Різновиди декоративно-ужиткового мистецтва. Український костюм мета: узагальнити знання учнів з теми «Різновиди декоративно-ужиткового мистецтва»



Сторінка1/2
Дата конвертації26.04.2016
Розмір0.58 Mb.
  1   2


РІЗНОВИДИ ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВОГО МИСТЕЦТВА. УКРАЇНСЬКИЙ КОСТЮМ

Мета: узагальнити знання учнів з теми «Різновиди декоративно-ужиткового мистецтва»; розвивати вміння учнів аргументовано висловлювати свої думки та почуття, викликані сприйняттям творів декоративно-ужиткового мистецтва; закріпити І навички передавання пропорції фігури людини в залежності І від її віку та зросту; виховувати акуратність, формувати естетичний смак, активізувати творчу ініціативу учнів.

Обладнання: таблиця «Види декоративно-ужиткового мистецтва», додатки і із зображенням різновидів декоративно-ужиткового мистецтва, номерки, зображення українських жіночих та чоловічих 1 костюмів; зразок малюнка на тему «Український костюм», І грамзапис пісні «Несе Галя воду».

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, узагальнення та закріплення І вивченого.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ


Оголошення теми та завдань уроку.

Слово вчителя

Сьогодні на уроці ми узагальнимо знання різновидів декоративно-ужиткового мистецтва і презентуємо свої уміння відтворювати на папері український І костюм.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Запитання:



  • Назвіть види декоративно-ужиткового мистецтва.

  • Про що говорить назва «декоративно-ужиткове мистецтво»? (Французьке слово декор — прикраса.)

  • Кому належать слова про те, що в ідеально складеному тілі розмірній пропорційні між собою всі частини?

III. ОСНОВНА ЧАСТИНА

На уроці буде проведено гру-вікторину «Мозаїка різновидів декоративно-ужиткового мистецтва». Для її проведення клас ділиться на дві команди. У кожній команді обирається капітан.



Ознайомлення з правилами гри-вікторини

На столі учителя підготовлені репродукції творів декоративно-ужиткового мистецтва. Твори пронумеровані. Представники кожної з команд витягують І

по черзі номер запитання та отримують від вчителя репродукцію, яка демонструється класу та аналізується учнем за схемою:


  • різновид твору;

  • призначення в побуті;

  • особливості стилізації (необхідно пояснити, як стилізувалась форма, колірні співвідношення) — естетичне і емоційне враження учнів від твору.
    Відповідь на кожне запитання оцінюється у 3 бали. Таким чином, максимальна кількість балів — 15. Якщо відповідь є неповною, то її доповнює капітан
    команди. Якщо із завданням не справляється один капітан, дати відповідь має
    право капітан другої команди і отримати додаткові бали.

Проведення гри-вікторини «Мозаїка різновидів декоративно-ужиткового мистецтва» (25 хвилин).

Підведення підсумків (5 хвилин).

Після підведення підсумків учитель пропонує учням відтворити на папері людину, одягнену в український одяг. Одяг може бути як чоловічий, так і жіночий або дівочий. Кращі малюнки будуть презентовані та за них будуть додані бали кожній із команд.

У ч й т ель. При зображенні людини слід пам'ятати, що основні пропорційні співвідношення окремих частин тіла є практично однаковими для усіх людей. Одиницею виміру при зображенні людини є висота голови. У фігуру людини висота голови вміщується вісім разів. Прослухавши розповіді про жіночі і чоловічі українські костюми, ви з легкістю упораєтесь із завданням.

IV. ПРАКТИЧНА РОБОТА

Малювання постаті людини в українському костюмі, спираючись на знання про нього та малюнки, підготовлені на дошці. Під час роботи звучать мелодії українських пісень (наприклад, «Несе Галя воду»).

V. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКУ УРОКУ

Під керівництвом капітанів члени команд презентують свої роботи. Кращі роботи приносять своїм командам додаткові бали.

Капітан, команда якого отримала більшу кількість балів, нагороджує медаллю «Знавець мистецтва» кожного члена команди.

Примірці відповіді учасників вікторини (зі своїм аналізом і емоційним враженням від твору)

Плетиво — це один із видів декоративно-ужиткового мистецтва. Плетені вироби виготовляють із гнучких рослинних матеріалів — лози, стебел, соломи. Завдяки пружній формі, своєрідному плетенню, ритміці ажурних смужок можна створити різноманітні речі: меблі, предмети побуту, іграшки, елементи одягу. В цьому випадку це предмет побуту — кошик (лозоплетіння).

Ковальство — найдавніше ремесло в Україні. Ковалі, як чарівники, що володіють складним і таємничим мистецтвом, перетворюють метал на ті чи інші речі. Це — мережані візерунки на решітках храмів, загорожах парків і садів, камінних і віконних ґратах. Усі ці вироби поєднані з навколишнім простором.

Одним із найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва е декоративний розпис. Він поширений в усіх куточках України, відомий у багатьох країнах світу.

В історії культури українського народу одна із найяскравіших сторінок належить мистецтву петриківського розпису. Петриківський розпис — це імпровізація, виконана рухом та натиском пензлика легко та віртуозно. Він бере свій початок із настінного малювання, поширеного в селах України, особливо на Дніпропетровщині.

Серед розмаїття форм ужиткового мистецтва України виділяється витинанка. Народні витинанки як прикраса сільської хати з'явилася всередині XIX століття. Найбільш розповсюдженими були на Прикарпатті та Придністров'ї. Мотиви української витинанки надзвичайно різноманітні. В кожному регіоні майстри витинають зображення «вазон». Композиція розміщення елементів витинанки притаманна і в вишивці та килимарство.

Флористика — це техніка створення композиції з природних матеріалів. Зображення у техніці флористики будується за загальними правилами композиції. Оригінальності композиції можуть надати асиметрично розміщені елементи.

Гравюра (від французького «вирізати») — відбиток з основи, на якій попередньо вирізають або прошкрябують зображення. Залежно від матеріалу дошки гравюра буває таких видів: на дереві — ксилографія, на металі — офорт, на лінолеумі — ліногравюра.

Писанкарство — це діє один прояв самобутньої культури народу. Писанки прикрашали орнаментами — візерунками, побудованими на ритмічному повторенні геометричних елементів, рослинних чи тваринних мотивів. Найпоширеніша техніка декорування великодніх яєць — восковий розпис, хоча поширеним були і дряпанки, або шкрябанки. Найкращі писанки освячувались у церкві і обов'язково зберігались від Великодня до Великодня.

З льону, конопель і вовни слов'яни ткали чудові килими, сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання. Ткацтво — одна із найдавніших елементів національної культури українського народу.

Особливо вражають високою естетикою, а також технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовування чернь срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування.

Килимарство — традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь ткацтва. Із найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла. Килими були обов'язковою частиною вінка (приданого жінки); ними сплачували данину.

Вишивка — одна із давніх і найбільш розповсюдженим видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються чоловічі та жіночі сорочки, скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментами та сюжетними композиціями.

Гончарство — виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина с пластичною під час формування і досить твердою після випалу.

Український одяг — яскраве і самобутнє культурне явище. У народному костюмі відбились спільність походження й історичної долі. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення історії та різновидом декоративно-ужиткового мистецтва.

Український жіночий одяг складається з вишитої сорочки і поясного одягу: дерги, запаски, плахти, поневи. Понева — елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки ззаду кріпиться на талії. У прохолодну погоду жінки носили безрукавки (корсетки, кептарі). Сорочка, як правило, прикрашена вишивкою або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах. Орнамент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господиню від злих духів та хвороб. На голові жінки носили очіпки, рушниковоподібні головні убори, пізніше — хустки.

Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і прикрашали стрічками, квітами. Дівчата та жінки носили багато прикрас із перлів, найбільшою цінністю вважалися коралі. Чоботи носили чорні або червоні.

Чоловічий костюм складався із заправленої в штани сорочки, безрукавки і пояса. На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони були яскравою прикрасою одягу і показником достатку. Чоловіки стригли волосся «під горщик». Молоді і середніх літ чоловіки голилися, залишаючи лише вуса. Бороди носили тільки старі чоловіки. Влітку головним убором був солом'яний капелюх, в інший час — повстяна шапка.

Восени та взимку і чоловіки, і жінки носили опанчу (довгий дорожній одяг із капюшоном, прикрашений кольоровими шнурами). Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність, яка досягалася багатими вишивками, аплікаціями, різноманітними дорогими прикрасами. Отже, в українському костюмі зібрано безліч різновидів декоративно-ужиткового мистецтва.
декоративно-ужиткове мистецтво. традиційний народний одяг українців. костюми народів світу

(2 год)

Мета: познайомити учнів із декоративно-ужитковим мистецтвом на прикладі національного костюма; художніми особливостями народного одягу, його обереговим значенням, важливим елементом матеріальної та художньої культури; дати історичні відомості про розвиток національного костюма, розглянути значення костюма в літературі і художній культурі; розвивати вміння працювати з джерелами інформації, абстрактне мислення та часо-просторові орієнтири, робити висновки; виховувати ціннісні естетичні та художні смаки.

Обладнання: фотографії і плакати «Український народний одяг», українські сорочки різних регіонів України, прикраси; запис пісні Д. Пав-личка «Два кольори», слайдові матеріали, словник термінів до теми.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, узагальнення та закріплення вивченого.



Хід уроку

1 ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

Оголошення теми та завдань уроку

АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Метод «Тренування»

Запитання:

— Які ви знаєте види декоративно-ужиткового мистецтва?

Зразок відповіді



III. МОТИВАЦІЙНИЙ АСПЕКТ .

Учитель. Краса і колоритність, багатошаровість, повторення минулих форм, пропорцій і кольорових сполучень, спадковість прогресивних традицій, символіка національного вбрання дає змогу оригінальне і надзвичайно цікаво проілюструвати декоративно-ужиткове мистецтво народу.

Кожен народ має своє неповторне індивідуальне обличчя як у духовній культурі, так і в побуті. Ця індивідуальність знайшла своє відображення і в традиційному народному одязі, який формувався протягом багатьох століть. Характерною рисою українського одягу є його декоративна мальовничість, яка віддзеркалює високий рівень культури, володіння різними технологіями виробництва матеріалів та оздоблення.

Тож на уроці ми ознайомимося з традиційним костюмом, його складом, історією розвитку, його відображення в художній спадщині.

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Учитель. Україна — колиска талантів, народного мистецтва.

М. В. Гоголь писав російською мовою, але героями його творів були українські хлопці та дівчата — складові етносу України, і велике значення він надавав саме опису українського костюма.



Інсценізація учнями уривку твору М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом».

Діалог Оксани і Вакули.

Завдання: назвати інсценізований твір та героїв.

Учитель. Давайте подивимось та назвемо, у що вдягнуті Оксана і Вакула.

(Відповіді учнів.)

Розповідь учителя з переглядом демонстраційного матеріалу

Основні елементи українського одягу мають давньослов'янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Це перш за все домоткані тунікоподібні сорочки, рушникоподібні жіночі головні убори (намітки), стегновий одяг у вигляді незшитого шматка тканини (запаска), вузькі полотняні чоловічі штани, плетені або ткані орнаментовані пояси.

Кожен учень до нашого заняття готував опис окремих елементів народного одягу, досліджував їх витоки і презентуватиме свою роботу.

Орієнтовні тексти повідомлень

Учень 1. Дуже різноманітний, із особливостями у кожному регіоні, український чоловічий одяг мав суттєво єдину основу — полотняні (суконні) штани і натільну сорочку з обов'язковою вишивкою. У західних регіонах до цієї основи майже обов'язково додавався той чи інший нагрудний одяг без рукавів, прикрашений овчиною, шнурами та аплікацією. На сході нагрудний одяг майже завжди мав рукави і не був так рясно прикрашений.

Дитячий одяг на усій території Україні складався із сорочки, а трохи пізніше (із середини XIX ст.) — і з полотняних штанів. Інколи на нога взували личаки з лика, але у теплу пору року діти ходили босоніж.

Учень 2. Жіночий одяг на всій території України має дуже багато спільного, але внаслідок різних національних і культурних впливів, а також різних природних умов виникли дуже помітні регіональні розбіжності. І це стосується не тільки характеру орнаментації, але й більш суттєвих рис. Наприклад, майже на всій території Карпат і Закарпаття безрукавий нагрудний одяг (кептар, цуркан), дуже рясно прикрашений шнурами, китицями, аплікацією, був типовим і майже обов'язковим елементом одягу. У побуті більш значну роль відігравали вироби з вовни. Ширше ніж в інших регіонах для прикрашання і виготовлення одягу використовувалися шкіра та хутро. У прикрасах півдня, сходу і центру України відчутним був вплив тюркських і перських народів, тоді як на заході домінуючим був вплив народів Центральної і Західної Європи.

Одяг літніх жінок мав більш стриманий характер, голова заміжніх обов'язково була покрита. Дівчата до 15 років зазвичай мали носити лише підперезану сорочку з білого полотна, голова була непокрита.

учень 3. Як шотландський кельт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка-вишнванка є знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки: волинські, слобожанські, полтавські, подільські тощо. Але все ж є у них щось спільне, що усіх їх єднає.

Перш за все справжня сорочка шиється із саморобного полотна, льняного чи конопляного. Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для святкових — тонше, вибілене. Святкова сорочка обов'язково мала вишивку (тому вона і називалася вишиванка).

Можливо, раніше жіночі і чоловічі сорочки були дуже схожі за кроєм, тобто мали однаковий тунікоподібний (його ще називають «вперекидку») крій. Але вже у XIX ст. жіночі сорочки в усіх регіонах України істотно відрізнялися від чоловічих як за кроєм, так і за розташуванням вишивки. Окрім того, жіночі сорочки були значно довші за чоловічі.

*

Виділяють чотири основні різновиди крою жіночої сорочки:


  • тунікоподібний;

  • із плечовими вставками;

  • із суцільним рукавом; |

  • на кокетці.

Тунікоподібний крій найбільш архаїчний. Сорочку шиють із однієї центральної, перегнутої поперек, пільки, до якої по боках пришивали дві поздовжньо н

перегнуті пільки — рукави. Нижче рукавів до стану пришивали бочки (у половину і пільки завширшки) та ластки. По центру перегнутої частини стану вирізували горловину й робили глибокий розріз — пазушку. Такий крій сорочок називається ще «вперекидку», '«хлоп'янка».



Сорочка із плечовими вставками — крій, що у XIX — на початку XX ст. побутував переважно у жіночому одязі всіх слов'янських народів.

Плечові вставки являли собою прямокутні (іноді трапецієподібні) шматки полотна, які з'єднували передню і задню частини сорочки. Вставки вшивали між передньою та задньою пілками під прямим кутом до стану.

Рукав до вставки пришивали не призбируючи або ж закладали у дрібні зборки — «кухлики».

Сорочка із суцільним рукавом — крій, що побутував на території України у двох варіантах. У першому варіанті верхня частина рукава мала форму вставки; рукав пришивався по основі або по пітканню. У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі.

Об'ємність верхньої частини сорочки регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим меншою була ластка. На ластку та додаткову півпільку часто йшло полотно гіршої якості.



Сорочка на кокетці — крій що пізніше за інші набув поширення у жіночому одязі, спочатку у південних, а наприкінці XIX — на початку XX ст. і в центральних районах. До Закарпаття сорочки на кокетці прийшли із Румунії, тому тут вони мають назву «волошка».

Конструкція стану такої сорочки визначалася кількістю пілок, залежно від ширини їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або асиметрично відносно центру фігури. В об'ємі сорочка мала 140—145 см.

Учень 4. Одним із найдавніших елементів одягу була сорочка. У давні часи вона слугувала як натільним, так і верхнім одягом. Вона ще й була провідником магічної сили, прихованої у людині, тому що безпосередньо облягала її тіло, оберігала її і від холоду, і від злого ока. Вишивка, яка з'явилася пізніше, також виконувала оберегову функцію, вишивали комір або смужку, яка облягала шию, манжети рукавів та поділ сорочки, щоб людина була захищена з усіх боків.

Існує легенда про те, як на землі лютувала страшна пошесть. Вимирали сім'ї і навіть цілі села. І ось одна жінка, втративши всю сім'ю, крім одного найменшого синочка, молила Бога, щоб він зберіг хоч цю її дитину. І Бог відкрив їй таємницю:

— Виший дитині і собі на сорочці хрести — знак для ангелів. Бо на кому нема хреста, той загине. Але нікому не розповідай про це, бо загинеш сама і твій син.

Жінка зробила все так, як було велено, але не могла дивитися на те, як помирали інші. І ось розповіла вона всім про обереги, та люди не повірили їй. Тоді вона зірвала сорочку із сина, і він помер на очах у всіх.

З того часу люди вишивають сорочки. 1 служать вони оберегами від усякого зла. А чорний та червоний кольори, які здебільшого переплітаються у візерунках, символізують собою радість і горе, адже все людське життя — це і біль, і радість.

Учитель. Про це співається й у відомій пісні Д. Павличка «Два кольори».Послухайте цю пісню у виконанні Василя Зінкевича. (Учні прослуховують пісню «Два кольори*.)

Учитель. Сорочка, вишита матір'ю, оберігала від зла, служила згадкою про рідний дім, нагадувала про тепло материнських рук і любов матері, яку вона вкладала у кожен візерунок, вишиваючи довгими вечорами. Кожна дівчина мусила собі на придане приготувати до шістнадцяти сорочок: і святкових, і для роботи.

Після заручин дівчина вишивала сорочку для молодого, яку він повинен був одягнути на весілля. Часто вона повинна була вишивати і ночами, щоб закінчити її.

Сорочка найбільше оспівана у фольклорі. А скільки прислів'їв та приказок складено про сорочку. Наведіть приклади.

Учні


  • Своя сорочка ближче до тіла.

  • Йому пощастило, бо народився у сорочці.

Учитель. Важливим джерелом у вивченні історії українського традиційного костюма є образотворчі (живописні та графічні матеріали). Крім фресок соборів, іконопису, книжкової мініатюри, значну інформацію маємо у портретному живописі XVII—XIX ст., а також у творах побутового жанру XVIII ст. та в роботах художників-пересувників XIX ст.

Високодосвідчені представники творчої інтелігенції XVIII—XIX ст. уособлювали в собі і художників, і науковців, і етнографів. Це і художники-пересувники, які вивчали побут українського народу,— В. А. Тропінін, Т. Г. Шевченко, Л. М. Жемчужников, І. С. їжакевич, П. Д. Мартинович, М. І. Мурашко, і О. О. Мурашко, О. Г. Сластіон, Ю. Ю. Павлович та інші. Це і такі вчені, як і Ф. Вовк, Де ля Фліз, О. І. Рігельман, О. Ф. Шафонський та інші, які працювали у безпосередньому зв'язку із художниками і подавали зведений, аналітичний ілюстративний матеріал з історії українського одягу.

Цілу портретну галерею українських селян-кріпаків створив у першій] чверті XIX ст. художник В. А. Тропінін. Серію реалістичних селянських образів і сцен із життя та побуту українців залишив після себе геніальний український поет і художник Т. Г. Шевченко. Його традиції продовжили такі відомі українські художники, як Л. М. Жемчужников, І. І. Соколов, К. О. Трутовський. Тема побутового українського жанру червоною ниткою проходить у другій половині XIX — на початку XX ст. крізь творчість художників П. Д. Мартиновича, С. І. Васильківського, М. С. Самокиша, В. Є. Маковського, О. Г. Сластіо-1 на, М. К. Пимоненка та О. О. Мурашка. У творах цих митців головні герої —1 українські селяни — завжди з великою реалістичністю зображені у притаманні йому для них вбранні.

Традиції класичної спадщини розвиваються у творах художників XX ст. К. Д. Трохименка, М. Г. Дерегуса, Т. Н. Яблонської, які зафіксували і ті зміни, що відбуваються в одязі. Поверх сорочки одягали нагрудний одяг.



Запитання:

• Які ви знаєте види жіночого та чоловічого нагрудного одягу?


(Жіночий нагрудний одяг — це керсетка (безрукавка з фабричної тканини),

яка декорувалася вишивкою або аплікацією. Юпка (куртка, кохта) — одяг із рукавами, який повторював форму та крій

безрукавок.

Кептар — хутряна безрукавка, яку носили і жінки, і чоловіки Карпат та Прикарпаття.)

• Які різновиди поясного одягу ви знаєте?

(Найдавніший жіночий слов'янський одяг — запаска. Вона складалася із двох вузьких пілок вовняної тканини. Спочатку пов'язували задню частику, а потім передню — попередницю, яка прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою. Передню частину часто заміняв фартух із парчі, шовку, із білого полотна зі смугою орнаменту.



Плахта — одяг, зшитий частково з обох боків із двох полотнищ. Зшита частина облягала фігуру ззаду, а незшиті крила вільно звисали по боках, а іноді підтикалися під пояс.

Зустрічалися різновиди спідниць: андарак, димка, кабат, літник.

Чоловічий поясний одяг найдавніших часів — це гачі. Вони шилися із білого або сірого полотна. Нижня частина їх обтягувала ногу, а верхня — кріпилася на талії за допомогою шворки.

Запорізькі козаки носили шаровари. Вони шилися із яскравої тканини, оксамиту. Крій їх був дуже широкий, що вони, за словами Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели».

Поверх сорочки козаки носили жупан із шовку чи парчі яскравих кольорів.

Верхній одяг — кирею — носила козацька старшина, її розшивали дорогоцінним камінням, хутром.



Кунтуш — одяг із відкидними рукавами, його одягали поверх жупана.)

• Назвіть, який ви знаєте верхній одяг, характерний для українців.


(Капота — старовинний святковий одяг. Його шили із тонкого сукна яскравого кольору.

Керея (сіряк, свита) — плащоподібний одяг із саморобного сукна чорного або сірого кольору. Носили його в негоду.

Єердак — старовинний гуцульський одяг. Носили його, накладаючи на плечі. Оздоблений він був шнурами із кольорових ниток.

Кожух — зимовий одяг із овечого хутра.)

• Пояс у давнину також служив оберегом. Які різновиди поясів ви знаєте?


(Крайки — жіночі пояси, якими утримувався одяг.

Слуцькі пояси — пояси із дорогих тканин, їх носила козацька старшина, ткали їх золотом і шовком. Виготовляли їх у м. Слуцьку в Білорусії.

Черес — шкіряний пояс, який носили чоловіки у гірських районах Карпат.)

• Які види жіночих прикрас лі знаєте?

Ще у давнину людина носила різні прикраси із кістки, рогу, дорогоцінного каміння, які служили і прикрасою, і виконували роль оберегів. З часом вони втратили оберегову функцію і стали виконувати лише роль прикрас.

Серед найпоширеніших прикрас українок є намисто. Найбільше цінувалося намисто із коралів, бурштину, перлів, гранатів, смальти, із венеціанського скла.

Кораловому намисту народ приписував лікувальні властивості. Намисто з бурштину, вважали, має принести здоров'я і щастя.

Жінки носили ще прикраси із бісеру — ґердани та силянки.

Серед традиційних прикрас використовували і монети, їх скріплювали між собою і носили разом із намистом. Називали їх дукатами. Носили окремо одну монету з бантом — дукач. Багатші носили австрійські монети, бідні — просту саморобну бляшку.

Гуцули носили прикраси, які мали культове значення,— згарди (нанизані на ремінець чи шнурок мідні литі хрестики, між якими чіпляли мідні трубочки чи спіралі).

Учитель. Український одяг XVII—XIX століття розкривав соціальну структуру суспільства. Костюм того часу був своєрідною ознакою, за якою визначалась належність людини до певної соціальної групи.

Заможні верстви населення (козацька старшина, духовенство) для пошиття одягу використовували високоякісні тканини — парчу, оксамит, штоф, золототкані привозні тканини.

Одяг сільського населення виготовлявся в основному із домотканих тканин, хоча заможніші використовували і фабричні тканини.

Костюм простого міського люду був близьким до селянського, проте відрізнявся різноманітністю прикрас, таких, як сережки, намиста, браслети, підвіски.

Найстійкішим щодо збереження давньоруських традицій був одяг сільського населення України.

Народний одяг мав свої регіональні відмінності. Він відрізнявся вишивкою,! особливостями крою, кольоровою гамою. Розгляньте плакати, на яких ви бачите костюми різних регіонів України, і визначте їх характерні особливості.



(Учні самостійно визначають.)

.

Учитель. Отже, як ми бачимо, народний одяг не лише визначав національні, соціальні, статеві відмінності, але й виконував естетичну функцію та1 служив оберегом. Народний костюм є важливим джерелом вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних уподобань, духовної культури.

-

.V. ЗАКРІПЛЕННЯ НАБУТИХ ЗНАНЬ УЧНІВ



Тест

Вказати правильну відповідь.

1. Який крій мали жіночі і чоловічі сорочки?

а) Волинський;

б) слобожанський;

в) тунікоподібний.

2. Що з перерахованого є нагрудним одягом?
а) черес;

б)кептар; в) кучма.

3. Що із перерахованого не є поясним одягом?

а) постоли;

б) гачі;

в) шаровари.

4. Який елемент одягу називали «попередниця»?

а) Запаска;

б) спідниця;

в) опинка.

5. Що не одягали на голову?
а) Чепець;
б)капчури;

в) очіпок.

6. Що не належало до прикрас?
а) Крайка;

б)дукати; в) намисто.

VI. ПІДСУМОК УРОКУ

Висновки учнів. Заключне слово вчителя

Сьогодні на нашому уроці ми познайомились із видами декоративно-ужиткового мистецтва, традиційним народним костюмом — частиною нашої культури.

Хочеться завершити сьогоднішній урок такими словами:

Невже тоді носили лиш для моди

Сорочки, і жупани, й кожухи?

У них — живе історія народу,

Його талант прекрасний і важкий.

І їх ні час, ні простір не порушать,

Нехай на порох зітруться роки!

У них живуть людські безсмертні душі,

Ті добрі чари легкої руки.

Оцінювання роботи учнів на уроці.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ



  1. Підібрати матеріали про костюми народів світу;

  2. Відвідувати музеї декоративно-ужиткового мистецтва.

СЛОВНИК ДО ТЕМИ

Жіночий одяг на усій території України має дуже багато спільного, але внаслідок різних національних і культурних впливів, а також різних природних умов виникли дуже помітні регіональні розбіжності. І це стосується не тільки характеру орнаментації, а й більш суттєвих рис. Наприклад, майже на всій території Карпат і Закарпаття безрукавий нагрудний одяг (кептар, цуркан), дуже рясно прикрашений шнурами, китицями, аплікацією, був типовим, майже обов'язковим, елементом одягу. У побуті більш значну роль відігравали вироби з вовни. Ширше ніж в інших регіонах для прикрашання і виготовлення одягу використовувалися шкіра та хутро. У прикрасах півдня, сходу і центру України відчутним був вплив тюркських і перських народів, тоді як на заході домінуючим був вплив народів Центральної і Західної Європи.

Одяг літніх жінок мав більш стриманий характер, голова заміжніх обов'язково була покрита. Дівчата до 15 років зазвичай мали носити лише підперезану сорочку з білого полотна, голова була непокритою.

Сорочка — натільний одяг із білого полотна. Жіноча сорочка довша за чоловічу, шиється із двох частин (верхня до пояса — з тоншого полотна; нижня — з грубішого, коли вона зношувалася, її відпорювали і пришивали нову). Прикрашаються місця з'єднання рукава з плечем; часто — гаптуванням. У молодих жінок зазвичай сорочки були пошиті із тонкої тканини, краще та щедріше розшиті. У літніх жінок сорочка була такою самою, як у молодиць, але вишивка була скромнішою, стриманішою.



Опинка — оригінальний жіночій поясний одяг, шмат саморобної вовняної тканини, що утримувався на талії за допомогою зав'язок. Жінки закочували один бік спинки, а дівчата — інший.

Запаска — шмат тканини, що одягали поверх сорочки. Разом із подолом сорочки запаска закривала ноги аж до кісточок. Кінці запасок прикрашали китицями чи помпонами. Опинка і запаска були типовим одягом жінок західних, регіонів.

Плахта святковий стегновий одяг із вовни. Плахта складається із двох рушників («гривок»), зшитих до половини разом. Плахту перегинали через пояс чи крайку таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «крила» — звисали з боків. Поширеним було ткання плахти у дрібні чотирикутники, заповнені узором. За орнаментом і барвами плахту називаючи «картатою», «рогаткою», «синяткою», «крижевою», «хрещаткою», «закладяною».
Попередниця (запаска, фартушок, плат) — шматок широкої пілки, прикрашений вишивкою на подолі, який обов'язково вдягали поверх плахти. Як і плахта, попередниця характерна для Лівобережжя.

Спідниця — зшитий стегновий одяг із вовняних, напіввовняних та полотняних тканин. Спідниця з'явилася в Україні досить пізно і була спочатку одягом міщанок, лише згодом вона прийшла у село.

Ще 120—130 років тому фартух слугував швидше прикрасою, ніж захистом одягу від бруду. Його носили з різними типами стегнового одягу і часто шили із дорогих тканин (парча, візерунчастий шовк, шерсть). Фартух був поширеним на всій території України.



Крайка --- тканий чи плетений пояс із шовку чи вовни з яскравими смужками.

Пояс. У Східній і Центральній Україні були ще і довгі (до 3 м), і широкі (20—39 см) шерстяні пояси з кольорової тканини (червоної, зеленої, синьої і чорної) з поздовжніми смугами і бахромою по краях. Зав'язували їх по-різному: то ззаду, то з боків, часто створюючи банти з довгими краями; а коли підв'язували верхній одяг, то краї заправляли всередину.

Кептар — нагрудний одяг із овчини, який носили хутром усередину. Прикрашали його різноманітними шнурами, аплікацією, вишивкою. У різних частинах Західної України він мав різні назви, але типовим є те, що він завжди був дуже рясно прикрашений.

Керсетка (корсетка). — верхній жіночий одяг — пошита в талію безрукавка з кольорової тканини; типова для Лівобережжя.

Хустка — шматок тканини або в'язаний трикотажний виріб, переважно квадратний, який пов'язують на голову чи шию або напинають на плечі. Зазвичай хустки прикрашали вишивкою чи набивним малюнком.

Очіпок (чепець, чепчик) — головний убір заміжньої жінки, що мав різноманітну форму: округлу, напівяйцеподібну, циліндричну, розширену вгору і сідлоподібну (з двома гребнями поперек голови). Призбирували в складки у повздовжньому і поперечному напрямках.

Стрічки-бинди — яскраві стрічки, які підв'язували до вінка.

Звитий вінок — головний убір, прикраса, що звивалася з живих або штучних квітів.

Вінок-шнур — тоненькі яскраві стрічки, які пов'язувалися навколо голови і закріплювалися ззаду, підтримуючи розпущене волосся. Іноді ззаду нав'язували багато різнокольорових стрічок, іноді з боку встромляли живі або штучні квіти.

Капчури — короткі вовняні панчохи.

Постоли (морінні, ходаки) — м'яке селянське взуття, що робилося із одного шматка товстої м'якої шкіри. Постоли стягувалися навкруг стопи за допомогою мотузки або шкіряного шнура. Різновиди: тупоносі та гостроносі.

Черевики — невисоке взуття, переважно на шнурках або ґудзиках. Личаки — плетене луб'яне взуття. Зазвичай його носили з онучами.

Намисто — нагрудна прикраса із нанизаних на шнурок або нитку різнокольорових кульок із каміння, скла або металу. Найбільш цінними вважались намиста із гранату, перлин та коралів.

Дукати — жіночі прикраси з монет, різновид намиста.

Дуже різноманітний, із особливостями у кожному регіоні, український чоловічий одяг мав суттєво єдину основу — полотняні (суконні) штани і натільну сорочку з обов'язковою вишивкою. У західних регіонах до цієї основи майже обов'язково додавався той чи інший нагрудний одяг без рукавів, прикрашений овчиною, шнурами та аплікацією. На сході нагрудний одяг майже завжди мав рукави і не був так рясно прикрашений.

Дитячий одяг на усій території Україні складався із сорочки, а трохи пізніше (із середини XIX ст.) — і з полотняних штанів. Інколи на ноги взували личаки з лика, але у теплу пору року діти ходили босоніж.

Сорочка — натільний одяг із білого полотна. На заході вона доходила майже до колін і носилася поверх штанів. Виріз горловини зав'язували на шнурок чи стрічку. Вишивка прикрашала комір, груди, пазушку та поділ. На сході сорочка була коротша, забиралася у шаровари. Вона мала широкі, зібрані на манжетах, рукави. Вишитими найчастіше були комір і нагруддя.

Гачі — вузькі сукняні штани (у деяких західних регіонах — червоні), які або застібувались на ґудзик, або стягувалися шнуром.

Шаровари — дуже широкі штани, що їх переважно заправляли у халяви. Зверху шаровари мали очкурню, через яку просмикувався очкур, що стягував їх на талії. Вважається, що їх привезли до України козаки зі східних походів.

Кептар — нагрудний хутряний одяг без рукавів мешканців Карпат, що за-: вжди оздоблений вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.

Сердак (сардак) — рід верхнього теплого короткого сукняного одягу.

Черес — широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж із двох складених разом ]ременів таким чином, що мав усередині порожнину для грошей тощо. Був поширений у деяких районах Західної України.

На Сході пояси зазвичай носили з кольорової (червоної, синьої чи зеленої) шовкової, бавовняної чи вовняної тканини. Його кілька разів обкручували навколо талії поверх очкура і зав'язували на вузол. Кінцівки пояса завжди при-. ] кращали китицями чи бахромою. На заході пояс був зазвичай тканий, із орнаментом.



Постоли (морщениці) — м'яке селянське взуття із цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке зазвичай носили з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками (волоками) чи шкіряними ременями.

Чоботи — чорні юхтові або хромові з високими м'якими халявами, що шили із шкіри коней.

Капелюх — головний убір з товстої м'якої тканини, прикрашений кольоровою стрічкою, пером півня тощо.

Кучма — висока циліндрична шапка з овчини або іншого хутра.

Як шотландський кільт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка-вишиванка є знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки: волинські, слобожанські, полтавські, подільські тощо. Але, все ж є у них щось спільне, що усіх їх єднає.

Перш за все справжня сорочка шиється із саморобного полотна, лляного чи конопляного. Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для святкових — тонше, вибілене. Святкова сорочка обов'язково мала вишивку (тому
вона і називалася вишиванка). -•»

Можливо, раніше жіночі і чоловічі сорочки були дуже схожі за кроєм, тобто мали однаковий тунікоподібний (його ще називають «вперекидку») крій. Але вже у XIX ст. жіночі сорочки в усіх регіонах України істотно відрізнялися від чоловічих як за кроєм, так і за розташуванням вишивки. Окрім того жіночі сорочки були значно довші за чоловічі.

Виділяють чотири основні різновиди крою жіночої сорочки:


  • тунікоподібний;

  • із плечовими вставками;

  • із суцільним рукавом;

  • на кокетці.

Тунікоподібний крій найбільш архаїчний. Сорочку шиють із однієї центральної, перегнутої поперек, пільки, до якої по боках пришивали дві поздовжньо перегнуті пільки — рукави. Нижче рукавів до стану пришивали бочки (у половину пільки завширшки) та ластки. По центру перегнутої частини стану вирізували горловину й робили глибокий розріз — пазушку. Такий крій сорочок називається ще «вперекидку», «хлоп'янка».

Сорочка із плечовими вставками — крій, що у XIX — на початку XX ст. побутував переважно у жіночому одязі всіх слов'янських народів.

Плечові вставки являли собою прямокутні (іноді трапецієподібні) шматки полотна, які з'єднували передню і задню частини сорочки. Вставки вшивали між передньою та задньою пілками під прямим кутом до стану.

Рукав до вставки пришивали не призбируючи або ж закладали у дрібні зборки — «пухлики».

Сорочка із суцільним рукавом — крій, що побутував на території України у двох варіантах. У першому варіанті верхня частина рукава мала форму вставки; рукав пришивався або по основі, або по пітканню. У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі.

Об'ємність верхньої частини сорочки регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим меншою була ластка. На ластку та додаткову пів-пілку часто йшло полотно гіршої якості.



Сорочка на кокетці — крій, що пізніше за інші набув поширення у жіночому одязі, спочатку у південних, а наприкінці XIX — на початку XX ст. і в центральних районах. До Закарпаття сорочки на кокетці прийшли з Румунії, тому тут вони мають назву «волошка».

Конструкція стану такої сорочки визначалася кількістю пілок, залежно від ширини їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або асиметрично відносно центру фігури. В об'ємі сорочка мала 140—145 см.

Довжина жіночої сорочки повинна бути такою, щоб поділ обов'язково виглядав з-під іншого одягу.

Локальні особливості сорочок визначаються також оформленням горловини. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а призбирана горловина обшивалася тасьмою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку для зв'язування. Горловина або щільно прилягала • до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. На Правобережжі сорочки завжди шили із коміром, стоячим або виложистим. У центральних районах України обидва ці варіанти поєднувалися.

Декоративний акцент у жіночій сорочці був зосереджений на рукаві. Дуже часто зустрічався вишитий поділ, який майже в усіх регіонах був довшим за стегновий одяг.

Чоловічі сорочки мали три різновиди крою.



«Чумачка» — чоловіча сорочка без зборів (крій «вперекидку»). Ця сорочка , шилася вільно, із симетричним розташуванням швів із бочками. У районі дніпровських порогів така сорочка з рукавами у дві пілки завширшки мала назву лоцманської. .

Сорочка з уставкою — принцип крою той самий, що і в жіночій сорочці з плечовими вставками.

Оплінчя — бойківська та закарпатська .сорочки — коротенький, 25—30 см завдовжки, пошитий вперекидку станок.

Майже в усіх регіонах України чоловічі сорочки мали комір, який оздоблювався вишивкою. Також зазвичай рясно вишитою була пазушка сорочки.

За вишивкою сорочки-вишиванки можна поділити на три типи: наддніпрянський, поліський та галицький.

Наддніпрянський тип характеризується червоно-чорною (інколи синьою) ] кольоровою гамою, а також вишивкою «білим по білому». Поширений рослинний орнамент з мотивами «виноград», «калина», «хміль» тощо.

Для поліського типу вишивки характерна стриманість. Вишивають червоними нитками, дуже простим орнаментом.


УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ОДЯГ - СКЛАДОВА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ

Мета: ознайомитися з традиційним українським народним одягом, його символікою, орнаментальними мотивами; розвивати інтерес до українського народного одягу як складової частини духовної культури українців; виховувати любов до українського мистецтва.

Обладнання: плакати із зображенням елементів української народної вишивки, зразків традиційного українського народного одягу; карта України; відеоряд: репродукції картин видатних українських художників.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, узагальнення та закріплення вивченого.

ХІД УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ
    Оголошення теми та завдань уроку.

  1. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Слово вчителя

Оберегом людини в усі часи був одяг. Він прикривав її від холоду і від недоброго ока. Формування українського одягу — цього яскравого і самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть.

Сьогодні на уроці ми познайомимось із традиційним українським народним одягом, його символікою, познайомимось із творчістю видатних художників, які в своїх творах відобразили красу української жінки, жіночності.

(Учитель презентує .відеоряд із творів видатних українських художників, коментуючи кожен з них.)

Семен Маркович Прохоров (1873—1948рр.) «Українська дівчина* (1925р.)

Учень Іллі Рєпіна по Петербурзькій академії мистецтв Семен Прохоров із 1913 р. оселився в Харкові. Працюючи у манері, виробленій під час навчання, він у 1920-ті рр. підпав під вплив властивого тогочасному російському й українському мистецтву захоплення народною творчістю. Це відбилося на таких його полотнах, як «Жниці», «Степан Разін», «Українська дівчина». Зупинимося на останньому творі. Маючи хорошу професійну підготовку, вільно володіючи малюнком, моделюванням форми, тонально насиченим живописом, психологічною характеристикою образу, Прохоров відтворює красу народу, його творчості, яка безпосередньо стає об'єктом його уваги. Своє захоплення нею він виявляє властивими йому реалістичними засобами. Від народної творчості Прохоров запозичує увесь антураж і манеру картинно-урочистої побудови композиції.

Молода дівчина зображена на тлі золотаво-вохряного з рожевими квітами килима. Із цим тлом гармонійно узгоджений колір обличчя дівчини, очі, що лагідно дивляться на глядача. М'який жест рук свідомо має дещо до їхньої краси, до принади перев'язаної стрічкою коси. Червона хустка на голові, червона кайма разом із чорною плямою керсетки утворюють ніби основний колірний стрижень, біля якого ритмічно лягають кольори білої сорочки і зеленої запаски.

Полотно приваблює добротною академічною манерою виконання. У ньому виразно звучить замилування красою молодості, висловлене художником зі зворушливою безпосередністю.


Іван Іванович Труш (1869—1941 рр.) •«Гуцулки біля церкви» (1920-ті рр.)

Іван Труш — один із провідних західноукраїнських митців, який багато уваги приділяв практиці й теорії образотворчого мистецтва. Пройшовши школу в Краківській академії красних мистецтв, зокрема у Яна Станіславського, вивчаючи сучасні європейські течії, він свідомо прагнув творити мистецтво, позначене народністю й національною самобутністю. Поряд із портретами та пейзажами Труш постійно писав жанрові полотна за мотивами, запозиченими з життя гуцулів. Він не розкривав соціальних суперечностей, його передусім цікавила яскравість народних звичаїв та народного одягу. Малюючи багатофігурні композиції, митець не вдавався до поглибленої характеристики окремих персонажів, до їх виразного окреслення, вважаючи, що це порушує гармонію цілого. Натомість звертався до сміливого виявлення декоративних плям, яскравого звучання кольору на пленері.

Саме так написана гуцульська серія побутових полотен, і зокрема, «Гуцулки біля церкви». На перший погляд полотно здається навіть ескізним, але насправді воно чи не найбільш завершене в усій серії й характерно репрезентує авторську манеру Труша. Увесь простір композиції напоєний світлом і кольором, але фарби не крикливі, а підпорядковані єдиний тональній гамі. Око глядача не в змозі зупинитися на деталях, усюди повновладно панує колір, покладений широкою плямою, у якому переважає охра.

Його твір приваблює відтворенням настрою приязної розмови жінок, щедрим теплом прозорого весняного дня, щирою захопленістю духовного багатства людей, які її створили. І, дивна річ, незважаючи на узагальненість живописної мови, картина вимагає уважного і довгого розглядання — тільки за цієї умови розкривається уся її образна і колористична змістовність.



Василь Андрійович Тропінін (1780—1857 рр.) «Дівчина з Поділля» (1804— 1807 рр.)

У боротьбі за національну самобутність вітчизняного мистецтва початку! XIX ст. одним із найголовніших факторів було звернення до народного жит-І тя. Доля кріпака на цілих сімнадцять років, починаючи від 1804-го, закинула) в село Кукавка неподалік від Могилева-Подільського; Волею кріпосника-гра-1 фа відірваний від навчання у Петербурзький академії мистецтв, Тропінін багато писав про українських селян. Про це на схилі літ згадував: «Я мало вчився в Академії, але навчився в Малоросії: я там без перепочинку писав з натури... І ці мої роботи, здається, найкращі з усіх, які я досі написав». Саме до таких належить «Дівчина з Поділля». Твір вражає не лише своєю майстерністю, але насамперед тим теплим почуттям у ставленні до моделі, що загалом не властиве тогочасному мистецтву, в якому пануючою була естетика класицизму.

Художник уважно змальовує типову подільську сорочку, корали на шиї, дівочий головний убір,— пастозне покладенні фарби добре відтворюють фактуру зображеного. Але увага його далека від захоплення етнографічною екзотикою вбрання, він бачить у ньому високохудожні атрибути народного побуту, водночас обличчя промальоване з великою майстерністю, як і «малюнок проникливих карих очей і усміхнених губ. Обличчя відзначається гармонійною красою і національною типовістю.

Одухотвореність образу, певна його ідеалізованість споріднюють полотно з творами сентименталізму, але водночас відбивають демократизм поглядів художника. Стримано поданий пейзаж збагачує мотив, а золотаво-оливковий колорит у поєднанні з людяною теплотою трактування надають творові в цілому поетичного забарвлення



Костянтин Олександрович Трутовський (1826—1893 рр.) -«Одягають вінок» (1877 р.)

Мистецька спадщина Костянтина Трутовського, присвячена Україні, величезна. Художник залюбки відтворював мотиви побуту і звичаїв українського народу, наповнюючи високою поетичністю навіть немудрящі сюжети. Розповідаючи про багатство вражень, набутих в Україні, він підкреслював: «Я знаходжу тут те, чого не дає жодна академія у світі...». Уміння вдивлятися у сучасний йому побут українського народу і перетворювати побачене в художні образи характерно відбилося в картині «Одягають вінок». В Україні здавна існував народний звичай: молоді дівчата в доповнення до яскравого костюма прикрашали голову вінком із живих квітів. Про це писав ще мандрівник середини XVII ст. Павло Алеппський. Але художник зображує жартівливий момент: молода мати або старша сестра прибирає квітами малу дівчинку, одягнуту в святкову обгортку і намисто. Іде гра в дорослу — мала запишалася й засоромилася. За прибиранням із серйозною повагою спостерігає хлопчик.

У побутову сценку художник вніс багато теплого почуття, авторська розповідь осяяна лагідною усмішкою. Водночас це розповідь про світ високої краси, в якому разом із поетичною піснею серед вишивання, ткання, кераміки й іншого художньо-декоративного побутового начиння минало життя українського селянина. Картина виразно скомпонована, уся сцена залита благодатним теплом щедрого літа. Твір просякнутий ліризмом, поезією щасливого дитинства, глибокою повагою художника до життя народу. В своїх художніх творах художники відтворювали красу нашого народу. Велику повагу вони приділяли одягу — бо це є складова духовної культури нашого народу.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ



Робота з плакатами

За плакатами вчитель пояснює класифікацію традиційного українського , народного одягу кінця XIX — початку XX ст.:



  1. Натільний одяг — сорочка.

  2. Нагрудний одяг — безрукавки (кептар, керсетка, лейбик).

  1. Жіночий стегновий одяг: запаска, плахта (частково зшитий розпашний, святковий одяг), горботка (незшитий), спідниця, літник, димка, фартух (зшитий).

  1. Чоловічий стегновий одяг: гачі, шаровари.

  1. Верхній одяг: жупан, керея, кожух, свита (старовинний гуцульський верхній одяг із валяного сукна).

  1. Пояси: крайки, очкур, пояс — рушник, черес.

  2. Головні убори: жіночі: шнури, вінки звиті, очіпок, намітка, убрус, хустка; чоловічі: брилі (солом'яники), шапки (капелюхи).

8. Взуття: личаки, сап'янці, черевики, чоботи.

Розповідь учителя

Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого одягу в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.



Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі вона слугувала як натільним, так і верхнім одягом, і шилася з полотна чи сукна., Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося на жінку, дружину. Безпосередньо на сорочку українці напинали нагрудний одяг, який прикрашав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами. Еволюція натільного одягу відбиває етнокультурні традиції, взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язані з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Зокрема, безрукавки, що їх носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів тощо.

Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття — мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

Керсетка — безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування, побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на півдні України.

Лейбик — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, Західної України та Полісся. Український одяг декорувався різноманітними способами: тканням, вибійкою, вишивкою, нашивками.

Загалом для традиційного українського костюма характерними є геометричні та рослинні мотиви орнаменту.

Орнаментальні мотиви ткання і вишивки, які складалися протягом століть, є віддзеркаленням оточуючого світу.

За старовинним повір'ям, візерунки символізували силу, добра. Про це свідчать народні назви елементів геометричного і рослинного орнаментів: «сонечко», «оленячі ріжки», «жаб'ячі очі», «жучки», «зозулі», «гребінки», «дубові листочки», «огірочки», «жолудь», «хмелик», «ведмежа лапа», «човник», «кружки», «зірка», «віконця», «баранячі ріжки» тощо.

З-поміж геометричних узорів виділялися зіркота хрестоподібні. Серед перших була поширена розетка із восьми витягнутих паралелограмів, які з'єднувалися попарно. Ламана крива, а також трикутники, що заповнювали простір між ромбами, свастичні зображення траплялись на сорочках Поділля, 5-подібні мотиви мали значне поширення на Середній Наддніпрянщині, Покутті.

У цілому мотиви ромба, хреста, свастики, восьмипелюсткової розетки належать до найдавніших в орнаментиці — не тільки українців, а й багатьох інших народів світу. У трикутнику втілена ідея триєдності природи Всесвіту: неба, землі й людини. Цей знак також символізує батька, матір та дитину. Це — символ божественної трійці. Сяйво у вигляді трикутника — атрибут Бога-Отця. Рівнобічний трикутник символізує завершеність.

Трикутник, обернений вершиною вгору, є символом життя, вогню, полум'я, чоловічої основи, духовності. Це також трійця любові, істини, мудрості. Трикутник, обернений вершиною донизу, є символом, пов'язаним з місяцем, жіночою , основою, водою, символізує Велику Матір, богиню Рожаницю.

Серед звичних мотивів народного ткацтва особливо часто зустрічаються хрести і ромби — нескінченні різновидності їх обов'язкові для будь-якого тканого орнаменту. Хрест — образ сонця, вогню, символ християнства. Ромб — символ родючості землі, багатства, часто вишивався з вписаним усередину сонячним знаком (ромб називали в народі «колом»).

Квадрат, поділений на чотири рівні частини з крапками, був символом засіяного лану. Найпростіші геометричні мотиви, такі, як горизонтальна й хвиляста лінії, певно, означали землю і воду.

Крім геометричного, значну роль у декоруванні традиційного одягу виконував рослинний орнамент. На жіночих сорочках був поширений дуже геомегризований мотив дерев. Причому в наддніпрянських, подільських та буковинських сорочках гілки завжди спрямовували вгору, а у волинських — додолу.

Світове дерево завжди зображується не натурально, а стилізовано, тобто спрощено, узагальнено. У таких зображеннях обов'язковим є поділ на яруси та дотримання чіткої симетрії правого і лівого боків. Нижня частина — коріння, що входить під землю, подається у вигляді трикутника, горщика. Тут містяться змії, риби, водоплавні птахи й тварини, бо низ дерева не лише підземний світ, але й море, річка, всяка вода. Також нижня частина Світового дерева — це світ підземного бога, володаря підземного вогню та незліченних багатств, втілення уявлень про світ потойбіч, минулі часи.

Середній ярус уособлює землю, реальний світ, світ сьогодення. Тут зображено великих тварин (биків, коней, коней, оленів, ведмедів) та людей. Верхня

частина Світового дерева піднімається у безмежну височінь — до Бога. У верхів'ї селяться птахи, розташовані небесні світла.

Дерево життя — це і дерево роду, де кожна квіточка позначає якогось родича, а всі разом — це втілення родоводу певної людини. Найпростіше позначення дерева — стовбур із трьома гілочками: батько, матір, дитина.

Значно рідше ніж геометричні й рослинні, траплялися орнаментації зооморфних мотивів. Це — зображення птахів.

Композиція завжди була прямолінійною. Особливістю лінійно-геометричного орнаменту було ритмічне повторювання окремих рапортів, якщо вони покривали все поле того чи іншого виробу.

Колорит завжди відігравав важливу роль як засіб емоційного впливу. Для Київщини, Черкащини, частково Поділля характерною була двокольорова червоно-чорна вишивка; до цих кольорів іноді додався третій — жовтий або зелений. Згодом у колориті вишивка монохромність витісняє поліхромність червоних, оранжевих, зелених, жовтих і чорних ниток.

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель. Отже, діти, сьогодні на уроці ви познайомились із українським народним одягом, а також з художниками, які у своїх творах відтворювали людей в народному одязі. У нашому шкільному музеї зберігаються зразки українського одягу, тому я ряджу відвідати музей та підготувати повідомлення про ці зразки одягу на наступний урок.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Дослідити особливості українського народного одягу різних регіонів України. За бажанням, зробити замальовки.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка