Прикарпатського



Сторінка6/21
Дата конвертації13.04.2016
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Олег Гуцуляк. Історіософія кенозису Русі: від Малоросії до України




е не повинно нас дивувати, бо київський князь і його оточення діяли за словами святого Павла: “Нехай кожен залишається в стані в такому, в якому покликаний був” (1 Кор. 7:20).

Відхід Руської церкви від князя-кагана, отже, відіграв певну позитивну роль для утвердження християнства на Русі. Але, зрештою, “нагулявшись і натішившись сво­бодою”, вона, мов блудний син, знову ж припала до ніг свого оборонця.

Відбулося це 1441 року, тоді, коли київський митрополит, грек Ісидор, уже як один із кардиналів Римської церкви, з амвона Успенського собору в Москві прочитав буллу Флорентійської унії – акт зречення православної віри (спільно з Ісидором унію підписав єпископ Аврамій Суздальський, її також підтримали візантійський імператор Іоанн VІІІ Палеолог і патріарх Константинопольський Іосиф ІІ), і коли після три­ден­ного шоку всіх руських ієрархів церкви тільки великий князь Василій Васильович ого­лосив Ісидора єретиком. Із цього моменту “… таїнство світової правонаступності на оборону чистого православ’я до кончини віку віднині незримо перейшло з падаючого другого Риму на Москву, і її воїстину благовірний князь Василь Васильович отримав найвище посвячення в дійсного царя всього світового православ’я, “браздодержателя святых Божиих церквей” [6, с.36]. Тому закономірним убачалося падіння з’єретиченого Константинополя 1453 року під копита кінноти Османської імперії: “… Відокремили релігійне суспільство від суспільства світського: перше закрили в монастирях, а forum надали язичницьким пристрастям та законам… що стосується морального життя, то в неї відібрали її активну силу, нав’язуючи їй, як верховний ідеал, сліпу покірність владі, пасивне послушання, квієтизм, тобто заперечення людської волі та сили”, – зазначає В.Соловйов [7, с.70–71].



З XІІІ ст. Pax Moscovitana стала тим феноменом, яким століттями раніше була для католицької церкви Ірландія (Hibernia). У.Еко пише: “… На той час решту Європи було перетворено на купу руїн. Одного чудового дня довелося проголосити недійсними всі хрещення, проведені деякими галльськими священиками. Виявилося, що ті хрестили in nomine patris et filiae (во имя отца и дщери), і не тому, що сповідували нову єресь та вважали Христа жінкою, а через те, що майже не вміли говорити латиною… Пірати з крайньої Півночі допливали ріками до самого Риму та грабували його. Язичництво розвалювалося, християнство ще не встигло його замінити. І серед цього всього одні тільки монахи Ібернії у своїх монастирях писали й читали, читали й писали. І малю­вали. А потім кидалися в човенці, скріплені зі звіриних шкур, та плили до ось цих земель і заново навертали їх у християнство, мовби мали справу з невірними. Ти ж був у Боббіо? Його заснував Святий Колумбан – один з таких монахів. Так що вибач їм їх дику латинь. На той час у Європі справжньої латині вже не залишилося. Вони були великими людьми…” [8, с.265].

Але вся відмінність у тому, що дика латинь” Московщини стала “русской ре­чью”, прижилася в угро-фіннських племен, у той час як у більшості германців “дика латинь” зазнала поразки через їх початкову вірність аріанству з його апеляцією до етнічності (тільки германське плем’я франків прийняло одразу католицтво… і стало романомовним).

З навалою монголо-татар Північно-Східна Русь, за К.Марксом, пройшла ту жах­ли­ву й негідну школу, у якій склалася та звеличилася Москва. Вона досягла своєї могутності тільки завдяки віртуозності в мистецтві іга… Зрештою, Петро І поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордим честолюбством монгольського во­лодаря, котрому Чінгіз-хан заповів місію завоювання світу. Як визнає євразієць Петро Савіцький, без “кнуто-татарщини” не було б Росії: “… Велике щастя Русі, що в момент, коли в силу внутрішнього розкладу вона повинна була впасти, вона дісталася татарам, і нікому іншому. Татарва – нейтральне культурне середовище, що приймало “всіляких богів”… Якби її взяв Захід, він вийняв би з неї душу… Татарва не змінила духовної сутності Росії… Росія – наступниця Великих Ханів, продовжувач справи Чінгіза і Тимура, об’єднувача Азії” [9, с.21].

Та чи слід вважати щастям, запитує К.Касьянова, що Росія завдяки “татарві” перервала ріст держави за програмою “окружного самоуправління”? Держава в Московії була накладена зверху, і, по суті, подальша історія відбувається під знаком взаємостосунків держави та суспільства, а точніше, тієї малої соціальної соти, думка котрої є для окремої людини істинною реальністю [10, с.76].

У цих умовах Південна Русь чітко усвідомила свою долю маліти перед тим, хто має рости (пор.: Іоанн. 3:30) (у православній традиції родовід московитів виводиться від біблійного Мешеха – “Високого”), отримуючи на це божественну благодать.

Сучасні етнологи вважають, що своєрідною матеріалізацією слів Іоанна Предтечі “йому доля рости (αύξάνειν, auksanein), а мені малитися” (έλάττοϋσθαι, elattousthai) – стало прикріплення народження Ісуса Христа до зимового сонцестояння, а Предтечі – до літнього. Ця солярна символіка була службовим знаряддям передачі теологічної доктрини, оскільки це здійснив католицький агіограф ХІІІ ст. Іаків Ворогинський. Зокре­ма, народне повір’я про триразове зупинення сонця в день свого різдва символізує триразове знайдення (обрітіння) голови Іоанна Хрестителя. Саме в староєврейському оригіналі ім’я Іоанн звучить як Ієгоханан, тобто “дар Божий” та є, на думку пред­став­ників “міфологічної школи”, народноетимологічним переосмиленням імені давньо­се­мітського божества води та культуртрегера Оанна, тотожного шумерському богові зла­ків Ашнану (Еа-Ашнан > Оаннес > Іоанн). Не дивно, що на українському ґрунті Іоанн Предтеча осмислився тотожним архаїчному богові води та злаків (Іванові) Купало.

Але якщо образ змаленого Іоанна Предтечі символізував майбутнє звеличення (“афар”) “в кінці часів” у якості “слави”, то Ісус Христос, як зазначав св. Ніл Анкір­ський (пом. 430 р.), шляхом кенозису (умаління) став можливістю для людей сьогод­нішніх особистих контактів з Богом: “… Бог сам… змалив себе, щоб стати доступним духовному сприйняттю людей, щоб ще в цьому житті душі їх “насолодилися світлом невимовної насолоди”. Якщо чоловік докладе зусиль, то на власному досвіді дійсно зримо відчує небесні блага, невимовне блаженство (τρυφή, trofe), безмежне багатство Божества” [11, с.68].

Тому для соціального, земного буття Русі-України, поневоленої агарянами та ла­ти­ністами, стала знаменною ідея апокатастазису (άποκατάστασις, apokatastasis) – благісного повернення людства до першоствореної чистоти ще в земному житті (Дії 3:21). Як стверджував Оріген, усі духи, отже, і духи потойбіччя, навіть диявол з його клевретами, зрештою, будуть прощені й просвітяться, щоб поступитися новій епосі. Ті ж самі погляди виявляємо в есхатології Климента Александрійського, але найбільш витончену та онтологічно завершену форму ця ідея набула у філософсько-теологічних творах Григорія Нисського [12, c.146–159].

V Вселенський Собор піддав прокляттю саме варіант учення Орігена про апо­катастазис (за яким, начебто після вселенського прощення духи знову відпадуть, і все почнеться з початку), а не православне вчення про апокатастазис (!), і при цьому за Орігеном залишається почесне визначення “Учитель Церкви”. Католицтво зігнорувало приклади можливості невиконання пророцтв у Біблії (як не здійснилося пророцтво щодо жителів Ніневії, бо вони покаялися). Таким можливим невиконанням, на думку православних, є пророцтво про вічні пекельні муки: “… Але ніколи, ніколи не називали й не назвемо Бога винуватцем вічної кари й муки, і ніби чоловіконенависного, бо Він Сам сказав, що на Небі буває радість, коли один грішник кається. Вірити й мислити так ми не посміємо ніколи, поки маємо свідомість. А тих, хто так говорить і думає, ми піддаємо вічній анатемі, і визнаємо, що вони гірші від усіх невірних” [13].

В

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка