (y тексті ці слова стояли французькою мовою). За зручним вульгаризмом приховувався вимушений демарш британського прем’єр-міністра перед Бедфорд: він «поставив» свої ноги не в саму «тарілку», а лише на її край, попередивши в такий спосіб американського президента, що не підтримає її, коли вона пошле свої війська проти країни, яка належить до Британської співдружності націй. Сенат Сполучених Штатів, що зібрався у Верховному суді й засідав під орудою самого голови Верховного суду, звинуватив Бедфорд у порушенні законності й цілком розвіяв усі побоювання. Хоч Бедфорд і далі мала виняткові права виконавчої влади, тепер стало ясно, що це звинувачення надто похитнуло її авторитет і паралізувало її політичну владу, отож у своїй зовнішній політиці вона вже не могла вжити до північного сусіда серйозних заходів. Я подумав, що цей судовий процес затягнеться на багато місяців, і готувався залишитись в Оттаві надовго. Насправді цього не сталося. Тим часом я з радістю спостерігав, як у Канаді запускали у виробництво нашу вакцину й починали вакцинувати людей. Загалом давно вже склалася думка, що будь-яка пошесть ущухає, коли в країні проходять вакцинування тридцять відсотків населення. Такий незначний відсоток мене завжди дивував, одначе ця думка знову підтвердилася. В Канаді смертність від енцефаліту-16 не падала доти, доки вакцинування досягло тридцяти відсотків чоловічого населення. Та як тільки вдалося переступити цей поріг, число смертних випадків різко зменшилося. Цю новину «ми» поширили в Сполучених Штатах через підпільні радіопередавачі, і вона викликала в американців бурю несамовитого гніву проти Бедфорд. У звичайні часи громадськість висловлювала свій гнів переважно через пресу, але Бедфорд ужила проти неї виняткових заходів, і тепер засоби масової інформації виявляли боязкість, таку невластиву їхнім традиціям. За цих обставин люди могли виявляти свій гнів, збираючись у величезні натовпи, що заповнювали міські вулиці та громадські місця, і вимагаючи ввезення канадської вакцини й відставки Бедфорд. Ці події зайвий раз підтвердили таке: щоб демонстрація минула неодмінно з жертвами, їй досить тільки наштовхнутися на озброєну протидію властей. Коли ж у багатьох великих американських містах масові заворушення не завдавали матеріальних збитків і минали без пролиття крові, то лише тому, що жіноча міліція вдень і вночі воювала з партизанами в селах і не мала змоги розганяти демонстрантів на міських вулицях. Навпаки, у Вашингтоні, де Бедфорд зосередила чималі війська для своєї охорони, демонстрація перейшла в бунт, а бунт — у битву в зімкнутих бойових порядках. Спалахнула громадянська війна місцевого масштабу з виявом жорстокості з обох боків, як це завжди буває в таких випадках. Негритянське населення, таке численне у Вашингтоні й у перші дні байдуже, на п’ятий день раптом постало й вихлюпнуло на вулиці міста. Справа в тому, що у Вашингтоні ширилися чутки, нібито Бедфорд, капітулювавши перед вимогами сенату, згодилася невдовзі ввезти до США вакцину Мартінеллі, але вирішила робити це таємно й вакцинувати тільки білих. Що ж до негрів, то Бедфорд, мовляв, підписала окремий наказ: усі підприємці мають давати їм на робочих місцях без їхнього відома каладіум сегінум у вигляді речовини без кольору й смаку, яку нещодавно розробив один учений. Ці «новини», як я дізнався згодом, зовсім не мали під собою ґрунту, і «ми» були до них непричетні. «Новини» з’явилися серед негрів внаслідок морального надриву, викликаного напруженими подіями, а також їхнього споконвічного почуття непевності. Факт досить симптоматичний, бо поки лютувала пошесть, у більшості штатів між неграми й білими панувало щось на зразок перемир’я. Але цьому перемир’ю настав край одразу ж, як тільки з’явилася можливість запобігти недузі. Ще не з’явилася вакцина в Сполучених Штатах, а американські негри вже дійшли висновку, що їх ніхто не збирається вакцинувати. Під впливом інстинкту, який слід назвати расистським, начальниця вашингтонської жіночої міліції Евелін Б. Кроппер припустилася великої помилки. Щоб поставити перешкоду на шляху величезного неозброєного негритянського натовпу, вона зібрала в місті більшість своїх військ, оголивши фронт, який тримала перед білими партизанами, озброєними автоматами, гранатами й базуками. Партизани, певна річ, скористалися з цього, атакували по всьому фронту ті нечисленні загони, що лишилися перед ними, і через кілька годин запеклих боїв заволоділи парком біля Білого дому. Лють партизанів уляглася одразу ж, як тільки вони стали в парку господарями. Вони не наважувалися вдертись до будинку, з яким було пов’язано стільки прекрасних спогадів, і дивилися на нього мовчки, з очевидною розгубленістю й майже побожною шанобливістю. Зрештою, не знаючи, що робити після своєї перемоги й зовсім не маючи наміру силою повалити уряд Сполучених Штатів, а тим більше знищити президента, вони зажадали від неї прийняти їхню делегацію. Незворушна Бедфорд сиділа в Овальному кабінеті із зачиненими вікнами й дверима. Вона попросила передати їй попередньо список делегатів. Повстанці, дивна річ, поставилися до цих формальностей шанобливо й послухались. Коли список, пройшовши через десяток рук, потрапив до Бедфорд, вона уважно переглянула його. В ньому стояло п’ять прізвищ. Чотири перших були жіночі. П’яте належало чоловікові. Бедфорд спитала, чи то С, а діставши негативну відповідь, від гніву зблідла й навідруб відмовилася прийняти делегацію. Те, що сталося потім, дуже легко можна було передбачити. Партизани вдерлися до Білого дому, вбили кількох охоронниць, що відкрили по них вогонь, і, висадивши двері, почали ганятися з кімнати в кімнату за Бедфорд. У тому безладі Бедфорд викинулася з вікна, і ніхто достоту так і не дізнався, що то було — вбивство, самогубство чи нещасливий випадок. Бедфорд, обрана рік тому віце-президентом за «списком» Шермана, стала президентом після його смерті. Коли ж Бедфорд загинула, її місце в Білому домі посіла, згідно з американською конституцією, голова сенату. Жінка, яка після Бедфорд узяла на себе керівництво однією з наймогутніших держав у світі, широкій громадськості була майже невідома. Її звали Елізабет Хоуп. Розлучена, знову одружена й овдовіла в перші місяці пошесті, вона мала сорок вісім років і виховувала чотирьох дітей від двох шлюбів; перше ніж стати сенатором, Хоуп успішно керувала підприємством готового одягу. Того дня, коли новий президент Сполучених Штатів прийняла присягу, невеличка група оттавських вигнанців вилетіла літаком до Вашингтона. Берідж, Берроу й Джекі страшенно раділи. Їхня небезпечна й мужня боротьба скінчилася перемогою. Для них і для Сполучених Штатів починалося нове життя: Елізабет Хоуп, відвертий, хоч і обережний, лідер антибедфордівської опозиції в сенаті, була в підпіллі одним із національних керівників «нас».  

Хоча, з погляду цих великих подій, моє приватне життя здається й не дуже важливим, однак я хочу коротко розповісти про нього, бо воно, як і в мільйонів чоловіків, що вижили в Сполучених Штатах, у мене все ж таки було: захоплення влади «нами» цілком змінило мої будні, й вони стали зовсім інакшими, ніж при Бедфорд. Я передчував, що на мене чекає в Оттаві першої ж ночі після втечі. О другій годині ночі нам дали дві двомісні кімнати (їх розділяла ванна) в готелі за містом. Парк навколо готелю кишів охоронцями. Я як порядний сором’язливий американець запропонував, щоб в одній з кімнат поселився я з Дейвом, а в другій — Джекі й Берідж. Обидві жінки всміхнулись і по-змовницькому й водночас спогорда перезирнулися між собою, так ніби навіть не бажали бодай з чемності помічати, яка лицемірна моя пропозиція. А тоді Джекі рішуче сказала: — О ні! Я ще не скінчила своєї розповіді Дейвові. Я поселюся з ним в одній кімнаті, а ви з Берідж — у другій. Що ми й зробили. Господи, як я чекав цієї хвилини! І ось вона настала, а я почував себе надто спустошеним, щоб утішатися нею. Тільки-но ми лишилися самі, Берідж поглянула на мене один-однісінький раз, а тоді цілком холоднокровно, що викликало в мене захват, прийняла єдино правильне рішення: зняла телефонну трубку й попросила чергового адміністратора розбудити нас о шостій ранку. — А доти, — сказала вона, кладучи трубку й ніжно дивлячись на мене, — я дам вам, бідоласі, повний спокій. Минув тиждень. Тиждень, протягом якого дні здавалися мені довгими, а ночі короткими. Сьогодні я тільки всміхаюся, коли згадую про своє минуле: я зазнав невдач і горя, і ось зустрів Берідж, яка мала все, чого тільки може бажати чоловік. До того ж її любив Дейв, вона знайшла з хлопцем спільну мову, поводилася з ним по-материнському лагідно. Одне слово, Берідж, Дейв і я сіли в один човен і збиралися плисти з попутним вітром до небокраю. Щастя вам усім трьом, усій «дружній родині», спокійному острівцю у всесвітньому хаосі! Третього вечора, коли голова Дії Берідж post amorem[39] лягла на моє плече. Я кажу їй: — Гадаю, Аніта не дуже опиратиметься розлученню зі мною. — Ти хочеш домагатися цього від неї? — І якнайшвидше. Це тебе дивує? — Анітрохи. Западає мовчанка. Потім Лія каже: — Я не бачу в цьому потреби. Я відсуваюся, зводжусь на лікті, дивлюсь на неї і безбарвним тоном кажу: — Ти не кохаєш мене так, щоб вийти за мене заміж? — Кохаю. Та годі про це. — Але не так, щоб вийти за мене заміж? — Це ні до чого. Вона замовкає. А я веду далі: — Мені здається, що коли когось кохаєш, то хочеш із ним жити. — Я теж так гадаю, — відповідає Берідж, зиркаючи на мене з лукавинкою в очах. — Але не одружуючись? — Так. — Чому? — Бо традиційна моногамія, Ральфе, — це справжній пережиток. Так воно насправді чи ні — не знаю. Але мені не до вподоби такі дискусії. Ґрунт для них не зовсім твердий. Болотянистий. Намулистий. У нього можна вгрузнути на цілі години. Я хутко вибираюся з цієї діалектичної калюжі й переходжу до конкретної розмови. — Якщо в нас народиться дитина, що з нею буде? — А що буде з дитиною Джекі? Я спантеличено дивлюсь на Берідж. Як же я забув про це?! Вони розповідають одна одній про все! Тільки від мене криються! Наче від дитини… Дитини, яку від мене зачала Джекі, чи радше дитини, яку матиме від мене Лія Берідж. Але все ж таки не варто перебільшувати моєї ролі в ту грозову ніч. — Не знаю, — відповідаю я зніяковіло. — Яв неї не питав. — Я зроблю те саме, — каже Берідж. — Я дам їй своє прізвище й виховуватиму. — Без моєї допомоги? — З твоєю добровільною допомогою, якщо ти цього захочеш, і остільки, оскільки ми житимемо разом. — А якщо ти мене покинеш? Берідж реагує несподівано: розчулено цілує мене в шию. — О, який ти милий, Ральфе! Навіть не припускаєш думки, що й ти можеш мене покинути! Я стискаю її в обіймах. І розчулююсь — спершу через неї, потім через себе. Зрештою я навіть не знаю, чому розчулююсь. Гаразд. Не варто в це заглиблюватися. Пропустимо цього тихого ангела. Сподіватимемося, ми з Дією ще не раз побачимо його голубі крильця. Я з вдячністю дивлюсь на неї. Переді мною людина, яка принаймні вміє оцінити мої добрі риси. Не те, що Аніта. Відберіть у Аніти трохи чару — й одразу ж матимете черству людину. Вся справа в носі. Мені завжди здавалося, що маленький, з невеличким горбиком, трохи гоструватий і, як сама вона казала, «тонко відточений» Анітин ніс мав тісний зв’язок з її черствістю. Куди заспокійливіший вигляд має округлий ніс у Берідж або кирпатий у Колетти Лаграфей. — Що ж, якщо ми розлучимось, — озивається Берідж, — то в цьому не буде нічого страшного. Я візьму цілком на себе виховання дитини. — Навіть без аліментів? — Еге ж. Жінка принижується, згоджуючись бути фінансово залежною від чоловіка. Вона повинна давати собі раду завдяки власній праці. — А як бути з правом на відвідини? — Це право з аліментами не пов’язане, — жваво відповідає Берідж. — Про це ми самі повинні домовитися між собою. Вона замовкає. — Одначе мені здається, — кажу я, — що так я стану безвідповідальним, другорядним членом сім’ї. Матиму з тобою дитину й не матиму ніяких обов’язків перед нею. — Не більше, ніж прав на неї. — Отже, я буду для-неї чужий? — Не зовсім. Ти піклуватимешся про неї настільки, наскільки захочеш цього сам. Ти лише втратиш подвійну опіку: над «своєю» дружиною і над «своєю» дитиною. — Ти хочеш сказати, що вся «влада» перейде до рук матері? — Так. Це своє «так» вона вимовляє дуже рішуче. — Отже, настане своєрідний матріархат? — Так. Зваживши ці два «так», я веду далі: — Чи варто відновлювати нерівність між чоловіком і жінкою та ще й робити це навиворіт порівняно з тим, що було досі? — Це правда, — з гідністю відповідає Берідж. — У цьому є певна несправедливість. І ми між собою часто про це сперечалися. Та що вдієш? Усі ми вважаємо, що саме такою ціною має дістатися нам розкріпачення жінки. — Як зручно і як легко, — кажу я, — змиритися з несправедливістю, коли вона тобі на руку… Берідж не відповідає. Я не можу сказати, чи вона залишила останнє слово за мною, чи просто воліє бути глухою до моїх слів. Якщо їй справді хочеться бути глухою, то в цій глухоті, на жаль, доведеться впізнати суто чоловічу тактику; ввічливу відмову прислухатися або, ще гірше, розважливу поблажливість до споконвічних претензій другої статі. Та це не все. Ще до того, як Бедфорд постала перед сенатом і «ми» взяли владу в Сполучених Штатах у свої руки, у моєму приватному житті в Оттаві відбувається несподіванка за несподіванкою.  

Восьмого дня я був такий заклопотаний, що, спізнюючись на цілу годину до вечері, зателефонував до готелю й попередив тих трьох, щоб не чекали мене. Коли я нарешті дістаюся до своєї кімнати, то бачу незамкнені двері й вимкнуте світло. Я не хочу будити Лію. Не вмикаючи світла, рушаю до ванної, роздягаюсь і приймаю душ. Потім, знову ж таки в темряві, підходжу до свого ліжка й починаю шукати піжаму. Та марно. В цьому готелі покоївки виявляють небачену винахідливість, ховаючи такі речі. Я натискую на кнопку нічника в головах, і те, що бачу, примушує мене забути про пошуки. На сусідньому ліжку з-під простирадла визирає біляве волосся. Я одразу ж здогадуюся, чиє воно. — Джекі! — вигукую я. З-під простирадла виринає її голова, очі призвичаюються до світла, і перше, що вона робить, — це сміється! В дівчини золота вдача. — Джекі! Що ви тут робите? Вона знову сміється. — Ой, Ральфе! — вигукує вона. — Який у вас вигляд! Наче в коміка! Голий чоловік не повинен мати такий здивований вигляд. Це просто нестерпно! — Джекі, а де Берідж? — У сусідній кімнаті. Де ж їй бути! — З Дейвом? — Ні. Тепер Дейв має окрему кімнату. Йому було дуже незручно жити в одній кімнаті з жінкою. Мені відлягає від серця. Може, я надто старомодний, але не хотілося б, щоб Дейв ставив собі багато зайвих запитань. — Але це не відповідь на запитання, чому ви тут, — кажу я. Вона весело сміється. — Навіщо питати, докторе! Вам доведеться знову познайомитися зі мною ближче! Зрештою, ми не першу ніч проводимо разом. — А як же Берідж? — дивуюсь я. — Невже це з її згоди? — Звичайно ж! Ральфе! В якому столітті ви живете? Б’юсь об заклад, ви уявляєте все це, виходячи з приписів подружньої вірності! А чом би нам не согрішити, поки є нагода? Ральфе, може, вам соромно? У вашій голові повно старомодної моногамної мішури… Нарешті я, відчитаний, присоромлений і (чом би не сказати й про це!) розчарований, відмовляюсь від піжами — навіщо вона мені? — і пірнаю у свою постіль, куди невдовзі хутенько перебирається й Джекі. Еге ж, я розчарований. О, я знаю, що таке різноманітні спокуси — сам про них часто мріяв. Та все ж таки не тепер! Не тепер, коли я просто сп’янів, відкривши для себе Берідж. Звісно, Джекі здорова й гарна дівчина, але вона зовсім позбавлена таємничості. Джекі йде до втіхи, як добрий солдат до гармати. До того ж вона перериває мій медовий місяць із Берідж і всі оті солодкі, витончені радощі, на які я так сподівався. Другого дня рано-вранці Джекі, свіжа й бадьора, люб’язно згоджується прогулятися з Дейвом по місту, і, поки я голюсь у нашій спільній ванній, входить Берідж у золотаво-чорному халаті, на тлі якого її волосся кольору червоного дерева має особливо чудовий вигляд. Невже в Оттаві є такі гарні речі? Яка елегантність! І це — одна з активісток Руху за визволення жінок! Та, зрештою, чом би й ні? Я міряю очима Берідж, вона стає поряд зі мною, і з її широких рукавів виринають молочно-білі руки; енергійно, поважно й старанно вона розчісує своє пишне волосся. Я дивлюсь на неї в дзеркало, що висить на стіні перед подвійним умивальником. Гарна картина, я б навіть назвав її старожитною, коли б не побоювався, що мене звинуватять у ностальгії за статевою зверхністю. Як же відрізняється від Берідж Джекі, що розчісує своє коротке волосся нашвидкуруч, насвистуючи! — Добрий день, Ральфе, — спокійно каже Берідж. — Ти добре виспався? Тон у неї діловий, ніякого зухвальства в ньому не чути. — Я виспався б краще, якби мені не підмінили сусідку. Та ще й, звісно ж, не попередивши мене. Вона ледь усміхається, але розмовляє й далі спокійно. — Даруй, Ральфе. Я сама збиралася розповісти тобі про нашу ухвалу. Але ти повернувся дуже пізно, а я просто вмирала, так хотіла спати. Я випила заспокійливе. — Он воно що! — кажу я з прикрістю, — Мене тільки повідомляють про ухвалу. А приймають її без мене. Що їй робити, як не перейти, й далі всміхаючись, у наступ? — Ральфе, хіба ти не кривиш душею? Адже Джекі тобі подобається. Ти вже спав із нею. Ще до мене. В отій славетній хатині. — Тоді призвідницею була Джекі. — Ральфе, ти міркуєш по-дитячому! Хіба має значення, хто був призвідник? Головне — наслідок. — Вона замовкає. — Зрештою, Ліє, цього разу Джекі прийшла до мене з твоєї згоди! А я гадав, що ти ревнива! — Я? Ревнива?! — перепитує Берідж. Очі її сміються. Ці дві жінки просто збиткуються з мене, сумніву нема. Я для них, мабуть, якась смішна дитина, розумово відстала істота, просто стара іграшка. Одне слово, чоловік, зневагу до якого трохи притлумлює любов. Адже обидві вони кохають мене. Ну звісно! Цього наївного, сентиментального Ральфика вони кохають! І віддають належне його латинській мужності. Вона ж у нього, певна річ, латинська. Вихідці з Південної Європи мають свої чесноти. Я теж намагаюся говорити спокійно. — Якщо мене не зраджує пам’ять, у Блувіллі ти була аж надто ревнива. Там ти влаштовувала мені сцену за сценою. — О, в Блувіллі! — озивається Берідж, Вона кладе щітку для волосся на раковину. Вираз обличчя в неї міняється, Голос теж. — У Блувіллі, Ральфе, ситуація була зовсім інша. У Блувіллі з тобою кохалися всі, крім мене. Бесс! Джекі! О, Блувілл я не можу забути! Я там неймовірно страждала, що не мала змоги жити з тобою. Цілими ночами я лежала в муках долілиць на ліжку й у темряві кликала тебе. Ох, Ральфе, пригадую, як я стискала обіруч простирадла й пошепки — пошепки, щоб мене не почули через підслуховувальний пристрій, — без угаву промовляла: «Подаруй мені дитину, Ральфе, подаруй мені дитину!» Ця розповідь мене зворушує. Я вимикаю електричну бритву й, розгубившись, кладу її у футляр непочищеною. Потім зводжу погляд на Берідж. Пишне волосся, голубі очі, молочно-біле обличчя й заспокійливий округлий ніс. І все це — на чарівному тлі золотаво-чорного халату. Я відчуваю, як мене охоплює непогамовний потяг. Та саме тієї миті, коли мені спадає на думку обійняти Лію, мої почуття гаснуть. У голові зринає думка: чи маю я сьогодні право обіймати її? Як ці дві жінки домовилися ділити мене? По тижню? І чи матиму я право того тижня, коли належатиму одній, торкатися другої? Я стримую роздратування, беру електричну бритву, відкриваю її й чищу. — Ліє, ти марно мені все пояснювала, я не можу повірити, що ти з легким серцем поступаєшся мною Джекі. До речі, звертаю твою увагу на те, що вчора ввечері ти випила заспокійливе, — і це ти, хто завжди виступає проти нього! Берідж знову хапає щітку для волосся. Та я хоч і чоловік, проте не йолоп і знаю, що вона вже розчесалася. — Гадаєш, — каже нарешті вона глухуватим голосом, уникаючи мого погляду в дзеркалі, — такою розмовою ти дуже зарадиш справі? Западає коротка гнітюча мовчанка. Мені не хотілося б зловживати своєю перевагою, і все ж таки я байдуже кажу: — Якщо це тобі не до вподоби, то чому ти не протестуєш? Губи її стискаються, голубі очі зблискують, волосся розлітається навсібіч — справжня тобі горгона чи менада. Ця гроза, відчуваю, обернеться проти мене. — Ральфе, ти легковажна людина! Безвідповідальна й політично неграмотна! Ти зовсім не усвідомлюєш становища, яке склалося. Сполучені Штати втратили величезну кількість чоловічого населення. Цей відсоток поки що не з’ясований, бо вся статистика Бедфорд була фальшива, ми ж знаємо. Я вже не кажу про всіх отих С, яких розвелося так багато… Одне слово, перед нами, Ральфе, стоїть величезне завдання. Тож яка жінка за таких обставин може претендувати на те, щоб мати чоловіка тільки для себе? — А штучне запліднення? Вона рішуче струшує своїм волоссям кольору червоного дерева. — Марні старання. Це зрозуміли ще при Бедфорд. Дуже мало жінок ідуть на це. Річ у тім, що жінки не бажають мати дитину від чоловіка, якого не знають особисто. Добре сказано — «особисто»! І це її лицемірство анітрохи не відрізняється від мого. Та дарма. Тепер усе ясно. — І тому «традиційна моногамія, — цитую я не без іронії, — це справжній пережиток». Хто це сказав, Діє? «Ми»? — «Ми», але я з цим згодна, — рішуче відповідає Берідж. Я розгублено дивлюся на цю активістку, яка кладе свої палкі ревнощі на вівтар загальних інтересів. — Але в такому разі, — кажу я із сарказмом, — мені здається, поки що я завантажений далеко не повністю. Двох вагітних жінок для мене буде, певна річ, замало. Так само, як Лії й Рахіль, що, змагаючись у плодючості, все одно не змогли ощасливити Якова великою родиною. Їм знадобилися помічниці. — Ти ще матимеш і інших, — каже Берідж, стиснувши губи. Я мовчу. Я не всміхаюсь і не виказую ніякого почуття. Мене всього сковує байдужість. Але в моїй душі все ж таки щось відбувається і проступає на обличчі. Цього досить, щоб проскочила іскра. І спалахує вогонь. — Ти даремно такий задоволений! — каже Берідж, і її хрипкий голос нагадує гуркіт грому. — Якби ти не був такий задоволений, то не намагався б цього приховати. Ти нікого не обдуриш, я тебе знаю. В тебе нема ні совісті, ні сорому. Ти горила — і тільки. Ні, ні, не горила, це для тебе багато! Шимпанзе! До речі, ти навіть такий самий волохатий. Тварина — ось ти хто! Вкрай похітлива тварина! Гідний коханець Бесс! Справжній Рікардо до оскоплення! Ти мрієш, щоб усі жінки світу злилися в одну… Тоді б ти кохав їх усіх одразу! Цей образ для мене аж надто сильний. Я виходжу з ванної, грюкаючи за собою дверима. Того, що сказала Берідж, ні підтвердиш, ні спростуєш. Це інша тема. Як і кожна людина — чоловік чи жінка, — я міг би мати безліч партнерок. Але в учорашньому конкретному випадку мені не хотілося, щоб у моє ліжко замість Берідж лягала будь-яка інша жінка. А втім, вона сама це знає. Одначе поділившись мною й пішовши на таку жертву добровільно, на кого ж тепер вона гніватиметься, як не на мене?!  

Як я й сподівався, згадуючи слова Берідж, сказані нею в Блувіллі про стратегію «нас», президент Хоуп сформувала адміністрацію із самих жінок. Однак на деякі незначні, хоч і досить помітні пости вона призначила й кількох чоловіків — наприклад, представником США в ООН. Чоловіком вона замінила й Аніту на посту посла в Парижі. За рупор Білого дому Хоуп обрала чарівного юнака, що колись був актором, а тепер зубрив напам’ять написані заздалегідь тексти й на всі запитання, які йому ставили, незмінно відповідав: «Коментарів не буде». Втративши посаду в Парижі, моя дружина (згідно із законом Аніта й далі залишалась нею) не потрапила, однак, у неласку до нового президента. Правду кажучи, я б здивувався, якби сталося інакше. Аніта належить до рибинок з повноводих річок, котрі вміють пливти за течією і, коли спадає повінь, не дають себе викинути на берег ж непотріб історії. В останні місяці правління Бедфорд вона налагодила таємні зв’язки з «нами», і хоч президент Хоуп і відкликала її з Парижа, то зовсім не через недовіру: Аніту призначили радницею з іноземних справ при Білому домі. Мабуть, це був унікальний випадок в історії Сполучених Штатів: вона служила в цій ролі трьом президентам, які змінювали одне одного. Отож я досить часто бачуся з Анітою у Вашингтоні, бо знову поселився в своєму домі на Уеслі-Хейтс. Мушу сказати, — про це я розповім пізніше, — що Аніті вдалося налагодити зі мною такі взаємини, які мене здивували… Аніта була одна з чотирьох або, правильніше сказати, одна з трьох радниць Білого дому, бо четвертий був чоловік. Цей загалом відігравав ту роль, яку в американській армії відіграє вищий офіцер-негр, — роль показушного взірця. Його тримають там для того, щоб продемонструвати, ніби в американській армії нема расизму й навіть негр може стати генералом. Попервах Аніта, яка не дуже шанобливо ставилася до четвертого радника — таке ставлення, однак, змінилося, коли його роль почала зростати, — глузливо називала того чоловіка «службовим самцем»; це не робило багато честі ні Арчібалду К. Монтегю, ні його статі. Спершу ніхто не знав, яку роль виконує Арчі серед радниць. Він, звісно, завжди сидів на нарадах, але рота ніколи не розтуляв і, здавалося, слухав з однаковою байдужістю часто суперечливі думки, що ними радниці й президент обмінювалися при ньому. Проте він не відходив від Елізабет Хоуп і кумедно контрастував із нею. Адже у свої тридцять років Арчі мав молодий вигляд, а на плечі Елізабет Хоуп з її зморщеним обличчям важким тягарем ліг полудень віку. Арчі був високий, ставний і кремезний, а вона — низька й повненька. І коли в неї ззаду й спереду вільно звисали сукні, які завжди наводили на думку, ніби їх пошили нашвидкуруч і надягли зовсім недбало, то Арчі одягався вельми вишукано. За три місяці Аніта й решта радниць ні разу не бачили, щоб Арчі щось робив; він тільки граційно сидів поряд з Елізабет Хоуп і, поки жінки розмовляли, з бездоганною гідністю мовчав, а коли в губах президента з’являлася сигарета, схоплювався з крісла і з готовністю підносив запальничку. Впродовж усього цього часу він промовляв тільки одну фразу, і то пошепки й наче вбік: «Ви багато курите, президенте». Слід відзначити, що слово «містер», — його колись вживали перед словом «президент», — тепер опускали як недоречне, а «місіс» — як статево зверхнє. Елізабет Хоуп мала такий прагматичний розум, що в Білому домі дивувалися, чому вона терпить біля себе радника, обов’язки якого так залежать від естетики. Загадка прояснилася, коли в силу вступив новий кодекс законів про жінку й президент Елізабет Хоуп обрала Арчі собі за чоловіка. Це був доказ того, що її проникливий розум оцінив справжні достойності радника. До речі, деякі з цих достойностей досить швидко стали очевидними. Арчі мав уроджений нюх до рангів, у всі часи таких важливих у Вашингтоні. Трохи підучившись, він засвоїв усі тонкощі етикету, а його природний такт зробив решту: Арчі завжди пам’ятав прізвища людей, умів слухати й мав талант поважно вести розмови, які нікого не компрометували. Так він став для Елізабет Хоуп головним козирем, коли вона знову почала влаштовувати прийоми в Білому домі. Слід сказати, що при Бедфорд прийоми перетворилися на просто-таки огидні карнавали. Оскільки чоловіків на них не допускали, то «одиначки» компенсували відсутність «ненависних самців» мужніми захопленнями, що вельми псували їхні манери. В них виробилася звичка на обідах у Білому домі надто багато пити, розвалюватися в кріслах і виголошувати сороміцькі промови. За свідченням очевидців, серед яких був один С (його взяли в метрдотелі, бо доти він працював у ресторані «Максім»), дехто з жінок, протестуючи по-своєму проти чоловічого лицемірства, «блював і псував за столом повітря». Само собою зрозуміло, що ніхто з них не дозволив би собі таких вільностей при чоловікові президента Хоуп. Арчі ніколи не виходив за межі своєї ролі, але в ній він виявляв рішучість. Він не завагався ввічливо, але твердо зауважити одній жінці-міністрові, яка прийшла до Білого дому в джинсах і в пуловері з відгорненим коміром (вони залишилися від її славетного підпільного життя), що в мирні часи такий одяг їй не пасує. Через місяць секретарка Білого дому не посоромилася вжити перед ним грубе слово. Арчі домігся в президента її негайного звільнення й на загальне задоволення замінив її особою куди тактовнішою. Такі його достойності разом із вродою та вишуканістю, з приводу якої люди казали, що Арчі — «найкраще в світі вдягнений чоловік», дуже сприяли його популярності. В ілюстрованих журналах дедалі частіше з’являлися його фотографії з теплими коментарями, а через півроку після одруження Арчі з Елізабет Хоуп його вже називали «першим джентльменом». Спершу я вбачав у цьому титулі деякий глум, адже він вочевидь перегукувався з колишнім титулом «перша леді». Але Аніта запевнила мене, що журналістки, які так називають Арчі, ставляться до нього з щирим захопленням, навіть із почуттям симпатії. Зрештою всі ми були дуже раді, що президент Хоуп може спертися на підтримку коханого чоловіка, адже вона опинилася перед украй серйозною ситуацією. В усіх країнах світу, а в Сполучених Штатах особливо, енцефаліт-16 призвів до жахливих спустошень серед чоловічого населення. Колись у Сполучених Штатах, на відміну від Європи, навіть не згадували про проблему народжуваності. Вживши тепер першою формулювання, сповнене історичного відлуння, президент заявила, що віднині «демографічній відбудові» Сполучених Штатів слід надавати цілковитого пріоритету. Цей вислів був суто американський, і вжиті заходи чи, точніше, ліберальна філософія, з якої вони випливали, помітно відрізнялися від рішень, прийнятих у інших країнах. У Європі, де консервативні звичаї спиралися на вікову традицію, відродження населення вирішили домогтися, заборонивши аборти й гомосексуалізм. Президент Хоуп суворо засудила таку репресивну політику. На її думку, ця політика знову позбавляє кожного індивіда невід’ємного права на власне тіло й примусово ставить на службу державі органи відтворення громадян. Крім того, президент вважала, що застосування протизаплідних засобів та аборти позначаються на демографічній відбудові не дуже негативно, а гомосексуалізм не позначається на ній узагалі. На думку Хоуп, переважна більшість жінок у країні справді бажають мати дітей, і, кинувши до в’язниці незначну меншість тих жінок, які не хочуть дітей, навряд чи можна примусити решту народжувати їх більше. Треба тільки створити такі сприятливі умови й вигоди для жінок, щоб велика родина не була для них гнітючим тягарем або рабством на все життя. Одну з таких цілей і було поставлено в новому «Кодексі законів про жінку». Прийнятий уже першого року перебування при владі адміністрації Хоуп, він враховував одну історичну особливість: коли пошесть ущухла, жодна американка вже не сиділа вдома; таке поняття, як «housewife»[40], зникло — всі жінки, за винятком пенсіонерок, працювали. У «Кодексі законів про жінку» було зроблено відповідні висновки з цього стану справ. Відтепер жінка незалежно ні від кого подавала декларацію про власні доходи, сплачувала податки, давала дітям своє прізвище, сама здійснювала законне опікунство над ними до їхнього повноліття. «Кодекс законів про жінку» визнавав лише одного з батьків — матір. Тільки вона отримувала допомогу по багатодітності, користувалася соціальними пільгами й мала надане адміністрацією Хоуп право на значну податкову знижку. Роль батька було визначено досить невиразно. Хоч нова адміністрація скасувала — як шкідливі — закони, спрямовані проти багатошлюбності, в жодному з ухвалених нею законів не йшлося про потребу змінити процедуру одруження в Сполучених Штатах. Навпаки, всі подружні пари — католицькі, протестантські чи іудейські — діставали повну свободу вінчатися в церкві на власний вибір. Але таке поняття, як «чоловік» і «батько», скасовувалося: річ у тім, що обов’язки та права чоловіка й батька зникли. У «Кодексі» вживався термін «родитель», але цей «родитель» не давав свого прізвища ні жінці, яка вагітніла від нього, ні дітям, що народжувалися від їхніх статевих стосунків. Він не вносив більше до своєї податкової декларації імен дітей і не був зобов’язаний ні годувати їх, ні жити з їхньою матір’ю. Єдиний зв’язок, який чоловік міг встановлювати зі своєю дитиною, зводився до того, що він мав право дати їй своє прізвище; це «середнє ім’я» (middle name) стояло перед материним прізвищем. Одначе таке напівусиновлення чи напівудочеріння не надавало чоловікові ніяких прав. До речі, його можна було здійснити тільки на письмове прохання матері, але виконати це прохання «родитель» не був зобов’язаний ні в якому разі. Безперечно, в «Кодексі» таїлося безпрецедентне в історії людства прагнення здійснити статеву революцію. Але ця революція не мала назви. Майстерний і анітрохи не визивний стиль, яким був написаний «Кодекс законів про жінку», засвідчував те, що психологи, які дотримувалися колишніх поглядів на стать, назвали б «жіночими хитрощами» президента. Здавалося, новий закон аж ніяк не зачіпає принципів моногамії, та коли вчитатися в нього уважніше, легко було переконатись, що він просто пустопорожній. Чоловік, зведений у своїй біологічній ролі до плідника, перестав існувати як батько: його суспільна влада була непомітно скасована. Позбавлений керівної ролі, переставши бути ядром родинного осередку, чоловік ставав другорядним елементом суспільства. Як казала Берідж, поняття «батьківські права» зникло. Суспільне визначення мали тільки матері. Вони могли жити самі або з чоловіками — це не мало значення. Юридично жінки не вважалися незаміжніми, бо більше не існувало ні опікунства, ні їхньої економічної залежності від чоловіка. Вони, звісно, діставали допомогу, але колективну. Щедра, постійна й різноманітна допомога матерям — по багатодітності, всілякі премії, податкові пільги, цілодобові дитячі ясла — зробила «батьків» непотрібними й призвела, по суті, до прихованої націоналізації виховання. Ці реформи не увінчалися б успіхом, якби чоловіки ще тримали в своїх руках головні економічні ресурси країни. Само собою зрозуміло, що тоді гроші рано чи пізно відвоювали б позиції, які закони відбирали в колишньої першої статі. Але цього, здавалося, вже ніколи не станеться. Під час пошесті жінки дістали в спадщину понад три чверті засобів виробництва США й виявили неабиякі здібності в користуванні ними. Новий податковий закон президента Хоуп забезпечив цьому процесові і подальший розвиток. Податкові знижки діставали власниці великих підприємств та компаній, де жінки володіли більшістю акцій і обіймали головні керівні посади. Податковий закон ліг величезним тягарем на плечі народу, практично він призвів до зникнення «чоловічих» підприємств або до переходу їх у жіночі руки. Водночас права на спадщину стали куди сприятливіші, якщо майно матерів передавалося їхнім спадкоємицям. Звісно, мати могла відписати власність і синові, але ця рівноправність сина й дочки була позірна. Сума податку, яку сплачував спадкоємець за одержану спадщину, перевищувала половину її вартості, тоді як. податкова ставка спадкоємиці не сягала й десяти відсотків. Отож новий кодекс за допомогою звичайного податкового закону встановлював приховане право первородства на користь дочок. Якщо цей кодекс у недалекому майбутньому не скасують, то його приписи, напевне, через два-три покоління забезпечать американським жінкам цілковите панування над економікою США, а отже, й довготривалість їхньої політичної влади. Цей процес, мабуть, іще не скінчився. Він триває й нині. Одначе слід визнати, що президент Хоуп шанобливо ставиться до свободи, вміє переконувати й доходити взаєморозуміння з Конгресом, тому там, де попередня адміністрація так ганебно провалилася, вона досягає успіху. Святенництво Бедфорд, злочинне чоловіконенависництво її кліки, мрія Грімм та Джеттісон установити — цитую їхній безглуздий плеоназм — «одностатеву партеногенезну державу» призвели до громадянської війни в Сполучених Штатах. Президент Хоуп зрозуміла, що, хоча століттями жінку пригнічували, зводити суспільну споруду на ненависті до чоловіка усе ж таки не слід. Безперечно, «Кодексові законів про жінку» можна закинути, що він знов порушує рівновагу між чоловіком і жінкою, роблячи всесильною колишню другу стать. Але тільки майбутнє покаже, чи це порушення не приховує в собі серйозної небезпеки міжусобиць. Принаймні я можу засвідчити, що куди легше жити за цих суспільних порядків, ніж за тих, які існували в Блувіллі. При Хоуп чоловік уже не відчуває загальної ненависті, зневаги, постійної загрози своїй мужності й життю. Тепер жінка ставиться до чоловіка з великою любов’ю; ясна річ, цю любов викликали в неї протиприродні заборони Бедфорд, а також поява в жінки впевненості в собі — адже її більше не пригнічує болісне відчуття своєї суспільної ницості.  

Повернувшись до Вашингтона, ми знову потрапили в ту саму водоверть, у якій уже побували в Оттаві: радіо, телебачення, прес-конференції. Але тут усе це мало куди більшу вагу. До того ж в Оттаві головною дійовою особою був я. У Вашингтоні — Берідж. А втім, вона поділилася цією славою з Джекі, що нарешті вийшла з тіні, в якій залишалася в Оттаві, та з місіс Берроу. Всі троє не переставали пояснювати — це тільки додавало слави «нам», — як старанно вони оберігали мене в Блувіллі від бедфордистів, перш ніж їм пощастило здійснити втечу. Я теж брав участь у цих прес-конференціях, але мені не ставили жодного запитання, і я мовчав. Мені впало в око, що мене відрекомендовують публіці як об’єкт захоплення, як історичного героя. Режисери показували мене на телеекрані великим планом, і хоч журналістки надавали мені слово й не часто, але в своїх коментарях вони щедро мене розхвалювали. «Присутній тут доктор Мартінеллі, як ви самі бачите, — вельми чарівний чоловік (a very charming man)». Вони казали про це мимохідь, кладучи руку мені на коліно й по-змовницькому дивлячись на мене, чим мовби підкреслювали перед телеглядачками мою привабливість. До речі, перед прес-конференцією Берідж і Джекі дали мені один урок. Якщо, мовляв, до мене звертатимуться із запитаннями (а про славетну вакцину слід було б трохи поговорити), то я не повинен виказувати своєї статевої зверхності. «Що ви розумієте під статевою зверхністю тепер?» — «Ну що ти, Ральфе, сам знаєш — зухвальство, самовпевненість…». О, я розумію! Я повинен нагадувати скромну простачку з п’єс Уайльда. Ту, що весь час відповідає матері: «Так, мамо». Одначе мої подруги давали мені таки мудрі поради. Коли через півроку я спробував виявити чоловіче зухвальство, мені це не вдалося. Під час мого вже й не знаю якого числом інтерв’ю по телебаченню (те інтерв’ю передали, наскільки пригадую, значно пізніше) коментаторка вже вкотре знову відрекомендувала мене як «вельми чарівного чоловіка». Мене це дійняло до живого, і я урвав її, відрубавши: «Сподіваюся, я ще й непоганий дослідник». Коментаторка спершу сторопіла від мого зухвальства, а тоді поблажливо всміхнулася й грайливо сказала: «Звісно ж, докторе Мартінеллі. Ваших здібностей під сумнів тут ніхто й не ставить». Відтак на екрані великим планом з’явилися животи Джекі та Берідж — тоді вже добре було видно, що обидві вагітні. Режисер з оператором, мабуть, добре розважились, монтуючи після зйомки ці кадри. — Бачиш, — сердито сказала мені потім Берідж, — чого ти домігся своєю впертістю! Дейв був щасливий, коли, повернувшись до Вашингтона, знов опинився в нашому будинку на Уеслі-Хейтс. Тут на нього чекали великий садок, басейн, його кімната (в ній цілу стіну займала величезна чорна дошка), а особливо телевізор, якого йому так бракувало в Блувіллі. Попервах я запитував себе, як він сприйме те, що я житиму з двома дружинами. Та коли я обережно завів із ним про це розмову, то помітив, що хвилювання мої марні. Завдяки телебаченню та школі Дейв дуже швидко засвоїв головні ідеї відбудови. Щоправда, їм не треба було долати в його свідомості, як у моїй, укорінену одношлюбну традицію. Якось він повернувся зі школи й тріумфально заявив мені, що коли він стане дорослим, троє дівчат з його класу оберуть його за «родителя» своїх дітей. Тоді я й зрозумів, що, як це бувало вже не раз, марно сушив собі голову. До речі, Дейв із великою цікавістю спостерігав за моїми вагітними подругами, і я, щоб задовольнити його неослабну допитливість, вирішив дати йому невеличкий урок з ембріології, проілюструвавши свою розповідь власними малюнками на дошці в його кімнаті. Згодом я дізнався, що він з успіхом повторив цей урок у школі, і вчителька навіть його похвалила. — Дарма, — сказав Дейв, розповідаючи мені про її похвалу. — Я страшенно лютую, коли подумаю, що в мене ніколи не буде власної дитини. — І сумно додав: — Не дуже приємно бути чоловіком. Такого ще рік тому я від нього не чув, навіть у Блувіллі. Очевидно, нинішня школа спільного навчання не виховує хлопчиків у дусі фалократії. Що ж до його взаємин із Берідж та Джекі, то вони дуже добрі, я навіть сприймаю їх майже з ревнощами. Спостерігаючи з самого початку нашого спільного життя, як Дейв радіє, коли Берідж і Джекі з любов’ю ставляться до нього, я зрозумів, що після смерті матері йому бракувало жіночої ласки. Він увесь час прагне підтримувати з Джекі та Берідж тісні взаємини і для цього зухвало кокетує з ними. І це йому, до речі, непогано вдається. Дейв забирає в обох чимало часу, але потай перевагу віддає, як я помітив, Берідж. Одначе ладити куди легше, навіть йому, з Джекі, ніж із Берідж: завжди весела, врівноважена, без комплексів, зовсім неприскіплива, Джекі ніколи нікому не дозоляє, тоді як Берідж час від часу ображається й «випускає пазурі». Але Берідж притаманна одна риса, до якої Дейв дуже чутливий. Коли вона розчулюється, то стає ще ніжнішою й дужче зворушує хлопця. Мабуть, Дейв вважає, що так Берідж вибачається за докори, які інколи йому кидає. Я з великим задоволенням помітив, що Дейв, хоч він тепер і щасливий, не забув про Муч, яка давала йому в Блувіллі такі чудові уроки. Син часто їй пише, і Муч надсилає йому з Гарварда, де Стайн знову обійняв свою колишню посаду, довгі й майже по-материнському теплі листи. Листується Дейв і з Джоан Сміт. Якось я мав необережність сказати йому, що коли мені довірять у Вашингтоні один дослідницький центр, то я спробую знову зібрати докупи свій блувіллський колектив, до якого входили Сміт, Пірс і Гребел. Відтоді Дейв щотижня питає в мене, коли вже я почну втілювати в життя цей план і чи скоро він знову побачить Смітів. Мушу сказати, що й Джекі нетерпеливиться: вона буде рада знову зустрітися з Рітою. І я також. Берідж, навпаки, мовчить, і я добре знаю чому. Їй не до вподоби Рітин інквізиторський темперамент. А ось коли до нас несподівано приїхала Дороті Берроу, ми зраділи неймовірно. Я прийняв її вельми гостинно на Уеслі-Хейтс і шкодував, що вона не може лишитися в мене більше, ніж на два тижні. Справа в тому, що недавно помер губернатор штату Огайо, і Дороті хотіла висунути свою кандидатуру на виборах нового губернатора. Дороті Берроу, якій я в Блувіллі тільки всміхався і з якою жодного разу не перемовився й словом, здивувала мене, виявивши невичерпну енергію. За короткий час свого перебування у Вашингтоні вона розлучилася з містером Берроу — «Кодекс законів про жінку» надавав великі пільги дружинам С, які бажали розлучитися з безплідним чоловіком, — проробила величезну політичну роботу з президентом і завагітніла від мене. Ще й попросила мене дати моє прізвище як «середнє ім’я» її майбутній дитині. Джекі й Берідж подали мені у письмовій формі таке саме прохання, і я задовольнив його досить неохоче: адже досі спадщина, яка колись належала б тільки Дейвові, ділилася на трьох, а тепер її треба було розподіляти вже на чотирьох. Зрештою, місіс Берроу була уповноважена особа «нас», і я не знав достоту (мені про це ніхто не сказав!), якою мірою «ми» оберігали мене в Блувіллі. Я дуже здивувався, коли місіс Берроу ще до народження дитини від мене додала до власного прізвища моє як «середнє ім’я» і впродовж усієї своєї передвиборної кампанії виступала під ім’ям Дороті Мартінеллі Мортімер (Мортімер — її дівоче прізвище). Цей її вчинок був зовсім незаконний. Одначе випадки такого привласнення жінками чужого прізвища дедалі частішали. В службовій анкеті, яку вимагали від жінки, уже не було графи про те, заміжня вона чи ні (такі деталі вважалися ознакою статевої зверхності); була графа про те, чи вона мати. А звання матері надавало жінці стільки переваг і гак високо підносило її суспільний престиж, що ті, хто ще не був матір’ю, але збирався нею стати, вказували про це в анкеті, беручи собі «середнє ім’я» чоловіка, від якого ждали дитину. У випадку Дороті Мартінеллі Мортімер, що взяла моє прізвище як «середнє ім’я», була, цілком очевидно, політична підкладка. Тоді я мав у Сполучених Штатах таку популярність, як відомий ліричний співак, і Дороті захотілось надати своєму чарівному образові романтичного забарвлення, поставши перед виборчим корпусом вагітною від чоловіка, котрого вона оберігала в Блувіллі. Після свого обрання губернатором Дороті досить часто приїздила до Вашінгтона, була завжди заклопотана й завжди кудись поспішала, пересідаючи з літака на літак. Та хоч вона залишалася в столиці й не довго, а все ж знаходила нагоду підтвердити, якщо можна так сказати, своє право на моє ліжко. Щоправда, мукою це для мене не було. Мені не дуже хотілося б жити з Дороті постійно, бо її енергія виснажувала мене, але я завжди зустрічав її приязно й радо. До того ж чому б не сказати й про те, що Дороті має одну вельми приємну мені фізіологічну властивість. Вона належить до тих жінок, про яких один великий письменник гарно сказав, що «їхньому оргазму притаманна щирість теплого потиску руки». Якось, невдовзі після нашого переїзду до Вашингтона, мені зателефонувала Аніта — на той час вона вже повернулася з Парижа й стала радницею президента. Я зустрів її дзвінок холоднувато, звинуватив її в тому, що вона мене покинула, і, не бажаючи вислуховувати пояснення, поклав трубку. Лія Берідж, яка була тоді в мене вдома й зняла трубку, обурилася моїм вчинком і заявила, що він анітрохи не відповідає моїй скромній статі. Аніта, мовляв, була запекла опортуністка, це правда, але не можна заперечувати й того, що вона робила все, аби оберегти мене. — Ще б пак! — почервонів я. — Мені ж так треба було, щоб мене оберігали! Берідж знизала плечима, а тоді зверхньо відрубала: — Замовкни, Ральфе! Ти мелеш нісенітниці! До кімнати ввійшла Джекі. Її животик уже виразно випинався рід капітанською формою (їй присвоїли нове звання), вона часто відчувала нудоту, але це не псувало їй доброго настрою. Берідж розповіла їй про мій «подвиг», і Джекі розсміялася. — Ну що ти, Ральфе, яке хлоп’яцтво! Не треба давати волю почуттям! Не станеш же ти сваритися з радницею президента! Та ми тобі цього, до речі, й не дозволимо! Через два дні Аніта — просто тобі ангел! — телефонує мені знову. І я, згадавши, як мене картали жінки, вибачаюсь. — Що ж, Ральфе, твою реакцію цілком можна зрозуміти. Чи не бажаєш пообідати завтра в китайському ресторані? Я запрошую тебе. Пошесть укоротила віку старому містерові Твану, а це доказ того, що він був не такий уже й старий! (Сміх.) Але чарівна місіс Тван у сукні з привабливим розрізом унизу (сміх) тримає ресторан і далі. Я теж буду там… Я приходжу до ресторану із запізненням, Аніта вже сидить за столиком на другому поверсі, гортаючи ілюстрований журнал. Вона не змінилася. Волосся кольору червоного дерева, зелені очі й тонко вирізьблений ніс, який, відколи я зустрів міс Берідж, подобається мені вже менше. Не змінився в неї й одяг: чорна вузька й строга сукня з білим комірцем — майже уніформа. Вигляд страшенно розумний. І погляд, що шаблею враз прохромив мене наскрізь і, поки я підходжу ближче, міряє мою постать з ніг до голови. Потім Аніта рвучко схоплюється з місця — цей жест вона, здається, старанно підготувала — й цілує мене в губи. Кошмар! Особливо коли згадати, як Аніта, перше ніж поцілувати, подивилась на мене. Тоді вона знову сідає, бере мою руку й повертається до мене. — А в тебе чудовий вигляд, Ральфе! Очі веселі, настрій прекрасний! Одразу видно, що твої жінки добре дбають про тебе (сміх) — чепурять, розчісують, годують!.. А яка вишуканість! Мені подобається, що тепер чоловіки замість піджаків носять куртки, які тісно облягають стан. Куртки більше пасують таким чоловікам, як ти, — тонким і м’язистим. Особливо, коли їх носять ось так, з вузькими штанами. Ральфе, в тебе сідниці тореадора. Я вже не кажу про інші переваги, які ти маєш (сміх). Слово честі, коли я побачила тебе, в мене аж слинка потекла. Шкода тільки, що ширінка в тебе не на німецький манір! Ці ширінки тепер викликають у Нью-Йорку фурор, і я, зі свого боку, вважаю, що ти з такою ширінкою мав би досить спокусливий вигляд! Приходить місіс Тван і бере замовлення. Вона, як і колись, весь час усміхається, але, звісно, вже не так звабливо. А що мій погляд за звичкою падає на невеличкий розріз на її сукні внизу, то вона так агресивно й так промовисто зиркає на мене, що я ніяковію. Як тільки вона йде від нас, Аніта (так ніби вона чує голос Берідж!) закликає мене поводитися скромніше і обачніше. — Ти дограєшся, що тебе викрадуть, любий Ральфе. Таке нині часто трапляється. Діють гангстерські ватаги з трьох-чотирьох жінок. О, тепер це анітрохи не нагадує оту пригоду із сердешним містером Б., пригадуєш? Над викраденими не глумляться, їх не катують. Кожного «родителя» відпускають з почестями, як тільки він виконає свій обов’язок. А що робити? Ми майже безсилі. Ми просто впали в містику материнства! Сьогодні жоден суддя не наважиться засудити жінку, яка завагітніла від викраденого чоловіка. Бо тепер жінки твердять, що діють з патріотичного обов’язку «в дусі відбудови». Справді, Ральфе, при жінці ти мав би ховати свої оксамитні очі чи принаймні потупити їх. Не раджу тобі приходити самому на обід до місіс Тван. До речі, я взагалі не раджу тобі виходити з дому самому. Попроси капітана Девідсон, щоб тобі дала охорону. Так буде надійніше. — Ти знаєш Джекі? — Ну звісно. І Берідж знаю. Яка чарівна жінка! Це мені велика честь, любий Ральфе, що ти обрав жінку, схожу на мене! (Сміх.) У нас однакове волосся. — Вона не схожа на тебе: в неї не такі очі, не такий ніс… Аніта погладжує пальцем свої витончені ніздрі. — Ні, може, й не такий, — каже вона трохи чванливо, що для політика досить дивно. Потім Аніта дістає зі своєї сумочки якусь крихітну коробочку і вручає її мені як «невеличкий подарунок». Я дуже не хочу брати його, але в Аніти такий сумний вигляд, що відмовлятись я не наважуюся. А коли відкриваю коробочку, то відмовлятися вже взагалі пізно. «Невеличкий подарунок» виявився золотим перснем з печаткою, на якій стояли мої ініціали. Такі персні знову стають модними, запевняє Аніта, надіваючи персня на мій мізинний палець і ще раз цілуючи мене. Окільцювавши отак мене, наче птаха, й заспокоївшись після цього лагідного поцілунку, вона починає жадібно їсти пиріжечки з креветками (мою порцію теж) і ділитися великими своїми планами щодо мене. Аніта познайомилася в Білому домі із новоспеченою нафтовою мільйонеркою — певна річ, вдовою. Цій уже немолодій «нафтовій дамі» дуже кортить зберегти своє ім’я для нащадків, присвоївши його якомусь науковому закладу. — Я порадила їй — що тепер може бути доречніше! — відкрити дослідний інститут вивчення захворювань на енцефаліт. Тут, у Вашингтоні. А тебе призначити його керівником. Гадаю, все буде гаразд. Я слухаю і щось стиха бурмочу про вдячність — що ж мені лишається робити ще? Як і всі великі люди, Аніта звикла виголошувати монологи. До речі, помітивши мою мовчанку, вона вітає мене: — Ти вмієш слухати, Ральфе! В тебе такі гарні очі, коли ти слухаєш мене… Від інституту — в нього ще не покладено жодної цеглини, але Аніта описує його так, немовби він уже збудований, — вона переходить до плану нагальнішого. Він дуже запав їй у душу і також потребує моєї співучасті: Аніта хоче народити від мене дитину. Я сиджу наче громом уражений. — Ти?! Дитину?! — Чому ти дивуєшся? Гадаєш, я на це не здатна? — Здатна, звичайно! Але це так суперечить твоїй життєвій філософії! — Моя філософія змінилася, — поважно каже Аніта. — Часи теж. Та й саме суспільство змінилося. Діти тепер не стоять на заваді політичній кар’єрі. Навпаки. Я мовчки втішаюся словом «навпаки», бо воно цього таки заслуговує. — Не слід забувати, — провадить Аніта в дусі останньої промови Елізабет Хоуп (зрештою, Аніта її, мабуть, і писала), — що найголовніше завдання сучасності — демографічна відбудова. Мине ще кілька місяців, і жодна американка, хоч би яку високу посаду вона обіймала, не зможе ходити з високо піднесеною головою, якщо вона не мати. Президент, на жаль… — Вона стишує голос. — Уже не молода… А ми, її радниці, повинні подати приклад. Ось поглянь, Ральфе, зараз ти побачиш щось таке, що набере офіційного статусу аж через тиждень. — Не виймаючи зовсім із сумки руку, вона показує мені на долоні якусь річ: значок малинового кольору, на ньому виразно проступають золотисті літери «MAR». — Що означають літери «MAR»? — The Mothers of the American Reconstruction[41]. Цей значок зможуть носити тільки ті американки, — каже Аніта із заздрістю в зелених очах, — які завагітніють у перші роки відбудови. — І вона з жалем ховає значок до сумки. Я вирішую розповісти про це Берідж і Джекі. Вони будуть задоволені, особливо Джекі — як людина військова, вона, мабуть, полюбляє значки. — Але чому ти обрала саме мене? — питаю я. — Зрештою, є й інші чоловіки. Аніта сміється. — Адже ми одружені, Ральфе! Законно! Як я знаю, ти не маєш наміру розлучатись зі мною? (Звідки вона про це знає?) Аніта знову сміється. — Прошу тебе, не кривися так! Я не маю наміру приходити до тебе й розладнувати твоє життя. Ти живеш із двома чарівними жінками, і це чудово. Як ти знаєш, я завжди жила сама. Ральфе, я не прошу в тебе нічого, крім дружби й дитини. Твоє прізвище я вже маю. Приховане, але досить промовисте нагадування. Звісно ж! Патріотичний обов’язок! Елізабет Хоуп, ми ладні на все! Піонерки, що прагнуть якомога швидше завагітніти! Всі квапляться стати першими матерями відбудови! Не забуваймо також, що Аніта хоче народити дитину, яка носитиме моє прізвище, і в такий спосіб разом з Джекі, Берідж та Берроу стати причетною до історичного епізоду антибедфордівського руху Опору. І це та Аніта, яка спочатку майже не опиралась бедфордівській філософії… Я захоплено (і з деяким острахом) дивлюся на цю спритну політиканку, яка приховує свою сутність за гарними зеленими очима й витонченим носом. Аніта бере мою руку й щосили стискає її в своїй. — Ти згоден, правда ж, Ральфе? Як я можу відмовитись, коли вона так мене погладила, наділа мені персня й навіть узаконила все наперед? І все ж таки… Я відчуваю, що в моєму серці міцно засіла подружня, хоч і двоєдушна, вірність. — Щодо мене особисто, Аніто, то я б залюбки. — Ці слова я вимовляю, докладаючи чималих зусиль. — Та мені треба порадитися зі своїми подругами. Аніта сміється. — Не завдавай собі клопоту, Ральфе! Я вже все зробила. — Як?! — Учора я пила з ними чай. І обидві нічого мені не сказали! Як після цього не завити? І я, гадаю, таки завив би, якби тієї миті не прийшла місіс Тван із рахунком. Я одразу ж потуплюю очі й не підводжу їх доти, доки Аніта розплачується й низенька людожерка в сукні з розрізом покидає нас. Я завважую, що Аніта, перше ніж платити гроші, не соромлячись, зробила свої підрахунки. Отже, можна бути радницею президента й не давати себе ошукати. — Що ж, домовились, — жваво каже Аніта. — Я тебе забираю! — Куди? — До себе. — Як, зараз? — А чому б не зараз? Сьогодні саме слушна нагода — у мене якраз такий період, коли я легко можу завагітніти. Ральфе, я викрадаю тебе! Ось тільки подзвоню кільком людям, і ми вирушаємо! Не чекаючи моєї відповіді, Аніта підводиться, рушає в куток кімнати й знімає трубку. Мені з думок не йдуть її слова «слушна нагода». Отже, день нашої зустрічі вона вибрала заздалегідь. Аніта розмовляє по телефону. Голос у неї виразний, мова ясна, тон значущий. Ділова жінка, яка справу й зі мною залагодила спритно. Поки з’їла кілька пиріжечків з креветками, впіймала мене в свою сумочку із значком з літерами «MAR»! Аніта все дзвонить і дзвонить. Щоб вона не подумала, ніби я її підслуховую, я гортаю сторінки рекламного журналу, який вона залишила на стільці. Ознака нових часів — самі тільки чоловіки. Гарні, кремезні, волохаті. Реклама розкішної ванної кімнати з набором позолочених кранів: край голубої ванни сидить голий чи майже голий самовпевнений чорнявчик, накинувши вузенький рушничок на своє грішне тіло, але так, що під рушничком чітко прозирають його форма й розмір. Його довірлива поза й привітні очі справляють на вас таке враження, ніби коли ви купите ванну, то цей кремезний «родитель» віддасть вам перевагу. Трохи далі білявчик, теж голий, але в пристойнішій позі; він повернув до вас м’язисту сідницю та волохату пахву й показує, що завдяки дезодоранту, яким користується, його піт не викликає ні в кого огиди. А ось — б’юсь об заклад, що я вгадав, — на цілісіньку сторінку подиву гідний комплект ширінок на німецький манір, сфотографованих великим планом разом із їхнім вмістом. Посередині, як довідка, подається історична ширінка на німецький манір, така, яку можна побачити на картинах XVI століття — звісно, не тільки в Німеччині, як свідчить під нею текст, а й у Фландрії та у Франції часів Карла IX: це мудре уточнення виправдує повернення до цієї «чарівної моди» (!), пристосованої до сучасності. Отже, тепер користуються не ґудзиками, які важко розстібати, а замочком «блискавка», схованим під вишивкою, що так пасує чоловікам. Два стилі: ширінка з тієї самої тканини і такого самого кольору, що й штани, і ширінка з іншої тканини, яка «підкреслює рельєф» (!). Чоловіки з витонченим смаком, мабуть, нададуть перевагу ширінці з іншої тканини «приємного тону» (!), яка лише трохи відрізняється тоном від штанів. Ніщо не забуто, навіть низ ширінки віддутий — те, що там криється, окреслено легеньким пунктиром, отож цей «вельми помітний виступ» додасть упевненості сором’язливим. Ну звичайно, побачивши цю рекламу, я вже не маю ні найменшого сумніву: сьогодні панівна стать — жінки. Аніта закінчує телефонні розмови, і тоді я теж вирішую зателефонувати, щоб перенести одне побачення. Аніта нетерпеливиться чи надто квапиться й каже мені, що йде до автомобіля — шофер поставив його за метрів сто праворуч від ресторану — і щоб я прийшов до неї, як тільки скінчу розмову. Краще б я зачекав був на неї перед рестораном. Я не міг передбачити, що дорогою пройду повз добрих два десятки будівельниць, які повсідалися на тротуарі перекусити. Коли я їх помічаю, вже пізно. Я тільки потуплюю очі, вдаючи, ніби мені байдуже до них. Та я навіть не міг собі уявити, що буде далі. Досі на моїх прогулянках траплялося лише, що котрась із жінок то тернеться об мене, то гукне, то свисне або зробить вульгарну пропозицію. А тут на них, певно, вплинуло гаряче сонце, обідній перепочинок чи те, що о цій порі на вулиці мало перехожих. Побачивши мене, робітниці ще здалеку вибалушують у мій бік очі, а коли я підходжу ближче, починають гукати. Зчиняється страшенний галас. У їхніх масних жартах є щось зневажливе й садистське, словесне зґвалтування, жорстокість якого мене приголомшує. Я вдаю з себе глухого й проходжу повз них, не пришвидшуючи ходи, бо не хочу, щоб вони подумали, ніби я утікаю. Та все марно. Переді мною виростає висока дівчина з веснянкуватим обличчям. Її колючі голубі очі майже викотилися з очниць. Вся спливаючи потом, вона перепиняє мені дорогу й, заохочувана сміхом та жартами подруг, кричить: — Дівчата, зараз я приголублю цього любчика! Вона щосили обхоплює мене руками, стискаючи так, що мені аж дух перехоплює, й цілує в губи. Губи в неї теплі й неприємно тхнуть. Я відбиваюся, кричу, пручаюсь, але на мене вже накидаються інші. Дівчата з криками обступають мене з усіх боків. — Голубчику! — чую я крізь регіт голос білявки, що знов обіймає мене лівою рукою за шию. — Зараз побачимо, як ти допоможеш нам виконати патріотичний обов’язок! Цієї миті біля тротуару, скреготнувши гальмами, зупиняється чорний «Плімут». Лунає короткий пронизливий сигнал. З автомобіля вискакує жінка в міліційній формі й щосили горлає на дівчат. Мене відпускають. Я кидаюсь у автомобіль. Позаду лунають кпини, декотрі з них мають соціальне забарвлення й адресовані Аніті. «Плімут», по даху якого молотять кулаками ті фурії, рушає. За його кермом сидить жінка в міліційній формі. Я відкидаюся на сидіння — захеканий, розпатланий, серце як не вирветься з грудей. Я тремчу від гніву і — що правда, то правда — від страху. Звичайно, двох-трьох дівчат я ще міг би покласти на лопатки, але мені бридко піднімати руку на жінок (тепер цей постулат гадаю вже старомодний), до того ж їх було надто багато. — Ну що ти, Ральфе, — каже Аніта, — отямся й застебни штани. Вони хотіли тільки побешкетувати. То не такі дівчата викрадають чоловіків. У них немає ні грошей, ні вільного часу, ні затишних будинків, щоб дати викраденим чоловікам раду. Та все ж таки, Ральфе, хай це буде тобі уроком. Сьогодні ж попроси Джекі, щоб виділила тобі охорону. Тобі не можна й далі ходити без ризику самому по вулицях Вашингтона, навіть удень. Через візит до Аніти — довший, ніж передбачалося, — й перенесене побачення мій розклад дня поламався, і я, з’ївши нашвидкуруч сендвіч, повертаюся додому пізно. — Я вже почала хвилюватись, — каже Берідж, відчинивши мені двері. — Джекі затрималася на службі, а я вклала Дейва спати. Він хотів дочекатись тебе. Я роздягаюся, приймаю душ, надягаю піжаму і, затягуючись сигаретою «Честерфілд», заходжуюся з наполовину наповненою чаркою віскі в руці розповідати Берідж про свій день. Я дуже стомлений і навіть не докоряю їй за те, що вона, не порадившись зі мною, пішла з Анітою пити чай. На хвилину я замовкаю. Берідж теж мовчить, і я перегодя кажу: — В мене таке враження, ніби мене продали якомусь дослідному інститутові. Берідж роздратовано знизує плечима. — Це зовсім не так. Ти все драматизуєш. Зрештою, Аніта — твоя законна дружина. — Я маю тільки одну дружину, і ти це добре знаєш. — Я сказала — законна. — Хто мене відрадив розлучатися з нею? — Ну що ти, Ральфе, не варто до цього повертатися. Хочеш ти чи ні, а це розлучення неможливе. Воно мало б політичне забарвлення. Люди подумають, що ти відвернувся від Аніти через її бедфордівське нікчемство, тоді як президент узяла її до себе радницею. Зрештою, будьмо відверті, в чому тобі докоряти Аніті? Вона навіть з Парижа не переставала просити Бедфорд, щоб тебе не чіпали. Я випростуюсь. — Тоді це все міняє! Я про таке не знав! Від кого ти довідалась? — Від Дороті. — І не сказала мені! — Мабуть, це було б для мене забагато — без угаву розхвалювати Аніту, — каже Берідж, струснувши волоссям. Я мовчу й дивлюся на неї. Велика ти людина, Ліє Берідж (щойно її призначили на високу посаду в департаменті охорони здоров’я). Тепер мені треба буде за допомогою ласки, настирливості, м’яких докорів і широкого арсеналу чоловічого мистецтва домогтися від тебе, щоб ти, по-перше, більше нічого не приховувала від мене, а по-друге, щоб без мого відома не приймала ухвал щодо мене. Я не стану заводити розмову про ту чашку чаю, яку ти випила вчора з Анітою. Не стану говорити про неї цього вечора. Так, цього вечора, бо щойно ти сказала правду — сказала її, вирвавшись із панцира активістки, і я відчуваю, як розтаю перед тобою. — Ліє, — кажу я напівжартома-напівсерйозно, — а що, коли ми покинемо все це? Коли виїдемо звідси? — Хто «ми»? — Ти, Дейв і я. — Родинний осередок, — каже Лія Берідж, але без їдкого сарказму, якого можна було сподіватись. — Чом би й ні? — Еге ж, — провадить вона з м’якою іронією, — чом би й ні? Але куди? — Куди хочеш. До Європи… — О, до Європи!.. — зітхає Берідж. — Туди, де щойно прийняли досить круті закони! — Тоді, може, до Африки? — Щоб знову потрапити в цивілізацію, де зневажають жінок! На цьому я уриваю свою гру. Але відчуваю, що зустрів у ній глибоке розуміння з боку Лії. — А чому тільки ми троє? — доскіпується вона, намагаючись продовжити розмову. — Чому б не взяти з собою й Джекі? Бідолашну Джекі… Я подумки оцінюю її співчуття. А що Берідж дивиться на мене, чекаючи відповіді, то я кажу: — Я дуже люблю Джекі. Але вона в нас, сказати б, щось на зразок додаткового елементу. Мені здається, вона з нами для того, щоб надати нашому життю респектабельності. Берідж регоче. — Ох, Ральфе, який же ти дивак! «Респектабельності»! А втім, це правда! Вона вчасно замовкає. Далі Берідж не піде. Навіть наодинці зі мною, навіть звільнившись від підслуховувальних пристроїв, вона не стане критикувати філософію «нас», «Кодекс законів про жінку» й містику відбудови. Слава тобі, президенте Хоуп! Ті, хто збирається відбудовувати країну, вітають тебе! Берідж бере мене за руку й легенько зітхає. — Ральфе, тобі не слід більше виходити з дому самому. Зважся нарешті й попроси в Джекі, щоб виділила тобі охорону. Берідж стискає мені руку, і я теж відповідаю їй потиском. Потім вона знову зітхає. Колишнім утікачам із Блувілла годі вже мріяти про втечу. Бо хоч би куди ми подалися, довкола нас завжди буде огорожа з колючого дроту. Це сумна правда. Тож Берідж і далі працюватиме в ХЕВ і залишатиметься активісткою «нас». А я, колишній представник жінконенависницької культури, звикатиму — що вже й почав був робити в Блувіллі — до свого нижчого становища. Навіть більше, щодня я намагатимуся терпіти — коли з більшим, коли з меншим успіхом — свою нову роль сексуальної іграшки. Сподіваюся, при цьому в мене не дуже розвинуться самолюбні інстинкти. І, може, мені пощастить уникнути параноїчного комплексу переслідування. Якби я був віруючий християнин, то сказав би, що спокутую свої гріхи. Відверто кажучи, тепер, коли чоловіки й жінки помінялися ролями, я з дня на день дедалі глибше усвідомлюю: спокутувати є що. Я дивлюся на Лію Берідж і знову стискаю її міцні пальці. О ні, я, звісно, нікуди звідси не поїду. Я втратив у житті багато. І все ж таки в мене залишилося одне, чого ніхто не забере. Це — ти, Ліє. А також наш таємний шлюб у цьому офіційно неподільному володінні.  

notes

Примітки


1


Філіпчук Григорій Миколайович (нар. 1936 р.) — перекладач з французької та іспанської мов, член Спілки письменників СРСР, відповідальний секретар журналу «Всесвіт». Переклав твори Ж. Фуке, Р. Мерля, Е. Шарль-Ру, Р. Роллана, Е. Золя, А. Гомеса-Аркоса, П. Гамарра, Г. Круссі, А. Роа Бастоса, Г. Флобера, Рош Карр’є, Алена-Фурньє, А. Мальро, Б. Клавеля, Г. Марке та інших.

2

Ідеться про будівлю міністерства охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення у Вашингтоні (абревіатура від англ. слів Health, Education and Welfare).



3


Уайт (англ. white) означає «біла».

4

Рух за визволення жінок.



5

У перекладі з французької Вермонт означає «зелена гора».



6

Від французького «ville» — місто.



7

Голубий.



8

Бідоласі (ісп.).



9

Історію удачі (англ.).



10

Роман американського письменника XIX ст. Натаніела Готорна.



11



Геслер Герман — ландфогт швейцарського кантону Урі, якого, за переказами, імператор Альбрехт послав у лісові кантони, щоб той силоміць підкорив їх владі Габсбургів. Геслер почепив у Альтдорфі на жердину свого капелюха й наказав усім кланятися йому на знак пошани, але легендарний швейцарський герой Вільгельм Телль відмовився виконати цей безглуздий наказ і 1307 року вбив Геслера.

12

Або мені здається, що вона припустилася помилки. Насправді, в чому я переконаюсь пізніше, це було приховане попередження. (Доктор Мартінеллі.)



13

Персонаж фантастичної повісті Р. Л. Стівенсона «Дивовижна історія доктора Джекіла і містера Хайда».



14

Роман англійського письменника Джона Баньяна (1628–1688).



15

Ідеться про героя кінофільму Чарлі Чапліна «Золота лихоманка» (1925).



16

За словами Аніти, з якою я розмовляв про цю статтю згодом, це зауваження грішило надмірним оптимізмом. У боротьбі з організованою злочинністю жіноча міліція! набуваючи: досвіду, втрачала моральне обличчя.



17

Я не вважаю цей «факт» «науково доведеним». (Доктор Мартінеллі.)



18

«Суперлялька» (англ.).



19

Підозрюю, що під цими словами Дебора Грімм мала на увазі завагітніння. (Доктор Мартінеллі.)



20

Згодом я дізнався, що це узагальнення було зухвалим наклепом. (Доктор Мартінеллі.)



21

Англійський вислів «dog’s collar» має подвійне значення.



22

Знала. Гребел їй сказав. Але я довідався про це набагато пізніше. (Доктор Мартінеллі.)



23



Монтпельєр — головне місто штату Вермонт.

24

Слухай, чоловіче! (нім.)



25

Чорт забирай, чоловіче! (нім.)



26

Жінка, що має певний фах (англ.).



27

Спосіб життя (лат.).



28

Доброзичлива хитрість (лат.).



29

Добрий вечір, сеньйоре (ісп.).



30

Так латиноамериканці зневажливо називають жителів Північної Америки.



31

Кукурудзяне віскі.



32

Який вишуканий! (ісп.)



33

Ідеться про хатину з роману американського письменника Генрі Девіда Торо (1817–1862) «Уолден, або Життя в ласі», в якому автор описує своє відлюдне життя на березі лісового озера.



34

Чоловіча зверхність (ісп., вульг.).



35



«Ляльковий дім» — п’єса норвезького драматурга Генріха Ібсена (1828–1906).

36

«Ми» відмовилися також скористатися свідченнями Стайна про клонів, вважаючи, що не слід дискредитувати дослідження, які були небезпечні тільки в контексті бедфордизму. (Доктор Мартінеллі.)



37

Переробити, а не знищити (англ.).



38

«Повівся нетактовно» (фразеологізм, що буквально перекладається «поставив ноги в тарілку»).



39

Після кохання (лат.).



40

Хатня господарка (англ.).



41



Матері американської відбудови (англ.).
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка