Решение на размещение Вт., 22 октября 2013, 0: 51 +03: 00] статья [на укр яз.] MedvedevaMA1 50faith doc 223 кб. Медведєва М. О



Скачати 434.87 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації10.09.2017
Розмір434.87 Kb.
  1   2   3
Международное право окружающей среды: вопрос веры = Міжнародне право навколишнього середовища: питання віри / Медведева Марина Александровна // Олександру Задорожньому – 50: статті та есе учнів і колег. О.: Фенікс, 2010. С. 219-247; Источник: страница МИРмпОС http://mield.narod.ru/ [разрешение на размещение Вт., 22 октября 2013, 0:51 +03:00] статья [на укр. яз.] – MedvedevaMA1_50faith.doc – 223 КБ.
Медведєва М.О.

Міжнародне право навколишнього середовища: питання віри.
«Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва?»

Св. Апостол Яків

Відомий радянський вчений О.С. Колбасов у 1982 році визначив основні питання в галузі міжнародно-правової охорони навколишнього середовища 1970 – початку 80-х років: а) значення охорони навколишнього середовища в світі для доль людства; б) розуміння необхідності охорони навколишнього середовища населенням земної кулі; в) міжнародне співробітництво в інтересах охорони навколишнього середовища; г) міжнародно-правове регулювання відносин в інтересах охорони навколишнього середовища в світі [1, c.6]. Навряд чи хтось зможе заперечити, що ці питання не втратили свою актуальність на початку ХХІ століття, коли антропогенне навантаження на природу, нераціональна експлуатація відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів, масове забруднення всіх сфер навколишнього середовища значно зросли, відповідно зросла кількість природних катаклізмів, спостерігаються повний дисбаланс в природі, несприятливі наслідки природних змін в усіх сферах людського життя, при цьому рівень наукового розуміння процесів, які відбуваються в навколишньому середовищі, а також суспільна «екологічна» свідомість залишаються на досить низькому рівні. Перелічені фактори вимагають ухвалення обов’язкових правил поведінки не лише на внутрішньодержавному рівні, але й об’єднання зусиль всіх держав для вироблення взаємоприйнятних рішень на рівні міжнародному. Проте головне завдання, від вирішення якого залежатиме ефективність та дієвість побудованого чи-то універсального, чи-то регіонального, чи національного механізму охорони навколишнього середовища, – досягти усвідомлення кожною окремою людиною необхідності дотримуватися встановлених правил поведінки, довести турботу про довкілля до стану внутрішньої потреби, щоб мета забезпечення здорового і сприятливого навколишнього середовища для себе, інших людей і майбутніх поколін досягалась не на примусових, а добровільних засадах.

Міжнародне право навколишнього середовища (далі – МПНС) – відносно нова і одночасно динамічна галузь сучасного міжнародного права. Перш ніж охарактеризувати особливості цієї галузі в системі міжнародного права, визначимо основне підгрунтя її створення та функціонування, яке включає фактори як правового, так і неправового характеру. Активний розвиток МПНС обумовлюється гостротою глобальних екологічних проблем людства, до яких відносять втрату біорізноманіття, зникнення сотень видів представників фауни і флори, масове забруднення атмосфери і водного середовища, спустелення, ерозію грунтів, скорочення запасів питної води, кислотні дощі, озонові діри, глобальне потепління, радіоактивне зараження навколишнього середовища, надмірне накопичення відходів, голод, численні інфекційні, респіраторні, онкологічні, імунні хвороби, руйнування історичних пам’ятників тощо. Відомий англійський дослідник Ф. Сендс називає головним чинником, який вплинув на формування МПНС, те, «... що взаємозалежність компонентів екосистем не визнає національних кордонів і що питання, які раніше розглядалися як внутрішні справи держав, тепер мають міжнародне значення» [2, c.3]. Крім власне природничих факторів впливу на становлення МПНС, вчені (Ф. Сендс, О. Кісс і Д. Шелтон) виділяють також інші фактори: наукові, економічні, релігійні, філософські, етичні тощо.

Особливістю МПНС є те, що його основою виступають закони природи, які вивчаються іншими науками — біологією, фізикою, хімією, екологією [3, c.19]. Міжнародні угоди з охорони навколишнього середовища розробляються з урахуванням чітких наукових даних, без яких досягти ефективного міжнародно-правового регулювання певної проблеми неможливо. Конвенція щодо попередження забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів 1972 р. (далі – Лондонська конвенція) і Протокол до неї 1996 р., Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що знаходяться під загрозою зникнення, 1973 р. (далі – Конвенція СІТЕС), Конвенція щодо попередження забруднення з суден 1973/1978 р., Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. та протоколи до неї, Віденська конвенція про охорону озонового шар 1985 р. і Монреальський протокол щодо речовин, які руйнують озоновий шар, 1987 р. (далі – Монреальський протокол), Базельська конвенція щодо контролю за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 р. (далі – Базельська конвенція), Рамкова конвенція ООН зі зміни клімату 1992 р. і Кіотський протокол 1997 р. до неї, Роттердамська конвенція щодо процедури попередньої обгрунтованої згоди стосовно окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі 1998 р., Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі 2001 р. – ось лише неповний перелік документів, розробка і ухвалення яких стала можливою завдяки існуванню достатньої наукової інформації щодо стану конкретного середовища чи екосистеми, дії забруднюючих та небезпечних речовин на це середовище і на людину, взаємодії та взаємозв’язків між різними компонентами навколишнього середовища. Разом з тим, ефективність деяких міжнародних інструментів інколи зменшується через існування наукової невизначеності або недостатність наукових даних щодо екосистемних зв’язків, ризиків чи небезпек від певної людської діяльності або застосування певного продукту, технології, речовини. Це твердження набуває гостроти і актуальності в зв’язку з дискусіями, що точаться навколо статусу та ролі принципу перестороги1 в міжнародному праві та МПНС зокрема, особливо в сфері регулювання біотехнологічної діяльності (розробка і впровадження генетично-модифікованих організмів), яка регламентується, серед іншого, нормами Картахенського протоколу з біоезпеки 2000 р. до Конвенції про охорону біорізноманіття 1992 р.



Принципи функціонування сучасної ринкової економіки призвели до «трагедії спільних ресурсів» або «трагедії спільної спащини» (англ. – «tragedy of commons» [4, c.65-76]), яка виявляється в не просто не раціональному, а хижацькому використанні державами та приватними особами, що перебувають під їх юрисдикцією та контролем, ресурсів з міжнародним або змішаним режимом. Економічні фактори впливу на формування МПНС як галузі сучасного міжнародного права виявляються також у протистоянні «Південь – Північ» і відображаються у концепції сталого розвитку. У 70-х рр. ХХ ст., коли в розвинених країнах («Північ»), внаслідок усвідомлення шкідливого антропогенного впливу інтенсивної індустріалізації на навколишнє середовище, розробка і дотримання екологічних стандартів стало питанням першочергової важливості, країни, що розвиваються («Південь»), використовують задеклароване в резолюціях та деклараціях право на розвиток2 в якості такого собі прикриття для звільнення від виконання міжнародних зобов’язань з охорони навколишнього середовища з метою відновлення історичної справедливості. Концепція сталого розвитку3, вперше сформульована у Доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку (Комісії Брундтланда) «Наше спільне майбутнє», схваленій ГА ООН у 1987 р., використовується цими двома групами країн в своїх власних економічних інтересах: розвинені країни бачать в концепції сталого розвитку екологічну складову (тобто раціональне природокористування з урахуванням інтересів майбутніх поколінь), а країни, що розвиваються, — економічну складову (тобто пріоритет економічного розвитку, неможливість виконання жорстких екологічних стандартів на сучасному етапі, викорінення бідності як завдання першочергової важливості). В той час, як розвинені країни мали змогу отримувати економічну вигоду від реалізації міжнародних багатосторонніх природоохоронних угод, країни, що розвиваються, не отримували належної компенсації за втрати, понесені ними внаслідок такої реалізації. Так, наприклад, введення у 1989 р. заборони на торгівлю кісткою Африканського слона в рамках Конвенції СІТЕС спричинило значні економічні втрати держав ареалу цього виду [2, c.8]. Міжнародне право відреагувало на дану проблему двома шляхами: 1) сучасні багатосторонні угоди з охорони навколишнього середовища (п.5 ст.10 Монреальського протоколу, п.7 ст.4 Рамкової конвенції зі зміни клімату, п.4 ст.20 Конвенції про охорону біорізноманіття) містять положення, згідно з якими ступінь ефективності здійснення сторонами, які є країнами, що розвиваються, своїх зобов'язань за міжнародною конвенцією залежить від ефективного здійснення сторонами, які є розвинутими країнами, своїх зобов'язань, пов'язаних з фінансовими ресурсами і передачею технології, при чому враховується той факт, що економічний і соціальний розвиток та викорінення бідності є головними та домінуючими пріоритетами сторін, які є країнами, що розвиваються; 2) впровадження принципу спільної, але диференційованої відповідальності, який виражається в тому, що не всі країни однаковою мірою «сприяли» деградації навколишнього середовища і не всі країни мають однакові можливості по боротьбі з такою деградацією, проте всі країни в тій чи іншій мірі зобов’язані вживати певних заходів щодо запобігання нанесення шкоди навколишньому середовищу та боротьби із забрудненням його компонентів4. Такий обмін ресурсів і технологій з боку розвинених країн на участь в багатосторонніх природоохоронних угодах з боку країн, що розвиваються, М. Драмбл називає «спільним/взаємним договором» (англ. – «shared compact») [5, c.11], який характеризується взаємовигідними умовами для обох сторін з економічної точки зору, в результаті чого досягається ефективність міжнародно-правового регулювання в сфері охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів без завдання шкоди праву на економічний розвиток держав.

Релігійні та філософські концепції є важливими для розуміння поглядів на природу та відносини людства з нею [6, c.9], а також формування МПНС як системи правових норм. Провідні світові релігії (християнство, іслам, буддизм) мають багато в чому схожі моральні принципи, на яких будуються відносини між людиною і природним середовищем: Бог дав людині Землю і все, що на ній, в ній і над нею для користування, однак таке користування має бути дбайливим і раціональним; людина є не власником, а радше опікуном, управителем всіх отриманих природних ресурсів. Біблія як універсальна Книга Життя не оминає і природоохоронної проблематики, однак сформульовані в ній природоохоронні норми мають здебільшого антропоцентричний характер5. Згідно із православним святоотецьким вченням, закони природи походять від моральних законів, встановлених Богом; світ є людиноцентричним, тому духовний стан людини відображається на стані навколишнього середовища, отже, причина всіх екологічних катаклізмів, у тому числі Світового потопу часів Ноя або глобальної зміни клімату в ХХ-ХХІ ст.ст. — занепад моральності в суспільстві. Як відомо, католицька церква включила забруднення навколишнього середовища до числа «смертних гріхів». Відношення людини до природи пройшло шлях від обожнення і страху перед її силою до утилітаристського ставлення. Перші міжнародні угоди зі збереження природних ресурсів англійська дослідниця М.Фіцморіс називає «прагматичними, утилітаристськими, антропоцентричними, а не екологічно вмотивованими» [7, c.28-29], оскільки вони були спрямовані, перш за все, на охорону видів дикої фауни і флори, що мали користь для людини, приносили економічну вигоду та вважались цінними з точки зору споживання і торгівлі. Російська дослідниця Н. Соколова зазначає, що «… не можливо забезпечити розвиток, не забезпечивши безпеку, не можливо забезпечити безпеку, не забезпечивши розвиток, і, звичайно ж, не можливо забезпечити ні те, ні інше без забезпечення прав людини … Ці цілі обумовлюють антропоцентричний підхід в сучасному міжнародному праві, який передбачає забезпечення сприятливих умов для життя людини» [8]. Антропоцентризм або гомоцентризм сьогодні пронизує більшість міжнародних угод та декларацій з охорони навколишнього середовища. Принцип 1 Стокгольмської декларації з навколишнього середовища 1972 р. (далі – Стокгольмська декларація) та принцип 1 Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. (далі – Декларація Ріо) так само відображають антропоцентричний підхід до охорони навколишнього середовища: турбота про навколишнє середовище здійснюється настільки, наскільки це необхідно для захисту життя, здоров’я та прав людини або груп людей. Антропоцентризм виявляється також у все зростаючій ролі екологічних прав людини в міжнародному праві завдяки діяльності міжнародни судових та квазісудових установ, зокрема Комітету ООН з прав людини6, Європейського суду з прав людини7, Міжамериканської комісії та суду з прав людини8, Африканської комісії з прав людини9, а також діяльності міжнародних регіональних організацій, таких як Європейська економічна комісія ООН, завдяки зусиллям якої було ухвалено Оргуську конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, 1998 р. (далі – Оргуська конвенція). Разом з тим, ми можемо спостерігати й іншу тенденцію в сучасному МПНС: значна кількість угод визнають внутрішню цінність природи незалежно від її корисності для людини, наприклад, ч.4 преамбули Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р., ч.4 преамбули Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 р. (далі – Боннська конвенція), ч.2 преамбули Конвенції про охорну біорізноманіття. Крім того, поступово утверджуються і знаходять своє юридичне оформлення концепція біорізноманіття і екосистемний підхід, які виступають стримуючим фактором по відношенню до «узурпації позицій» в МПНС антропоцентризмом. У 70-х рр. ХХ ст. виникає концепція охорони біорізноманіття, яка ознаменувала відхід від підходу, заснованого виключно на охороні окремих об’єктів фауни і флори або регулюванні окремих видів діяльності з використання компонентів навколишнього середовища [3, c.272]. Концепція охорони біорізноманіття передбачає регулювання будь-якої екологічної проблеми в комплексі, що включає не лише охорону окремих об’єктів, регламентацію різних видів діяльності людини, а й охорону екосистем і зв’язків між ними та всередині них. Незважаючи на свою «популярність» в науковій доктрині та міжнародо-правових актах, екоситемний підхід не має уніфікованого визначення10 — воно тлумачиться по-різному в залежності від умов і вимагає подальшої практичної верифікації. Різні автори вказують на те, що концепція знаходиться в процесі розвитку, а її концептуальні положення і керівництво по застосуванню на практиці вимагають узгодження, пояснень і деталізації [9, c.28]. На жаль, міжнародно-правові акти не дають чіткого уявлення про місце екосистемного підходу в міжнародному праві: як правило, ці документи або містять посилання на окремі елементи чи принципи підходу (наприклад, ст.ст. 61-68, 116-120, 194 Конвенції ООН з морського права 1982 р.), або мають лише рекомендаційний характер (наприклад, Рейк’явікська декларація про відповідальне рибальство в морській екосистемі 2001 р.), або мають обмежену територіальну сферу дії (наприклад, Конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат 2003 р.), або ще не вступили в силу (наприклад, Конвенція про право несудноплавного використання міжнародних водотоків 1997 р.).

Деякі етико-психологічні постулати також заслуговують на нашу увагу. Так, французький дослідник О. Кісс згадує про три «етичних» складових МПНС, заснованих на принципах рівності та справедливості, — принцип «внутрішньо-генераційної» рівності (означає необхідність розподілу природних ресурсів таким чином, щоб вигоди від їх використання, витрати, пов’язані з їх охороною, і втрати, пов’язані з деградацією екосистем, справедливо розподілялися між усіма членами суспільства), принцип «міжгенераційної» рівності (означає необхідність використання природних ресурсів з урахуванням прав і потреб майбутніх поколінь) і принцип «міжвидової» рівності (означає повагу самодостатності і внутрішньої цінності природи незалежності від її користі для людини, що проявляється у визнанні «прав тварин» і «біотичних прав») [6, c.11-13].

Якщо говорити про спільне та відмінне між МПНС та іншими галузями міжнародного права, то, перш за все, слід згадати про міжнародне морське, повітряне і космічне право. На відміну від названих галузей, сучасне МПНС характеризується раціональним природокористуванням та регулюванням міждержавних відносин з приводу захисту та охорони навколишнього середовища. Норми ж міжнародного морського, повітряного та космічного права формувалися для регулювання відносин, пов’язаних з експлуатацією елементів природи, внаслідок чого на перше місце висувалися інші пріоритети — забезпечення реалізації законних прав усіх зацікавлених «акторів» щодо використання певного виду природних ресурсів або певного середовища. Лише після того, як МПНС заявило про себе, міжнародне морське, повітряне та космічне право стали розвиватися з урахуванням обмежень, що вводились з метою охорони навколишнього середовища [10, c.30-31]. Міжнародне водне право/міжнародне право транскордонних водотоків/право міжнародних водотоків розглядається або як самостійна галузь міжнародного права, або як концептуальна модель і система позитивних норм [11] або як складова МПНС. Міжнародне право навколишнього середовища також пов’язане з правом міжнародної безпеки, оскільки сьогодні міжнародна безпека не обмежується військово-політичною складовою, а має всеохоплюючий характер, тобто включає в себе економічні, політичні, військові, екологічні, продовольчі, гуманітарні, інформаційні та інші аспекти. МПНС впливає на міжнародне економічне право. Цей вплив виявляється в тому, що міжнародно-правове регулювання торгових, валютно-фінансових, інвестиційних, науково-технічних відносин все більшою мірою враховує екологічні пріоритети. Міжнародне гуманітарне право регулює обмеження засобів і методів ведення бойових дій, що можуть завдати значної шкоди навколишньому середовищу. Міжнародне право прав людини (далі – МППЛ) закріплює право на сприятливе навколишнє середовище, процесуальні екологічні права (право на доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища), а також передбачає міжнародно-правові механізми захисту цих прав. Між МПНС і МППЛ багато спільного: обидві галузі мають гомоцентричний характер (з тим застереженням, що поступово МПНС набуває також природоцентричних ознак); відчутний вплив на міжнародну правотворчу політику з боку «недержавних акторів» (перш за все, НУО та індивідів), ефективний захист прав людини неможливий без гарантування безпечного та здорового довкілля. Однак МПНС вирізняє те, що норми багатосторонніх природоохоронних угод спрямовані також на захист прав й інтересів окремого «бенефіціарію» – ненароджених поколінь, в той час як МППЛ реагує на конкретні порушення прав людини і лише опосередковано попереджає подібні порушення в майбутньому. На відміну від норм інших галузей міжнародного права, негативні наслідки порушення норм МПНС «акумулюються» протягом тривалого часу.

МПНС кидає виклики сучасному міжнародному правопорядку. Природа і природні процеси не визнають встановлених міжнародним правом кордонів (мігруючі види диких тварин і птахів, транскордонні і далеко мігруючі рибні ресурси, забруднення океанів, озер, річок і повітря не зупиняються на кордоні територіальної юрисдикції), що може призводити до конфліктів суверенних прав [6, c.17] і обмеження територіального суверенітету. Держави вимушено йдуть на таке обмеження, оскільки в протилежному випадку їхні інтереси суттєвіше постраждають. В МПНС принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами обмежується обов’язком держав забезпечувати, щоб діяльність, яка здійснюється під їх юрисдикцією або контролем, не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів, що знаходяться за межами національної юрисдикції (принцип 21 Стокгольмської декларації та принцип 2 Декларації Ріо). Інколи трапляється і так, що держави вимушено йдуть на співпрацю шляхом укладання міжнародних угод, обмежуючи свій суверенітет, однак при цьому фізичне забруднення територій інших держав або районів, що знаходяться за межами національної юрисдикції, чи шкода мігруючим видам відсутні. Так, Д. Боданський наводить приклад Африканського слона, який хоч і не є мігруючим видом, проте охороняється нормами міжнародного права, оскільки загроза його знищення походить від попиту в розвинених країнах – споживачах слонової кістки, тому збереження цього виду становить міжнародний інтерес і вимагає об’єднання зусиль держав [12].

Дж. Брунні іншими викликами сучасному міжнародному правопорядку з боку МПНС називає розвиток й розробку норм, які краще відповідають екологічним вимогам, а також рух в напрямку ширшої участі в даному процесі [13]. Дійсно, на сьогоднішній день основні наукові дискусії точаться вже не стільки навколо питання існування окремої галузі міжнародного права – МПНС, скільки навколо суперечливих питань всередині галузі, які не можуть не позначатись на функціонуванні всього міжнародного права. Такими суперечливими питаннями, на наш погляд, є: 1) визначення джерел, 2) принципів, 3) суб’єктів МПНС, 4) проблеми ефективної реалізації міжнародних природоохоронних угод, проблеми фрагментації МПНС та взаємодії багатосторонніх угод з охорони навколишнього середовища з іншими договірними режимами.

1). Незважаючи на значну кількість ухвалених міжнародних угод з охорони навколишнього середовища (різні автори називають різні цифри: хто 200, хто 300, а хто і 3000), МПНС як галузі можна «поставити в провину», по-перше, те, що часто такі угоди не вступають в силу через передбачену в них вимогу вираження згоди на обов’язковість договору певної кількості держав, відповідальних за конкретну небезпечну діяльність (наприклад, процедура вступу в силу Монреальського та Кіотського протоколів); по-друге, те, що природоохоронні угоди передбачають для держав широку, інколи майже необмежену, можливість робити застереження, вилучаючи таким чином дію певних, часто ключових, положень для себе (наприклад, Конвенція з регулювання китобійного промислу 1946 р., Конвенція СІТЕС), або передбачають численні винятки із загального правила; по-третє, те, що вагому частку норм МПНС становлять норми «м’якого права» (англ. – «soft law»). Щодо останнього, треба відзначити, що, дійсно, норми soft law інколи навіть переважають по обсягу кількість норм «твердого права» (англ. – «hard law») в міжнародних угодах природоохоронного змісту (наприклад, більшість зобов’язань держав за Конвенцією з охорони біорізноманіття або Рамковою конвенцією зі зміни клімату). По-четверте, відсутність єдиного кодифікаційного акту, присвяченого охороні навколишнього середовища, дає підстави деяким науковцям говорити про неспроможність МПНС як ефективної системи регулювання міжнародних відносин в даній сфері. Як зазначає П. Маланчук, «природу існуючого МПНС можна охарактеризувати скоріше як агрегат численних природоохоронних режимів, аніж систему» [14, c.245].



Характерною рисою, притаманною МПНС, є так званий рамковий підхід до прийняття міжнародних угод з охорони навколишнього середовища. Це означає, що спочатку приймається рамкова («парасолькова») конвенція, яка містить загальні зобов’язання сторін у сфері охорони навколишнього середовища, а потім — додаткові протоколи, які конкретизують ці зобов’язання. Такий підхід має декілька переваг: по-перше, він допомагає державам швидше досягти консенсусу з суперечливих і складних питань шляхом закріплення в конвенції лише загальних напрямів співпраці, миттєво відреагувати на будь-яку екологічну проблему; по-друге, в залежності від розвитку наукового знання та технологічного прогресу в конкретній сфері людської діяльності дозволяє вносити зміни в протоколи або додатки до них, що містять або види небезпечної діяльності, або види небезпечних речовин, або види фауни і флори, що знаходяться під загрозою знищення, при цьому не зачіпаючи положень самої конвенції і таким чином забезпечуючи відносну гнучкість у правовому регулюванні. Однак рамковий підхід не позбавлений певних недоліків: держава може висловити свою згоду на обов’язковість рамкової конвенції, яка не покладає на неї будь-яких серйозних юридичних зобов’язань, і в той же час — відмовитися робити те ж саме по відношенню до протоколів, які такі зобов’язання передбачають, таким чином нівелюючи досягнутий на міжнародному рівні результат. Так сталося з США, які підписали Конвенцію про охорону біорізноманіття та Рамкову конвенцію зі зміни клімату, однак відмовилися підписувати Картахенський протокол і Кіотський протокол, відповідно. Крім названих міжнародних договорів, рамковою є Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Базельська конвенція 1989 р., Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 р. та ін. Е. Лоука визначив таку характерну рису міжнародних інструментів у сфері охорони навколишнього середовища: кількість договорів типу «наказ-і-контроль» (англ. — «сommand-and-control»), в яких передбачені конкретні зобов’язання сторін і механізми їх здійснення, зросла, однак з’явилися й інші угоди, в яких передбачені, крім традиційних зобов’язуючих або заборонних норм, уповноважуюючі норми — економічні інструменти стимулювання виконання державами своїх зобов’язань по «екологічним» угодам (приклад — Кіотський і Монреальський протоколи) [4, c.110-111]. М. Фіцморіс вказує на таку характерну рису сучасних міжнародних угод з охорони навколишнього середовища, як можливість їх тимчасового застосування до остаточної і повної ратифікації усіма сторонами, тобто до вступу в силу. Наприклад, Сторони Конвенції про транскордонне забруднення повітря прийняли резолюцію з метою «здійснення, якомога швидше і на попередній основі, тимчасової імплементації Конвенції» і «виконання зобов’язань відповідно до Конвенції ... до її вступу в силу» [7, c.103-104]. О. Кісс визначає таку характерну рису сучасних природоохоронних угод, як відсутність взаємності. Це означає, що принцип взаємності, характерний для більшості галузей міжнародного права, в МПНС не діє (як і в міжнародному гуманітарному праві та міжнародному праві прав людини) [6, c.42].

Щодо звичаю як джерела МПНС, то, як стверджує М.Фіцморіс, міжнародний звичай не відіграє головної ролі в правовому режимі охорони навколишнього середовища, оскільки МПНС, в силу історично сформованих обставин і нагальних потреб в охороні природи, розвивалося стрімко на відміну від класичного міжнародного звичаєвого права, для формування або зміни якого в більшості випадків необхідно значну кількість часу і практики держав. Автор також ставить під сумнів позицію деяких вчених, які говорять про можливість становлення звичаю в силу широкої участі у багатосторонній угоді з охорони навколишнього середовища [7, c.107, 113-114]. Прикладом звичаєвої норми в МПНС дослідники визнають принцип заборони заподіювати шкоду території іншої держави або районам поза межами національної юрисдикції і принцип відповідальності за таку шкоду. Цей звичай бере свій початок у максимі римського права «sic utere tuo ut alienum non laedas» (користуйся своїм так, щоб не нашкодити іншому). У міжнародній судовій практиці даний принцип вперше був сформульований в рішенні арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р. Міжнародний Суд ООН підтвердив існування загального обов’язку держави не дозволяти використовувати свою територію всупереч правам інших держав у справі про протоку Корфу 1949 р., а також визнав існування даного обов’язку саме у сфері охорони навколишнього середовища в Консультативному висновку про законність застосування або загрози застосування ядерної зброї 1996 р. Даний принцип знайшов своє закріплення в принципі 21 Стокгольмської декларації, принципі 2 Декларації Ріо, а також численних багатосторонніх природоохоронних угодах.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка