Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка10/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Розділ десятий


 

Коли я під’їжджаю на Чучці до сторожової вежі, вартова на очах у всіх охоронниць, що дивляться на мене з вікна свого барака, простягає мені мій жетон. За десять кроків від нас стоїть Джекі в зелено-голубій уніформі, з карабіном на плечі й револьвером при поясі. Вона сідає на сірого в яблуках мерина — скалічену тварину, що, як і решта кастрованих жеребців, викликають у Чучки відразу. Кобила відводить назад вуха, і я, щоб заспокоїти її, враз даю їй відчути свою руку. Побачивши тут Джекі, я дивуюсь. Учора я дізнався від «нас», що Пуссі вислали з Блувілла. Я сподівався, що й Джекі вишлють звідси за всі оті заборонені розмови зі Стайном, Джесом і мною. Та ні, ось вона тут, тілом і душею, їй навіть доручили місію, значення якої, судячи з її незворушного вигляду, Джекі, мабуть, усвідомлює. Я певен, що тільки Джекі знає, куди мене веде. Я мимохідь помітив: вартовим у сторожовій вежі видалося незвичним те, що я вирушаю на прогулянку без своїх товаришів. — Їдьте дорогою, якою їздите завжди, докторе, — озвалася Джекі, коли я сховав до кишені жетон. — Я поїду вслід за вами. Вона сказала це рішучим, владним голосом, навіть не глянувши на мене. Я здогадуюся: Джекі має на увазі дорогу, якою ми щонеділі прогулюємось верхи. Я рушаю, з прикрістю відчуваючи себе в’язнем, якого жене поперед себе озброєний конвоїр. Ні, мені не хочеться зайве драматизувати: я вийшов з кафетерію в усіх на очах, отож не думаю, що найближчим часом щось загрожує моїй безпеці. Проте позад мене їде озброєна Джекі. А я не маю навіть ножика, щоб захиститися. Нас тут лише двоє, і ми в’їздимо в ліс, де досі не зустрічали на прогулянках жодної живої душі. Навіть більше, цей червневий день видався досить хмарний. Два дні й дві ночі перед цим лив безперервний дощ, і хоч ополудні він ущух, небо як слід іще не прояснилось. Воно насупилося до самого обрію, великі чорні хмари зависли над верхівками ялиць, і, здається, ось-ось знову піде дощ. Дорога, на щастя, встелена піском і рінню, під копитами Чучки вона не розгрузає, але дощові струмки вимивають на ній канавки, а місцями котяться з прямовисного узбіччя водоспадами й перетинають її впоперек. Чучка не любить води і обминає струмки, збиваючись із клусу. Я переводжу її на ступу, і Джекі ніяк не реагує. А втім, тепер дорога підіймається вгору на лісистий схил і стає твердішою. Їзда ступою має свою перевагу: вона дає мені змогу обміркувати мої взаємини з Джекі. Висновку я доходжу сумного. Гадаю, коли під час інциденту між Джесперсеном та охоронницями я, спішившись, підійшов до Джекі й моя голова опинилася на рівні її чобіт, вона неодмінно відчула те коротке, несподіване й непогамовне бажання, яким я сповнився до неї. На наступній прогулянці вона грубо, навіть із гнівом урвала мою двозначну розмову з Пуссі. І, нарешті, в неділю після дзвінка, коли Аніта востаннє повідомила мене, що не зможе приїхати до Блувілла, Джекі приязно подивилась у мій бік і щиро всміхнулася. Вона зробила це так спритно, що ніхто з моїх супутників нічого й не помітив. Але чи можна їй довіряти? Якщо Пуссі прогнали звідси, то чи не Джекі з них двох написала містерові Берроу правдивий звіт про випадок із Джесперсеном? Безперечно, саме завдяки тому доносові їй виявили сьогодні таку довіру. Невже та її усмішка й підморгування позаминулої неділі були для мене пасткою? Важко в таке повірити. В цієї дівчини очі не порожні, які звичайно бувають у облудниць. Навпаки, вони в неї життєрадісні. А коли в людини такий прекрасний погляд та ще таке жваве обличчя, то вона не дуже охоче дозволить упіймати себе в пастку неправди. Принаймні так я думаю. Або хочу так думати, що, зрештою, те саме. Ось ми проминули поворот, за яким нас із Блувілла вже не видно. Час, здається, мені випробувати пильність мого конвоїра. Я зупиняю Чучку, наполовину обертаюсь у сідлі і, спершися правицею на круп кобили, вичікую, поки Джекі під’їде ближче. На це не йде й кількох секунд, але мені більше й не треба для того, щоб на ходу зміряти її очима й належно оцінити. Гарна здорова дівчина з округлими плечима, пишними грудьми, повненьким обличчям, коротко підстриженим білявим волоссям і очима, що досі здавалися мені голубими, а насправді сірі — цей колір сьогодні мене вражає, може, через темне, як перед грозою, небо. Я питаю її вдавано байдужим голосом: — Куди ви мене ведете? — Їдьте далі, докторе, — сухо відповідає Джекі. — Вам заборонено ставити мені запитання. Я дивлюсь на неї. Її обличчя — справжня маска. На ньому нічого не прочитаєш. У цю мить Чучка, не відчуваючи більше повода, рвучко повертається назад і, наставивши вуха сторч, войовниче рушає на мерина. Мені, правда, вдається вчасно її стримати, але мерин уже встиг теж повернути й кинувся чвалом униз по схилу. Джекі насилу зупиняє його. Я чекаю на неї. Коли засапана Джекі знову під’їздить до мене, на вухо їй спадає пасмо білявого волосся, обличчя в неї розчервонілось, очі іскряться. Вона гнівно кричить мені: — Якщо Чучка зробить такий вибрик ще раз, я прострелю ноги! — Кому? — зухвало питаю я. — Їй чи мені? — Докторе! — несамовито кричить Джекі. — Вам заборонено ставити мені запитання! Я теж багровію: — І все ж таки я поставлю вам одне запитання! Навіщо ви взяли мерина? Ви ж добре знаєте, що Чучка не може їх терпіти! — Я його не брала, — відповідає Джекі трохи спокійніше. — Мені його привели вже осідланого. Водночас вона перебирає в ліву руку повід і, нахилившись уперед, поправляє правою біляве пасмо, що вибилося з-під пілотки. Я спостерігаю за нею суто машинально, та враз цей її жест мене зворушує: він здається мені таким жіночним у цих незвичних умовах… Джекі перехоплює мій погляд і, певно, здогадується, що в мене на душі, бо потуплює очі, і на хвилину западає досить напружена мовчанка. — Їдьте далі, докторе, — каже вона, знов силкуючись говорити владним голосом конвоїра. — Нас чекає довга дорога. Отже, «довга дорога»! Сказавши ці слова, Джекі порушила інструкцію, але це порушення вона зробила, певне, навмисне, щоб заспокоїти мене. Я повертаю Чучку й пускаю її ступою по рівній дорозі, якщо можна назвати «рівною» дорогу, про яку не знаєш, куди вона веде. Мабуть, Джекі, прохопившись про «довгу дорогу», мала на меті, по-перше, примусити мене повірити, нібито моїй безпеці ніщо не загрожує, а по-друге, зробити мене покірнішим. Я не можу нічого збагнути, тому покладаюсь на свій інстинкт, а він, як завжди, нічим мені не допомагає, лише розбуджує в душі передчуття, які з хвилини на хвилину стають дедалі суперечливішими. Ми їдемо дорогою, якою їздили гуртом на верхові прогулянки, і високі ялиці, що здіймаються над нею, від найменшого подмуху вітру струшують нам на голови дощові краплі. Я радію, що здогадався накинути на себе плаща, й, шукаючи в його кишенях рукавиці, знаходжу там забуту кілька місяців тому зім’яту шапочку для гри в гольф. Я надягаю її. Сховавши так від неприємних краплин голову, я відчуваю задоволення, що знайшов цю стару шапочку, й згадую пов’язане з нею минуле. Та це задоволення триває не довго: моя радість одразу ж гасне, дух занепадає. Чи міг я сьогодні не підкоритися наказові Гільди Гельсінгфорс? Аж ніяк. Адже мені загрожувала б небезпека все втратити. І ось озброєний конвоїр веде мене, заложника чи в’язня, хтозна й куди. Майбутнє, навіть найближче, мені не належить. Дорога вже не така крута, і я — мабуть, щоб розвіяти похмурі думки, — пускаю кобилу клусом. Славна Чучка! Безперечно, вона єдина моя подруга в цьому безлюдному лісі. Над розмитою піщаною дорогою, що, скільки око сягне, петляє між ялицями, повисло свинцево-сіре небо, і звідкись цідиться тьмяне світло. Коли вщухає вітер, чути лише м’який стукіт копит моєї кобили, який луною відбивається позад мене — до речі, весь час улад із стукотом копит мерина. Я їду в ногу, як нікчемний солдафон. Під’їжджаючи до роздоріжжя, де Джесперсен пустив учвал свого коня забороненою дорогою, я, звісно, беру ліворуч. Позад мене лунає наказ: — Праворуч, докторе! Праворуч?! На заборонену дорогу?! «Втеча» Джесперсена! Постріли Пуссі! Я зупиняю Чучку і обертаюсь. — Ви сказали повертати праворуч? — міряю поглядом Джекі. — Ця дорога для нас заборонена. — І стискаю губи. — Сьогодні — ні. — Хто це сказав? — Я. Кілька секунд я розмірковую й приймаю ухвалу, яка приносить мені полегкість. Я відмовляюся виконати наказ Джекі. — Дякую. Я туди не поїду. Джекі дивиться на мене. Мій непослух так її вражає, що вона навіть забуває розгніватись. — Що?! — питає вона. — Що ви сказали? — Я не поїду цією дорогою. — Чому? — Нею заборонено їздити. Я теж роздивляюсь її. — Докторе, я ж вам сказала, що сьогодні як виняток… Джекі не докінчує фрази, хоч говорила вона терпляче, немов до примхливої дитини. Я завважую, що її очі не так розгнівані, як заклопотані. Моя охоронниця опинилася в скрутному становищі! «Пакет» бунтує: не дає доставити себе до місця призначення. Що вона тепер робитиме? Погрожуватиме? Щойно це принесло їй не багато успіху. Джекі мовчить, і я бачу, що вона розгубилася. Зрештою її мовчанка мене заспокоює. Тепер усе стає ясно: Джекі має наказ передати комусь «пакет» власноручно. Їй не доручали знищити його по дорозі. Одначе я хочу бодай якось скористатися зі своєї переваги. — Дякую, — кажу, — але мені не хочеться, щоб у мене стріляли. — Це я у вас стрілятиму? — перепитує вона недовірливо. — Пуссі ж стріляла в Джесперсена. — Пуссі втратила самовладання. А сьогодні — не той випадок. Джесперсен порушив інструкцію. А ви виконуєте наказ. — Цей наказ може виявитися пасткою. — Пасткою? — Якщо я поїду цією дорогою, ви мене вколошкаєте, а потім заявите, ніби я спробував утекти. Сказавши ці слова, я дивлюся на Джекі так, наче звинувачую її. Я усвідомлюю, що цим провокую Джекі. Вдаю, ніби не довіряю її добрій волі, хоч насправді в глибині душі вже не сумніваюсь у ній. — Докторе! — обурено вигукує Джекі. Вона аж багровіє. Але цього разу не від гніву, а від образи. А що шкіра в неї досить прозора, то червона хвиля заливає її від чола до вилиць, від вилиць до кругленької шиї, що виглядає з-під форменої сорочки. — Докторе, — знов запально каже Джекі, — я ж не есесівка! Її слова мене дивують. Я б і не подумав, що в цієї юної охоронниці такі глибокі знання з історії! — Що ж, — кажу я, — коли хочете заспокоїти мене, рушайте попереду. А я поїду за вами. — Я не можу цього зробити, — одразу ж відрубує вона. — Це було б з мого боку порушенням інструкції. Але я мовчу, обличчя в мене лишається незворушним, і Джекі каже: — Прошу вас, докторе! Я зазираю їй у вічі. Їхню небачену красу підкреслюють, дарма що сама Джекі білява, густі чорні вії. Слова «прошу вас» пролунали як справжнє прохання, а не як словесна облуда. Дівчина вимовила їх пошепки. Я запитую: — Ви гарантуєте мені особисту безпеку? Джекі не ховає очей і щиросердо відповідає: — Поки ви зі мною — так. Відповідь двозначна, але я мушу нею вдовольнитися. А тим часом Чучка нетерпеливиться. Вибалушившись на мерина, вона аж надто пожвавішала, і мені доводиться двічі-тричі розвернути кобилу, щоб угамувати її. — Гаразд, — кажу нарешті я. — Я вірю вам. «Заборонена дорога» стелиться попереду, мов рівна стрічка, і я пускаю кобилу вчвал. Чучка, здається, рада розім’ятись. Вона грайливо рветься вперед, і з-під її копит летить пісок та бризки води. Мерин мчить услід за нею. Через п’ять хвилин я знову переводжу Чучку на ступу: ми спускаємося крутим схилом, і внизу перед нами постає перешкода. Дорогу перетинає бурхливий потік. Його не перестрибнеш. Потік надто широкий. Якщо дозволить течія й глибина, то єдине, що можна зробити, — це подолати його вбрід. Джекі наздоганяє мене. — Доведеться переходити вбрід, — рішуче каже вона. Я хитаю головою. — Спершу треба поміряти глибину. Я спішуюся, прив’язую Чучку до ялиці й, знайшовши в підліску жердину, обкоровую її, щоб вона була легша. Потім заброджу в черевиках у воду й стромляю жердину якомога далі від себе. Здається, потік перейти можна. Правда, він іще вирує, але вода в ньому вже спадає і течія не загрожує нас понести. Я обертаюся. Джекі, кинувши повід на загривок меринові, щось заклопотано пише на клаптику паперу. Потім підводить очі й, не кажучи ні слова, киває пальцем, щоб я підійшов. Коли я опиняюся біля неї, Джекі простягає мені записку, не випускаючи її з рук, і я читаю: «Г. Г. знає все про випадок із Джеспєрсеном». Я мовчки понурюю голову, залишаю Джекі, відв’язую Чучку і, здивований, сідаю в сідло. Джекі, сама того не бажаючи, щойно дала мені дуже багато важливої інформації. По-перше, вона написала це, а не сказала вголос — отже, вважає, що нас підслуховує з далекої відстані електронний звуковловлювач. У цьому зв’язку я запитую себе: чи не завдяки йому Г. Г. дізналася й про випадок із Джесперсеном? По-друге, Джекі підтвердила те, про що я вже здогадувався, але ніяк не міг у це повірити: вона веде мене до Гільди Гельсінгфорс. І по-третє, особливо багато для мене важить те, що Джекі попереджає мене на випадок, якщо Г. Г. почне розпитувати в мене про Джесперсена. Я більше не сумніваюся: в особі Джекі я маю союзницю. Як я й сподівався, Чучка вчиняє страшенний опір. Вона кружляє на місці, не бажаючи заходити у воду. І тоді Джекі пускає першим у потік свого мерина. Ця хитрість їй удається. Чучка ступає вслід за мерином. Поки наші коні бредуть одне за одним по черево у воді, я бачу, як Джекі поперед мене кидає в потік пошматовану на малесенькі клаптики свою записку. Я дивлюсь на її випростану спину, на міцну біляву потилицю. І сповнююсь до неї палкою вдячністю. Коли ми виходимо з потоку, Джекі зупиняється, очікуючи, щоб я знову виїхав наперед. Очей вона не підводить і всією своєю поведінкою благає мене мовчати. Я вволюю її волю. Але метрів через сто, коли на крутому схилі Чучка переходить на ступу, я обертаюсь у сідлі й дивлюся на Джекі. Її рішучі сірі очі зустрічаються з моїми. Ні, в цих наших поглядах нема нічого інтимного. Мені запропоновано угоду про дружбу. Це мене зворушує до глибини душі. Я дивлюся на Джекі вже іншими очима. Тепер навіть зброя, якою вона обвішана, має інший сенс. Уперше після мого переїзду до Блувілла літери ЧО, які іронічно визначають мою суть, набувають свого справжнього змісту: я — «чоловік під охороною».  

Я ще раз обертаюсь назад, і Джекі киває мені головою. Посеред просторої галявини на пологому схилі стоїть збудоване з кругляка бунгало. За п’ятдесят метрів від нього — дровітня, трохи далі — стайня. Тут ми з Джекі — кожне в окремому стійлі — розсідлуємо коней. — Ходімо, — каже Джекі. Тепер вона йде поруч зі мною, і я скоса позираю на неї. Зовні вона знову виглядає незворушною, хоч у душі хвилюється. І ця її стримувана нервозність передається й мені. Бунгало не таке вже й скромне, як мені спершу здалося. Проходячи лукою, — тепер Джекі знову ступає позад мене, — я помічаю досить довгу цегляну споруду: це басейн, критий, судячи з усього, вітражами. Весь ансамбль побудовано з тропічного дерева. Одне слово, це бунгало коштує цілого багатства. В невеликому передпокої, заваленому чобітьми та пальтами, я скидаю дощовика. Потім Джекі штовхає скляні двері, ми проходимо вздовж басейну й нарешті опиняємося ще перед одними дверима, що їх Джекі відчиняє переді мною. — Зачекайте тут, — каже вона голосно, наче звертається не до мене, а до когось іншого. — Гельсінгфорс незабаром прийде. По цих словах Джекі повертається на закаблуках, і я засмучено дивлюсь, як від мене віддаляється її білява потилиця, міцні плечі й зброя, тепер уже зовсім мені не ворожа. Я переступаю поріг. Тут майже темно, незважаючи на широчезне, майже на всю стіну, вікно. З нього видно гору, над якою йде густий скісний дощ і здіймаються клуби білого туману. Навпроти вікна тьмяно вилискує мідний дашок над вогнищем, але саме вогнище не палає, в ньому тільки ледь жевріють кілька жарин. Стеля й стіни в кімнаті, наскільки я можу розгледіти, обширі червонуватим деревом. З темного кутка поряд із каміном невиразно виступає величезна канапа. Я причиняю двері й несміливо ступаю кілька кроків до вікна. Над лісом зависли великі чорні хмари, в улоговинах клубочиться білий туман, надворі похмуро. Гора має непривітний вигляд. Але й по цей бік шибки не набагато приємніше. У кімнаті не холодно, але в ній панує такий дух, що ніби заморожує мене. Здається, все тут дивиться на мене з якоюсь злістю. Звісно, це ілюзія. Та марно я намагаюся себе в цьому переконати — неприємне враження не розвіюється. Я озираюсь довкола. І все ж таки ця невелика вітальня з дерев’яною обшивкою на стінах га мідним дашком над каміном (тільки його я й бачу виразно) досить затишна. Але я почуваю себе в ній не дуже затишно. В мене таке дивне, гнітюче й тяжке відчуття, ніби за мною скрізь стежить холодний погляд. Я випростуюся, стенаю плечима, засовую руки до кишень і ходжу сюди-туди по кімнаті. В ній досить темно. Але я, згадавши тон і зміст листів від Гельсінгфорс, навіть не наважуюсь пошукати вимикача й увімкнути світло. Можна подумати, що в цій кімнаті для мене все заборонено. Я почуваю себе позбавленим усіх прав, навіть права бути тут. Довго чекати мене примушують мовби для того, щоб деморалізувати. Давній заяложений метод. Але він, як я бачу, добре спрацьовує. Що ж, зараз я спробую поборотися з цим методом, я чимось заповню свої думки. Я беруся розпалювати вогонь у каміні. Згортаю на купу обвуглені полінця й роздмухую жар. Спалахує полум’я, і тоді за спиною в мене озивається чийсь голос: — Облиште вогонь! Ніхто вас не просив розпалювати його! Я випростуюсь, і в кімнаті засвічується сліпуча лампа. В кутку за великою канапою я бачу двадцятирічну дівчину, загорнену в шаль кольору зів’ялого листя, з-під якої визирають босі ноги; дівчина стоїть, прихилившись плечем до дерев’яної обшивки. Якщо колись мені й хотілося побачити справжній образ «слабкої статі», то оце він переді мною. В отій довгій, тендітній дівочій шиї, тонких рисах, ясних очах, в ореолі легкого білявого волосся мовби застигла ніжна жіночність. Але у виразі обличчя нема нічого ангельського. Коли зовнішність у дівчини заспокійлива, то очі довіри аж ніяк не викликають. — Даруйте за вторгнення, — нарешті озиваюсь я. — Тут дуже темно, я вас не помітив. Дівчина зневажливо гмукає. — Я так і подумала. Спостерігати вас було дуже цікаво. Ви гадали, що ви тут самі, й ходили по кімнаті так, ніби вона належить вам. Ви скидалися на набундюченого півника, що козириться перед курми. В кожному вашому русі відчувалися пиха, егоїзм і погане виховання. Це було кумедно й водночас огидно! Мене аж приголомшує цей її грубий наступ. Коли до мене повертається голос, я сухо кажу: — Якщо моя присутність огидна вам, то не розумію, навіщо ви мене викликали. — Я вас не викликала. — Хіба ви не Гільда Гельсінгфорс? — Звісно, що ні, — відказує дівчина з почуттям відрази. — Щодо мене особисто, то затямте собі: з ЧО мені нема чого робити. Я все зробила для того, щоб вас сюди не допустити. Ви опинилися тут усупереч моїй волі. Згоряючи від люті, вона просто-таки жбурнула ці слова мені в обличчя, а тоді знов прихилилася спиною до дерев’яної обшивки і обпалила мене сповненим ненависті поглядом. Я відвертаюсь від неї і простую до засклених дверей. — Куди це ви? — сичить дівчина в мене за спиною. — Я зачекаю на Гельсінгфорс у залі, де басейн. — Було б краще, якби ви забралися звідси зовсім! — пронизливо кричить вона. — Ось вам моя порада! Ви не знаєте, що вас чекає! Не відповідаючи їй, я причиняю за собою двері. Я й справді не знаю, що мене чекає. Добре знаю тільки, що не повинен більше залишатися в одній кімнаті з цією навіженою. Вона страшенно мене приголомшила. Щоб якось заспокоїтись, я починаю ходити довкола басейну. Раз у раз глибоко вдихаю повітря, виймаю з кишень руки і не без зусиль намагаюся розтиснути кулаки. Так я підходжу — мов «козирячись», як сказала б ота дівчина в шалі, — до південної скляної стіни, коли це в другому кінці басейну відчиняються двері, й разом з поривом вітру до зали розгонистою твердою ходою ступає жінка. Її зріст мене ошелешує. Вона в штанях для верхової їзди, у чоботях, пуловері з відгорненим коміром і з батогом у руці. Помітивши мене, жінка вражено застигає на місці. Її велетенська постать стоїть переді мною, але обличчя повернуте ліворуч, тож я бачу тільки її профіль. Вона скоса дивиться на мене одним оком, наче птах. — Що ви тут робите? — грізно питає жінка. Мені вже набридла ця неповага, і я відповідаю: — Ви самі повинні знати. Це ж бо ви мене сюди викликали. Жінка обпалює мене поглядом — і знову ж таки, як я помічаю, одного ока. — Не прикидайтеся, ніби не розумієте мого запитання. Що ви робите в моєму басейні? Її тон свідчить про те, що я не гідний ступати сюди своєю ногою. — Особа, що сидить у вітальні, не схвалила моєї присутності там. — Яка особа? — питає жінка пихато. — Тут тільки одна особа — я! Коли до людського роду не належить навіть дівчина в шалі, то до якої категорії відносять мене? — Ходімо, — каже жінка. — Зараз я все з’ясую. І вона, розмахуючи батогом, широким кроком простує до вітальні. Я йду за нею. Нашим очам відкривається несподіване видовище. Дівчина з пухнастим білявим волоссям лежить гола долілиць на канапі й уткнувшись обличчям у куток, плаче. — Що з вами, Одрі? — питає Гельсінгфорс. — Цей тип, — відповідає Одрі, підводячись і показуючи на мене пальцем, — намагався мене зґвалтувати. Я з обуренням кричу: — Неправда! В Одрі все фальшиве: голос, очі, плач, поза, нагота. Дівчина нагадує третьорядну актрису, яку режисер марно намагається примусити ввійти в роль. На зґвалтовану вона анітрохи не схожа. — Одрі, — байдужно каже Гельсінгфорс, — перестаньте скиглити й розкажіть мені все до ладу. Але Гельсінгфорс грає теж погано. Надто вже вона холоднокровна. — Це чудовисько… — белькоче Одрі. Я мовчки скрегочу зубами. Все в неї фальшиве — слова, інтонація… — Це чудовисько, — провадить Одрі, — накинулось на мене, тільки-но ввійшло до кімнати. (Як це правдоподібно!) На щастя, я вирвалася від нього, схопила револьвер і запропонувала йому вийти. «Запропонувала»!.. Та вона ще й уміє шляхетно розмовляти! Я не витримую: — Все це від початку до кінця неправда. На жаль, я проказую ці слова, а не викрикую. Тому вони звучать непереконливо. Я теж погано граю. Мабуть, через те, що заражаюсь посередньою грою своїх партнерок. Гельсінгфорс повертає до мене правий бік обличчя, розмахує батогом, наче погрожуючи неугавному собаці, а тоді, не підвищуючи голосу питає мене: — Ви все сказали? — Ось бачите, — каже Одрі, скиглячи, — він зірвав з мене трусики й ліфчик! Вона показує пальцем на розкидані по дивану «речові докази» й револьвер серед них. Я з полегкістю завважую, що Гельсінгфорс хапає зброю, замикає її в шухляді нічного столика й, сховавши ключа в кишеню, знову стає перед Одрі. Її висока, плечиста постать затуляє від мене мою «жертву», і я ступаю крок убік. Але ближче не підходжу. Я майже певен: якщо я знову розтулю рота, Гельсінгфорс не завагається дати мені ляпаса. — Як ви гадаєте, — питає з приголомшливим спокоєм Гельсінгфорс, — чому Мартінеллі порвав бретельки на вашому ліфчику? — Думаю, він хотів подивитись на мої перса, — відповідає Одрі, потуплюючи очі. Гельсінгфорс регоче й величезним пальцем тицяє в крихітні перса Одрі. — Ви жартуєте, люба! Там нема на що дивитись! І знову регоче. Тепер вона принаймні природна. Глумливість пасує їй більше, ніж байдужість. І раптом Гельсінгфорс бере з канапи ліфчик, підносить його собі до носа й нюхає. — Я так і думала — ви брешете! — грізно каже вона. — Гільдо! — Брешете, стерво! Цей ліфчик не пахне потом. Жінка, щоб ви знали, пітніє, коли її намагаються зґвалтувати. Передусім зі страху. А ще через те, що вона відбивається. Ви брешете й брешете мені! Ви були проти приїзду сюди Мартінеллі, а коли я на вашу думку не зважила, ви вирішили будь-що цьому перешкодити. Гаразд. Я вас провчу, як мені перечити. Ви гола, і я зараз же з цього скористаюсь. — Ні, ні! — кричить Одрі, вибалушивши зі страху очі й згорнувшись у клубок. Гельсінгфорс швидко нахиляється, брутально хапає Одрі за ногу, перевертає її на живіт і тягне по канапі, аж поки обидві ноги дівчини повисають у повітрі. Потім Гельсінгфорс стискає їх своїми взутими в чоботи ногами й тричі повільно, з дивовижним спокоєм і силою, яка мене приголомшує, шмагає Одрі батогом по сідницях. На них умить проступають три червоні синці. Одрі скрикує, але тільки один раз, а тоді, хоч як дивно, навіть не скиглить, лише тихенько стогне, наче боїться зчиняти галас. Гельсінгфорс хапає Одрі за руку, скидає її на підлогу, а сама сідає на канапу, розкинувши ноги. — Чоботи! Нага Одрі, шморгаючи носом, підводиться й починає стягати з Гельсінгфорс чоботи. Зробити це нелегко. Дівчині бракує сили, вона вся тремтить. Але водночас Одрі сповнена ласки й покори, немовби їй подобається отак прислуговувати. — Мартінеллі, — каже Гельсінгфорс, повертаючи в мій бік Юпітерів профіль і втупляючись у мене чорним оком, — ось ви й ускочили в халепу! — Я? — Ви ж чули, що сказала Одрі? Вона звинувачує вас у тому, що ви хотіли її зґвалтувати. Я відповідаю, силкуючись зберегти спокій: — Ви добре знаєте, що це неправда. — Це неправда з погляду моїх взаємин з Одрі. Але це зовсім не так з погляду моїх взаємин з вами. — Я вас не розумію. — Пуловер! — звертається Гельсінгфорс до Одрі й погрозливо додає: — І перестаньте скиглити! Ви псуєте мені настрій. Одрі замовкає. — Мартінеллі, — веде далі Гельсінгфорс, як тільки її голова виринає з пуловера, — ви ще не зовсім добре усвідомили ситуацію. Тут правда — лише те, що називаю правдою я. Поміркуйте самі: якщо я вирішу підтвердити слова Одрі, то який суд вас виправдає? — Але таке свідчення було б фальшиве! — То й що? — каже вона, зводячи брови. Я мовчу. Чи серйозно я маю сприймати цю погрозу? А може, це тільки садистський жарт? У цю мить Одрі — очевидно, зрадівши, що мене покарають, — по-пташиному скрикує і, нахилившись, ніжно цілує Гельсінгфорс у руку вище ліктя. Та одразу ж відкидається назад, впирається широкою ступнею в голі груди дівчини й щосили відштовхує її. Одрі падає на підлогу, але вмить схоплюється на ноги. На її обличчі не видно жодного сліду образи чи злоби. — Ви божевільна! — зневажливо вигукує Гельсінгфорс. — Перестаньте мене облизувати, прибережіть свої телячі ніжності для себе. Я їх терпіти не можу. Я вже не раз вам про це казала. — І, скидаючи з себе ліфчик, різко промовляє: — Штани! Цієї миті я відвертаюсь і дивлюся на вогонь у каміні. Мабуть, Одрі завагалася, бо Гельсінгфорс нетерпляче повторює свій наказ. Від штанів справа перейшла, очевидно, до трусиків, бо я чую, як Гельсінгфорс каже із сарказмом: — Легше! Нащо рвати їх?! Ніхто ж не повірить, що мене хтось хотів зґвалтувати! Тиша. Рипить підлога. Мабуть, Гельсінгфорс підвелась. — Піду поплаваю, — каже вона трохи бундючно, так ніби йдеться про важливу подію, про яку неодмінно має знати весь світ. — Одрі, дайте Мартінеллі секундомір. А самі вдягніться й приготуйте для мене чай. Одрі не подає мені секундоміра в руки. Вона кладе його на стіл і колючим поглядом дивиться на мене. Коли я заходжу до зали з басейном, Гельсінгфорс, гола, схожа на статую, стоїть на бортику й показує мені, щоб я став праворуч від неї. Мені спадає на думку, що вона, мабуть, одноока, бо її ліву щоку постійно прикриває густе волосся. Але цієї миті вона закидає його назад, і тепер я бачу і її ліве око, чорне й блискуче, анітрохи не лагідніше за праве. За моїм знаком Гельсінгфорс, наче викинута з катапульти, стрибає у воду, я вмикаю секундомір і дивлюся на неї. Ця жінка — чудова спортсменка. Вона пливе так швидко, що перед її обличчям у воді утворюється своєрідна западина, тож їй не конче повертати голову набік. Але особливо мене вражає її велетенський зріст (заввишки вона, певне, з метр дев’яносто) і м’язи — хоч їх у воді й не видно, все свідчить про неабияку силу цієї жінки. Я стежу за рухами Гельсінгфорс і міркую про те, що коли панівна роль у нашому суспільстві залишиться за жінкою, то, цілком можливо, спорт, який вона візьме собі на озброєння, через кілька поколінь змінить будову її тіла і, з огляду на зріст, вагу та м’язи, зробить її головою сім’ї — якщо сім’я, звісно, ще існуватиме. Гельсінгфорс сказала мені, що збирається проплисти з кінця в кінець басейну вісім разів. Як тільки вона завершує цю дистанцію і торкається пальцями кахляної мозаїки, я зупиняю секундомір. Гельсінгфорс незадоволена своїм часом, звинувачує мене в тому, що я погано його засік, і, насупивши брови, виходить з води. З неї стікають патьоки, вона бере два рушники, один із них кидає мені й, не дивлячись на мене, сухо каже: — Витріть мені спину. Хвилю повагавшись, я підкоряюсь. Якщо мені й доведеться вступити з нею в сутичку, то тільки не через таку дрібницю. А вона, судячи з усього, гадає, що їй усе дозволено. Невже завдяки її мільйонам? А може, завдяки оцій могутній постаті, якої я тепер торкаюся пальцями (мої очі ледве сягають їй до лопаток) і яка здається мені жахливою — адже Гельсінгфорс, я знаю, не завагається скористатися своєю фізичною міццю проти мене. Передусім я вирішую приховати від неї страх, який вона в мене вселяє. Але згодом переконуюсь, що це моє рішення не зовсім слушне. Гельсінгфорс притаманний інстинкт, який допомагає жінкам стримувати себе перед силою чоловіка, з яким вони ходять на прогулянки, щоб не розбудити в ньому звіра. Орудуючи рушником, я з подивом помічаю, що мені вже трохи аж подобається витирати цю статую. Шкіра в неї така гладенька, форми такі гарні, дарма що могутні, такі надзвичайно жіночні, що я не поспішаю завершувати свою роботу. Дивна річ, але ні жорстокість Гельсінгфорс, ні її величезна постать не викликають у мене ніяковості. — Досить, — каже Гельсінгфорс і, не обертаючись, простягає руку по рушник, а потім накидає його собі на плечі. Тоді нахиляється й витирає волосся другим рушником. Я відвертаюся від неї і відходжу на кілька кроків. — Мартінеллі, — каже вона, — як я вам? Я дивлюсь на неї. Вона стоїть у тій самій дивній позі, на яку я вже звертав увагу: тулуб передом до мене, голова на три чверті повернута вбік і обоє очей косують у мій бік. — Ви хочете сказати, фізично? — Так. Мене вже ніщо не дивує. Я витирав її після басейну, а тепер став для неї дзеркалом. Я міряю поглядом цього велетенського Нарциса з ніг до голови й кажу: — Виняткова. — Як це виняткова? — Зростом, вродою і пропорціями. Вона недовірливо зводить на мене очі. — Чому ви надумали ганити мої пропорції? — А я їх зовсім не ганю. — Тоді чим же вони виняткові? — У вас об’єм таза менший за об’єм грудей. — Докторе, не говоріть зі мною якоюсь тарабарською мовою. Скажіть це по-людському. — У вас плечі ширші за клуби. — І в цьому їхня винятковість? — У жінки — так. Гельсінгфорс насуплює брови. Потім знову зводить на мене гордовитий погляд і спокійно каже: — Докторе, ви відстали від життя. Нині традиційні уявлення про мужність і жіночність зовсім змінилися. Он воно що! Невже я цього таки не знав? А скільки ж часу мені це втовкмачували! Як я міг забути нове євангеліє! Хіба все це не очевидно? Вже нема хромосомів! Ні яєчника, ні зародкових клітин, ні гормонної секреції! І звісно, жіночого лона! Не стало персів, вагітності й годування материнським молоком! Уже нема й різниці в сердечних ритмах! Цікаво, коли я дозволю собі сказати, що лобковий волосяний покрив у цієї вродливої жінки-атлета має вигляд класичного трикутника, а не ромба, як у мене, то в яких гріхах, у якому ухильництві вона мене звинуватить? Я вдаюсь до зброї слабких: мовчу. «Жіночий» привілей на останнє слово я залишаю за Гельсінгфорс. У житті народів бувають моменти, коли одна фраза змінює хід подій, коли з подивом доводиться відзначати, що словесні нісенітниці витісняють наукову правду. Тепер я переживаю один із таких моментів і відчуваю, що проти течії веслувати марно. Це була б надто велика помилка. Треба зачекати, поки магія гасел розвіється. А тим часом припустімо, що супержінка, яка оце підноситься переді мною зі своїми повними грудьми, була б збудована так само, як я, і жила б за тими самими фізіологічними законами. Що ж, припустімо! Припустімо також, що я, бувши цілком схожий на Гельсінгфорс, і справді стояв би як чоловік на значно нижчому щаблі, ніж вона. Зрештою, чого варта ця суперечність? Мене не повинна більше цікавити логіка. — Мартінеллі, — озивається Гельсінгфорс, — зачекайте мене у вітальні. Я зараз туди прийду. Нарешті я дізнаюсь, чого вона від мене хоче! Я покидаю її і, простуючи до вітальні, нишком дивлюсь, як вона рушає в бік дверей, що ведуть до ванної.  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка