Пріоритетні проекти та перспективні напрями діяльності архівних установ в інформаційній сфері



Скачати 159.64 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір159.64 Kb.
Геннадій Боряк
Пріоритетні проекти та перспективні напрями діяльності

архівних установ в інформаційній сфері
Матеріали до виступу

на розширеному засіданні колегії Держкомархіву, присвяченому підсумкам роботи державних архівних установ у 2006 році та їх завданням на 2007 рік (13-14 лютого 2007 р., м. Івано-Франківськ)


Засадничі реалії сьогодення нав’язують нам стрімкий рух до інформаційного суспільства в усіх сферах суспільного розвитку, - як тих, що завжди відзначалися революційним характером, так і у традиційно консервативних. До числа останніх, безперечно, належить архівна справа, яка є консервативною за самим визначенням.

Проте давно минув той час, коли архівісти виступали виключно в ролі хранителів (“консерваторів”) національної та всесвітньої документальної пам’яті. Нині професія архівіста у розвинутому суспільстві асоціюється скоріше з менеджером інформаційних ретроспективних комунікацій, ніж з охоронцем документальних скарбів. До цього призводить насамперед різке зменшення часового відтинку, що минає між створенням документа та його надходженням до архіву, та поширення нової категорії документів - електронних. Якщо колись йшлося про десятиліття, то для сучасного електронного документа - це лічені секунди.

Зрозуміло, це можливо тільки і виключно в такому суспільстві, яке впевнено і свідомо просувається до ідеалів “інформаційного суспільства” і нині знаходиться на одному з етапів цього історичного шляху.

Про те, що Україна активно включилася до цього процесу, свідчить щойно в січні 2006 р. прийнятий Закон “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”.

У ньому, зокрема, прямо наголошується на тому, що “одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя”.

У Законі міститься констатація позитивних зрушень упродовж останніх років: “сформовано певні правові засади побудови інформаційного суспільства: прийнято ряд нормативно-правових актів, які, зокрема, регулюють суспільні відносини щодо створення інформаційних електронних ресурсів, захисту прав інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації”.

Не зупиняючись далі на тексті закону, наведу лише ті завдання, що безпосередньо стосуються нашої сфери. Це:


  • створення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров'я, освіти, науки, культури, охорони довкілля;

  • збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування;

  • захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту інформації про особу, підтримки демократичних інститутів та мінімізації ризику "інформаційної нерівності".

Як один з основних напрямів розвитку інформаційного суспільства в Україні визначено створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів на основі врахування національних, світоглядних, політичних, економічних, культурних та інших аспектів розвитку України.

Нарешті, Закон містить і пряме доручення нам щодо “створення в електронній формі архівних, бібліотечних, музейних фондів та інших фондів закладів культури, формування відповідних інформаційно-бібліотечних та інформаційно-пошукових систем з історії, культури, народної творчості […] тощо;



збереження в електронному вигляді рідкісних даних, що зберігаються на носіях, які можуть зіпсуватися чи зруйнуватися, із визначенням умов їхнього збереження;

запровадження ІТ у бібліотеках, архівах, музеях та інших закладах культури, що сприятиме забезпеченню повного і постійного доступу населення до надбань культури, писемності, традицій та звичаїв […];

переведення в електронну форму національних надбань у сфері культури та мистецтва”.

Як бачимо, на перспективу до 2010 р. законодавець визначив цілу низку завдань, що мають стати обов’язковим для нас саме у сфері інформаційно-комунікаційних технологій.

У практичній площині реалізація цих завдань полягає у наступному:

1. На фондовому рівні – завершення роботи із створення Національного електронного фондового каталога і надання до нього доступу через Інтернет за галузевою програмою “Архівні фонди України”. Це - верхній рівень Національної архівної інформаційної системи (220 тис. фондів). На сьогодні ми впритул наблизилися майже до стовідсоткового наповнення локальних сегментів фондових каталогів у кожному архіві (маємо 84% від усього масиву фондів). Отже, на черзі - інтеграція усього, що зроблено архівами за останні роки, до єдиної бази з доступом до неї через мережу Інтернет у відділі інформаційних технологій Держкомархіву. Вирішення цього амбітного завдання потребуватиме залучення групи висококласних спеціалістів і, звичайно, коштів.

Довідково: Архівний портал ЮНЕСКО подає дані про 96 довідкових (фондових і тематичних) баз в архівному сегменті європейського Інтернету. За останні роки їхня кількість подвоїлася. Серед них досі немає жодної української бази (нагадаю, в наших архівах функціонують понад 80 локальних баз даних, але без доступу ззовні). Якщо говорити про найближчих сусідів, то лише російські архівісти за два останніх роки виставили в Інтернет електронні каталоги: Путівники по російських архівах, Архів кінодокументів Центр. Студії док. фільмів, Кінокаталог РДАНТД, Фотодокументи РДАНТД, Телефонд, Радіофонд Держтелерадіофонду, документальі фільми РДАКФД, відеофільми РДАКФД, Фотодокументи ЦДКФФД СПб, Політичні репресії в Сибіру (Омська обл.), Репресовані поляки (Алтайський край) тощо.

Відсутність у нас архівних баз даних з доступом через Інтернет певною мірою компенсується іншим потужним довідковим масивом, - у Мережі представлено усі без винятку путівники і анотовані реєстри описів фондів, що побачили світ у галузевій серії “Архівні зібрання України” з 2000 р. (30 томів), а також інші довідники - загалом 58 томів електронних видань загальним обсягом понад 25 тис. книжкових сторінок.



2. На рівні опису - створення електронного комплекту описів архівних фондів - основного інструменту пошуку документної інформації з наданням, знов-таки, відкритого доступу до них через мережу Інтернет. Публікація оцифрованих описів (інвентарів) в Інтернеті стає магістральним шляхом для багатьох архівних служб і національних архівів провідних країн світу. Першими завершать цю роботу, очевидно, канадські архівісти, - за експертними оцінками, їм потрібно для цього лише 5-7 років. Польські колеги вже представили в мережі понад 13 тис. інвентарів (понад 15% усіх описів); на завершення роботи вони відводять собі з чверть століття. Масштаби НАФ України у десять разів перевищують польський Національний архівний фонд. Обсяг описів наших архівів становить не менше 300 тис. одиниць (це 7,3 млн. аркушів), з яких 30 тис. описів (майже 1 млн. аркушів!) досі існують лише в рукописному вигляді (це або архівні, або діловодні інвентарі). Наші перспективи оцінюються кількома десятиліттями і подальше зволікання з початком цієї роботи збільшує наші шанси стати архівними аутсайдерами у світі. Відповідна галузева програма “Архівні описи України” найближчим часом має бути розроблена Держкомархівом.

3. На подокументному рівні - публікація текстів у режимі он-лайн. Ми маємо усвідомити, що такі поняття як цифрова епоха, цифрова культура, цифрове суспільство, цифрові бібліотеки і архіви, оцифрована спадщина стають невід’ємними атрибутами щоденного життя і побуту сучасного цивілізованого соціуму. Величезні масиви оцифрованих документів систематично насичюють архівний сегмент Інтернету. Від інформаційного суспільства (по-суті, це вже пройдений етап) людство переходить до суспільства Знання.

Не випадково одна із стратегічних резолюцій останнього всесвітнього архівного форуму - Міжнародної конференції Круглого столу архівів в Курасао наполегливо рекомендує співтовариству звернути особливу увагу на “публікацію архівних документів в режимі он-лайн” як основний засіб “представлення документів світові”.

Довідково: 2000 р. програми оцифровування в бібліотеках і архівах проголошено складовою стратегії ЮНЕСКО щодо “вільного обміну знаням і інформаіцєю і вільного доступу до них”. Російські колеги минулого року блискуче реалізували масштабний Інтернет-проект “Архів Комінтерну”, виставивши у Мережу понад 2 млн. аркушів оцифрованих документів. РДАКФД завершив повне оцифровування фотодокументів і переключився на кінодокументи. Білоруські архіви слідом за Національною бібліотекою вже замовляють і встановлюють цифрові камери, визнані найкращими у світі.

Обсяг оцифрованих документів в українських архівах ледве сягає 150 тис. аркушів (це архів Розенберга з ЦДАВО, одна колекція Держархіву Вінницької області, мізерні поки що масиви, що створюються у рамках “мормонських” проектів, трохи більше 20 тис. аркушів документів, оцифрованих під час сміливого експерименту в Донецьку). Щодо обладнання, то ми маємо одну-єдину стаціонарну професійну цифрову камеру в Державному архіві Донецької області, кілька пересувних камер від мормонів і одну професійну камеру у Києві (вона належить сервісній кампанії “Архівні інформаційні системи”, що обслуговує цифрові проекти архівів).

Ще один аспект: оцифровування стає надійним інструментом маскимального обмеження руху оригіналів рідкісних документів, а відтак - засобом уберегти їх від ушкоджень і викрадення на тлі глобальної загрози архівних крадіжок. Саме з цією передусім метою провідні бібліотеки і архіви світу розпочали масове оцифровування рідкісних колекцій; з цією метою минулого року у Донецьку було проведено сміливий експеримент з видавання до читального залу документів виключно у вигляді цифрових копій.

У цій ситуації до кардинального поліпшення технічної бази (а це було передбачено Державною програмою розвитку архівної справи на 2006-2010 рр.), єдиним цілком посильним шляхом публікації документів в Інтернеті з мінімальними матеріальними затратами стає підготовка онлайнових виставок цифрових копій документів. Не можна не відзначити певний поступ у регіональних архівах - у Донецьку, Миколаєві, Одесі, Севастополі, Сумах, Херсоні, Черкасах, Чернігові вже виставлено в Інтернет бл. 400 документів у складі трьох десятків виставок. Для порівняння: на порталі Держкомархіву представлено 42 виставки із майже 4 тис. документів, переважно з центральних архівів (причому, майже половина з них з’явилася у минулому році).

Зрозуміло, реалізувати цю тріаду амбітних завдань можна лише за умови кардинальних зрушень у їх матеріальному забезпеченні. Але з нашого боку має бути, як мінімум, добра воля і усвідомлення як загальної стратегії розвитку, так і нашого нинішнього місця світовому інформаційному просторі й у світовому архівному співтоваристві, інтегральною частиною якого ми таки є.

Про те, що інформаційна діяльність в цілому вже усвідомлюється нами як пріоритетний напрямок повсякденної роботи, свідчать результати недавного опитування. Середній показник бюджету робочого часу на ці види робіт по галузі у 2006 р. склав 32%; у ЦДАГО, держархівах Волинської, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Луганської, Одеської, Рівненської, Сумської областей та м. Севастополя - до 40%, а в держархівах Закарпатської, Запорізької, Черкаської областей - навіть більше половини всього бюджету робочого часу. Аналогічні пропорції в цілому зберігаються і на цей рік; Держархів в АРК, держархіви Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської областей планують збільшення уваги до інформаційної роботи. І лише декілька архівів подали цифру у 10-20%.

Говорячи про традиційні форми інформаційної роботи - видавничу сферу, - дозвольте ще раз наголосити, що тут і надалі безумовним пріоритетом залишається підготовка путівників та інших довідників у рамках галузевої програми “Архівні зібрання України”. Передусім наш святий обов’язок перед суспільством - забезпечити усі державні архіви максимально вичерпними та інформативними путівниками та анотованими реєстрами описів нового покоління.

На сьогодні наш спільний доробок становить 30 томів довідників, якими забезпечено 5 центральних та 10 обласних архівів + місто Севастополь. Завершують підготовку ще 5 областей + місто Київ. Проте дев’ять областей залишаються і досі абсолютно білими плямами на карті України, це - Крим, Вінницька, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Харківська, Київська, Житомирська, Запорізька області. Досі не завершили роботу два провідних київських архіви - ЦДІАК і ЦДАВО, в той час, як ЦДІАЛ, наприклад, тричі видавав свій путівник (включно з перекладом польською мовою). Динамічно ведеться робота над путівниками і реєстрами описів у Чернігові, Херсоні; Полтавський архів став першим архівом, що спромігся опрацювати анотований реєстр фондів радянського періоду (це виявилося непростим завданням для усіх без винятку архівів). Не можна не відзначити перший і єдиний на сьогодні муніципальний довідник - Реєстр описів Архівного відділу Маріупольської міськради, що вийшов у нашому серійному оформленні.

Наступним пріоритетом є завершення роботи над другим томом зведеного путівника “Архівні установи України”, який вперше за всю історію архівної справи має представити у систематизованому вигляді дані про “позаархівну” частину НАФ, що зберігається за межами державних архівів - у бібліотеках і музеях. Безпрецендентну за масштабами роботу (обстеженню підлягала майже тисяча установ, опрацьовано 427 описових статей) державними архівами областей проведено надзвичайно організовано і на загал якісно. Чого не можна сказати про центральні архіви, які не впоралися із завданням або просто проігнорували його: із 66 запланованих описових статей ними опрацьовано лише 2(!). Прошу звернути на це увагу.

Повністю завершено роботу над першим томом Національного реєстру втрачених та переміщених архівних фондів (Друга світова війна); на черзі - наступний том про повоєнні втрати і переміщення, в тому числі - до інших держав.

Якнайшвидшого завершення потребує фундаментальний довідник, над яким ми усі працювали кілька років, - “Реєстр розсекречених архівних фондів України”. Минулого року його електронна версія у 3-х томах побачила світ на порталі Держкомархіву, і відтоді вона користується величезною популярністю. Ці три книги другого тому, що охоплюють державні архіви областей, міст Києва і Севастопля, Держкомархів передбачає видати до 90-літнього ювілею державної архівної служби. Перший же том, де мають бути представлені центральні архіви, досі гальмується через неготовність розділу по ЦДАВО. Нагадаю, останній путівник по цьому архіву видано майже чверть століття тому.

Наступний зведений довідник, над яким ми з вами працюємо, орієнтований передусім на практичні потреби самих архівістів. Йдеься про “Зведений каталог метричних книг державних архівів України”. Його підготовка – це надзвичайно копітка робота, вона потребує посиленої уваги з боку керівників. Потребує завершення ще один довгобуд - “Каталог колекцій мікрофільмів та інших копій зарубіжної Україніки у державних архівах України”, який нарешті має вирішити завдання реєстрації копійних матеріалів отриманих свого із зарубіжних архівів починаючи з 60-х - 80-х рр.

Продовжуючи цей довідковий ряд, зазначу, що Інститут розпочинає роботу над оригінальним довідником - “Архівна Україніка у федеральних архівах Росії”. Це буде переклад описових статей певної категорії фондів із російських путівників, що містять Україніку.

2006 року за завданням Глави Держави державні архіви розпочали опрацювання зведеного Реєстру фондів меморіального характеру, до яких на першому етапі віднесено документальні джерела про Голодомор 1932-1933 рр. У зв’язку з прийняттям Закону України “Про Голодомор” ці робота набуває дедалі більшої державної ваги. З областей вже почали надходити матеріали до реєстру: зокрема, частину фондів опрацював Державний архів Тернопільської обл.

На черзі – аналогічна робота з фондами про інші історичні події ХХ ст.. - визвольні змагання, розкуркулення, переселення, депортації та ін.

Наступний масштабний архівно-пошуковий інформаційний проект - це “Український мартиролог ХХ ст.”, започаткований минулого листопаду урядовим дорученням, а саме – рішенням Організаційного комітету з підготовки та відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій від 17 листопада 2006 р. Серед виконавців проекту - Держкомархів, Український інститут національної пам’яті, СБУ, МВС.

Метою проекту є розміщення на веб-порталі Держкомархіву портретного ряду та стислих біографічних даних про жертви політичних репресій 1920-1950-х років, створення таким шляхом інтегрованої бази даних на всі жертви політичного терору в Україні. Проект має бути реалізований протягом 2007-2008 рр. надалі надалі база поповнюватиметься, аж поки не стане вичерпним мартирологом усіх жертв політичних репресій ХХ ст. в Україні.

Зрозуміло, цей проект не виник на порожньому місці, він є підсумком майже 20-річної роботи державних архівів, розпочатої ще 1989 р., а особливо після прийняття Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» (1991). Регіональні та тематичні бази даних на репресованих нині функціонують практично у всіх архівах, які прийняли на зберігання архівно-слідчі справи та інші документи, що стосуються перебігу і наслідків політичних репресій (всього 168,8 тис. справ). Інтегрована база має забезпечити інтелектуальний доступ до архівних документів про репресії з мережі Інтернет.

Крім наявних в архівах баз даних на реабілітованих громадян України матеріали, що готувалися для обласних редколегій «Реабілітовані історією». Під час опрацювання фондів (колекцій), які утворилися внаслідок передавання до державних архівів матеріалів колишнього КДБ УРСР, слід керуватися науково-методичними порадами, що містяться у виданні «Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання» (К., 1998). Можливе залучення інших фондів, де міститься інформація про факти репресій проти громадян (фондів особового походження, партійних органів). Зрозуміло, поточне виявлення можна проводити паралельно з виконанням запитів реабілітованих та членів їх родин.

Кілька слів про розсекречування документів. Позитивну динаміку, яка спстерігається у цій роботі, особливо в архівах областей, безумовно, треба зберегти і надалі. Якщо на початок 2005 р. обсяг справ на таємному зберіганні в цілому становив 1,1%, то за рік він зменшився до 0,9%, а нині складає 0,55%. Динамічно працювали колеги в ЦДНТА, на Волині, Кіровограді, Дніпропетровську, Черкасах, Чернівцях, Чернігові, Одесі, Черкасах. В Криму цей показник доведено до 0,0002% (!). Повільно ведеться робота у ЦДАМЛМ (де взагалі не може бути таємних документів), жодного поступу не спостерігалося у ЦДАВО і на Закарпатті. За експертними оцінками (без галузевих архівів), питома вага таємних документів може бути зменшена, як мінімум, до 0,1% (як це є, наприклад, у Луганську).

Загалом, у громадянському суспільстві надзвичайно важливим інструментом формування конкретних напрямків інформаційної діяльності державних органів і установ є громадська думка, характер попиту на інформацію, іншими словами, - виклики суспільства, які потребують адекватного реагування. Статистика відвідування інтегрованого електронного інформаційного ресурсу державних архівів - веб-порталу Держкомархіву, - попри відсутність сучасних пошукових засобів (тобто, електронних каталогів), свідчить про надзвичайну популярність наших архівів у користувачів в усьому світі. Передусім обсяг порталу за минулий рік збільшився майже удвічі і складає нині бл. 9 тис. сторінок (або файлів). Зафікосвано 622 тис. візитів до віртуального читального залу, під час них було зроблено бл. 6 млн. запитів до порталу. Загальний обсяг використаних при цьому інформаційних ресурсів становить бл. 2 млн веб-сторінок (490 ГБ), що у 225 разів перевищує фізичний обсяг самого порталу. Отже, щомісяця до “Архівів України” зверталися понад 50 тис., щодоби - бл. 2 тис. користувачів. Щосекунди фіксувалося від 10 до 20 запитів громадян.

Структура запитів, з якими до нас звертаються, вимагає від нас посиленої уваги до супроводу і наповнення саме тих розділів, які користуються найбільшим попитом. До найбільш рейтингових належить розділ “Документальні виставки on-line” (зафіксовано понад 350 тис. запитів). Друге місце традиційно посідає розділ “Архіви України” - електронний довідник про склад і зміст архівних фондів (бл. 150 тис. запитів). На третьому місці - “Голодомори в Україні” (бл. 100 тис. запитів). Далі у переліку найбільш запитаних розділів - Нормативна база”, “Публікації на сайті” (переважно - електронні версії путівників і анотованих реєстрів описів), “Новини та “Анонси”.

За браком часу я змушений залишити поза увагою багато інших важливих проблем інформаційної сфери, зокрема, щодо археографічної діяльності архівів, взаємодії з академічними дослідниками і інституціями, міжнародних видавничих проектів. Ми не встигли обговорити проблему гуманітарної місії архівів у формуванні напрямків історичних досліджень через оприлюднення нових масивів інформації, проблеми громадянської відповідальності, громадянської позиції і дотримання Кодексу етики архівіста. Сподіваюся, ми ще матимемо можливість продискутувати ці та інші аспекти.

На завершення дозвольте ще раз наголосити, що стиржньовим завданням нашої інформаційної діяльності залишається забезпечення державної політики у сфері архівної справи і діловодства, збереження гуманітарних ціннісних орієнтирів, що їх виробило суспільство за останні півтора десятиліття, зокрема, шляхом надання громадянам вільного доступу до ретроспективних інформаційних ресурсів держави, основний сегмент яких зберігається у державних архівах.



Дякую за увагу.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка