Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників



Сторінка1/4
Дата конвертації30.04.2016
Розмір0.6 Mb.
  1   2   3   4
Тема: Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

Зміст
чорнобиль жанр творчість письменник


Вступ
Розділ 1. Чорнобиль, як наслідок історичної долі України
1.1 Питання існування чорнобильського жанру в українській літературі
1.2 Увічнення пам’яті трагедії Чорнобиля в українській літературі ХХ
Розділ 2. Тема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників
2.1 Художнє осмислення Чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська Мадонна
2.2 Чорнобиль у творчості Ліні Костенко
2.3 Масштабне осмислення Чорнобильської катастрофи в поемі Бориса Олійника «Сім
Розділ 3. Методичні рекомендації вивчення теми Чорнобиля у школі
3.1 Вивчення творчості письменників-шістдесятників у школі

3.2 Урок української літератури в 11 класі: «Чорнобиль б’є на сполох (І.Драч. “Чорнобильська мадонна”)»


Висновки
Список використаної літератури

Вступ
Минуло більше 14 років від Чорнобильської катастрофи. Поети відгукнулися першими, бо у віршах можна вкласти багато слів і почуття, а менше фактів.


Творчість поетів - шістдесятників не обділена увагою літературної критики, більше того, це покоління неординарних митців перебувало під пильним прискіпливим оком поціновувачів літератури, науковців. Імена Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча, об'єднує "прагнення до вияву здорового особистого начала, енергійність художнього пошуку, неприйняття шаблону та художньої нівеляції" Кожен поет, митець є неповторним у своєму творчому злеті. Першочерговим завданням наразі є об'єктивний, аргументований аналіз їхньої літературної спадщини, осмислення її змісту й ролі в контексті розвитку світової літератури.
Мета дипломної роботи – дослідити проблему Чорнобиля у творчості поетів-шістдесятників, зокрема Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча.
Актуальність дослідження. Проблема осмислення творчого набутку Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча в галузі чорнобильського жанру бачиться нами як насущна необхідність та обов'язкова умова повноцінності сучасного історико-літературного процесу, оскільки творчість митця розвивається в руслі магістральних шляхів усієї світової літератури. Це виявляється і в глибині філософічності та психологізму, і в пошуках нових форм вираження правди буття, і в проблематиці.
Вагомий внесок у дослідження творчості поетів-шестидесятників зробили такі літературознавці і літературні критики: А. Ткаченко, В. Моренець, Л. Онишкевич, Ю. Щербак, Г. Черін, М. Жулинський, М. Ільницький, Г. Клочек та ін.
Тема Чорнобиля (як і сама подія, що її породила) засвідчила і силу, і слабкість поетичної думки. Збагатилась вона на рішучості, сміливості аналізу гострих питань, глибині їх інтелектуально-емоційного осмислення, з'явилися твори цікаві й знаменні, до яких передовсім належить поема Б. Олійника «Сім», І. Драча «Чорнобильська мадонна», твори Ліни Костенко. Водночас увиразнилися й гальмівні традиції, ідейно-естетична марність говорити в тих формах, у такій манері, з таким творчим завданням, мало плідність яких далася взнаки вчорашньому літературному процесові, очевидна сьогодні і безумовна завтра.

Розділ 1. Чорнобиль, як наслідок історичної долі України


1.1 Питання існування чорнобильського жанру в українській літературі
У сучасному, лінгвістично поінформованому літературознавстві, категорія жанру гнучка не обмежена традиційними поняттями про три роди (епічний, ліричний і драматичний) та їхні під- і підпідкатегорії. Жанр становить будь-яка група текстів чи актів мовлення, що, на погляд якоїсь громади сприймачів, поділяють певні визначальні риси. Рішення сприймати ці тексти як сукупність створює жанр і рівночасно покликає до життя певні жанрові припущення і сподівання, які мають вплив і на тих, хто продукує тексти, і на тих, хто їх сприймає. Жанр як категорія пізнання, отже, є твором якоїсь історично і культурно конкретної групи людей. Існування жанру в полі соціальних сил є одним із принципів, на якому базується одна з найбільш традиційних процедур інтерпретації, а саме: встановлення пояснювальних зв’язків між текстом і контекстом.
Аварія 26 квітня 1986 р. викликала низку літературних відгуків. З українських досі найбільш дискутувались у критиці твори Л. Горлача, С. Йовенко, Ю. Щербака, В. Яворівського, Б. Олійника і І. Драча, які вийшли в названому порядку від січня 1987 р. до січня 1988 р. Їх об'єднує, очевидно, спільна тематика. За формою вони різні, і ця формальна різнорідність корпусу чорнобильських творів дала можливість критикам класифікувати його за традиційними жанровими ознаками.
Такі ознаки визначаються в трьох моментах напруги. Перший момент — стилістичний (між «простою мовою» та «високим стилем»), другий — моральний і синхронний (між критикою й апологетикою), третій — моральний і діахронний (між сьогоднішньою і вчорашньою оцінкою тих самих явищ).
Стилістична напруга має свою основу в тому, що Чорнобиль — з одного боку, об'єктивна подія, пережита багатьма, з другого — подія у внутрішньому житті даного автора. Відразу виникає питання такту: чи личить показувати таку глобальну подію крізь призму тільки власної, обмеженої свідомості? Дехто відповів на це питання рішучим «ні» і вибрав максимально об'єктивні зображальні засоби. Юрій Щербак склав документальний роман із автентичних інтерв'ю. Володимир Яворівський, опублікувавши роман, виступив як упорядник збірника документів та фотографій. У таких творах авторська позиція визначена риторичною чеснотою «humilitas» (скромності): мовляв, я не формую художній текст з чорнобильського матеріалу, а просто дозволяю фактам заговорити власним голосом. Але — скромність скромністю — в таких творах ми часто натрапляймо на ствердження типу «невдовзі після аварії мені випало неодноразово побувати «в зоні» — своєрідний новий топос авторської само авторизації, який, однак, несе небезпеку суворого порушення такту, переступивши межу.
Однак — і тут проявляється жанрова напруга — документальні твори прагнуть також не бути журналістикою. «Чорнобиль мусив стати фактом української літератури», — підкреслює Щербак. Рама, якою він оточує свій монтаж-інтерв'ю, має ознаки професійно-письменницького «високого стилю». Більше того: майбутнє знамення Чорнобиля представляється суто літературними, навіть жанровими (в традиційному значенні цього слова) категоріями. «Чорнобильська епопея» постане перед нами у всій її «трагічній повноті», і для її осмислення будуть потрібні «нові літературні форми».
Є і друга можлива відповідь на питання, «чи личить від власного імені писати про Чорнобиль?» Література від її початків займається «високою» тематикою і володіє для цього знаряддям високого стилю і високих форм. Зокрема, поети відчули, що, епос несе авторитет спів мірний з вимогами теми. Борис Олійник без особливих вибачень перед читачем у поемі «Сім» бере на себе традиційні завдання епосу: міфотворчість (подавання пояснень ключових проблем життя, використовуючи для цього символи) та творення героїв. З усієї української чорнобильської бібліотеки поема Олійника отримала досі найвищі оцінки критиків — за її сатиричну гостроту, проблемну (навіть філософську) всеохопність і «громадянську масштабність». Однак враження поетичної суверенності в Олійника куплено дещо високою ціною. Проблема лежить навіть глибше, ніж у його похвалі Леніна як джерела всієї правдивої соціальної теорії і практики. Проблема полягає в тому, що Чорнобиль не належить до тих тем, що їх можна літературно осмислювати, не замислившись над характером стосунку між автором і темою: це була б зухвалість, прогріх проти жанрового такту. Олійник натомість вдалою стратегією поставив це питання поза рамки твору. Вибравши форму діалогу між круком, екстремним представником культурного песимізму, та не дуже ефективним диспутантом, який говорить у поемі від першої особи, Олійник звільнився від обов'язку визначити свою власну позицію, ширяючи таким чином на гетівських висотах понад своїми новітніми Мефістофелем і Фаустом. Піднесення над темою, яке б воно місцями не було сатирично вдале, досягнено без розв'язання закодованих у ній проблем і тому недостатнім поетичним зусиллям.
Альтернатива таких різнорідних гріхів в чорнобильському жанрі — це постійне вказування на специфіку і проблематичність авторської позиції стосовно теми. Саме так по трактовано авторську позицію в «Чорнобильській Мадонні» Івана Драча. Довгий зачин до поеми накопичує топоси скромності («Чи не лячно тобі виходити із етюдником на цю космічну дорогу...?»), топоси заклинання Музи («Вона приходить і робить з тебе перо») і топоси невимовності («Немає в мене слів»). Гротескна і фрагментована манера поеми була сприйнята багатьма як продовження відомих стилістичних нахилів поета. Але саме вона більше, ніж спроби гармонійних і мудро замкнених світоглядних чи сюжетних композицій, спроможна на мімезис неосяжності чорнобильської ситуації.
Другим визначальним моментом чорнобильського жанру було названо його моральну напругу на синхронному плані. Мається на увазі напруг між двома одночасними, але протилежними аргументацій ними стремліннями: універсальної критики з одного боку, апологетики з другого. Катастрофу Чорнобиля західні вчені розглядали як продукт нашарування комплексних вад. Державне рішення користуватись атомною енергією; рішення будувати АЕС неподалік від Києва; деформації у плануванні й будові реактора; безвідповідальність у керуванні ним; бюрократичний параліч і злочинна негласність як перша офіційна реакція на катастрофу — все це стало видимим як результат не одноразового збігу обставин, а докорінної порочності всієї системи в її економічному, політичному, суспільному й ідеологічному аспектах. Натомість у творах чорнобильського жанру ще сильно діє тенденція обмежувати горизонт критики до мікрокосму — окремого колгоспу, фабрики, сектора фронту. За цією формулою мікрокосм знаходиться в обіймах макрокосму, в якому все гаразд: існує мудра партія й непомильні теоретичні орієнтири, спроможні навести лад і повернути мікрокосм до нормального, гармонійного стану. Словом, принцип зображення макрокосму — макрокосметика.
У творах чорнобильського жанру вже майже немає безпосередньої апологетики. Зате ще немає системної критики, немає того зведення ліній біди до центру, до самого персонального ядра системи, що надавало радикальної гостроти сатирам.
В Б. Олійника формується картина порочності всього суспільного організму, але ця універсальна критика все ж таки, обрамлена благотворним макрокосмосом ленінізму. У «Чорнобильській Мадонні» сама фрагментарність форми неспівмірна з метою системної критики. Є картини, сюрреалістичні за задумом і апокаліпсичні за змістом, як ось черепи Хмельницького й Сірка, що плавають «серед зеленої ропи» Кременчуцького моря. Але це символи симптомів зла, а не його генези.
Третьою жанровою ознакою чорнобильського жанру було визначено напругу між сьогоднішнім і вчорашнім поглядом на ті самі речі. Ця ознака — частина ширшого явища, а саме — напруги між літературою в ролі речника ідеалів гласності й перебудови і літератури в ролі більш чи менш відвертої режимної пропаганди. Вона пов'язана з напругою між письменником-громадянином і письменником-урядником, яка не може не існувати в психіці або свідомості авторів, які на різних етапах їхньої біографії виступали то в одній ролі, то в іншій. У своїй загальній формі ця напруга є характерною для творчості всіх тих, хто раніше йшов на більший чи менший компроміс із владою. Вона — напруга — настільки центральна, що в творах, де на поверхні її ніби немає, сама її неприсутність є знаком її присутності. Авторський голос у «Чорнобильській Мадонні» визнає себе винним у попередньому оспівуванні таких екологічно катастрофічних об'єктів, як Кременчуцьке море. Ця сповідь приєднується до топосів скромності, яких Драч уживає для того, щоб вибороти легітимність для свого поетичного слова на цю тему. Такого почуття такту не поділяє авторський голос у поемі «Сім» Олійника: «Чому ж ми мусимо покутувати чужі гріхи?», на що критика зреагувала з піднесеними бровами.
Проблеми чорнобильського жанру — це проблеми тієї частини літератури, яка прагне відкинути обмеження й деформації, накладені традицією тоталітаризму, але яка ще досі не знайшла формули для такого само відродження.
1.2 Увічнення пам’яті трагедії Чорнобиля в українській літературі ХХ ст.
Відносно недавня чорнобильська катастрофа, то сколихнула увесь світ, дуже швидко знайшла своє відображення у різних літературних жанрах: повістях і віршах, поемах і піснях різними мовами світу.
Мабуть, найбільш загальновідомий у світі літературний твір про Чорнобиль та й чи не єдина досі п'єса на цю тему — це «Саркофаґ» російського журналіста і письменника Володимира Губарєва. П'єса вже йшла у 150-ох театрах і тільки один раз в Україні (постановка російського театру з Тамбова).
Побувавши у «зоні», кореспонденти й літератори помалу початій зображувати трагедію в репортажах і нарисах. Вони мали факти в руках і дозвіл про дещо писати. Два кінофільми про Чорнобиль зосереджувалися головно на пізніших заходах боротьби з наслідками катастрофи, особливо ж на будуванні «саркофагу» і нового атомового міста Славутича.
Одна з перших російських поем про Чорнобиль — "Тишина каштанів" Олександра Ткаченка. Зупиняючись на кількох картинах, він добирає контрасти навіть в описі самої тиші: бачить її "силою смерти і силою життя в ній". Вказуючи на обі екстреми, що людський розум може принести, поет каже, що всі болі світу вливаються в один океан, де розчинилися і місто Сонця і Атлантида. Але він не бачить там Ґерніки, себто, він розділяє те, що спричиняє природа, і те, що людина. І немов на вервиці вичислює марева на картинах Босха, Брейгеля, Далі і Пікассо. У чорнобильській катастрофі його не дуже цікавить, хто завинив і яка кара має бути, а радше те, як нащадки оцінять Чорнобиль. Автор звертає увагу на людство у загальному, не займаючи спеціяльно ролі ні спостерігача, ні співучасника цієї події.
Може найбільш подібний підхід в українській літературі має Юрій Щербак, автор документальної повісти "Чорнобиль". Він, як лікар- дослідник, подає свої спостереження, аналізує їх, підсумовує, шукає причин і винних та описує їхню кару. І винними є немов усі, хоча вказано також на окремих осіб. Звертаючи увагу на специфічні загрози від численних атомних станцій в Україні й Білорусії, автор узагальнююче говорить про загрозу для цілого людства, яке має останнє попередження: "...прийшли — до Чорнобиля. Прийшли до кризи віри. Прийшли до краю прірви...".
В одному з перших віршів про Чорнобиль Леонід Горлач прямо зазначує у вступі, що сам бачив, "до чого призвело недбальство та надмірна безпечність окремих безвідповідальних людей, що звикли все міряти застарілими мірками і за чиї гріхи народові нашому доводиться розплачуватися і здоров'ям людей і величезними матеріяльними збитками".
Взагалі цей підхід також досить подібний до підходу Ґубарєва, це навіть майже опоетизована версія «Саркофага». Та Л. Горлач справді хоче "викричати болі, за зону цю...", і хоча ще молить "О квітню злий, рокований мій квітню, від України горе відведи!", у нього вже відчувається навіть досить узагальнююче почуття збірного після чорнобильського гріха чи вини. Вини зі страхом, що лелека нам підпалить хату за те, що пил наш лелечат скубе! ...О доле, не давай нам жити в славі, коли не вмієм правду захистить!
Горлач переходить до концепції "правди і гріхів", турбуючись, щоб "ніколи омертвілі зони нащадкам не залишити своїм...".
Світлана Йовенко у поемі "Вибух" підкреслює "біль і мужність" тих, хто боровся з аварією. (Мабуть, саме ці її слова використано як назву антології літератури на тему Чорнобиля, що появилася наприкінці 1988р.). Поетка звертає велику увагу на дітей — не тільки рятування дітей, але виховування, щоб не були вони нацією трутнів, "народу баласт, фарисеїв фатальних". Рівночасно відчувається страх за майбутнє, навіяний картиною про літо 1988 року: "Літо тривоги й мужності — Київ без дітлахів".
Повік носить нам карб тих днів, коли не стало У Києві дітей, дітей малих.
Картина Йовенко про відсутність дітей — емоційно недоговорена, але найбільш далекосяжна у турботі про біологічне майбутнє. Тому поетка повторює, що її поема без героя, бо герой — це народ; вона також обурена на академіків, що виправдувалися стереотипною фразою "наука вимагає жертв". Які невидимі жертви дав народ , — про це нагадує Ірина Мироненко, коли закидає, що "стаємо духовними зозулями", і ставить на одному рівні ефект розщеплення атома і пристрасті з остаточним результатом: "Отак своїй землі у душу плюнути!". Підкинення чужого, підсуненого, що відсуває солов'їв, щоб було місце зозулям, вкінці мусить поставити питання людині: "Куди ти зібрався і звідки прийшов?" Питання перед ушкодженими, в час, коли "кінця століття вже сяга дорога, в серцях — зоря-полин, полин-трава".
Жертвами стали не тільки відомі герої та діти, але й природа, земля: "грунт пручається, голосить...". Тому Йовенко каже науковцям творити "цивілізації портрет, що збереже незайману природу".
Мабуть, найбільш екстремний, а при тому домінуючий кількома своїми поетичними образами, вірш Наталки Білоцерківець "Травень". У неї природа набирає позалюдського обмеження часу, немов позаісторичний маштаб і перспектива:
Так, і ми перейшли цю тривожну весну,
повну сонця пекучого і променистого листу —
всіх пустельних щедрот механічно-плодючого світу,
що у цвіт заховав першопоштовхи нових мутацій —
може й людство нове з них постане колись —
після нас—
як самі ми постали колись на руїнах клітин
вимерлих ящурів
Тут і меґачасовий підхід, і немов відсепаровання себе як учасника даної доби до ролі позачасового спостерігача, який бачить світ у космічному маштабі. Такий підхід допомагає поетці виявити не тільки далекосяжні шкідливі ефекти технологічної доби, але і її притягаючий елемент для людини. І героїні здається, що:
бачиш ящурів вільних, як коні; і щонайгарніший
повертає до тебе незрушне осмислене око —
темне око природи, пульсуючий, ваблячий клич...
Цей сюрреалістичний образ не тільки повертає мегаісторичний підхід до теми, але й надає цікаві прикмети тим ящурам-саламандрам (родичам динозаврів), що перейшли мутацію після Чорнобиля. Та ящур показаний не тільки як вільний, але й немов думаючий і також приваблюючий. А при тому все ж таки у нього "темне око природи". Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговорені прикмети яшура як дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. У народному повір'ї ящур має мітичну силу і подолати вогонь, і навіть вижити в ньому. Та тут двосічне предвіщування, бо ящур також може затруїти все, що тільки заторкне — чи воду з криниці, чи й майбутній овоч на дереві. Це скомплікований ящур Чорнобиля.
І коли вертольоти летять понад "сном зеленіючих нив. Підземелля далекі озиваються їм смертоносним диханням". Це — саркофаг. І тільки натяками, а не виразними картинами, немов у підтексті, поетка говорить про Чорнобиль, хоча перед очима є картини з Другої світової війни, картини жертв, жертв молоді, від чужих рук, від нацистських експериментів — у центрі Европи.
«Але хто має право на експерименти з людьми?
чи ділки від науки,
чи безпечні службовці в чинах, комірцях, орденах,
чужоземні і власні негідники та суєслови —
повстає знову юність отруєна наша,
тихий вітер ворушить волосся дітей і старих
і засмічені сонні ліси —
попелясте волосся
батьківщини на грудях Європи».
Турбота за майбутнє стає ключовою для багатьох українських авторів. Воно пов'язане і з уживанням елементу часу тепер — як другої можливості щось ще зробити. Світлана Йовенко дивиться менш скомпліковано, з близької перспективи, сповняючи ролю тих, хто має заохочувати, закликати до дії.
«Трагічний, жорстокий, нещадний, прекрасний,
Наш час дії».
Та це не звичайна агітаторська поза чи роля. Тут рівночасно Йовенко дає ще другу функцію теперішньому часові, що має також бути випробуванням, - "Чи, Час, що глибоким промінням просвічує наше сумління". І в цім останнім рядку поеми уже досить виразно виходить на сцену ще один аспект чорнобильської катастрофи: увага на загальне, колективне сумління народу. Білоцерківець також натякала на це, але більше як звітуючий спостерігач, тоді як Йовенко немов стоїть посеред аварії.
Вірш "Зона" Віктор Кордун присвятив своїй поліській землі. Вникаючи до передхристиянських і християнських звичаїв, він згадує різні ритуали, а прийшовши до сьогодення, запитує "чи не зрадили ми свою землю? — ще й у горі залишили потім... Чи простиш нам, земле пречиста, що тебе прирекли на засуд?". Тут уже видно ідентифікацію оповідача чи й автора з групою, що несе колективну вину. Та при тому тут також трансцендентно передана обіцянка майбутнього:
Поки знов ця земля зцілиться, проминуть і віки, і народи. Мушу ждати.
У вступі до повісті "Запах полину" автор Анатолій Михайленко зазначує, що "Це не повість... це — згусток мого особистого болю — батька і діда, письменника і журналіста, просто людини — болю, який ятриться на серці незагоєною раною". Зрозумівши його підхід, можна бути дещо здивованим, читаючи його подальше твердження: "Наша вина перед занепащеною землею непростима, їй немає виправдання — в цьому хочу вас переконати".
Серед кількох повістей на чорнобильську тему найсильнішою є "Марія з полином при кінці століття'" Володимира Яворівського. Як тло катастрофи автор обирає спільноту, що має низькі моральні стандарти. А Чорнобиль — результат того. Та автор йде на крок далі, як тільки говорить про загальний радянський підхід до відповідальности, коли хтось інший має думати і вирішувати, автор льокалізує її, вказуючи пальцем прямо на Прип'ять. Навіть будову атомної станції у творі зроблено за пляном місцевого інженера, українця, який запропонував новий підхід з наміром заощадити гроші при будові. При особистій, родинній, професійній та громадській детеріорації Чорнобиль стає немов карою за сучасні гріхи місцевих людей.
У згаданих творах було сказано переважно про вину за Чорнобиль. А. Михайленко висловив її так: "Ми всі винні...". Але він не дуже виразно говорить, чому і чим. Він закликає "Схаменімось! Не даймо згубитися Чорнобилю в нашій непам'яті чи в нашому словоблудді — тихому лихові наших днів". Він згадує також про те, що коли евакуювали людей, то крім садиб і меблів залишали "пам'ять предків". І коли почалися крадіжки ікон, виросла свідомість, що вони представляють і культурні скарби, і пам'ять. І тому почали збирати пам'ятки ще з ХVІ-ХVІІ століть для майбутнього музею "Мужність" у Славутичі. Ікони — це частина історії.
Інші автори більш чи менш виразно натякають на історичні нещастя. Зовсім виразне поєднання усіх виключно українських бід — і минулих і сучасних — замітно удяряє словами поета Богдана Стельмаха у пісні "Історія", в якій вичислено, і половців, і яничарів, і кріпацтво, і сталінізм, що стояли на шляху українського народу. Чорнобиль тільки болючіше доповнює ланцюг тих нещасть:
Димом-порохами
Поміж реп'яхами
Дихає Чорнобиль
Нашими гріхами.
Ті зреклися мови,
Ті зреклися роду...
Отака історія Рідного народу.
Коли поети можуть малювати специфічні картини винних, критики не заперечують, тільки узагальнюють проблему. Ось Іван Дзюба каже: "Чорнобильська катастрофа стала найочевиднішим і найболючішим симптомом неблагополуччя в суспільстві... Вона ж разом з іншими тривожними чинниками поставила наше суспільство перед необхідністю знати правду про самого себе і будувати всі ланки життя на засадах людської моральності".
Те саме каже і один з науковців у повісті Ю. Щербака, й тому він бачить технічний неуспіх через зниження духовного. Так можна логічно зробити підсумок. Та поетичний вислів вказує не так на духовний, як на моральний рівень українського народу, його систему цінностей, а тому співвідповідальність чи й колективну вину за катастрофу.
Підхід українських авторів вражає майже певним психологічним синдромом історичної колективної вини за всі свої власні нещастя. І цікаво порівняти ті самі нещастя на історичному шляху, що Б. Стельмах вичислює, з тими самими, що російський автор В. Губарєв бачить інакше. Він навіть підходить до самої чорнобильської події як до великої послуги для світу. Він бачить її як одну із найбільших трьох подій "нашого народу" (не ясно, кого він має на думці), з якої світ користає; подібно, два інші нещастя — навала монголів та Друга світова війна — були ситуаціями, якими "ми врятували" Европу.
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка