Рішення від 26 лютого 2015 року



Скачати 47.71 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір47.71 Kb.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «ЗАЇЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ № 2»

(CASE OF ZAICHENKO v. UKRAINE № 2)

(Заява № 45797/09)
Стислий виклад рішення від 26 лютого 2015 року

У різні періоди заявник ініціював у національних судах численні провадження. У липні 2009 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд отримав від заявника кілька листів, в яких містилися надзвичайно образливі зауваження на адресу суддів.

23 липня 2009 року секретар суду склав протокол про адміністративне правопорушення у вигляді неповаги до суду. Того ж дня Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська призначив стаціонарну судово-психіатричну експертизу заявника для встановлення його осудності, після чого заявника було доправлено до психіатричної лікарні.

Наступного дня заявника було виписано у зв’язку з неможливістю провести експертизу з огляду на відсутність в матеріалах справи необхідних відомостей про нього.

Через кілька днів голова Красногвардійського суду надав міліції вказівки зібрати відомості про заявника, необхідні для встановлення стану його психічного здоров’я, зокрема зібрати усі документи, пов’язані з психіатричним лікуванням або медикаментозною терапією заявника, а також характеристики на нього від його родичів, сусідів та колег.

14 вересня 2009 року за вказівкою суду працівники міліції знову доправили заявника до психіатричної лікарні, а  8 жовтня 2009 року комісією експертів було складено акт стосовно неможливості встановити діагноз та надати експертний висновок щодо стану його психічного здоров’я. Того ж дня заявника було виписано з лікарні без експертного висновку.

У подальшому Красногвардійський суд двічі повторно призначав проведення судово-психіатричної експертизи заявника, але таку експертизу не було проведено у зв’язку з відсутністю усіх необхідних відомостей та у зв’язку з неявкою заявника.

9 серпня 2010 року Красногвардійський суд закрив справу про адміністративне правопорушення щодо заявника у зв’язку із закінченням строку давності притягнення до адміністративної відповідальності. 

До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за пунктом 1 статі 5 Конвенції у зв’язку з примусовим триманням заявника у психіатричній лікарні з 23 до 24 липня та з 14 вересня до 8 жовтня 2009 року; за статтею 5 Конвенції у зв’язку з повторною судово-психіатричною експертизою заявника, призначеною 19 листопада 2009 року; та за статтею 8 Конвенції у зв’язку зі збиранням органами внутрішніх справ відомостей про заявника без його згоди.

Розглянувши скарги заявника стосовно примусового поміщення його до психіатричного закладу та тримання там, Європейський суд зазначив, що єдиною підставою для цього були сумніви судді щодо стану психічного здоров’я заявника. Більше того, суддя призначив стаціонарну психіатричну експертизу, що означало поміщення заявника до психіатричної лікарні на строк до 30 діб без отримання попереднього медичного висновку та за відсутності у матеріалах справи будь-яких медичних або інших документів, які б обумовлювали таке рішення. За цих обставин попередня психіатрична експертиза, проведена принаймні на основі його листів, які викликали занепокоєння судді з приводу стану психічного здоров’я заявника, – була не тільки можливою, а й необхідною. Окремо Європейський суд звернув увагу на прогалину у законодавстві, яке фактично не передбачає конкретних гарантій під час проведення судово-психіатричних експертиз в адміністративному провадженні. На підставі вищезазначеного Європейський суд дійшов висновку, що тримання заявника в психіатричній лікарні протягом вказаних періодів не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, а тому було порушення цього положення.

Водночас Європейський суд встановив відсутність порушення вказаного положення у зв’язку з постановою суду від 19 листопада 2009 року, якою призначалась повторна судово-психіатрична експертиза, оскільки цю постанову не було виконано, а тому заявник не може вважатися потерпілим від стверджуваного порушення статті 5 Конвенції. Відповідну скаргу було відхилено відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

У відповідь на скаргу заявника стосовно збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього без його згоди Європейський суд вказав, що на час подій відповідні положення Закону України «Про інформацію» залишались незмінними з моменту набрання ними чинності у 1992 році. Враховуючи критику Конституційним Судом України цього закону з огляду на недостатнє законодавче регулювання питань збирання, зберігання, використання та розповсюдження інформації про осіб, зокрема про стан їхнього психічного здоров’я, а також відсутності будь-якого механізму захисту прав осіб від незаконного втручання психіатричних установ у їхнє приватне життя, а також враховуючи недостатнє законодавче регулювання порядку проведення психіатричних експертиз в адміністративних провадженнях, Європейський суд дійшов висновку, що оскаржуване втручання у право заявника на приватне життя було незаконним, і встановив порушення вказаного положення.

Заявник також подавав інші скарги за статтями 6, 7, 8, 9, 10, 12, статтею 1 Першого протоколу. Розглянувши їх, Європейський суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

«1.  Вирішує долучити заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника за статтею 8 Конвенції стосовно збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього до суті цієї скарги та відхиляє його після розгляду її по суті;

2.  Оголошує прийнятними скаргу стосовно примусових госпіталізації і тримання заявника у психіатричній лікарні, а також його скаргу стосовно збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

3.  Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;

4.  Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

5.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися:

(i)  5000 (п’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  120 (сто двадцять) євро компенсації судових та інших витрат;



(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка