Психолого-педагогічні проблеми



Сторінка15/24
Дата конвертації15.04.2016
Розмір4.82 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24

Тетяна Гринько
ХРИСТИЯНСЬКІ ЦІННОСТІ В ЗМІСТІ

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН
Увесь світ, який прийнято називати цивілізованим, живе в атмосфері християнської культури. Україна протягом тисячі років створювала свої традиції на засадах християнських цінностей. Без розуміння християнства людина не в змозі засвоїти українську та світову культуру, тому зміст освіти повинен знайомити молодь з основами християнської віри, етики, духовної історії України. Головне завдання системи освіти полягає в захисті національної духовності і культури, а в їх становленні і розвитку особливу роль завжди грало християнство.

У дослідженні О. Климової розглядається формування духовної культури вчителя в процесі загально педагогічної підготовки, а формуванню моральної свідомості студентів вищих педагогічних навчальних закладів присвячена робота Т. Авксентьєвої. В навчальному посібнику О. Вишневського «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» висвітлюються перспективи розвитку української освіти та становлення системи виховання на засадах християнського світогляду.

Взаємодії світського та християнського виховання присвячені праці М. Евтуха, Т. Ільїної, О. Огірка, Т. Санникової, Т. Тхоржевської, Г. Шевченко.

Сьогодні гостро постала проблема підготовки спеціалістів для читання у школах факультативного курсу «Основи християнської етики». У рекомендації 1720 (2005) парламентської асамблеї Ради Європи «Освіта і релігія» зазначено, що «викладачам релігійних дисциплін необхідна спеціальна підготовка. Мову варто вести про викладачів гуманітарних дисциплін» [5, c. 45]. Якісно підготувати спеціалістів на короткотривалих курсах підвищення кваліфікації для викладання цієї дисципліни дуже складно, тому що, зміст освіти у педагогічному вузі, майже не містить знань про християнську етику та педагогіку. Хоча остання, як наука, в Західній Європі і на Україні зокрема, створювалась педагогами-християнами.

С. Коцар наполягає що « у духовному відродженні суспільства суттєве значення має релігія. Викладання цієї дисципліни («Православна християнська етика») у вищих навчальних закладах не суперечить їх світському характеру і розглядається як складова національного виховання в цілому. Адже духовність плекає шляхетність, допомагає кожній людині стати людиною, а нації – нацією» [3, c. 3]. А. Вихрущ та В. Карагодін розробили спецкурс «Основи християнської педагогіки» для вивчення у педагогічних вузах. Але такі спецкурси викладаються тільки в окремих педагогічних вузах, тому вони не можуть вирішити проблеми впровадження християнських цінностей у навчально-виховний процес підготовки майбутніх вчителів.

Мета статті полягає в тому, щоб розкрити можливості загально педагогічних дисциплін в ознайомленні майбутніх вчителів з християнськими цінностями.

Перші уявлення про християнські виховні цінності майбутні вчителі можуть отримати на першому курсі, під час опанування курсу «Вступ до професії». «Вчитель, який починає свою діяльність, готуючись до зустрічі з учнями, повинен зрощувати в собі почуття благоговіння перед людиною як перед носієм образу Божого і власником великого скарбу – святині душі», – вважає Євгеній Шестун [7, с. 532]. Цьому може допомогти використання притч, казок. Наприклад, студентам можна розповісти казку про принца Фредерика, якого потрібно було швидко навчити правилам поведінки. Мудрець, якого запросили для навчання, сказав, що принцу потрібно запам’ятати тільки одно правило і тоді всі інші будуть виконуватись самі : «– Ти повинен вважати, що інші краще за тебе і їх потрібно любити і поважати. Якщо будеш спочатку думати про інших, а потім про себе, то нічого не зможеш зробити поганого або неприємного. – А як же я зможу думати, що наш блазень, горбатий карлик, краще за мене? – спитав Фредерик. – Уяві собі, що насправді це не карлик, а прекрасний принц, тільки його зачарувала зла чарівниця. Тільки дивись, ніколи не відступай від цього правила» [2, с. 79–80]. Мудрець мав на увазі прекрасну душу, яка є у кожної людини. Казки про те, що любов дозволяє побачити красу душі за потворною зовнішністю та знищити чари, є у кожного народу. Тому для самостійної роботи можна дати таке завдання для студентів: знайти казки, народні чи авторські, на цю тему. Майбутнім вчителям обов’язково потрібно навчитись бачити душу, як образ Божий, у кожній дитині, не залежно від того як поводить вона себе, чи як виглядає.

В межах дисципліни «Вступ до спеціальності» на основі самодіагностики студенти складають програму самовиховання, визначають свій ідеал вчителя, тому доцільно їх познайомити з особистістю Ісуса Хреста, як ідеалом християнського виховання, запропонувати написати вимоги до вчителя на основі Десяти Заповідей.

Підготовка вчителя в умовах педагогічного вузу передбачає також ознайомлення з багатовіковим генезисом вітчизняної і світової освіти і педагогічного пошуку, як важливої сфери духовної культури суспільств. Тому одне з провідних місць у професійній підготовці майбутнього вчителя займає курс «Історії педагогіки». Він передбачає знайомство з історією виникнення та розвитку виховання, школи, педагогічних поглядів, теорій і систем у ході еволюції людського суспільства у різні історичні періоді – від найдавніших цивілізацій до сьогодення. Історія педагогіки має великий духовний, виховний потенціал. На прикладі подвижників педагогічної праці минулого майбутні вчителі засвоюють найкращі зразки чесного служіння професійному обов’язку, любові та поваги до особистості дитини, високій вимогливості до свого морального вигляду, прагнення до постійного самовдосконалення.

Під час вивчення курсу «Історія української школи і педагогіки» потрібно звернути увагу студентів, як прийняття християнства вплинуло на мету, зміст, методи виховання і навчання в Київській Русі. На думку М.І. Демкова, поява християнського вчення стала доленосною подією, що вплинула на весь подальший розвиток педагогічної науки: «У вченні й справах цього найдосконалішого Вчителя (Ісуса Христа. – Т.Т.) взагалі полягають усі вічні основи педагогіки, які в грядущі віки мали лише подальший розвиток і застосування» [6, 56].

В історії педагогіки за часів Радянської Союзу не було прийнято звертатися до часів становлення християнської педагогіки: більш властивим було згадувати про недоліки християнського виховання середньовічного періоду та протиставляти їм педагогічні надбання епохи Відродження з її гуманістичними тенденціями й поверненням до античних традицій [6, с. 210]. Тому під час опанування теми «Освіта і виховання в Київській Русі» доцільно розкрити основні поняття християнської педагогіки:


  1. Мета християнського виховання – поєднання людини з Богом, спасіння людської души, очищення її від гріха та пристрастей.

  2. Ідеал виховання – Ісус Христос, Бог і разом з тим найдосконаліша людина.

  3. Зміст виховання – засвоєння християнських чеснот.

  4. Методи виховання – молитва, каяття, піст, особистий приклад.

  5. Засобом виховання було воцерковлення людини (участь в житті, таїнствах Церкви).

Також необхідно ознайомити зі змістом християнської етики, основою моральності, потрібно звернути увагу студентів на взаємозв’язок Старозавітного та Євангельського Законів, але останній вимагає більшої досконалості. «Спаситель хоче від людини не лише зовнішнього, видимого дотримання закону, а передусім чистоти внутрішніх роздумів, морального настрою і душевної прихильності» [3, с. 106].

Християнська педагогічна традиція знайшла своє відображення в повчаннях, церковній літературі. Високою гуманністю пройнятий визначний твір часів Київської Русі (XII ст.) – «Повчання князя Володимира Мономаха дітям», який мав і досі має великий виховний потенціал і прилічується до найвизначніших вітчизняних педагогічних пам’яток. Цей твір, а також «Слово про Закон і Благодать» першого Київського митрополита Іларіона, твори Іоанна Златоуста, уривки зі збірок «Пчола», «Ізборники» 1073 і 1076 років, «Ізмарагд», потрібно пропонувати для ознайомлення студентам. Наприклад, твори Іоана Златоуста про любов до ближнього, до ворогів, про милостиню, про пошану до батьків, про смирення, про марнославство, про примирення з ворогами та інші, надають можливість студентам краще усвідомити зміст християнських доброчесностей.

Широкій простір для продовження знайомства з християнськими цінностями відкривають теми присвячені розвитку освіти і педагогічної думки в епоху Українського Відродження. Перш за все це діяльність братських шкіл, Києво-Могилянської колегії, Острозької школи, які створювались для освіти на релігійно-національних основах. Особливо слід звернути увагу студентів на моральні якості, що вимагалися від вчителя братської школи (Статут Львівської братської школи). Бажано в ході дискусії розкрити актуальність цих вимог для сьогодення.

Християнські педагогічні ідеї того часу відображались не тільки в статутах братських шкіл, а і в творах видатних діячів братських шкіл: Лаврентія і Стефана Зизанії, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького, Іова Борецького, Памви Беринди, вихованців Києво-Братської колегії Єпіфанія Славинецького і Семеона Полоцького. Працю Є. Славинецького «Громадянство звичаїв дитячих» доцільно порівняти з твором Я.А. Коменського «Правила поведінки юнацтва».

Окремо слід зупинитися на такому унікальному явищі, як козацька педагогіка. Основними завданнями козацького виховання була підготовка мужніх воїнів-захисників рідного народу та Православ’я, тому «…молодиків у школі і поза школою вчили Богу добре молитися, на коні репехом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гостро-зоро стріляти й списом добре колоти» [4, с. 53].

Християнські засади освіти знайшли також відображення у творах відомих вітчизняних педагогів Г. Ващенка, І. Огієнко, С. Русової. Г. Сковороди, К. Ушинського. В творі «Про народність в суспільному вихованні» К.Д. Ушинський писав, що християнство є найголовнішим елементом освіти у нових народів: «Есть только один идеал совершенства, перед которым преклоняются все народности, – это идеал, представляемый нам христианством. Все, чем человек, может и должен быть, выражено вполне в божественном учении, и воспитанию остается только, прежде всего и в основу всего, вкоренить вечные истины християнства. Оно дает жизнь и указывает высшую цель всякому воспитанию, оно же и должно служить для воспитания каждого христианского народа источником всякого света и всякой истины. Это неугасимый светоч, идущий вечно, как огненный столб в пустыне, впереди человека и народов; за ним должно стремиться развитие всякой народности и всякое истинное воспитание, идущее вместе с народностью»[7, с. 282–283].

В курсі «Педагогіки» можна використовувати наступні порівняльні таблиці:
Таблиця 1
Уявлення про сутність особистості в світській та православній

педагогічній культурі (за В.О. Бєляєвою) [1, c. 51]


Концептуальні ідеї

Світська педагогічна культура

Православна педагогічна культура

1. Природні основи сутності особистості

Генна спадковість

Початок особистості не відтворюється

2. Пізнання особистості

Біологічну, психологічну, соціальну сутність особистості можна пізнати. Духовна сутність розглядається у контексті соціального

Особистість недоступна всеохоплюючому й вичерпному пізнанню


3. Спряженість особистості з вищим початком


Людина органічно включена у систему світу. Загальнолюдські цінності, як найвищі цінності, є орієнтиром життєдіяльності людини

Людина створена за образом та подобою Божою. Творець – вищій ідеал, вищій ціннісний орієнтир життєдіяльності людини

4. Цінність особистості

Піднімається над всім іншим – «вінець природи». Здібна визначати існування навколишнього світу

Любов до ближнього, інших людей, неприпустимість насильства стосовно іншої людини

5. Свобода особистості

Воля вчинку і діяльності визначається нормами й законами суспільного буття

Свобода у виборі свого шляху движения до ідеалу, яким є Творець.

І вона визначається ціннісними категоріями любові, добра, справедливості



6. Духовність особистості

Прирівнюється моральності або культурі особистості

Об’єктивно існуючий вищий початок у людині, рушійна сила саморозвитку й самовдосконалення

7. Душа. Безсмертя душі

Поняття душі не розглядається, вживається частіше як образний вислів

Душа властива особистості споконвічно. Вона безсмертна.

Ідея безсмертя душі – потужний стимул (фактор) самовиховання особистості




Таблиця 2
Порівняльна характеристика християнського

та світського виховання

(за Т.Д. Тхоржевською) [6, с. 397]


Компоненти процесу

виховання

Сучасне українське виховання

Традиційне християнське виховання

мета

становлення громадянина України, патріота своєї країни, який готовий самовіддано розбудовувати її як незалежну, демократичну державу, сприяє громадянському миру, саморєалізується

Розкриття образу Божого в дитині, воцерковлення особистості

ідеал

різнобічно та гармонійно розвинена, національно свідома, високоосвічена, життєво компетентна, творча особистість, здатна до саморозвитку й самовдосконалення

Ісус Христос

завдання

Забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості відповідно до її інтересів та суспільних вимог тощо

спасіння душі, тобто оздоровлення душі, звільнення її від гріха

зміст

науково обґрунтована система загальнокультурних і національних цінностей та відповідна сукупність соціально значущих якостей особистості, що характеризують її ставлення до суспільства і держави, інших людей, самої себе, праці, природи, мистецтва

ієрархічна система цінностей: абсолютні (вічні), національні, громадянські, сімейні, особисті вартості (цінності)


методи

розповідь, лекція, бесіда, дискусія, приклад, педагогічна вимога, громадська думка, привчання, вправи, створення виховних ситуацій, ділові ігри, змагання, заохочення, покарання, спостереження, самоаналіз, тощо

молитва, каяття, сповідь проповідь, приклад, вимога, вправляння, навіювання, бесіда, діалог, заохочення, покарання, громадянська думка, самоаналіз та ін.

читання Святого Письма і душе корисної літератури, піст

форми

Масові (конференція, фестиваль, тематичний вечір, виставка тощо), групові (година класного керівника, похід, екскурсія тощо), індивідуальні(бесіда, спортивні, мистецькі заняття тощо)

піст, церковні таїнства: хрещення, та ін., богослужіння, церковні свята, паломництво, благодійницька діяльність тощо

результат

всебічно, гармонійно розвинений громадянин демократичної України, патріот своєї країни

християнин, воцерковлена особистість

Таким чином, в статті окреслено загальні підходи до впровадження знань про християнські цінності в процес вивчення педагогічних дисциплін у педагогічному вузі. В ході подальшого дослідження більш детального вивчення потребує зміст, методи і форми навчання з метою впровадження християнських цінностей в навчально-виховний процес педагогічного вузу.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Беляева В.А. Теория и практика духовно-нравственного становления и развития личности учителя в светской и православной педагогической культуре: дис…доктора пед. наук: 13.00.01 / Валентина Александровна Беляева. – М., – 1999. – 339 с.

  2. Гонаго Б.А. Навстречу детским сердцам. Первые беседы для малышей. / автор-составитель Б.А. Гонаго. – Минск: Издательство Белорусского экзархата, 2003. – 220 с.

  3. Коцар С.В. Православна християнська етика: Навч. посіб / С.В. Коцар. – К.: МАУП, 2007. – 240 с. – Бібліогр.: С. 230–231.

  4. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів пед. навч. закл. та універ / В.П. Кравець. – Тернопіль, 1994. – 359 с.

  5. Збірник нормативно-правовихактів і документів щодо запровадження предметів духовно-моральногоспрямування в систему освіти України – К.: Київський міський педуніверситет ім. Б. Гринченка. Всеукр. правосл. пед. тов-во, 2006. – 70 с.

  6. Тхоржевська Т.Д. Православне виховання в історії педагогіки України: Монографія / Т.Д. Тхоржевська. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Фенікс, 2008. – 432 с.

  7. Ушинский К.Д. Избранные педагогические произведения / К.Д. Ушинский; сост. Сундуков Н.А. – М.: Просвещение, 1968. – 557 с.

  8. Шестун Евгений, протоиерей. Православная педагогика / Протоиерей Евгений Шестун. – М.: Православная педагогика, 2001. – 560 с.



ВИХОВНА РОБОТА




Олена Ільченко
УКРАЇНСЬКЕ МЕЦЕНАТСТВО:

ДУХОВНО-МОРАЛЬНІ АСПЕКТИ
Трансформація національного життя в умовах глобалізації, всеосяжні світові масштаби діяльності, зв’язків, стосунків, долання кордонів зумовили потребу переосмислення ціннісних орієнтирів і стратегій людського буття. Нові виклики вимагають адекватної модернізації освітньої системи, яка сьогодні відчутно потребує розширення й зміцнення своєї матеріальної бази, капітальних фінансових вкладень як збоку державних, так і недержавних структур. Саме тому поняття «благодійність», «меценатство» в Україні є ознакою сьогоднішнього дня, хоча самі ці явища мають прадавню історію.

Історія української благодійності – складова й невід’ємна частина національного минулого. Як суспільний феномен вона є однією з найдавніших традицій, що йдуть з глибини віків. Як зазначає російська дослідниця Л. Лаврененко «…в історії цивілізації ця діяльність в різних формах прояву була присутня завжди, без неї неможливо уявити людського буття» [6, с. 249]. Витоки благодійності нерозривно пов’язані із виникненням у ІХ ст. Древньоруської держави й утвердженням християнства як державної релігії (988 р.) коли надання допомоги хворим, немічним, убогим стало однією з форм реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

На сьогодні в поняття благодійності вкладається досить широкий зміст – від звичайної матеріальної підтримки нужденних верств населення (бідних, сиріт, інвалідів та ін.) до «безоплатної діяльності по створенню і передачі фінансових, матеріальних й духовних цінностей (благ) для задоволення потреб людини, соціальної групи чи соціальної верстви» [11]. Енциклопедичний словник ХІХ ст. типографії «Брокгауз-Ефрон» визначає «благодійність» як «прояв співчуття до ближнього і моральний обов’язок заможного поспішати на допомогу незаможному…» [13, с. 55]. Тлумачний словник В. Даля характеризує особистість благодійника як «творящего, делающего добро другим» [3, с. 94].

Ми розглядаємо благодійність як діяльність, що формується на громадських засадах і приватній ініціативі, здійснюється фізичними або юридичними особами, і має такі суттєві ознаки: 1) наявність суспільно значущої мети; 2) добровільний, безкорисливий організований характер роботи; 3) «високі моральні принципи, громадський рівень розуміння необхідності здійснення програм соціальної реабілітації тих категорій населення, які потребують підтримки» [4]. Як цілеспрямована діяльність на користь іншим, благодійність має багато форм, однією з яких виступає меценатство.

Сьогодні доброчинна діяльність в Україні регламентується Законом «Про благодійництво та благодійні організації». Згідно цього нормативного документа, меценатство розглядається як «…добровільна безкорислива діяльність фізичних осіб у матеріальній, фінансовій та іншій підтримці набувачів благодійної допомоги» [8]. У законопроекті «Про меценатство» уточнюється, що ця діяльність спрямовується на розвиток культури, мистецтва, науки, освіти, охорону та популяризацію культурної спадщини.

Аналіз новітньої історіографії свідчить про посилення інтересу до проблем благодійності й меценатства. Вагомим доробком у вивченні вітчизняної доброчинності стали роботи українських учених – Ю. Гузенка, О. Доніка, О. Друганової, І. Суровцевої, Н. Товстоляк та ін. [2; 4; 5; 9; 11], які розглядали становлення й розвиток органів державної опіки, громадських благодійних об’єднань, розкривали роль меценатства в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст., висвітлювали ґенезу розвитку приватної ініціативи в освіті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. тощо.

Багато з дослідників зверталися до персональної історії. У цьому контексті привертають увагу праці вчених, присвячені діяльності цілих династій, – Симиренків, Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків або окремих відомих доброчинців, – Г. Галагана, Г. Маразлі, О. Поля. Використовуючи гендерний підхід, маємо намір розкрити внесок відомих жінок-меценатів у розвиток вітчизняної освіти, науки, культури, адже історії відомі численні імена благодійниць, які, на рівні із чоловіками, прославляли Українську державу, відроджували її національний поступ. Так, за часів України-Руси Княжої доби, це була княгиня Ольга; Козацької доби – Ганна Гойська, Галшка Острозька, Галшка Гулевичівна, Раїна Ярмолинська та ін.; Новітньої доби – Єлизавета Скоропадська-Милорадович, Катерина Скаржинська, Варвара Ханенко, Христина Алчевська та ін.

У своєму дослідженні акцентуємо увагу на меценатській діяльності відомих православних діячок, княгинь, шляхтянок за Козацької доби (саме в цей період у ХVІІ столітті в Україні були зафіксовані перші ознаки меценатства як явища). На той час правове становище жінок нормував Литовський Статут [14] у постановах якого був закріплений принцип рівноправності між чоловіками та жінками. Забезпечивши майнову незалежність жінок та їхні права на успадкування землі, цей нормативний документ таким чином узаконив рівний з чоловіком правовий статус. Відтепер жінки-шляхтянки, володіючи крупними маєтностями, маючи однакове право голоса з чоловіками, користуючись повагою в суспільстві, досить активно ведуть політичне життя: «беруть участь у конференціях, нарадах, у з’їздах сільських господарів, проникають у трибунали, і навіть – у сейм, …одне слово, верховодять у краї» [1].

Зрозуміло, що за такої активної суспільно-громадської позиції, коли на межі ХVІ–ХVІІ ст. православ’я стало в Україні символом боротьби із засиллям польської мови та культури в цілому, немало з цих жінок своєю меценатською та культурною діяльністю виступили на захист православної віри. Це – Софія та Олена Чарторийські, Ганна Гойська, Раїна Соломирецька-Гойська, Раїна Могилянка-Вишневецька, Галшка Острозька, Галшка Гулевичівна-Лозка, Анастасія Гольшанська-Заславська та ін.

Розглянемо внесок деяких з них.

Софія Чарторийська – волинська княгиня, меценатка і громадська діячка, походила із українсько-польського княжого роду. У своєму маєтку в м. Рахманові на Волині відкрила друкарню. Перекладала з грецької на українську мову Святе Письмо. Будучі палкою прихильницею православної віри та освіти, княгиня підтримувала відомого діяча Львівського братства Кирила Транквіліона-Ставровецького, автора «Євангелія Учительського», що вийшло друком в Рахманові у 1619 р. [12]. Не менш відомою була і її сестра – Олена Горностаєва, уроджена Чарторийська, яка заснувала Пересопницький монастир на Волині (1596 р.), склала для нього гуртожитний статут, відкрила при монастирі шпиталь для вбогих, недужих та школу для селянських дітей.

Ганна Гойська – володарка Почаєва, відома меценатка, походила з роду шляхтичів Козинських. Ставши вдовою луцького земського судді Ярофія Готського, складовою отриманих нею маєтків була старовинна Успенська церква. 14 листопада 1597 р. в присутності свідків Ганна Гойська підписала у Почаєві лист про заснування при цьому храмі чоловічого монастиря, в якому, зокрема, писала, що, маючи у своєму маєтку при селі Почаїв кам’яну церкву Успіня Божої Матері й дбаючи про те, «иж бы уставичная хвала Божия была», вона надумала тут «монастырь збудоваты», де мало бути вісім ченців і два дяки православної віри, і надала «для выживеня их» 10 волок (бл. 200 га.) поля й шість сімей підданих. Кожного, хто наважиться порушити волю засновниці й завдати її дітищу якоїсь кривди, пані суддина позивала «на страшный справедлывый и нелицимирный суд пред Божи ку декретови его святому» [7].

У цьому ж році відома меценатка подарувала монастирю ікону Почаївської Божої Матері. Свого часу на знак вдячності за сердечний прийом її подарував Ганні Гойській грецький митрополит Неофіт. Ікона стала чудотворною для неї, оскільки допомогла зцілити сліпого від народження брата Філіпа. Після такого чуда Ганна Гойська з хресним ходом переносить її на Почаївську гору для загального поклоніння.

При монастирі була також заснована школа й друкарня, яка видавала книги не тільки богословського, а й світського змісту.

Раїна Соломирецька-Гойська – відома українська княгиня, православна шляхтянка, остання з роду Гойських. Її ім’я відоме як засновниці академії (вищої школи) в Гощі (1639 р.) – філії Києво-Могилянської колегії.

У 1639 р. в м. Гощі на власні кошти княгиня розбудовує монастир св. Михайла при якому діяла Академія і Братська школа (тому в записі Раїни Соломирецької слово «школи» вживається у множині). Княгиня зрікалася права патронату над монастирем і передала його у підпорядкування митрополитові Петру Могилі й собору Київського братського монастиря. Першим ректором академії в Гощі був Інокентій Гізель. За тих часів цей заклад був не тільки школою вільних наук, а й школою благочестя, взірцем українського православно-християнського життя – був духовним освітнім осередком. Академія в Гощі проводила певну науково-видавничу діяльність – її ректори-ігумени були відомими богословами і полемістами, їх твори видавалися у друкарнях по інших містах України. При вищій школі працювала також бібліотека.

Раїна Соломирецька не тільки вибудувала храм св. Михайла, монастирські будівлі, залишила частину великого спадку для монастиря, а й подарувала ікону Божої Матері – «Заставську», до якої відбувались величаві прощі.

Раїна Могилянка-Вишневецька – магнатка, княгиня, сестра Петра Могили, вдова власника величезних феодальних маєтностей по обидва береги Дніпра. На той час «Вишневеччина» включала 53 міста, містечка й села, серед яких виділялися Лубни, Ромни, Глинськ, Полтава та ін.

Магнатка Раїна Могилянка, княгиня Вишневецька підтримувала українського церковного діяча, а згодом митрополита Київського (1631–1632 рр.) Ісаю Копинського, який заснував на землях князя Михайла Вишневецького та Раїни Могилянки православні монастирі – Густинський-Прилуцький, Ладинський-Підгірський та Мгарський-Лубенський [12]. Парадоксом є той факт, що православні храми були побудовані на гроші доньки ревного католика – Раїни Вишневецької.

Цікавою є історія Мгарського Спасо-Преображенського монастиря. 18 січня 1619 р. Раїна Вишневецька видала грамоту на заснування монастиря у Мгарському лісі в шести кілометрах від м. Лубни. За легендою, про яку згадує Т. Шевченко у повісті «Близнюки», місце побудови Мгарського монастиря Раїні підказали янголи.

На прохання Копинського княгиня не лише підписала дарчу на користь задніпровських монастирів, а й дозволила в Підгірському скиті заснувати жіночий монастир, а настоятель кою зробити рідну сестру Ісаї – інокиню Олександру. Особливим «фундушем» 1619 р. вона передала в пожиттєве завідування Ісаї на правах ігумена Густинський, Мгарський та Ладинський монастирі, а також доручила Копинському завідувати всіма парафіяльними церквами в її українських маєтностях [12].

Галшка Острозька – волинська княгиня, меценатка, яка зробила значний унесок у розвиток вищої освіти Східної Європи.

Походила Галшка з давнього українського княжого роду Острозьких – некоронованих володарів Волині. Свого батька, князя Іллю Острозького Галшка втратила ще за три місяці до народження. У заповіті князь подбав про майновий стан своєї родини й визнання законності появи на світ дитини, яку чекала його дружина. Донька князя, Галшка народилася у 1539 р., ставши власницею багатьох міст, містечок, замків, маєтностей. Як вважається, це багатство і стало головною причиною трагічної долі Галшки, яку в народі називають «чорною княгинею».

Свої права на маєтності покійних на той час батьків, включаючи і Острог, княжна передала дядькові Василю-Костянтину Острозькому (1526–1608 рр.). У заповіті, складеному 1579 р., Галшка обіцяла величезну на ті часи суму в шість тисяч кіп литовських грошей на розвиток шпиталю й православної академії (сьогодні це Національний університет «Острозька академія»), яку планував відкрити в Острозі її дядько, а також на монастир Святого Спаса неподалік від Луцька [12].

Галшка Гулевичівна-Лозка походила з українського шляхетського православного роду Гулевичів, відомого в історичних джерелах від початку ХVІ ст. Гулевичі посідали друге місце серед можновладців Волинської землі, серед них були воєводи, підстарости, хорунжі тощо.

У 1606 р. Галшка одружується зі Стефаном Лозкою, представником заможного українського шляхетного роду Київщини, відомого від початку ХVІ ст. Саме тут, у Києві, Галшка звершує справу, яка назавжди пов’язала її ім’я із Києво-Могилянською академією.

14 жовтня 1615 р. Галшка складає і підписує фундуш, за яким свою садибу із землями у Києві відписує «…на монастир ставропігійний спільного життя по чину Василя Великого, також і на школу дітям, тако шляхетським, яко і міщанським, і на всякий інший спосіб богоугодного життя, котрий би… слугував вихованню й подаванню наук учтивих дітям народу християнського, а при цьому й на гостинницю странників духовних…з тим, щоб монастир, і школа, і весь чин керувався законом Східної Церкви Грецького обряду…, а відступників від належности й добродійства тієї фундації й того запису цим моїм визнанням віддаляю» [12].

Цим було покладено початок Київські братській школі, яка мала підтримку Запорізького війська і зокрема гетьмана Сагайдачного, Київського братства, світської й духовної інтелігенції. Саме тому цей заклад, який мав за мету вихованні української молоді на національно-культурних традиціях, здатної захищати свою державу та виборювати її свободу, швидко зміцнів й посів провідне місце в суспільно-культурному житті України.

Анастасія Гольшанська-Заславська – дружина князя Козьми Заславського, якій належить особливе місце серед інтелектуальної еліти тих часів. Цій видатній жінці вдалося зробити неоцінений унесок у відродження національного поступу й життя, створивши Українську Першокнигу – Пересопницьке Євангеліє, писане живою староукраїнською мовою. 12 червня 1556 р. княгиня та її син Януш Заславський складають дарчий акт про надання монастиреві в с. Двірці маєтностей, а за два місяці по тому в цьому ж селищі, неподалік містечка Заслава, почало писатися Євангеліє. Для роботи над перекладом княгиня Анастасія запросила архімандрита Пересопницького монастиря Григорія та переписувача Михайла Василевича із Санока [12].

Про велич цієї історичної події свідчить той факт, що саме на Пересопницькому Євангелії через декілька століть складав присягу на вірність народові України перший президент незалежної Української держави.

Отже, меценатство на українських землях за Козацької доби було важливим складником суспільного життя і невід’ємною частиною національного минулого. Як бачимо, благодійність за тих часів визначалася нормою християнської моралі й утіленням чеснот справжніх її представників, оскільки релігія була рушійною силою розвитку суспільства. Прикладом цьому є спадщина відомих меценаток, справжніх сподвижниць національного відродження українських земель – Софії та Олени Чарторийських, Ганни Гойської, Раїни Соломирецької-Гойської, Раїни Могилянки-Вишневецької, Галшки Острозької, Галшки Гулевичівни-Лозки, Анастасії Гольшанської-Заславської та ін.

Безумовно, проаналізований досвід потребує творчого критичного осмислення з позицій сьогодення з метою його можливого використання у формуванні сучасної благодійницької інфраструктури України.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка