Професійно-технічна освіта



Сторінка12/14
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2.72 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Запровадження інклюзивного навчання в Україні може відбуватись за такими етапами:

  • вивчення закордонного досвіду;

  • стажування українських спеціалістів системи освіти і соціального захисту населення визначення потенціалу і перспектив співпраці певних міністерств та відомств у цьому напрямку;

  • формування нормативно-правової бази, яка регулювала б цю сферу розвитку системи освіти;

  • визначення перспектив фінансування інклюзиву;

  • проведення регіональних досліджень із питань інклюзивної освіти;

  • навчання методистів спеціалізованих центрів, управлінь освіти, інститутів післядипломної педагогічної освіти, інших соціальних організацій і підприємств;

  • підготовка та організація спеціалізованих заходів для педагогів-предметників, психологів і соціальних педагогів;

  • науково-методичний супровід роботи спеціалістів координаторами цього напрямку.

Етапи організації супроводу дітей з особливостями розвитку в умовах професійно - технічного закладу:

  • проходження психологами, соціальними педагогами курсів спеціалізованого навчання;

  • діагностика можливості введення дітей із психофізичними особливостями розвитку у «звичайне» освітнє середовище (діагностика учнів школи, їхніх батьків, педагогів);

  • проведення просвітницької роботи з батьками та учнями;

  • проведення спеціалізованих тренінгових програм для всіх учасників навчально-виховного процесу;

  • визначення кількості дітей з особливостями психофізичного розвитку, які претендують на навчання у певному закладі;

  • вивчення можливого розподілу дітей із психофізичними особливостями у певні класні колективи;

  • попередня індивідуальна та групова робота з дітьми, які мають особливості у розвитку, та їхніми батьками – вивчення документації (медичні картки, особові справи тощо), співбесіди, тестування, консультації і тренінги;

  • визначення необхідності заповнення ділової документації та особливостей представлення звітних документів про якість проведеної роботи;

  • з’ясування основних складнощів у процесі запровадження такого навчання, усунення їх та запобігання схожим ситуаціям надалі;

  • складання індивідуальних програм для кожної дитини з особливостями розвитку;

  • визначення перспектив включення таких дітей у суспільно корисну діяльність;

  • вивчення можливості організації додаткового дистанційного навчання.

Проте, як і при будь-якому нововведенні, можливі певні складнощі.

Для інклюзивного навчання це:

  • брак фінансування;

  • відсутність достатнього рівня підтримки інклюзивних програм міністерствами і відомствами країни;

  • низький рівень підготовки спеціалістів для роботи у цьому напрямку;

  • брак інформаційної підтримки і соціальної реклами;

  • особливості сприйняття усіма учасниками навчально-виховного процесу можливості функціонувати в освітньому просторі незалежно від статусу або інших факторів (наприклад, особливостей психофізичного розвитку);

  • відсутність масштабного моніторингового дослідження ставлення учасників освітнього середовища до введення «інклюзиву»;

  • низький рівень взаємодії та взаємної допомоги певних закладів, на які, зрештою, і покладуть введення «інклюзиву» (дошкільні — школа — Виш) [56, 53-55].

Про негативні наслідки стихійної інтеграції свідчать дослідження вітчизняних психологів Л.Гречко та М.Матвєєвої проведені у 2007 році. Так, за даними дослідників 91% молодших школярів з особливостями психофізичного розвитку (із затримкою психічного розвитку, розумовою відсталістю, порушеннями мовленнєвого розвитку) мають незадовільний статус у колективі однолітків. Серед них неприйнятими є 48,6% учнів, ізольованими – 32,1%; відторгнутими – 10,3%. Водночас у класах, де відсутні діти з особливостями психофізичного розвитку, ізольованих і відторгнутих учнів значно менше або їх зовсім немає. У частини дітей виявлено високий рівень тривожності, що свідчить про дезадаптованість і відчуття дискомфорту у школі. Надмірну тривожність більшості учнів породжують стосунки з викладачем, неспроможність бути успішним, наслідки тривалого соціального стресу. Слід зазначити, що у дітей з нормальним розвитком, які навчаються у цих же класах, надмірна тривожність, агресивність та інші ознаки дезадаптації відсутні.

Проблеми соціальної адаптації дитини з особливостями психофізичного розвитку в умовах стихійного інтегрованого навчання найперше, пов’язані з налагодженням неформальних емоційно-особистісних стосунків дітей з особливостями психофізичного розвитку та їхніх здорових однолітків. Такі стосунки ґрунтуються на особистісних перевагах, симпатіях або антипатіях, взаємній приязні або ворожості, дружбі, інтересах. Вони опосередковано пов’язані з навчанням, однак надзвичайно важливі для дитини, оскільки є підґрунтям її внутрішнього благополуччя і, водночас, визначають позитивний психологічний потенціал колективу вцілому. Саме завдяки особистісним стосункам молодший школяр задовольняє свої основні потреби в емоційному контакті, у соціальній компетентності, бажанні бути особистістю. Таким чином, відбувається моральне зростання дитини. Вона вчиться турбуватися про інших, бути терплячою, вміти співпрацювати. З розмаїття міжособистісних стосунків формується соціально-психологічний клімат дитячої групи.

У дітей з порушеним інтелектуальним розвитком особливості розвитку емоційно-вольової сфери перешкоджають встановленню позитивних неформальних емоційно-особистісних стосунків з однолітками.

Зазвичай, такі діти емоційно незрілі, тому контакти, які вони встановлюють зі своїми однокласниками ситуативні, нестійкі, короткочасні. Діти не вміють співпереживати і співчувати. Деяким притаманна розгальмованість поведінки, що проявляється в афективних реакціях (сварках, бійках, глибоких образах), неадекватних способах виходу з конфлікту. Афективні реакції швидко закріплюються і потім можуть повторюватися вже без видимих причин, поза реальними конфліктами.

Загальна незрілість (мотиваційна, моральна) спонукає дітей до примітивної залежності від активних, вольових членів колективу, так би мовити, сліпого наслідування і підкорення їм. У них відсутня критична самооцінка, яка формується в учнів з нормальним розвитком у молодшому шкільному віці, і виявляється у схильності дітей до перебільшення своїх можливостей, переоцінки свого впливу на інших. Оцінка навколишніх не регулює їхньої поведінки, оскільки діти не можуть правильно зрозуміти її суті, тому вплив колективу, зазвичай, недієвий.

Для частини дітей притаманна психічна нестійкість, яка проявляється в особливостях їхньої суспільної поведінки: вона непослідовна, часто позбавлена логіки, конфліктна, непередбачувана.

У цих дітей також своєрідні адаптивні механізми. У них відсутній достатній розвиток інтелектуальних і емоційно-вольових можливостей для самостійного і продуктивного усунення недоліків. Доступними для них є способи самокорекції, які не потребують напруженої праці, тривалих вольових зусиль. Цим пояснюється схильність до конфліктів, прогулювання уроків, бажання отримати схвалення хвалькуватістю.

Такі форми поведінки призводять до негативної реакції навколишніх, наслідками якої є неприйняття, ізольованість, відторгнутість, високий рівень агресії. Ці чинники перешкоджають встановленню позитивних неформальних емоційно-особистісних стосунків з однокласниками.

Попри означені складнощі на шляху надання рівного доступу до освітніх ресурсів варто відзначити і позитивні тенденції:



  • соціальний інтерес до таких проблем;

  • значний міжнародний досвід введення інклюзивного навчання;

  • існування у нашій країні дієвих програм у цьому напрямку.

Ми вирішили дослідити ставлення викладачів, майстрів виробничого навчання Чернігівського професійного будівельного ліцею до інклюзивного навчання.

Викладачам було запропоновано проаналізувати ситуацію такого зразка:

«Інклюзивне навчання, означає включення дітей з особливими потребами в навчально-виховний процес разом із здоровими дітьми. Існує зарубіжний досвід з цього питання, зокрема запровадження подібної практики в США та Канаді, а в Україні тільки нещодавно в Київській області в одній із шкіл запроваджене інклюзивне навчання. Та багато хто з батьків не погоджується на інклюзивне навчання. А як вважаєте Ви?»

Відповідь підкреслити:



  1. Проти інклюзивного навчання.

  2. За інклюзивне навчання.

В результаті було опитано 50 викладачів та майстрів виробничого навчання з яких: 42 (84 %) – за інклюзивне навчання, 8 (16 %)– проти.

Педагоги виділяли такі позитивні риси інклюзивного навчання:



  • Вилучення дітей з особливими потребами із закладів закритого типу;

  • Діти вчитимуться емпатії, взаємодопомозі, терпимості, розумінню чужого горя;

  • Дітям з вадами даватиметься можливість рівнятись на здорових однолітків.

Серед негативних моментів:

  • Неготовність дітей, вчителів, батьків до прийняття на навчання дітей з особливими потребами;

  • Непристосованість учбових приміщень до навчання дітей з вадами розвитку;

  • Непідготовленість програм навчання, спеціалістів.

1.3. Зміст діяльності державних і громадських організацій, що опікують дітей з обмеженими функціональними можливостями

Дитина, яка є неповноцінною фізично, психічно або соціально, повинна забезпечуватися спеціальним режимом, освітою і піклуванням, що необхідні з огляду на її спеціальний стан.

Соціально-реабілітаційні заклади створюються в системі Міносвіти, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства у справах сім’ї та молоді.

Особливості соціокультурної і навчальної ситуації регіону дають можливість для формування певної моделі реабілітаційної служби. Ця модель повинна забезпечити реабілітацію дітей та підлітків на рівні організму (медична), особистості (психологічна), суб’єкта діяльності (педагогічна), соціального суб’єкта (соціальна) або в комплексі.

Центри соціально-педагогічної реабілітації системи Міносвіти, як правило, розрізняються своїм віковим контингентом. Це можуть бути заклади, орієнтовані на учнів початкової школи, так і на підлітків.

Реабілітаційна служба системи освіти – це єдність реабілітаційного простору елітарних, загальноосвітніх, адаптативних і профільних закладів, які забезпечують оптимальні можливості для сприяння розвитку і соціалізації кожної дитини і комплексну реабілітацію дітей і підлітків. Основною метою реабілітаційної служби є рання профілактика відхилень у розвитку, поведінці, діяльності і спілкуванні неповнолітніх і різнопланова допомога дітям групи ризику.

Основні завдання реабілітаційної служби:


  • Виявлення причин деформації у розвитку дітей і підлітків.

  • Пошук засобів їх усунення.

  • Оптимізація умов життя, виховання і навчання.

  • Побудова адекватного педагогічного процесу, який сприятиме розвиткові нормальної особистості.

  • Своєчасний вияв дітей і підлітків групи ризику.

  • Оздоровлення їхнього внутрішнього світу, подолання внутрішньої кризи.

  • Надання різноманітної допомоги тим хто її потребує через реалізацію спеціальних реабілітаційних, корекційно-розвивальних програм [44, 254].

Одним із ефективних механізмів реалізації державної політики відносно людей з вадами є державні та регіональні програми, виконання яких спрямовано на забезпечення необхідних умов для індивідуального розвитку та реалізації можливостей людей з обмеженими можливостями.

Програма реабілітації – це чіткий план, схема спільних дій батьків та фахівців, що сприяють розвитку здібностей дитини, її оздоровленню, соціальній адаптації, при чому в цьому плані обов’язково передбачаються заходи щодо інших членів родини: отримання батьками спеціальних знань, психологічна підтримка родини, допомога родині в організації відпочинку. Кожен етап програми має мету, яка розбивається на ряд більш дрібних цілей, оскільки він має бути відпрацьований одразу в декількох напрямках, підключаючи до процесу різних фахівців [60, 191].

Програма реабілітації – це система заходів, що розвивають можливості дитини і всієї родини, яка розробляється командою фахівців (яка складається з лікаря, соціального педагога, психолога) разом з батьками. Така система заходів розробляється індивідуально для кожної дитини і родини, з огляду як на стан здоров’я й особливості розвитку дитини, так і на можливості і потреби родини. Програма реабілітації може розроблятися на півроку чи на коротший термін – в залежності від віку і умов розвитку дитини. По закінченню встановленого терміну фахівець-куратор і батьки дитини аналізують досягнуті результати, успіхи і невдачі, позитивні і негативні незаплановані події, що відбулись в процесі виконання програми. Після цього фахівець разом з батьками розробляють програму реабілітації на наступний період.

В програму реабілітації включають організацію сприятливого оточення дитини (включаючи обстановку, спеціальне устаткування, способи взаємодії, стиль спілкування в родині), набуття нових знань і навичок батьками дитини і її найближчим оточенням.

Громадські організації інвалідів та спілки громадських організацій інвалідів створюються з метою здійснення заходів щодо соціального захисту, реабілітації, залучення їх до суспільно-корисної діяльності, занять фізичною культурою та спортом та мають право користуватись пільгами передбаченими законодавством.

Громадські організації для людей з особливими потребами надають соціальні послуги, здійснюють громадський контроль за дотриманням прав, представництво інтересів людей з вадами та захист їх прав [51, 75].

Розглядаючи учнівське громадське об'єднання дітей з вадами як колектив однодумців, можна сказати, що джерелом утворення колективу зазначеного формування є його соціальна діяльність, яка відповідає потребам конкретної особистості, які полягають у реабілітації, адаптації, корекції, інтересам саморозвитку, самореалізації й самоактуалізації особистості. Зокрема, А. Петровський підкреслює, що «.. так само як індивід у предметній діяльності змінює навколишній світ і засобом цієї зміни змінює й себе, стає особистістю, соціальна група у своїй спільній соціально значущій діяльності конструює та змінює систему міжособистісних взаємин і міжособистісних взаємодій, стає колективом».

У той же час А. Петровський зазначає, що «колективістське самовизначення щодо завдань групової діяльності відбувається як результат активної діяльності колективу з перетворення в життя поставлених перед ним цілей, тобто міжособистісні стосунки перетворюються діяльністю колективу в щось принципово нове, діяльністю така спрямованість зорієнтована на привласнення соціально значущого предмета, а не самих цих міжособистісних взаємин» [46, 84].

У кожній дії, проведеній у рамках функціонування спілки, для її членів щоразу відкривається шанс вийти за межі нормативних форм поведінки, дати власну відповідь на ситуацію з позиції «тут і тепер». Тобто в момент певної дії в межах функціонування дитячої спілки особистість звільняє можливість народження чогось більшого в собі – того, що не може народитися в межах її життєдіяльності поза спілкою.

Учнівська організація дітей з особливими потребами характеризується такими соціально-психологічними ознаками. Учнівська спілка – це:



  • відносно стійке соціально-педагогічне утворення дітей і підлітків;

  • специфічна система соціально-психологічних зв’язків між індивідуумами;

  • система соціально-психологічних взаємодій і взаємовпливів, під дією яких формується система колективних і міжособистісних взаємин;

  • форма соціального єднання, при якій її члени взаємодіють особисто;

  • процес соціально-педагогічної взаємодії між індивідами на підставі їхнього об’єднання для спільної участі в своїй реабілітаційній діяльності, якій властива спільність мети, інтересів, основних світоглядних установок, мотивів поведінки, системи ціннісних орієнтацій;

  • процес безпосереднього спілкування її членів між собою;

  • процес комплексної допомоги та самодопомоги дітей з вадами [52, 6-7].
    Перехід особистості в нове мікросередовище – складний і суперечливий процес, який супроводжується перебудовою всієї її життєдіяльності. Дослідження, проведені Я. Коломінським, А. Петровським, Л. Уманським, дають підстави зробити висновок про те, що провідним чинником перетворення першопочаткового аморфного об’єднання дітей і підлітків на ефективно діючий механізм соціального виховання є зміст і форми провідної діяльності та спілкування його членів. Спеціальний аналіз міжособистісної взаємодії дозволив Л. Виготському дійти висновку, що в середині провідної діяльності виникає зона найближчого розвитку, яка прямо впливає на перетворення малої соціальної групи в колектив [10, 237].

Ланкою реабілітаційної служби системи освіти є Навчально-реабілітаційний центр – це заклад освіти, який забезпечує умови для відновлення здоров’я, соціальної адаптації, професійної орієнтації дітей, що мають органічні або функціональні захворювання внутрішніх органів чи систем або вади психофізичного розвитку.

Мета центру – здійснення комплексної медичної, психологічної, педагогічної реабілітації хворої дитини.

Основні завдання центру:


  • Створення умов для формування соціально-адаптивної та соціально-продуктивної особистості.

  • Забезпечення умов для отримання вихованцями якісної освіти певного рівня (дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої).

  • Розробка та втілення у практику інноваційного змісту, форм та методик навчально-виховного й лікувально-реабілітаційного процесу.

Головна мета діяльності мережі соціально-реабілітаційних центрів з дітьми та з молоддю з обмеженими функціональними можливостями: здійснення комплексу реабілітаційних заходів щодо набуття чи відновлення соціальних функцій, підвищення самостійності дитини, стимуляція розвитку дитини та попередження вторинних розладів; соціально-педагогічна підтримка сімей, що виховують дитину чи молоду людину з особливими потребами.

Основні проблеми клієнтів служб:



  • Проблеми фізичного стану здоров’я.

  • Проблеми психічного стану.

  • Проблеми адаптації у суспільстві.

  • Проблема спілкування.

  • Проблема матеріального забезпечення.

  • Проблема оздоровлення.

  • Проблема соціокультурного розвитку.

  • Проблема самореалізації.

  • Проблеми дітей в родині.

Організація реабілітаційної діяльності в спеціальних закладах має свою специфіку, в залежності від типу закладу.

Зміст і об’єм завдань можуть бути або розширені або звужені в залежності від конкретних умов і кадрового забезпечення діяльності закладів [62, 253-254].

Основними напрямками діяльності реабілітаційних центрів у роботі з дітьми-інвалідами, як правило, є психологічна діагностика, корекційно-реабілітаційна діяльність, дослідницька робота з проблем індивідуальної діагностики та методів підвищення ефективності роботи, консультативна допомога батькам та їхнім дітям. Для навчально-реабілітаційних центрів, варто виділити ще такий важливий напрям їх роботи, як освітня діяльність.

Розглянемо детальніше ці напрямки. Психологічна діагностика передбачає вивчення індивідуальних особливостей дітей з обмеженими можливостями, виявлення функціональних особливостей сімей, в яких проживають діти з обмеженими можливостями, та індивідуальних характеристик членів таких сімей. Підбір діагностичних методик для роботи з дитиною-інвалідом.

Корекційно-реабілітаційна діяльність реабілітаційних центрів для дітей-інвалідів реалізується через здійснення реабілітаційних заходів. Відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів, можуть здійснюватися такі види реабілітаційних заходів щодо дітей-інвалідів: медичні – передбачають медикаментозне лікування, відновлювальну терапію, реконструктивну хірургію, ендопротезування, забезпечення виробами медичного призначення, протезуванням, ортезуванням; фізичні – передбачають відновлення, покращення, стабілізацію, координацію рухових дій, уміння користуватися протезами, ортезами та іншими технічними засобами реабілітації, що поліпшать самообслуговування, адаптацію дитини-інваліда в суспільному житті; психологічні – мають на меті психокорекцію якостей і функцій інваліда, його мотивації до життєдіяльності та праці, профілактику негативних психічних станів, навчання прийомів і методів психологічної саморегуляції; професійні – передбачають сприяння у професійному навчанні і професійній адаптації; трудові – передбачають раціональне працевлаштування і психологічну підтримку в процесі професійної адаптації до виробничих умов; соціальні – передбачають соціально-побутову адаптацію і соціально-середовищну орієнтацію, соціальне обслуговування, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення; психолого-педагогічні – передбачають психологічну і педагогічну корекцію розвитку; фізкультурно-спортивні – передбачають фізкультурно-спортивну підготовку та адаптацію, організацію і проведення фізкультурно-оздоровчих і спортивних занять.

Також у контексті здійснення реабілітаційних заходів важливу роль необхідно відводити використанню вільного часу, організації змістовного дозвілля, відпочинку та оздоровлення дітей з особливими потребами.

Консультативна допомога передбачає надання різноманітних консультацій реабілітаційними центрами дітям-інвалідам, їх батькам та членам їх сімей, стосовно вирішення різноманітних складних життєвих проблем (наприклад, працевлаштування, зміни житла, сімейного статусу, відокремлення від батьків чи інших родичів, отримання загальної чи професійної освіти, отримання соціальної допомоги у відповідній формі), психологічних проблем, які перед ними виникають. Також проводяться консультації для інвалідів і членів їхніх сімей з правових питань, роз’ясняються права і пільги інвалідів. При необхідності надається юридична допомога у конкретних ситуаціях [47, 166–167].

Приклад консультаційної бесіди з батьками:

Проблема: батькам важко знаходити спільну мову з дитиною.



  1. Необхідно створити сприятливі умови для спілкування.

  2. В процесі спілкування разом з клієнтом вивчити його проблему і сформувати оцінку ситуації.

  3. Сформувати цілі та завдання допомоги. На даному етапі варто пояснити батькам що дитину треба сприймати такою, якою вона є; підтримувати і заохочувати її до пізнання нового; стимулювати до дії через гру; більше розмовляти з дитиною слухати її; надавати дитині можливість вибору: в їжі, одязі, іграшках, тощо; не піддаватися всім примхам і вимогам дитини; не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити; не боятися кожну хвилину за життя дитини.

  4. Підбиття підсумків, узагальнення сказаного [6, 63].

Досліджуючи діяльність сучасних дитячих громадських об’єднань і громадських організацій, що опікують дітей з обмеженими функціональними можливостями, ми дійшли висновку, що її обґрунтовано можна розглядати як одну з базових інтегративних основ у системі суспільної соціалізації й соціального виховання молодого покоління, яка дає можливість впливати на стосунки в дитячому та підлітковому середовищі, на розвиток різноманітних ініціатив, формування ціннісних орієнтацій юної особистості, її ставлення до себе, свого фізичного й морального нездоров’я, до навколишніх , соціального й природного середовищ.

Мережа регіональних спеціалізованих центрів потребує відповідного розвитку у напрямку формування цілісної реабілітаційної системи в Україні, координації дій органів влади, недержавних установ та громадськості в здійсненні реабілітаційних заходів високої якості з дотриманням міжнародних стандартів, відповідного науково-методичного, кадрового та інформаційного забезпечення цих установ, а також налагодження системного контролю за процесом реабілітації [53, 182].

Отже, реабілітаційні центри і громадські організації для дітей з особливими потребами є осередками соціально-педагогічної підтримки осіб, які її потребують. Саме у цих закладах здійснюється комплексна реабілітація, надається психологічна, педагогічна, юридична та консультативна допомога.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка