Радянська ідентичність та її носії в незалежній україні



Скачати 313.8 Kb.
Дата конвертації13.04.2016
Розмір313.8 Kb.
Антоніна Колодій

РАДЯНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ ТА ЇЇ НОСІЇ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ


Проблеми національної консолідації, політика і наука. Минуло вже 11 років існування незалежної Української держави і формування в її кордонах “нової якості” української нації, яка, як сподівалися і політики, й теоретики, мала усі підстави набути ознак повної (повномасштабної), громадянської чи політичної нації, об’єднуючи навкруг українського культурного ядра інші етнічні й національні групи – на засадах толерантності, врахування їхніх специфічних потреб та інтересів, спільної участі в будівництві демократичної держави та громадянського суспільства. Законодавчі акти, прийняті молодою державою, були адекватні цим завданням. Та незважаючи на цивілізований початок націєтворчого процесу і відсутність міжнаціональних конфліктів (окрім Криму), успіхи етно-національної політики поки що не мають значних досягнень.

Політично-ідеологічна та мовно-культурна роз’єднаність регіонів є істотним гальмом у створенні національного уряду, спроможного здійснити необхідні реформи, створити життєздатну економічну та політичну системи, загалом – керувати державою демократично й ефективно. Для подолання цієї роз’єднаності країна потребує науково обґрунтованої та виваженої етно-національної політики. Саме етно-національної, а не просто етнополітики, тому що турбота про заголовну націю, її розвиток, повноцінне функціонування її культури, виконання нею ролі державотворчого народу не менш важлива і складна проблема, ніж захист прав і сприяння розвитку культур національних меншин.

Окрім цих двох складових, до етно-національної політики молодої держави входить ще й третя, дуже містка складова – творення політичної (громадянської) нації через формування загальнонаціональної ідентичності парасолькового типу, яка б надбудовувалася над ідентичностями етно-національних груп. Звідси – той інтерес, що його проявляють українські дослідники до проблем національної, етносоціальної та етнокультурної (у тому числі й мовної) самоідентифікації українських громадян. Проведені дослідження поки що не досягнули, на мій погляд, критичної маси, необхідної для обгрунтованих висновків, а теоретичні узагальнення часто є надто сторонницькими (partizan) з усіх боків. Отже, є потреба у продовженні емпіричного вивчення проблеми та пошуків (і розвитку) підходящих концепцій, які б адекватно пояснювали зібраний фактичний матеріал.

У пропонованій статті йтиметься про політичну позицію та суспільну роль чисельно значної групи громадян України, що вибрала доволі екзотичний шлях соціально-етнічної самоідентифікації, віднісши себе до “радянських людей”. Її соціальний портрет дасть змогу висвітлити принаймні деякі особливості та перешкоди на шляху національної консолідації в Україні. З’ясувати, що собою являють та яку суспільну роль відіграють “радянські люди” в теперішній, пострадянській Україні, спробуємо за такими ознаками: а) географічне розселення “радянських” (їх концентрація в певних областях чи регіонах); б) демографічні показники, рівень освіти і соціальний статус групи; в)  релігійність та мовні вподобання її членів; г) політична самоідентифікація (зокрема, співвідношення з прихильниками “лівих” течій); д) рівень громадянськості й патріотизму та інше.

Аналіз ґрунтуватиметься на матеріалах соціологічного опитування, проведеного в липні 2000 р. Центром соціальних і маркетингових досліджень “СОЦИС” на замовлення Фонду держмайна України – на основі багатощаблевої, стратифікованої вибірки із застосуванням квотного відбору респондентів на останньому щаблі. Обсяг вибіркової сукупності – 2800 респондентів (основний масив), з додатковою вибіркою по 450 осіб у 4-х регіонах, які були представлені недостатньою кількістю респондентів. Тому загальна кількість опитаних становить 3250 осіб. Помилка вибірки становить +- 3%. Групування даних опитування здійснювалось за двома схемами регіонального поділу: на п’ять і на одинадцять регіонів.

Етно-національна ідентичність під час опитування визначалась за допомогою таких питань: Яка Ваша національність? З якою соціально-етнічною групою Ви себе ототожнюєте? До якої мовно-етнічної групи Ви себе відносите? Якою мовою Ви переважно розмовляєте вдома?

Тобто, до анкети були введені питання про соціально-етнічну та мовно-етнічну самоідентифікацію, завдяки чому вдалося з’ясувати, що частка людей, готових засвідчити свою українську національність (за якими б то не було критеріями – колишній запис у паспорті чи в свідоцтві про народження, національна приналежність батьків тощо), є дещо більшою, ніж показував перепис 1989 р.: майже 76% проти 72%. Решту склали росіяни (біля 21%) і представники інших національностей (3%). Проте, якщо питалось не просто про національність, а про те, з якою соціально-національною групою людина себе ототожнює (тобто, включався момент вибору), то українців виявилось лише близько 66%. Отже, на рівні суб’єктивного сприйняття, етнічної самоіденти­фікації 10% тих, хто “записаний” або за походженням є українцем, вважають себе не-українцями. І чим далі на Схід, тим значнішим стає це розходження (див. табл. 2). А це означає: після 10 років існування незалежної української держави процеси де-націоналізації та зросійщення не набули зворотного спрямування.

Цей факт особливо помітний, якщо загальноукраїнські дані порівняємо з результатами опитування у Львівській області, де етнічні українці чинили спротив зросійщенню і створили власне мовно-культурне середовище. На Львівщині українців за усвідомленням є хоч і незначно, але все-таки більше, ніж українців “офіційних” (табл. 1). Тобто, якась частина росіян (а вона, як показує наш аналіз, сягає 30% усього їх числа) сприймає українську ідентичність як свою.1 Чи є ця ідентичність парасольковою (надбудованою над російською етнічною ідентичністю), чи тут переважає перехід на позиції домінуючого етносу – це вимагає подальшого вивчення.



Таблиця 1. Національна приналежність населення України та Львівщини (офіційна та за самоусвідомленням)

Національність



Україна

Львівщина

Офіційно

(%)


За само­усві­дом­ленням (%)

Офіційно

(%)


За само­усві­дом­ленням (%)

Українці

75,96

65,93

93,17

93,92

Росiяни

20,82

15,89

4,92

3,58

«Радянські люди»



12,61



0,75

Інші національності

2,89

1,71

4,92

0,57

Для мене це не має зна­чення

0,32



0,33



Важко відповісти



2,50



0,92

Інше



1,36



0,25

Наскільки українським за самоусвідомленням та мовою є сучасне українське суспільство та які відмінності існують між регіонами, показує таблиця 2 та карта на рис. 1.

Таблиця 2. “Українськість” регіонів України




Українців за націо­наль­ністю (офі­ційно)

Ототожнюють себе з українцями

Розмовля­ють вдома пере­важно україн­ською мовою

Виступа­ють за роз­шире­н­ня вживан­ня української мови як державної

Погоджу­ються, що яд­ром українсь­ко­го народу є українська нація

Погоджу­ються що розпад СРСР був для Укра­їни пози­тив­­­ним явищем

Належать до христи­янських конфесій українсько­го під поряд­кування *

Захiдний

92,78%

91,70%

93,86%

51,23%

42,21%

31,15%

63,57%

Пiвнiчний

90,67%

88,06%

75,75%

57,84%

61,56%

24,25%

51,98%

Пiвнічно-Захiдний

95,88%

86,60%

90,03%

90,26%

84,48%

76,18%

89,57%

Центральний

89,44%

80,00%

78,33%

65,56%

73,61%

26,39%

50,25%

Пiвденно-Захiдний

82,53%

77,32%

79,93%

26,06%

45,62%

17,75%

25,99%

Київ

80,93%

77,12%

30,08%

70,34%

71,61%

46,61%

50,33%

Пiвнічно-Схiдний

79,51%

66,39%

47,54%

86,94%

85,22%

34,02%

55,89%

Пiвденний

78,26%

63,77%

36,23%

51,80%

62,05%

36,57%

47,45%

Пiвденно-Схiдний

76,45%

61,22%

38,78%

83,27%

79,55%

45,35%

67,30%

Схiдний

46,74%

32,81%

4,94%

12,10%

41,25%

14,80%

20,00%

Крим

18,82%

6,28%

0,90%

35,15%

42,76%

17,75%

36,30%

Україна в цілому

75,38%

65,82%

51,48%

56,50%

62,62%

32,95%

53,25%

Регіональний розподіл та соціальне обличчя “радянських” в Україні. Отже, в цілому по Україні приблизно 2/3 опитаних (65,82%) ототожнюють себе з українцями і приблизно 1/3 – з іншими етно-національними групами.

Рис. 1. Частка українського та україномовного населення в 11 регіонах України


Найбільшу частину цієї неукраїнської третини складають люди з російською ідентичністю. Їм останнім часом приділено дуже багато уваги західними “радянологами”, частина з яких тепер зайнялась Україною та росіянами в Україні.2 З українських авторів окрему працю на цю тему написав О. Майборода3. Серед росіян є чимало людей, які усвідомлюють свою приналежність до українського громадянства, але відчувають дискомфорт і побоювання щодо збереження своєї мовно-культурної ідентичності в разі розширення сфери впливу української мови і культури. Але є й такі, які прагнуть і надалі зберегти статус панівної етно-національної групи, виступаючи під гаслами “збереження великої культури” та надання російській мові статусу другої державної. У цьому їх підтримують, а в деяких випадках, як буде показано нижче – займають найрадикальнішу позицію “радянські люди” – група, до якої належать громадяни України, які замість соціально-етнічної ідентичності обрали політично-ідеологічну. Їх у пострадянській Україні виявилося доволі багато – цілих 12%. Регіональний розподіл “радянських”, як видно з таблиць 3 та 4 і карти на рис. 2, є вкрай нерівномірним.



Таблиця 3. Населення з радянською ідентичністю в регіонах України.

Регіон

Розподіл “радян­ських” за регіо­нами *

(у %)


Розподіл усього населення за регіо­нами ** (у %)

Частка “радян­ських” в населенні кожного регіону ( у %)

Схiдний

27,52

13,69

25,17

Пiвденно-Схiдний

17,20

11,11

19,39

АР Кpим

15,48

6,86

28,25

Пiвденний

8,85

8,49

13,04

Пiвнiчно-Схiдний

6,63

7,51

11,07

Центpальний

5,90

11,08

6,67

Київ

5,65

7,26

9,75

Пiвнiчний

4,42

8,25

6,72

Пiвнiчно-Захiдний

3,69

8,95

5,15

Пiвденно-Захiдний

3,19

8,28

4,83

Захiдний

1,47

8,52

2,17

Україна в цілому

100

100

12,52

*Від усієї їх чисель­ності в Україні;

** Від його загаль­ної чисельності


Рис. 2. Розподіл “радянських людей” за областями України



Таблиця 4. Розподіл “радянських” за областями України.

Області

радянська ідентичність

Області

радянська ідентичність

Області

радянська ідентичність

Луганська

17,28%

Запорiзька

3,12%

Львiвська

0,85%

Днiпропетровська

16,71%

Кiровоградська

3,12%

Полтавська

0,85%

Донецька

14,45%

Рiвненська

3,12%

Чернiгiвська

0,85%

(3 обл.) Σ=

48,44%

Сумська

3,12%

Закарпатська

0,57%

Республiка Крим

9,35%

Житомирська

2,83%

Тернопiльська

0,57%

Херсонська

4,82%

Черкаська

2,83%

Iвано-Франкiвська

0,28%

Харкiвська

4,53%

Одеська

1,98%

Хмельницька

0,28%

Миколаївська

3,40%

Київська

1,42%

Чернiвецька

0,28%

Київ

3,40%

Σ=

21,54%

Σ=

4,53%

(5 обл.) Σ=

25,50%













(8 обл.) Σ=

73,94%












Картина, що вимальовується з таблиць і карти, свідчить, що “радянська ідентичність” заснована на політичній та ідеологічній ідентифікації, яка в умовах антинаціональної пропаганди заміняла частині громадян СРСР національну ідентичність. В основному вона охоплювала “денаціоналізоване” населення, що відірвалось від своєї малої батьківщини і від своєї культурної групи, сприйнявши політично-ідеологічну ідентичність як основну. Найбільший відсоток радянських є в Криму, на Донбасі й Дніпропетровщині – “кузні радянських кадрів”. На три регіони – Кримську АР, Східний і Південно-Східний регіон ­– припадає понад 60% їх загальної чисельності, а на три області: Луганську, Донецьку і Дніпропетровську – майже 48,5%. Натомість на Західний регіон приходиться менше як 1,5% “радянських”, на Південно-Західний – 3,2% і на Північно-Західний – 3,7%.

На цікаві роздуми наводить концентрація “радянських” у південно-східних областях та їх мала представленість (від 1до 3% на область) у центральній смузі та в Одеській, Запорізькій і Сумській областях, а також зовсім неістотна кількість (менше 1% на область) у восьми західних областях, до яких додаються Чернігівська і Полтавська області, де поширені і ліві настрої, і російська мова у спілкуванні. Висновок можна зробити такий: комуністична (“радянська”) ідейність стали замінником національної ідентичності саме там, де цю ідентичність було загублено, де виник певний вакуум. Там же, де люди пам’ятають про свої корені, дотримуються національних звичаїв, мають національну культуру (нехай навіть тільки побутову, якщо їх було позбавлено “високої”), вони незалежно від політичних орієнтацій не зраджують своїй національній ідентичності. Це підтверджує і таблиця 5.

Таблиця 5. Ранжування регіонів за радянською ідентичністю населення та його прихильністю до комуністичного напряму в політиці

Регіони


Ототожню­ють себе з ра­дянськи­ми людьми

(%)





Надають пе­ре­­вагу ко­му­­ні­­стич­но­му напряму

(%)


Регіони


Крим

28,25

28,76

Схiдний

Схiдний

25,17

23,55

Пiвденно-Схiдний

Пiвденно-Схiдний

19,39

20,28

Центральний

Пiвденний

13,04

19,20

Пiвденний

Україна в цілому

12,52

17,62

Пiвнічно-Схiдний

Пiвнічно-Схiдний

11,07

17,04

Крим

Київ

9,75

16,79

Пiвнiчний

Пiвнiчний

6,72

16,74

Україна в цілому

Центральний

6,67

11,02

Київ

Пiвнічно-Захiдний

5,15

11,00

Пiвнічно-Захiдний

Пiвденно-Захiдний

4,83

7,06

Пiвденно-Захiдний

Захiдний

2,17

0,72

Захiдний

У центральному регіоні позитивна кореляція між відсотком людей, що схильні ідентифікувати себе як “радянських” і прихильністю до комуністичного напряму в політиці майже не прослідковується. Тут, при вираженій українській самоідентифікації зберігається “любов” до комуністів, яка, очевидно, має чисто “класовий” характер. Парадоксом у даному випадку є хіба те, що саме цей регіон на початку 30-х років найбільше постраждав від штучно створеного комуністами голодомору. Деякою мірою випадає з загальної закономірності і Крим. Частка комуністичних прихильників тут не така велика, як можна було б очікувати, враховуючи, що радянська самоідентифікація та проросійські настрої в цьому регіоні впливові. Справа напевне в тому, що в Криму комуністів як головну проросійськи налаштовану силу значною мірою заміняють праві проросійські партії та рухи. В інших регіонах високий відсоток людей, що ототожнюють себе з етнічно-соціальною групою “радянських”, співпадає з високою часткою прихильників комуністичного напряму.

Найбільш вражаючим є той факт, що “радянські люди” в сучасній Україні за низкою об’єктивних показників (вік, стать, освіта) – це, можна сказати, середньостатистичні українські громадяни. І хоч деякі відхилення від середніх показників мають місце, вони не настільки значущі, як можна було б припустити (див. табл. 6 А та Б).

Таблиця 6. Демографічні характеристики “радянських” та освіченість у порівнянні з середньоукраїнськими показниками

А. Демографічні

характеристики



Стать

Вік (виповнилось рокiв)

Чоловiча

Жiноча

18-29

30-39

40-49

50-59

60 i більше

“Радянські люди”

45,33%

54,67%

14,45%

24,36%

14,45%

17,28%

29,46%

Усе населення

43,75%

56,25%

22,61%

20,36%

17,29%

15,50%

24,25%




Б. Освіченість


початкова/ неповна середня

середня

середня спецiальна

неповна вища/ вища

“Радянські люди”

35,13%

30,31%

19,55%

15,01%

Усе населення

34,75%

34,18%

19,00%

12,07%

За віком та освітою порівняння виходить доволі строкатим: вікова категорія 18-29 років має значно меншу вагу серед “радянських”, ніж серед усього населення, що не дивно, бо частина цих людей стали дорослими вже в незалежній Україні; дивуватись можна лиш тому, що представників цієї реліктової групи усе ж таки серед молоді є ще досить багато. Наступна ж вікова категорія (30-39 років) становить серед радянських більший відсоток, ніж серед усього населення; подальша категорія (40-49 рокiв) – менший, а дві останні – знову більший. Причому, як і можна було очікувати, вікова категорія “60 років і старші” складає помітно більшу частку серед цієї групи, ніж серед населен­ня в цілому (29,46% проти 24,25%). Щодо освіти, то картина також суперечлива: людей з початковою та неповною середньою освітою серед “радянських” є більше, ніж серед населення в цілому, людей з вищою освітою – також, із середньою спеціальною освітою – приблизно стільки ж, а з загальною середньою – менше, ніж у всьому населенні.

Чоловіки серед “радянських” складають дещо більший відсоток, ніж серед населення в цілому. Можливо це визначається тим, що радянська самосвідомість, як показує опитування, найбільш властива керівникам – їх серед “радянських” є трохи більше, ніж серед усього населення (1,98% проти 1,50%); ветеранам війни та пенсіонерам – їх маємо 32,86% серед “радянських” при 29,39% серед усього населення; дещо вищим серед “радянських” є також відсоток спеціалістів та службовців. Останньому факту важко знайти пояснення, адже освічена частина населення, здається, не повинна була б мати проблем із національною самоідентифікацією. Можливо тут проявляється певний політичний консерватизм соціальної групи службовців (таблиця 7).



Таблиця 7. Рід занять “радянських” у порівнянні з середньоукраїнськими показниками

рiд занять

керiвник

спецi­алiст

Службо­­вець

робiтник

Пiдприє­мець

студент, учень

iнвалiд, пенсiонер

Безробiт­ний / домо­господарка

iнший

“pадянські люди”

1,98%

13,03%

6,80%

18,98%

4,53%

1,13%

32,86%

18,98%

1,70%

Все населення

1,50%

11,32%

5,68%

22,11%

4,14%

2,54%

29,39%

21,36%

1,96%

Як виявилось, “радянські” порівняно непогано вміють виживати в умовах економічної кризи та переходу до ринку, бо підприємців серед них приблизно стільки ж, що й у середньому в суспільстві, навіть трохи більше (4,53% проти 4,14%), а безробітних і домогосподарок – відчутно менше (18,98% проти 21,36%). Помітно менше серед “радянських” учнів/студентів (тобто освіченої молоді) і робітників.

Цікаво подивитися на те, як “радянські люди” оцінюють матеріальний статус своєї сім’ї (таблиця 8).

Таблиця 8. Оцінка рівня матеріальної забезпеченості “радянських” у порівнянні з середньоукраїнськими показниками

Рiвень матерiаль­ного стану сiм'ї

Дуже низький

Низький

Нижчий за середнiй

Середнiй

Вищий за середнiй

Високий




“pадянські люди”

36,26%

33,14%

15,30%

14,73%

0,57%

0,00%

100,00%

Все населення

30,93%

31,93%

16,89%

19,50%

0,64%

0,11%

100,00%

Як видно з таблиці 8, люди, які вважають доходи своєї сім’ї дуже низькими або низькими складають серед радянських 69,4% проти 62,23% серед усього населення. У цій групі не знайшлося осіб, які б заявили, що мають високі доходи, хоч і серед усього населення таких дуже мало – 0,11%. Серед “радянських”, за суб’єктивною оцінкою ледь менше людей з достатком “вище “ і “нижче” середнього та помітно менше з рівнем доходів, оцінених як “середні”.

Ставитись до цих самооцінок слід обережно. Адже ми бачили, що соціальний статус “радянських” за іншими показниками не гірший, ніж населення в цілому. Тому дані таблиці 8 можуть мати різне пояснення: 1) або ця група складається з двох доходних категорій: низькодоходних сімей та сімей доволі заможних, але не надбагатих (це підтверджується й поляризацією даної групи за освітою); 2) або “радянські” мають вищі, порівняно з середніми, вимоги до рівня своєї матеріальної забезпеченості, а отже й критичніше оцінюють той стан, що є.



Мовно-культурні й політичні пріоритети громадян України з “радянською” ідентичністю. Найбільш виразними відмінностями групи радянських є їхні політичні, мовні й релігійні пріоритети та орієнтації. Нікого не здивує, що соціологічне опитування показало значно більший (майже у два рази) відсоток атеїстів серед радянських, ніж серед населення в цілому (8,8% і 4,2% відповідно). Так само більше серед них просто невіруючих і менше віруючих, хоч загалом частка віруючих серед “радянських” досить висока (51,56% при 62,32% серед усього населення).

Мовою переважного спілкування вдома для майже 21% “радянських” є українська, для понад 72% – російська, і близько 7% розмовляють вдома іншими мовами. Для порівняння: вдома послуговуються переважно українською мовою понад 69% українців, 6% росіян та 12,5% людей, що відносять себе до інших національностей (йдеться про групи за самоусвідомленням). До певної міри це може свідчити про етнічне коріння теперішніх “радянських”, які у значній своїй частині (напевно, значно більшій, ніж та, що розмовляє вдома по-українськи), є вихідцями з українського середовища.

Значний вплив на формування загальноукраїнської ідентичності і зміцнення демократії має ставлення громадян України до колишньої радянської дійсності і оцінка ними розпаду СРСР з точки зору становища України. Найвищий показник згодних з тим, що розпад СРСР був для Укpа­їни позитивною подiєю, – серед людей, які ідентифікують себе з українцями (понад 39%); близьким є показник групи людей, що розмовляють українською мовою (38,8%); за ними йдуть офіційні українці­ – понад 36%. Респондентів, що віднесли себе до росіян та російськомовних, і підтримували цю думку, було на 15-10% менше. Найменше так думали представники інших націй (14,6%) та “радянські” (16,7%). Серед останніх, як видно з таблиці 9, найвищим є показник негативної оцінки розпаду СРСР ­– навіть з точки зору інтересів України.

Таблиця 9. Оцінка значення розпаду СРСР для України групами з різною соціально-етнічною самоідентифікацією.

соцiально-етнiчна самоідентифікація



Запитання: Чи згодні Ви з твердженням “В цiлому, pозпад СРСР був для Укpаїни позитивною подiєю”?

Повністю згідний

Швидше згідний

Швидше не згідний

Повністю не згідний

Важко визначитись

українці

18,96%

20,31%

20,21%

23,51%

17,01%

росіяни

9,44%

12,36%

24,27%

37,08%

16,85%

інші націон. групи

6,25%

8,33%

31,25%

29,17%

25,00%

радян­ські

7,93%

8,78%

30,03%

42,78%

10,48%

інше

15,79%

15,79%

18,42%

28,95%

21,05%

важко визначитись

7,14%

15,71%

21,43%

24,29%

31,43%

все населення

15,50%

17,21%

22,29%

28,29%

16,71%

Дані таблиці містять чимало показових даних. Оцінка розпаду СРСР з точку зору його впливу на становище в Україні є скоріше негативною, ніж позитивною навіть серед українців, близько 44% відсотків яких відзначили позиції “швидше не згідний” та “повністю не згідний”, тоді як менше 40% погодились (повністю або частково) з тим, що розпад СРСР був для України позитивною подією. Така низька оцінка значення цієї події для України людьми, що ототожнюють себе з українцями, без сумніву пов’язана з нездатністю владних структур української держави забезпечити гідне життя українських громадян протягом тривалого часу і з відповідно низьким рівнем легітимності влади.

Особливо чутливі до матеріальних труднощів представники неукраїнських, насамперед – зденаціоналізованих груп. Серед росіян незгодних (повністю або частково) з твердженням про позитивне значення розпаду СРСР для України – понад 60%, а серед “радянських” – найбільше: майже 73%. Ця цифра говорить про те, що саме означена група є найбільш вираженим носієм ностальгії за СРСР (хоч цей висновок непрямо можна вивести з самого факту віднесення ними себе до “радянських”, замість обрання конкретної національності). А якщо це так, то навряд, щоб носіїв радянської ідентичності можна було вважати “модераторами”, що гасять сепаратизм та сприяють збереженню Української держави в теперішніх її кордонах, як про це пише, наприклад, Тарас Кузьо.4 Ця група справді може не поділяти поглядів право-радикальних російських націоналістів. Але вони й без того не можуть розраховувати на значний вплив в Україні (втім, як і українські праві радикали). Зате ідеалом квазі-національної групи “радянських” є “великий і могутній… союз”, у старому або новому виданні. І в цьому відношенні вони можуть складати значну загрозу для української незалежності і створювати істотніші перешкоди для досягнення міжетнічного компромісу та формування української загальнонаціональної самосвідомості.

Негативне ставлення “радянських” до розпаду СРСР узгоджується з їхньою невисокою (принаймні найнижчою серед усіх ідентичностей) оцінкою ролі етнічних українців у націєтворчому процесі, а також з їхнім загалом нігілістичним ставленням до державних інтересів. З твеpдженням “Ядpом укpаїнського наpоду є укpаїнська нацiя” цілком не погодилось 23,8% “радянських”, 18,75% представників “інших національностей”, 16,63% росіян і тільки 4,5% українців (йдеться про національність за самоідентифікацією). Це є ще одним підтвердженням того факту, що сподіватися на радянських як на позитивну чи хоча б нейтральну силу в процесах націєтворення не доводиться.

Про те, яке місце відводять “радянські” державним та приватним інтересам – на тлі ставлень інших соцiально-етнiчних гpуп – інформує таблиця 10. А діаграма на рис. З показує відмінності в позиціях росіян та українців щодо цього питання – в Україні загалом і на Львівщині.

Таблиця 10. Пріоритетність державних чи приватних інтересів у свідомості різних соцiально-етнiчних гpуп.

Що найважливiше, на Вашу думку?



Групи за соцiально-етнiчною самоідентифікацією

Все населення



укpаїнці

pосiяни

пpедстав­ни­ки iнших на­цiо­нальностей

Радянські люди

Iнше

Важко ви­значитись

Матеpiальне становище гpомадян, навiть якщо у деpжавi занепад економiки

56,23%

62,25%

66,67%

58,36%

60,53%

48,57%

57,50%


Майбутнє деpжави, навiть якщо гpомадяни потеpпають вiд матеpiальних тpуднощiв

26,22%

21,12%

12,50%

24,93%

23,68%

22,86%

24,89%


В/В

17,55%

16,63%

20,83%

16,71%

15,79%

28,57%

17,61%

Рис. 3. Державні та приватні інтереси у свідомості росіян та українців (Україна; Львівщина, 2000р.)

Таблиця, на жаль, підтверджує малоприємну істину про “ковбасну українську філософію”: тільки кожний четвертий громадянин України (стовпчик “все населення”) погоджується з думкою, що найважливіше – “майбутнє держави, навіть якщо громадяни потерпають від матеріальних труднощів”. Загалом за матеріалами цитованого тут опитування (враховуючи й ті дані, яких не наведено в таблиці), найбільше згодних поставити майбутнє держави понад матеріальні інтереси громадян виявилося серед людей, які вдома розмовляють українською мовою (27,16%) і трохи менше – серед українців за офіційною приналежністю та за самоусвідомленням (відповідно 26,70 та 26,22%). Проте в усіх перерахованих випадках цей відсоток є надто низький, щоб він міг розглядатися як задовільний для країни, якій ще доведеться долати чимало труднощів, доки держава не зміцниться й не здобуде авторитет у світі.

Які ж є відмінності в рівні державницьких настроїв тих соціально-етнічних груп, про які йдеться в таблиці? По-перше, державницька позиція українців в загальносуспільному вимірі вища, ніж у росіян, проте відрив однієї етнічної групи від іншої – незначний, лише декілька відсотків. По-друге, “радянські” стурбовані майбутнім держави дещо більше, ніж росіяни. Тут проявляється або те, що вони більш ідеологічно підготовлені, або те, що серед них є вихідці як з росіян, так і з українців. По-третє, найменше схильні приносити в жертву державі свої матеріальні інтереси представники “інших національностей” .

Якщо порівняти дані, наведені в таблиці 10, а також стовпчики діаграми на рис. 3 з даними по Львівській області, які відображені на тому ж самому рисунку лініями, то побачимо, що, з одного боку, рівень державницьких настроїв українців на Львівщині значно вищий (на цілих 20%), ніж у середньому по Україні. З іншого боку, значно більшим є розрив у позиції українців та росіян (радянська ідентичність в тому опитуванні була відсутня). Нарешті, і в середньому по Україні, і на Львівщині частка росіян, готових поступитися своїми матеріальним інтересами заради майбутнього держави ледь перевищує 20 %.

Можна припустити, що поставлена в запитальнику альтернатива була сформульована не надто коректно. Можна пояснити переважання матеріальних інтересів тим, що люди втомилися життям заради майбутнього в колишньому СРСР і більше в такі “казки” не вірять. Можна також розмірковувати про те, що поки що в Україні не така держава, якої хотіли її громадяни, голосуючи за незалежність. Проте, жодні пояснення не змінять факту дуже низького рівня готовності громадян жертвувати своїми приватними інтересами заради процвітання держави (притому це стосується й заголовної нації), що не може не вплинути негативно на процеси державного й національного будівництва.

* * *


Значний відсоток радянських в Україні говорить про денаціоналізацію відповідної частки населення; вкоріненість ідеологічних штампів комуністичної епохи в свідомості цих людей; про стійкість ідентичностей взагалі. Адже, нав’язана згори і здавалось би ефемерна ідентичність зберігається навіть після того, як держава, що її породила, припинила своє існування.

“Радянські” в сучасній Україні – не обов’язково люди старшого покоління. Значною мірою (хоч і меншою, ніж інші групи) ця група демонструє здатність до самовідтворення. Соціальний статус її представників не нижчий, а за деякими показниками – ледь вищий, ніж в середньому по Україні. Близько п’ятої частини її представників розмовляють вдома українською мовою. За деякими ознаками (рівнем патріотизму, вживанням української мови, релігійністю) вона займає серединну позицію між людьми з російською та українською ідентичністю, але за більшістю політичних і культурних ознак знаходиться на позиції, ближчій до росіян, ніж до українців. Проте, з деяких питань, таких як прихильність до лівих політичних течій, негативна оцінка розпаду СРСР, заперечення виконання етнічними українцями ролі ядра у процесі національної консолідації, ця група займає більш радикальні позиції, ніж громадяни з російською ідентичністю. Через те, навряд чи вона здатна, як це припускали деякі дослідники, виконувати роль буфера у міжнаціональному протистоянні, якби таке виникло. Скоріше, можна зробити припущення про культурну неоднорідність цієї групи, яка може вийти на перший план в разі загострення мовних чи регіональних суперечностей. Проте, для остаточних висновків з цього питання потрібно було б провести додаткове вивчення внутрішньої структури та соціальної психології цієї групи, так само як і усіх інших етно-національних груп.



1 Докладніше про ситуацію на Львівщині див.: Колодій А., Подгорнов В. Етно-національні відмінності і суспільна консолі­да­ція / В кн.: Львівщина на порозі ХХІ століття. Соціальний портрет. Автори: С. Давимука, А. Колодій та інші. – Львів, 2001. – С. 202-243.

2 Див. Janmaat J. G.. Nation-Building in Post-Soviet Ukraine. Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population. – Utrecht: Netherlands Geographical Studies. 2000; Recktenwald M. "The 'Russian Minority' in Ukraine" / In: T. R. Gurr. Peoples Versus States. Minorities at Risk in the New Century. – Washington, DC: US Institute of Peace, 2000. – P. 57-64; Barrington L. "Russian-speakers in Ukraine and Kazakhstan: 'Nationality,' 'Population,' or Neither?" // Post-Soviet Affairs. – Vol. 17, no. 2. – April-June 2001. – P. 129-158 та інші.

3 Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991-1998). — Київ, 1999. — 28 с.

4 See: Kuzio, Taras. "The National Factor in Ukraine's Quadruple Transition" // Contemporary Politics, Vol. 6, No. 2 (June, 2000). — P. 147-149.



База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка