Реферат це одна з форм письмового подання результатів індивідуальної роботи вчителя над обраною науково-методичною темою (проблемою). Найчастіше реферат готують



Скачати 409.45 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації12.04.2016
Розмір409.45 Kb.
  1   2
Р Е Ф Е Р А Т
Це одна з форм письмового подання результатів індивідуальної роботи вчителя над обраною науково-методичною темою (проблемою).

Найчастіше реферат готують за результатами опрацюваня літературних джерел з проблеми дослідження. В даному разі він містить стильний виклад змісту одного чи кількох літературних джерел, основні фактичні відомості й висновки, перелік необхідних для ознайомлення в подальшій роботі публікацій, а також висновки щодо практичного використання положень авторів.

Послідовність пошуку наукової інформації для підготовки тесту реферата:

  1. Збирання загальної інформації з досліджувальної проблеми за допомогою енциклопедій, словників, довідників і підручників.

  2. Систематизація та використання знайдених першоджерел для подальшого ознайомлення з проблемою.

  3. Пошук наукових оглядів та монографій, ознайомлення з ними і виявлення в них посилань на оригінальну літературу.

  4. Систематичний пошук із ознайомлення з публікаціями з обраної проблеми.

  5. Вивчення оригіналів наукових робіт та конспектування.

Орієнтовний зміст реферату за результатами опрацювання літературних джерел:

  • виклад суті основних положень авторів;

  • аналіз існуючих точок зору на досліджувальну проблему;

  • зміст однакових та зіставлення різних поглядів або позицій різних авторів;

  • відокремлення малорозроблених, незрозумілих чи дискусійних положень;

  • виклад принципово нових положень та підходів;

  • висловлення свого ставлення до авторської позиції.

Як форма подання попередніх результатів дослідження з науково-методичної теми (проблеми) реферат містить:

- обґрунтування вибору індивідуальної теми (проблеми), її теоретичне і практичне значення;



  • стислий аналіз публікації з теми (проблеми), оцінка та висновки на основі проаналізованого матеріалу;

  • опис особистого досвіду роботи в рамках обраної теми (проблеми);

  • аналіз впливу роботи над темою (проблемою) на наслідки і результати навчально-виховної роботи з предмета;

  • висновки за наслідками індивідуальної роботи над науково-методичною темою (проблемою).

Реферат готують насамперед для себе, щоб за його допомогою осмислити і передати ідеї, думки, узагальнення іншим, спільно їх обговорити. Реферат може слугувати основою для усного виступу з елементами імпровізації, його можна зачитати дослівно. В останьому випадку особливу увагу слід звернути на стиль викладання.

Готуючи текст реферата, доцільно дотримуватися таких загальних вимог:




  • чіткість структури (змісту);

  • логічна послідовність викладу;

  • точність оцінок, що виключає можливість суб’єктивного трактування чи двозначне розуміння;

  • аргументованість висновків;

  • встановлення причиново-наслідкових зв’язків між процесами та явищами;

  • за можливості – наочне пред’явлення результатів аналізу (таблиці, графіки, діаграми).



Д О П О В І Д Ь

(ПОВІДОМЛЕННЯ)

Це оформлений письмово, але призначений для усного повідомлення виклад суті проблеми обговорення.

Першим уроком у підготовці доповіді є визначення її мети. Метою виступу може бути інформування, переконання чи спонукання слухачів. Мету конкретизують залежно від ситуації, вона є основою для підготовки виступу, формулювання ідей та головних тез умови.

Готуючи виступ, обов’язково слід скласти “портрет” майбутньої аудиторії, який передбачає:



  • характеристику аудиторії за віком, статтю, за освітнім рівнем; мотиви, які спонукають слухати доповідь;

  • готовність до сприйняття промови (рівень обізнаності, професійна підготовка, зацікавленість у проблемі);

  • емоційний настрій слухачів.

Необхідно дібрати матеріал, скласти план доповіді, скомпонувати матеріал у чіткій логічній послідовності; літературно обробити текст, дібравши порівняння, епітети тощо.

На початку доповіді слід забезпечити контакт за аудиторією, оволодіти увагою слухачів, збудити в них інтерес до теми повідомлення й завоювати їхню довіру.

Доповідь передає зміст пропозиції доповідача. Тому від того, наскільки якісно здійснено підготовку тексту, залежить розуміння аудиторією основного змісту доповіді.

Важливо вміло використовувати невербальні засоби спілкування, а також стежити за станом і реакцією слухачів, не допускаючи перевтоми аудиторії.

Для забезпечення постійного контакту з аудиторією та створення позитивного ставлення до змісту доповіді необхідно:


  • частіше дивитися на кожного зі слухачів;

  • не дивитись у вікно, в стелю чи підлогу, сконцентруватися на аудиторії;

  • не читати своїх записів, а передавати головний зміст своїми словами;

  • змінювати темп і тональність мовлення;

  • стояти зручно, не рухатися понадміру, не захоплюватися жестикуляцією;

  • до записів заглядати відкрито, але не демонстративно;

  • не навалюватися на стіл чи кафедру, біля яких стоїте.

Завершальна частина доповіді має на меті концентрацію уваги аудиторії на головній думці, а також узагальнення висловленого.

При цьому доцільно:

  • стисло повторити основні положення доповіді;

  • закликати до події;

  • зробити слухачам вдалий комплімент;

  • викликати сміх аудиторії;

  • процитувати авторитетну особу;

  • навести найяскривіший аргумент.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНА

КОНФЕРЕНЦІЯ


Це одна з форм теоретичної і практичної підготовки педагогічних працівників на основі виявлення й узагальнення практичного передового досвіду.

За тематикою науково-практичні конференції можна поділити на три основні типи:

  • міжпредметного характеру;

  • за окремими темами;

  • проблемні.

Технологія проведення


науково-практичної конференції

Тему конференції визначають заздалегідь (за 3-5 місяців). Тривалість її роботи здебільшого 1-2 дні. Основним підготовчим та організаційним органом конференції є оргкомітет, сформований із методистів-фахівців, учителів-методистів, учених-педагогів тощо.

Підготовчі функції оргкомітету:

  • затвердження запропонованої тематики конференції;

  • обговорення й затвердження програми проведення конференції, куди входять: календарний план, регламент, програма пленарних й секційних засідань;

  • обговорення матеріалів до збірника доповідей або тез;

  • підготовка тексту запрошень тощо.

Організаційні функції оргкомітету:

На пленарному засіданні розглядають основні теоретичні питання висунутої проблеми.

На секційному засіданні (2-3 секції) розглядають окремі шляхи розв’язання даної проблеми (обмін досвідом роботи, спостереження та обговорення навчальних і виховних занять тощо). Водночас учасники вносять конкретні пропозиції щодо ефективного вирішення обговорюваного питання.

На підсумковому пленарному засіданні заслуховують звіти керівників секції, обговорюють і ухвалюють рекомендації конференції з даної проблеми.


Зворотній зв’язок науково-практичної конференції:

  • конференція дає змогу за відносно короткий час ознайомити педагогів з результатами досліджень;

  • завдяки надрукованим збірникам доповідей або тез можливість довести до відома всіх шкіл регіону наукову інформацію про наслідки досліджень і рекомендацій щодо запровадження наукових ідей у практичну діяльність;

  • зауваження й пропозиції, висловлені на конференції, дають змогу керівникам освіти і науково-методичних служб координувати плани педагогічних досліджень, ефективно здійснювати управління цим процесом тощо.


С Е М І Н А Р

Це форма науково-методичної роботи з педагогічними кадрами, спрямована на підвищення їхньої кваліфікації.

Семінари організовують дирекція школи (шкільні), методкабінети (шкільні, міжшкільні, районні), обласний інститут післядипломної освіти (районні, зональні, обласні).

Пропозиції про проведення семінарів (постійних, епізодичних; теоретичних, практикумів, комбінованих тощо) подають директор школи або його заступник з навчально-виховної роботи (педагогічний колектив), керівники методичних об’єднань, методисти методкабінетів та інституту післядипломної освіти.

Потребу в проведенні семінару визначають на діагностичній основі.



Керівник семінару - педагогічний працівник (учитель, заступник директора, методист, науковець тощо), який обізнаний із проблемою й має належні організаторські здібності.

До роботи в семінарі залучають педагогічних працівників різних рівнів підготовки (25-30 осіб).


Тематику семінару можуть обирати вчителі або визначати методкабінет, ОІППО.

Технологія організації та проведення семінару


Відповідно до тематики розробляють плани, які передбачають тему, питання для опрацювання. Запропоновані для обговорення проблеми мають бути актуальними, сприяти дослідницькій і пошуковій роботі учасників семінару, спонукати до дискусії.

На допомогу учасникам семінару пропонують список рекомендованої літератури, проводять консультації.

Як правило, до семінару готуються всі учасники з усіх питань. Однак доцільно запропонувати окремим учителям (методистам) заглибитися в проблему з метою її всебічного обговорення.

На семінарських заняттях використовують різні форми роботи: повідомлення, виступи, огляди, дискусії, відвідування уроків (позакласних заходів), екскурсії тощо.

Виступи (повідомлення, реферати тощо) учасників семінару мають бути науковими, конкретними, відбивати особисту точку зору доповідача, без формалізму і зайвої патетики, конструктивні.

На кожному семінарському занятті виробляють методичні рекомендації на основі вивчених та обговорених питань з наукової теми, впровадження яких сприятиме підвищенню фахового рівня педагога та рівня навчально-виховної роботи.



ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИЙ СЕМІНАР
Це одна з основних форм методичної роботи, яка полягає в ознайомленні з новітніми досягненнями психолого-педагогічної науки і передового досвіду та в обговоренні слухачами повідомлень, доповідей, рефератів, виконаних ними за результатами досліджень самостійно під керівництвом спеціалістів у даній галузі.

Організація психолого-педагогічного семінару потребує високої кваліфікації організаторів методичної роботи або прямих зв’язків з ученими, представниками Академії педагогічних наук, педагогами, кваліфікованими лекторами інститутів післядипломної педагогічної освіти. Важливою позитивною тенденцією в роботі психолого-педагогічного семінару є органічний взаємозв’язок теорії й практики на його заняттях.

Проводячи занаття психолого-педагогічного семінару, необхідно забезпечити атмосферу творчості, неформального спілкуванян. У деяких випадках після творчого повідомлення можна організувати дискусію, диспут. Під час роботи семінару можливе й колективне вирішення навчально-педагогічних завдань.

Для забезпечення функціонування семінару характерні такі етапи роботи:


  1. Вибір теми.

  2. Складання плану.

  3. Добір літератури.

  4. Визначення проблеми.

  5. Вивчення проблеми.

  6. Написання тез, рефератів, повідомлень.

  7. Виклад змісту рефератів, повідомлень

  8. Формулювання рекомендацій.


Зворотній зв’язок - використання рекомендацій, творче їх осмислення та впровадження в практику роботи

Б Е С І Д А

Бесіда – одна з основних форм ділового спілкування. Вона може мати різне призначення: виявлення й погодження позицій, вияв незадоволення діям працівника, обговорення результатів контролю, переконання в чомусь тощо. Залежно від свого призначення, бесіда може мати різну будову та різні засоби для досягнення ефективності.

Слід визначити такі основні структурні елементи бесіди:



  1. Підготовка до бесіди.

  2. Початок бесіди.

  3. Повідомлення на початку наради.

  4. Активне слухання.

  5. Арґумлення взаємних зобов”язань.

  6. Закінчення бесіди.

Бесіду необхідно планувати заздалегідь. Слід продумати:

  • яка головна мета бесіди;

  • яка ймовірність її успішного завершення;

  • як сприйме бесіду співрозмовник;

  • чи готовий він до обговорення проблем;

  • який результат сприйме як сприятливий;

  • які запитання він може поставити;

  • які прийоми впливу необхідно застосувати в розмові;

  • як необхідно поводитись, якщо співрозмовник одразу з усім погодиться, або, навпаки, все заперечить;

  • як необхідно поводитись, якщо співрозмовник не відреагує на аргументацію, виявить недовіру або спробує приховати своє ставлення.

Плануючи бесіду необхідно враховувати, що місце і час зустрічі значною мірою визначають загальний настрій і характер стосунків між її учасниками.

На початку бесіди слід зорієнтуватися в ситуації й спробувати встановити контакт з партнером. Метою цього етапу є створення сприятливої атмосфери для бесіди, залучення уваги та інтересу партнера до розмови. Ця фаза має вирішальне значення для забезпечення готовності й бажання співрозмовника брати участь у спілкуванні.

Передаючи повідомлення, слід викласти причину бесіди і висловити свою позицію так, щоб співрозмовник чітко зрозумів її. Йому легше буде усвідомити повідомлення, якщо воно буде викладене логічно, послідовно стисло і простою мовою. Важливу роль у передачі повідомлення відіграють інновація, темп голосу, темп розмови, вирази обличчя, міміка і жести. Після викладу початкового повідомлення інніціативу в бесіді необхідно віддати партнеру.

Під час бесіди потрібно не тільки передати повідомлення, а й активно слухати. Активне слухання передбачає не тільки розуміння змісту висловлювань, а й відображення стану партнера, його інтересів, стимулювання висловлювань співрозмовника, демонстрування уваги до нього. Визначають три основні форми слухання: підтримка висловлювання, уточнення, коментування.



Фаза аргемунтування спрямована на логічне пов”язування ідей, вплив на позицію співрозмовника, чітке визначення розбіжностей. Аргументи мають бути простими, точними, зрозумілими та переконливими. Спосіб переконання необхідно будувати, враховуючи особливості темперараменту партнера. Докази слід подавати в конкретній формі. Необхідно використовувати принцип наочності.

Етап оформлення взаємних зобов’язань передбачає підбиття підсумків і фіксування домовленостей, визначення конкретних дій для виконання й контролю. Нотатки в блокноті, зроблені в присутності співрозмовника, підкреслюють серйозне ставлення до прийнятих рішень.

Вихід із контакту, так само як і початок бесід, передбачає звернути свою зацікавленість у збереженні домовленостей, змалювати перспективи співпраці, подякувати за участь. Форма, в якій відбувається закінчення бесіди, має сприяти створенню атмосфери взаємоповаги. У разі, якщо розмова затягується, її необхідно підвести до поточних справ, які необхідно закінчувати. Так можна дати зрозуміти співрозмовникові, що необхідно завершувати бесіду, не створюючи відчуття незручності.


Д Е Б А Т И

Це обговорення будь-якого питання, обмін думками, полеміка, дискутування.

Дебати в методичній роботі можна використовувати для прийняття й обстоювання своїх рішень. Гра в дебати вчить критично мислити, досліджувати різні теми і переконливо викладати свої погляди аудиторії.

У дебатах беруть участь дві команди. Одна з них стверджує певну позицію (позитивна), інша – заперечує її (негативна). Основна мета дебатів – переконати нейтральну сторону (суддів) у тому, що ваші аргументи кращі, ніж аргументи опонентів.



Базові елементи дебатів

Твердження – тема дебатів у вигляді пропозиції. Твердження визначають за допомогою фініцій (лат. стисле визначення якогось поняття).

Дефініції визначають правильність тверджень та встановлюють межі дебатів. Формулюючи твердження, слід користуватися деякими вказівками:



  1. бути суперечливим, викликати зацікавленість;

  2. бути збалансованим;

  3. піддаватися дослідженню;

  4. бути чітким.

Гравці сторони ствердження намагаються переконати суддю, що твердження є ймовірно правильним у більшості чи усіх випадках.

Гравці сторони заперечення прагнуть довести, що твердження є неправильним, або що з певних причин вони неправильно інтерпретовані опонентом.

Наведення аргументів у дебатах – це спосіб переконання суддів у тому, що ваша точка зору найкраща.

Гравцям необхідно подати суддям з аргументами докази на підтримку свого обґрунтування. Докази отримують шляхом дослідження, використвуючи твердження експертів, компетентних у даному питанні.

Більшість навчальних дебатів надає кожному гравцеві можливість відповідати на запитання опонентів (перехресні запитання). Заперечення можна використати для уточнення позиції опонента або для виявлення помилок у його аргументації.

Судді обговорюють дебати та оголошують результати, тобто своє рішення.



Зворотній зв’язок

Беручи участь у дебатах, можна набути таких навичок і вмінь:



  1. критично мислити;

  2. досліджувати тему і добирати матеріал;

  3. групувати матеріал;

  4. слухати і робити висновки;

  5. правильно вести дискусію.



Н А Р А Д А

Це колективне обговорення окремих питань групою осіб, які безпосередньо зацікавлені у їх вирішенні. Наради можуть бути періодичними і спрямованими на розв’язання поточних проблем методичної роботи, короткі й тривалі.


Технологія проведення методичної наради
Перший етап - підготовка наради. Це визначення мети (бажаного результату), складу та числа учасників наради, підготовка змісту основних етапів проведення наради та тексту проведеного повідомлення.
Кількість учасників наради – 7-8 осіб з числа компетентних в обговорюваних питаннях і зацікавлених у їх вирішенні. Учасників наради слід насамперед повідомити про час, місце і тему обговорення, що дасть їм змогу підготуватися до зустрічі.
Мета взаємодій керівника з учасниками наради може полягати в інформуванні чи отриманні інформації, переконанні чи спонуканні до розв’язання проблеми.

Під час інформування особливу увагу слід приділити формулюванню повідомлення так, щоб воно було сприйняте й усвідомлене слухачами.

Якщо метою є переконання, то головним завданням керівника стає організація конструктивного діалогу для вироблення єдиних підходів до розв’язання проблеми.



Спонукання до розв’язання проблеми передбачає створення атмосфери творчості в процесі наради.

Повідомлення, яке зроблене на початку наради, будують за такими правилами:



  • інформація має бути простою й точною;

  • докази мають бути зрозумілими;

  • повідомлення за можливості має бути точним і лаконічним;

  • докази і конкретні приклади слід наводити поступово, а не всі одразу;

  • необхідно продемонструвати спільність позиції доповідача та інших учасників наради, усунувши тим самим можливість виникнення почуття ненависті чи зверхності.

Початок наради дає змогу зорієнтуватися в психологічному стані учасників та сформувати готовність до обговорення. Організаторам слід подбати й про раціональне розміщення присутніх, створивши для них можливість візуального контакту між собою.

Відкриваючи нараду, слід пам’ятати:

  • розпочинати її необхідно вчасно, ніколи не чекаючи тих, хто запізнюється;

  • максимально чітко сформулювати мету наради;

  • проблему доцільно подати цікаво, образно, із захопленням;

  • відкриття наради має тривати не більш як дві хвилини.

Правила контролю за ходом наради:

  • головуючий мусить зилишатися на нейтральних позиціях;

  • необхідно постійно підтримувати розмову, використовуючи для цього запитання, пояснення;

  • слід негайно вживати заходів у разі винекнення напруження, щоб не допустити суперечки;

  • необхідно відкидати непродумані рішеня, а брати до уваги лише обгрунтовані конкретні пропозиції;

  • учасникам слід надавати слово лише з дозволу голови наради;

  • говорити в даний час може лише один учасник;

  • керівник має прагнути до формулювання загальних підходів;

  • слід обмежувати спогади про минуле і відхилення від теми, яких припускаються окремі учасники; нарада має послідовно, крок за кроком, просуватися до досягнення поставленої мети;

  • щоб уникнути непорозумінь, керівник має, за необхідності, уточнювати зміст повідомлень окремих учасників;

  • необхідно якомога частіше підбирати попередні підсумки, для того щоб продемонструвати учасникам, наскільки вони наблизилися до мети;

  • слід уникати затягування наради.

На етапі завершення наради необхідно певним чином зафіксувати єдину думку, якої дійшли учасники.

Для цього слід:

  • сформулювати досягнутий на нараді резільтат стисло й конкретно;

  • ще раз нагадати про розбіжність у думках, не змінюючи при цьому домінуючої позиції;

  • визначити зміст заходів щодо практичної реалізації ухваленого рішення, а також відповідальних за його виконання та контролюючих осіб;

  • використати всі можливості для стимулювання учасників до виконання ухвалених рішень - подякувати за пропозиції й зауваження, висловити впевненість у тому, що ухвалені рішення будуть виконані якісно і вчасно, побажати всім присутнім успіхів.

Після завершення наради доцільно проаналізувати її хід і результати. Для цього портібно відверто відповісти на наступні запитання:

  • Чого вдалося й чого не вдалося досягти в процесі обговорення?

  • У чому причина помилок?

  • Хто з учасників наради був активним, а хто пасивним і чому?

  • Які висновки мажна сформулювати на основі досвіду проведеної наради?

Типові помилки:

  • У проведенні наради не було потреби;

  • Учасники не були заздалегідь проінформовані, а тому належни чином не підготувалися до наради;

  • Деяким учасникам не було потреби брати участь у нараді, оскільки вони не мають достатніх знань, досвіду чи своїх позицій з обговорюваної проблеми;

  • У формулюванні питань не були витримані пріоритети - важливі питання “губилися” серед другорядних і не були в центрі уваги учасників;

  • Не було достатньо часу для обговорення;

  • Вибрано невдалий момент для наради;

  • Невдало вибране місце для проведення наради.

Д И С К У С І Я

Дискусія - з лат.означає дослідження, колективне обговорення спірного питання, обмін думками, ідеями між кількома учасниками.

Мета дискусії – виявити відмінності в розумінні питання і в товариській суперечці встановити істину, прийти до спільної думки. Дискусії можуть бути вільними і керованими. Дискусія є доцільною та ефективною тоді, коли вона виникає на базі знань учасників з досліджуваної теми.
Завдання дискусії

  1. Поглиблювати знання слухачів з досліджуваної теми.

  2. Виявити заплутані питання.

  3. Розвивати вміння аргументовано обстоювати свою думку, уважно і зважено вислуховувати думки опонентів.

  4. Формувати й розвивати культуру обговорення спірних питань.
Головні правила ведення дискусії

  1. Сперечатися по суті, пам’ятаючи, що головне в дискусії – аргументи, факти, логіка, доказовість.

  2. Не допускати образливих реплік, не давати виступам оцінки, не нав’язувати свої думки. Поважати погляди опонентів, прагнути до того, щоб перш ніж критикувати, добре їх розуміти.

  3. Виявляти стриманість у суперечках, чітко формулювати свої думки.

  4. Намагатися встановити істину, а не демонструвати красномовство.

  5. Виявляти самокритичність, уміня з гідністю визнати недостатність своєї аргументації.

  6. Постійно пам’ятати, що доблесть не в тому, щоб довести перевагу своєї ідеї, а в тому, щоб відкинути помилкові судження й переконання, визнати, істину.

Дискусія належить до групи проблемних методів і має кілька різновидів:

  • Дискусія, пов’язана з поясненням нового матеріалу;

  • Дискусія круглого столу;

  • Дискусія групова;

  • Дискусія оглядова (загальна);

  • Мозкова атака тощо.

Дискусія передачає організований обмін думками і поглядами учасників групи з приводу даної теми, а також розвиває мислення, допомагає формувати погляди і переконання, виробляє вміння, формулювати думки і висловлювати їх, вчить оцінювати пропозиції інших людей, критично підходити до особистих поглядів, зважувати їхню істинність.

Дискусію можна розподілити на такі етапи:

1. Вступ. Формулювання проблеми, визначення її актуальності, спрямування виступів у потрібне русло.

2. Власне дискусія, суть якої – підвести учасників до розв’зання проблеми.

3. Заключне слово викладача (підсумки).


Групова дискусія передбачає її проведення в малих групах. При цьому тама для оговорення може бути однаковою або її питання можна розглядати окремо в кожній групі. За цими ознаками можна умовно виокремити різновиди групової дискусії “А” і “В”.

Структура заняття, проведеного методом дискусії “А”:


Крок 1:

  • визначення проблеми;

  • поділ на групи; вибір лідерів у групах;

  • надання учасникам джерел інформації та окреслення для них спільних завдань.

Крок 2:

  • ознайомлення груп із конкретним завданням;

  • аналіз вказаних джерел інформації (з погляду потреб розв’язання проблеми);

  • дискусія в групах щодо вибору визначеного завданням рішення;

  • урахування певного рішення та його обґрунтування в ході дискусії.

Крок3:

  • презентація лідерами висновків дискусії в групах;

  • вибір оптимального рішення (в процесі загальної дискусії);

  • обґрунтування обраного рішення;

  • підсумки.

Перший крок дискусії зводиться головним чином до того, щоб пояснити учасникам організаційні умови заняття. Водночас дуже важливо визначити проблеми і джерела інформації. Доцільно також обґрунтувати важливість правильних відповідей на запитання досліджувальної теми. Щоб учасники могли розв’язати означені проблеми, їм необхідно мати певний попередній запас знань,а також можливість доступу до різних джерел інформації, серед яких:

  • копії спеціально дібраних текстів;

  • підручники;

  • науково-популярна література;

  • копії реальних документів про практичну діяльність;

  • фрагменти магнітофонних записів;

  • фрагменти відеозаписів;

  • інші джерела, що містять відповідний зміст.

Джерела інформації має добирати сам викладач або доручити зробити це групі слухачів, з тим щоб у кожного з них було достатньо. Крім джерел інформації кожна група отримує текст завдання, яке є предметом дискусії.

Поділ на групи здійснюється з допомогою викладача, так щоб у кожній малій групі було 4-5 учасників. Умови для роботи слід підготувати до початку заняття. Вибір лідерів здійснюють учасники малих груп, а в разі незгоди між ними, це питання вирішує викладач.

Другий крок групової дискусії зорієнтований на роботу в групах. За організацію та ефективність роботи відповідають обрані лідери груп. Навіть в групі джерела інформації може проаналізувати індивідуально кожен учасник. Якщо якогось джерела на всіх учасників груп не вистачає, то його слід використати колективно (наприклад, один слухач читає текст, інші – уважно слухають його зміст). Форму дискусії в групі пропонує лідер, він відповідає й за її перебіг. Лідер також представляє ухвалене групою рішення щодо поставленої проблеми. Для обґрунтування запропонованого рішення слід проаналізувати всі аргументи, вироблені в ході дискусії. Протягом цього етапу викладач дає потрібний час (приблизно 15-30 хв.) у розпорядження лідерів груп.

Третій крок має загальний характер (оглядова дискусія), до головних елементів якого належить:

  • презентація висновків обговорення в групах, яку проводять лідери цих груп;

  • вибір шляху оптимального вирішення питань, що є змістом даного заняття.

Висновки обговорень у групах мають бути представлені досить стисло, містити синтез висловлених у групі аргументів з певним обґрунтуванням.

У дискусії “А” загальне обговорення розпочинають одразу після подання всіма групами результатів своїх внутрішніх дискусій. Загалом в обговоренні беруть участь як лідери, так і інші учасники груп. Вибір остаточного (оптимального) варіанту розв’язання проблеми можна здійснити в одній із форм:



  • голосування за подані пропозиції;

  • голосування за пропозицію, яка є синтезом кількох ідей;

  • “нав’язування” викладачем (на основі результатів обговорення) потрібного варіанту розв’язання проблеми.

Особливо істотним, з погляду ефективності навчання, елементом третього кроку групової дискусії є остаточне обґрунтування прийнятого варіанту розв’язання проблеми. Найкраще, коли всі важливі аргументи, наведені під час обрання оптимального варіанту, сформульовані в процесі дискусії самими слухачами, а завдання викладача полягає тільки в їх узагальненні й остаточному формулюванні обґрунтування. У разі значних розбіжностей в аргументації, обґрунтування здійснює викладач.

Підсумовуючи заняття, проведене методом групової дискусії, керівник:

  • повертається до важливості усвідомлення мети заняття, поставленої перед слухачами;

  • дає загальну оцінку роботи груп та лідерів;

  • аналізуючи дискусію, називає найактивніших учасників, які зробили вагомий внесок у розв’язання проблеми;

  • оцінює найактивніших учасників.


Умови і стуктура проведення дискусії “В” схожі на дискусію “А”. Різниця стосується лише основного змісту, що є предметом заня ття. В дискусії “А” зміст обговорення спільних для всіх груп та їхніх учасників. Групи користуються однаковими джерелами інформації. В дискусії “В” тема заняття теж спільна для всіх, але кожна група обговорює різні аспекти проблеми.

Поетапна організація загальної дискусії теж має дещо інший характер. Головним елементом тут є обговорення пропозицій, поданих лідерами груп:



  • виступ лідера групи 1;

  • дискусія щодо змісту виступу;

  • виступ лідера групи 2;

  • дискусія щодо змісту виступу тощо.

Виходячи з того, що кожна група обговорює різні питання теми, виникає потреба забезпечити їх різними джерелами інформації.

У дискусії “В” не має однозначного шляху вирішення проблеми: їх щонайменше стільки, скільки малих груп. Інші елементи занять, проведених методом дискусії “В”, такі самі, як і описані в дискусії “А”. Отже, структура проведення групопої дискусії “В” може бути такою:



Крок 1:

  • окреслення головної (загальної) проблеми та підпорядкованих їй конкретних питань;

  • поділ слухачів на малі групи відповідно до кількості конкретних питань;

  • вибір лідерів груп;

  • надання групам джерел інформації та звдань ( письмово).

Примітка: якщо поділ на малі групи та їх кількість усталені в даній навчальній групі, то викладачу доцільно добирати і відповідну кількість завдань.

Крок 2:

  • ознайомлення груп із відповідними завданнями:

  • аналіз джерел інформації;

  • дискусія щодо вибору шляхів вирішення завдання;

  • ухвалення певного рішення.

Крок 3:

  • призентація висновків дискусії лідером групи 1;

  • обговорення пропозиції групи 1;

  • вибір шляхів остаточного розв’язання обговорюваної проблеми;

  • обґрунтування прийнятого рішення;

  • призентація висновків дискусії лідером групи 2;

  • підсумки.

Під час третього кроку може виникнути ситуація, коли буде відчутне зниження зацікавленості тих учасників, які вже подали результати свого обговорення. Щоб запобігти цьому, доцільно, формулюючи мету заняття, запланувати виконання спільного підсумкового завдання всіма учасниками обговорення, наприклад, “програми дій”, “рекомендації експертної ради” тощо.

Успішне проведення дискусії значною мірою залежить від керівника дискусії, від того, чи встановлено психологічний контакт між ним і учасниками дискусії. Керівник мусить врахувати досвід і рівень загальноосвітньої та спеціальної підготовки учасників дискусії і передбачити, навколо яких питань може розгорнутися суперечка.



Керівник дискусії повинен:

  • знати проблему, склад слухачів, методику проведеня дискусії;

  • уміти керувати ходом дискусії, слухати доповідачів, аналізувати, роботи висновки;

  • мати авторитет, бути тактовним.

Головні завдання керівника дискусії:

  • домогтися усвідомлення й підтримки групою мети і завдань дискусії;

  • забезпечити учасників дискусії потрібною інформацією;

  • стимулювати висловлення ідей, думок;

  • спрямувати дискусію в потрібне русло;

  • намагатися, щоб усі мали змогу висловитися;

  • з’ясувати заплутані питання;

  • робити узагальнення й висновки.

Ведучий дискусії має поважати чужу думку, навіть якщо він не згоден із нею. Контролювати перебіг дискусії можна за допомогою додаткових запитань. Запитання мають бути чітко сформульованими, тісно пов’язаними із суттю справи, логічно послідовними. В плані дидактики найбільш корисні відкриті запитання (“чому…? що …? як…?”), на які можна відповісти однозначно: “так” або “ні”.
Методичні рекомендації щодо проведення дискусії

  1. Визначте тему, зумовлену важливістю проблеми, практикою роботи організації (колективу).

  2. Чітко сформулюйте мету дискусії, враховуючи особливості слухачів та їхню готовність до сприйняття цього матеріалу.

  3. Складіть план підготовки та проведення дискусії.

  4. Складіть список основної та допоміжної літератури і фактичного матеріалу з тем, які необхідно опрацювати до проведення дискусії.

  5. Розробіть систему запитань (основних, додаткових, коригуючих), які будуть використані в процесі дискусії.

  6. Спрогнозуйте позиції та реакції опонентів. Сплануйте свою поведінку.

  7. Підготуйте дидактичні матеріали для забезпечення ефективності дискусії.

  8. Ознайомте учасників із вузловими питаннями дискусії, списком літератури, правилами проведення дискусії.

Якщо ви керівник дискусії, то:

  • ставте запитання, на які може відповісти кожний учасник групи; трансформуйте загальні запитання в індивідуальні, поставте запитання перед групою, зробіть паузу для обдумування й адресуйте його конкретному учаснику;

  • заохочуйте учасників дискусії до обміну думками між собою, а не до дискусії за схемою “ведучий – учасник”;

  • подавайте проблемні питання ідеї, потім стежте за ходом їх реалізації;

  • під час дискусії періодично реалізуйте її проміжні результати що дасть змогу зосередити увагу на основних положеннях, утримувати дискусію на правильному шляху давати учасникам змогу висловити судження, які були упущені, але мають суттєве значення;

  • особливо звертайте увагу на той момент, коли учасники висловлюють суперечливі або помилкові думки. У разі незгоди з певним судженням, пропонуйте запитання для загального обговорення;

  • якщо дискусія відхиляється від теми, зверніть увагу на це відхилення, вкажіть, як і коли можна продовжити пошук необхідного вирішення цього питання, і запропонуйте повернутися до головної теми;

  • наприкінці дискусії зробіть ефективне узагальнення, належні висновки, вкажіть, до чого може привести інша позиція, згадайте всі ідеї групи.

Участь у дискусії дає змогу синтезувати і систематизувати знання для аналізу практичної ситуації, виявити різнопланові підходи до розв’язання проблеми, проаналізувати багато конструктивних ідей і пропозицій для пошуку стратегічних та оперативних рішень. Необхідність активного спілкування в колективі виробляє вміння сперечатися, обстоювати свою думку, доводити свою позицію. Важливим є творчий характер дискусії, адже кожен прагне запропонувати щось нове, відкидаючи негативні настанови, стереотипи. Велике значення має колективний характер обговорення та ухвалення рішення, оскільки кожна група працює над своїм аспектом, а в результаті ми отримуємо цілісне вирішення питання.

Д И Д А К Т И Ч Н А Г Р А

Це метод імітації (наслідування, відображення) ухвалення управлінських рішень у різноманітних ситуаціях шляхом гри (програвання, розігрування) за правилами, які вже виробили або виробляють самі учасники.

Дидактичні ігри пов’язані насамперед із двома особливостями навчального процесу: проблемністю навчання через дію.

Проблемність реалізується через самостійне розв’язання студентом поставленої проблеми (завдання) за умови недостатності необхідних знань, коли він змушений самостійно опановувати новий зміст або знайти нові зв’язки між засвоєними знаннями. При цьому формуються нові вміння через реалізацію процесу діяльності, тобто відбувається навчання через дію.



Р.Майдмент та Р.Бронштейн стверджують: “Гра - це діяльність, що полягає в інтерекції між окремими учнями або групами учасників, об’єднаними для реалізації певних завдань. Групи слухачів визначаються за правилами гри”. Дж.Колеман вважає, що в ході дидактичної гри учень привласнює собі певні вміння або обсяг інформації, необхідні для реалізації мети гри.

Сучасна дидактика, звертаючись до ігрових форм засвоєння матеріалу, справедливо вбачає в них можливості ефективної взаємодії людей, продуктивної форми спілкування з елементами змагання, невимушеності, непідробної цікавості. Гравці пізнають, запам’ятовують нове, орієнтуються в нових ситуаціях, розвивають свою увагу, фантазію. Навіть найпасивніші докладають зусиль, щоб у грі не підвести товаришів. При цьому спілкування є головним енергетичним джерелом гри, яке підсилює її емоційний бік.



Аналіз ідей, що реалізуються в процесі гри, дає учасникам змогу перевірити альтернативні рішення, вивчити свої сильні та слабкі сторони у взаємодії з іншими людьми і здійснити аналіз помилок, що надалі дає змогу значно ефективніше вирішувати питання в аналогічних реальних ситуаціях.

Основні поняття, що характеризують дидактичні ігри:

  • модельований об”єкт – установа, підприємство,дільниця, відділ тощо;

  • модельований процес – проектування, управління, підготовка виробництва тощо;

  • проект гри, в якому розкривається концепція гри, її загальний зміст і умови застосування; вказує, для чого необхідне її проведення, діяльність яких посадових осіб треба змоделювати, для якої аудиторії призначено гру;

  • сценарій, в якому охарактиризовано об’єкт діяльності, визначено, описано правила гри;

  • ігрова обстановка – форми взаємодії гравців у процесі гри (за допомогою ігрових предметів, використання документів, ЕОМ);

  • регламент – порядок розігрування частин гри, характеристика часу проведення;

  • адміністратор - особа, яка очолює групу організаторів для проведення гри;

  • ігрові команди – групи гравців з конкретними ролями;

  • група експертів – група компетентних очіб, створена для вирішення можливих ситуацій та непорозумінь;

  • ігрова діяльність – діяльність, пов’язана з функціонуванням гравців як представників тих чи інших організацій або їхніх підрозділів, що беруть участь у грі;

  • діяльність із приводу гри – обговорення, зауваження з приводу гри, досліджуваної проблеми між гравцями, іншими учасниками;

  • ігрова роль – відображення деякої реальної ролі їх сукупності в грі.

Принципи побудови дидактичних ігор

Наочність і простота конструкції (моделі). Не слід намагатися відобразити в грі функції та процедури управління реальною господарською діяльністю (“зневажати зневажуване”).

Автономність тем і фрагментів гри, що вимагає певної гнучкості структури гри, з тим щоб окремі її частини можна було розігрувати відносно самостійно. Все це допомагає “налаштовувати гру” для конкретного складу її учасників.

Можливість подальшого вдосконалення й розвитку конструкції (моделі) гри. “Відкритість” ігрової моделі, що дає їй змогу стати окремим блоком і входити в інші, більш складні конструкції гри..

Раціональне поєднання в ігровому експерименті ігрової діяльності й діяльності з приводу гри. Гра є своєрідним полігоном, основою для діяльності з приводу гри. Ігри призначені для аналізу і визначення шляхів та способів удосконалення управління певною системою, для прийняття отриманих рішень у конкретній ситуації. Ця мета може бути реалізована в процесі діяльності з приводу гри.

Максимальне звільнення учасників від рутинних ігрових процедур. Це дає змогу більше уваги приділяти аналізу та обговореню обговорюваних проблем.

Максимальне використання готових розробок, зокрема програми для персональних комп’ютерів, економіко-математичних моделей тощо. Успішного проведення гри можна досягти тоді, коли в матеріалах для проведення гри міститься добре продумана й ретельно відпрацьована методика обробки і сестематизації ігрової та експертної інформації.

Спрямованістьвсіх елементів гри на розв”язання досліджуваної проблеми. Проведення гри не є самоціллю. Кожна дидактична гра покликана допомогти у розв’язанні певної проблеми, прийнятті оптимального рішення, ефективному засвоєнні інформації тощо.

Д І Л О В А Г Р А

Це метод навчання професійної діяльності шляхом її моделювання, близького до реальних умов, з обов’язковим динамічним розвитком ситуації, завдання чи проблеми, яку слід розв’язати відповідно до характеру рішень та дій її учасників.

У процесі ділової гри відбувається діалог на професійному рівні, зіткнення думок і позицій, взаємна критика гіпотез і пропозицій, їх обгрунтування й зміщення, що призводить до появи нових знань, сприяє набуттю досвіду вирішення професійних завдань і психолого-педагогічних ситуацій.

Процес створення гри містить певні етапи, що вимагають здійснення певних досліджень та розробок.


  1. Вибір теми гри. Тема гри містить психолого-педагогічну ситуацію або завдання, для вивчення яких доцільно використати гру.

  2. Визначення типу за призначенням (для навчання, з дослідницькою метою, для прийняття рішень, проектування, з кадрових питань).

  3. Визначення мети конструювання (стисло характеризувати мету гри, визначити обсяг знань, якими мають володіти учасники гри до її початку).

  4. Аналіз головних закономірностей, зв’язків, відносин у моделюючій діяльності, виходячи з проблеми, яка лежить в основі гри.

  5. Визначення ролей між учасниками гри необхідно проводити з урахуванням їхніх особистих даних, знань і здібностей. Водночас важливо, щоб ролі, які виконує кожен учасник, не залишалися незмінними у всіх іграх. Для підвищення відповідності й активності учасників з їх числа необхідно визначити рецензентів кожної ролі, опонентів і групу експертів або оцінювачів.

Особливе місце належить керівнику, який вирішує спірні питання, що виникають у ході гри. Контролює дотримання певного ігрового режиму та оцінює діяльність кожного учасника.

  1. Створення переліку рішень, які можуть приймати гравці.

  2. Деталізація сценарію, формування впливів довкілля. Оскільки в основі гри лежить модель події, ситуації навчально-виховного процесу. То ця модель має бути створена заздалегідь. Послідовність етапів гри має відповідати тій, що реально існує. Розроблена гра має пройти експерементальну перевірку. За результатами цієї перевірки здійснюється остаточне опрацювання ділової гри, а також підготовка керівника (ведучого) до її проведення.

  3. Формування правил. Розподіл рішень між гравцями. Уточнення основних станів.

Кожен учасник отримує певну інструкцію. Де послідовно викладено завдання, які він має реалізувати поетапно.

  1. Формулювання системи заохочень. Для кожної гри слід розробити систему стимулювання. Треба конкретно вказати кожному учаснику, за що його буде заохочено або оштрафовано в процесі гри, а також правила підрахунку результатів гри загалом.

  2. Проведення гри. Оцінювання ухвалених рішень і визначення переможців у діловій грі.

  3. Підбиття підсумків ділової гри.

Для ефективного проведення гри необхідно мінімально 2, максимально 4 години одного дня. Оптимальна кількість питань (завдань) для розгляду така сама. Але після підбиття підсумків за перші дві години необхідно перерозподілити рольові функції між учасниками гри.

Аналізуючи ділову гру, слід мотивувати оцінювання розв’язання проблем. Такий підхід сприяє навчанню спеціалістів на прикладах. Наближених до реальних, а також визначає можливі варіанти усунення помилок.




  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка