Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка11/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ одинадцятий


 

Сьогодні, коли я пригадую сцену, що відбулася потім, мене вражає її непереконливість, а також неприродність, з якою Гельсінгфорс ту сцену розіграла. Навіть мова її звучить фальшиво. Вона якась вимушена й надто пишна, наче Гельсінгфорс виважує кожну фразу. Від початку до кінця поведінка цієї жінки відбиває своєрідний холодний садизм, що, я цього певен, не дає їй і чверті того задоволення, на яке вона сподівається. Звісно, Гельсінгфорс — параноїчка, до того ж вельми жорстока! І ця жорстокість у неї — не якась там мимовільна пристрасть. Вона скоріше нагадує певну й досить хитромудру систему. А втім, Гельсінгфорс, як я вже відзначав, перебирає міру. Всі її дії перебільшені. Так, коли я заходжу до вітальні, то бачу на низенькому столику чайник, грінки, масло, варення і… тільки одну чашку! Отже, я — не гість! Це відверте хамство відповідає її звичці уникати формул ввічливості наприкінці листів. Вона вдається до нього надто зухвало і, зрештою, не досягає мети. Ще один приклад: коли Гельсінгфорс кінець кінцем з’являється у вітальні, то не входить, а ніби запливає в своєму переливчастому шовковому халаті, під яким, цілком очевидно, більш нічого нема. Навіть не глянувши на мене, вона сідає в єдине крісло й каже мені так, як ото відштовхують ногою — правда, без грубощів — улюбленого пса: — Сідайте! Це вже занадто. Якось по-дитячому. В цю мить я відчуваю не образу, а щось на зразок потішної зневаги. Мені здається, що Гельсінгфорс, поводячись так підло, могла б виявляти більше хитрощів. Я насилу переконую себе в тому, що ця жінка дуже небезпечна й що моє становище дуже критичне. Гаразд. Я сідаю на табурет, втуплююсь очима в грінки і, раптом завваживши, що голодний, чекаю. Гельсінгфорс п’є чай і мовчить. Я здогадуюсь: ця жінка намагається справити на мене враження — мовляв, чаювання, як і все, що вона робить, для неї священне і, коли вона п’є чай, то весь світ завмирає й дивиться на неї. Відверто кажучи, вона марно старається: я в це не вірю. Зрештою, в Блувіллі я маю до діла із справжніми людьми: Пірс, Берідж, Стайном, Гребелом… Навіть містер Берроу в певному розумінні справжня людина, він вірить у свій бюрократизм. До того ж сторожова вежа, колючий дріт, лабораторія і складне громадське життя в таборі з його кастами, підслуховувальними пристроями та підпільною діяльністю — це щось певне й реальне. А тут усе фальшиве. Починаючи із самого будинку. Здалеку він нагадує зведене з кругляка бунгало, яких так багато в штаті Вермонт. Та коли заходиш усередину, відкриваєш у ньому басейн з мармуровими бортами. А втім, чого це Гельсінгфорс вирядилася, наче для кінозйомки? За кого вона себе видає — за античну героїню? За священне страховисько? Та ні, вона вражає тільки своїми розмірами. Відберіть у Гельсінгфорс зріст та м’язи — що тоді від неї залишиться? Жорстока ділова жінка, погано вихована мільйонерка, нестерпний капрал! Я сиджу на табуреті мовчазний, байдужий, з потупленими очима. Але це я такий тільки з вигляду. А в душі регочу, Я глузую з господині. Зневажаю її. Обливаю подумки брудом. Ця Гельсінгфорс наскрізь просякнута фальшем. Банальна садистка-параноїчка. Вона має себе за Нерона, тому й шмагає батогом свою найближчу подругу. Власне, хоч Гельсінгфорс така груба й навіть вульгарна, в її вдачі нема нічого особливого, тільки їй притаманного. Я доходжу такого висновку — хоч це й досить небезпечно, — забувши, що моє життя в її руках. І не тільки моє. Доторкнувшись до неї, я на очах знову стаю фалократом. Я поринаю — я теж! — у садистські мрії далеко не найкращого штибу. Наприклад, я подумки підводжуся, хапаю табурет, б’ю ним Гельсінгфорс по голові і, скориставшись із того, що вона непритомніє, ґвалтую її. І саме в цю мить подумки зґвалтована мною Гельсінгфорс ставить чашку на тацю й дивиться на мене: цей її погляд я назвав би добродушним. Тепер голос у неї стає безбарвним, к пазурі — не такими колючими. Господи, як погано вона грає! Як фальшивить! Як виказує свої наміри! Ніби я не здогадуюсь, як жорстоко вона накинеться на мене після цього солодкого початку! — То як там справи у вашій лабораторії? — Дуже добре. Гельсінгфорс одразу ж кидає: — Аж надто добре! — І додає: — Я отримала доповідну записку про надміру інтимні взаємини між вами й Берідж. Я байдуже відповідаю: — Берідж виконує важливу адміністративну роль, я часто бачуся з нею, і останнім часом наші взаємини набагато поліпшились. Гельсінгфорс мовчить. Потім устромляє носа в чашку, виймає його звідти й сухо каже: — Я одержала ще одну доповідну записку про ваше двозначне ставлення до Фрідмен і місіс Берроу. — До якої Фрідмен? До охоронниці, яку ви називаєте Пуссі. Помовчавши, я відповідаю: — Слово «двозначне» не зовсім точне. Я ставлюсь до названих вами осіб цілком стримано, хоч і не можу заперечувати свого мимовільного потягу до них. Гельсінгфорс обпалює мене крижаним поглядом. А я запитую себе, навіщо так безглуздо їй признався. Може, тому, що, заперечивши свої теплі взаємини з Берідж, хотів звернути все на двох інших жінок? Ні, не тому. Просто погана гра Гельсінгфорс надто дратує мене, і я граю свою роль абияк. Не в своєму дусі. Я ще раз переконуюсь: не можна добре грати, якщо хтось фальшивить! — Сподіваюся, докторе, — рішуче каже Гельсінгфорс, — що ви усвідомлюєте всю серйозність своїх стосунків. Проте її вдавана турбота про мою моральну систему не дуже мене переконує. — Усвідомлюю, — киваю головою я. — Проте ви, гадаю, ждете від мене щирої відповіді. Я викручуюсь як можу. І, здається, досить кепсько. Гельсінгфорс робить драматичну паузу і, не підвищуючи голосу, питає: — То що ми робитимемо з приводу вашої відставки, лікарю? Он воно як! Вона вже вдається до грубих прийомів. До того ж робить вигляд, ніби цікавиться моєю думкою. Яка ж безглузда ця садистська витонченість! Одначе вона дає свої наслідки. У мене пересихає в роті, я вже насилу розтуляю губи й коли починаю говорити, то не впізнаю власного голосу. — Чи не з’явилося чогось нового, що примушує вас переглянути своє рішення залишити мене в лабораторії? — З’явилося, — відповідає Гельсінгфорс із такою награною байдужістю, що я одразу ж усвідомлюю: зараз ця жінка завдасть мені ще одного удару. А вона веде далі: — У жовтні адміністрація Бедфорд припинить субсидіювати ваші дослідження. Цей удар приходиться мимо. Передусім тому, що таке можна було передбачити. І потім, до жовтня свої дослідження я однаково закінчу. Навіть раніше. Я їй так і кажу. Гельсінгфорс мовчить і розігрує переді мною комедію, яка здається мені грубим шарлатанством. Вона повільно наливає собі другу чашку чаю, кладе дві грудки цукру й розмішує їх ложечкою. Це забирає цілу хвилину. Гнітюче очікування. Я терпляче дивлюсь на полум’я в каміні. Отак потримавши мене, як вона гадає, на жаровні, Гельсінгфорс удавано байдужим голосом каже; — Закінчите ви свої дослідження чи ні, але навряд чи мені дозволять запустити вашу вакцину у виробництво. Та про це я теж знаю! Гельсінгфорс не каже мені нічого нового. Вона підтверджує мої здогади — ото й тільки. І я не дивуюся й не обурююсь. Вона закладає міну вповільненої дії. Я мовчу. Шкода, правда, що з обережності я не підводжу очей і не дивлюсь на неї, але, здається мені, моя незворушність збиває її з пантелику. Згодом Гельсінгфорс веде далі, й тепер таким природним голосом, що він мене просто вражає: — Повірте, я не дуже радію, як подумаю, що не зможу торгувати таким вигідним товаром. Щодо мене особисто, то я, як ви самі розумієте, залюбки пустила б у продаж вашу вакцину. Але за нинішніх обставин це здається мені неможливим. Тепер, завівши мову про свої фінансові труднощі, вона заговорила майже по-людському. Я, потупивши очі, мовчу й ставлю собі кілька дрібних запитань. Якщо Гельсінгфорс певна, що не зможе запустити мою вакцину в продаж, то що їй заважає негайно мене звільнити? Навіщо ця розмова? Увесь сповнений тривоги, я наїжачуюсь. Чекаю, що буде далі. А далі розмова повертається зовсім несподівано. — Мартінеллі, ви призналися, що відчуваєте «мимовільний потяг» до Фрідмен та місіс Берроу. — Між нами не було нічого такого, що заслуговує осуду, — ні розмов, ні вчинків. — Ви перезиралися між собою. — Так, але тепер уже не перезираємось. — Знаю. Гельсінгфорс дивиться на мене правим оком, а я думаю про ліве, що його затуляє волосся. — А до мене, — питає вона, — ви теж відчуваєте «мимовільний потяг»? Отакої! У мене опускаються руки. Що ж, я вітаю себе з тим, що від самого податку цієї гри вирішив прикинутися такою собі непорочною дівою й не підводити очей! А тепер іще раз переконуюся, що в Гельсінгфорс порох не підмок. Він вибухає! І я вже по-справжньому дивуюсь. У мене таке враження, ніби я друкарка, до якої залицяється грізний шеф. Я зовсім не знаю, що їй відповісти, й кажу навмання: — Я зголоднів. Чи не можна взяти одну грінку? Зрештою, я знайшов непоганий вихід. Якщо вона хоче переспати зі мною, то хай принаймні нагодує мене. — Беріть, — відповідає Гельсінгфорс дуже невдоволено. Я нахиляюсь і не тільки беру грінку, а ще й намазую її маслом. І без зайвої поквапливості підношу до рота. — Ви не відповіли на моє запитання, — нетерпеливиться Гельсінгфорс. — Я, бачте, вагаюся, не знаю, що вам відповісти. — Чому? — Моя відповідь може дати вам підставу ще раз звинуватити мене. Адже ви щойно зробили це лише тому, що я кілька разів перезирнувся з Пуссі та місіс Берроу. — Тут суддя я, — відказує Гельсінгфорс. Якби йшлося не про мою долю й долю моєї вакцини, то я навіть був би їй вдячний за цей цинізм. Принаймні тепер усе стає ясно. Гельсінгфорс не вірить у жодне слово панівної ортодоксії. Вона прискіпливо дивиться на мене, і я відчуваю, що з відповіддю зволікати далі не слід. Отож кладу на стіл надкушену грінку й кажу: — Потяг, про який ви говорите, є, але його притлумлює страх. — Поясніть, що ви маєте на думці, — стримано озивається Гельсінгфорс. — Перш ніж поставити своє запитання, ви дали мені зрозуміти, що будь-коли можете мене звільнити. Я хотів би повернутися до цієї теми. — Навіщо? — Щоб ви не подумали, ніби на моє рішення впливають побоювання, що мене можуть звільнити. Гельсінгфорс, зиркаючи в мій бік, зважує мою відповідь. Потім підводить брови. Лагіднішає. Кривить недовірливу міну. А тоді починає сміятися. Голосно, на все горло. Глумливо, образливо і з викликом. Сміх виривається з її гортані — ха-ха-ха! — страшенно зневажливо. Та марно вона старається. Цей сміх її зраджує, він фальшивий, як, зрештою, і її голос. Він ранить мені вухо, а не душу. Я вже не кажу про те, що Гельсінгфорс занадто розтягує оце своє «ха-ха-ха!» То тільки веселі люди сміються довго. Злий сміх завжди короткий. А її сміх і лунає фальшиво, й триває фальшиво довго. — Мартінеллі, — провадить вона різко, — ви наївна людина. Якщо ви гадаєте, ніби я дам вам гарантію тримати вас у Блувіллі за ваші дрібні послуги, то дуже помиляєтесь. Не пробуйте торгуватися! Якщо ви в чомусь мені поступитесь, то нічого від мене не дістанете, навіть обіцянки залишити вас у Блувіллі. «Якщо ви в чомусь мені поступитесь»! Вона сказала це, навіть не засміявшись. А мені, незважаючи на небезпеку, яка чатує на мене, починає здаватися кумедним, що Гельсінгфорс докладає стільки зусиль, аби примусити мене злягтися з нею. Зрештою, я, мабуть, нічого не виграю. Та й програвати мені, звісно, нічого. Я вирішую контратакувати цього солдафона й чемно кажу: — Дозвольте поставити вам одне запитання. — Ставте. — Правда ж, коли я витирав вам спину в басейні, ви відчули… Я не доказую фрази й усміхаюсь їй усмішкою розпусника, за яку зневажав би себе, коли б, на жаль, не ці прикрі обставини. — Ну звісно, — відповідає вона, ніби все само собою зрозуміле. — В такому разі, чи не здається вам, що ця розмова про моє звільнення, цей шантаж зайвий? — Це правда, — відповідає вона, — коли б ішлось тільки про те, щоб заволодіти вами. Але цього мені замало. Я хочу ще й підкорити вас. Господи, «підкорити» мене! Як Юлій Цезар підкорив Галлію. Як же їй бракує почуття міри! Стільки сіна для того, щоб один раз переспати! Зараз я спробую трохи заворожити цю велику осу. — Підкорити мене? — перепитую я, привітно всміхаючись. — Не розумію, як це можна зробити. В тому, що я вас бажаю, є певна двозначність. Якщо я зважуся лягти з вами, то ви ніколи не дізнаєтесь, що мене до цього спонукало — бажання чи страх. По очах Гельсінгфорс я бачу, що їй зовсім не до вподоби, коли її обплутують сітями тонких розмірковувань. Вона як може виплутується з них і тут-таки їх шматує. — Розумієте, Мартінеллі, — брутально відрубує вона, — якщо і є щось таке, на що мені начхати, то це ваші італійські хитрощі!.. Я не встигаю їй відповісти. В кімнаті двічі спалахує сліпуче біле сяйво, лунає оглушливий грім, а в кухні хтось скрикує. — Одрі! — гукає Гельсінгфорс. Вона підхоплюється з крісла, сердито відчиняє двері до кухні й за хвилю виходить звідти з Одрі на руках. — Докторе, — розпачливо кричить Гельсінгфорс, — невже в неї влучила блискавка? — І кладе дівчину на велику канапу. Я підходжу до Одрі й нахиляюсь. — Не доторкайтесь до мене! — верещить Одрі, витріщаючи очі кольору незабудок і з огидою втуплюючись у мене. — Нічого з нею не сталося, — сміюсь я. — Бачите, як реагує! Але Гельсінгфорс не сміється. Вона сідає на канапу, прихиляється широкою спиною до кедрової обшивки стіни, навдивовижу ніжно піднімає тіло Одрі, кладе собі на коліна її тендітну голівку і, підтримуючи її рукою, гладить великою долонею волосся дівчини. А тоді починає присипляти Одрі лагідними словами, що нагадують бурмотіння й тихе завивання водночас. Я не вірю своїм очам і вухам. Отже, я даремно мав їх за параноїчок! Я вважав, що гіпертрофоване власне «я», яке призводить у них до страхітливого садизму, заважає їм любити. Як же я помилявся! Тепер я бачу на власні очі: шмагання батогом не вадить ніжним почуттям. Сказати щиро, я не підозрював, що між цими двома жінками можуть бути такі теплі взаємини. І мені стає ніяково стовбичити тут далі. Дрібні садистські ігри — це ще можна стерпіти. Але кому охота дивитися за цих обставин на таку душевну ніжність? Я вирішую податися геть. Та коли я рушаю до дверей, Гельсінгфорс підводить голову, мовби дивуючись, що я тут. — Завтра я поїду до Вашингтона, — байдужно каже вона. — Повернуся через тиждень. От і все. Гельсінгфорс мене спекалась. І навіть нічого не сказала для годиться — «до побачення» чи чогось такого. Але я розумію її слова по-своєму: сьогодні вона дає мені перепочинок і водночас призначає побачення на майбутнє.  

Причинивши за собою двері фешенебельного будинку, я вдихаю на повні груди повітря й жадібно ковтаю дощові краплі. Дощ ллє мов з відра, але дивна річ — небо стало куди ясніше, ніж було під час моєї розмови з Гельсінгфорс. Я біжу під зливою до стайні. Осідланий мерин уже стоїть у стійлі Чучки, і я з полегкістю знов опиняюсь біля звичайної жінки в особі Джекі. — Можете розмовляти, тут вам ніщо не загрожує, — каже Джекі, всміхаючись до мене відверто й природно; і ця усмішка після того, що я оце пережив, справляє на мене враження сонячного променя. А Джекі додає: — Не сумнівайтесь, гроза заглушує всі підслуховувальні пристрої. До того ж у Гельсінгфорс тепер інший клопіт. Я заходилася сідлати вашу Чучку відразу ж, як почало гриміти: я знала, що далі буде. Одрі панічно боїться грози, і в таких випадках із Гельсінгфорс б’ють материнські почуття, як гаряча вода з гейзера. Тоді вони одна в одній душі не чують. — Ви добре їх знаєте? Джекі сміється. — Я двічі на тиждень приводжу джипом цій щасливій парі продукти, а коли не проїхати джипом, тоді — підводою. Джекі відв’язує від свого сідла прозорий голубий дощовик, надягає його, застібає на всі ґудзики й накидає поверх пілотки каптур. У цьому дощовику Джекі прекрасна, навіть більше — моя охоронниця помітно змінилася. Коли вона виводить мерина, я вловлюю в її блискучих очах схвильованість, теплу усмішку, душевне розкріпачення. — В сідло! — гукає Джекі, збуджено засміявшись. — Поки нас видно з будинку, їдьте попереду, докторе. Потім у цьому не буде потреби. Я натягую на вуха свою шапочку для гри в гольф і застібаю аж під горло плаща, хоч особливих сподівань на нього й не покладаю. Я вже наперед відчуваю, як за його комір ллються холодні патьоки. Куди надійніший дощовик у моєї охоронниці; вона стягнула його під підборіддям зав’язками, і тепер з нього визирає лише рожевий овал її обличчя та сірі очі, в яких світиться незбагненна радість. Поставивши ногу в стремено, Джекі, перш ніж скочити в сідло, ще раз кидає на мене грайливий погляд. Як тільки ми проминаємо огорожу, Джекі наздоганяє мене і їде клусом поруч. Вона більш не розмовляє, тільки раз у раз повертає до мене своє обличчя під каптуром. Крізь струмені дощу я бачу, як у неї наливаються рум’янцем щоки, ворушаться сірі очі й зблискують сліпучо-білі зуби. Ідучи клусом, Джекі трохи підвелася в сідлі і тепер щоразу, підстрибуючи, викидає вперед клуби: цей її жвавий ритм погойдування так нагадує ритм парування!.. Ми виїздимо на піщану дорогу, що рівною стрічкою стелиться перед нами. Вона куди ширша за стежку, яка петляє між кедрами. Дощ не вщухає, час від часу нас осявають блискавки, а в горах відлунює глухий гуркіт грому, що приносить мені полегкість і водночас збуджує мене. Джекі — дощ заливає їй рота — повертається до мене й весело кричить: — Учвал, докторе? — Учвал! У кінці дороги-стрічки ми переходимо на клус і проминаємо поворот у вигляді шпильки для волосся; за ним починається крутий спуск, по якому вирує вода. Ми мусимо перейти на ступу. По рожевому обличчю Джекі шмагає дощ, але вона раз у раз весело повертається до мене, і цей її веселий настрій вельми приємний мені, хоч думки про те, що зі мною буде в Блувіллі, гнітять мою душу. Я ні на мить не послаблюю уваги до Чучки, бо вода повимивала на піщаній дорозі чималі борозни, і кобила весь час обходить їх, то наближаючись до мерина, від чого шаленіє, то до прямовисної стіни, попід якою ми їдемо. Аж тоді, коли ми опиняємось у лощині, я зітхаю з полегкістю. Власне, я її й не бачу. Густий туман ховає лощину від наших очей, і тільки в останню мить я помічаю, що ми вже спустилися в неї. І тут ми ціпеніємо. Вода в потоці, який ми переходили вбрід дорогою до Гельсінгфорс, страшенно піднялась, і, якби ми спробували подолати його, бурхлива течія напевне знесла б і коней, і нас. Я дивлюся на Джекі. — Ну, що тепер діяти? — Не знаю, — грайливо відповідає Джекі. — Доведеться чекати. Вона всміхається й кліпає очима, ховаючи їх від дощових стріл. Але ці сірі очі, що визирають з-під напівзаплющених повік, анітрохи не втратили свого пустотливого виразу. — Доведеться чекати! — вигукую я. — Чекати, поки вщухне злива! — А що ж іще ви порадите робити? — каже Джекі так само весело й лукаво. — Ну що ви, докторе, — додає вона, сміючись, — не робіть із цього трагедії. — О, вас це, здається, вельми тішить? — Мене тішить те, що ви не можете оцінити становища. А я можу! — знову так само грайливо каже Джекі. — Але ж це не єдиний брід? — Єдиний, єдиний! — переможно вигукує вона. — Питаєте, чи добре я знаю тутешній ліс? Я об’їздила його геть весь. — Тоді що ж ми робитимемо? — нетерпляче запитую я. Джекі дивиться на мене з удаваною серйозністю. — Правду кажучи, докторе, в нас тільки дві можливості: або провести ніч під дощем, або повернутися до Гельсінгфорс. — Я волію стояти під дощем, — насуплено відповідаю я. — Браво, докторе! Зрештою, що таке одна ніч під грозою? Ви тепло вдягнені, у вас добрий плащ, шапочка для гри в гольф… — Але я думаю не тільки про себе! — кажу я, сердячись, що вона гак легковажно до цього ставиться. — Я думаю про Дейва. Він хвилюватиметься. — Ох, докторе! — регоче Джекі. — Я бачу, ніщо не може підмочити вашу репутацію дбайливої матусі. А знаєте, в Дейва куди менше підстав нарікати, ніж у вас. Йому на голову дощ не ллє! І не загрожує перспектива зостатися без вечері! — Ви не знаєте Дейва. Коли він побачить, що я не повернувся, то почне панікувати. Він дуже збудливий. — Ви теж, — каже вона зовсім іншим тоном і зовсім інакше дивиться на мене. — Хвалити бога, ви людина не черства. Потім Джекі повертає назад мерина й кидає мені через плече: — Їдьте за мною! Не стояти ж нам на місці. Ще коні охолонуть. Вона підіймається схилом, з якого ми щойно спустились, і я рушаю за нею. По шиї в мене стікають тоненькі струмені води, руки посиніли, ноги в чоботях змерзли. Небо майже чорне, і хоч грім гуркоче вже десь далі, дощ не вщухає, навіть дужчає. Це не коротка весняна злива, що враз припиняється, а похмура сльота, яка може тривати цілі години чи й дні. Крім усього іншого, мені страшенно хочеться їсти. Я тільки й думаю — і з яким жалем! — про ту грінку, яку випросив у Гельсінгфорс і не з’їв навіть половини. Схил стає крутішим, Чучка вже насилу біжить, і я переводжу її на ступу. Джекі теж притримує свого мерина й кидає на мене розважливий погляд. — Ви ще не занепали духом? — Занепав. — Загалом, докторе, ви не герой. — Ні. — Ви, докторе, забуваєте про свої обов’язки. Ви мали б спішитись і спорудити з віття затишок для мене — щось на зразок хижки, аби тільки моє обличчя не втратило від негоди свого гарного білого кольору. — Не сподівайтеся на це. — Ну ж бо, постарайтеся, докторе! Години зо дві роботи — і ви запропонуєте мені сухий затишок. — Джекі знову сміється. — Звертаймо ліворуч, докторе. — Ви знаєте, куди веде ця дорога? — Не зовсім. Тепер вона, мабуть, глузує з мене, бо ж недавно сказала, що часто їздила по лісу і знає його як свої п’ять пальців. Я мовчу, хоч мені й кортить завести розмову про те, про що не слід говорити. А Джекі не змовкає. Я, не дивлячись на неї, розмірковую над тим, що вона каже. Джекі саме трохи глузливо розводиться про антигероїв. Мене вражають не стільки її слова, скільки її веселий настрій. Вона випромінює просто тваринну радість. Я певен, у бадьорому тілі Джекі кров вирує так, що ні дощ, ні холод її не остудять, і шкіра в неї під одежею тепла й ніжна. Ми виходимо на простору галявину, і Джекі показує батіжком на велику темну пляму поодаль, яка за дощем і туманом ледве видніється. — Бачите? — питає вона. — Не зовсім. Що там таке? Джекі сміється. — Хижка, докторе! Вам не доведеться її будувати! — Ви знали про неї? — Це наш опорний пункт, коли ми обходимо ліс. Гельсінгфорс дозволяє нам користуватися ним. Спершу це був її «Уолден»[33]. Ви зможете там поїсти, поспати, а головне, — додає вона, лагідно всміхаючись, — попередити звідти сина, що затримуєтесь. Я зворушений тим, що вона не забула про Дейва, і теж стомлено усміхаюсь їй. Тоді Джекі пускає свого коня вчвал, я мчу за нею, і не минає й хвилини, як ми опиняємось біля хатини. Вона об’їздить її, я ступаю за нею й під дашком бачу стійла для коней. — Докторе, залиште свою кобилу в одному із стійл і не розсідлуйте. Я подбаю про неї. Витру її і свого мерина. А ви тим часом розпаліть у грубці вогонь. Ключ лежить під каменем перед дверима. І подивіться, що там у холодильнику! Але не телефонуйте, зачекайте спершу мене. І хоч усе це мені здається чимось неймовірним, я вдячний Джекі за те, що вона доручила мені роботу по господарству. Я змерз, і вже від самої думки про вогонь мені стає тепліше. Як тільки в грубці спалахує яскраве полум’я, я зазираю до холодильника і знаходжу там масло, яйця та бекон (побачивши все це, відчуваю, як у роті в мене тече слина), а в стінній шафі чай, солоні галети й консервовані ананаси. Цього досить. Коли входить моя охоронниця, я саме накриваю на стіл, а на сковорідці смажиться яєчня з беконом; його запах розходиться по всій хатині й збуджує в мене вовчий апетит. Джекі миє руки, і ось ми вже сидимо одне навпроти одного за столом; полум’я зігріває нам обличчя, атмосфера задушевна, і ми жадібно й мовчки їмо: двоє здружених тварин, прив’язаних до одних ясел, — тварин, які невдовзі ляжуть перепочити на одну підстилку. Мої ноги в чоботях зігрілися, приємне тепло розливається по всьому тілу, і я мало не падаю від утоми, що нагадує скоріше ту особливу насолоду, яку відчуваєш, наївшись досхочу. — А Дейв, докторе! — лукаво каже Джекі, ставлячи чашку. — Ви про нього забули? — Ви ж сказали, щоб я без вас не телефонував, — відповідаю я, і ці мої слова продиктовані недовірою й докорами сумління воднораз. Джекі встає, підходить до столика, знімає трубку й набирає номер. — Говорить лейтенант Девідсон, — каже вона. — Дайте мені містера Берроу. Вона промовила це різким голосом, що нагадав мені про колишню Джекі. Доводиться досить довго чекати. І поки Джекі зосереджено стоїть з трубкою біля вуха, я маю нагоду помилуватися нею. Її біляве волосся підрізане й зачесане назад: стрижка не довга й не коротка — якраз практична. Рум’яні щоки, сірі очі, широкі вилиці, чимале підборіддя. Відкрите обличчя випромінює добродушність і врівноваженість, і це особливо приваблює після розмови з отими двома нікчемами. Ось її зв’язали з містером Берроу, і Джекі пояснює йому ситуацію. Вона розмовляє з ним не як з начальником, а як із рівним, що стоїть на один щабель нижче за неї. І справді, Берроу належить до С, а я щойно почув — досі про офіцерські звання я нічого не знав, — що Джекі лейтенант. Коли вона просить Берроу попередити Дейва, я уриваю її: — Хай скаже хлопцеві, щоб пішов ночувати до Пірсів. У них є зайве ліжко. Джекі переказує мої слова Берроу таким тоном, як ото дають підлеглим розпорядження, і кладе трубку. — А тепер, — озиваюсь я, — ви подзвоните Гельсінгфорс? Джекі сміється. — Дзвонити Гельсінгфорс ніхто не має права. — Навіть Берроу? — Навіть Берроу. — І вона, дивлячись на мене усміхненими очима, додає: — Заспокойтеся, докторе, Гельсінгфорс не приїде турбувати нас серед ночі. Джекі каже «нас», анітрохи не ніяковіючи. — Що означає ваше звання? — питаю я, сідаючи на ліжко й прихиляючись до дерев’яного бильця, — Невже ви командуєте блувіллською охороною? — Так, з недавнього часу. — Як сталося, що саме вам випало постачати Гельсінгфорс продуктами? — Я постачала її, коли була рядовою охоронницею. Потім мені присвоїли лейтенантське звання, і я дістала наказ добровільно зголоситися постачати її й далі. — Наказ від кого? Від Гельсінгфорс? Джекі всміхається. — Охорона не підкоряється Гельсінгфорс. Взвод, яким я командую, послали до Блувілла власті штату Вермонт. Мої начальники в Монтпілієрі. — То це вони дали вам наказ і далі постачати продуктами Гельсінгфорс? — Ні, — відповідає Джекі, дивлячись мені у вічі. — Наказ дали «ми». Я вражено роззявляю рота, втуплююсь у неї поглядом і мовчу. На жаль, я помічаю це надто пізно. Я мав би спитати в неї, хто такі «ми». Моя мовчанка зраджує мене. Джекі сміється, хапає стільця й сідає на нього верхи, спершись обіруч на спинку. — Послухайте, докторе, — каже вона, — поки ви з наївним виглядом не почали розпитувати, хто такі «ми», я розповім вам, як ці «ми» завербували мене. Але спершу скажу вам, якщо хочете, хто така я. Коли спалахнула пошесть енцефаліту, я якраз отримала диплом соціолога. Самі розумієте, соціологи тоді вже виявилися непотрібними. І я була дуже рада, що мене взяли в охоронниці. Не варто й казати, що в цьому ділі мій диплом не відіграв ніякої ролі. Просто я дуже захоплювалася спортом, добре стріляла й була членом Руху за визволення жінок. — Ви були членом Руху за визволення жінок? — Так, докторе, я — член Руху за визволення жінок. Точніше кажучи, я на дев’яносто відсотків поділяю погляди РВЖ. А на десять не поділяю. — А що входить до тих десяти відсотків? — Знаєте, докторе, — відповідає Джекі, всміхаючись, — я не стану вам усе докладно пояснювати. Я теж усміхаюсь. — Хіба ви не соціолог? — Ну, одне слово, я вважаю, щодо ворога помилятися не слід. Чоловік — не ворог, навіть якщо він часто поводиться з жінкою погано. Не слід плутати актора, який грає роль, з тим, хто написав сценарій. — А хто написав сценарій? — Жінконенависницька культура, яку ми успадкували. — Бедфорд сказала б вам, що підвалини цієї культури заклав чоловік. — Ох, докторе, це ж було так давно! Все-таки не варто карати чоловіка за другий первородний гріх. Крім того, особисто я дуже люблю чоловіків. По цих словах вона дивиться на мене своїми сірими очима так відверто й так пильно, що я відчуваю, як у мене по спині бігають мурашки. — А ви не дуже ортодоксальна, — кажу я, щоб якось приховати своє почуття. — Я зараз вас здивую, — провадить вона. — Іноді я навіть запитую себе, чи правильно зробили жінки, домігшись свободи в праці. — О, це вони зробили все ж таки правильно! — Особливо правильно для мислительок із Руху за визволення жінок. Вони юристки, лікарки, журналістки. Одне слово, еліта. Гадаєте, робітниця на заводі почуває себе дуже вільною, коли працює на конвеєрі, а за спиною в неї стоїть майстер? Або коли вона служить в охороні? — Вам не до вподоби ваша робота, лейтенанте? — Мене від неї нудить. Позавчора я прочитала в «Нью ері», що військова професія — одна з найшляхетніших, і оволодіння нею — це найважливіше досягнення жінок! А я, відверто кажучи, залюбки залишила б це досягнення за чоловіками. Служба в охороні призводить тільки до отупіння! І до розумової відсталості. Про небезпеку вже й не згадую. — Небезпеку? — Іноді на нас нападають, — відповідає Джекі уривчастим голосом. — Коли? — Під час патрулювання. Але не тут, а в таборі. — І хто ж на вас нападає? — У нас два супротивники: гангстери, що вдаються до пограбувань, і партизани, що борються проти Бедфорд. — Є партизани, що борються проти Бедфорд? — Їх багато і вони добре озброєні, особливо тут. А притулок знаходять у Канаді. — Чоловіки? — Переважно жінки, але є й чоловіки. — Та це ж чудово! — Я теж так думаю. Але ви їх не побачите. На Блувілл вони ніколи не нападуть. — Чому? — Бо тут ви. Я здивовано дивлюся на неї. — Докторе, — поважно каже Джекі, — не вдавайте, ніби не усвідомлюєте, яку велику надію покладають мільйони людей на ваші дослідження. До горла мені підкочується клубок, і якийсь час я не спроможний розтулити рота. — Джекі, — озиваюсь я нарешті, — ви збирались розповісти мені, як «ми» вас завербували. Вона сміється, встає, припалює сигарету й ступає кілька кроків по кімнаті. Я не спускаю з неї очей. У її постаті й ході є щось суперечливе. Своєю уніформою, чобітьми, манерою клацати підборами й знизувати плечима вона скидається на чоловіка, на військовослужбовця. Одначе стегна в неї погойдуються, а під форменою сорочкою чітко окреслюються перса, особливо тоді, коли вона виструнчується. Такий самий двозначний і вираз її обличчя: риси ніби й чоловічі, але шкіра гладенька, ніжна, зіниці постійно бігають, а щоки та губи рухливіші, ніж у чоловіків. — Докторе, — весело каже Джекі з лукавими, змовницькими іскорками в очах, якими вона хоче збудити в мені ще більшу цікавість, — десь місяць тому Ріта, вікно якої виходить на моє, повідомила мене о десятій ранку, що з Монтпілієра приїхали фахівці й збираються провести в бараці охоронниць обшук. Ріта порадила мені віддати «заборонений предмет», який я маю, їй. Що я й зробила, і дуже доречно. Через годину в моїй кімнаті перекинули все догори дном. Ви здогадуєтесь, докторе, про який предмет ідеться? — Здається, так. Анітрохи не збентежена, Джекі сміється, підходить до вогню й по черзі підставляє до нього підошви чобіт. — У вас іще є запитання, докторе? — Так. Чи знаєте ви, чому «ми» наказали вам особисто постачати продуктами Гельсінгфорс? Мовчанка. Я помічаю, що Джекі вагається з відповіддю, а коли нарешті відповідає, то дуже коротко: — Ті «ми» думають, що тепер, коли Аніта поїхала до Парижа, ваша доля залежить тільки від Гельсінгфорс. Джекі знову замовкає. Вона не каже про це більше нічого і переходить до іншої теми. — До речі, взаємини з Гельсінгфорс і Одрі мене багато чого вчать. Повчальне й те, що відбувається з офіційного благословення в бараці охоронниць. Знаєте, докторе… — Вона підходить до мене, але не сідає. — Я ось питаю себе: чи варто позбуватися чоловіків? Я помічаю, що в середовищі жінок виникає ще одна стать і з’являються подружжя — з усіма проблемами, властивими подружній парі. Навіть така: кому мити посуд, котра з двох осіб у подружжі має панувати — «сильна» чи «слабка». — Гадаю, посуд миє Одрі. — У цьому немає найменшого сумніву, в Одрі становище домашньої рабині. Але я не певна, що над нею легко панувати. Джекі знову замовкає. Потім рішуче викидає у вогонь сигарету, виходить з кімнати й повертається з карабіном, який ставить у куток біля нічного столика. Відтак старанно перевіряє, чи добре зачинені двері, вікна й віконниці. Дощ усе ще шалено періщить по ґонтовому даху. Я стежу поглядом за Джекі. — Посуньтеся трошки, докторе, — каже Джекі й сідає поряд зі мною на ліжко. Потім повертає до мене грайливі блискучі очі. — Докторе, ви, безперечно, не сумніваєтесь щодо властивостей отого забороненого предмета, який Ріта сховала для мене. — Правду кажучи, анітрохи. — Але ви не знаєте, що я надала йому громадянського статусу. Авжеж, — весело провадить Джекі, — така вже сила уяви: я вхитрилася одухотворити цей ерзац. Ну, докторе, чому ж ви не питаєте, як я його назвала? — Я не питаю про це, бо у вас такий вигляд, наче вам дуже хочеться сказати все самій. Джекі сміється. — І справді! — І додає: — То що, сказати? — Коли ваша ласка. Джекі дивиться на мене лукаво-лукаво, губи її від сміху стали повнішими, а в молодих очах зблискують радісні іскри. — Так от, докторе, я назвала його Ральфом! Джекі намагається вловити вираз на моєму обличчі й без угаву сміється. Похитуючись уперед-назад, вона розгойдує ліжко і від нападу веселощів аж підстрибує. Але очей з мене не спускає. Потім трохи потамовує сміх, досить невимушено кладе руку мені на стегно й залишає її там, не перестаючи дивитись на мене. Помалу її обличчя поважніє, погляд змінюється, і мій, гадаю, теж. — Гаразд, — каже Джекі так, ніби щось нарешті вирішила. Вона скидає чоботи й щосили жбурляє їх один за одним у куток. Тоді швидко розстібає портупею, намотує її на кобуру й кидає на ліжко позад себе. Хоч її бажання передається й мені, я не можу не подумати, яка іронічна ця ситуація. Побачивши всю цю військову амуніцію, розкидану по кімнаті, й нестерпне бажання Джекі розлучитися з нею, я усвідомлюю: в цю хвилину найбільша втіха для моєї охоронниці — я.  
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка