Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка14/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ чотирнадцятий


 

Заходжу до басейну й застаю там голу Гельсінгфорс. Одрі ніде не видно. Гельсінгфорс повертається до мене спиною. Але яка ж у неї спина! її монументальна бронзова постать пливе в прозорій воді, лишаючи за собою пінистий слід. Гельсінгфорс наближається до сатира, що в кінці доріжки випльовує в басейн великі бульбашки, пливе назад і зупиняється за два метри від бортика, де стою я; потім прибирає з лівої щоки волосся і, повернувши голову на три чверті в мій бік, мовчки роздивляється мене. І як тільки їй удається з-під моїх ніг так зверхньо дивитися на мене? Нарешті Гельсінгфорс сухо каже: — Не стовбичте там. Роздягайтесь і йдіть плавати. Я роздягаюся з виразом удячності на обличчі, а Гельсінгфорс тим часом — певне, щоб збентежити мене, — не спускає з мене очей, прицінюючись, мов до коня, якого купує. Правильніше сказати, до поні, бо надто вже ми відрізняємося зростом. Я тримаюсь, як можу, і, гадаю, непогано. В усякому разі, сорому не відчуваю. Мені й на думку не спадає, що роздягатися перед жінкою для чоловіка образливо, як у цьому мене хочуть переконати її зневажливі чорні очі. — Ваша сором’язливість досить смішна, — каже Гельсінгфорс. — Скиньте ж плавки! — Я чекав, що ви цього зажадаєте. Ця моя фраза — одна з дрібних зухвалостей, у яких я під час останнього приїзду сюди відкрив для себе найкращу зброю слабкої людини. Такою фразою можна добряче вколоти, але не настільки, щоб тебе за це покарали. Тиран не може гніватись на все підряд, це просто неможливо. — Ви відпускаєте вуса, — каже Гельсінгфорс, незадоволено скривившись. — Вони вам не личать. Не робіть цього. Я нічого не відповідаю. Натомість пірнаю на кілька метрів у воду, а випірнувши, тримаюся на воді, легенько рухаючи руками й ногами. Але вперед не посуваюсь. — Оце й усе, що ви вмієте робити? — суворо питає Гельсінгфорс. — Я трохи плаваю. — Що ж, пливіть! Я підкоряюсь і пливу кролем до сатира, а тоді повертаюсь і повільно рушаю до Гельсінгфорс, приділяючи особливу увагу самому стилю плавання. Коли я зупиняюсь і підводжу погляд на Гельсінгфорс, вона каже: — Загалом непогано. Ногами, правда, дриґаєте марно, але руками працюєте правильно. Це вперше Гельсінгфорс заговорила майже нормальним тоном, без зневаги, без агресивності, без неприхованого бажання образити мене. Майстерність узяла гору над садизмом. Я приголомшено роззявляю рота. Вона, мабуть, помічає моє здивування, бо одразу ж похоплюється, супить брови й грубо кидає: — Вилазьмо! Правду кажучи, це мене анітрохи не засмучує. Бо такого неприємного, як оце, купання в мене ще не було зроду. На бортику Гельсінгфорс мовчки простягає мені оранжевий рушник і, повернувшись до мене спиною, нагадує мені про мої обов’язки витирати. І я не без хвилювання, як і минулого разу, беруся до роботи. Мої очі насилу сягають її лопаток, і мене знову вражає гармонія пропорцій, витонченість її статури. Переді мною стоїть жінка з міцними, але прихованими м’язами, велична, мов скульптура, яка, попри свою огрядність, не огрубіла, навіть навпаки: її округлості, спад крижів, груди, живіт, стегна — все таке прекрасне, таке жіночне й тому вельми привабливе. Я не маю нічого проти цього тіла. От тільки душа в ньому живе скалічена. Але цієї миті я не чую голосу Гельсінгфорс, не бачу її холодних очей і майже забуваю про владу, яку вона має наді мною. А втім, Гельсінгфорс дає мені хвилинку перепочити. Вона стоїть нерухомо й мовчить, опустивши могутні руки, розслабивши одну ногу і перенісши всю вагу тіла на другу, від чого один її клуб випнувся. Але цей мій перепочинок — усього лиш ілюзія. Я маю справу з гігантським ідолом — не з кам’яним, а з живим, з ідолом, позбавленим душі. Зібравшись з духом, нарешті обходжу Гельсінгфорс, стаю перед нею і починаю витирати їй плечі, крадькома зиркаючи на її байдуже обличчя, на заплющене праве око, на ліве око й щоку, прикриті буйним волоссям, розмірені хвилі якого мовби вирізьблені з мармуру. Я дивлюся на все це знизу, бо мої очі опиняються на рівні її грудей, і я, щоб дотягтися до могутньої, м’язистої і круглої, мов тура, шиї, мушу підняти руки. Оранжевий рушник спадає на її великі, тверді й настовбурчені перса, і я воджу ним дедалі повільніше, бо побоююсь, що виведу Гельсінгфорс з оціпеніння. Але вона не ворушиться, я опускаю руку все нижче й нижче, зрештою вклякаю на коліно й беруся витирати її гомілки. — Досить, Мартінеллі, — озивається нарешті хрипкий голос Гельсінгфорс, наче на кілька хвилин їй відібрало мову. Я підводжуся, відступаю крок назад, простягаю їй рушника й зустрічаюсь поглядом з її правим оком, у якому ще не з’явилася властива їй жорстокість. — Розпаліть вогонь, — коротко каже вона, потім закидає на плече рушника, простує на другий бік басейну і крізь засклені двері виходить до вітальні. Мабуть, Гельсінгфорс забрала з собою рушник для того, щоб я не витерся й не вдягнувсь. А вогонь я маю розпалити, певно, в каміні, який ближче до мене. В просторій скляній залі я завважую, крім душників, крізь які сюди надходить тепле повітря, два каміни: один на тому кінці басейну, посеред стіни, суміжної із житлом, а другий — за три кроки від мене, в куточку для відпочинку, ліворуч від скляної стіни. Перед цим каміном стоїть низенький столик, плетене крісло й кілька дубових табуретів. Я кладу тріски, зверху — поліна, роздуваю вогонь й з полегкістю дивлюсь на полум’я, бо, хоч у залі й досить тепло, я вже почав мерзнути. Я підставляю до вогню то спину, то перед і майже висихаю, коли із засклених дверей виходить з порожніми руками Гельсінгфорс і широкою ходою простує до мене. Вслід за нею ступає сміховинно маленька Одрі з чайною тацею в крихітних рученятах. На таці — знаменитий срібний чайник, фінки і — я очам своїм не вірю! — дві чашки. Одрі в простенькій білій сукні моди 1900 року, з шиньйоном на голові. Вона нагадує мені Нору з «Лялькового дому»[35]. Обличчя в неї змарніле, по щоках котяться сльози. Коли обидві жінки підходять ближче, я, щоб приховати свою наготу від Одрі, повертаюсь обличчям до вогню, але через плече стежу, що відбувається в мене за спиною. — Сідайте, докторе, — каже Гельсінгфорс. — Цей табурет дубовий, він не розвалиться під вашою вагою. А ви, Одрі, перестаньте рюмсати. Терпіти не можу, коли ваші сльози падають у мою чашку. Докторові байдуже. Йому в жінок подобається все, навіть сльози. Якщо йому хочеться зібрати їх у свою чашку, то це його справа. Ставте тацю сюди. І не намагайтеся розчулити мене, вдаючи, ніби ви надриваєтесь. Таця разом з усім, що на ній стоїть, не важить і п’яти кілограмів. Докторе, ваша сором’язливість безглузда, поверніться й сідайте. Одрі хоче привітатися з вами. Одрі, привітайтеся зі своїм другом! Ви повинні це зробити, він-бо вас мало не зґвалтував. — Добрий день, Мартінеллі, — каже Одрі ніжним, мелодійним, але засапаним голосом, з ненавистю зиркаючи на мене. — Чому так неприязно? — озивається Гельсінгфорс сміючись, і цей її сміх нагадує цьвохкання батога. — Ну ж бо, Одрі, привітайтеся ще раз! Я не бажаю, щоб між моїми іграшками панувала ворожнеча. Мені не хочеться ще раз розповідати, які награні, штучні були монологи в Гельсінгфорс. Ця жінка — жахливий капрал, і все, що вона каже, майже ніколи не звучить правдиво. Але я завважую, що у своїй жалюгідній злобі Гельсінгфорс навіть переймається. — натхненням. «Я не бажаю, щоб між моїми іграшками панувала ворожнеча». Влучна фраза. І звучить, мов постріл дуплетом. Щоправда, на мене вона не діє. Але я бачу, що рабиня Гільди Гельсінгфорс здригається. — Добрий день, Мартінеллі, — каже Одрі, не набагато привітніше дивлячись на мене. — Ревнуєте, Одрі? — питає Гельсінгфорс, підводячи праву брову. — На якій підставі? Хіба ви маєте на мене якісь права? Відповідайте, стерво! — Ні, — озивається Одрі зі сльозами на щоках, — ніяких! — Чудово! Відтепер, Одрі, ви будете з Мартінеллі люб’язні. — Постараюсь, — відказує безбарвним тоном Одрі. — Атож, постарайтесь, я вам раджу. Постарайтеся також по-справжньому оцінити його самого. Ви не розумієте, що доктор — рідкісний об’єкт. Розкішний! Особливо тепер, коли «кавалери без дам» схильні гратися в політику. Я нашорошую вуха: підтверджується інформація організації «ми». — Налийте собі, Одрі, — каже Гельсінгфорс, сідаючи в плетене крісло. Гельсінгфорс, мабуть, звикла до своєї голизни. Вона нічого не соромиться. Навпаки, її рухи досить невимушені. — Налийте й докторові, — провадить вона. — Перше ніж у нього про щось просити, треба його нагодувати. Одрі, якщо ви знову розіллєте на стіл бодай краплю чаю, то я встану й дам вам ляпаса! — Пробачте мені, — каже Одрі, і по її ніжних щічках все котяться й котяться сльози. — Мені остогидли ваші вибачення! І ваша покірливість. У вас душа рабині, Одрі. Ви плазуєте біля моїх ніг, мов собака з висолопленим язиком, і ладні лизати мені п’яти. Беріть приклад із доктора. Він не плазує. Він тричі подавав мені заяву про відставку. А це означає, що він тричі ставив на карту своє життя. А знаєте, чому доктор має намір дати згоду спати зі мною? Думаєте, тому, що боїться мене? Ні! Він сподівається, — глузливо каже вона, зиркаючи на мене сповненими вбивчої зневаги очима, — що це дасть йому змогу виграти час, завершити роботу над вакциною й урятувати людство. Ось і настає той психологічний момент, коли мені треба заговорити. Я міряю Гельсінгфорс поглядом, що йогосам назвав би безсоромним, і багатозначно кажу: — Ви надто спрощуєте мої мотиви. Ви самі добре знаєте, що я йду не на страту. Гельсінгфорс сміється. І я ще раз завважую, що цей сміх у неї глумливий. Вона ніколи не сміється добродушно. — Чуєте, Одрі? Доктор італієць. Він уроджений поет. А ви поетеса, Одрі? Невже ви гадаєте, що коли любите виряджатись, то вже й поетеса? Одрі здригається, обличчя її спотворює гримаса. — Але ж то ви самі, Гільдо… — промовляє вона й кидає на Гельсінгфорс погляд, який мене зворушує. — Це — доказ того, що мої смаки змінюються, — відповідає Гельсінгфорс убивчим тоном. — Насправді ваші маскаради починають мені набридати. Зрозумійте, ваше лахміття — це блазнювання. В ньому ви зі своїми вадами стаєте ще смішніші! Гельсінгфорс випростує плечі, переводить дух і вирячує праве око. Це ознака того, що вона знайшла вже іншу тему. — Що ви хочете довести цією білою сукнею, Одрі? Що ви незаймана? То й що? Нема чим пишатися! Докторе, — каже вона далі, так, ніби збирається передати мені свою рабиню, — вам подобається Одрі? — Ні, — обережно відповідаю я. Гельсінгфорс сміється. — А чого їй бракує, щоб вам сподобатися? — Кілька кілограмів ваги. — Чуєте, Одрі? Доктор вважає вас надто худою. Та ви і є худа. Худа, незаймана й розпещена. — Гільдо! — Та ще й дурнувата, — провадить Гельсінгфорс жвавішаючи. — Така дурнувата, що розпатякування якоїсь Рут Джеттісон сприйняли за євангельські слова! І ні разу в житті не скуштували нічого, крім поцілунків та пестощів. Послухайте, Одрі, я служу Бедфорд, бо вона служить моїм інтересам, але мені начхати на її догми. І я дістаю втіху з ким мені хочеться. — Гільдо! — кричить Одрі приголомшливо жалісним голосом. — Ви ж бо знаєте, що втіха… — Замовкніть, нікчемна святеннице! — червоніє від люті Гельсінгфорс. — Ваше невігластво просто дрімуче! Усе ж таки ви не станете вчити мене, що таке оргазм! Ви, чия піхва жодного разу не приймала в себе прутня! — Гільдо! — Та ще й недоторка! Геть звідси, дурепо! Йдіть мити кахлі на кухні й не виходьте звідти. Чуєте, не виходьте звідти! Мені хочеться побути наодинці з Мартінеллі. Якби Одрі не ненавиділа мене, то я міг би її пожаліти. Обличчя в дівчини спотворилося від душевного болю. Я краєм ока дивлюсь, як вона йде — низенька, в довгій старомодній сукні, що метляє над черевичками минулого століття. Знову розсипавши на лівій щоці агатово-чорне волосся, Гельсінгфорс, гола й поважна, повертає до мене праву щоку. Роздратовано насупивши брови, вона їсть і п’є з таким виглядом, ніби не бажає, щоб я заговорив до неї. Я стримую себе. Мовчки п’ю чай і жадібно їм грінку. Аж дивно, що в мене ще вистачає духу так ласувати маслом, яким Одрі щедро намазала грінки. В Блувіллі нам дають тільки маргарин. — Про що ви думаєте, докторе? — питає Гельсінгфорс, кидаючи на мене орлиний погляд. Так і є! Настала моя черга! Цьому молоху постійно потрібна якась жертва. Я збираюсь на силі. — Про масло на своїй грінці. — Ви не бачите далі свого носа. — Таке масло на фінці мені не часто пропонують. — Вас не турбує ваше майбутнє? — Ні. — А ви не надто самовпевнений? — Не думаю. — Безперечно, ви гадаєте, що ходите в моїх улюбленцях? — Ні. — Як по-вашому, скільки часу все це триватиме? — Не знаю. — А знаєте, що буде потім? — І гадки не маю. — А хочете знати? — Звісно, якщо ви скажете. — Що ж, я дозволю Одрі звинуватити вас у зґвалтуванні, підтверджу її слова, і вас засудять до тюремного ув’язнення й оскоплення. У своїй відповіді я використовую знання юридичних законів: — Це тільки в Каліфорнії за стажеві злочини людей засуджують до оскоплення. — Вам бракує свіжої інформації, докторе. За час перебування Бедфорд на президентському посту усі штати, в тім числі й Вермонт, прийняли такий самий закон, який діє в Каліфорнії. Я згадую бідолашного містера Б. Й мовчу. — Ну, то що ви на це скажете? — вишкірює зуби Гельсінгфорс. — Нічого. — Хіба ви не бачите, все йде до того, що ви станете скопцем. Я вирішую пом’якшити розмову. — Хтозна, може, тоді я теж зроблю пристойну кар’єру в адміністрації президента? Гельсінгфорс реагує на ці слова в знайомий мені спосіб: вона сміється. А насміявшись, гнівається на мене зате, що я її розсмішив. Вона насуплює брови й холодним, сповненим раптової злості голосом каже: — Я можу сьогодні запевнити вас, докторе, що ситуація вже досить ясна. Вашу вакцину не запустять у виробництво тут і не дозволять вивезти її за межі США. В міру того, як ви завершуватимете роботу над вакциною, охорона довкола вашої лабораторії посилюватиметься. Відтепер ви повинні розглядати себе як в’язня. Хоч у цих словах нема нічого такого, чого б я ще не знав, мене проймає холодний піт. Якщо Гільді Гельсінгфорс уже не потрібна навіть видимість моєї свободи, то це означає, що наближається розв’язка. У горлі в мене пересохло, і я кажу: — Якщо ви не збираєтеся використовувати вакцину, то навіщо тоді даєте мені змогу доводити роботу над нею до кінця? Короткий сміх. — Розумієте, вона мені правитиме за своєрідну заставу. Ви навіть можете не сумніватись: як тільки вона буде готова, я покладу її в надійне місце і не конче тут… Якщо я правильно розумію, між Бедфорд і моєю співрозмовницею повної довіри не існує. А що мені вже нічого втрачати, то я вирішую контратакувати. — Як ви можете підтримувати геноцид Бедфорд — ви, хто потайки й далі кохає чоловіків? Гельсінгфорс глумливо сміється. — Ваше запитання не зовсім доречне. Я завжди знайду собі стільки чоловіків, скільки захочу. І слово «кохати» теж не зовсім вдале. — А яке запитання доречне? — А ось таке: чому я згодилася втратити величезні гроші, які могла б мені принести ваша вакцина? Що ж, я признаюсь вам, Мартінеллі. Я отримала невелику компенсацію… Це й була мета моєї поїздки до Вашингтона. Я її досягла. Я мовчу. Я навчився боятись циніків. Тепер я надаю перевагу фанатикам на зразок Рут Джеттісон. Зрештою, я відчуваю тільки зневагу до жінки, здатної продати з молотка вакцину, на винайдення якої було витрачено стільки зусиль, і проміняти мільйони людських життів на якусь, хай навіть чималу, суму грошей. — Ви дивитесь на мене, надто суворо, — каже Гельсінгфорс з робленою усмішкою. — Наче суддя. Одначе тут суддя я! І вся влада теж! У вас зв’язані руки й ноги, Мартінеллі, ви належите мені. І я, повірте, не стану підносити вам подарунків. — Вона вишкірює зуби й сміється. — Прихиліться до мене, Мартінеллі. Настав час, коли я вас проковтну! Вона знову сміється. А я вдаю, ніби зрозумів її так, що маю підсунути до неї свій табурет. Отож я підводжуся, беру за одну з трьох ніжок табурет — він вельми важкий — і на якусь мить, мить дуже коротку, мене охоплює бажання щосили вдарити ним Гельсінгфорс по голові. Одначе я цього не роблю. Я одразу ж усвідомлюю, що нездатний стати вбивцею навіть випадково. Я ставлю табурет, але сісти на нього не встигаю. На другому кінці басейну з гуркотом відчиняються засклені двері до вітальні, і з них виходить Одрі в старих чорних джинсах та пуловері. Вона дуже бліда, майже як смерть, обличчя в неї напружене, на шиї повипиналися жили. Одрі йде до нас якось дивно, тримаючи руки за спиною, наче їх там зв’язали, щоб вести її на страту. Та побачили б ви, з яким виглядом Гельсінгфорс повертається й упивається своїм оком у Одрі! Бідолашна дівчина, гіршої нагоди вибрати вона вже не могла. Її відділяють від нас якихось метрів десять — такий завдовжки басейн, — і Гельсінгфорс не відриває від неї погляду. Цього погляду я, правда, не бачу, бо Гельсінгфорс стоїть до мене спиною, але вираз її очей я собі уявляю. А Одрі — виструнчена, непохитна — простує до нас із закладеними за спину руками. Її очі кольору незабудки втупилися в нас і горять фанатичним вогнем. Вона ступає похмуро, задерши підборіддя, немов ніс човна. — І чого це ви сюди йдете, Одрі? — з удаваною ніжністю питає Гельсінгфорс. — Я ж сказала вам мити кахлі на кухні. Ви їх уже помили? Одрі зупиняється за два кроки від неї і вже не покірливо, а з грубим викликом каже: — Ні. Я мала інше діло. — Яке? — Обмірковувала одне рішення. — О, чудово! — каже Гельсінгфорс. — І ви вже обміркували це рішення? — Еге ж. Я підходжу до Гельсінгфорс і, порівнявшись із нею, зупиняюся поруч на відстані випростаної руки. Мені хочеться побачити її обличчя. Просто на очах ці жінки стали страшними ворогами. — Що ж, — каже Гельсінгфорс з тією самою вбивчою іронією, — сподіваюся, сьогодні ввечері ви мені скажете про нього. Я помітила, що ці ваші рішення завжди оригінальні, хоч і досить безглузді. То ви пориваєте з нареченим (обличчя в Одрі здригається), то спите з Рут Джеттісон. Або ще краще — надумуєте накласти на себе руки. — Зараз я скажу вам, що я вирішила, — відповідає безбарвним тоном Одрі, не кліпнувши й оком. — Потім! Потім! — каже Гельсінгфорс і легенько махає рукою, мовби проганяючи від себе муху. — Зараз не зовсім слушний час. Я готуюсь кохатися з Мартінеллі. — Йдеться про Мартінеллі. Я в це не вірю. Ви не цінуєте доктора. І даремно. Бог мені свідок, — провадить Гельсінгфорс, шкірячи зуби, — я в захваті від вашого блискучого розуму, Одрі, але фізично ви якась прісна. А ось Мартінеллі з цього погляду має куди більшу перевагу над партнеркою вашого типу. В нього є те, чого нема у вас. Я вже не кажу про його суто чоловічі властивості. Мартінеллі має й інші переваги: міцні м’язи, жорсткі губи й буйний волосяний покрив. Якби оцей постійно фальшивий і озлоблений тон Гельсінгфорс не дратував мене, то я навіть замилувався б її винахідливістю в душевному катуванні. Чого варті тільки слова «жорсткі губи»! Я дивлюсь, як Одрі вся напружується. Щоразу, коли їй завдають підступного удару, вона починає кліпати очима, шкіра на її білому обличчі здригається. Одрі стоїть нерухомо, виструнчившись і тримаючи руки за спиною. Лишається тільки прив’язати її до стовпа й піднести до дров смолоскип. І хоч Одрі сповнена рішучості — а може, саме через це, — їй ніяк не вдасться видобути із себе бодай слово. Її губи прилипли одна до одної, і, коли вона нарешті розтуляє рота, з нього не вихоплюється жоден звук. — Ну, Одрі, говоріть, говоріть, — підбурює Гельсінгфорс. — Ви нагадуєте викинуту на берег рибину. Це напружене чекання нестерпне. Прошу вас, говоріть. Я вас слухаю. — Гільдо!.. — озивається безбарвний, тихий, ледь чутний голос Одрі. — Нарешті! — вигукує Гельсінгфорс. — Гільдо, прошу вас покласти край своєму роману з Мартінеллі. Гельсінгфорс сміється. — Роману?! Я добре розчула? Яке слово! Одрі, ви на ціле століття відстали від життя! Йдеться не про роман, а про звичайне урізноманітнення техніки оргазму. Невже я ще раз мушу вам пояснювати, що оргазм буває якісно різний?.. — Гільдо! — Що «Гільдо»? — Гільдо, прошу вас востаннє, спровадьте звідси Мартінеллі. — Востаннє? — перепитує Гельсінгфорс. — А скажіть, що ж. таке станеться, коли я вас не послухаюсь? Западає мовчанка, і нарешті Одрі гарячково відповідає: — Я накладу на себе руки! — О, чудово! — каже Гельсінгфорс. — Ось до чого ви дійшли! Ви даєте мені наказ, а якщо я його не виконаю, то ви накладете на себе руки. Це справжній шантаж! А ви не подумали, що цим мене аж ніяк не злякаєте? — Це не шантаж, — тихо проказує Одрі. — Мені не хотілося б ще раз пережити те, що я оце пережила. — Обличчя в неї спотворене від болю, тон її цілком недвозначний. — Ви хочете сказати, Одрі, — озивається Гельсінгфорс з удаваним подивом, — ніби вам неприємна вже сама думка про те, що Мартінеллі може кохатися зі мною? — Ви самі добре знаєте. — Що ж, це ваша справа. Вона мене не обходить. Самі давайте раду своїм емоціям. Мовчанка. — Гільдо, — каже Одрі стриманим, тихим голосом, — я порішу себе. Гельсінгфорс стенає своїми могутніми плечима. — Це буде ще одна спроба самогубства за допомогою барбіталу, І знову два тижні пролежите в лікарні. А мене чекають нові чималі витрати. — Я порішу себе ось цим, — каже Одрі. Нарешті вона показує руки, і в правій я бачу невеличкий пістолет. — Мале стерво! — холодно цідить Гельсінгфорс. — Ви знову нишпорили в моїй сумці. Я ж вам заборонила це робити! — Я чекаю від вас відповіді, Гільдо, — промовляє Одрі, наставляючи пістолет собі в груди. Голос у неї тремтить, чого не скажеш про руку. Поява пістолета все змінила. По спині в мене тече піт, серце калатає. Цієї миті я певен, що Одрі зараз вистрілить. Такої самої думки, мабуть, і Гельсінгфорс, бо якийсь час вона стоїть мовчки. Та коли вона озивається знову, то тільки для того, щоб звести все до зневажливого жарту: — Одрі, ви граєтесь. Коли хтось хоче застрелитись, то стромляє дуло пістолета собі в рот або ж, у крайньому разі, прикладає його до скроні. Ви волієте зробити дірку будь-де у своїх грудях, аби лиш не спотворити собі обличчя. Навіть більше, ви надумали застрелитись при докторові. Ви все обміркували! Я вирішую втрутитись і роблю це негайно: — Я не згоден з вами, Гельсінгфорс! Якщо Одрі пустить собі в груди кулю, то я їй уже не допоможу. І доктор Рільке в Блувіллі теж. Її доведеться везти до Монтпілієра. І то тільки в тому разі, якщо куля прошиє легені. Але якщо вона прошиє серце, то все скінчиться вмить. — Замовкніть, Мартінеллі! — кричить Гельсінгфорс, кидаючи на мене лютий погляд. — Одрі навіть не знає, де в неї серце. Погляньте на пістолет. Вона наставила його багато правіше від серця! — Який жах! — кричу я й собі. — Хіба можна говорити такі страшні речі! Гельсінгфорс повертає до мене сердите обличчя: — Кажу вам востаннє: замовкніть! Дайте мені змогу погратися в цю гру так, як мені хочеться! Ви все псуєте своїм безглуздим втручанням! Коли я знову переводжу погляд на Одрі, мені впадає в око, що вона вже переставила пістолет, і тепер він націлений у дуже небезпечне місце. По моїх щоках котиться піт. Я мовчу. Відчуваю, що втручатися далі не варто. І дивна річ — Гельсінгфорс теж мовчить. — Ну? — каже Одрі, якій мовчанка Гельсінгфорс додає сміливості. — Ви задоволені? Тепер пістолет на місці? Гельсінгфорс не промовляє ні слова. У цю мить я майже певен, що її охопив страх за фатальний кінець. Де й поділась уся її розперезаність, якій ще хвилину тому, здавалося, не має меж. Гельсінгфорс осідає, опускає плечі і, обернувшись до мене, стомлено каже: — Геть звідси! Я ошелешений. Вона здається! Все відбувається вмить. Обличчя Одрі, яка й далі притискає до грудей дуло пістолета, розслаблюється й наливається рум’янцем; відкинувши назад голову вона переможно дивиться то на мене, то на Гельсінгфорс. Цей погляд — велика помилка з її боку, я завважую це одразу ж. А Гельсінгфорс випростується й горлає: — Докторе, зостаньтесь! Підійшовши до Одрі, Гельсінгфорс, у якої випинаються жили на скронях, нахиляється вперед, уся багровіє і кричить — ні, надсадним голосом волає: — Одрі, я не потерплю шантажу! Я не дозволю вам диктувати мені, як я маю поводитись! Я теж обміркувала своє рішення. Доктор приходитиме сюди стільки разів, скільки мені заманеться. Він приходитиме завтра, завтра і завтра! Не знаю, чи Гельсінгфорс навмисне захотіла передражнити слова з «Макбета», але на останньому «завтра» лунає постріл, і Одрі падає. Мене дивує не те, як раптово ляснув цей сухий і не дуже гучний постріл, а те, як повільно падає Одрі. Передусім я не одразу зрозумів, що Одрі вистрілила. Я тільки побачив, як гойднулась її постать, відкинулася назад голова, набухла шия, а губи гарячково, з моторошним присвистом ухопили ковток повітря. Потім викотились очі, поблякло обличчя, підітнулися коліна. І аж тоді Одрі почала падати — дуже повільно, як у сповільненому фільмі. Ноги помалу підкосилися, постать, ледь погойдуючись, похилилась і впала долілиць — не рвучко, а досить граційно. І з тією легкістю, з якою зі спинки стільця сповзає шарф, згортаючись на підлозі в клубок. Гельсінгфорс несамовито скрикує, вклякає навколішки біля тіла й перевертає його. — Докторе! — кричить вона в розпачі. — Робіть щось, швидше! Та робити щось уже пізно. Гельсінгфорс мала б це знати! Тільки для того, щоб не відчувати потім докорів сумління, я вклякаю з другого боку Одрі, стягую з неї пуловер і знаходжу рану від кулі. Мені навіть не треба прикладати вухо до її грудей, але я прикладаю, бо цього від мене чекають. Потім підводжусь, дивлюся на Гельсінгфорс і хитаю головою. Вона не промовляє ні слова. Обхопивши могутніми руками тендітне тіло Одрі, вона легко підіймає його, несе до плетеного крісла й кладе туди. Відтак важко опускається біля крісла навколішки, прихиляє свою голову до голови Одрі, яка поруч з головою Гельсінгфорс здається дитячою голівкою, і починає стогнати. Цей лиховісний стогін час від часу стає таким пронизливим, що його просто несила витерпіти. Здається, то ціла зграя диких собак виє на місяць. Подеколи цей стогін, різкий і хрипкий водночас, переходить у голосіння, в якому я вловлюю окремі слова та не зовсім зрозумілі уривки фраз. Потім знову починається тваринне завивання, сповнене такого непогамовного розпачу, що в мене холоне серце. Обличчя в Гельсінгфорс змарніло, перекривилося, щоки запали, з примружених очей котяться сльози. Особливо мені впадають у вічі її губи: вони застигли в затятій гримасі, немов на масках з грецької трагедії. З уст цієї маски зривається нескінченний речитатив і скорботною луною відбивається в заскленій залі. Я не намагаюся скористатись у цю хвилину з її стану, щоб одягтись і вшитись звідси, тільки тому, що боюся привернути до себе її увагу. Адже вона, чого доброго, поки мої руки будуть зайняті, ще накинеться на мене. Коли пролунав постріл, я сподівався, що сюди прибіжить стривожена Джекі. Але ні, вона, мабуть, не почула пострілу. Очевидно, скляні стіни басейну подвійні чи й потрійні — так вони краще зберігають тепло, — і крізь них не проник слабкий звук пострілу з малокаліберного пістолета. Мушу сказати також, що мене зачарувала жахлива туга Гельсінгфорс і водночас приголомшило все, що тут сталося. Ноги в мене наче ватяні. Я сідаю на табурет і ніяк не можу позбутися невідчепної думки про те, що все можна ще повернути назад і запобігти цим подіям. Адже це так безглуздо! Зрештою, все почалося, мов гра, тільки трохи жорстокіша за їхні звичні ігри. А скінчилося тим, що на мармурові плити пролилася кров із людського серця. Завивання стихає. Я підводжу голову. Гельсінгфорс стоїть біля крісла, в якому лежить Одрі. Вона нерухома, мов статуя, обличчя в неї скам’яніло, її праве око вп’ялося в мене. — Це через вас, — каже Гельсінгфорс свистючим голосом. — Звичайно ж, — відповідаю я, потім устаю і дивлюся на неї з гнівом і страхом водночас. — Я ж прийшов сюди з власної волі! І з моєї власної волі ви зробили мене причетним до свого приватного життя! — Вам не пощастить так легко виплутатись! — каже Гельсінгфорс тихим, свистючим голосом. — Ви зіграли жахливу роль! Я хотіла переконати Одрі в тому, що намір у неї несерйозний, і я це таки зробила б, якби не втрутились ви. Ви втручалися двічі! І надали реальності тому, що для неї було тільки грою! Одрі застрелилася, бо ви примусили її повірити, що вона на це здатна. Я так обурююсь, що навіть забуваю про обережність. — Вам дуже хотілося б перекласти свою вину на мене! — сердито кажу я. — Але ж то ви її спровокували! Ви кинули виклик Одрі, образили її, штовхнули на самогубство! Навіть більше — спонукали поправити пістолет на грудях! — Замовкніть! — гримає Гельсінгфорс, обпалюючи мене несамовитим поглядом, і кидається туди, де на підлозі червоніє кривава пляма. Я усвідомлюю, чому Гельсінгфорс метнулась до тієї плями тільки тоді, коли вона нахиляється. Далі все відбувається дуже швидко. Я хапаю табурет, на якому щойно сидів, обіруч заношу над головою і тієї миті, коли Гельсінгфорс підводиться з пістолетом у руці, жбурляю його їй у голову. Але до голови табурет не долітає: Гельсінгфорс відбиває його рукою, що, мов підкошена, враз немічно обвисає. Я голий, як був, мчу понад бортиком басейну до виходу. Лунає постріл. Я вилітаю надвір і щодуху біжу вниз стежкою, яка веде до стайні. Позаду знову розлягається постріл, потім ще один. Я чую, як за мною хтось важко женеться, а попереду, метрів за тридцять, з’являється з карабіном у руці Джекі. Вона кричить: — Ляжте, докторе! Ляжте! Я збігаю зі стежки й падаю в траву. Лунають два гучні постріли, і щось глухо звалюється на землю. От і все. Я лежу у високій траві, і серце в мене як не вирветься з грудей. Я притискаюсь до підім’ятої трави, й починаю вірити, що живий.  
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка