Районний методичний кабінет відділу освіти копанівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів



Сторінка1/3
Дата конвертації01.05.2016
Розмір0.72 Mb.
  1   2   3
РАЙОННИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ ВІДДІЛУ ОСВІТИ

КОПАНІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІ СТУПЕНІВ


РОЗВИТОК

КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ УЧНІВ

НА УРОКАХ ІСТОРІЇ




Автор:Мельничук А.О.,

вчитель історії Копанівської ЗШ І-ІІст.

КОПАНІ - 2014

Посібник рекомендований на допомогу вчителям історії з метою стимулювання творчої діяльності учнів,розвитку пізнавальних інтересів школярів у процесі навчання історії.



Номінація «Історія»

У посібнику вміщено матеріали щодо розвитку критичного мислення школярів у процесі навчання історії.Основним є те, що критичне мислення є мисленням усвідомленим, самостійним, рефлексивним, цілеспрямованим, обґрунтованим, контрольованим, самоорганізованим. Найсуттєвішою рисою методики розвитку критичного мислення є залучення школярів до розв'язування проблемних задач шляхом використання проблемних методів та інтерактивних форм навчання, що передбачають науковий діалог та рефлексію пізнавальної діяльності.


Матеріали уклав:Мельничук А.О.

Комп’ютерна верстка:Мельничук А.О.


Рекомендовано методичною радою

Копанівської ЗШ І-ІІст.

для участі в ХІ районному

конкурсі-ярмарку педагогічної творчості,

протокол № 6 від 05.11.2013 р.

Зміст

Вступ 4-6

Ознаки та структура критичного мислення 7-16

Шляхи розв'язування проблемних задач з історії 17

Методи і засоби розв'язування проблемних задач 18-23

Правила логічного мислення та доведення 24-27

Проблемні задачі з історії для учнів 6-9 класів 28-43

Література 44



Вступ

Сьогодні тема розвитку критичного мислення є доволі популярною, часто обговорюваною на сторінках методичних часописів. Однак існує небезпека спрощення важливого завдання суспільствознавчої освіти, зведення роботи в цьому напрямку до рекомендацій рецептурного характеру. Саме тому важливого значення набуває усвідомлення проблеми у більш широкому теоретичному та методологічному контекстах. В цьому посібнику системно розглядається необхідність критичного мислення, а також методика навчання історії з метою розвитку критичного мислення учнів. Що ж розуміють під критичним мисленням?

Поняття «критичне мислення» визначають різними способами. З одного боку, у побутовій мові «критичне» асоціюється з негативним ставленням до чогось.Таким чином, для багатьох критичне мислення передбачає суперечку, дискусію, конфлікт. З іншого боку, в поняття "критичне мислення" вміщують «аналітичне мислення», «логічне мислення», «творче мислення» і так далі. Хоча термін «критичне мислення» давно відомий з робіт психологів Ж. Піаже, Дж. Брунера, Л. Виготського, у професійній мові педагогів-практиків це поняття стало вживатися порівняно недавно. В Україні вперше проблема розвитку критичного мислення була піднята харківським дослідником О. Тягло (Логика критического мышления, 1996). Сьогодні в наукових джерелах можна знайти різноманітні визначення. Д. Браус і Д. Вуд визначають критичне мислення як розумне рефлексивне мислення, сфокусоване на вирішенні того, у що вірити і що робити. Критичне мислення, на їхню думку, це пошук здорового глузду – як міркувати об'єктивно і діяти логічно з урахуванням як своєї точки зору, так й інших думок, уміння відмовитися від власних упереджень.

На думку Д. Клустера, визначення складається з п'яти пунктів. По-перше, критичне мислення є мисленням самостійним. Коли заняття будується на принципах критичного мислення, кожний формулює свої ідеї, оцінки і переконання незалежно від інших. Ніхто не може думати критично за нас, ми робимо це винятково самостійно. Отже, мислення стає критичним лише тоді, коли воно має індивідуальний характер. Учні повинні бути достатньо вольовими, щоб думати і самостійно вирішувати складні питання.

По-друге, інформація є відправним, але аж ніяк не кінцевим пунктом критичного мислення. Знання створює мотивацію, без якої людина не може мислити критично. Щоб висловити вагому думку, потрібно переробити гору"сировини" – фактів, ідей, текстів, теорій, даних тощо. У своїй пізнавальній діяльності учням й вчителям варто піддавати кожний новий факт критичному обмірковуванню. Саме завдяки критичному мисленню традиційний процес пізнання набуває індивідуальності, стає осмисленим, безупинним і продуктивним.

По-третє, критичне мислення починається з формулювання запитань і з'ясування проблем, які потрібно вирішити. Людські істоти зацікавлені по своїй природі. Якщо людина помічає щось нове, вона хоче довідатися, що це таке. Американський філософ і педагог Дж. Дьюї стверджував, що критичне мислення виникає тоді, коли учні починають займатися конкретною

проблемою: «Головне питання, яке має бути поставлене з приводу ситуації чи явища, узятого за точку відліку в процесі навчання, є питання про те, якого роду проблеми це явище породжує». На думку Дж. Дьюї, фокусування на проблемах стимулює природну допитливість учнів і спонукає їх до критичного мислення. Тільки пораючись із конкретною проблемою, відшукуючи власний вихід зі складної ситуації, учень дійсно думає.

Готуючись до занять, вчителю необхідно визначити коло проблем, що постануть перед учнями, а у подальшому, коли учні будуть до цього готові, допомогти їм сформулювати проблеми самостійно. Завдяки критичному мисленню навчання з рутинної «школярської» роботи перетворюється в цілеспрямовану, змістовну діяльність, у ході якої учні проробляють реальну інтелектуальну роботу і розв'язують реальні життєві проблеми. Збираючи дані, аналізуючи тексти, зіставляючи альтернативні точки зору і використовуючи можливості колективного обговорення, вони шукають і знаходять відповіді на питання, які їх хвилюють. Р. Джонсон визначає критичне мислення як «особливий вид розумової діяльності, що дозволяє людині винести здорове судження щодо запропонованої йому точки зору або моделі поведінки».

По-четверте, критичне мислення прагне до переконливої аргументації. Критично мисляча людина знаходить власний розв'язок проблеми і підкріплює це рішення розумними, обґрунтованими доводами. Вона також усвідомлює, що можливі й інші розв'язання цієї ж проблеми, і намагається довести, що обране нею рішення є логічнішим і раціональнішим за інші. Будь-яка аргументація містить у собі три основних елементи. Центром аргументації, головним її змістом є твердження (теза, основна ідея чи положення). Твердження підтримується доводами. Кожний з доводів, у свою чергу, підкріплюється доказами. Як докази можуть використовуватися статистичні дані, цитати, особистий досвід і взагалі усе, що свідчить на користь аргументації і може бути визнане іншими учасниками обговорення. Під усіма згаданими елементами аргументації (твердженням, доводами і доказами) знаходиться четвертий елемент: підстава. Підстава – це загальна посилка, точка відліку, що є спільною для оратора та його аудиторії, вона надає обґрунтування всій аргументації. Приміром, автор заявляє, що вуличні художники вправі поміщати свої графіті на громадських будинках (твердження), оскільки ці малюнки виражають їхні особисті переконання (довід) і часом являють собою художню цінність (ще один довід). Потім автор наводить докази, припустимо, статтю з Конституції про право на свободу слова або цитату з роботи політичного філософа, що стверджує: «Кожна людина має право на самовираження». Крім того, автор може навести приклади графіті, які мають художню цінність. Підставою чи посилкою цієї аргументації слугує ідея про свободу слова як особливо важливе право людини. Аргументація підсилюється, якщо враховується існування можливих контраргументів, які або спростовуються, або визнаються припустимими. Визнання інших точок зору тільки підсилює аргументацію. Приміром, захисник прав вуличних художників зміцнить свої позиції, якщо визнає, що у власників будинків теж є права, які необхідно поважати, і варто

відшукати компроміс між правами художника і правами власника будинку. Критично мисляча людина, яка озброєна сильними аргументами, навіть здатна

протистояти авторитетам, силі традиції і переконанням більшості. Такою

особистістю практично неможливо маніпулювати. В основі багатьох визначень критичного мислення покладений принцип розумного, зваженого підходу до ухвалення складних рішень про вчинки або цінності.

І, нарешті, по-п'яте, критичне мислення є мисленням соціальним. Будь-яка думка перевіряється та відшліфовується, якщо її обговорюють з іншими. Коли ми сперечаємося, читаємо, обговорюємо, заперечуємо й обмінюємося думками з іншими людьми, ми уточнюємо і поглиблюємо свою власну позицію. Тому педагогам, що працюють у руслі критичного мислення, варто завжди використовувати на своїх заняттях усілякі різновиди парної і групової роботи, зокрема проведення дебатів і дискусій, а також різноманітні види письмової роботи учнів. Критичний мислитель працює в певному співтоваристві й вирішує ширші завдання, ніж конструювання власної особистості. Саме тому вчителям варто приділяти значну увагу виробленню якостей, необхідних для продуктивного обміну думками: терпимість, уміння слухати інших, відповідальність за власну точку зору. Таким чином, відбувається наближення навчального процесу до реального життя. Загальним місцем є думка про те, що

педагогічна діяльність в решті-решт спрямована на побудову ідеального суспільства, і в цьому сенсі навіть один шкільний клас, навчений основам критичного мислення, є кроком у напрямку досягнення великих цілей. Усі п'ять пунктів цього визначення критичного мислення слід втілювати в різних видах навчальної діяльності.



Ознаки та структура критичного мислення

Критичне мислення означає оцінювальне, рефлексивне мислення. Це відкрите мислення, яке не сприймає догм, розвивається шляхом накладення нової інформації на життєвий особистий досвід. У цьому і є відмінність критичного мислення від мислення творчого, яке не передбачає оцінювального аспекту, а продукує нові ідеї, які дуже часто виходять за межі життєвого досвіду, зовнішніх норм і правил. Однак, провести чітку межу між критичним і творчим мисленням складно. Критичне мислення – це відправна точка для розвитку творчого мислення, більше того, і критичне, і творче мислення розвиваються одночасно, вони взаємообумовлені.

Для того щоб учні могли скористатися своїми можливостями критичних мислителів, важливо, щоб вчитель розвивав у них низку важливих якостей, серед яких Д. Халперн виділяє:


  1. Готовність до планування. Оскільки думки часто виникають хаотично, важливо упорядкувати їх, вирішити, у якій послідовності їх викласти. Упорядкованість думки – ознака впевненості.

  2. Гнучкість. Якщо учень не готовий сприймати ідеї інших, він ніколи сам не зможе стати генератором ідей. Гнучкість дозволяє почекати з винесенням судження, поки учень не буде мати різноманітну інформацію.

  3. Наполегливість. Часто, зіштовхуючись з важкою задачею, учні вирішують відкласти її розв'язання на невизначений час. Вчителю слід виробляти наполегливість у напруженні розумових сил, тоді учні обов'язково досягнуть значно ліпших результатів навчання.

  4. Готовність виправляти свої помилки. Людина, що критично мислить, намагатиметься не виправдати свої неправильні рішення, а зробити правильні для себе висновки, скористатися помилкою для продовження навчання.

  5. Усвідомлення. Це дуже важлива якість, що передбачає уміння спостерігати за собою в процесі розумової діяльності, відслідковувати перебіг міркувань.

  6. Пошук компромісних рішень. Важливо, щоб ухвалені рішення могли сприйняти інші люди, інакше ці рішення так і залишаться на рівні висловлювань.

Уміння критично мислити особливо важливо зараз, коли постійно в засобах масової інформації відбувається масована і витончена обробка

суспільної свідомості, розгортаються підготовлені професіоналами широкомасштабні рекламні кампанії, в яких нас намагаються переконати не лише придбати "цей сир", але і обрати саме "цього кандидата" депутатом, міським головою тощо. Заплативши сьогодні за несмачний сир, ми можемо завтра його не купувати. Але, обравши на посаду мера людину, від якої значною мірою залежатиме наше життя в найближчі роки, ми не зможемо його завтра переобрати, та й, чесно кажучи, практично не в змозі контролювати його діяльність. Тому такий вибір повинен бути особливо ретельним і обґрунтованим.

Падіння моралі в суспільстві, що спостерігається останнім часом, призводить до стрімкого зростання дезінформації з метою використати інших

людей у своїх егоїстичних цілях. Часто нам намагаються "підсунути" витончено упаковану неправду, що виглядає доволі правдоподібно. Отже, у наш час особливої актуальності набуває необхідність відрізнити істину від підробки. Тому й постає проблема набуття навичок критичного мислення.

Критичне мислення - це здатність ставити нові запитання, випрацьовувати різноманітні аргументи, приймати незалежні та продумані рішення.

Люди з критичним мисленням ставлять собі такі запитання:


  • У чому полягає проблема?

  • До яких висновків дійшов автор щодо цієї проблеми?

  • У чому полягають причини, що привели його до такого висновку?

> пильність до невідповідної аргументації (через жаль, страх, неправильну
обробку статистичних даних тощо), що може увести вас в оману.

♦ Автор спирається на факти чи на погляди?



  • Факти можна перевірити.

  • Погляди перевірити неможливо, вони можуть базуватися на голослівних твердженнях.

♦ Автор виражає свої думки нейтрально чи емоційно?

> Критично мисляча людина стежить за манерою викладу, щоб побачити
підґрунтя.

Характеристики людей з критичним мисленням:

  • чесні перед собою;

  • відкидають підтасування;

  • переборюють плутанину;

  • ставлять запитання;

  • роблять свої висновки на очевидних фактах;

  • слідкують за зв'язком між явищами;

  • інтелектуально незалежні.

Дослідницькі навички, що їх використовують у критичному мисленні:

  • Спостерігати - бачити і помічати властивості об'єкта.

  • Описувати - зазначати, як об'єкт виглядає.

  • Порівнювати – встановлювати подібності й розбіжності між об'єктами; оцінювати що-небудь і порівнювати з іншими речами.

  • Визначати – показувати чи доводити існування об'єкта; розпізнавати об'єкт як конкретну річ.

  • Асоціювати – розумово установлювати зв'язок між об'єктами; з'єднувати об'єкти за принципом їхньої взаємодії.

  • Узагальнювати – робити висновки на основі наявної інформації чи фактів.

  • Прогнозувати – передбачати, що відбудеться в майбутньому; пророкувати що-небудь.

  • Застосовувати – використовувати у відповідності; отримувати практичну користь від чого-небудь.

Роль критичного мислення полягає у тому, щоб протистояти вірі, що не піддається поясненню. Цей вид мислення проявляється у двох напрямках: 1) орієнтація на пошук правди; 2) розуміння різноманітності. Віра в абсолютизм і в ідеї, які не піддаються поясненню, є негативними показниками критичного мислення.

Критичне мислення також включає у себе оцінку самого розумового процесу

– перебігу розмірковувань, що привели нас до висновків, або тих чинників, які ми врахували під час ухвалення рішення. Критичне мислення передбачає свободу від психологічного захисту. Людині інколи дуже важко визнавати свої помилки – і не тому, що не вистачає інтелектуальних здібностей, а тому що спрацьовує психологічний захист. Така людина дуже часто схильна відкидати або викривляти інформацію, що не сумісна з її уявленнями про себе або світ. Отже, нерозумна людина не та, що не помиляється, а та, що не хоче помічати та виправляти свої помилки.

Критичне мислення неможливо відділити від творчого. Як тільки-но ми починаємо аналізувати проблему, ми одразу будуємо гіпотези, шукаємо альтернативні способи розв'язання тощо. А все це є актами творчості.

Розвивається критичне мислення шляхом розв'язування проблемних задач, робота над якими вимагатиме від учнів відповідального ставлення до ухвалення рішень. Необхідно буде не просто заявити про свою позицію щодо окресленої проблеми, а й довести та обґрунтувати її. Зважити усі «за» та «проти», передбачити наслідки ухвалених рішень. Для цього важливо розглянути проблему з різних точок зору, врахувати різні думки.

Внаслідок розв'язування проблемних завдань для учнів стане очевидним те, що недостатньо лише знати історичні факти, а дуже важливо уміти оцінювати їхнє значення для країни та світу. Робота над завданнями переконає школярів у тому, що вкрай потрібно розуміти й сприймати іншу точку зору за наявності переконливих аргументів, тобто бути толерантними. Суперечності в оцінках історичних подій обов'язково спонукають їх самостійно аналізувати історичну ситуацію й робити висновки, а також навчать прикладати здобуті

узагальнення до сучасної суспільної ситуації, правильно та самостійно її аналізувати.

Працюючи над протилежними оцінками історичних подій та явищ, учням стане зрозумілою неможливість укласти світ у прості чорно-білі кадри. Звичка до такого спрощеного чорно-білого світосприйняття породжує потребу покарати тих людей, які не поділяють ті ж самі спрощені висновки. Історія знає чимало таких прикладів.

Таким чином, внаслідок виконаної роботи, учні зможуть бачити відтінки історичних подій. Наприклад, зможуть підтримувати цілі тих чи інших історичних осіб, проте бачити слабкість та недосконалість обраних методів. Школярі навчаться мислити парадоксами й бачити загальне та окреме у життєвих процесах. Неоднозначне ставлення до подій – ось що стане наслідком їхньої праці. Оцінюючи історичну подію, учні навчаться бачити зворотній бік явища. В ході спілкування під час розв'язування задач учням стане зрозуміло, що деякі висновки безпосередньо обумовлені цінностями та уподобаннями людини, що їх робить. А тому вони усвідомлять, що не лише розумові здібності, але й високі моральні якості – запорука життєвого успіху.

Мислення в процесі пізнання історії має кілька рівнів: 1) загальне мислення; 2) історичне мислення; 3) критичне мислення. Кожний наступний рівень включає попередній: загальне мислення – це загальний процес обробки інформації; 2) історичне мислення – це процес обробки історичної інформації за допомогою методів історичного дослідження, збагачений історичними та методологічними знаннями; 3) критичне мислення – це процес контролю за перебігом загального та історичного мислення, їх вдосконалення. Загальне мислення має два основні блоки: 1) змістовний; 2) операційний. Змістовними компонентами мислення виступають уявлення (образи) та поняття (думки). Знання, отримані в результаті чуттєвого пізнання, існують у свідомості людини у вигляді уявлень. А ті знання, що отримані внаслідок логічного пізнання, існують у вигляді понять. Основними відмінностями між уявленнями та поняттями, по-перше, є те, що уявлення – це завжди образ, а поняття – це думка, втілена у слові; по-друге, уявлення містить як суттєві, так і несуттєві ознаки, поняття ж концентрує значущі та суттєві ознаки.

До операційних компонентів мислення відносять такі базові логічні операції: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація. Кожна з цих логічних операцій виконує свою важливу функцію у процесі пізнання й знаходиться у складному взаємозв'язку з іншими операціями. Так, аналіз дозволяє розділити ціле на частини; синтез слугує засобом поєднання окремих елементів у єдине ціле; порівняння дозволяє установити схожість та відмінність окремих об'єктів; абстрагування забезпечує виокремлення одних ознак й відволікання від інших; узагальнення є засобом об'єднання предметів або явищ за їхніми суттєвими ознаками; класифікація дозволяє здійснити поділ предметів за певними ознаками; систематизація

забезпечує поділ та подальше об'єднання, але не окремих об'єктів, а їхніх груп та класів.



МИСЛЕННЯ
Змістовна складова Операційна складова


  • уявлення (образи) - аналіз

  • поняття (думки) - синтез




  • порівняння

  • абстрагування

  • узагальнення

  • класифікація

  • систематизація

Таким чином, історичне мислення використовує специфічні як змістовні (історичні), так і методологічні поняття (принципи пізнання або установки), які властиві суто історичній науці. А також оперує специфічними методами пізнання, які, безумовно, можна розкласти на базові логічні операції, але від цього вони не втрачають своєї унікальної властивості суто історичних методів дослідження. Наприклад, до найважливіших методологічних принципів, що учні мають засвоїти на уроках історії, можна віднести: об'єктивність, історизм, соціальний підхід, множинність підходів (або мультиперспективність). Принцип об'єктивності передбачає обов'язкове розглядання історичної реальності в цілому, незалежно від бажань, уподобань, установок суб'єкта, розглядати кожне явище в його різноманітності та суперечливості. Принцип історизму вимагає вивчення будь-якого історичного явища з точки зору того, коли, де, унаслідок яких причин це явище виникло, яким воно було спочатку і яким чином розвивалося у зв'язку із зміною загальної обстановки і внутрішнього змісту, як змінювалась його роль, які оцінки йому давалися на тому чи іншому етапі, яким воно стало зараз, що можна сказати про перспективи його розвитку. Соціальний підхід передбачає врахування певних

соціальних інтересів, всієї сукупності соціальних відносин. Важливим є принцип множинності підходів до розгляду історичного процесу: цивілізаційного, формаційного, культурологічного, соціального та ін.

До основних методів історичного пізнання відносяться: порівняльно-історичний метод; системно-структурний метод; метод аналогій; статистичний метод (вибірковий, груповий та ін.); установлення причин за наслідками; визначення цілей людей і груп за їхніми діями і наслідками цих дій; визначення зародку за зрілими формами (історико-генетичний метод); метод зворотних висновків (визначення минулого за існуючими пережитками); узагальнення формул, тобто свідоцтв, пам'яток звичаєвого і писаного права, анкет, що характеризують масовість того чи іншого явища; реконструкція цілого за його частиною; визначення рівня духовного життя за пам'ятками матеріальної культури; лінгвістичний метод.

Таким чином, особливість історичного мислення, як і будь-якого іншого предметного мислення, визначається, по-перше, специфікою предметної галузі, яка відбивається у відповідних поняттях; по-друге, специфікою певних установок та методологічних підходів до вивчення цієї предметної галузі; по-третє, спеціальними методами дослідження, що визначаються та спираються на особливості як предметної галузі, так і певних установок та методологічних підходів.



ІСТОРИЧ НЕ МИСЛЕННЯ
Змістовна складова Операційна складова


  • історичні уявлення - порівняльно-історичний метод

  • поняття (історичні та - метод аналогій

методологічні) - статистичний метод

  • установлення причин за наслідками

  • визначення цілей людей і груп за їхніми діями і наслідками цих дій

  • визначення зародку за зрілими формами (історико-генетичний метод)

  • метод зворотних висновків (визначення минулого за існуючими пережитками)

  • узагальнення формул

  • реконструкція цілого за його частиною

  • визначення рівня духовного життя за пам'ятками матеріальної культури

(системно-структурний метод)

Критичне мислення також представлене двома блоками: змістовним та операційним. До змістовного блоку критичного мислення віднесемо: 1) загальнометодологічні принципи (переконання у необхідності самокорекції методу дослідження, увага до процедури дослідження; врахування інших точок зору; готовність бути критичним не лише по відношенню до інших, але й до себе); 2) стратегії (розділити проблему на частини; розв'язати більш прості проблеми, що відбивають деякі аспекти основної проблеми; використати смислові та графічні організатори, щоб представити проблему різними способами; розглянути окремі випадки, щоб "відчути" проблему ; аналіз засобів та цілей . Операційний блок складають уміння з контролю розумової діяльності та її самовдосконалення: 1) уміння бачити проблему, діалектичний зв'язок між суперечностями; 2) доводити – добирати прийнятні, відповідні та несуперечливі аргументи; 3) знаходити контраргументи; 4) помічати факти, що суперечать власній думці; 5) обґрунтовувати; 6) оцінювати – вибирати одну з альтернатив, усвідомлювати обмеження, що накладаються на висновок (істинність висновку за певних умов) 7) уміння спростовувати (фальсифікація) ; 8) узагальнювати; 9) будувати гіпотези; 10) робити висновки. Представимо критичне мислення наочно у вигляді поданому нижче:




КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ

Змістовний блок

загальнометодологічні принципи (переконання у необхідності самокорекції методу дослідження, увага до процедури дослідження; врахування інших точок зору; готовність бути критичним не лише по відношенню до інших, але й до себе);

загальні стратегії (розділити проблему на частини; розв'язати більш прості проблеми, що відбивають деякі аспекти основної проблеми; використати смислові та

графічні організатори, щоб представити проблему різними способами; розглянути окремі випадки, щоб "відчути" проблему; аналіз засобів та цілей).




Операційний блок

– усвідомити проблему,

діалектичний зв'язок між

суперечностями; – доводити – добирати прийнятні,

відповідні та несуперечливі

аргументи; – знаходити контраргументи; – помічати факти, що суперечать

власній думці; – обґрунтовувати; – оцінювати – вибір однієї з

альтернатив, усвідомлення

обмежень, що накладаються на

висновок (істинність висновку за

певних умов) – спростовувати (принцип

фальсифікації); – узагальнювати; – будувати гіпотези; – робити висновки.

Отже, критичне мислення – це мислення усвідомлене, самостійне, рефлексивне, цілеспрямоване, обґрунтоване, контрольоване та самоорганізоване. Такий тип мислення складається із загальнометодологічних принципів і стратегій (змістовний блок) та широкого спектру процедур оцінювання та обґрунтування (операційний блок). Основними складовими критичного мислення виступають: 1) загальнометодологічні принципи (самокорекція методу дослідження, відстеження процедури дослідження; врахування інших думок; критичність та самокритичність); 2) загальні стратегії (розділення проблеми на складники; поступове розв'язання простих проблем; використання графічних організаторів інформації; вивчення окремих аспектів проблеми; аналіз засобів та цілей); 3) процедури (усвідомлення проблеми; встановлення контраргументів; врахування суперечливих фактів; обґрунтування; оцінювання; спростування; узагальнення; побудова гіпотез; формулювання висновків).

Критичне мислення використовується для вирішення складних ситуацій вибору. Перебіг критичного мислення відбувається у такій послідовності: 1) зіткнення з проблемою вимагає рефлексивного та особистісного рівнів мислення (рефлексії наявних знань та власних здібностей), результативним завершенням цього етапу є усвідомлення задачі; 2) подолання утруднення за допомогою наявних предметних способів дій та знань, яких бракує (потребує операційного та предметного рівнів); 3) переструктурування досвіду, що завершується осяянням, здійснюється на рефлексивному та особистісному рівнях; 4) обґрунтування рішення та презентація результатів проходить на операційному, предметному, рефлексивному, особистісному та комунікативному рівнях.

Знаходження правильного розв'язку відбувається на третьому етапі шляхом аналізу через синтез, який дозволяє включити об'єкт у нові зв'язки. Для розвитку критичного мислення школярів вчителю слід забезпечити: 1) мотивацію (створення проблемної ситуації); 2) ознайомлення учнів з правилами критичного розмірковування; 3) систематичне розв'язування проблемних задач, що поступово ускладнюються; 4) регулярне створення для учнів ситуацій вибору; 5) діалог у процесі розв'язування ситуацій вибору; 6) поєднання методів контролю з наступною груповою та індивідуальною рефлексію; 7) демократичний стиль спілкування, який надає учню право на помилку, моделює ситуації виправлення помилок.

Розвиток критичного мислення проходить через чотири стадії: 1) просте оцінне судження (нижчий рівень); 2) формулювання двох протилежних поглядів та прагнення до «золотої середини»; 3) демонстрація невідповідності твердження загальноприйнятим положенням і принципам; 4) багатофакторний аналіз (найвищий рівень критичного мислення). Такий аналіз дозволяє виявити суттєві зв’язки в системі суспільних відносин та доцільно вплинути на них. Багатофакторний аналіз передбачає встановлення якомога більше чинників та умов, що впливають на перебіг процесу. Тут також оцінюється ступінь впливу



цих чинників і з’ясовується значущий чинник та знехтувані. Потім визначаються умови, за яких первісно знехтуваний чинник набуває значущості, а первісно значущий - втрачає її. В решті-решт учні опанують відповідальний спосіб мислення, в основі якого знаходиться уміння здійснювати багатофакторний аналіз.

Критичне мислення сприяє взаємоповазі партнерів, порозумінню і продуктивній взаємодії між людьми; полегшує сприйняття різних «поглядів на світ»; дозволяє учням використовувати свої знання для наповнення змістом ситуацій з високим рівнем невизначеності, створювати базу для нових типів людської діяльності, протистояти інтелектуальному шахрайству.

Щоб навчитися критично і правильно мислити, необхідно навчитися ставити продумані запитання. Гарний спосіб допомогти учням міркувати над задачею - ставити питання. Правильно сформульоване запитання може допомогти зіставити факти і проаналізувати свої думки. Запитання, поставлені з метою допомогти навчанню інших, відомі як «Запитання Сократа». Вони вимагають уважно слухати опонента, щоб оцінити його висловлювання та сформулювати конструктивні запитання. Розглянемо різновиди спонукальних запитань: Запитання загального характеру:


  • Що це означає?

  • Як зробити так, щоб...?

  • Навіщо це потрібно?

  • До чого це приведе?

Запитання для уточнення:

  • Що Ви мали на увазі, сказавши...?

  • У чому полягає основна думка?

  • Як ... пов'язано з ... ?

  • Не могли б Ви висловити думку інакше?

  • Уточніть, будь ласка, Ви мали на увазі ... чи ...?

  • Яке відношення це має до нашої проблеми / суперечки / розбіжностей?, ------ Підведіть, будь ласка, підсумок тому, що сказав …, своїми словами? ... , Ви це мали на увазі?

  • Не могли б Ви навести приклад?

  • Чи може ... бути гарним прикладом для цього?

Запитання, що перевіряють припущення:

  • Які Ви робите припущення?

  • Які припущення робить …?

  • Що ми можемо припустити замість цього?

  • Мені здалося, що Ви припустили ... . Я Вас правильно зрозумів?

Усі Ваші твердження ґрунтуються на припущенні Чому б Вам не

засновувати їх на ... замість ... ?



  • Ви припускаєте, що ... . Як Ви можете оцінити справедливість такого припущення?

  • Чому хто-небудь може зробити такі припущення?

Запитання, що перевіряють факти:

  • Поясніть, будь ласка, чому Ви так вирішили?

  • Як це можна прикласти до даної ситуації?

  • Чи є причини сумніватися в цьому фактові?

  • Що б Ви відповіли людині, яка стверджує, що ... ?

  • Хто-небудь може навести факти, що підтверджують цю точку зору?

  • З якої причини Ви дійшли цього висновку?

  • Як ми можемо упевнитися, що це правда?

Запитання, що перевіряють розуміння перспектив:

  • Що Ви цим припускаєте?

  • Коли Ви говорите ... , Ви робите висновок ... ?

  • Але, якщо це могло відбутися, що ще може трапитися внаслідок цього? Чому?

  • На що може це вплинути?

  • Чи відбудеться це неминуче, чи можливо / швидше за все відбудеться?

  • Яка альтернатива?

  • Якщо ми говоримо про ... , то як же щодо ... ?

Запитання, що перевіряють зрозумілість задач:

  • Як ми можемо це знайти?

  • Що це питання передбачає?

  • Чи можливо спитати про це по-іншому?

  • Можемо ми взагалі опустити це питання?

  • Питання зрозуміле? Ми зрозуміли його?

  • Важко чи легко відповісти на це запитання? Чому?

  • Чи всі згодні, що питання в цьому?

  • На які інші запитання необхідно відповісти перш, ніж думати над цим запитанням?

  • Чому це питання необхідне?

  • Це питання є найбільш важливим, чи в ньому приховане інше питання?

  • Чи бачите Ви, як це може співвідноситися з ... ?

До продуманих запитань також відносяться такі: наведіть приклад; що відбулося б, якщо...; у чому полягають сильні та слабкі сторони...; яким чином впливає на...; поясніть, чому...; поясність, як...; чому важливо...; який аргумент можна навести проти...; який аргумент є кращим і чому...; погоджуєтеся ви із твердженням, що...; як, на вашу думку, подивився б... на проблему...? та ін.

Отже, методика розвитку критичного мислення має забезпечувати
комплекс умов: створювати проблемні ситуації у процесі навчання;
пропонувати проблемні задачі; знайомити учнів із принципами, стратегіями та
процедурами критичного мислення; регулярно створювати ситуації вибору;
організовувати діалог у процесі розв'язування проблемних задач (інтерактивні
форми навчання); передбачати письмове викладення розмірковувань учнів з
подальшою рефлексією; й нарешті, надавати учневі право на помилку та
моделювати ситуації виправлення помилок. Дотримання цих вимог забезпечитьусвідомленість,самостійність, рефлексивність,обґрунтованість,

контрольованість та самоорганізованість мислення, тобто розвиватиметься критичне мислення школярів.

Основним результатом навчання має стати уміння учнів думати критично. А для цього вони повинні засвоїти чотири основних принципи, що характеризують цей процес, а також уміти їх застосовувати на практиці. Кожний з цих принципів можна розглядати, як розумову навичку: виявлення і заперечення припущень; перевірка фактичної точності та логічної послідовності; розгляд контексту; вивчення альтернатив.

Шляхи розв'язування проблемних задач з історії

Проблемна задача – це мета, що її треба досягти шляхом перетворення заданих умов. Задача містить у собі реальну або вдавану суперечність, яка викликає пізнавальне утруднення. Проблемну задачу неможливо розв'язати лише пригадуванням готових знань, необхідно розмірковувати, шукати зв'язки та відносини, добирати докази.

Проблемна задача розв'язується, як правило, у такій послідовності:


  1. з'ясовується, яка інформація потрібна для розв'язання проблеми і якою інформацією ви володієте;

  2. розробляється план, щоб поступово, крок за кроком, поєднати наявну інформацію з невідомою, на цьому етапі використовуються такі правила:




  1. розділити проблему на частини;

  2. розв'язати більш прості проблеми, що відбивають окремі аспекти основної проблеми;

  3. використати графічні зображення, щоб представити проблему різними способами;

  4. розглянути окремі випадки, щоб "відчути" проблему;




  1. план дослідження виконати поетапно;

  2. здійснити огляд розв'язування і пересвідчитися, що воно дійсно є розв'язанням даної проблеми та відповідає наявній інформації.

Працюючи з історичними проблемами, слід керуватися усталеними принципами та методами дослідження історичної науки (методологією). До таких принципів історичного пізнання слід віднести об'єктивність, історизм, соціальний підхід та множинність підходів.

Принцип об'єктивності передбачає обов'язково розгляд історичної реальності в цілому, незалежно від бажань, уподобань, установок дослідника; вимагає розглядати кожне явище в його різноманітності й суперечливості.

Принцип історизму вимагає вивчення будь-якого історичного явища з погляду того, коли, де, внаслідок яких причин це явище виникло, яким воно було спочатку і як розвивалося у зв'язку із зміною загальної обстановки і внутрішнього змісту, як змінювалася його роль, які оцінки йому давалися на тому чи іншому етапі, яким воно стало зараз, що можна сказати про перспективи його розвитку.

Соціальний підхід передбачає врахування конкретних соціальних інтересів, всієї сукупності соціальних відносин.

Принцип множинності підходів до розгляду історичного процесу передбачає його розгляд під різними кутами зору, з різних позицій.

Принципи історичного дослідження слугують дороговказами для істориків, щоб їхні висновки не хибили на недостовірність. Проте для розв'язання історичної задачі недостатньо лише принципів, потрібні ще й методи дослідження. Необхідно правильно здійснити аналіз (виділити відповідні складники), зробити висновки (узагальнити), встановити причини, висловити припущення тощо.


Методи і засоби розв'язування проблемних задач

Метод (з грецької – «шлях до чогось») – спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність. Методи – це ті інструменти, які дозволяють нам отримати відповідь на проблемну задачу.

Аналіз метод наукового дослідження шляхом розкладання об'єкта на складники, виділення в ньому окремих сторін, вивчення кожного елемента чи сторони об'єкта окремо та як частини цілого. До прикладу, життя суспільства складається з: 1) політики (влада); 2) економіки (власність); 3) соціальних відносин (прошарки, класи, верстви); 4) духовного життя (культура). Якщо ми хочемо охарактеризувати життя будь-якого суспільства у будь-який час, нам потрібно з'ясувати відповіді на чотири питання: 1) як влаштована влада? 2) який характер має власність? 3) з яких соціальних груп складається суспільство? 4) який рівень культурного та духовного розвитку цього суспільства?

Синтез – метод наукового дослідження будь-якого об'єкта, який полягає у практичному чи уявному поєднанні елементів чи властивостей досліджуваного об'єкта в єдине ціле. Синтез передбачає поєднання розрізнених частин у єдину цілісність. Повернімося до прикладу з характеристикою

суспільства. Недостатньо дати відповіді на чотири попередніх питання, необхідно всі прояви життя в чотирьох сферах поєднати в єдину характеристику.

Аналіз і синтез - основні розумові операції; похідними від них є абстрагування (спеціальна форма аналізу) і узагальнення (вища форма синтезу). Аналіз передбачає розчленування цілого на частини; перехід від конкретного до абстрактного; встановлення причинно-наслідкового зв'язку. Аналіз і синтез -це дві сторони єдиного розумового процесу. Правильний аналіз будь-якого цілого завжди являє собою аналіз не лише частин, елементів, властивостей, але й їхніх зв'язків та відношень. Саме тому він призводить не до розпаду цілого, а до його перетворення. Це перетворення цілого, нове співвідношення виділених аналізом компонентів цілого і є синтез.

Правила виконання:

- розкласти об'єкт на складники;

- виділити окремі суттєві сторони об'єкта;

- вивчити кожну частину (сторону) окремо як елемент єдиного цілого;

- встановити зв'язки і відносини між складниками та властивостями;

- з'єднати частини об'єкта в єдине ціле.



Порівняння - метод наукового дослідження, що полягає у встановленні ознак подібності та відмінності між предметами та явищами.

Порівняння піднімає наше мислення на більш високий щабель. Воно виявляє нові зв'язки, що дозволяє більш докладно і глибше вивчити предмет. Шляхом порівняння двох чи декількох понять можна розкрити через відоме поняття деяку невідому частину іншого поняття.

Зрозуміти предмет - це означає насамперед відрізнити його від інших і установити подібність із близькими йому предметами.
Правила виконання:

- порівнювати слід лише однорідні явища за порівнюваними ознаками;

- за допомогою аналізу слід виділити суттєві ознаки і за ними скласти план порівняння;

- необхідно установити достатню кількість ознак подібності й відмінності порівнюваних об'єктів;

- зазначити спільне;

- встановити відмінності;

- зробити висновок про спільне й відмінне.

Наприклад, порівнювати ми можемо революції, промислові перевороти, війни, суспільні рухи тощо. Порівняння дають нам можливість побачити те, що повторюється в історії, і наштовхують нас на думку про те, чи не є така повторюваність закономірною. Порівняння - важливий метод дослідження, однак лише ним обмежуватися неможна, обов'язково доцільно застосовувати й інші методи.



Класифікація - метод наукового дослідження, що полягає в розподілі сукупності предметів на групи згідно з наявними ознаками.

Правила виконання:

- в одній і тій самій класифікації необхідно застосовувати одну й ту саму підставу (ознака класифікації не повинна змінюватися у ході поділу);

- сума членів класифікації повинна дорівнювати обсягові поняття, що підлягає класифікації;

- члени класифікації повинні взаємно виключати одне одного;

- поділ на підкласи повинен бути безупинним, тобто необхідно брати найближчий підклас і не перескакувати на більш віддалений підклас.

Досить часто в історії послуговуються класифікацією, зокрема при періодизації історичних процесів. Залежно від того, що є основою життя суспільства, історію людства поділяють на стадії: аграрного, індустріального та інформаційного суспільства. Інший приклад: капіталістичні монополії поділяють на види за ступенем концентрації виробництва (від мінімальної до максимальної): картелі, синдикати, трести, концерни.



Узагальнення - метод наукового дослідження, що полягає у переході від окремого до загального, тобто у виробленні висновків та загальних положень.

Узагальнення в найбільш елементарній формі - це поєднання подібних предметів за випадковими, загальними для них ознаками (генералізація). Відповідно, внаслідок такого узагальнення виникають житейські або емпіричні поняття; на більш високому рівні знаходиться таке узагальнення, коли людина поєднує предмети, що дійсно мають чимало подібних ознак, як основних суттєвих, так і випадкових - унаслідок цього узагальнення виникають наукові теоретичні поняття.



Правила виконання:

- порівняти об'єкти та виділити спільні та відмінні риси;

- здійснити аналіз орієнтовної сукупності об'єктів та виділити суттєві й несуттєві ознаки; у разі необхідності - переглянути сукупність;

- зробити класифікацію сукупності об'єктів на групи за суттєвими ознаками;

- об'єднати подібні об'єкти за суттєвими ознаками у єдину сукупність.

Узагальнення скорочує кількість інформації, замінює знання безлічі подібних випадків знанням одного принципу; воно дозволяє розглядати предмет чи явище не як ізольоване, а як таке, що представляє певний клас. Узагальнення, виражене формулою, дозволяє вирішувати серію однорідних задач, передбачає розв'язання ще не сформульованих задач. Відомі науці закони, принципи, правила та поняття - це узагальнення. Різноманітні взаємозв'язки й взаємовідносини загального й одиничного виявляються за допомогою узагальнень. Узагальнення розкриває сутність речей як закономірність їхнього розвитку, як те, що визначає їхній розвиток. Це дозволяє встановити необхідний зв'язок одиничних явищ усередині деякого цілого, отже, відкрити закономірності становлення цілого.



Узагальнення дають нам можливість ущільнити інформацію. Наприклад, знаючи основні ознаки поняття "аграрне суспільство" і той факт, що якесь плем'я в Африці живе в умовах аграрного суспільства, ми цілковито можемо передбачити основні риси їхнього життя.

Аргументація - це низка пов'язаних суджень, спрямованих на переконання слухачів (читачів) в істинності висновку. Аргументація складається з таких частин:

  1. висновок - думка, що підлягає доведенню (відповідає на запитання «що?»);

  2. посилка - довід, що підтримує висновок (відповідає на запитання «чому?»);

  3. припущення - думка про можливість, імовірність чого-небудь;

  4. визначник - обмеження, яке накладається на висновок (тобто істинність висновку за певних умов);

  5. контраргумент - довід, що спростовує висновок.

Аргументація вважається переконливою за таких умов:

- посилки прийнятні (достовірні) і несуперечливі;

- посилки відповідають висновку та створюють для нього достатню підтримку;

- розглянуті й оцінені невисловлені компоненти та контраргументи і виявилось, що вони не суперечать висновку.

У процесі розв'язування проблемних задач учням доведеться давати оцінку двом протилежним судженням. Так чи інакше, але їм необхідно буде робити свій висновок. А будь-який висновок має базуватися на доказах, тобто в його основі повинні бути факти. Треба пам'ятати, що недостатньо просто підшукати факти, що підтверджують власну думку, треба обов'язково пересвідчитися, чи немає фактів, що її спростовують. Лише за таких умов учні зможуть ухвалювати правильні рішення.

Основні методи історичного пізнання: порівняльно-історичний метод; системно-структурний метод; метод аналогій; статистичний метод (вибірковий, груповий); з'ясування причин за наслідками; визначення цілей людей і груп за їхніми діями та наслідками цих дій; визначення зародку за зрілими формами (історико-генетичний метод); метод зворотних висновків (визначення минулого за існуючими пережитками); узагальнення формул, тобто пам'яток звичаєвого і писаного права, анкет, що характеризують масовість того чи іншого явища; реконструкція цілого за його частиною; визначення рівня духовного життя за пам'ятками матеріальної культури; лінгвістичний метод. Наведемо правила застосування найважливіших методів історичного пізнання.

Правила застосування порівняльно-історичного методу:

- порівнюються лише однорідні явища та процеси;

порівняння повинно здійснюватися за суттєвими ознаками (необхідно їх виділити та скласти план порівняння);



- під час порівняння слід враховувати принцип історизму, тобто зважати

на епоху та умови, в яких відбувалися події; - встановити спільні риси; - з'ясувати відмінності;



- пояснити причини спільних та відмінних рис; - враховувати, що даний метод не дозволяє з'ясувати специфіку об'єкта

та не розкриває динаміку історичного процесу. Застосування порівняльно-історичного методу здійснюється у вигляді порівняльної таблиці.



Правила застосування системно-структурного методу:

історичне явище або процес потрібно розглядати цілісно (включаючи зв'язки з іншими явищами та процесами);

розглядати суспільне життя треба як систему (цілісну сукупність елементів реальності, взаємодія яких утворює нові інтегративні якості, які не притаманні кожному елементові окремо); необхідно виділити структуру системи (внутрішню організацію, що характеризує спосіб взаємодії елементів). Зазвичай, структура характеризує ступінь розвитку системи та змінюється в три етапи: початковий (незбалансована структура), розквіт або пік (максимальна ефективність) та занепад (дестабілізація структури, невиконання свого призначення); визначити функцію системи (призначення системи та взаємодія з іншими системами). Зазвичай, система спрямована на виконання певної соціальної функції і має властивість до самозбереження.

Правила застосування історико-генетичного методу: з'ясувати витоки певного явища або процесу шляхом аналізупричинно-наслідкових зв'язків; відтворити досліджуване явище або процес; міркувати треба від окремого до загального.

Оцінка історичних явищ - метод наукового дослідження, який передбачає з'ясування та обґрунтування значущості історичних подій, явищ та процесів. Оцінка історичних подій, явищ та процесів може здійснюватися у різних площинах залежно від того, що нас цікавить з минулого.

Оцінювати історичні події можна за масштабами їх впливу у часі й просторі - це так звана історична оцінка. Якщо оцінка передбачає з'ясування корисного досвіду, що є актуальним на сьогодні, - це політична оцінка. Моральна оцінка передбачає визначення відповідності людських вчинків моральним нормам. Зазвичай, моральна оцінка має вигляд судження, що висловлює схвалення або засудження подій, явищ та процесів. При цьому слід враховувати відповідність оцінки сучасним моральним нормам та нормам того часу, що вивчають. Дуже часто це зовсім різні оцінки, оскільки з часом моральні норми змінюються. Чим більш всебічною буде оцінка історичних подій, явищ та процесів, тим ширше та глибше наше розуміння минулого.



Важливо, щоб оцінка була обґрунтована (див. правила переконливої аргументації).

Ретроальтернативістика - побудова можливих альтернативних сценаріїв розвитку реальних подій у минулому.

Вправи з ретроальтернативістики повинні відповідати таким правилам:

  1. віртуальні сценарії мають бути реальними (тобто, вони не повинні бути фантастичними);

  2. треба дотримуватися логічності (причинно-наслідкові зв'язки у побудові альтернативних версій мають бути несуперечливими);

  3. необхідно дотримуватися критерію порівнянності (тобто порівнювати можна лише порівнюване);

  4. розмірковувати потрібно відповідно до критерію оптимальності (тобто, які уроки на майбутнє можна винести з віртуальних припущень).

Застосовуючи вправи з ретроальтернативістики, необхідно враховувати, що побудова альтернативних сценаріїв не є самоціллю, а виконує роль наочної демонстрації так званих уроків історії.

Не треба забувати, що історія відтворюється з джерел. Тому вкрай важливо уміти працювати з історичними джерелами (документами) та їх аналізувати. В цьому допоможе алгоритм роботи з джерелом:



  1. Хто створив джерело? Який статус мала ця людина?

  2. Про що розповідає нам джерело? Про що замовчує?

  3. Коли було створено джерело? Які ідеї або характерні риси історичного періоду вплинули на нього?

  4. З якою місцевістю пов'язана подія?

  5. Чому дане джерело було створене? Чи мало специфічну мету?

  6. Як це джерело було створене? Які висновки можна зробити після порівняння його з іншими джерелами? Чи містяться в ньому "білі плями"?

Працюючи з історичним документами у такому порядку, учням буде легко усвідомити, що:

- історію відтворюють за допомогою джерел;

- джерела можуть бути інтерпретовані по-різному;

- існує кілька поглядів на проблему, і це різноманіття обумовлене

життєвим досвідом і позицією (цінностями) людей;



- джерела складаються з двох основних груп: первинні (написані або

виготовлені сучасниками періоду, що розглядається), вторинні

(написані або виготовлені багато часу по тому);

- джерела не є повними і доходять до нас здебільшого випадково;

- у документі можуть бути елементи упередженості, тому його треба

спочатку оцінити на достовірність (порівняти з іншими джерелами). Засоби розв'язування проблемних задач - допоміжні інструменти, що дозволяють упорядкувати, унаочнити та узагальнити історичну інформацію. До них належать графічні організатори інформації, таблиці та конспекти.



Графічні організатори інформації – упорядкування текстової інформації у вигляді логічних схем. Інколи для ліпшого розуміння певної теми треба представити інформацію у вигляді лінійної послідовності:

поява надлишкового продукту-поява приватної власності-виникнення держави.

Упорядкуванню та осмисленню історичного матеріалу сприяє стратегія "рамка цілі", яка допомагає ліпше зрозуміти логіку історичного процесу. Відповідно до цієї стратегії у будь-якій історичній події або процесі слід відшукати мету, план, дію та результат. Пояснюючи історичну подію, наприклад, війну або ухвалення закону, необхідно висвітлити ці чотири етапи розвитку. Мета – це те, чого прагнуть досягти головні особи або групи суспільства (наприклад, незалежність або експансія); план – це шлях досягнення мети (наприклад, напад або торгівля); дія – це фактична поведінка, обрана для здійснення плану; результат є наслідком дії, яка може призвести, а може і не призвести до досягнення мети. Застосування стратегії "рамка цілі" можна оформлювати у вигляді таблиці.

До форм конспектування відносять план, виписки, тези, анотацію, резюме та конспект. Розв'язати проблемні завдання неможливо, якщо не ущільнити матеріал таким чином, щоб його було легко оглядати та комбінувати. В цьому допоможуть різні види записів.

План – це перелік основних думок у тексті, послідовність викладу. Може бути простим (коротким) або складним (розгорнутим).

Виписки (цитати) – дослівні уривки тексту, в яких містяться важливі думки, точні характеристики, яскраві висловлювання.

Тези – скорочений виклад основних думок прочитаного твору. Тези мають стверджувальний характер, в них зосереджується найважливіші узагальнення.

Анотація – коротка характеристика змісту твору.

Резюме – коротка оцінка висновків автора твору.

Конспект – розширені тези, доповнені розмірковуваннями й доказами, а також думками та міркуваннями автора конспекту. Конспект містить виписки, а також факти, приклади, цифри та схеми.

Методи й засоби розв'язування проблемних задач, безумовно, є важливими інструментами мислення, проте не менш важливими для успішного розмірковування є закони та правила логіки. Саме дотримання правил логіки дозволяє робити правильні умовиводи.



Правила логічного мислення та доведення

Логічне, або правильне мислення, – це мислення відповідно до законів логіки. Закони логіки об'єктивні й не залежать від волі людини, їх вивчає наука логіка. Основне завдання логіки – відрізнити правильні розмірковування від неправильних.



Судження – це речення (думка), в якому щось стверджується або заперечується. Наприклад: "В 1914 р. почалася Перша світова війна".

Умовивід – це речення (думка), в якому на підставі одного або кількох суджень робиться висновок або виводиться наслідок. Висновок може бути зроблений на підставі порівняння, аналогії, індукції або дедукції.

Наприклад, людські втрати Німеччини у Першій світовій війні становили 2 037 тис. чоловік, Росія втратила 1 811 тис. чоловік. Висновок порівняння: Німеччина втратила на 226 тис. чоловік більше.



Індукція – висновок від окремого до загального. Наприклад: Німеччина, Франція, Італія, Польща – республіки. Всі вони європейські держави. Умовивід за індукцією: всі європейські держави – республіки. Про істинність

індуктивного висновку можна говорити лише з певною мірою ймовірності. Дійсно, більшість європейських країн є республіками, проте є й монархії, зокрема, Англія, Бельгія та Іспанія. Таким чином, зроблене узагальнення є неправильним. Індукція, якщо вона не є повною, дає нам лише ймовірне знання.



Дедукція – висновок від загального до окремого. Наприклад: у всіх інформаційних суспільствах основою життя є інформація. США у ХХІ ст. – це інформаційне суспільство. Умовивід за дедукцією: основою життя США ХХІ ст. є інформація. Дедукція – це логічний перехід від однієї істини до іншої, в той час як індукція – це перехід від достовірного знання до імовірнісного.

Дедукція відіграє особливу роль в обґрунтуванні тверджень: якщо певне положення логічно витікає із уже установлених положень, тоді воно обґрунтовано й прийнятно так само, як і останні. Це суто логічний спосіб обґрунтування тверджень, що використовує чисте розмірковування й не вимагає звернення до спостереження, інтуїції тощо.

Наголошуючи на важливості дедукції у процесі обґрунтування, не варто відривати її від індукції та недооцінювати останню. Майже всі загальні положення, включаючи й наукові закони, є наслідком індуктивного узагальнення. І в цьому розумінні індукція є основою нашого знання. Сама по собі вона не гарантує його істинності та обґрунтованості. Проте вона породжує припущення, пов'язує їх із досвідом і у такий спосіб надає їм певної правдоподібності, більш-менш високого ступеня вірогідності. Досвід – це джерело та фундамент людського знання. Індукція, яка відштовхується від досвіду, є необхідним засобом його узагальнення та систематизації.

Основні закони логіки

Закон – це постійний, суттєвий зв'язок між явищами. 1. Закон тотожності: будь-яке поняття й судження повинні бути тотожні до себе. Це означає, що кожна думка, яка наводиться в умовиводі, при повторенні повинна мати той самий постійний зміст.

Інше формулювання закону тотожності: якщо висловлювання істинне, то воно істинне. Наприклад, якщо терор – це залякування, то – це залякування. Дотримання тотожності думки протягом міркування – це закон мислення, який необхідно виконувати, щоб ваші думки були правильними.

2. Закон суперечності: висловлювання і його заперечення не можуть бути одночасно істинними. Наприклад, неможливо, що світова війна йде і не йде. Інше формулювання закону суперечності: не можуть бути одночасно істинними дві протилежні думки про один й той самий предмет, узятий у той саме час і в тому самому відношенні. Або ще: ніяке висловлення не є одночасно істинним і помилковим.

Закон заперечує протиріччя, оголошує його помилкою і таким чином вимагає несуперечності – звідси інша поширена назва цього закону – "закон несуперечності". Наприклад, твердження – "це суспільство тоталітарне" і "це суспільство демократичне" – не можуть бути одночасно істинними. Логічні суперечності неприпустимі в науці. Проте це не означає, що вони там відсутні. Наукова теорія, навчальна дисципліна – це дуже складні системи тверджень. Тому далеко не завжди доволі швидко вдається знайти суперечність.

3. Закон виключеного третього: між суперечливими висловлюваннями
немає нічого середнього, тобто третього висловлювання (третього не дано),
тобто: із двох суперечливих висловлювань одне є істинним. Наприклад,
політична криза або є, або немає, репресії або є, або немає – інших варіантів не
існує.

Проте у міркуваннях часто зустрічаються не суперечливі судження, а протилежні – несумісні, котрі обидва входять у більш широку спільність. Наприклад: нині Німеччина є демократичною державою, але у 30-40-х рр. ХХ ст. вона була тоталітарною державною. Ці судження не суперечливі, а несумісні, тому що можуть мати місце обидва.

4. Закон достатньої підстави: усяка істинна думка повинна бути
досить обґрунтованою, тобто підтвердженою фактами.

Закони логіки вчать тому, як правильно за формою (структурою) побудувати міркування, доведення, щоб, застосовуючи логічні закони, зробити правильний висновок з істинних суджень.



Доведення – процедура встановлення істинності деякого твердження шляхом приведення інших тверджень, істинність яких уже відома і з яких за законами логіки випливає перше твердження.

У доведенні розрізняють: тезу – твердження, правдивість якого треба довести; підстава (аргументи) – ті положення, за допомогою яких доводиться теза; логічний зв'язок між аргументами й тезою. Доведення завжди передбачає наведення посилок, на які спирається теза, і тих логічних правил, за якими здійснюються перетворення тверджень у ході доказу (див. мал.).




Теза – положення, яке треба довести

—►

Факти та аргументи

—►

Висновки ,

в силу яких теза істинна



Структура доведення

До прикладу, потрібно довести тезу "Усі трести отримують надприбуток". Як аргументи добираємо твердження, що є істинними і з яких логічно випливає теза. Як такі твердження можна взяти: "Усі капіталістичні монополії контролюють ринок із метою отримання надприбутку" та "Усі трести є різновидом капіталістичних монополій". Будуємо умовивід:

Усі капіталістичні монополії контролюють ринок із метою отримання

надприбутку- усі трести є різновидом капіталістичних монополій. Висновок: Усі трести отримують надприбуток.

Цей умовивід правильний, посилки його істинні; виходить, що умовивід доводить тезу.

Доведення – це правильний умовивід з істинними посилками. Логічну основу доведення (його схему) складають логічні закони.

Погодившись із певними твердженнями, ми змушені прийняти і ті твердження, що з них випливають, незалежно від того, подобаються вони нам чи ні, незалежно від того, чи вони сприяють нашим цілям чи перешкоджають їм. Припустивши одне, ми автоматично позбавляємо себе можливості стверджувати інше, не сумісне з уже допущеним (закон несуперечності).



До прикладу, якщо ми переконані, що історія – це наука, то ми не можемо стверджувати, що історія непізнавана.

Задача доведення – вичерпно утвердити обґрунтованість тези. Це означає, що зв'язок між аргументами й тезою повинен мати дедуктивний характер, тобто теза повинна бути окремим випадком аргументу.

Нерідко під поняттям "доведення" розуміють більш широкий зміст: мають на увазі будь-яку логічну процедуру, що включає як дедукцію, так й індуктивне міркування, посилання на зв'язок доказуваного положення з фактами, спостереженнями тощо. Розширене тлумачення доведення є звичайним як у гуманітарних науках, так і в повсякденному житті. При цьому потрібно мати на увазі, що індуктивне узагальнення (перехід від окремих фактів до загальних висновків) дає не достовірне, а лише ймовірне знання.

Усі доведення за своєю структурою поділяються на прямі та непрямі. Завдання прямого доведення полягає в тому, щоб знайти переконливі аргументи, з яких логічно випливає теза. До прикладу, потрібно довести, що Запорозька Січ була республікою. З яких тверджень можна було б вивести цю тезу? Зазначаємо, що в Запорозькій Січі вищим органом влади була козацька рада, на якій вирішувалися всі найважливіші питання життя козацького товариства – вибори кошового отамана та січової старшини, оголошення війни та підписання мирних угод, встановлення дипломатичних відносин тощо. Центральним адміністративним органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом, який здійснював безпосереднє управління Запорозькою Січчю. Тут ніколи не було кріпацтва, а всі козаки вважалися рівними між собою. Виходить, на Запорозькій Січі існувала виборна влада та забезпечувалися рівність, особисті та політичні права козаків.

Відомо, що республіка – це форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими органами (парламентами), а громадяни мають особисті й політичні права. З цих положень виводимо, що Запорозька Січ відповідає всім ознакам республіки. Проте треба врахувати, що при такому доведенні припускається, що Запорозька Січ є державним утворенням, оскільки республікою може бути лише держава. Тезу про те, що Запорозька Січ є державним утворенням також треба доводити так само, як і тезу про республіканську форму правління.

Приклад побічного доведення – це доказ від супротивного. Міркування здійснюється, так би мовити, манівцем: замість того щоб прямо відшукати аргументи для виведення з них положення, яке доказують, формулюється заперечення цього положення – антитеза. Далі тим чи іншим способом доводиться неспроможність антитези. За законом виключеного третього, якщо одне із суперечливих тверджень помилково, тоді лише одне твердження повинно бути істинним. Антитеза – помилкова, виходить, що теза правильна. Оскільки опосередковане доведення використовує заперечення доказуваного положення, воно є, як говорять, доказом від супротивного.

Припустимо, потрібно побудувати непряме доведення такої доволі тривіальної тези: "тоталітаризм не є демократією". Висувається антитеза: "Тоталітаризм є демократією". Необхідно показати хибність цього твердження. З цією метою виводимо з нього наслідки. Якщо хоча б один з них виявиться помилковим, це буде означати, що і саме твердження, із якого виведений наслідок, також помилкове. Неправильним є, зокрема, такий наслідок: Тоталітаризм, оскільки він є демократією, забезпечує права й свободи громадян. Але тоталітаризм як такий не передбачає наявність прав і політичних свобод громадян. Оскільки антитеза помилкова, вихідна теза повинна бути істинною.



Доведення методом неповної індукції. Припустимо, спостереження показують вам, що наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. у європейських країнах – Німеччині, Франції та Великій Британії – інформація стає основою життя суспільства. Ви доходите висновку: у всіх європейських країнах наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. утвердилося інформаційне суспільство. Це – неповна індукція, оскільки знання про три країни були поширені на всі країни Європи. Індуктивний умовивід, результатом якого є загальний висновок про клас предметів на підставі знання лише декількох предметів даного класу, називають неповною індукцією.

Повна індукція. Якщо індуктивний умовивід робиться на основі знання про всі предмети розглянутої множини, то він набуває характеру необхідності, а не імовірності, як при неповній індукції.

Помилки в доведенні

Помилки – навмисні чи ненавмисні – є доволі поширеним явищем. Розглянемо найтиповіші з них:

• Помилкові (неправильні) аргументи, навмисне використання яких
супроводжується висловлюваннями "як відомо", "цілком очевидно", "ніхто не
стане заперечувати" тощо.

Приклад: доведемо, що всякий новатор є консерватор. Новатор підтримує все нове; нове, як відомо, – це добре забуте старе; виходить, він підтримує всяке добре забуте старе; отже, він консерватор.

• Зачароване (заворожене) коло – доведення деякого положення за
допомогою того ж положення, висловленого в дещо зміненій формі. Приклад: для того, щоб демократія утвердилася в суспільстві, суспільству треба поділяти демократичні цінності, а для того, щоб суспільство поділяло демократичні цінності, необхідно, щоб люди жили в умовах демократії.

• Теза в ході доказу підміняється близькою за змістом.

Приклад: теза "людина повинна бути гуманною з усіма" замінюється на "потрібно бути гуманним із друзями".

Софізми міркування, що формально видаються правильними, а насправді грунтуються на навмисне неправильному доборі вихідних засад або шахрайському доведенні. Софізми використовуються для додання істинності помилковому умовиводу.

Процес доведення повинен завершуватися перевіркою своїх розмірковувань. Для того щоб доведення було бездоганним, необхідно випробувати свій умовивід контраргументами, що спростовують тезу, з'ясувати їхню ціну та вагу. Якщо тезу вдасться легко спростувати, це означає, що ваша система доведення помилкова.

Озброївши учнів принципами та методами історичного пізнання, стратегіями розв'язання задач та законами логіки відповідно до вікових можливостей, вчитель може приступати до розв'язування задач. При цьому слід пам'ятати, що кожна задача – унікальна, тому не варто розв'язувати її за готовим шаблоном. Буде корисно, якщо ви навчите учнів для кожної нової задачі дібрати необхідні процедури й упорядкувати їх в єдину стратегію.


Проблемні задачі з історії для учнів 6-9 класів
Історія України. Всесвітня історія (інтегрований курс)

6 клас

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка