Професійно-технічна освіта



Сторінка10/14
Дата конвертації29.04.2016
Розмір2.72 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Думки мудрих людей, які спонукали нас організувати Академію спілкування з дітьми – інвалідами « Пліч-о-пліч» та надихають нас в нашій роботі, в спілкуванні, в житті:

  • Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре.

  • Утвердити в кожній людині доброту, сердечність, чуйність, готовність прийти іншому, на допомогу, чутливість до всього живого і красивого - елементарна, азбучна істина шкільного виховання, з цієї істини починається школа.

  • Безпосередність породжує байдужість, байдужість породжує себелюбність, а себелюбність джерело жорстокості.

  • Азбука виховання людяності в тому, щоб дитина, віддаючи тепло своєї душі іншим людям, знаходила в цьому особисту радість.

  • Нехай дитяче серце хвилюється за долю кожного.

  • Добрі почуття - перший сторож совісті.

  • Гуманність не можлива без чуйності до людини.

  • Кожен, хто вступає в життя, повинен бути не тільки прекрасним умільцем, майстром, творцем матеріальних цінностей, а й душевною, чуйною, чутливою людиною.

  • Добрі починання спонукають до добрих справ.

  • Серця молоді повинні бути широко відкриті для радощів і горя інших людей - ось один з найважливіших моментів виховання.

  • Той, хто живе турботами про інших людей, стає сприйнятливим, чуйним до слова, яке несе в собі заклик до ідеалу моральності, до утворення краси в самому собі.

  • Добрі бажання живуть у душі того, хто вміє віддавати сили еаоєїдуші іншим людям.

  • Для виховання моральної культури дуже важливо, щоб людина і в особистих і в колективних духовних взаєминах була пов'язана з іншими людьми узами добрих побажань.

  • Доброта й ще раз доброта - це найтонші й наймогутніші корінці, що живлять дерево дитячої радості - радості ніжного доторкання до живого.

  • Бійся байдужості - це одна з небезпечних вад.


Історичний розвиток суспільної допомоги дітям з особливими потребами
Ланько О.М. – викладач

Чернігівського професійного будівельного ліцею
Інвалід – це особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням внаслідок травм чи дефектів, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність його соціального захисту”. Саме таке визначення ми знаходимо в різних літературних джерелах.Інваліди є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства.Інвалідів у нашому суспільстві сприймають по-різному: одні до них абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, їх менше, активно допомагають їм. Крім того, існуюче стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами прирікає інвалідів на повну ізоляцію: їх не побачиш на підприємствах, у культурних закладах, інформації про ніх дуже мало на сторінках періодики.

Найпоширенішими причинами інвалідності є захворювання нервової системи та органів чуття, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, вроджені вади розвитку. Третина дітей інвалідів – сільські мешканці, дві третини – міські жителі. Майже 20 відсотків дітей-інвалідів перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім’єю.

Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров’я культури, освіти.



В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями

розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство.

Монастирський етап (Х - середина ХVIII ст.)

Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів. Перші офіційні документи про опіку датуються

X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов’язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім сиріт, хворих та убогих, перебували й так звані калічні діти (глухі, сліпі, недоумкуваті). На утримання закладів громадської опіки передбачалася частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирам. В історії дефектології (О. Д’ячков, М. Ярмаченко, Х. Замський) наводяться факти про те, що в X-XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікали неповноцінних дітей, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел.

На початку ХІІ століття в “Повчанні князя Володимира Мономаха своїм дітям” ми знаходимо такі рядки: “Всього паче убогих не забувайте, але ємко могуче по силі кормите й подавайте сироті...”. За Івана Грозного піклування за сиротами було введено у коло завдань органів державного управління. У 1586 році в статуті Львівської братської школи було зафіксовано, що “вчитель повинен і вчити, і любити дітей усіх однаково, як синів багатих, так і сиріт, убогих і тих, які вулицями ходять, прохаючи на прожиток. Учити їх, хто скільки по силам учиться може...”.

З прийняттям християнства в Київській Русі було запроваджено закони з Візантії, які увійшли до складу громадських Кормчих книг. Стосувалися вони становища “сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних” у сім’ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом.

Отже, вже за часів Київської Русі виявлялися милосердя й гуманізм щодо убогих та калічних і мали певне відображення в офіційних законах. На основі нормативних актів і системи суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з вадами психофізичного розвитку.



В епоху XV-XVII ст. в Україні значного поширення набували “богадільні-шпиталі”, які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам. Призначення богаділен не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, котрі внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо.

Медичний етап (XVIII - XIX ст.)
У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному перетворенні Росії, розвитку науки і освіти. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави в питаннях виховання обездолених та калічних дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богаділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки.
Медичний етап характеризувався активізацією діяльності земських лікарів-психіатрів; організацією для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях спеціальних дитячих відділень. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з вадами у розумовому розвитку. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою, засобом полегшення долі батьків.
Лікувально-педагогічний етап (XX ст.)

На цьому етапі було властиве прагнення до вивчення причин природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з такими дітьми.


Під впливом енергійної діяльності педагогів-ентузіастів, лікарів і громадських діячів освіти П.О. Бутковського, І.О. Сікорського, М.Д. Аленич, Ф.І. Ширяєва та ін. формується думка про можливість і необхідність спеціального виховання та навчання розумово відсталих дітей. На початку XX ст. для таких дітей почали відкривати лікувально-виховні школи і допоміжні класи. Проте через пасивність і байдужість чиновників із Міністерства освіти ця форма педагогічної допомоги дітям з вадами інтелекту не набула свого подальшого розвитку.
У радянський період в Україні, як і в Росії, здійснюється диференціація системи фахової освіти, її структурне удосконалення, перехід від трьох до восьми типів спецшкіл. Вважалося, що в галузі освіти і виховання дітям-інвалідам у СРСР надані усі можливості. Дотепер вони в основному одержують середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система шкільної освіти не вважає потрібним враховувати той факт, що перебування у спецінтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує його психічний розвиток. Програма освіти у спецінтернатах недостатньо готує вихованця до самостійного життя в суспільстві.

Сучасний етап – від ізоляції до інтеграції
Інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправністі. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти.

Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і розташовується на його просунутій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація останньої на підготовку дітей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать.

До соціальних проблем дітей- інвалідів належить: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони здоров’я освіти, культури, побутового обслуговання, відсутність належного архітектурного середовища тощо.

Соціальна політика в Україні, яка зорієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель вільно чи невільно послаблює соціальну позицію дитини-інваліда, знижує її соціальну значущість, обособлює від “нормального” дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає її на признання своєї нерівності, неконкурентоспроможності у порівнянні з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер та припускає лікування, трудотерапію, створення служб, допомагаючих людині виживати, завважимо – не жити, а саме виживати.



Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні її зв’язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є слідством не тільки суб’єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров’я дитини, але і наслідком соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб;дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров’ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь суспільству їй заважає нерівність можливостей;дитина – не пасивний об’єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості; держава повинна не тільки надати дитині, яка має інвалідність, певні пільги та привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального розвитку.

Соціальна допомога дітям- інвалідам передбачає:

  • розширення сфери соціальних контактів людей з особливими потребами;

  • створення умов для їх довільного переміщення;

  • забезпечення юридичного, психологічного, медичного консультування;

  • навчання дітей з особливими потребами у загальноосвітніх школах;

  • допомогу в професійному самовизначенні та працевлаштуванні;

  • організацію роботи по допомозі людям з особливими потребами у самореалізації та самоствердженні;

  • залучення волонтерів до роботи з людьми з особливими потребами.

Очевидним є той факт, що будь-яка діяльність не може відбуватися без участі людей. Тому людські ресурси відіграють в соціальній діяльності провідну роль. Серед них, в першу чергу, слід виокремити фахівців: соціальних працівників, соціальних педагогів, психологів, реабілітологів, лікарів та інших працівників соціальних інститутів, які реалізують соціальну політику держави в різних напрямах соціально-педагогічної діяльності. Зважаючи на те, що всіх представників соціуму можна розглядати як потенційні об'єкти соціально-педагогічної діяльності, вирішувати соціальні проблеми багатомільйонної армії людей не під силу багатотисячному колективу спеціалістів. Тому потужним людським ресурсом соціальної роботи є волонтери. Це люди, які на засадах добровільності беруть участь у роботі державних та громадських організацій.

Інвалідність - це проблема не лише інваліда, його сім’ї, але і найближчого оточення. Наше завдання полягає в тому, щоб зактивізувати свідомість суспільства у плані створення доступності для людей з обмеженими фізичними можливостям. Відзначення Міжнародного дня інвалідів – справедлива шана суспільства та нагадування всім про обов'язок перед інвалідами, що потребують захисту та підтримки у цей непростий час. Інваліди – це не просто категорія людей. Це окремі життя. Окремі трагедії. Окремі людські долі й надії на те, що все буде добре. На щастя, поряд з ними є ті, хто хоче  їм допомогти. І хто допомагає. Переймаючись буденними проблемами ми повинні замислитися над непростою долею людей з вадами здоров'я і не тільки у день 3 грудня, а й протягом цілого року не забувати про те, що поруч з нами живуть інваліди і вони потребують допомоги,  уваги і піклування.


Соціалізація дітей з обмеженими функціональними можливостями у громадському суспільстві та професійному соціумі
Халявко Н.В. – соціальний педагог;

Ланько О.М. – викладач;

Гавриленко О.О. – бібліотекар

Чернігівського професійного будівельного ліцею
Вступ

Незалежно від історії розвитку суспільства в ньому є люди, які потребують особливої уваги до себе. Це, насамперед, особи, що мають певні відхилення у фізичному, психічному та соціальному розвитку. Іншими словами – люди з особливими потребами. Проблема людей з обмеженими можливостями – надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена. А коли мова йде про дітей-інвалідів, то необхідно звернути на неї неабияку увагу. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що за останній час збільшилось число людей, котрі мають значні фізичні та психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю. А тому від цього проблема стає ще гострішою і болючішою. Протягом багатьох років державна підтримка дітей і молоді з вадами розвитку зводилась до певного матеріального забезпечення, надання медичних послуг, лікування та початкової освіти у спеціалізованих навчальних закладах. Разом із цим більшість людей з вадами, маючи обмеження в пересуванні, були ізольовані від навколишнього світу.

На сьогодні ситуація майже не змінилася. Адже діти з вадами розвитку виявилися однією з найбільш соціально незахищених верств населення. Головною проблемою, яка потребує негайного вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів, організація їх дозвілля, навчання, пошуку можливого заробітку. Тому що діти з обмеженими функціональними можливостями потребують не тільки матеріальної допомоги та заходів медичної, професійної і соціально-побутової реабілітації, а й створення відповідних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистих рис і задоволення потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні, іншими словами, мають бути створені умови для їх успішної соціалізації.

Соціалізація – двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії і соціального середовища в ході якого людина, вступаючи в різні соціальні

відносини, формує в себе неповторний життєвий досвід, на основі якого здійснює активне функціонування.

На думку Т. Парсонса соціалізація – процес інтеграції індивіда в соціальну систему шляхом інтерналізації загально прийнятих норм, «вбирання» в себе загальних цінностей, внаслідок чого слідування цим нормам і стандартам поведінки стає потребою та елементом мотиваційної структури людини.

Французький соціолог Ш. Лов визначав соціалізацію, як всю сукупність взаємовідносин із суспільством в які індивід виступає в процесі формування як особистість.

У педагогічній науці близького зарубіжжя питання соціалізації досліджували – І. Кон, Б. Паригін, В. Ольшанський, М. Іорданський А. Мудрик, Ф. Мустаева.

Соціалізація, на думку Б. Паригіна, це – входження в соціальне середовище, пристосування до нього, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку [66, 45].

Представник цієї кагорти вчених І. Кон вважав, що соціалізація – це процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних ролей і культури внаслідок того що людина стає об’єктом і суб’єктом суспільних відносин.

Загальним проблемам соціалізації були присвячені роботи таких українських вчених в області педагогіки – Н. Лавриченко, Т. Сак, Г. Дворецька, І. Минович, А. Капська.

На думку А. Капської соціалізація – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв’язків та відносин.

Людина з особливими потребами – особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.

Інвалідність – це обмеження в можливостях обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими

бар'єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство та брати участь в житті сім'ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства [16, 38].

Проблема соціалізації людей з особливими потребами мало вивчена, оскільки важко говорити про двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії між суспільством і людиною з вадами розвитку. Проте вчені І. Доброскок, А.Зотова, Т. Сак, О. Костюшко схиляються до думки про можливість включення людей з особливими потребами до соціальних відносин шляхом інклюзивного навчання.



Мета дослідження – розкрити зміст і технології соціально-педагогічної діяльності в напрямку соціалізації дітей з фізичними вадами в громадському суспільстві та професійному соціумі.

Завдання:

1. Вивчити особливості соціалізації дитини з особливими потребами.

2. Визначити проблеми соціалізації дітей з особливими потребами.

3. Розкрити зміст діяльності державних і громадських організацій, що опікують дітей з обмеженими функціональними можливостями.

4. З’ясувати специфіку використання різних форм і методів роботи в умовах громадської організації, щодо соціалізації з дітей з фізичними вадами.

5. Вивчити особливості роботи з сім’єю, що має дитину з обмеженими функціональними можливостями щодо її адаптації в соціумі.

6. Вивчити соціально-педагогічну діяльність Громадської організації сімей « Гіппократ» в яких виховуються діти з особливими потребами.

7. Провести ряд практичних занять у межах діяльності Академії спілкування «Пліч-о-пліч», створеної на базі Чернігівського професійного будівельного ліцею, з учнями ліцею і вихованцями Громадської організації сімей «Гіппократ».



Об’єкт дослідження – соціалізація дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Предмет дослідження – організація діяльності у напрямку соціалізації дітей, які мають вади фізичного розвитку в умовах громадської організації та навчального закладу.

Методи дослідження :

  • теоретичні: аналіз соціологічної, психологічної, педагогічної літератури; порівняння, класифікація, узагальнення теоретичного та педагогічного досвіду роботи з дітьми з особливими потребами).

  • емпіричні: соціологічне опитування, аналіз документів, бесіда.

  • статистичні методи: якісний та кількісний аналіз результатів дослідження.

Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, практичної частини, загальних висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Соціалізація дитини з особливими потребами як комплексна педагогічна проблема

1.1. Особливості соціалізації дитини з особливими потребами

Соціалізація – неперервний і багатогранний процес, що триває протягом всього життя людини. Однак найбільш інтенсивно він протікає у дитинстві і юності, коли закладаються всі базові орієнтації, встановлюються головні соціальні норми й взаємини, формується мотивація соціальної поведінки.

Зокрема, О.Безпалько зазначає, що соціалізація – це процес послідовного входження індивіда в соціальне середовище, що супроводжується засвоєнням та відтворенням культури суспільства, внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх її вікових етапах. Соціалізація неможлива без активної участі самої людини у процесі засвоєння широкого кола цінностей, понять та навичок, на ґрунті яких складається її повсякденне життя [ 4, 33].

Кожне суспільство, держава, соціальна група виробляє у своїй історії певний набір позитивних і негативних, формальних і неформальних санкцій, засобів навіювання, переконання, приписів та заборон, засобів спонукання і тиску, аж до застосування фізичного насилля, засобів вираження визнання, відзнаки, нагород, що безпосередньо впливають на соціалізацію дітей.

Соціалізація особистості здійснюється за допомогою широкого набору засобів, специфічних для того чи іншого суспільства на певному етапі його розвитку, характерних для соціального прошарку, віку. До них відносяться, окрім іншого, оточуючі продукти матеріальної культури, елементи духовної культури, стиль і зміст спілкування, методи заохочення і покарання у сім’ї, групах ровесників, виховних та інших соціалізуючих організаціях, послідовне залучення до численних типів та видів стосунків у головних сферах життєдіяльності – спілкуванні, грі, пізнанні, предметно-практичній та духовно-практичній діяльності, спорті, а також – у сімейній, професійній, суспільній, релігійній сферах [58, 43].

За допомогою цих засобів та заходів поведінка особистості і цілої групи людей приводиться до відповідності з прийнятими у даній культурі зразками, нормами, цінностями.

Складові соціалізації:


  • Стихійна соціалізація особистості під впливом об’єктивних умов життя в суспільстві;

  • Відносно спрямована соціалізація під впливом застосованих державою певних економічних, законодавчих, організаційних засобів;

  • Більш чи менш свідома самозміна людини, що має просоціальний, асоціальний чи антисоціальний вектор;

  • Відносно соціально контрольована соціалізація – планомірне створення правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку особистості.

Розрізняють мега-, макро-, мезо- та мікрочинники соціалізації особистості.

До мегафакторів соціалізації відносять планету, світ, космос. На соціалізацію людини впливають світові, планетарні процеси – екологічні, демографічні, економічні, соціально-політичні, а також країна, суспільство, держава в цілому, які розглядаються як макрочинники соціалізації. Наслідком цих процесів стало те, що доля кожної людини значно залежить від загального стану справ на планеті, від тих тенденцій, які характерні для світової економіки і політики.

Внаслідок розвитку транспорта і засобів комунікації наша планета значно «зменшилась». Це робить планету і світ фактором соціалізації і через те, що вони багато подорожують, мігрують.

Космос розглядається, як мегафактор, який здійснює найбільш глобальний і практично невивчений вплив на соціалізацію людини. Оскільки людина частина цілого, який ми називаємо всесвітом або космосом.

Країна, суспільство, держава є макрофакторами. Так, наприклад, клімат по-різному впливає на людину, географічні умови впливають на народжуваність, стан здоров’я. Важливе географічне розташування країни, яке визначає з якими країнами вона межує і відповідно пов’язана економічно, культурно і політично.

В кожному суспільстві складаються специфічні умови для соціалізації людини. Ці умови визначаються рівнем економічного, соціально-політичного, культурного розвитку суспільства.

Державу можна розглядати як фактор соціалізації в двох аспектах. Політика, ідеологія, соціальна політика створюють умови життя в яких і відбувається соціалізація. Також держава створює організації, які мають на меті соціалізацію окремих вікових і соціальних груп населення.

До мезофакторів відносять етнос, регіон, тип поселення і засоби масової комунікації. Етнос – стійка сукупність людей, що мають загальні риси і стабільні особливості культурного складу, що розуміють свою єдність та відмінність від інших подібних утворень. Регіон включає в себе такі складові, які впливають на соціалізацію – природо-кліматичні умови, географічне положення, особливості історичного розвитку. Значно впливає на процес соціалізації і тип поселення – тобто міське чи сільське. Засоби масової комунікації, як мезофактор впливає на свідомість і поведінку великих соціальних груп, а також виконує такі функції в процесі соціалізації: інформативну, рекреативну, релаксаційну.

До мікрофакторів відносять сім’ю, освітні установи, групи ровесників і багато іншого, що складає найближчий простір та соціальне оточення, де знаходиться дитина. Це найближче середовище, у якому проходить розвиток дитини, називають мікросоціумом [41, 76-82].

Процес входження дитини в соціальне середовище під керівництвом дорослого називають вихованням – це комплекс впливів, що забезпечує соціалізацію індивіда. Головним завданням дорослого є передача дитині тих моральних якостей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства. Відсутність здатності засвоювати знання призводить до порушення процесу соціалізації.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка