Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка15/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ п’ятнадцятий


 

— Вас не поранило? Я перевертаюсь горілиць і бачу, як наді мною схиляється засмагле обличчя Джекі. Вона стоїть струнко у своїй заспокійливій уніформі, тримаючи карабін під пахвою, і дивиться на мене сповненими тривоги сірими очима. — Вас не поранило, Ральфе? Я підвожусь і стою, трохи погойдуючись. — Ні. Тільки й досі не можу отямитись. Ніяк не збагну, чому Гельсінгфорс не влучила в мене. Така жінка, як вона, повинна вміти стріляти. — Мабуть, вона стріляла з лівої руки, тому й схибила. Але я дуже боялася за вас. Ви застували її, і я не могла як слід прицілитись. А що з Одрі? — І Джекі переводить пильний погляд своїх сірих очей на будинок. — Вона застрелилась. Джекі вражено підводить брови. — З ревнощів. Її штовхнула на це Гельсінгфорс. Вона поставила її на край безодні. Гадаю, ви розумієте, що я хочу сказати. — Розповісте мені про все це потім, докторе, — уриває мене Джекі командирським тоном, дивлячись на годинник. — У нас іще багато роботи. І одразу ж холоднокровно, владно й зі знанням справи, що викликає в мене захоплення, бере ініціативу в свої руки. Мені не хочеться довго розводитись про неприємну роботу, яка нам випала, про те, як ми несли — а Гельсінгфорс скоріше тягли — двоє тіл до купи дров, як укладали їх на ті дрова й розпалювали багаття. Я ще й досі чую потріскування вогню й відчуваю бридкий запах горілого тіла. В моїй уяві й досі постає Джекі, яка перегортає заступом ще гарячий попіл, відкидаючи вбік недогорілі кістки. Від Гельсінгфорс, правду кажучи, зостається зовсім невеличка купка порівняно з тією великою владою, яку вона мала за життя. Потім Джекі поливає ці рештки бензином і спалює їх дотла! Залишається тільки позбирати гільзи та витерти криваву калюжу на підлозі в залі з басейном. — Я зроблю це сама, — каже Джекі, — А ви тим часом прийміть душ, одягніться й приготуйте нам по чашці кави. Відчуваю, що мені кава не завадить. Коли я закінчую готувати каву, на кухню заходить Джекі й каже: — На щастя, тут неподалік є фонтан і каналізаційний колодязь. Цієї ж миті дзвонить телефон. Ми ціпеніємо, потім Джекі випростується й коротко кидає: — Я відповім. Я йду вслід за нею до вітальні і, як тільки вона бере трубку, хапаю трубку з паралельного апарата. — Лейтенант Девідсон, — по-військовому відрекомендовується Джекі. — Говорить містер Берроу. — Містере Берроу, — рішучим, навіть трохи погрозливим тоном звертається Джекі, — покликати Гельсінгфорс? Я в захваті від такого самовладання Джекі. — Ні, ні! — відповідає тремтячим голосом Берроу. — Ви ж знаєте, вона забороняє кликати її. Я дозволив собі порушити інструкцію тільки тому, що з вертольота, який веде спостереження за нашим кордоном, нам щойно повідомили по радіо, нібито вони побачили неподалік від її будинку великий вогонь. Це мене занепокоїло. — Багаття вже догоріло, — каже Джекі. — Гельсінгфорс, Одрі й Мартінеллі на місці. Власне, тут уже все гаразд. Ніякої небезпеки немає. — О, тим краще, тим краще, тим краще! — торохтить Берроу, і оці тричі повторені слова «тим краще» чомусь нагадують мені про його потрійне підборіддя, що звисає уступами. — Лейтенанте Девідсон, — провадить він таким солодкавим, таким лагідним і обережним голосом, що хоч прикладай його до рани, — а ви не знаєте, чи довго ще Гельсінгфорс збирається лишатись у нашому колі? Оце «у нашому колі» — справжній шедевр підлесливості. — Сьогодні ввечері вона з Одрі їде звідси, — відповідає Джекі так само швидко й рішуче. — Після вечері я повинна відвезти їх машиною до поїзда. Містере Берроу, ви хочете щось переказати Гельсінгфорс? — Ні, ні, — відповідає Берроу так злякано, наче під ним провалюється земля. — Ви навіть не кажіть їй, що я телефонував. — О’кей, містере Берроу! — кидає Джекі й кладе трубку. — Ральфе, — одразу ж звертається вона до мене, — нам не слід повертатися рано. В нас іще чимало часу. Розкажіть мені докладно про все, що сталося. Джекі вислуховує мою детальну розповідь, а коли я закінчую, вона серйозно каже: — Ми дізналися, що Гельсінгфорс «продала» вашу вакцину адміністрації Бедфорд і за це отримала з державного бюджету велику грошову компенсацію. Ми маємо докази цієї ганебної махінації і при слушній нагоді опублікуємо їх. Ми довідалися також, що Гельсінгфорс, по суті, дістала дозвіл прибрати вас. — Чи не тому ви були такі стурбовані, коли вели мене сюди? — Так, Ральфе. Я, зі свого боку, мала дозвіл захистити вас. Зробити це було не так просто. Я б залюбки вколошкала Гельсінгфорс одразу ж, як ми сюди приїхали. Але тут була Одрі. Весь час, поки ви були в басейні, я стежила за вами в бінокль. Потім скляні стіни в басейні запітніли, і коли там знову з’явилась Одрі, я вже нічого не бачила. — І не почули пострілу? — Ні. — Джекі підводиться, — г— Перш ніж поїхати звідси, Ральфе, нам треба ще раз усе тут оглянути. Вона обходить кімнати, нишпорячи сірими очима по всіх закутках. Я ходжу за нею назирці, але мені бракує її зосередженості. Коли ми знов повертаємось до передпокою, Джекі бере карабін і, зробивши різкий рух рукою, плечем і головою закидає його собі за спину. — Я хочу у вас щось спитати, Джекі, — озиваюсь я. — Коли мені треба покинути Блувілл? Ви це знаєте? Вона зводить на мене погляд, і її сірі очі чомусь починають кліпати. — Сьогодні ввечері. — Сьогодні ввечері?! Джекі опускає голову, Я розгублено дивлюся на неї. — Двадцять восьмого червня… — Вас не влаштовує двадцять восьме червня? — усміхається вона. — Двадцять восьме червня мене дуже влаштовує. — А я подумала, що ви забобонний. У всякому разі, вам нема чого хвилюватися. План не зірветься. Я сама все організувала. — Я, звісно, їду з Дейвом? Джекі сміється: — Ви їдете з Дейвом. І не тільки з ним… — Як, ми будемо не самі? — Не хвилюйтеся, Ральфе. «Ми» все зважили: ви їдете з Дейвом, з Берідж… — З Берідж?! — вигукую я. — Постривайте, — каже Джекі, сміючись — тепер уже переможно. — Я не доказала. Ви їдете з Дейвом, з Берідж і… зі мною. Від подиву я роззявляю рота. — З вами?! — Так треба, — каже Джекі, дивлячись мені у вічі. І додає: — Залишитись у Блувіллі було б для мене не дуже безпечно: я вагітна. — Ви певні? — питаю я, судомно ковтаючи слину. — Я переконалась у цьому ще два тижні тому. Джекі відмикає вхідні двері й знов обертається до мене. Очі в неї іскряться. — Ну що ви, Ральфе, заспокойтеся. Це мій клопіт, не ваш. — Вона по-дитячому надуває губи й щоки. — Якщо буде хлопчик, — а я на це сподіваюсь, — я назву його Майклом Бедфордом Девідсоном. Вона наголошує на прізвищі Бедфорд, регоче зі свого жарту і, як солдат, добряче стусає мене в передпліччя. Потім різким рухом плечей поправляє карабін за спиною і виходить на осоння, доручаючи мені замкнути двері. Коли я обертаюсь, то бачу, як вона з піднесеною головою й розпростаними плечима поспішає до стайні.  

Коли вашу втечу підготувала сама начальниця охорони, то, як сказала Джекі, «план не зірветься». Наша втеча була не така вже й героїчна, хоч згодом канадська, а тоді і європейська преса страшенно роздула цю історію. Журналісти не пошкодували ні барв, ні фантазії. Всі інтерв’юери, особливо європейські, розбирали мене по кісточках, раз у раз вихваляючи за «винахідливість», яка нібито й допомогла мені втекти. А я раз у раз відповідав їм, що цю «винахідливість» виявив не я, а Берідж. Але вони знов і знов приписували її мені. Певно, так їм було вигідніше. Оскільки серед утікачів я був найвідоміший, то й мав здобути всю славу, як генерал здобуває славу за битву, що її виграли його солдати. Коли відкинути прикраси, яких не пошкодували журналісти, описуючи втечу, то ось яка вона була насправді: моя роль зводилася в ній до того, щоб точно виконувати все, що мені казали. А заслуги всі належать жінкам — Берідж, яка задумала втечу, і Джекі, яка обміркувала деталі й розробила її план. Звісно, йдеться тільки про спосіб здійснення втечі, а сам її принцип виробив Штаб «нас», розташований у якомусь таємному місці країни, — виробив одразу їж після того, як дізнався, що вакцина ось-ось буде готова. Але широку ініціативу він залишив за місцевим осередком, і деталі втечі та п дату багато разів обговорювали тут у вузькому колі; жодне таке обговорення не тривало й години. Коли згодом я спитав у Берідж, де «ми» знайшли в Блувіллі безпечне місце для своїх засідань, вона відповіла: — Ми засідали в душовій басейну в години, коли там плавали діти. Вони зчиняли такий гамір, що підслухати нас було неможливо. — По цих словах вона подивилася на мене й усміхнулась. — А ти, мабуть, гадав, що ми там просто плескали собі язиками. — Еге ж, — відповів я, зніяковівши. Берідж голосно засміялася. — Еге ж, саме так я й гадав. Берідж знову засміялася. — Саме таке враження ми й хотіли справити. Ми знали, що завжди можемо розраховувати на колишні рефлекси статевої зверхності в чоловіків. І справді, наше «пліткарство» дало містерові Берроу привід докоряти своїй дружині. — Як?! Місіс Берроу брала участь у ваших нарадах? Берідж дивиться на мене, і в її очах спалахують вогники. — Місіс Берроу очолювала «нас» у Блувіллі. — І вона замовкає, мовби втішаючись моїм подивом. — Саме місіс Берроу завербувала Ріту. Вона заскочила Ріту, коли та нишпорила в кошику для паперу в кабінеті її чоловіка. А Ріта завербувала Джекі — сам знаєш як. (Сміх.) А після Джекі — решту. Ріта мала справжній талант для такої справи. Пригадуєш, вона виготовляла ляльки? Ріта вміла несхибно визначити серед «одиначок» тих, у кого бедфордівська пропаганда не вбила материнського інстинкту. Вона пропонувала їм одну зі своїх ляльок, і якщо вони приймали їх, сходилася з ними ближче. Я знову вдаюся подумки до самокритики. Я знав, що «одиначки» в таборі мали якусь «справу з ляльками» і що містер Берроу заборонив ту «сміховинну розвагу» Але для мене, як і для нього, це була звичайна дрібниця. Я не надав їй значення. Аж сьогодні я усвідомлюю, що вона мала політичне забарвлення. Я шанобливо дивлюся на Берідж. — А що було після того, як містер Берроу заборонив ту «розвагу»? — О, все було чудово! — весело відповідає Берідж. — Той старий кастрат і сам не знав, яку послугу зробив нашій справі! Після його заборони лялька перетворилася на підпільний предмет, майже на символ опору. Вона стала, в буквальному розумінні цих слів, забороненим плодом! Тривали обшуки, про які нас попереджала місіс Берроу, і під час цих обшуків у когось неодмінно знаходили ляльку. Але в кого! В донощиць і бедфордисток, яких у такий спосіб і вдавалося спекатись. Що ж до самих ляльок, то вони викликали справжнє божевілля. Всі нишком почали виготовляти їх і шити для них платтячка та білизну. У «одиначок» виробився звичай таємно збиратися гуртом, щоб похвалитися одна перед одною й порівняти своїх «немовлят». Ними милувалися навіть охоронниці! Джекі заплющувала очі чи, правильніше сказати, заплющувала тільки одне око, помічала серед охоронниць «добрих матусь», повідомляла про них Ріту, а та одразу ж бралася до роботи. Коли я спитав у Лії Берідж, що навело її на думку про втечу, вона відповіла: — Ревнощі. Я жахливо тебе ревнувала, Ральфе. Ревнувала до всіх жінок, з якими ти мав стосунки: до Аніти, Кроуфорд, Гельсінгфорс, Джекі, Пуссі. А надто до Бесс. Еге ж, до Бесс! Знаю, це безглуздо. Але Бесс, сама не знаю чому, не давала мені спокою особливо. Я просто ненавиділа ту Бесс, хоч жодного разу її «е бачила. Те, що заборонялося робити чесній лаборантці, дозволялося хвойді, і це здавалося мені страшенною несправедливістю. З твоєї розповіді — а розповідати ти мастак — я дізналася, що Бесс майже така сама на зріст, як і я, і має таку саму статуру. Ти, мабуть, сміятимешся з мене, але одного вечора я загримувалася вдома під неї — наліпила фальшиві вії, густо підвела очі, щедро напомадила губи. Саме тоді нагодилася Джекі й розреготалась, а потім принесла мені перуку з білявим волоссям, яку конфіскувала в однієї охоронниці. Я надягла ту перуку, і Джекі, яка знала Бесс, бо перевіряла біля сторожової вежі її папери, сказала, що я дивовижно схожа на неї. Джекі вмовляла мене, щоб я, отак вирядившись, пішла до тебе о дев’ятій вечора «взяти сім’я». Ми розважалися, наче двоє божевільних, і цілу годину обговорювали цю ідею з усіх боків. Гадаю, то була своєрідна компенсація статевого незадоволення, яке ми відчували з дедалі більшою тривогою. Одне слово, тієї ночі, та й у наступні ночі, мені снилося, ніби я, прибравши подобу Бесс, стукаю замість неї у твої двері… Так, Ральфе, я не хочу критися перед тобою: саме ті сни й навіяли мені думку про втечу… А тепер я переловім, година за годиною, весь сценарій утечі. О восьмій вечора, після вечері, я кажу Дейву йти просто до нашого помешкання, а сам вирушаю до лабораторії, де Берідж, бліда й уся напружена, подає мені пляшку віскі зі снотворним. Вакцину я не впаковую. Берідж узяла це на себе. О восьмій п’ятнадцять я вже вдома, в Дейвовій кімнаті. Тут я, як мені порадила Джекі, сідаю, беру аркуш паперу й, не кажучи ні слова, пишу фломастером про те, що на нас чекає і що Дейв повинен робити. Тоді подаю цей аркуш синові і, поки він читає, дивлюсь на нього. Він випростується, червоніє, випинає груди, і в нього загоряються очі. Переді мною стоїть страшенно щасливий хлопчик. Для нього починаються пригоди Гекльберрі Фінна — за участю батька та його самого, тільки пригоди ці відбуватимуться не на плоті, а на суходолі, у фургончику «форд». Я перехиляюся через синове плече й підкреслюю нігтем вказівки, що стосуються безпосередньо його. Дейв читає і перечитує їх із сяючим обличчям. Я бачу по його губах, що він завчає їх напам’ять. Я ладен обійняти хлопця й поцілувати, але вчасно похоплююсь, усвідомлюючи, що така поведінка не дуже відповідає стереотипам пригод і може його тільки шокувати. Потім приношу з кухні сірники й даю їх синові. З поважним, майже благоговійним виглядом Дейв спалює аркуш. Я не хочу псувати йому ці щасливі хвилини й виходжу. Але на прощання ще поплескую долонею сина по плечу й підморгую йому — гадаю, роблю це в найкращих традиціях фільмів про сувору чоловічу дружбу. Потім іду до своєї кімнати. Я не повинен брати з собою нічого, крім портфеля зі своїми записами, тож до дев’ятої години докласти рук мені нема до чого. Ці три чверті години бездіяльного чекання були чи не найтяжчі в усій моїй втечі. Якби я курив, то принаймні міг би присвятити цей час улюбленій отруті. Щоправда, тоді я, мабуть, і сам не помітив би, що курю. Я приймаю не найгіршу ухвалу: замість того, щоб ходити сюди-туди по кімнаті, розлягаюсь на ліжку. І через кілька хвилин переймаюсь почуттям, яке дивує мене й досі. Я обводжу поглядом кімнату й ураз відчуваю гострий, майже нестямний жаль, що покидаю її. Проте в цій кімнаті нема нічого привабливого. Холодна взимку, задушлива влітку. Вмебльована просто, вигоди скромні, світло насилу пробивається крізь єдине вікно, з якого відкривається жалюгідний вид на огорожу з колючого дроту та барак для охоронниць. А які спогади пов’язані з цією кімнатою! Ліжко, на якому я провів стільки безсонних ночей і на якому мені наснилося стільки всіляких кошмарів… Столик під червоне дерево, за яким я так часто сидів, нічого не читаючи й не пишучи, перебираючи в пам’яті всі свої образи, з сумом чекаючи на Аніту або з тривогою думаючи про майбутнє… Та все ж таки це був мій притулок. Мій барліг, куди я забивався, щоб зализати свої рани. Покидаючи цю кімнату, я залишу в ній часточку самого себе, свого запаху, свого тепла й кілька місяців свого життя. Коли о дев’ятій годині Бесс і Рікардо стукають у двері, я гарячково здригаюся, радіючи, що маю змогу розслабитись. Наливаю в кухні для Рікардо останню чарку свого чистого віскі. І повертаюсь у кімнату до Бесс, майже не звертаючи уваги на її професійний запал, навіть тоді, коли вона нарікає на мою повільну реакцію і докоряє мені в тому, нібито в неї з’явилася «суперниця». Коли ми нарешті знову виходимо на кухню до Рікардо, я з трепетом беру з єдиної стінної шафи, яку замикаю на ключ, пляшку віскі. Ту, що її дала мені Берідж. Хоч вона й запевнила мене, що до віскі підмішано тільки звичайного снотворного, я, наливаючи гостям по повній чарці, почуваю себе отруювачем. Щойно вони, спершись ліктями на стіл, засинають, я слухаю, як б’ється в обох серце, й заміряю пульс. — Чого ж ви ждете?! — кажё Берідж, вбігаючи в кухню у перуці й до невпізнання розфарбована. — Чому не скидаєте з Рікардо халат і не надягаєте його? Настає єдиний напружений момент у всій утечі, О пів на десяту ми вирушаємо: Берідж сидить за кермом фургончика «форд-транзіт», я, насунувши на очі білого чепчика і вдаючи з себе п’яного, розвалився поруч, усередині фургончика причаївся з головою загорнутий у покривало Дейв, праворуч від нього стоїть холодильник, до якого ми поклали свою вакцину поряд із пробірками Бесс — вони, сподіваюся, скоро будуть уже непотрібні. Білий фургончик зупиняємся під сторожовою вишкою. Надворі вже посутеніло, але в таборі ще ніде не світиться. Берідж подає жетони вартовій, яка довго роздивляється їх, а тоді мовби знехотя віддає нам наші посвідчення. Розлігшись на сидінні, я дивлюсь на вартову лише краєм ока, але цього мені досить, аби пересвідчитися, що ця суха тичка з прищуватим обличчям — дівчина скандальна. Вона недовірливо зиркає в мій бік. — Чому шофер не за кермом? — Бо п’яний, — відповідає Берідж безвиразним, хрипким голосом. — Чому? — Я не можу завадити клієнтам почастувати його чаркою віскі, — каже. Берідж, досить вдало імітуючи голос Бесс. — Хто його почастував? — запитує вартова звинувачувальним тоном. — Доктор Мартінеллі. — Я доповім про це, — роздратовано кидає вартова. (Вона, мабуть, чомусь недолюблює мене). — Голубонько, — каже Берідж, — якби я забороняла своїм клієнтам пити й підносити чарку Рікардо, то моєму ремеслу настав би край! Вартова червоніє. Я бачу, що говорити з такою розпусною жінкою їй важко і що вона вже ладна урвати розмову. Одначе не поспішає це робити. Що більше я дивлюсь на цю дівчину з масивною щелепою й тонкими губами, то менше вона подобається мені. — Я доповім і про шофера. — Гаразд, — кидає Берідж. І тут Лія вперше за всю розмову припускається помилки. Вона вмикає передачу й натискає на акселератор. Тоді вартова сухо каже: — Вимкніть двигун, вийдіть і відчиніть фургон. Я весь напружуюсь і відчуваю, як у мене починає калатати серце. На мить западає мовчанка. Берідж знову бере себе в руки. Вона вимикає двигун і монотонно, але ущипливо каже: — Голубонько, там нема нічогісінько, крім чоловічого сім’я в холодильнику. Дівчина кліпає очима, наче їй дали ляпаса. Але не здається. — Ви чули, що я сказала? — питає вона. — О, даруйте, — каже Берідж, підвищуючи голос. — Я хочу знати, хто за що відповідає! Я заявляю вам: ви не маєте права чіпати моє сім’я в холодильнику! — Робіть, що я вам наказала! — кричить вартова. — Ну, якщо ви наполягаєте на своєму, то викличте лейтенанта, — промовляє Берідж із подиву гідною холоднокровністю. — Я відчиню їх тільки при ній. Мене сповнює страх і лють, особливо на Джекі. Вона пообіцяла, що під час перевірки буде тут. З її вини все піде шкереберть. Куди вона запропастилася? — Вийдіть, — коротко каже вартова. Берідж підкоряється, але хитрощі вартової вона розгадала. Перш ніж вийти з автомобіля, вона бере ключі й ховає їх до кишені. — Дайте ключі! — сердито гримає вартова. — Голубонько, — каже Берідж, — це сім’я — федеральна власність. Крім мене, ніхто не має права доторкатись до нього. Несподівано дівчина скидає карабін і наставляє його в груди Берідж. Мені впадає в око, що в неї тремтять руки. — Дайте ключі! — знов кричить вона. Тоді я вирішую втрутитися. Я сідаю за кермо, вистромляю з дверцят трохи змочену спиртним голову і кажу з іспанською вимовою: — Сеньйоро солдате, ви не повинні стріляти в сеньйору Бесс. Вона федеральна службовка. — Не називайте мене сеньйорою! — гримає вартова. Виходить, вона ще й нікчема. Гаразд, сеньйоро, — кажу я з дурнуватим виглядом. У цю мить я натискаю ліктем на клаксон, і лунає короткий сигнал. Я зробив так ненароком, але вирішую скористатися з цього і знесилено опускаю напахчену спиртним голову та обидві руки на кермо. Лунає довгий пронизливий сигнал, і в ньому тоне голос вартової, що, певно, погрозливо наказує мені підвести голову. Краєм ока я бачу, як із барака до нас біжать охоронниці. Їх п’ять чи шість, всі дуже стривожені й зі зброєю в руках. Зчиняється метушня. Лунають крики. На мою адресу летить найбрудніша лайка. Багато рук, не таких уже й ніжних, торсають мене, намагаючись відірвати від керма. Та все марно, я щосили тримаюся за нього, аж поки нарешті бачу Джекі. Вона щодуху біжить з табору — розчервоніла, зблискуючи очима. Лунають накази. Збентежені охоронниці повертаються до свого барака. Довготелеса вартова виструнчується й завмирає. Вона приголомшена. Берідж і я також. Джекі забирає в Берідж ключі від автомобіля, посилає вартову ввімкнути світло в таборі, відчиняє й гучно зачиняє бічні дверцята фургончика, повертає Берідж ключі, а тоді нахилившись, сердито шепоче: — Ви не дотримались плану — під’їхали сюди на п’ять хвилин раніше. Я зиркаю на годинник. Джекі має рацію. В усьому винна Берідж, це вона так квапила мене, коли я лічив пульс сонним Бесс і Рікардо. Я поправляю білого чепчика й посуваюся на своє місце. І тут відчуваю присмак крові в роті й біль у яснах. Ті люб’язні дівчата добряче почастували мене кулаками! Наш фургончик рушає. Блувілл і його сторожова вишка лишаються позаду. Я прикладаю до ранки носовичок. Цієї хвилини я почуваю образу за те, як зі мною поводилися, за оце своє маскування, за вуса, за зелений значок, що блищить у мене на грудях. Якби я не боявся знову порушити наказ, то негайно викинув би його к бісу. Так, Блувілл я залишаю не дуже гарно. Фургончик котиться путівцем, підстрибуючи на вибоїнах. Берідж зриває з себе вуалетку й перуку, струшує волоссям кольору червоного дерева, повертає до мене голову й раптом сердито каже; — Бачу, ви здатні виявити ініціативу тільки тоді, коли треба допомогти рідному синові! Я аж підстрибую. Це вже занадто! Це вкрай несправедливо! Ніби я не допоміг і їй! І ніби «ми», що взяли всю справу в свої руки, досі давали мені бодай якусь змогу приймати ухвали самому! Я впіймав тебе на гарячому, Берідж, ти виявляєш статеву зверхність! Адже до мене ставляться, як колись до жінок, зневажливо, ніхто зі мною не радиться, мені забороняють вживати будь-яких заходів на власний розсуд, а коли я нічого не роблю — ще й докоряють за це! Я притискаю до губи носовичка, мовчки забиваюсь у куток і, не дивлячись на Берідж, утуплююсь очима в темряву. Переді мною вимальовується сумна картина майбутнього. Я думаю про Дейва і про себе. Ревнива жінка, ревнощі якої поширюються навіть на Дейва. І ще одна жінка, вагітна від мене, яка втікає разом із нами… Вона теж привласнила собі права на мене — адже обидві вони «охороняють» мене. О, я забув ще про свою законну ласкаву дружиноньку Аніту, з якою — про це теж слід пам’ятати я не оформив розлучення! В мене таке враження, ніби я міняю одну в’язницю на іншу… Я дивлюсь у темряву. Ясна в мене кривавляться. Час від часу я. спльовую кров у носовичок. Які ж безрадісні, якщо добре подумати, мої перші хвилини на свободі! Від’їхавши кілометрів два від Блувілла, Берідж зупиняє на узбіччі фургончик і вимикає всі вогні. Ми мовчки чекаємо. Під’їздить джип, з його дверцят з’являється голова Джекі. Вона повільно проминає нас, подаючи знак їхати за нею. Через шість-сім кілометрів джип звертає з шосе на путівець, який петляє між ялинами, В сутінках, із вимкненими фарами ми насилу посуваємося, та коли раптом виїздимо на галявину, тут стає набагато світліше. Джекі вискакує із джипа, підбігає до нас і схвильовано каже: — Коли почуєте постріли, не виходьте з машини, не розмовляйте й нічого не бійтесь. Потім вона повертається: до джипа, скидає з себе уніформу й надягає старі, витерті на колінах зеленуваті джинси та пуловер каштанового кольору з відгорненим коміром і з пов’язкою із зображенням сухого листка на лівій руці. Відтак знову застібає портупею з револьвером, бере на плече карабін, згортає уніформу, кидає її в джип і з рацією в руці зникає між ялинами. Знову настає довге чекання. Здалеку долинає перестрілка. Я хапаюся за ручку дверцят і чую голос Берідж: — Куди ви? — Заспокою Дейва. — Сидіть на місці. Ви що, не чули наказу? Я знизую плечима, вистрибую з кабіни й, відчинивши бічні дверцята фургончика, шепочу кілька слів загорнутому в покривало Дейву. Потім торкаюся рукою його обличчя: він геть спітнів. Я вивільняю його й нашорошую вуха. Стрілянина не вщухає. Я знову сідаю поруч із Берідж, яка бундючно каже: — Чудово! Не стримуйте себе! Грюкніть дверцятами ще раз! Та що таке слабкий стукіт дверцят, які я причинив за собою, проти цієї оглушливої стрілянини! Я й сам його майже не почув. Тож мені хочеться заскреготати зубами. Цієї хвилини ми з Берідж аж ніяк не відчуваємо любові одне до одного. Стрілянина помалу вщухає, лунають ще три-чотири поодинокі постріли, і зрештою все стихає. Знову настає довге чекання. Потім у сутінках між ялинами з’являється темна постать Джекі. Вона без рації, без зброї, та коли підходить ближче, ми бачимо на її обличчі радісну усмішку. — Справу зроблено! — збуджено каже вона. Джекі розвертає джип і, ввімкнувши фари, знову котить на шосе. Ми їдемо вслід за нею. Через три кілометри нас, тобто автомобіль Джекі, зупиняє гурт озброєних людей. Фари нашого фургончика освітлюють загін двадцятирічних хлопців і дівчат, одягнених так само, як Джекі, — в зеленуваті джинси й каштанові пуловери з нарукавними пов’язками із зображенням сухого листка. Одна з дівчат підходить до нас. — Це ти той доктор, що з вакциною? — весело питає вона. — Я. — Вистром трохи голову у дверцята, щоб я подивилась на тебе. Я вистромлюю голову. — А в тебе нічогеньке личко, татусю, — каже вона, тягнучись до мене. І припадає до моїх губів. Я не знаю, як. мені бути — ображатися за її слова чи радіти її поцілунку. І я кидаю навмання: — Як поживаєте, партизанко? Вона регоче. — Чудово: цілуємось і воюємо! Дівчина знову регоче й, похитуючись, розгонистою ходою іде від нас. Гадаю, вона не дуже чистенька. Але губи в неї свіжі, а поцілунок її мав присмак трави. Ми повільно рушаємо. Коли ми проїздимо повз хлопців і дівчат, вони розмахують зброєю. Я вперше відчуваю подих свободи й примирливо дивлюся на Берідж. Вона сидить бліда, міцно вчепившись у кермо. Митницю з американського боку захопив інший озброєний загін. Він чисельніший за той, що зустрів нас, і люди в ньому не такі збуджені. Я помічаю серед них кількох «стариків». У людей потемнілі, стомлені обличчя. Мабуть, у сутичці вони зазнали втрат. Коротка зупинка біля канадської митниці. З усього видно, що на нас тут чекають. Промінь електричного ліхтарика світить спершу мені в обличчя, потім Берідж. Нам дають знак проїздити, і ми, не показавши ніяких паперів, рушаємо далі. Берідж зітхає й через кілька метрів зупиняє фургончик. — Ральфе, ви не хотіли б сісти за кермо? Ми міняємося місцями, і я встигаю сказати Дейвові, що він може скинути з себе покривало й лягти так, як йому зручно. Я їду за джипом Джекі. Попереду й позаду нас супроводжують мотоциклістки. Охорона не покидає нас і тут, але тепер уже канадська. Далеко позаду зчиняється жвава стрілянина. — Контрнаступ? — питаю я. Берідж дивиться на годинника й хитає головою: — Ні. Третій загін захоплює Блувілл. Я підводжу брови. — Яка мета цієї операції? — Мети аж три, — відповідає бліда Берідж, зіщулившись на сидінні. Я завважую, що вона розмовляє вкрай стомлено, хоч, як завжди, так само зверхньо. — Перша: знищити блувіллський радіопередавач. Друга: вивезти тих людей, яким найбільше загрожує небезпека, — місіс Берроу, Ріту, Гребела, Пірса, Сміта й подружжя Стайнів. Третя: захопити вахтовий журнал проекту Джесперсена. Само собою зрозуміло, Джесперсена вивезуть теж, але, звісно, не гак шанобливо, як решту. Ми чекаємо від нього свідчень і самовикриття. Я мовчу. Я просто в захваті. «Ми» ні про що не забули. З викриттям проекту Джесперсена воєнна машина, спрямована проти Бедфорд, дістане грізну зброю. Саме тоді, коли я поринаю в роздуми, Берідж скручується клубочком і, затуливши руками обличчя, починає ридати. Якийсь час я не подаю голосу. Потім ніжно кажу: — Ліє… — Дайте мені спокій! — озивається вона, не відриваючи долонь від обличчя. Така її реакція не обіцяє нічого доброго. Перегодя я торкаюся правою рукою її плеча. Берідж одразу ж відштовхує мою руку. — Не доторкайтесь до мене, сексуальний маніяк! — кидає вона крізь сльози. — Знову! Що я такого сказав?.. — Ви не сказали, ви подумали. — Еге ж, тепер ви й думки мої читаєте! — Дайте мені спокій зі своєю безглуздою іронією! Звісно ж, моя іронія може бути тільки безглуздою. — То що ж я подумав? — Коли я під’їхала до сторожової вишки на п’ять хвилин раніше, ви вгледіли в цьому жіночу легковажність. — Зовсім ні. В цьому є й моя вина. Берідж здригається. — А на галявині, коли я заборонила вам вийти з машини й заспокоїти Дейва, ви звинуватили мене в бездушності. — Ну що ви! Командир ви, а не я. — А тоді, коли я заплакала… — Помиляєтесь! Я подумав про те, що суспільні умови дозволяють вам заплакати, а мені — ні! По цих словах я подаю Лії свій носовичок. Ридання стихає. Руки опускаються, і я знову бачу її обличчя Ще кілька разів схлипнувши, вона заспокоюється. В мене самого підкочується клубок до горла. Зрештою, і в Гомера герої плачуть. — Ох, Ральфе, — каже Берідж, — я так злякалася, так злякалася, коли ота тичка наказала мені відчинити бічні дверцята фургончика! — Ви добре виплуталися з тієї халепи. — Ні, ні, це ви, Ральфе, врятували становище. Ви повелися так розумно! І так несподівано! Досі я мала вас за боягуза, адже ви дуже чутливий. — Дякую. Вона не чує мене. В її очах я стаю дедалі відважнішим, і вона не перестає про це твердити. — Бідолашний Ральфе, як я за вас хвилювалася! А ви повелися так мужньо! Вчепилися в кермо, наче молоденький бульдог! — «Молоденький бульдог», мабуть, був би комусь не дуже потрібен. Берідж сміється, підсувається на подвійному сидінні ближче до мене й кидає мені швартов. Я ловлю його правою рукою. Ось і порт. Спокійні води. Тихий вітрець. Ми причалюємо до берега подружньою парою. Я звертаю увагу на те, що Лія мені більше не докоряє, нібито я здатний «виявляти ініціативу тільки тоді, коли треба допомогти рідному синові». Ми мовчимо. Наші дві щогли погойдуються з боку в бік… Але зараз я випущу її руку з своєї. Машину треба вести обіруч. І все ж таки я відчуваю полегкість. Гуркочуть мотоцикли, я мушу не спускати очей із сигнальних вогнів джипа, що їде попереду, і розмовляти так і далі я не зможу. Через три години джип перетинає якийсь аеродром — певно, військовий — і веде нас просто в пащу вантажного літака, що й ковтає наш фургончик. Мабуть, цей фургончик комусь потрібен як «речовий доказ». Але спершу я видобуваю з-під покривала Дейва. Хлопець спав! У літаку він остаточно прокидається. Його великі, обрамлені чорними віями очі жваво бігають, розгублено до всього придивляються, одначе я вже засинаю на ногах і нічим не можу йому допомогти. Я відчуваю глибоку вдячність до Джекі, коли вона виявляє до нього увагу. А сам опускаюся на сидіння, пристібаю ремінь і заплющую очі. — Ральфе, — каже Берідж, сідаючи поруч зі мною. — Тільки не спіть. У мене є для вас робота. Я розплющую очі. Берідж не впізнати: в неї нова зачіска, обличчя гладеньке, рухи жваві, мова виразна. Вона так посвіжішала, наче після довгого сну прийняла душ. — Ральфе, ось текст вашого виступу по канадському телебаченню. Звичайно, ви не повинні будете його читати — вдаватимете, ніби виступаєте без папірця. Наш політ триватиме півгодини. У вас візьмуть інтерв’ю, як тільки ми приземлимося. Отож ви маєте півгодини для того, щоб вивчити текст напам’ять. — Ви все обміркували! — невдоволено кажу я. — Це ви приготували мою промову? — О ні! Її написали на куди вищому рівні. Самі розумієте, говорити будь-що вам ніхто не дозволить. — Я ж не йолоп! — Ну що ви, любий Ральфику, не ображайтесь. Берідж наголошує на слові «любий» і нахиляється, торкаючись своїм чудовим волоссям кольору червоного дерева мого обличчя. Я відчуваю його запах і вперше завважую, що воно помите й напахчене парфумами. Слава богу, жіночність ще не зникла остаточно. Який чоловік додумався б помити собі голову перед утечею? Я дивлюсь на Берідж. І як ніколи переймаюся ніжними почуттями до цієї невгавущої статі. Іноді кажуть, що чоловік проникає жінці в душу. Та чи не можна сказати, що цією душею жінка «полонить» чоловіка? Саме це тепер і робить зі мною Берідж. Вона полонить мене — відчуття вельми приємне! — своїм волоссям, очима, усмішкою, пальцями. Не забуваймо й про голос. — Ви не йолоп, — провадить Берідж, — а політично наївна людина. З вашими артистичними здібностями, Ральфе, ви виголосите цей текст бездоганно. Так треба. В ньому все виважено. Кожне слово має влучати в ціль.  
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка