Різні бувають естафети. Міщани міщанам передають буфети



Сторінка1/10
Дата конвертації30.04.2016
Розмір1.14 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Ліна Костенко

Поезії


ЕСТАФЕТИ

Різні бувають естафети.


Міщани міщанам передають буфети,
Заяложені ложки, тупі ножі,
Глупоту свою і думки чужі.

Різні бувають естафети.


Воїни воїнам передають багнети.
Майстри майстрам - свої таємниці,
Царі царям - укази й темниці.

Різні бувають естафети.

Передають поетам поет

З душі у душу,

Із мови в мову

Свободу духу і правду слова,

Не промінявши на речі тлінні -

На славолюбство і на вигоду.

І не зронивши.

Бо звук падіння

Озветься болем в душі народу.

Ліна Костенко



ЛІНА КОСТЕНКО

Поезії

Є вірші - квіти.


Вірші - дуби.
Є іграшки — вірші.
Є рани.

Є повелителі і раби.


І вірші є -

каторжани.


Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть -
ідуть,

ідуть по етапу століть...

UKRAINIAN NATL MUSEUM: ARCHIVES Лгна Костенко

721 N. OAKLEY BLVD


CHICAGO, ILLINOIS 60612 USA

Lina


Kostenko

POETRY


(In Ukrainian)

Selected


by

Osyp Zinkewych

UKRAINIAN NATL MUSEUM: ARCHIVES
721 N. OAKLEY BLVD
CHICAGO, ILLINOIS 60612 USA

Published by SMOLOSKYP


Baltimore - Paris - Toronto
1969

ЛІНА
КОСТЕНКО

ПОЕЗІЇ

Упорядкував ОСИП ЗІНКЕВИЧ



diasporiana.org.ua

Українське Видавництво СМОЛОСКИП ім. В. Симоненка

UKRAINIAN NATL MUSEUM: ARCHIVES 1969

721 N. OAKLEY BLVD


CHICAGO. ILLINOIS 60612 USA

Бібліотека СМОЛОСКИПА ч. 4

Обкладинка Ореста Поліщука

S М"о і. о SK Y Р

З , rue du Sabot
Paris 6-е
Fran c e

1032 Circle Drive


Baltimore, Md. 21227
U S A

105 Edwin


Toronto 9,
Canada

Ave
Ont.



Ліна Костенко


ВІД ВИДАВНИЦТВА

Ім'я Ліни Костенко нині широко відоме. В українсь-


кій літературі воно займає видатне місце серед визначних
поетів. її окремі твори були перекладені на різні мови.

Серед українців на чужині ім'я поетеси не менш відо-


ме, як і на Україні. Зате твори її маловідомі. Відносно не-
величка кількість її поезій була опублікована в українсь-
ких періодиках і окремими виданнями на чужині. Збірки
поезій Ліни Костенко, які появились в шістдесятих роках,
є нині дуже рідкісні на Україні і майже упікати поза її
кордонами.

Після появи третьої збірки поезій Ліни Костенко -


Мандрівки серця в 1962 році київський журнал Дніпро (%н.

11, листопад, 1962), писав,що збірка поезій Ліни Костенко


розійшлась в Києві за кілька днів і що навіть на полицях
бібліотек їх не завжди знайдеш у тепер уже пошарпаному
зачитаному вигляді. Над цим слід замислитись не тільки
працівникам Книготоргу, які визначили збірці Ліни Кос-
тенко такий сміховинно малий тираж, як 2500 примірників,
що є буквально краплею в морі мільйонів читачів україн-
ської книги.

/ якраз беручи це під увагу, а також вимоги сучасно-


го читача і велику популярність поетеси як на Україні,так
і на чужині, та щоб задовільнити вимоги й побажання лю-
бителів української поезії, - Українське Видавництво
СМОЛОСКИП ім. В. Симоненка видає вперше найповніший
вибір творів Ліни Костенко. Упорядник збірки намагався
зберегти хронологічний порядок публікованих поезій,хоч
це не означає, що вони були написані в році їхнього опуб-
лікування. Дуже часто між датою написання даного вірша
та його опублікуванням була відстань кількох років.

Ліна Василівна Костенко народилася 19-го березня


1930 року в містечку Ржишеві на Київщині, де й провела
своє дитинство. В 1936 році вона переїжджає разом з
батьками-вчителями до Києва. В половині сорокових років
кінчає середню школу і вступає до Київського педагогіч-
ного інституту^ Тут вона виявляє зацікавлення літерату-
рою, і робить свої перші творчі кроки. За рекомендацією
своїх учителів,Ліна Костенко виїздить в 1952 році до Мос-
кви, де вчиться в Літературному інституті ім. О.Горького
закінчивши його з відзначенням в 1956 році.

Ліна Костенко найчастіше друкувалась в київських


журналах - Дніпро і Вітчизна, в харківському - Прапор,
львівському - Жовтень та київській Літературній газеті
( згодом - Літературна Україна ).

Молода поетеса була перша з шестидесятників, і нав-


коло її творчості відбувались палкі суперечки на сторінках
преси і на літературних зборах письменників, студентів,
творчої інтелігенції на Україні.

Ліна Костенко є автором трьох збірок поезшЛІромін-


ня землі (вірші) - появилась у видавництві Молодь в 1957
році тиражем в 6000 примірників ( 60 сторінок ), Вітрила
( лірика ) - у видавництві Радянський письменник в 1958
році тиражем в 5800 примірників (95 сторінок) та Мандрів-
ки серця (поезії) — в тому самому видавництві в 1961 ро-
ці тиражем в 2500 примірників (111 сторінок).

Ліна Костенко є співавтором ( разом з А. Доброволь-


ським ) сценарію Перевірте свої годинники, за який діс-
тала нагороду в 1963 році.

Збірка поезій Ліни Костенко у нашому Видавництві по-


являється без згоди і відома поетеси, за що ми просимо
у неї вибачення.

Українське Видавництво СМОЛОСКИП


ім. В. Симоненка

лист


На одному з малих полустанків я чекаю поїзда
зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не
знайшли цікаві. Протяг має в'їдливий присмак паровоз-
ного сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за роз-
хитаними дверима.

Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний пос-


тійний шум...

Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пи-


шу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків розмаї-
ті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я
звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.

Інша форма - той самий зміст. Адресовані лю-
дям вірші - найщиріший у світі лист.

Я виростала у садах,


де груші достигали теплі,
і курявою лист пропах,
і соковиті пахли стебла.

Я виростала у полях,


де сонця схід - неначе спалах,
де потривожена рілля
опівдні м'яко парувала.

Я виростала у лісах,


де сосни рожевіли станом,
де важко падала роса
на голубі лісні поляни.

Я виростала на Дніпрі,


де височіють кручі,
де на ніч ставлять ятери
рибалки - люд небалакучий...

І барви тих далеких літ -


куди б не ділася тепер я,
що б не писала, - як відсвіт,
лежать на білому папері.

ВИСОТА


Хто знає круті підйоми,
ходив на високі мости,
тому, напевно, знайоме
чуття - боязнь висоти.

Спочатку провалля зяє,


обрій не мас меж,
і страшно стояти скраю:
здається - ось упадеш.

А потім зберешся на силі,


поглянеш спокійно вниз
і все побачиш в тій хвилі -
до найдрібніших рис...

Пишу про це неспроста:


поезія - теж висота.

Огортають землю замети


і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті,
випромінює тепле сяйво.

Я землі не бачила збоку,


не вела спостережень в ночі,
виміряю віддалі кроком,
бачу сяйво на власні очі.

Коли серпень у росах іскриться,


я тону в степовому теплі,
і здається мені пшениця
золотим промінням землі.

Коли маки у травах жевріють,


коли хвилями грає море, -
голубе, зелене, рожеве
підіймається сяйво вгору.

А буває, ідеш по світу,


і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.

Ще і стебла від рук гарячі.


Озирнешся на неї здаля
і збагнеш - на промінь багатша
стала раптом твоя земля.

Справжня сила - довше під спудом,


наростає, гартує волю.
Хай міцнішають руки й груди,
щоб підняти велику долю.

Щоб як вийти вже на дорогу, -


не спинятися ні на хвилю,
здобувати тяжкі перемоги
тільки силою - не зусиллям.

Непоспішно йдуть урагани.


Тишиною гроза починалася...
Метушня слабким притаманна.
Безголосим властивий галас.

Я була маленька і стривожена,


зовсім не уміла мудрувать
і гадала, що на світі можна
вік прожить - як вірші прочитать.

Я читала б зранку та й до ночі,


я б читала щиро від душі,
та були до цього неохочі
всі мої малі товариші.

Більше їм подобалось, коли ми


гралися у фанти і квачі,
і з гори стежками польовими
гнали перед себе обручі.

І якщо не потрапляли в зарість -


то як вітер мчалися вони.
І частенько ми тоді врізались
прямо у колгоспні баштани.

Сторож нам показував ломаку,


ми кричали, сторожу на зло,
і, мабуть, не стільки з переляку,
як тому, що весело було...

Ну, а потім, о страшній порі,


зажурились наші матері,
і пожеж багряні язики
потяглися до Дніпра - ріки.

Нас тоді розкидало по світу,


звідали біди не по літах...
І лише недавно, цього літа,
знов була я в пам'ятних краях.

Пригадала дні свої дитячі,


"Виросла, - питаю, - дітвора?"
А мене в долину біля Янчі
провели по березі Дніпра.

Мітку показали на вербині,

широко руками розвели:

- Кажуть люди, десь тут, у долині,

всі живцем закопані були.

Тут Одарка - невсипуща мати,

миротвориця дитячих чвар,

і Лаврін, прислів'ями багатий,

і Кривенко - сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

всі твої товариші малі...

Тут земля, а в ній - глибока рана.


Не торкайтесь - боляче землі!

СМІХ


На вулиці — я чую крізь вікно -
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно , але жінка хоче,
щоб їй хотілося сміятись.

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,


на голови веселих ліхтарів,
одягнені в малі кашкети з жерсті,

і на моє високе підвіконня


каштани білі квіти подають...

А я дивлюсь і думаю про вірші.


Коли їм сумно - хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди закривають вікна.

ХУДОЖНИК


Жив колись художник Верне.
Він друзям своїм казав:
"Прив'яжіть до щогли мене,
коли буде на морі гроза".

Його прив'язали справді...


Хмари - як чорні віхті,
мечуться хвилі горбаті,
гострять об палубу кігті.
З голови заливають до ніг.
А він вдивлявся - як міг.

Страх мимовільний боров:


химерна була глибина,
і сам корабель - немов
потвора морського дна.

Чутно у реві морському


дикі розкоти грому.
Видно в огні блискавиць
рифи лежать горілиць...

А коли втихомирився вітер,


уляглося море внизу,
взяв художник свою палітру
і почав писати грозу.

Він писав її барвою моря,


шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних.

На обличчі мінився з муки,


приголомшений, падав ниць,
бо йому обпікали руки
горді спалахи блискавиць.

Кораблі тримав якорями,


а гроза не втрачала снаги
І насилу втислася в рами,
не зумівши ввійти в береги...

Є на світі багато історій,


а прохання у мене одне:
"Коли буде гроза на морі,
прив'яжіть до щогли мене!"

шлях


Агей, передні!

Не робіть затору.

Чого спинились?

Вирушайте в путь.

Якщо вам тяжко їхати під гору, -

ті, що за вами, вас переженуть.

Обійдем шлях по висоті обочин,
де квіти мають бурштиновий мед.
... Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,
нам конче треба рухатись вперед.

Аби ніхто від ноші не схилився


і не пристав, не вибився із сил...
Бо хто в путі надовго зупинився,
на того шаром осідає пил.

РАНКОМ


Світанок. Перша електричка.
Вікно рожеве і зелене.
А дівчина з худеньким личком
схиляється весь час до мене...

Ніяковіє, червоніє:


"Даруйте, зміна уночі..."
Та раптом обважніли вії,
заснула на моїм плечі.

Така чутлива, як билинка.


На косах промінь виграє...

Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.


Обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.

На схилах, трав'янистих і вологих,


кострище розіклали вівчарі.
І падав дим на стомлені дороги,
і зник в туманах тільки на зорі.
Тоді торкнувся хлопець до флояри.
Теплом війнуло від малих ягнят.
І по-чаклунськи, наче воском ярим,
хтось вилив сонце в небозвід Карпат.

ДОБРЕ ЖИЮ

Звичай - гордість або прикмета...
У Карпатах,
гірському краю,
на питання:

- Як ви живете?


кожен мовить:

- Добре жию.

Може, вмерло дитя єдине,
ворожнеча з другом зайшла,
чи унадився вовк в полонину,
а чи поле вода пойняла, -

все одно в гірському краю


кожен мовить:

- Добре жию!

Коли народжується вітер,


то бурею його не зву.
А що, як він не зломить віти,
а тільки здійме куряву?

Притрусить пилом трави, листя,


та так, що трудно буде змить,
що потім з них і злива чиста
брудною цівкою збіжить...

Коли народжується вітер,


то бурею його не зву.
Дивлюсь, як оживають віти,
і просто слухаю траву.

Тремтіння, шелест, наростання -


і вітер бурею вже став...
А я повірю в це остання -
після садів і після трав.

Ріка заховалась під кригу,


в снігах загубила слід.
І тільки в блакитну відлигу
над нею темніє лід.

А десь промерзає море,


без хвиль і вітрів живе.
Над білим його простором
лише хуртовина пливе.

Ну що ж, хай пливе-пропливає,


хай стомить, замучить, обридне
закрутить в дорозі, - дарма!

Під снігом таки впадає

ріка, якої не видно,

в море, якого, здається, нема.

Не оплакуй ні мрій, ні згадок,


загуби своїм прикростям лік...
Щастя треба - на всякий випадок.
Сили треба - на цілий вік.

ПЕРШІ КРОКИ

Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.

Безпомічні вірші перші.


Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.

А потім проходять роки,


з'являється стримана сила.
Поглянеш - а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.

І смішно тобі, й сердито,


і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.

КАНАРЕЙКА

Плаття - під колір торішнього листя,

вицвіло мереживо на чепці.

Жінка спинилась.

Ні кроку з місця.

Палиця дрібно тремтить в руці.

Підходжу, дивлюся на неї зблизька.


Під руку беру - обережно ступа...
Лягла біля вуст їй болісна риска:
"Спасибі... Машини... А я сліпа..."

Слово за слово, розговорилась:


"Році в тридцятому, на Дніпрі,
донька єдина моя втопилась.
І я осліпла о тій порі.

Спасибі людям, в пригоді стали.


Поможуть завжди, лише звернись.
Я добре знала оці квартали".
І посміхнулась гірко: "Колись..."

Колись блукала тут вечорами.


З коханим проходила тут не раз.
Вгорі відчинялися вікна над нами,
і люди з вікон дивилися на нас.

"Це ж ми на якій?"

"А! праворуч звідси

стояла герань на високім вікні,

і ще там була канарейка в клітці...

А є тепер канарейка чи ні?"

І сумно, і радісно раптом стало,

що й досі герань на вікні не зів 'яла.

І дивно було, що в моїй столиці,
де цілі квартали згоріли до тла,
жила канарейка, маленька птиця,
співала й жила, і згоріть не могла.

Є велике щастя - стрічати


теплоту молодих сердець,
котрі знають, що є початок,
і не відають про кінець.

Є початок, бо є світанок,


мати, сонце і перший крик,
бо новим було і незнаним
все, до чого ти згодом звик.

А кінця немає, бо зроду,


хоч найдовший вік проживи -
не надивишся ти на води,
не устежиш росту трави

Не домрієш, і не долюбиш,


не допишеш своїх пісень,
і не все найдорожче згубиш,
і, шукаючи, знайдеш не все.

Буває тяжко впорожні.


Буває легко з тягарами...
Тягар душі - мої пісні -
мені буває легко з вами.

Я з вами в гору піднімусь -


і по дорозі не спочину.
Я з вами в горі засміюсь -
ніхто не знатиме причини.

Моя причина - при мені,

а я - при людях, з їх думками...

Буває тяжко впорожні,


Буває легко з тягарами.

Якщо не можна вітер змалювати,


прозорий вітер на ясному тлі, -
змалюй дуби, могутні і крислаті,
котрі од вітру гнуться до землі.

вулиця солов'їна

Солов'ї співають повсюди,
але так назвали її,
бо гадали тутешні люди,
що найкращі у них солов'ї.

Позвикалися з їх голосами,


і здається, що з давніх-давен
солов'ї прилітають ті самі,
проростає той самий ромен,
на дзвіниці клекоче галич,
квітнуть мальви із року в рік...

Коли б дітям не марилась далеч,


все б здавалось застиглим навік.

Вже трави інеем припали,


і ясен руки опустив...
Та листя ще ж не відкружляло,
і лід озер ще не засклив.

Якщо ж березам при дорозі


стояти зимно серед тьми,
то це, мабуть, не від морозів,
а від передчуття зими...

Зігрій мої, коханий, руки,


закрий кватирку у вікні.
Адже в передчутті розлуки
тепер так холодно мені.

Сходить сонце, ясний обагрянок


заглядає у вічі мені:
а чи добрий у мене ранок,
чи не плакала я вві сні?

Ранок - добрий.

А ночі, ночі!

Снишся ти і чужі краї...

Плакали сині очі.
Плакали сірі очі.
Плакали чорні очі.
І всі - мої.

Нема кому сказать:



- Кохаю
Нема кому сказать:

- Прийди.


Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди.

Як перед ким тумани впали, -


не я до світла проведу.
Якщо у кого щастя мало, -
не я від себе докладу.

Хороші дні, весела просинь,


неждана радість - не мені...

І все тому, що ти і досі


стоїш печально в стороні.

Моє серце, мабуть, болітиме,


як не стрінемось ми в житті.
Я привітами-самоцвітами
зупинила б тебе в путі.

Вийду в поле, сяду на камені


та й заплачу - така біда мені,
та й заплачу - така біда мені,
що одна я сиджу на камені.

Але хто ж в самоті моїй винен -


чи негоди, чи хуртовини?
Ні негоди, ні хуртовини -
ти єдиний у цьому винен.

ДОБРА ОЗНАКА

Неспокій, туга і нудьга шалена.
А друзям нудьгувати не з руки -
навшпиньки не блукають біля мене,
не співчувають слізно...

Навпаки:
вони сміються молодо і щиро,


розповідають тисячі пригод,
не губляться і не втрачають віри
при темній хмарі відчаю мого.
І це ознака найпевніша, милий,
що не навік ми розлучились, ні!

Інакше наші друзі б не зуміли


так весело сміятись при мені.

НОВОРІЧНИЙ БАЗАР

Кудись відпливає будинок,
бо падає сніг навскіс...
Сьогодні на площі виник
зненацька ялинковий ліс.

Ялинки зросли з нічого.


Ще вчора на місці їх
двірник лопатою човгав,
золою притрушував сніг.

Був тихий будень холодний.


Сьогодні ж тут - метушня,
бо вечір став передоднем
якогось нового дня.

Сьогодні на площі виник


зненацька ялинковий ліс.
Ідуть покупці до ялинок,
і падає сніг навскіс.

Ялини різного зросту


стоять в сніговій імлі.
Не зрубують їх, а просто
відокремлюють від землі.

І робиться їм не тісно,


ялини - одна в одну...

Були б вони справжнім лісом,


якби вони мали коріння,
якби їх було неможливо
купить за дешеву ціну.

ДЕСЯТА ДОРОГА

Коли я буваю вдома,
виходжу на вулицю рідко:
тут навіть дерева знайомі,
і навіть камені свідки.

Знайомі щиро вітають,


знайомі про все питають.
І ловлять на слові свідки:
та хто? та яка? та звідки?

Яка я ? Хіба я знаю?


Сумна і розгублена, видно.
А звідки? З далекого краю
приїхала в місто рідне.

Воно і вітає, і мучить,


і кожний день видає
то згадку, то гілку квітучу,
то миле ім'я твоє.

Не хочу тебе стрічати.


Мені говорили друзі,
що ніби я винувата
в твоїй самоті і тузі.

ЗУСТРІЧ


Я не встигла звернути за ріг,
і зустрілися ми... Прости...
Ти, здається, також не зміг
непомітно мене обійти.

Що ж, минуло чимало літ,


все розвіялось, наче дим...
Привітайся ж зі мною як слід,
як годиться друзям старим.

І нехай не тремтить рука,


і бентежних не треба слів,
щоб розмова, як тиха ріка,
не виходила з берегів.

Щоб на світлу її гладінь


не набігло ніяких бриж,
а якщо і відкинув тінь,
то лише прибережний комиш.

Бо коли потривожить на дні, -


на поверхню піщинки йдуть.
Хоч самі по собі дрібні,
та велика з них каламуть.

}

Що ти уникаєш згадок,


а наші місця якомога
обходиш на всякий випадок,
ідеш на десяту дорогу.

Якщо ж тепер врахувати,


що й я їх обходжу по змозі,
боюсь, що ми можем зустрітись
якраз на десятій дорозі.

Признаватися, може, й не варто,


щоб не знав ти і відав,
як, приклавши лінійку до карти,
виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу.


Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу,
що, мабуть, я тебе люблю.

Дощі випадають нечасто -


поникла трава, поникла...

Ти дуже схожий на щастя,


а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку,


дивлюсь, як проходиш мимо...

Так діти малих полустанків


проводять поїзд очима.

Опадає вишневий цвіт


під вагою студених краплин...
Передати б тобі привіт,
та, мабуть, непотрібний він.

Позаносила повінь мости,

похилила трави роса...

Передати б тобі листи,


та боюся їх написать...

Бо у тебе очі хисткі,

і непевний у тебе сміх...

На землі лежать пелюстки,


то дощі позбивали їх.

За багрецем сповитий обрій -


розкину руки - полечу.
Тебе, далекий і недобрий,
своїм навіки наречу.

Скажу:


- Я долю розпитала,
які шляхи лежать в полях.
Лежить шляхів мені чимало,
а серед них - до тебе шлях.

Скажу:


- Зумів забрати душу -
зумій вмістити в береги

всю глибину її зворушень,


всю простоту її жаги.

Так мовчиш, що заслухатись можна,


потонути в м'якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.

Я не знаю, чи ти вродливий


і чи ти на світі один.
Ти для мене - як справжнє диво,
котре виникло без причин.

Але в серці - пересторога,


і зривається слово: "Іди".
Пізно стрілися наші дороги,
є на них уже інші сліди.

Вірю в серце твоє і волю,


вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.

ОСТРАХ


Очей ворожих, суперечок гострих
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка