Професійно-технічна освіта



Сторінка5/14
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Розпис по дереву. Навчальний посібник
Мошковська А.І. викладач

Київського вищого професійного училища технологій та дизайну одягу
Даний посібник може бути використаний в процесі опанування професії «Художник розпису по дереву», в процесі гурткової роботи, факультативних занять та в індивідуальному навчанні; в опануванні навиками розпису людям з обмеженеми можливостями; знадобиться і широкому колу рукодільниць, яким подобаються речі розписані власними руками. Він розрахований на дітей і дорослих, на тих, хто бажає оволодіти навиками перлин народної творчості.

Посібник знайомить із іторичними аспектами обробки та розпису деревени, розповідає про використання народних барвників, зацікавлює вивченням знаків символів та їх обереговим значенням, вчить технологію вионання окремих видів декоративного розпису по дереву.



В С Т У П

Оновлення сучасного суспільного життя в Україні потребує формування національно свідомих громадян. А тому освіта та виховання нового покоління повинні відігравати першорядну роль у нашому державному будівництві. Особливого значення набувають культура, мистецтво, власне все те, що духовно звеличує людину. В цих умовах варто замислитися, чи може існувати культура без національного коріння, без генетичної пам’яті, без набутої у віках духовної спадщини. Згадаймо, що за всіх часів в Україні традиційна народна культура відігравала роль національної. Тому збереження народної творчості. як формоутворюючої основи етнокультури – одне з основних завдань сучасних українців.

Здавна славиться Україна своїми талановитими митцями: гончарями, різьбярами, ткачами, килимарницями, вишивальницями. Протягом віків утворювались центри традиційного українського мистецтва. Вироби що створювались в різних регіонах відрізняються за формою, прийомами розпису, особливостями техніки виконання , гамою кольорів.

Народні майстри виготовляли предмети побуту з найрізноманітніших матеріалів.

Один з найулюбленіших матеріалів українських майстрів – дерево. За допомогою сокири, ножа, долота, різця та пензля, створювались шедеври декоративного мистецтва. Вироби з дерева оздоблювалися різьбленням, інкрустацією, металом, бісером, випалюванням, різноманітним розписом.

Розпис – це не тільки прикраса, а й своєрідна символічна мова народного мистецтва.

Нинішній період розвитку декоративно – ужиткового мистецтва України, є значущим у плані ствердження його соціально – культурного потенціалу. Творчо наслідуючи традиції, художники залучаються до загального річища розвитку сучасної культури.

Так сьогодні декоративно–ужиткове мистецтво є важливою складовою частиною системи художньої освіти.

Одним із важливіших завдань сучасної освіти є створення необхідних умов для формування творчої особистості, реалізації її природних здібностей. Особливе місце в процесі гуманізації освітнього середовища належить художньо-естетичному циклу навчальних дисциплін.

Майстерність не досягається за один день. Це поступова, наполеглива праця, яка приносить радість, бо вона творча.

А найприємніше - це втілення свого задуму в життя. Створення своїми руками красивих речей які прищеплюють любов до прекрасного через пізнання радості і творчості.

Цей посібник познайомить вас із деякими видами розпису, розповість про використання народних барвників. А також зацікавить вас вивченням знаків символів та їх обереговими значеннями.

Посібник може бути використаний в процесі опанування професії «Художник розпису по дереву» в процесі гурткової роботи, факультативних занять, індивідуальному навчанні; в опануванні навиками розпису людям з обмеженеми можливостями; А також знадобиться і широкому колу рукодільниць та рукодільників, тим кому подобаються речі розписані власними руками. Він розрахований на чоловіків і жінок, на дітей і дорослих, на тих, хто бажає оволодіти навиками перлин народної творчості.

Якщо ви можете написати своє ім’я, то можете вважати, що у вас уже є необхідні навики для того, щоб зайнятися розписом. В подальшому це лише питання тренування очей та фантазії.

Бажаємо всім успіху!

1.ВІДОМОСТІ ПРО РОЗПИС

1.1.Історичні відомості

Український народ зумів зберегти свою національну вдачу, свій характер, свої нахили, свій артистичний смак на цілому просторі своєї великої території так, що у всіх мистецьких проявах, які найліпше характеризують душу народу, він скрізь виказує одноцільність.

Але ми не тільки знаходимо цю одноцільність у просторі, ми її знаходимо і в часі. Ця одноцільність, ця традиційність української народної душі від старих часів аж до сьогодні виявлена незвичайно яскраво в мистецтві, як найшляхетнішім і найнезалежнішім прояві народної душі[5].

Власне, українське народне мистецтво і є головним чином мистецтво декоративне і завдяки своїй декоративності воно завжди в потрібний момент може ставати монументальним. Але потрібно пам’ятати завжди , що як мистецтво селянське, споконвічне, тисячолітнє, воно виросло з матеріалу і зрослось із ним, тому й не сміє відриватись від матеріалу, з яким так тісно зв’язане, щоб не втратити свого мистецького впливу на глядачів, своєї мистецької сили.

Народні художні промисли посідають значне місце в національній культурі. Проте вони є її визначальним фактором, а вся сукупність традиційної художньо - творчої діяльності народу, що відображає характер занять та трудових процесів, ландшафтно-кліматичних умов різних зон, ареалів та місцевостей, а також генетично пов’язана з давньою обрядово – ритуальною субстанцією, традиції якої подекуди ще й нині побутують у деяких осередках. Промисли є лише частиною цієї діяльності. Однак найбільш помітною, здебільшого локалізованою в певних місцях, зафіксованою і цим виділеною з основної маси діяльних факторів, що розчинені в надрах народу, його історичних, просторових і часових шарах[9].

Традиції, якщо розуміти їх у комплексі, не є чимось сталим та незмінним. Водночас у них присутні елементи стабільні і мінливі. Вони засновані на загальній та універсальній космологічній ідеї , що походить з давньої обрядової субстанції. Ця ідея та її матеріалізоване втілення, локалізація в просторі й часі є фольклорною основою традицій. Місцеві традиції різняться між собою і в тому , на якій відстані вони перебувають ( далі чи ближче ) від обрядової субстанції, що в принципі однакова, або майже однакова для різних регіонів, багатьох народів, етносів, націй. Проте не лише один з аспектів своєрідності місцевих традицій. Останні у тому вигляді, в якому фіксуються в художніх творах ( розписаному посуді, писанках, розписаних скринях, різьблених речах з дерева, рушниках тощо), є втіленням усього комплексу умов життя, праці, спілкування, а також географічних, природно - кліматичних умов певного середовища. Саме останні визначають характер смаків та уподобань місцевих жителів, що визначається на якісних аспектах колективно – фольклорного мистецтва, зокрема і на промислах. Неоднорідність умов, певні відмінності, що існують навіть між осередками, розташованими поруч, сприяють розмаїттю традицій в їх варіантах, нюансах, формообразних виявленнях. Фактично, скільки є промислів та центрів, скільки ж умов, причин, особливостей, факторів тощо, які разом визначають специфіку системи традицій на промислах, характер їх наслідування, розвиток , змін. Традиції цінні не тільки тим, що виражають світоглядні основи та художні уподобання (загальнонаціональні, зональні, місцеві), а й тим, що становлять практично корисний фактор щодо створення виробів на промислах[9].

Традиція у звуженому, зовнішньому розумінні є певною впорядкованою системою форм, прийомів, технологій тощо. Промисел як фактор колективного мистецтва із своїм загальноприйнятим принципом, може існувати кілька століть. Однак в його межах системи форм, прийомів, технологій, як показує практика, повинні час від часу змінюватися, поновлюватися. Без цього ( в основі покладені зміни образно – змістового, стильового характеру ) промисел може зазнати швидкого занепаду.

Час існування певної системи традицій, від її становлення, довершеності й до занепаду, за спостереженнями (стосовно другої половини ХІХ та ХХ ст.), триває приблизно 15 -20 років. Звичайно залежно від соціальних змін та характеру місцевих умов можуть бути відхилення в той чи той бік, нерідко й значні. Проте час 15 – 20 років - це, фактично, продуктивне творче життя одного покоління майстрів. Решта часу припадає на навчання у попередників, пошуки форм, найбільш відповідних потребам ринку, та в деяких повторення, відтворення за інерцією уже набутого. Отже майстри, які оволоділи системою традиційних форм, досягли в ній значного ступеня майстерності, тим самим значно полегшують собі завдання її втілення у виробах. Отже традиції можна розцінювати як фактор продуктивний, оскільки це сума певних прийомів, способів роботи, технологій, що дозволяє зрілому, досвідченому майстрові значно прискорити виробничий процес.

Деревообробні промисли здавна займали особливе місце в господарській структурі України. Основне заняття українців – землеробство, тому й починалася обробка деревини та знаряддя праці . Відомо що землеробство не в усіх районах України набувало значного розвитку, наприклад у районі Карпат, ніколи не було основною галуззю сільськогосподарського виробництва. Передусім це було зумовлено відсутністю тут достатньої кількості придатних для землеробства угідь. Основним заняттям цих жителів було пастуше тваринництво. Весь процес переробки молока, за винятком нагрівання, відбувався в дерев’яному посуді, який поділявся на начиння та переробки і збереження молока. Такий посуд використовувався функціонально[10].

Іншого виду дерев’яний посуд виготовляли для заготівлі продуктів, квашення, соління та зберігання напоїв. Українці виготовляли посуд з дерева і для інших функцій. Це зокрема посуд для прання, гладіння, для золення білизни; також посуд для годування худоби; для освячення пасхальної страви. Традиційно для виготовлення дерев’яних виробів слов’яни використовували певні породи дерева – дуб, ялину, сосну, вербу, вільху, а в Карпатах ще бук і явір. Матеріал добирався відповідно до призначення начиння з врахуванням різних механічних властивостей деревини. Так дуб вважався пластичним, стійким щодо солей і кислот, тому із нього виготовляли звичайно великі ємкості для соління і квашення овочів і фруктів, зберігання м’яса, сала і м’ясних продуктів. Ялинове дерево призначалося для молочного начиння, оскільки було легким, не смолистим, погано всмоктувало вологу. Сосну вважали стійкою щодо корозії, а також такою, що легко піддається обробці, бук і явір – міцними, верба – гнучкою. Дерев’яний посуд оздоблювали різьбою та фарбами.

Багато промислів на Україні виникло, або набуло «другого дихання» щодо художньо – естетичного рівня виробів, у другій половині ХІХ ст., після скасування кріпацтва, особливо на при кінці століття та початку нинішнього, коли пожвавилися економічні зв’язки між селами, між напівміською провінцією та містом. Обмаль землі, низька якість ґрунтів змусили певну кількість селян займатися і ремісничою справою. Наприклад дізнаємося про зародження промислів в селі Паланочці Черкаської області. Люди обділені землею, терпіли голоді злидні, і для того щоб прожити, багато взялися за ремесло. Значна наявність лісових масивів, що постачали деревину, зумовили розвиток виробництва мисок, полумисків, кухликів різного призначення «на якусь оказію» частина мисок з гарними розписами мали вушка, щоб вішати на стіну, прикрашати ними хату. Всі вироби художньо розписувалися, що сприяло кращому збутові товару. [9] Малювання в це село приходить в останній третині минулого століття і невпинно розвивається.

Яскравою сторінкою увійшов декоративний розпис в історію культури українського народу. Початок свого розвитку цей вид декоративного мистецтва бере з настінного малювання, поширеного з давніх часів у селах України, особливо на Дніпропетровщині, Поділлі, Буковині. Протягом тривалого часу в кожній місцевості виробляють свої прийоми і технічні засоби зовнішнього оздоблення, сільських будівель, хатнього інтер’єру, речей побуту, залежно від цього у кожній місцевості поступово створився свій усталений характер орнаментальних мотивів.

Новатором і видатним майстром розписів на Україні був Зінченко Кіндрат, що помер у 1910 році.

Розписи мисок виявляють тонкий смак і великий мистецьких хист майстрів. Миски розписувалися так: центр миски займав квітковий мотив, по берегам ясні смужки, крапки, вінці окрашалися кривулями, рисками, крапками.[5]

Причини, що ведуть до виникнення у кожній місцевості, зоні , ареалі, свої особливі. Значна увага приділяється зовнішньому вигляду створюваних речей, їх яскравості і ефективності.

Такими були мальовки, що в деяких місцевостях південного сходу України та Поділля ще в першій третині ХХ століття почали замінювати настінні розписи. Однак осередком створення і продажу мальовок, а потім і пано – розписів станкового характеру, розписів на виробах з дерева стало селище Петриківка.

Поступово із петриківських селян виділилася група напівпрофесійних майстрів, які розписували інтер’єри хат, посуд, скрині , народні музичні інструменти, сани, віялки, а на початку ХХ століття починають робити паперові мальовки. Спільною рисою творчості майстрів цього покоління є

безпосередність, щирість, загострене почуття декоративності. Вони будують свої композиції на одночасному контрасті основних і додаткових кольорів, досконало володіють традиційною технікою.

Одна з найстаріших петриківських майстринь декоративного розпису - Тетяна Пата. ЇЇ техніка надзвичайно різноманітна. Художниця поєднує широкий соковитий мазок із легкими, переривчастими, вишкрябує трісочкою тоненькі прожилки в середині листочка, пензликом з котячої шерсті виписує його краєчки, рогозиною вибирає пелюсточки квітів, пальцем вимальовує прозорі округлі ягоди.[9]

В1936 році в Петриківці відкривається школа декоративного малювання, де почали готувати художників виконавців та інструкторів для роботи в різних галузях художньої промисловості. У післявоєнні роки широко використовується підлаковий розпис на чорному тлі. Розписують дерев’яні шкатулки, пудрениці, тарелі із зображенням квітів і птахів.

До 1970-х років петриківське малювання набуло офіційно організованої виробничої форми. На початку 1990- х років створюються майстрами композиції для великих художніх заходів і музеїв, а також для престижу. Руйнування колишньої централізованої системи фінансування промислу і великих планових закупівель творів змусило Петриківці шукати нових ринків збуту.

На сьогоднішній час усім відома петриківчанка Ганна Самарська - заслужений майстер народної творчості. Ганна була ученицею і наставницею Катерини Білокур. К. Білокур у своїх листах до Ганни писала:

„Радісте ти моя, надіє золота, така чиста, мила, не злоблива, відверта, добра душа... ти як хоч, але це моя щоденна і повсякденна мрія, щоб ти, дитятко, була моя послідовниця, а на це, я думаю, що в тебе хватить і є – розум, упертість, працьовитість, терпіння і енергія...”

Свої знання і вміння, любов до краси та благословення К. Білокур Ганна передала своїм дітям Тамарі, Олександру та онуці Олесі (сім’я Вакуленки). Митці постійно в пошуках. Допитливість, різноманітність їхніх інтересів знаходять прояви в різних аспектах творчості. Так харківчани Вакуленки побачивши на одному із старовинних розписів візерунок на дереві , самостійно відновлюють нову, і нову техніку. Подих благословення, даний свого часу великою художницею Ганні Самарській, і дотепер живе на слобідській землі[11].

У народній художній творчості кінця ХІХ – середини ХХ століття відомі імена майстрів обробки деревини, чий доробок складає класику українського народного мистецтва. Це художники які розписували скрині. Одні з них створили течію і стиль, обробки скринь в народному мистецтві – гуцульський, полтавський, лемківський, інші ставали відомими лише особистою творчістю.

До відомих імен в історії належить і майстер з міста Яворова на Львівщині Йосип Станько. З ним пов’язують розвиток яворівської школи стилістики народного художнього промислу обробки деревини. Започатковане воно 1932 року на основі вивчення творчого використання народних мальованих орнаментів на місцевих скринях.[11]

Найулюбленіші мотиви скринного розпису – це «дерево життя» у вигляді вазона, з якого розвивається рослина зі стовбуром, гілками, листками, квітами. «качечки» обросли пелюстками, квітами, краплинками; все це зближено в емоційному звучанні. На Полтавщині полюбляють весільні скрині розмальовувати голубами, птахами, квітами, а також півнями та качечками.

У творчості завжди домінує характер людини. Веселість, працелюбність, доброзичливість, барвистість і різнобарвність – це характер і коло інтересів самого майстра. А ще неповторність.

Про еволюцію народного розпису розповідають різноманітні сучасні виставки творів народних майстрів Дніпропетровщини, Івано-Франківщини, Київщини, Львівщини, Полтавщини, Черкащини, Харківщини, Хмельниччини, Херсонщини та багатьох інших які не тільки успадкували кращі мистецькі традиції а й збагатили цей вид мистецтва новою тематикою сучасними орнаментальними мотивами вишуканою палітрою фарб.

Яскравою сторінкою увійшов декоративний розпис в історію культури українського народу. Далеко за межами України відомі імена народних майстрів села Петриківки Дніпропетровської області. Ажурний графічно чіткий орнамент що в минулому розвивався як настінний розпис та декор побутових предметів сьогодні широко використовуюся в художній промисловості, книжковій графіці, оформленні тощо.



1.1.Розпис в побуті

Яскравою сторінкою увійшов декоративний розпис в історію культури українського народу. Протягом тривалого часу в кожній місцевості вироблялись свої прийоми і технічні засоби оздоблення хатнього інтер'єру, речей побуту. У наш час, із зміною побуту, зазнало змін мистецтво розпису. Велике орнаментальне багатство з народної архітектури, з сільського побуту перейшло в поліграфію, фарфоро-фаянсову і текстильну промисловість, а також стає самостійним видом народного мистецтва.



Українські писанки – це шедеври мініатюрного живопису, в яких народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема у слов’ян, був звичай весною, в квітні - на початку травня, обдаровувати одне одного «Красними яєчками». Цей звичай був пов’язаний з народними уявленнями про яйце, яке уособлювало вічне оновлення природи, було символом весни, перемоги

життя над смертю.

За орнаментом української писанки можна виділити декілька стилістичних зон: Наддніпрянщину, Поділля, Полісся, Волинь, Прикарпаття, Карпати.

Орнамент східних Карпат – геометричний, поліхромний, мальований тонесенькими жовтими та білими контурами. Основою композиції є нескладні схеми зірки, хреста, трикутника, ромба, часто збагачені зображеннями звірків, птахів та дрібними рослинними мотивами.

Є багато писанкарів, які змогли б навчити молодих цього ремесла. Наприклад в селищі Путилі – Параска Білак; На Буковині – Олена Пленчук; В селі Довгопіллі – Параска Курилюк. І ще багато інших художниць чиї

витвори народного мистецтва є національним надбанням України (Рис.1).[3]


2470788_826562842470810_dfe9a3392470856_7375c337
Рис.1 Ілюстрації народних умільців. Українські писанки.
Своєрідність української ікони визначається тим, що її творці наближалися до рідної землі, й майстер втілював своє розуміння тієї чи тієї євангельської події, яке відображало національний колорит духовної культури нашого народу. Українські ікони займають визначне місце серед творів українського середньовічного малярства.

Увесь іконостас робився з липового довго сушеного ( до 30 літ) дерева; складався з 5, 6 і навіть 7 ярусів. Ікони в іконостасах були здебільшого мальовані. Особливої краси, пишноти, імпозантності й одночасно якоїсь невимовної інтимності, іконостас у так званий бароковий період. Барокове мистецтво на українському ґрунті втратило свою італійську холоднуватість. Особливо чарівну символічність євхаристичну в оздобі іконостаса відігравала виноградна лоза – ця символіка у нас мала національну основу.

Іконописці наповнювали своїм світосприйняттям традиційну іконографію, і їхні праці відображають духовний стан українського народу[5]. Наприклад іконографічна колекція Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького посідає чільне місце серед його різноманітних зібрань. Переважну більшість православні живописні ікони на дереві – 190 одиниць (ХУІІ – ХХ ст.) Серед них 20 українських.

Відомий український іконописець ХХІ ст. Олександр Охапкін. Його ікони приховують в собі велику зображальну силу й спорідненість з розкішною й розмаїтою природою України(Рис.2). У поєднанні з узорами наддніпрянських вишивок, вони створюють неповторний колорит української землі, української душі. Про свою роботу він каже так :

« Працюю щодня. Жити з думками про малярство звик. Коли очікувати на «сплеск» – ніколи знаю. Найчастіше це відбувається при зустрічі з давніми іконами. В них є все: духовність, краса, доброчесність, жага, любов. Споглядаючи картини давніх майстрів - бачу свою. Це відбувається самохіть. Канони ікони єдині. Тут особливо не «розгуляєшся». Стрижень, основа, завжди залишається. Та й взагалі, навіщо змінювати те, що вже знайдено в минулі віки. Вклади душу, любов, прояви себе. Коли починається пошук задуму, своєї композиції, природно стирається час. Людина кінця ХХ ст. не може дивитися на світ очима художника ХІІ-ХІІІ»[8].
p1300013ек76
Рис.2 Олександр Охапкін. Українська ікона
Хохломський розпис по дереву. Всім відомі хохломські вироби в основному в горьківській області. Вільний кистьовий прийом, розпис різними фарбами плоскої поверхні або округлого сосуна з допомогою кисті, без попередньої розмітки, бистро, вільно і легко, був здавна знайомий російським народним майстрам – орнаменталістам. Форми хохломських солонок, ложок м’які, округлі, на їх поверхні вільно розкидані червоні квіти, золоті рибки, птахи, метелики. Мистецтво хохломської розписі зародилося в кінці 18 ст. Свою назву воно отримало від села Хохлома (Горьківської області), де були в минулому великі ярмарки, на яких продавався дерев’яний розписний посуд, ложки. Хохломські вироби виготовлялися з липи чи берези і вони спочатку в вигляді білої дерев’яної, чисто начисто ошкіреної та обробленої заготовки[4].

хоххохл

Рис.3 Приклади хохломського розпису


Палітра розписів в хохломський виробах строго обмежена. В неї входять червоний, жовтий, коричневий і зелений кольори. Але при вмілому їх поєднанні з золотом досягається виняткова святковість, нарядність та декоративність. Хохломські вироби випускаються як окремими екземплярами, так і наборами, комплектами, наприклад набір банок для кухні, комплект для крюшона, рибацький набір для сервіровки ухи і т.д. Великим попитом користуються хохломські ложки. Вони мають найрізноманітнішу форму та призначені починаючи від звичайної розхожої ложки – апетитної, округлої, розписаної нескладним трав’яним узором, з недовгим тримачем у вигляді позолоченої палички, і закінчуючи неперевершеними подарунковими ложками – овальними, круглими з довгими, також розписаними тримачами.

Золота хохлома – перлина російського народного мистецтва художньої обробки дерева (Рис.3).



Російська матрьошка. Традиційну російську іграшку «матрьошку» точать та розписують в багатьох районах. Красота російської матрьошки не тільки в russian_dollsmr1592610

Рис.4 Російські матрьошки

її красочності, але і в занятості. В середині кожної матрьошки вміщується 3,5,7,11 а інколи іще більше зложених одна в другу, таких же постійно зменшующихся матрьошок, остання, сама маленька за розміром трохи більше наперстка. Потрібно мати дуже велику майстерність, щоб виточити корпус основної матрьошки і всіх менших, зкладаючих в неї так рівно, з такими бездоганно тонкими стінками. Виточена матрьошка розписується від руки масляними, гуашевими або аніліновими фарбами та покривається лаком(Рис.4)

Семенівська матрьошка – це російська красуня в її загальнонародній уяві. Обличчя її і корпус розписані дуже яскравими насиченими фарбами, але лаконічно. На передній стороні корпусу зображено яскравий букет квітів (Рис.5).

семен ма


семен матсемен матр

Рис.5 Семенівські матрьошки



полхов–майданська матрьошка 1


Полхов–майданська матрьошка (Рис.6) тонша, вища та різка в членуванні ніж Семенівська. Обличчя її розфарбовується тільки однією чорною фарбою,за винятком вуст, тулуб розписаний великими пяти та шести пелюстковими квітами, зеленим, продовгуватої форми, листям, червонобокими яблуками.Кольори використовують не яскраві[4]

Рис.6 Плхов-майданська матрьошка



Загорська матрьошка різко відрізняється від перших двох(Рис.7). Образ російської красуні передаються тут іншими засобами, по іншому намальовані очі, які мають більш видовжену форму, рум’янці на щоках не такі яскраві,

марійські матрьошкизагорська матрьошка 1

Рис.7 Загорські матрьошка Рис.8 Морійська матрьошка


все обличчя простіше, спокійніше, буденне. Теж саме можна сказати про одяг. Розпис сорочки та хустинки стримана по колориту, ніж розпис горківчан. Воно і зрозуміло: загорська розпис виконана не аніліновими, а гуашевими фарбами, не даючими такої характерної для горьківських матрьошок відкритості тонів.

Марійські та мордовські матрьошки з’являються в 1960 – 70 роках. В

розписі цих матрьошок передається національний характер костюма та головного убору, кольори в одязі та орнаментальнтй малюнок також відповідають народному образу.



Розписні підноси радують око своєю грою яскравих фарб,благородним блиском лакованої поверхні, виразністю вільного розпису, по праву відносяться до числа найцікавіших виробів декоративно-прикладного мистецтва.

Талант народних майстрів перетворює скромні вироби домашнього побуту в нарядні прикраси житла. Образи квітково-рослинних орнаментів запозичено у природи. Улюблені квіти в творчості майстрів – це троянди, гвоздики, чорнобривці, волошки тощо, листя різної форми: багато зубчасте овально-видовжене, кленове та виноградне а також ягоди та фрукти.

Народне декоративно–прикладне мистецтво являється невід’ємною частиною національної культури на формування художніх смаків, збагачує професіональне мистецтво та виразні засоби промислової естетики.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка