Реферат Проблема виховання в контексті соціалізації особистості



Скачати 444.42 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації01.04.2016
Розмір444.42 Kb.
  1   2   3
Реферат

Проблема виховання в контексті соціалізації особистості



У статті розглядається питання нової парадигми сучасної педагогічної діяльності, яка, базуючись на тому, що особистість формується в процесі соціалізації, тобто в результаті засвоєння суспільного досвіду через включення її в широку систему оточуючого соціального середовища, відкидає школоцентризм і вбачає у вихованні систему цілеспрямованих та організованих взаємодій „дорослі – діти” і „діти – діти”, котрі реалізуються не тільки в межах загальноосвітньої школи, але й у просторі закладів додаткової освіти, громадських організацій, дозвіллєвій сфері тощо. Відтак організоване виховання стає завданням не тільки загальноосвітніх закладів, але й суспільства в цілому.
Особливості парадигми сучасної освіти
Сучасне покоління живе в епоху зростання ролі особи як творця соціального світу і творця самої себе. Прагнення людини бути активно причетною до своєї історичної і особистісної долі, до самореалізації зумовлено не тільки ускладненням світу і значним підвищенням його динамізму, але й зростанням потреб сучасної людини, яка піднялася на якісно вищий ступінь свого соціокультурного розвитку, ніж попередні покоління. А це висуває проблему створення такої системи освіти, яка була б спроможною забезпечити виховання у індивідів високих особистісних якостей, головні з яких – психологічна та організаційна готовність до орієнтації на власні сили у виконанні життєвих завдань, високий рівень мотивації до досягнення життєвого успіху, здатність до нагромадження, відновлення та раціонального використання життєвої енергії.
Традиційно формула освіти проголошується як єдність навчання і виховання. Ця єдність обмежується рамками шкільного простору і єдиними методами цілеспрямованого нормативного впливу учителя на учня. Таке звужене розуміння виховання не відповідає потребам сучасності і базується на „формуючій” та „навчаючій” міфологемах, притаманних тоталітарному педагогічному мисленню.
Згідно з першою міфологемою, формування особистості прямо залежить від цілеспрямованого педагогічного впливу. Згідно з другою, цінність шкільного життя учня визначається тим, наскільки він оволодіває програмним матеріалом.
Проте виховання, як і навчання, не є єдиним способом перетворення особистості. Багато навичок, здібностей та інших характеристик у дітей з’являються не в результаті виховання, а всупереч йому. Великі виховні можливості самого життя, в яке включена дитина, означає, що потрібно враховувати не тільки цілеспрямований педагогічний вплив на особистість, але й усю багатогранність соціальних впливів.
У радянському педагогічному мисленні 1960 – 1970-х років встановилась адаптивна методологія, і вона й досі впливає на педагогічну діяльність. Згідно з нею, індивід є пасивним об’єктом зовнішнього впливу, а багатосторонній процес формування особистості зводиться лиш до однієї з його форм, а саме – цілеспрямованого виховання, а виховання – до навчання, яке здійснюється нібито шляхом вербального менторського впливу іззовні
Адаптивна методологія знайшла своє відображення в теорії і практиці професійного навчання: в ньому основний акцент ставиться на пристосуванні, адаптації особистості до вимог професії, на рівнянні на встановлений зразок, внаслідок чого випадає з поля зору особистість працівника.
З адаптивної методології випливає, що розвиток особистості – це розширення обсягу знань, нарощування попереднього досвіду, в процесі якого відбувається розгортання структури особистості. Відтак формування особистості розуміється тільки як перетворення дитини на дорослу людину, як поступове „олюднення” індивіда в ході онтогенезу, як „підготовка до життя”, а не саме життя.
Концепція формування особистості, що вважає індивіда об’єктом, якості якого прямо залежать від вихователя-суб’єкта, котрий жорстко регламентує їх зовнішними вимогами, не може не призвести до певних перекосів у системі освіти. Відтак постає гостра потреба виробити такі концептуальні підходи, які могли б стати принципами організації нової системи виховання.
Протилежністю адаптивної методології є культурно-діяльнісна концепція соціалізації. Саме поняття „соціалізації”, яке означає процес формування основних параметрів людської особистості (свідомості, почуттів, здібностей тощо) в результаті входження її в реальний процес життєдіяльності, спонукає педагогів розглядати процес виховання як такий, що відбувається у всіх його багатоманітних формах – цілеспрямованих, стихійних і т. д.
До 1980-х років радянська наука заперечувала соціалізацію, вважаючи її породженням буржуазної науки. Зате нині соціалізація стала надто модною, особливо з початком формування соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання, де процесс соціалізації є предметом дослідження.
Історія з поняттям „соціалізація” відзеркалює характер змін суспільних відносин, процес перебудови парадигми педагогічної науки, еволюції самого її предмета, який, поряд з навчанням і вихованням, став включати і соціалізацію.
До визначення понять „соціалізація” і „виховання” є безліч підходів. У зв’язці „соціалізація – виховання” їх можна визначити таким чином.
Соціалізація, як найширше поняття зпоміж тих, що характеризують творення особистості, є не тільки свідомим засвоєнням дитиною готових форм і способів соціального життя, способів взаємодії з матеріальною і духовною культурою, адаптацією до соціуму, але й виробленням власного соціального досвіду, ціннісних орієнтацій, свого стилю життя.
Виховання – це система цілеспрямованих, педагогічно організованих взаємодій дорослих з дітьми, самих дітей одне з одним. Саме в такій особистісній взаємодії відбувається зміна мотиваційно-ціннісної системи особистості дитини, виникає можливість репрезентувати дітям соціально значимі норми і способи поведінки, оскільки виховання є одним з основних шляхів організованої соціалізації.
Науковий інтерес до процесу соціалізації не тільки як до явища соціально-психологічного, але й педагогічного, обумовлюється зміною парадигми сучасної освіти. Дефініцію „парадигма” запропонував Т. Кун у своїй концепції зміни фундаментальних наукових теорій. Під парадигмою освіти розуміємо синтез певних теоретичних положень і способів їх реалізації, які є значимими для вчених і практиків освітянської сфери.
Зміна парадигм не відбувається з волі навіть дуже високих наукових авторитетів. Зокрема, парадигма в системі освіти визріває в суспільстві, коли створюються нові цінності в культурі, коли виникають нові форми взаємодії поколінь, коли компоненти старого педагогічного процессу стають непродуктивними. Новою, сучасною парадигмою освіти є включення до її системи соціалізації.
Виникає запитання: які зрушення в суспільстві протягом останніх десятиліть ХХ століття змінили теоретичну модель педагогічної діяльності, змусили звернути увагу не тільки на навчання і виховання, але й на соціалізацію дітей? Ці зрушення стосуються, по-перше, процесів, котрі відбуваються в системі суспільних відносин, по-друге, створення нових теоретико-методологічних підходів до аналізу процесу соціалізації [1]. Нові параметри перебігу соціалізації і парадигми освіти неминуче задаються трансформацією соціальних ідеалів і цінностей, висуваючи до суб’єкта соціалізації певні вимоги у формуванні моделей соціальної поведінки, конструювання персональної системи цінностей та ідентифікаційних структур особистості.
Тенденція посилення динамізму соціальних процесів сприяє зміні типу відносин між поколіннями, що й визначає культуру суспільства. Ще в 1960-ті роки філософи, соціологи, зокрема – американський соціальний психолог і етнограф М. Мід, обгрунтували взаємозв’язок змін в культурі суспільства зі зміною типу міжпоколінних відносин. М. Мід виокремлює три типи культури, що виникають на основі різних відносин між поколіннями.
Постфігуративна культура – історично найбільш ранній тип, що складається в патріархальному суспільстві і всі духовні цінності акумулює в досвіді пращурів, у традиціях. Підростаюче покоління в цих умовах кожен свій життєвий крок, наміри та кожну свою дію обов’язково узгоджує з традиціями. Центром зосередження цінностей стає не сучасне, а минуле. Постфігуративна культура забезпечує спокійне срийняття дітьми і молоддю досвіду старших, новації з’являються повільно, приріст нових культурних досягнень гальмується авторитарністю предків.
На зміну постфігуративній культурі приходить культура кофігуративна. Цій зміні сприяють прискорення темпів інформаційного, технічного та соціально-економічного розвитку суспільства. Кофігуративна культура змінює відносини між поколіннями в процесі виховання. У різних галузях життя люди, вирішуючи свої проблеми, звертаються не до традиційних настанов, а до новітніх досягнень науки, техніки, до думок авторитетних фахівців. Центром зосередження цінностей в рамках цієї культури стає сучасність. „Батьки” змушені рахуватися з тим, що „діти” перестають орієнтуватись на їх виховні рішення і все більше рахуються з думкою ровесників у референтній групі. Відносини між „батьками” та „дітьми” розгортаються за конфліктним сценарієм. Чого не було раніше, в постфігуративній культурі.
Третій тип культури, становлення якого спостерігається з другої половини ХХ століття, М. Мід запропонувала визначати як префігуративну культуру. Цей тип виникає на тлі глобальних інформаційних, технічних, соціальних, політичних змін, темпи і масштаби яких не випадає навіть порівнювати з попередніми історичними епохами. Інформаційна революція зробила життєвий світ не тільки для дорослих, але й для дітей значно доступнішим і прозорішим. Інформаційні ресурси стають зрозумілими дітям, інколи навіть без спеціального посередництва учителів і батьків.
Сучасні діти швидше, ніж дорослі, освоюють технічні досягнення. Економічні, фінансові та політичні інновації молоді в багатьох випадках визначають зараз життя суспільства. Хто сьогодні з дорослих може, наприклад, сказати, що готує свою дитину до майбутнього життя, якщо сам не може уявити, яким воно стане років через десять, а тим більше через двадцять – тридцять?
Отже, в умовах префігуративної культури центром зосередження культурних цінностей стає майбутнє. Міжпоколінні відносини в префігуративній культурі стають іншими. Практика взаємодії „батьків” і „дітей” потребує нових моделей, що базуються на співробітництві. Потрібен сценарій взаємостосунків на основі партнерства, довіри старших до молодших.
Реалії життя в умовах префігуративної культури постійно ставлять людину у вкрай невизначені ситуації, коли не може бути готових рішень, що приймаються на основі засвоєння готових знань, умінь, навичок. Сучасній людині потрібно вирішувати кожну життєву ситуацію творчо, самостійно приймати рішення і нести за них відповідальність.
Отже, нова культура потребує нового типу особистості з такими основними характеристиками, як індивідуальність, творча активність і здатність орієнтуватись на майбутнє: уміння прогнозувати, фантазувати, гнучко переходити в нові види діяльності навіть в ситуації невизначеності.
На основі цього сучасна наука прагне здійснити переоцінку тих концепцій виховання, що традиційно базуються на провідному значенні цілеспрямованого впливу на особистість у процесі її формування, і вийти на проблему соціалізації як процес саморозвитку особистості, її життєвого визначення в культурі, в соціумі. Cучасне раціоналізоване і вербалізоване навчання, як би воно не змінювало своїх стандартів, все одно працює переважно на компетентність. Умови нової культурної ситуації потребують не тільки вдосконалення процесу навчання, яке саме по собі „потягне за собою розвиток”, а передусім створення і розвитку соціалізуючого потенціалу освіти. Необхідність зміни парадигми системи освіти зумовлена не тільки зрушеннями в системі суспільних відносин, але й диктується логікою розвитку науки, ступенем прогресу тих її галузей, які так чи інакше зачіпають проблеми, пов’язані з педагогічним знанням.
В соціально-психологічному аналізі проблеми „виховання – соціалізація” починає домінувати інтерпретаційна парадигма. Це поняття в 1970-х роках увів у науковий обіг американський соціолог Т. Уїлсон на противагу „нормативній парадигмі”, найяскравіше представленій в структурному функціоналізмі Т. Парсонса.
Основним пафосом інтерпретаційної парадигми є уявлення про активну роль індивіда в ході соціалізації. З цієї точки зору, суб’єкт соціалізації не може бути жорстко детермінований соціальними нормами, оскільки він ці норми інтерпретує. Людина є творцем свого соціального світу. А тому невідповідність індивіда вимогам суспільства не є вадою, котра вимагає насильницького пристосування. Така невідповідність є основним джерелом соціальної динаміки.
Нові підходи до вирішення проблем соціалізації зумовлені також зростанням інтересу в різних галузях гуманітарного знання до питання взаємовідносин „дитина – суспільство” та їх осмисленням у зв’язку з трансформаційними процесами в суспільстві.
Слід зазначити, що в першій половині ХХ століття панівними були дві точки зору на проблему „дитина – суспільство”. Перша (якої дотримувались психологи) – це погляд на процеси індивідуального розвитку як такі, що відбуваються у незмінному світі. Друга (її дотримувались, в основному, соціологи, історики, етнографи) – це переконання, що можна досліджувати зміни в соціальному світі без врахування зрушень у змісті і структурі життєвого шляху індивіда. Ці дві точки зору (перша – в незмінному світі індивід, який змінюється; друга – незмінний індивід у світі, який змінюється) визнавалися такими, що взаємно доповнюють одна одну. Згодом стало зрозуміло, що така постановка питання непродуктивна: потрібно вивчати індивіда, який розвивається у світі, що змінюється.
У працях соціальних психологів 1960 – 1980 років в аналізі проблеми „дитина – суспільство” увага акцентувалася на тому, що зовнішній світ, у якому здійснюється процес соціалізації дитини, є складним, багатофакторним і мінливим. Зокрема, американський соціальний психолог У. Бронфенбреннер, який у співдружності з радянськими вченими вивчав особливості соціалізації дітей в СРСР і США, виявив, що нормативно-педагогічні настанови і принципи не співпадають повністю з реальною педагогічною практикою [4]. В результаті соціально-класової диференціації людської діяльності тривалість індивідуального життєвого шляху, конкретний зміст його етапів суттєво варіюються в різних суспільствах і у представників різних соціальних прошарків. Індивіди, які належать до заможних верств, мають більше шансів на триваліше життя. Їхнє дитинство, період, коли індивід не бере участі у виробництві, теж триваліший. Ще ширшим є соціально-історичні варіації змістових вікових властивостей і процесів та ставлення людей до окремих періодів життя, зокрема дитинства. Ніщо не може змінити інваріантну послідовність дитинства, дорослості і старості. Проте тривалість і зміст кожного з них суттєво залежать від соціальних факторів. Ця залежність має не тільки кількісний, але і якісний характер.
Як вважають антропологи, існує певна філогенетична закономірність, згідно з якою в процесі біологічної еволюції зростає значення індивіда та його вплив на розвиток виду. Це виявляється, по-перше, в нарощуванні тривалості періоду індивідуального існування, протягом якого нагромаджується індивідуальний досвід, що впливає на подальшу еволюцію, і, по-друге, в нарощуванні варіативності (морфологічної, фізіологічної і психічної) всередині виду.
Це спостерігається і в історії людства. Окрім загального продовження тривалості життя людини порівняно з іншими антропоїдами, змінюється співвідношення і тривалість його етапів. Зокрема, підвищується значення підготовчого етапу життєдіяльності, продовжується етап дитинства як періоду первинної соціалізації, навчання і виховання.
Збільшення самого періоду дитинства, в основному за рахунок отроцтва, нижня і верхня межа якого стає все більш розмитою, посилює інтерес до проблеми „дитина – суспільство”. Активізація дослідження її диктується також динамікою інститутів (агентів) соціалізації і розвитком дитячої та юнацької субкультур, появою таких особливостей у цих факторах, яких не спостерігалося раніше. Динаміка освітянських інститутів соціалізації виявилась не стільки в галузі структурної перебудови системи освіти, скільки у зміщенні цінностей суспільної свідомості, в наголошенні самоцінності особистості дитини. Ця динаміка відбувається на фоні пізнішого включення підростаючого покоління у сферу виробництва і розширення агентів соціалізації (формування самодіяльних організацій та інших неформальних об’єднань).
У вітчизняній педагогічній літературі 1980-х років все частіше висловлювалися думки про уточнення предмета педагогіки, приведення її основних понять у відповідність з тими інноваційними процесами, які відбуваються в теорії і практиці. Такі віяння були пов’язані з потребою введення категорії „соціалізація” в педагогіку та необхідністю визначення її співвідношення з категорією „виховання”. На цьому тлі відбувалось, по-перше, формування нової галузі педагогіки – соціальної педагогіки, де категорія „соціалізація” посідає провідне місце у визначенні її предмета, а, по-друге, становлення нової парадигми педагогіки, в контексті якої соціалізація розглядається у взаємозв’язку з розвитком, вихованням і самовихованням особистості як суб’єкта соціальних відносин.
Одним з перших у вітчизняній педагогіці порушив питання про соціалізацію як передумову виховання особистості В. Сухомлинський. Ще тоді, коли проблема соціалізації особистості вважалась „закритою” галуззю радянської педагогічної науки, він писав: „Суспільна сутність людини виявляється у її відношеннях, зв’язках, взаємовідносинах з іншими людьми. Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи в різноманітні відносини з людьми, відносини, що задовольняють її матеріальні і духовні потреби, дитина включається в суспільство, стає його членом. Цей процес приєднання особистості до суспільства і, отже, процес формування особистості, вчені називають соціалізацією” [23; 51].
Отже, зміни, які вдбулися в соціально-історичних умовах та в логіці розвитку наук про людину наприкінці ХХ століття, зумовили необхідність переходу до нової парадигми освіти, в якій педагогічна наука поряд з вихованням у свій предмет включає соціалізацію.
Моделі шкіл за сценарієм соціалізації
Суспільна думка втілюється в соціальну практику не так швидко, як цього хотілося б. І досі в педагогічній діяльності переважає школоцентризм. Якщо скористатись класифікацією шкіл за „сценарієм соціалізації”, розробленим російською дослідницею Н. Головановою [6], то можна виокремити кілька моделей шкіл, найбільш поширених у нашому суспільстві.
„Школа навчання”, яка з’явилась ще 400 років тому і біля джерел якої стояв Я. Коменський. Соціалізація в ній будується за принципами: 1) авторитарність; 2) учбовий предмет визначається як спеціально задана картина світу, що пропонується дітям у вигляді правил, формул, визначень, законів, вибраних імен, подій і дат; 3) єдиноманітність і стандартність режиму, змісту, організації навчальної роботи.
Така школа керується принципом: її продукт – учень, що оволодів системою ЗУНів (знань, умінь і навичок). Завдання соціалізації цілком перекладаються на інші інститути.
Модель „школи навчання” стала масовою й успішно виконувала соціалізуючі функції протягом століть, формуючи слухняних, акуратних, старанних працівників, не схильних до „зайвої” ініціативи й активності. Це відповідало потребам традиційного і, частково, індустріального суспільства. І хоча уже в середині, а особливо наприкінці ХХ століття, почала відчуватись невідповідність моделі „школи навчання” завданням соціалізації особистості, все ж вона й досі лишається найпоширенішою, сповідуючи „знаннєву” парадигму і використовуючи класно-урочну систему.
В результаті критики недосконалості „школи навчання” з’явились деякі інші моделі шкіл.
Приватні школи мають можливість використовувати в навчальному процесі окрім учителів ще й інших фахівців, а також матеріально-речове середовище, різні атрибути освітнього простору, котрі через взаємодію дітей з дорослими забезпечують сценарій соціалізації, в якому, окрім класно-урочної системи, використовуються й інші форми засвоєння дітьми соціального досвіду.
Однак дуже часто організатори цього сценарію створюють у школах атмосферу безпечного середовища як альтернативи небезпечному світові дорослих, особливо у великих містах. Психологічно цей сценарій передбачає підтримку у кожної дитини почуття власної „надзвичайності”, що може супроводжуватися неадекватною самооцінкою. Сценарій соціалізації в такій школі не дає дітям досвіду самообмеження, співробітництва, взаємодопомоги. Отже, за сценарієм соціалізації таких шкіл важко формується найважливіша соціальна роль школяра – його „соціальна позиція”.
Сценарій соціалізації „школи різних маршрутів” реалізується школами, що застосовують технології диференційованого підходу в навчанні.
Цілком зрозуміло, що розвиток дитини завжди первісно задається її генотипом і не вкладається в жодні формальні показники, типові для всіх. Умови інформаційної цивілізації диктують необхідність раннього виявлення талановитих людей, потенційних лідерів і організаторів, що мають спеціальні здібності та обдарованість. Діти, які з різних причин відстають у розвитку, потребують іншого змісту і форм навчальної роботи. Отже, необхідний індивідуальний підхід до кожного учня.
„Школи різних маршрутів” заявляють себе прогресивними, звернутими до розвитку індивідуальності дитини, такими, що простують шляхом гуманізації освіти. Проте, якщо приглянутися до сценарію соціалізації цих шкіл, то з’ясовується, що вони пропонують не дуже гуманістичну за своєю сутністю соціалізацію дітей. „Управляти” розвитком педагоги в такій школі можуть, розділивши учнів на групи „обдарованих” і „необдарованих” всередині класу (як правило, це відбувається за рівнем успішності у навчанні), в паралелі – на класи корекції і „спрофільовані” на цілеспрямовану підготовку до певного вищого навчального закладу.
Розподіл дітей на „успішних” і „неуспішних” не тільки не забезпечує позитивних результатів виховання, але є й антигуманним та шкідливим з погляду моралі, бо фасує дітей на „кращих” і „гірших”, ніби „тавруючи” їх.
Обдарованість дитини як вираження творчої сутності людини є тим природним даром, через який виявляється сутність людского роду. Отже, обдарованість як потенційна можливість розкриття творчих здібностей властива кожній людині від народження. Проблема в тому, що в реальній дійсності поява талантів у сучасному світі є випадковим явищем – у тому розумінні, що суспільство досі ще не має можливості створити умов, за яких могла б реалізуватись обдарованість кожної дитини, виявитись її талановитість у певній діяльності.
Сценарій соціалізації, який відповідає вимогам сьогодення, реалізується в моделі школи життєтворчості. Цю модель створив колектив учених – соціальних психологів Інституту соціології НАН України під керівництвом Л. Сохань. Модель вже десять років застосовується в деяких загальноосвітніх школах Києва [3;7; 8; 9; 21].
Школа життєтворчості ставить за мету сформувати в учнів не тільки систему знань, умінь і навичок, а також готовність до самовизначення в моральній, інтелектуальній, комунікативній, громадянсько-правовій сферах діяльності, в розвиткові індивідуальності кожного учня і виховання його як суб’єкта соціалізації.
Автори концепції життєтворчості визначають людське життя як мистецтво і подвиг. „Мистецтво тому, що таке життя є актом творчості, і, як будь-який творчий процес, життєтворчість передбачає розробку і здійснення оригінального творчого замислу, пов’язаного з діяльністю розуму, уяви, фантазії, передбачення і провидіння. В цьому акті творення втілюються не тільки духовно-моральні, але й естетичні уявлення і смаки людини, бо життя в його цивілізованому виконанні будується на принципах Істини, Добра і Краси . Життя, що здійснюється, може оцінюватись як духовно-моральний подвиг тому, що воно, як би сприятливо не склалося, завжди тією чи іншою мірою пов’язане з подоланням труднощів, перешкод на соціальному полі діяльності чи в особистому житті людини” [20; 13].
Нині соціологи, соціальні психологи фіксують стійку тенденцію ХХІ століття – „тріумф особистості”. Люди, відчуваючи загрозу тоталітаризму протягом майже всього ХХ століття, прагнуть заявити і реалізувати власну індивідуальність. Е. Фромм у книзі „Мати чи бути” змальовує своє уявлення про досконалу людину сучасності. Головні її риси: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб бути; почуття безпеки, почуття ідентичності і впевненості в собі, які базуються на вірі в те, що вона існує, що вона є, на внутрішній потребі людини в прихильності, зацікавленості, любові, єднанні зі світом, яка прийшла на зміну бажанню мати, володіти, панувати над світом і внаслідок цього стати рабом своєї власності; усвідомлення того, що ніхто і ніщо не може надати смислу нашому життю і що тільки повна незалежність і відмова від фетишизму речей можуть стати умовою для плідної діяльності, спрямованої на служіння ближньому; любов і повага до життя у всіх його проявах.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка