Прикарпатського



Сторінка5/21
Дата конвертації13.04.2016
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

ББК 87.3 (4 Укр) Олег Гуцуляк

ІСТОРІОСОФІЯ КЕНОЗИСУ РУСІ: ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ

У статті розглянуто етапи трансформації української християнсько-есхатологічної ментальності (Русь – Малоросія – Україна), викликаної колізіями історії та поневолення. Запропоновано погляд, за яким із часів навали монголо-татар у Київській Русі виникає особлива історіософська концепція “покарання Божого за гріхи” і добровільного прийняття їх (“кенозис”, “умаління”) як знак визволення та звеличення “в славі” в грядущому Царстві Божому.

Ключові слова: ментальність, есхатологія, православне християнство, Київська Русь, Малоросія, Московщина, Україна.


Згідно з ортодоксальним християнським світовідчуттям, Господь карає не лише грішників, але й землі, які вони населяють, – “б’є по площині”. Карає, як Отець, відступаючих від нього, щоб урятувати їх, привести, повернути до істини: “… Себто есть батогъ Его, да негли встятувшеся вспомянемъся от злого пути своего…” У “Повісті временних літ” у записі 1068 року про нашестя половців на Русь читаємо: “ Земли же согрешивши котории любо, казнить Богъ смертью, ли градомъ, ли наведеньемъ поганых, ли ведромъ, ли гусеницею, ли иными казньми, аще ли покаявшеся будемъ…” [18, с.181–183, 233–235, 241–243]. Звідси досить нейтральне й навіть м’яке ставлення до половців, а пізніше до монголо-татар: не як до заклятих ворогів (хоча вони, звичайно, “погані”, тобто язичники), але як до “бича Божого”. Зовнішня причина бід – напад кочівників, внутрішня – наші власні гріхи. Серапіон Володимирський у своїх проповідях такими ж словами виховує свою паству через сорок років після початку монголо-татарського іга [19, с. 440–441, 444–448].

Спроба подолання зовнішньої причини – неправильний шлях, шлях примноження зла й гріха. Прагнучи в даний момент силою звільнитися від ворога, людина показує, що вона не приймає покарання Божого, не прагне постраждати за свої гріхи. Логіка літописця така: усунути слід внутрішню причину, і зовнішня усунеться з Божого дозволу.

Іноді власне самі покарання свідчать про особливість та обраність, бо показують, наскільки важливо Всевишньому спрямувати того, кого карають, на істинний шлях. Зазвичай той, хто карає дитину, яка поводить себе погано, – це її люблячий батько. Батькові не байдуже, що буде із сином, йому важливо наставити його на правильний шлях. Бог карає, як люблячий батько, як сказано в Біблії: “І пізнаєш у серці своєму, що як настановлює чоловік сина свого, так Господь, Бог твій, настановлює тебе” (Второзакон. 8:5).

Тому страшне не покарання, бо воно є свідченням уваги, піклування, промислу і, більше того, – любові Божої, а страшною є богозалишеність.

Б
© Гуцуляк О., 2012
езумовно, гріхом, за яким
Русь зазнала такої страшної кари, як навала степових орд “агарян” (монголо-татар), був відхід руських церковних ієрархів від велико­князівської влади, зумовлений прагненням “славитися” – здобути владу, аналогічну до тієї, яку мають на Заході римо-католицькі єпископи.

Проти цього “марнославства” та шукання ієрархами влади рішуче виступав пре­світер Фома Любимич. І перед ним змушений був оправдуватися у своєму “Посланні” навіть сам київський митрополит Климент Смолятич, зазначаючи, що владу він має з волі Божої, а отже, безглуздо противитися їй [1, с.31]. Тільки через дев’ятсот років після цього Володимир Соловйов у праці “Про духовну владу в Росії” (1881 р.) за­значав, що в Смолятича та у всіх його спадкоємців духовна влада визнається сама по собі як принцип і ціль, у той час як істинним християнським принципом є Христос, а ціллю – Царство Боже й правда Його.

Розширення світської влади церкви було зумовлене впливом християнських начал, охоронницею яких і була церква. У своїх храмах вона відкрила притулок рабам і бідним, вона впустила їх у свої ряди, але “… входячи у склад середньовічного суспільства, вона не могла віддалитися від його звичок, вона повинна була відати землями, їй приналежними. Залишилася з тих часів приказка: під посохом єпископа добре жити. Раби церковні користувалися більшими правами, ніж раби світських власників. У стінах монастирів знаходять сліди того, що в 9 сторіччі церковні власники укладали зі своїми рабами умови, і, таким чином, в Італії, особливо на півночі, церковні раби повинні були на церкву три дні працювати, решту часу споживати для себе. Церква часто відступала землі своїм рабам <на правах користування (emphiteusis)>; із цих ось власників утворилася велика кількість дрібних власників” [2, с.268]. Та й ідеологія на той час, як зазначає Дм.Чижевський у своїй книзі “З двох світів: Нариси з історії відносин слов’ян і Заходу” (Гаага, 1956), зовсім не залежала від класових симпатій чи антипатій, а ідеологія була християнською й усі конкретні життєві питання неодмінно пов’язувалися з християнською традицією.

Відхід церкви від великокнязівської влади, прагнення церкви до політичної діяль­ності, унезалежнення від земного (київського) кагана (від ст.-євр. “кахан” – “оборо­нець”) привело до того, що церква, за зауваженням В.Липинського, “… у той спосіб на­близилась до мас та збільшила свій авторитет моральний, духовний … і коли (під впли­вом, між іншим, нового, татарського завоювання) в масах українських забувся факт насильного прищеплення християнської релігії, ця релігія і церква стали для нас вірою і церквою батьків” [3, с.22, 30–32]. Тільки із цієї позиції, на наш погляд, слід підходити до позитивної оцінки Іваном Вагилевичем монголо-татарського завоювання: “… Поява татар становить головну епоху в південноруській історії, бо через них південноруський народ при поваленні справді незалежного, але слабкого державного існування піднісся до вершин слави, яких ледве чи сягав який-небудь інший із стародавніх, завдяки своїм козакам, борцям за волю предків, їх інституції і вірі” [4, с.40].

Протистояння двох влад, кагана та Церкви, набуло такого характеру, що літописи як виразники церковної історіософської концепції влади майже нічого не повідомляють про князя Володимира Святославича Хрестителя після його хрещення. Як говорить ака­демік Борис Раушенбах, Володимир не був слухняним виконавцем волі своїх духовних отців, коли їх поради були корисні тільки Константинополю й розходилися з потребами Києва. Не прийшле духовенство “командувало” Володимиром, а навпаки [5]. Вважаємо, що згадка в літописі від 996 року про те, як Володимир-неофіт відмінив смертну кару через боязнь гріха, але потім, слухаючись настанов церковників (“треба карати розбійника, але з розсудом”), відновив її, мала б свідчити про послух Воло­ди­мира, одначе літопис одразу ж після розповіді про це зазначає, що Володимир після виконання цих настанов “жив по установі батьківській та дідівській”, тобто за звичаями русичів.

Ц

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка