Психолого-педагогічні проблеми



Сторінка16/24
Дата конвертації15.04.2016
Розмір4.82 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Антоний І (Ролле И.) Украинские женщины / Антоний І // Киевская старина. – 1883. – июнь. – С. 272.

  2. Гузенко Ю.І. Становлення і діяльність громадських об’єднань на Півдні України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах Херсонської губернії) : дис. …канд. іст. наук : 07.00.01 / Юрій Іванович Гузенко. – Черкаси, 2004. – 210 с.

  3. Даль В. Толковый словарь живого Великорусского языка : в 4-х т. / В. Даль. – М. : Рус. яз., 1978–1980. – Т. 1. – 699 с.

  4. Донік О.М. Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини Терещенків в Україні (друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Олександр Миколайович Донік. – К., 2001. – 211 с.

  5. Друганова О.М. Розвиток приватної ініціативи в освіті України (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук : спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / О.М. Друганова. – Харків, 2009. – 43 с.

  6. Лаврененко Л. Благотворительность в народном образовании (Рус. меценаты, ХVІІ – нач. ХХ вв.) / Л. Лаврененко // Народное образование. – 2003. − № 2. – С. 249–254.

  7. Почаїв. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії [Електронний ресурс] // Режим доступу : http: // uk. wikipedia.org/wiki/%D0% 9F%D0%BE%DI%87%D0%... – Заголовок з екрану.

  8. Про благодійність та благодійні організації. Закон України // Відомості Верховної Ради. – 1997. – № 46. – ст. 292. (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 3091–ІІІ від 07.03.2002).

  9. Суровцева І.Ю. Меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. : дис. …канд. іст. наук : 07.00.01 / Ірина Юріївна Суровцева. – Донецьк, 2006. – 219 с.

  10. Стрижова І.А. Роль меценатства у збереженні культурної спадщини [Електронний ресурс] / І.А. Стрижова // Режим доступу : http: //  www.ukrterra.com.ua/researches/21/stryzgova_metcen. htm. – Заголовок з екрану.

  11. Товстоляк Н.М. Меценати і суспільні діячі Тарновські, їх місце і роль в історії України ХІХ ст. : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Надія Миколаївна Товстоляк. – Дніпропетровськ, 2006. – 209 с.

  12. Українки в історії / за заг. ред. В. Борисенко. – К. : Либідь, 2004. – 328 с.

  13. Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. – СПб. : Тип. Брокгауз-Ефрон. – Т. 7. – 1891. – 467 с.

  14. Lazutka S., Valikonyte I., Gudavičius E. Первый Литовский Статут (1529 г.). – Vilnius : Margi rastai, 2004. – 522 с.


Тетяна Кочубей,

Ольга Бутенко
БАТЬКІВСЬКА ПЕДАГОГІКА В. СУХОМЛИНСЬКОГО:

ВИХОВАННЯ ШАНОБЛИВОГО СТАВЛЕННЯ ДО МАТЕРІ
Батьки і діти... Це вічний світ,

у якому завжди було і буде багато

важкого і непізнаного.

В.О. Сухомлинський
Для сучасного періоду розвитку українського суспільства характерні суперечливі тенденції, які неминуче позначаються на вихованні підростаючого покоління. Мова йде, насамперед, про родинне виховання. Сучасна сім’я, відчувши на собі процеси деформації і соціальної корозії кінця ХХ та початку ХІХ ст., зазнала глибокої кризи. З кожним роком спостерігається все глибша руйнація усталених морально-етичних норм життєдіяльності родини: зростання нестабільності шлюбу; посилення конфліктності взаємин між подружжям, між батьками та дітьми; зниження народжуваності; ігнорування батьківських обов’язків тощо. У зв’язку з цим набирає актуальності проблема виховання шанобливого ставлення до матері у педагогічній спадщині В. Сухомлинського.

Аналіз наукового фонду дає підстави констатувати актуалізацію означеної проблеми. Різноманітні параметри виховного впливу родини на дитину були головним питанням багатьох досліджень українських та зарубіжних учених. Зокрема до вивчення питань подружніх взаємин зверталися психологи і педагоги І. Бех, Я. Коломінський, В. Семиченко та ін. Питання діяльності інституту батьківства в оновленому українському суспільстві, сутності і закономірностей взаємодії батьків і дітей стали предметом наукових розвідок Т. Алєксєєнко, М. Алексєєва, О. Докукіної, З. Зайцевої, К. Журби, О. Киричук, Т. Кочубей, Т. Кравченко, Л. Повалій, В. Постового, О. Проскура, О. Савченко, О. Хромової, О. Ярошинської та ін. Моральних аспектів підготовки школярів та молоді до виконання батьківських і материнських функцій торкаються А. Антонова, В. Бойко, Л. Верб, Т. Гурко, З. Зайцева, В. Карпіков, О. Кононко, Р. Лемехова, Д. Луцик, М. Машовець, Г. Чередниченко, С. Шуман та ін.

Зважаючи на це, при написанні статті, ми ставили за мету простежити, як віддзеркалено ідеї родинної педагогіки, а саме виховання шанобливого ставлення до матері, в творчій спадщині В. Сухомлинського.

Не підлягає сумніву той безперечний факт, що універсальна педагогіка павлиського вчителя, акумулювавши в себе народну мудрість, поєднує в собі оригінальні ідеї та інноваційні технології, що не втрачає своєї значущості й актуальності і в нових умовах незалежної держави. Розглядаючи крізь призму сьогоднішніх реалій ідеї великого педагога, у його творчості ми знаходимо широкий спектр оригінальних і нестандартних вирішень багатьох складних проблем, пов’язаних із вихованням підростаючого покоління. Батьківська педагогіка В. Сухомлинського орієнтована на виховання у дітей почуття любові до батька й матері, поваги до старших, працелюбності, бережного ставлення до природи, патріотичних та інших високогуманних почуттів особистості.

Життя переконливо доводить животворчу силу родини у розвитку і вихованні дитини. Саме ідея родинного виховання є стрижнем педагогічної системи видатного педагога ХХ століття. Головний сенс та мету сімейного життя В. Сухомлинський вбачав у вихованні дітей. Досконало вивчивши психологію міжособистісних взаємин батьків і дітей, молодшого і старшого поколінь, учений-педагог уважав важливою школою виховання взаємостосунки між чоловіком та дружиною, між батьком та матір’ю, які мають розвиватися на грунті національних і сімейних цінностей, норм і традицій, взаємовпливу особистісних моральних якостей батьків і дітей.

Серйозним засобом формування усвідомленого батьківства у педагогічній діяльності В. Сухомлинського стало утвердження Культу Матері в духовному житті дітей – культу, в якому «повага пройнята глибоким розумінням, і розуміння надихає повагу, пошану, любов, благоговіння, – вимагає від педагога мудро і піднесено говорити з дітьми про високу материнську місію» [2, 212]. Мати виховує дитину не тільки за допомогою безпосередніх виховних впливів, а й на морально-чуттєвому, подекуди інтуїтивному рівні, що забезпечує високу ефективність та довготривалість таких впливів.

Видатний педагог акцентував, що мистецтво виховання у сім’ї полягає в моральному багатстві взаємостосунків між членами родини. Адже повсякденні проступки батьків залишать назавжди глибокий слід у дитячій душі. В. Сухомлинський переконаний, що основним взірцем для дитини є перш за все мати, наділена такими людськими якостями, як любов, доброта, мудрість, відчуття краси, чесність, справедливість, совісність, покаяння і прощення, сердечність, душевність, милосердя, терпіння, інтелігентність, працьовитість тощо. Лише жінка-мати, від якої залежить духовно-моральна основа життя родини, здатна створити в оселі атмосферу душевного спокою та захищеності кожного члена сім’ї.

Через усю творчість В. Сухомлинського проходить тема культури материнства, моралі сімейних відносин. Жінка завжди користувалася повагою в усіх народів. Ще з сивої давнині до нас дійшли пам’ятники і величні храми, збудовані на честь жінки-матері. Образ богині Великої Матері набув поширення ще тоді, коли людина вчилася виготовляти знаряддя праці з необробленого каменю. Українська етнопедагогіка порівнює матір з сонцем, теплом, добром, золотом.

Цінності, норми, уявлення, закладені в дитинстві, багато в чому визначають життєвий шлях людини, формують її життєву позицію. Кожна дівчинка мріє в майбутньому стати жінкою, народити дитину, адже потреба бути матір’ю закладена в ній природою. Розглядаючи материнство як особистісну сферу жінки, В. Сухомлинський зазначав, що на прояв материнського ставлення вагомий вплив чинять існуючі в суспільстві норми, традиції, цінності, ідеології та ідеали. Педагог висловлював упевненість у тому, що перший урок моральної готовності до материнства вихованці отримують ще в ранньому віці. «Усе залежить від виховання в дитинстві», – стверджував видатний педагог ХХ століття [2, 348]. Отож, дівчат потрібно постійно підводити до висновку, що материнство – найвідповідальніша і найважливіша подія в житті жінки. Дівчинка має зрозуміти своє призначення: «Я, дівчинка, – завтрашня мати. Природою і суспільством на мене покладено високу місію – повторити в дітях себе і того, кого я люблю…» [1, т. 3, 355].

На численних сторінках творів В. Сухомлинського ми знаходимо переконливі поради та мудрі настанови стосовно того, яким має бути ставлення дітей до батька і матері, чоловіка до дружини тощо. З метою підготовки дівчаток до усвідомленого материнства та великої місії матері, педагог уклав хрестоматію «Материнська краса», а також «Казки й бувальщини про Матір». Це оповідання й казки про велич, благородство, красу матері: «Мати з немовлям на руках, мати біля колиски – те саме, що прикордонник на своєму посту. Вона творить майбутнє, вона ж захищає його» [1, т. 2, 393].

За переконанням В. Сухомлинського, дівчинка повинна стати самобутньою і яскраво вираженою особистістю, а для цього необхідно виховати у дівчаток гордість, прагнути до їхнього духовного розвитку, життєвої активності. Великого педагога обурювало виховання, спрямоване на підготовку дівчаток до ролі домашньої господарки. За В. Сухомлинським, «бути матір’ю, бути вихователем дітей – горда й почесна місія, але коли тільки цим обмежиться діяльність жінки – вона буде залежною істотою. Тільки яскрава життєва мета дає жінці духовну силу, яка робить її володарем і повелителем у сфері почуттів» [1, т. 1, 573].

Багато цінних думок знаходимо в творчій спадщині педагога про великий вплив суспільного виховання на формування гендерної поведінки, чоловічої і жіночої психології, статевої любові, продовження роду. «Виховання хорошої матері, хорошого батька, а значить, і хороших чоловіків і дружин – це, по суті, одна з найважливіших цільових ліній роботи школи, адже матерями й батьками бути майже всім», – писав В. Сухомлинський [1, т. 1, 185].

Не можна знехтувати порадами педагога щодо формування у підростаючого покоління усвідомленого батьківства. Основним агентом у цій нелегкій справі повинна стати школа. «Школа навчала готуватися до високої місії батьківства і материнства, до творення людини, до осягнення щастя і радощів буття... Морально підготувати завтрашніх батьків і матерів до сімейного життя, до людського кохання і дружби, до виховання дітей… – це означає виховувати мудрість батьків і матерів, люблячих одне одного і відданих одне одному чоловіка і жінку всім змістом шкільної освіти», – писав відомий учений [2, 186].

В. Сухомлинський, засуджуючи безвідповідальне ставлення деяких батьків до виховання своїх дітей, зазначав, що досить часто молоді люди, будучи фізіологічно готовими до народження дітей, залишаються морально та психологічно незрілими до цієї ролі, не усвідомлюють своєї батьківської місії. Учений вказував на величезну відповідальність батьків і матерів перед суспільством за виховання своїх дітей. В. Сухомлинський радив так виховувати молодь, щоб у батьківстві і материнстві молода людина бачила вищий сенс свого буття. З цього приводу учений писав: «Є люди, які за рівнем свого морального розвитку не готові до шлюбу, і їх одруження є вищою мірою аморальним вчинком, злочином перед тим, чиє життя вони створюють» [1, т. 2, 396].

Виняткового значення у своїх численних працях В. Сухомлинський надавав формуванню у майбутніх батьків та матерів системи стійких етико-моральних цінностей, культури почуттів та взаємин, понять про усвідомлене батьківство та материнство. Він уважав, що статеве виховання є першоосновою емоційно-естетичного та громадянського становлення особистості, і спрямоване воно має бути на формування сім’янина.

В. Сухомлинський загострював увагу на потребі введення у зміст шкільної освіти матеріалів, спрямованих на виховання у молодого покоління духовного культу матері та батьківського авторитету, взаємоповаги між чоловіком і жінкою. Педагог неодноразово вказував, що основою у вихованні майбутніх чоловіків і жінок повинні стати благородність стосунків у подружжі, мудрість у ставленні до дітей, особистий приклад батьківської мужності і материнської жіночності.

З метою виховання моральної готовності до материнства, В. Сухомлинський радив використовувати етичні бесіди, присвячені високій місії матері: про любов, шлюб, народження та виховання дітей. Дівчатка мають усвідомити, що мати має вплив на всебічний розвиток дитини. На батьків покладалась особлива відповідальність за виховання дітей. Мати – природна вихователька своїх дітей, а батько – авторитет, захисник, годувальник. Однак, результат виховання багато в чому залежить саме від особистості матері. Учений-педагог дає настанови майбутнім матерям: «… Будьте мудрими й вимогливими в коханні. Кохання – палке почуття, але панувати над серцем повинен розум. Для дівчини це особливо важливо: природа й суспільство поклали на неї особливу відповідальність. Справжня жіночність – це поєднання ніжності і суворості, ласки й незламності. Без виховання в дівчат серйозного, мудрого погляду на кохання школа була б байдужою, казенною установою. Ми, педагоги, повинні особливо піклуватися про захист дівчат, про захист їхнього жіночого щастя, про виховання в них захисних сил, здатних протистояти брудові, вульгарності, мерзотності» [1, т. 1, 190].

В. Сухомлинський радив проводити Свято Матері і День дівчаток, щоб кожен хлопчик в такі дні вручив подарунок своїй матусі, сестрі чи бабусі, виготовлений своїми руками. Педагог також радив відвести у школі куточок для дівчаток, де б виставлялися книжки і брошури з анатомії, фізіології, гігієни дівчинки і жінки, про материнство; радив говорити з дітьми про велике і прекрасне – кохання, шлюб, батьківство, дітонародження.

Учений з особливою шаною ставився до багатодітних сімей, наголошуючи, що сам устрій такої сім’ї готував дітей до майбутнього батьківства і материнства. Вже в ці роки дитина на підсвідомому рівні засвоювала прийоми виховання, граючись з лялькою, допомагаючи матері у вихованні молодших братиків і сестер; а ставши дорослою, використовувала педагогічний досвід у створенні власної сім’ї.

Перечитуючи твори одного з найвидатніших творців світової педагогічної думки В. Сухомлинського, ми знову й знову відмічаємо прозорливість його поглядів щодо проблеми рівності статей, які, випередивши час, дають відповіді на актуальні запитання, що стосуються розвитку і формування підростаючої особистості. Чимало сторінок своїх творів Василь Олександрович присвятив гуманістичним настановленням щодо статевого виховання молодого покоління, формування уявлень про батьківство та материнство, створення Культу Матері, подолання педагогами статевих стереотипів, що має вирішальне значення у формуванні культури сучасної молоді.

Роздуми над проблемами виховання приводять до висновку, що цілісна педагогічна система, створена великим педагогом минулого століття В. Сухомлинським, яка вирізняється багатогранністю, поліфонічністю та всеосяжністю, є благодатним підґрунтям для виховання у дітей шанобливого ставлення до матері.

Досліджувана проблема не висвітлює всіх аспектів проблеми. До подальших напрямів вивчення вважаємо за доцільне віднести пошук форм та методів виховання у дітей шанобливого ставлення до матері і конкретизацію шляхів відродження сім’ї як соціокультурного та етнічного феномену третього тисячоліття.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5-ти томах. – К.: Рад. школа, 1976–1977.

  2. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Рад. школа, 1978. – 264 с.

  3. Бутенко О.Г. Ідеї гендерного виховання у педагогіці В. Сухомлинського // Гуманітарний вісник ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»: науково-теоретичний збірник. – Переяслав-Хмельницький, 2008. – Вип. 14. – С. 36–39.

Світлана Мітягіна
СЮЖЕТНО-ЗМІСТОВНА ПАРАЛЕЛЬ «ОВІД – ХРИСТОС»

В РОМАНІ Е. ВОЙНИЧ «ОВІД» ЯК ЗАСІБ ТЕОЛОГІЗАЦІЇ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОГЛЯДІВ АВТОРА
Прагнення українського суспільства до європейської інтеграції робить особливо актуальними дослідження культурних та суспільно-політичних зв’язків між нашою державою та європейськими країнами. З цієї точки зору непересічне значення для вітчизняної культури має вивчення біографії та творчості видатної британської письменниці, перекладача, композитора, авторки всесвітньовідомого роману «Овід» Е. Войнич, творча [10] і суспільна [4, 12] діяльність якої найтіснішим чином пов’язана з Україною.

Не дивлячись на неймовірну світову популярність її головного літературного добутку – роману «Овід», літературних джерел, присвячених Е. Войнич, украй мало. Як у свій час висловився один із дослідників творчості письменниці І. Катарський, навколо імені Е. Войнич «створився своєрідний зговір мовчання» [5, 3]. В радянський період життя і творчість Е. Войнич досліджували Є. Таратута, Я. Кірпічєв, Т. Шумакова, В. Полєк та ін. Нажаль, більшість праць цих авторів страждали певними ідеологічними штампами, притаманними суспільній науці того часу.

Останнім часом інтерес до творчості Е. Войнич почали виявляти переважно російські вчені, серед яких – Н. Ігнатьєва, Т. Дудіна та ін., наукові розвідки яких зосереджені, як правило, на виявленні художніх особливостей творів письменниці. Розглядом релігійно-міфологічних основ створення образу Овода займаються Н. Боровська, яка, стоячи на суто релігійних позиціях, вважає роман «Овід» своєрідним зверненням Бога до самої Е. Войнич [1], і О. Міронов, який доводить, що в романі «Овід» присутній архетипічний сюжет «учитель – учень», притаманний, зокрема, Євангелію [7].

Новизна нашого дослідження полягає в спробі дослідити паралель «Овід – Христос» у романі «Овід» та виявити засоби її побудови і її роль у вираженні революційних поглядів автора. Хоча присутність даної паралелі в романі очевидна, повноцінних досліджень на цю тему раніше не проводилося. Отже, завдання статті – з’ясувати, за допомогою яких засобів Е. Войнич досягає асоціації Овода із Христом, та у чому полягає мета даної паралелі.

У середині-кінці XIX ст. у європейській художній літературі, як і в роботах історичного й філософського характеру, спостерігаються спроби модернізації християнського вчення відповідно до потреб сучасного моменту. Вивчаючи історію християнства для створення нової ідеології, дослідники дійшли висновку, що ранішнє християнство було вкрай революційним стосовно існуючих суспільних відносин. К. Каутський наголошує на бунтарському дусі первісного християнства: «Починаючи із другого століття в християнстві переважала пасивна покора. Зовсім інший настрій панував серед іудеїв попереднього сторіччя... можна наперед уже припустити, що християнство спочатку відрізнялося агресивним характером» [6, 338–339]. О. Бєлєцький відзначав такий напрямок еволюції трактування образу Христа в демократичній літературі даного періоду: від Христа як попередника й проповідника утопічного соціалізму – до Христа-революціонера, мученика за ідею – і до Христа, що скомпрометував себе ідеєю непротивлення злу [9, 224]. Серед авторів, що використали «очищений» або «оновлений» образ Христа для стимулювання суспільних перетворень, найвідомішими є Ф. Достоєвський, С. Степняк-Кравчинський, Л. Українка, І. Франко, М. Мінський, з творами яких Е. Войнич була добре знайома.

Основою побудови її роману «Овід» виступає напівприхована паралель «Овід – Христос», першою вказівкою на яку є епіграф до твору. В ході дослідження, що включає глибокий аналіз тексту роману і зіставлення його з біблійними текстами, ми дійшли висновку, що Е. Войнич використала три категорії вказівок на Овода як на подобу Христа: 1. Свідчення автора (збіг фактів біографій Овода й Христа); 2. Свідчення Овода про себе (порівняння Рівареса самого себе із Христом); 3. Свідчення Монтанеллі (насамперед – промова кардинала в Храмі, описана в частині 3, главі 8).



Асоціації із Христом Е. Войнич досягає насамперед за допомогою введення в біографію Овода фактів, властивих життєвому шляху Ісуса. Деякі з них збігаються повністю, інші асимільовані до соціально-культурної обстановки Італії середини XIX ст. У ході ретельного дослідження, що включало порівняльний аналіз роману Е. Войнич із Євангельськими текстами, ми виявили наступні подібності між життєвими шляхами Христа і Овода: 1) Обидва були виховані не рідним батьком, про що знали лише декілька найближчих осіб. 2) Дитячі роки як Христа, так і Овода доходять до читача лише у вигляді вкрай обмеженої інформації, але описується одна важлива подія – зустріч із рідним батьком: Ісус відвідує Храм і визнає, що це дім його Батька; Артур знайомиться із Монтанеллі. 3) Важливим збігом є арешт Артура в ніч на Страсну п’ятницю. Хоча, на відміну від Христа, наслідком арешту для героя роману не стала смерть фізична, саме він став першою із подій, що привели до духовної смерті Артура Бертона й появи Феліче Рівареса. 4) Оскільки громадськість не володіла інформацією про життя Христа і Артура до початку виконання ними їхніх місій, обом приписували різні варіанти біографій, висували щодо них масу здогадів, розповсюджували найрізноманітніші чутки. 5) Використання притч у якості пропагандно-виховного засобу є однією з найбільш яскравих подібностей між Оводом і Христом. 6) Ще однією аналогією між Оводом і Христом є їхнє ставлення до своїх однодумців і соратників: духовне споріднення обидва ставлять набагато вище за кровне. 7) Роздратована їхніми сміливістю поглядів і зухвалою манерою спілкування, влада оголосила як Христа, так і Овода породженням диявола. 8) Будучи суворими і вимогливими по відношенню до дорослих, Христос і Овід проявляють особливо дбайливе і ніжне ставлення до дітей. 9) Обидва, маючи певну програму революційних дій, основний упор робили на пропаганду не свого вчення, а своєї особистості і вимагали від своїх послідовників беззастережного і повного прийняття себе. Дивним чином висловлення Е. Ренана про Христа підходить Оводу: «...Ісус аж ніяк не був теологом, або філософом, що володів більш-менш розробленою системою. Щоб стати послідовником Ісуса,.. потрібно було одне: прив’язатися до нього, полюбити його... В Ісуса не було ні догматів, ні системи; у нього була тверда особиста рішучість, що, будучи сильніше всякої іншої штучної волі, і понині ще управляє долями людства» [8, 96]. У свою чергу Оводу Є. Гєнієва дає наступну характеристику: «Фігура виняткова, зразковий романтичний герой, Овід діє у вкрай суворих обставинах, які завжди переборює завдяки неординарності своєї особистості» [3, 372]. 10) Безстрашність, гідність і відданість своїм принципам, викриття своїх суддів характеризують манеру обох триматися перед лицем обвинувачів. 11) Одна з найбільш значних подібностей між Оводом і Христом полягає в тім, що обидва знають про свою скору смерть. 12) Страти Христа й Овода відбулися напередодні релігійних свят: Ісус був арештований у ніч, коли євреї їли традиційно-ритуальну трапезу з нагоди свята Пасхи; Овід перебував у в’язниці в дні підготовки до католицького свята Тіла Господня. 13) Як Христа, так і Овода судили з порушенням закону, виправдовуючи це спробою уникнути заворушень у місті й, відповідно, гарантувати безпеку великої кількості людей, що зібралися в місті для участі у святах. 14) Овід подібно Христу опинився в ситуації, коли рішення про його страту мало прийматися його батьком. 15) Одна з найбільш очевидних подібностей між Оводом і Христом полягає у тім, що обидва були страчені у віці тридцяти трьох років. 16) Незадовго до смерті Христос і Овід пророкують події, що повинні відбутися незабаром після їхньої страти. 17) Обидва, Христос і Овід, залишають духовний заповіт своїм послідовникам. 18) Відповідно до Євангелія, Христос помер, воскрес і піднісся на небеса, а його справу продовжили на землі його найближчі учні – апостоли. Е. Войнич підкреслює, що справа Овода також залишилась в руках його послідовників.

Деякі зі згаданих фактів, узяті у відриві від інших, не здаються вагомими доказами нашої гіпотези, однак розглянуті в ряді інших, складаються в єдину задуману автором роману систему. Уже один лише збіг даного ряду біографічних подій не залишає сумнівів у тім, що Е. Войнич навмисно ввела їх у твір для того, щоб викликати в читача асоціацію між головним героєм роману й Ісусом Христом. Автор, однак, підсилює цей ефект і іншими засобами, а саме висловленнями самого Овода. Так, висловлення Рівареса «Добра сварка – сіль землі» [2, 130] – це перефразоване висловлення Христа з Нагорної проповіді. Будуючи фразу в манері Христа, він як би викладає своє вчення, відмінне від християнського, але не тільки здатне конкурувати з ним, але й навіть переважаюче його. Відправляючись у свою останню подорож, Ріварес пропонує Джеммі прийняти імпровізоване причастя, не хлібом і вином, як Ісус у ніч перед арештом зі своїми учнями, а вином і печивом. Цим учинком він знову вказує на подібність своєї місії з місією Христа, і вимовляючи євангельські «Прийміть, їжте; це є тіло моє» й «Це творіть в спогад про мене...», він говорить уже не про Христа, а про себе.

У камері напередодні військово-польового суду Овід кидає Монтанеллі: «...я знову бачу на моєму місці лжемученика, того, хто був прицвяхований до хреста лише на шість годин, а потім воскрес із мертвих... мене розпинали рік за роком п’ять років, і я теж воскрес!» [2, 230]. Тепер уже прямо Овід заявляє про те, що не тільки вважає себе вправі займати місце, відведене раніше лише Христу, але й упевнений, що він гідніший за Ісуса.

І нарешті, аналогія між Оводом і Христом знаходить практично очевидне вираження у висловленнях Монтанеллі. Восьма глава третьої частини роману містить опис галюцинацій, які кардинал переживає під час процесії з нагоди великого релігійного заходу – Свята Тіла Господня. Це заключна сцена роману (не враховуючи епілогу), і вона служить підтвердженням всіх тих здогадів і асоціацій, які протягом усього твору народжувалися в сприйнятті читача. Відрікаючись від Христа й обираючи сина, нехай і після його смерті, Монтанеллі не тільки як батько, але і як священнослужитель проголошує перемогу Овода. У контексті ж ідей, закладених у роман Е. Войнич, ця перемога набуває масштабного значення, оскільки є перемогою її євангелія над Євангелієм традиційним.

Усі розглянуті вище факти доводять присутність у романі «Овід» напівприхованої паралелі між Оводом і Ісусом Христом, що є основою побудови всього твору і веде до розуміння тих ідей, які прагнула донести до читача Е. Войнич. Письменниця найвищою цінністю проголошує національну незалежність. Обравши за матеріал для роману боротьбу італійського народу проти австрійських загарбників, своїм твором вона звертається до всіх народів, що перебували у залежному становищі, насамперед – українського й польського. Е. Войнич не вірить у дієвість дипломатичних компромісів і помірних реформ, як не вірить і у покладання на надприродні сили. Тільки рішучість і активність самого народу під керівництвом неординарних, досвідчених, харизматичних лідерів можуть привести до досягнення бажаної мети. Ключовим фактором повинна стати особистість революційного лідера, у якості якого в романі виступає Овід.

Е. Войнич спирається на розуміння того факту, що релігійні почуття народу є наймогутнішою рушійною силою, а тому необхідно використати їх, спрямувавши в потрібне русло. Вона пропонує не протиставляти революцію релігії, а використати в інтересах національно-визвольної боротьби як уроджене прагнення людини до поклоніння, так і ґрунт, підготовлений протягом багатьох століть християнством. Необхідно, вважає вона, щоб народ бачив у лідері визвольного руху те, що століттями християни бачать в Ісусі. Необхідно, щоб вони йшли за ним з тією ж ірраціональною вірою, з якою йдуть за Христом.

Отже, вищевикладені факти дозволяють зробити наступні висновки й припущення:

– Е. Войнич є одним з авторів, що підтримали тенденцію апеляції до раннього християнства й запозичення євангелічних сюжетів і персонажів у демократичній літературі XIX ст. При написанні роману «Овід» вона ґрунтувалася на досвіді видатних дослідників і літераторів, які робили спроби перегляду традиційних доктрин і модернізації християнського вчення відповідно до потреб сучасного моменту і використовували образ Христа для стимулювання суспільних перетворень.

– При написанні роману «Овід» Е. Войнич орієнтувалася на особливості православної культури, зокрема культ мучеництва й ідею страждання як шляхи до придбання особливих прав. У цьому проявляється один з можливих впливів на творчість Е. Войнич з боку творів Ф. Достоєвського.

– У романі «Овід» Е. Войнич виражає ідею про те, що християнство як релігія смиренності себе не виправдало, і на зміну Христу повинна прийти нова надособистість – людина, що володіє такою ж потужною харизмою, здатна повести за собою маси, але відмовляється від смирення і вдається до самих рішучих методів боротьби за свободу.

– У романі «Овід» присутня напівприхована паралель між Оводом і Ісусом Христом, яка є основою побудови всього твору й веде до розуміння закладених у ньому ідей. Е. Войнич вибудовує паралель «Овід – Христос» за допомогою трьох категорій засобів: 1. введення в біографію Овода фактів, властивих життєвому шляху Ісуса; 2. висловлень Овода про самого себе; 3. висловлень Монтанеллі про Овода.

– У романі «Овід» Е. Войнич презентує своє бачення вирішення питання про вибір методів боротьби за національну незалежність: 1) Тільки рішучість і активність народу під керівництвом неординарних, досвідчених, харизматичних лідерів можуть привести до досягнення бажаної мети; 2) У боротьбі за незалежність неможливо уникнути жертв, як неможливо обійтись без використання радикальних методів, у тому числі терору й збройних виступів; 3) Підготовкою народу до активних виступів повинна стати добре організована агітація, уміле використання друкованого слова; 4) Ключовим фактором у справі революційної боротьби повинна стати особистість лідера.

– Е. Войнич виступає за використання релігійних почуттів народу як могутньої рушійної сили. Письменниця пропонує не протиставляти революцію релігії, а використати в інтересах національно-визвольної боротьби як уроджене прагнення людини до поклоніння, так і ґрунт, підготовлений протягом багатьох століть християнством.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка