Прикарпатського



Сторінка14/21
Дата конвертації13.04.2016
Розмір3.94 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

Показники взаємозв’язків між досліджуваними параметрами







Проста сенсомоторна реакція, слабкий сигнал, моторний період

Проста сенсомоторна реакція, сильний сигнал, латентний період

Складна сенсомоторна реакція, моторний період

Потреба у включенні

Pearson Correlation

,421

,740*

,425

Sig. (2-tailed)

,299

,036

,294

Потреба в контролі

Pearson Correlation

-,718*

,380

-,709*

Sig. (2-tailed)

,045

,353

,049

* Кореляція є значущою на рівні 0,05.
Ми встановили, що зі збільшенням показників простої сенсомоторної реакції (сильний сигнал, латентний період) зростає показник параметра потреби у включенні
(р ≤ 0,05); зі збільшенням показників простої сенсомоторної реакції (слабкий сигнал, моторний період) зменшується показник параметра потреби в контролі (р ≤ 0,05); зі збільшенням показників складної сенсомоторної реакції (моторний період) зменшу­ється показник параметра потреби в контролі (р ≤ 0,05).

Як видно з табл. 1, ми встановили негативний кореляційний зв’язок параметра “потреба в контролі” методики дослідження сімейних взаємин і тими виведеними в таблицю параметрами сенсомоторних реакцій, у яких вимірювався час моторного періоду. Аналогічний параметр сенсомоторної реакції, у якому вимірювався латентний період, позитивно корелює з параметром “потреба у включенні”. Таким чином, зі зростанням потреби опиратись на контроль і силу під час створення й зберігання гармонійних стосунків із людьми (“потреба в контролі”) знижується моторний період реагування. Отож, зважаючи на те, що, як свідчать результати досліджень Т.А.Пан­те­лєєвої [18], А.Х.Пашиної та В.Б.Швиркова [19], В.П.Лісєнкової [11], динаміка три­валості моторного періоду може бути зумовлена тренуванням рухів, для інтерпретації вищеописаного результату необхідним є додаткове дослідження, яке б передбачало врахування чи виключення фактора тренування.

Варто зауважити, що збільшення тривалості латентного періоду сенсомоторної реакції більшість дослідників інтерпретує як зниження працездатності, тенденцію до виснаження [1; 8; 13; 18]. За індивідуальними особливостями часових характеристик сенсомоторних реакцій можна також робити висновки про деякі особливості психічних процесів і психологічні риси особистості.

Зокрема, час і темп сенсомоторних реакцій уважаються чутливими індикаторами функціональних станів, нейродинамічних та типологічних особливостей вищої нерво­вої діяльності; фізіологічних станів, які характеризують рівень досягнень (наприклад, тренованості в спортсменів, навики оператора); їх зміни включаються в синдроми ряду психічних захворювань [3]. Результати дослідження А.С.Арутюнової та С.М.Блінкова [2] дозволили встановити значущі відмінності в латентних періодах реакції, які ви­мірювалися на лівій і правій руці пацієнтів із пухлинами мозку, і відсутність таких відмінностей у здорових досліджуваних. Установлено відмінності в часі реакції також між хворими атеросклерозом і здоровими особами [3, с.416]. Поряд з іншими показ­никами час реакції використовується в авіаційній медицині під час відбору осіб, які найбільш придатні до професії пілота [4].

Суперечливими є дані про стійкість індивідуальних особливостей часу сенсо­мо­торної реакції. Ученими було помічено, що паралельно до добових коливань тем­ператури тіла, пульсу відбуваються незначні протилежно спрямовані коливання часу реакції. Впливають на час реакції також уживання окремих лікарських середників.

Є.І.Бойко зазначає, що зміна часу голосової реакції спостерігається також із віком. Зокрема, в осіб із незначними старечими змінами вищої нервової діяльності при одночасному здійсненні рухової реакції руки й захисного моргального рефлексу постійно зберігаються значні коливання прихованих періодів, у той час як в осіб се­реднього віку вони швидко зникають. У глибокій старості рухові реакції характери­зу­ються ще більш значними коливаннями прихованих періодів, що, на думку дослідників, пов’язано зі зменшенням збудливості півкуль головного мозку й посиленням нега­тивної індукції в процесі старіння. Є.І.Бойко [3, с.301] наводить результати досліджень різних учених, згідно з якими, починаючи з 3,5 років і закінчуючи студентським віком, поступово скорочується час реакції. Після 40 років час реакції поступово стає все більшим відповідно до процесу старіння організму. Триваліший час реакцій спо­стерігається в дівчат у порівнянні з хлопцями та в жінок у порівнянні з чоловіками.

Ю.А.Александровський і Б.І.Бенькович [1] наводять результати досліджень, у яких зафіксовано достовірне збільшення латентних періодів простих і диферен­ційо­ваних слухових і зорово-моторних реакцій, зниження точності реакцій на рухомий об’єкт у хворих із невротичними розладами. На думку вчених, це може свідчити про значну міру інертності нервових процесів у центральній нервовій системі дослі­джу­ваних невротиків (окрім осіб із гіперстенією та афективною нестійкістю; у порівнянні з контрольною групою).

Саме тому ми можемо припустити, що у встановленому нами взаємозв’язку, у якому зі зростанням потреби подобатись, привертати увагу й інтерес, прагнення до­могтися схвалення та визнання зростає тривалість періоду реакції, який пов’язаний із процесом прийняття рішення й поширення збудження до ефектора, вказана характе­ристика поведінки студенток у взаєминах зі своїми батьками призводить до зниження працездатності й погіршання їхнього функціонального стану.

Поряд із цим, зважаючи на кількісно невелику вибірку осіб, які взяли участь у нашому дослідженні, отримані нами результати потребують перевірки на більшій, репрезентативній вибірці досліджуваних. Доцільним є також вивчення взаємозв’язку характеристик сенсомоторних реакцій індивіда з більш широким набором параметрів сімейних і позасімейних взаємин досліджуваних різного віку.

Отримані нами дані в сукупності з результатами досліджень інших учених [9; 12; 13; 15; 18] свідчать про необхідність урахування особливостей структури сенсомо­тор­них реакцій людини у всіх дослідженнях часу реакції індивіда.

Т
Христина Шибіста, Юрій Сидорик. Особливості часу сенсомоторної реакції в студенток з різними …



аким чином, ми встановили наявність статистично значущих взаємозв’язків між параметрами часу сенсомоторних реакцій студенток та характеристиками їхніх взаємин із батьками. Зважаючи на те, що показники часу реакції індивіда характеризують його функціональний стан, на наш погляд, отримані результати дослідження свідчать, зок­рема, про те, що від характеристик сімейних, дитячо-батьківських взаємин особистості залежить її психічний стан, міра її адаптованості в соціальному середовищі.

Установлені взаємозв’язки свідчать про перспективність з метою профілактики виникнення станів дезадаптації студентської молоді, покращення їхнього самопочуття проведення спеціальної роботи, спрямованої на психокорекцію сімейних взаємин. Екс­периментальні напрацювання в зазначеному ракурсі також залишаються актуальними й перспективними.




  1. Александровский Ю. А. Пограничные психические расстройства / Ю. А. Александровский. – М. : Медицина, 2000. – 496 с.

  2. Арутюнова А. С. О совместной работе обоих полушарий при очаговых поражениях мозга человека / А. С. Арутюнова, С. М. Блинков // Журнал высшей нервной деятельности. – 1954. – IV. – С. 651–661.

  3. Бойко Е. И. Время реакции человека / Е. И. Бойко. – М. : Медицина, 1964. – 440 с.

  4. Будяк Н. И. Последствия двигательных реакций как показатель индивидуальных особенностей и функционального состояния высшей нервной деятельности человека / Н. И. Будяк // Журнал высшей нервной деятельности. – 1962. – ХІІ. – С. 1028–1033.

  5. Бэрон Р. Агрессия / Р. Бэрон, Д. Ричардсон. – С. Пб. : Питер, 1997. – 336 с.

  6. Витек К. Проблемы супружеского благополучия / К. Витек. – М. : Прогресс, 1988. – 144 с.

  7. Гурко Т. А. Воспитание детей в семье / Т. А. Гурко // Положения детей в РФ / Гурко Т. А., Куп­риянова Е. И., Малярова Н. В. – М. : Энергия, 1995. – 283 с.

  8. Современная экспресс-диагностика психомоторной деятельности детей и подростков / М. Ю. Кар­ганов, Г. Д. Комаров, В. Р. Кучма [и др.] // Теория и практика гигиены детей и подростков на рубеже тысячелетий / под. ред. В. Р. Кучмы. – М., 2001. – С. 244–267.

  9. Карпенко А. В. Колебательная структура психофизиологических показателей как источник инфор­мации о продуктивности умственной деятельности / А. В. Карпенко // Физиология человека. – 1988. – Т. 14, № 5. – С. 730–738.

  10. Кратохвил С. Психотерапия семейно-сексуальных дисгармоний / С. Кратохвил. – М. : Медицина, 1991. – 336 с.

  11. Лисенкова В. П. Зависимость времени простой сенсомоторной и дизъюнктивной реакции от фактора тренировки / В. П. Лисенкова // Экспериментальная и прикладная психология : Ученые за­писки Ленинградского университета. – 1973. – № 368. – Вып. 5. – С. 60–67. – Серия психо­логических наук.

  12. Личко А. Е. Подростковая психиатрия / Личко Андрей Евгеньевич. – Л. : Медицина, 1979. – 336 с.

  13. Лоскутова Т. Д. Оценка функционального состояния центральной нервной системы по параметрам простой двигательной реакции / Т. Д. Лоскутова // Физиологический журнал СССР. – 1975. – Т. 61, № 1. – С. 3–12.

  14. Мороз М. П. Экспресс-диагностика функционального состояния и работоспособности человека / М. П. Мороз. – С. Пб. : ИМАТОН, 2003. – 38 с.

  15. Мороз М. П. Методология оценки и прогнозирования работоспособности человека-оператора / М. П. Мороз, И. В. Чубаров. – С. Пб. : Петроцентр, 2001. – 80 с.

  16. Муровцева О. В. Адаптация как общенаучное понятие / Ольга Валерьевна Муровцева. – М. : Могилев, 1986. – 192 с.

  17. Обозов Н. Н. Межличностные отношения / Обозов Николай Николаевич. – Л. : Лига, 1978. – 196 с.

  18. Пантелеева Т. А. О временной структуре сенсомоторных реакций / Т. А. Пантелеева // Вопросы психологии. – 1981. – № 5. – С. 74–84.

  19. Пашина А. X. О сокращении времени реакции при обучении. / А. Х. Пашина, В. Б. Швырков // Теория функциональных систем в физиологии и психологии. – М., 1978. – С. 347–357.

  20. Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии : учеб. пособ. / В. Д. Балин, В. К. Гайда, В. К. Гербачевский [и др.] ; под общ. ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. – С. Пб. : Питер, 2000. – 560 с.

  21. Столин В. В. Семейные трудности: какие и почему? / В. В. Столин, А. Г. Шмелёв. – М. : Речь, 2001. – 348 с.

  22. Янкова З. А. Городская семья / З. А. Янкова. – М. : Наука, 1979. – 184 с.

  23. Bradshow J. Bradshow on: The family. Health communications / J. Bradshow. – Inc. Deerfield Beach, Florida, 1988. – 550 р.


With the help of computerized software was registered and duration of latent periods of motor responses to stimuli in the students and compared the results with the performance of individual options investigated the relationship with their parents. Found that increased efforts to students in their relationships with parents to obtain approval to attract attention and interest correlates with high levels of duration of latency response to a stimulus.

Key words: sensomotor reaction latency period sensomotor reactions, functional status, relationship in the family.

УДК 37.017.4

ББК 74.580.050.5 Віра Кудлач-Мельник

ВИХОВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОСТІ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ

ДИСЦИПЛІН ФІЛОСОФСЬКОГО ЦИКЛУ
У статті теоретично обґрунтовано систему громадянського виховання та визначено її роль у науково-педагогічній практиці викладання предметів філософського циклу. Окреслено історіософські тенденції розвитку громадянськості в поєднанні з патріотичними, національними та загально­люд­ськими почуттями.

Ключові слова: громадянськість, громадянське суспільство, громадянське виховання.
Сьогодні, у часи динамічної зміни структури та якості людської цивілізації, ду­хов­ного очищення, починаємо глибше осмислювати самі себе. Кожна свідома людина хоче пізнати минуле своїми, доступними їй засобами, покладаючись на пропущені крізь себе достовірні історичні факти, на суспільну мораль, на досвід пережитого лиха, на власне розуміння добра, зла, справедливості. Нині виникла необхідність переоцінення сутності процесу виховання молодого студентського покоління, актуальною стала проб­лема виховання громадянина в її історичному аспекті, визнання громадянських якостей особистості тими цінностями, які були прийняті в конкретний історичний період розвитку суспільства й держави.

Недостатня увага до громадянського чинника в суспільно-політичному розвитку нашої країни спричиняє відсутність динамізму людського потенціалу, зумовлює невід­повідність попередніх знань і навичок новим обставинам, почасти демонструє функ­ціональну неграмотність та професійну некомпетентність. У сучасних умовах, коли наше суспільство шукає вихід із кризового стану, коли відсутня для більшості громадян України загальнонаціональна ідея як основа загальної єдності, згоди й міцного громадянського миру, молоде покоління гостро потребує нового пояснення сенсу змін, що відбуваються. Значна частина нашої молоді намагається пристосуватися до життя, головним чином у матеріальному плані, і, як наслідок, зростає агресивність, жорсто­кість, песимізм, скептицизм, байдужість, страх, готовність до порушення правових ре­гулятивів соціуму заради досягнення власної мети.

А
© Кудлач-Мельник В., 2012
ктуальність зазначеної проблеми зумовлена тим, що саме дисципліни філо­соф­ського циклу покликані виховувати громадянина України, здатного до самовизначення й самовдосконалення, готового самостійно навчатися, творчо працювати й жити; фор­мувати в студентів активну громадянську позицію – компетентну людину, здатну до активної діяльності та співпраці в громадянському суспільстві. Мета статті – акцен­тувати увагу на філософському аспекті теоретичного обґрунтування та особливостей системи громадянського виховання, упровадження її в науково-педагогічну практику вивчення предметів суспільно-гуманітарного циклу.


Віра Кудлач-Мельник. Виховання громадянськості під час вивчення дисциплін філософського циклу



Важливою умовою для створення системи виховання громадянськості у вищих навчальних закладах є використання досвіду педагогів, діяльність яких спрямована на впровадження громадянської освіти в навчально-виховний процес різних освітніх уста­нов. Цікавими є наукові доробки педагогів О.Сухомлинської [11], О.Пометун [10], П.Вербицької [3] та ін. Більш загальній проблемі розвитку громадянського суспільства присвячені праці таких філософів-науковців, як Г.Нестеренко [8], С.Дробязко [5], М. Каган [6], І.Пасько [9] та ін.

У процесі вивчення дисциплін філософського циклу необхідно формувати високо­освічену, моральну людину. Громадянське виховання спрямоване на становлення осо­бистості, здатної реалізувати інтереси суспільства, держави й свої власні, які були б спрямовані в позитивному руслі до суспільних структур державної влади, загальних цінностей і норм, до свого стану й ролі в суспільстві. Поступово наша країна вступає на шлях формування демократичної, правової держави й становлення громадянського суспільства. Успіхи в цих процесах залежать не лише від розвитку економіки, удоско­налення законодавства й модернізації правових відносин, але й від готовності осо­бистості жити в нових економічних і соціально-політичних умовах. Сьогодні стало очевидним, що співіснувати в громадянському суспільстві – це нелегка справа. Маючи особисті потреби, слід визнавати й брати до уваги потреби оточення, приймати істотні відмінності способу життя та розуміти мову іншої людини, уміти знаходити консенсус та кооперуватися з іншими задля досягнення спільних цілей.

Філософські дисципліни звертаються до усвідомлення сутності тих перетворень суспільства, які засвідчують перспективну тенденцію його розвитку. Сучасна філософія переповнена роздумами про майбутнє людства, глобальні проблеми сучасності, що базуються на філософських поглядах В.Вернадського, А.Швейцера та ін., мають на меті глибоке усвідомлення студентами того, що їх вирішення залежатиме від рівня сформо­ваності в останніх громадянської компетентності. Згідно з твердженням А.Бергсона: “У людській душі є процес постійного розвитку” [2, с.130], навчаємо студентів під час викладання дисциплін філософського циклу бути толерантними, терпимими до інших поглядів, співпрацювати в колективі, поважати права інших. Це важливі цінності, що впливають на формування міжлюдських стосунків і визначають способи поведінки в демократичному суспільстві, допомагають відчути імперативи нашого сьогодення.

Громадянське суспільство має широкий соціокультурний зміст, ставить за мету розвиток і захист суспільних інтересів у межах правового поля. На думку М.Каган, громадянське суспільство – це визначений тип суспільних відносин, відносин грома­дян, і воно є творінням культури. Подібно до інших форм організації суспільних від­носин, громадянське суспільство породжує відповідні йому типи духовної та художньої культури. Іншими словами, громадянське суспільство, за своїм визначенням, є плодом сумісної творчості суспільства й культури. Тільки поверхневе розуміння гро­мадянського суспільства може зводити його до першої – буттєвої – тріади, оскільки форми духовного й практичного (художнього) самоусвідомлення реальної практики громадянських відносин, нею породжених та тих, що її обслуговують, складають необ­хідний культурний “шар” цього соціально-історичного утворення, без виявлення ролі якого неможливо отримати адекватне про нього уявлення [6, с.51–52].

Арістотель у своїй роботі “Політика” не називав суспільство громадянським, але вже намагався розмежувати термінологію держави й суспільства, у якому б особа во­лоділа сукупністю громадянських прав [1, с.467]. Він уважає таке суспільство “сі­мейною общиною”, “племінним союзом” , намагаючись таким чином відділити його від “державної общини” [1, с.410]. Громадянин, згідно з Арістотелем, є особою, яка на­ділена певними правами й обов’язками в цьому суспільстві, саме вони визначають її статус, тому мислитель розрізняв поняття “права людини” і “права громадянина”. Громадянин здатен як керувати, так і підпорядковуватися. Відтак Арістотель визначав людину істотою політичною й суспільною [1, с.401]. Філософ писав про необхідність і здатність особи існувати і в суспільстві, і в державі, громадянином якої вона є. Грома­дянин є одночасно суб’єктом суспільних відносин, роблячи суспільство громадянсь­ким, і суб’єктом державних відносин.

Одним із перших, хто порушив питання про місце людини-громадянина в су­спільстві, взаємовідносини суспільства та держави, ужив поняття “громадянське су­спільство”, розробив концепцію громадянськості, був Томас Гоббс. Філософські погляди Гоббса були співзвучні з ідеями, висловленими його сучасниками Ф.Беконом, Г.Галілеєм, Р.Декартом. Гоббс обґрунтував систему поглядів щодо проблем функціо­нування держави й прав громадян у своїх творах “Левіафан”, “Про людину”, “Філо­софські основи вчення про громадянина”. Автор уважав найвищим благом грома­дянське суспільство, у якому панує громадянський мир.

Гоббс проголосив пріоритет людини-громадянина, виявив обов’язкові функції держави, оскільки людина, переходячи від стану “війни всіх проти всіх” (її природний стан) до угоди про державно-суспільне життя (суспільний стан), покладається на владу держави, яка є гарантом виконання угоди. Дії людини, на думку Гоббса, мають регулюватись ухваленим для всіх законом. Люди повинні дотримуватися єдиного закону, оскільки, за висновком Гоббса, “немає угоди без засвідченої волі того, хто погоджується” [4, с.42]. Угоди, оформлені у вигляді закону, мають виконуватись.

Сьогодні громадянське суспільство визначається різноманітними моделями, в основу яких покладено критерії, що характеризують стан конкретного суспільства з ура­хуванням його культурної складової. Сучасні тенденції розвитку українського суспільства висунули на передній план проблему громадянськості – як якості суспільства та як якості особистості. Українські педагоги вже зробили певні кроки в розв’язанні цієї проблематики: розробляються концепції й програми громадянського виховання дітей та молоді.

У своїх пошуках розробники відштовхуються від власних світоглядних позицій, ідеологічних та ідейно-політичних уподобань, соціально-економічної ситуації та існую­чих реалій – віку студентів, форм їх організації, вищих навчальних закладів, індиві­дуаль­ного рівня розвитку тощо. Це лише перші кроки на тривалому й нелегкому шляху процесу формування майбутніх громадян України. І тут немає (і не може бути) одноманітного й уніфікованого підходу до вирішення цієї проблеми, про що свідчить й аналіз сучасних наукових розвідок: одні автори у своїх концептуальних твердженнях ставлять на перше місце в громадянському вихованні молоді в Україні державні інтереси, інші – інтереси особистості; перші висувають на передній план національну ідею та національні цінності, другі відштовхуються від загальнолюдських цінностей; відстоюють ідею полікультурності тощо.

Педагоги мають бути підготовлені до спектра відповідей на важливі для кожної людини філософські питання: “Що і яким чином викликає зміни в розвитку су­спільства?”, “Яке наше місце, роль і призначення в суспільстві?” У такому контексті має сенс наукове осмислення проблеми громадянського виховання. Необхідна певна про­педевтична робота з вивчення громадянськості. Так, громадянськість розуміємо як інтегративну якість особистості, що дозволяє їй відчувати себе соціально, морально, політично й юридично дієспроможною. Громадянськістю вважаємо готовність і здат­ність людини, грома­дянина до активної участі у справах суспільства й дер­жави на основі глибокого усвідомлення своїх прав та обов’язків. Поняття громадянськості тісно поєднується із громадянською відповідальністю – соціальною орієнтацією людини, що пов’язана з почуттям гордості за свою країну, її традиціями, символами тощо, перед­бачає зрі­лість політико-правової свідомості, почуття патріотиз­му, причетність до істо­ричної долі своєї Вітчизни та її народу, усвідомлення себе як повноправного члена соці­альної спільноти, громадянина своєї країни, повагу до прав та обов’язків гро­ма­дянина, державних законів.

Д
Віра Кудлач-Мельник. Виховання громадянськості під час вивчення дисциплін філософського циклу



о основних складових громадянськості відносимо моральну й правову культуру (почуття власної гідності, внутрішня свобода особистості, дисциплінованість, повага й довіра до державної влади, готовність виконувати свої громадянські обов’язки) у гармонійному поєднанні патріотичних, національних та загальнолюдських почуттів. Моральна культура включає в себе національні й загальнолюдські цінності, а правова культура є суб’єктивною основою й передумовою існування правової держави, для якої характерний високий ступінь актуальності громадянських якостей. Звідси виховання громадянських якостей (громадянськості) – це емоційно-почуттєве прилучення сту­дент­ської молоді до різних форм знання, розуміння, діяльності й поведінки, спря­мованих на прояви громадянськості. До громадянських якостей належать: любов до свого народу, краю, вітчизни, толерантність, демократизм, громадянська самосві­домість, громадянська гідність, громадянський обов’язок, громадянська відповідаль­ність, громадянська мужність, громадянська діловитість, працелюбність, повага до законів держави, чужої думки тощо.

Головна мета громадянського виховання – це підготовка молоді до життя в де­мо­кратичному громадянському суспільстві, визнання й прийняття цінностей останнього. Представлені вище визначення не претендують на закінченість формулювань і можуть стати предметом обговорення й дискусії. Як і всі дефініції, вони дещо абстраговані й відображають загальні підходи.

Шлях до такого тлумачення проблем громадянського виховання був складним, суперечливим і сповненим протиріч. Адже, перш ніж увійти в сучасний культурний, по­літичний, соціальний, морально-етичний обіг, вийти на державний рівень, ідеї гро­мадянського виховання в дусі демократії пройшли довгий і складний шлях. Через творчу спадщину філософів, педагогів, суспільних діячів ідеї громадянського вихован­ня були світоглядними уявленнями певних прошарків суспільства, а вже згодом, інко­ли, упродовж тривалого часу, піднімалися на рівень державної ідеології.

Такий процес спостерігається в соціально-філософських поглядах Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є, Дж.Локка та ін. Так, англійський філософ Дж.Локк, один із найпере­кон­­ливіших фундаторів ідеї толерантності, виховання характеру та інтелекту в гро­мадянському суспільстві, стверджував, що всі люди за своєю природою вільні й не­залежні, “накладають на себе узи громадянського суспільства – це домовленість з іншими людьми про об’єднання у спільноту задля зручного, спокійного й мирного спів­життя…” [7, с.172]. Разом із тим, на думку філософа, існування громадянського су­спільства можливе за умови зречення кожною людиною “своєї виконавчої влади за законом природи і передачі її суспільству … створення відомого органу влади, якому кожен у цьому суспільстві мусить коритися” [7, с.173].

Водночас можна прослідкувати й зворотний процес: держава, розбудовуючи свої ідейні, ідеологічні й політичні конструкти, використовувала положення та концепції, створені в інших історичних умовах, в інших соціально-економічних обставинах, онов­лювала й актуалізувала їх, пристосовувала до своїх умов, бо вони відповідали баченню політиками напрямів розвитку держави (так сталося з культурною античною спад­щиною в нацистській Німеччині).

Упродовж віків людство виробило два підходи до визначення мети гро­ма­дян­ського виховання (з деякими нюансами), які можна умовно розділити на два напрями: виховання в дусі республіканської громадянськості та ліберальної громадянськості. Республіканська громадянськість, що бере свій початок у класичних республіках Греції та Риму, розглядає особистість як члена політичного суспільства, його невід’ємну скла­дову. Фундаментальні принципи такого громадянства – відчуття належності до по­літичної спільноти як частини громадянського життя; вірність своїй Вітчизні, що передбачає незаперечне виконання правових норм суспільства; першочерговість гро­мадянських, державних обов’язків над індивідуальними інтересами.

Інший підхід до мети громадянського виховання, що йде від ідей Т.Джефферсона, базується на ідеях свобод і прав індивіда – це ліберальна традиція, її центральна ідея – усі індивіди рівні між собою й мають однакові права за будь-яких обставин; без прав не може бути будь-яких обов’язків. Ліберальна традиція включає три головні групи прав: громадянські, політичні та соціально-економічні, що сьогодні розглядаються як уні­версальні й неподільні; їх основою складають морально-етичні засади. Таким чином, ліберальна традиція підтримує права індивіда й захищає їх від будь-якого втручання влади, у той час як республіканська акцентує увагу на належності до колективу й на розвитку обов’язку, відповідальності.

Коли зробимо екскурс в історію, то побачимо, що республіканська грома­дян­ськість знаходиться в основі діяльності держав із сильною вертикаллю влади, досить часто з авторитарною формою правління. Інша концепція притаманна державам з більш-менш сформованою демократією, з розвинутим громадянським суспільством або ж із тенденцією до його розвитку. У наш час, тобто в Новітній історії, у суто педа­го­гічному аспекті ці дві ідеолого-політичні тенденції втілюються, як правило, в різних виховних концепціях. Республіканській традиції відповідає авторитарна концепція виховання, що відстоює позиції первинності, пріоритету інтересів держави, а не осо­бистості, підкорення людини державі. Таке розуміння громадянськості прослідковуємо від античності до сьогодення, від Платона до А.Макаренка.

За умови, якщо ліберальна концепція знаходиться в основі діяльності держави, то, як правило, у вихованні громадянськості превалює виховання, спрямоване на вільний розвиток індивіда незалежно від учителя, школи, світу дорослих і, зрештою, від дер­жави, тобто виховання особистості, яка перебуває не в гармонії із суспільством і дер­жавою, а в гармонії із собою й природою. Найбільш повно ця позиція відбилась у кон­цепції “природного виховання” Ж.-Ж.Руссо, ідеологічно й філософськи обґрун­тована в його “Суспільному договорі”, де права людини поставлені вище за права держави. Отже, як бачимо, у виховному процесі відображені дві головні тенденції: одна – ви­ховання людини для держави, друга – виховання людини насамперед для самої себе.

Проблема поєднання інтересів людини й громадянина змушувала вчених шукати шляхи її розв’язання. Зокрема, серед педагогів знаходимо таких, які намагались об’єднати ці два завдання – формування людини й формування громадянина – через поєднання громадянськості з людяністю, гуманізмом. Вони, з одного боку, через виховний процес долучали молоду людину до проблем держави, щоб вона пропускала їх через свої почуття, вчинки, емоції, дії, а з іншого, – усю свою педагогічну, виховну діяльність спрямовували на те, щоб педагог і навчальний заклад, як представники держави, сім’я, громадськість ураховували природні потреби студента, дбали про його вільний розвиток і саморозвиток, спонукали до ініціативи й тим самим виховували активних, свідомих громадян. Під час викладання філософських дисциплін найприй­нятнішим у процесі громадянського виховання вважаємо поєднання республіканської та ліберальної громадянськості.

Сьогодні перед викладачами постає складне завдання – виховати сократівську особистість, переконану в тому, що вона є громадянином України, яка водночас усві­домила б свою національну приналежність до народу України. Любов до рідної землі, отчого краю, до рідної мови, батьків – це природні почуття кожної людини, кожної національності, що живлять її патріотизм. З такої поваги й любові до рідного роз­вивається повага й любов до країни. З патріотизму індивідуального формується патріотизм загальнонародний.

Виховання в студентів громадянськості під час вивчення суспільствознавчих дис­циплін – одна з головних умов свідомого засвоєння ними програмового матеріалу. Сту­денти не просто засвоюють певну систему знань, а й учаться аналізувати, порів­нювати, узагальнювати. Використання проблемних завдань під час лекційних і прак­тичних занять дає можливість вирішувати завдання творчого характеру, поглиблювати знання з основ філософських наук, формувати наукові, творчо-пізнавальні вміння й практичні навички. Рівень їхньої сформованості залежить від особливостей організації діяльності.



У результаті самостійної пізнавальної діяльності у розв’язанні проблемних завдань збільшується обсяг знань та умінь, відбувається процес загального інтелек­туального розвитку особистості. Формування пізнавальної самостійності визначається взаємозв’язком змістової й процесуальної сторін процесу навчання і залежить від особливостей організації навчально-виховної діяльності студентів. Науковість навчання визначається не власним об’єктом знань, а тим шляхом, яким викладач підводить студентів до розуміння різних суспільних явищ, процесів. Це шлях міркувань, роздумів, спостережень, висування гіпотез, розв’язання завдань і проблем дослідницького характеру тощо.


  1. Аристотель. Политика / Аристотель // Сочинения : в 4 т. – Т. 4 / Аристотель. – М., 1983.

  2. Бергсон А. Два источника морали и религии / А. Бергсон. – М. : Канон, 1994.

  3. Вербицька П. Громадянське виховання учнівської молоді: сучасні аспекти розвитку / П. Вер­бицька. – К. : Генеза, 2009. – 168 с.

  4. Гоббс Т. Философские основания учения о гражданине / Т. Гоббс. – М. : Харвест ; АСТ, 2001.

  5. Дробязко С. Г. Генезис гражданского общества и основные этапы его развития / С. Г. Дробязко // Экономика. Управление. – 2002. – № 1. – С. 21‒23.

  6. Каган М. С. Гражданское общество как культурная форма социальной системы / М. С. Каган // Социально-гуманитарные знания. – 2000. ‒ № 6. ‒ С. 51‒52.

  7. Локк Дж. Про політичне чи громадянське суспільство : Про початки політичних суспільств / Джон Локк // Два трактати про врядування / Джон Локк. – К. : Основи, 2001. – С. 170–194.

  8. Нестеренко Г. Громадянське суспільство як сфера самоорганізації соціуму / Г. Нестеренко // Особистість у системі соціальних зв’язків : матеріали міжнар. наук.-теор. конф. – Х., 2005. – С. 278–281.

  9. Пасько І. Громадянське суспільство і національна ідея : Україна на тлі європейських процесів : Компаративні нариси / Пасько І., Пасько Я. – Донецьк : Східний видавничий дім, 1999. – 184 с.

  10. Пометун О. Громадянська освіта : метод. посіб. для вчителя / О. Пометун. – К. : Етна-1, 2008. – 96 с.

  11. Сухомлинська О. Громадянське виховання: спадщина і сучасність / О. Сухомлинська // Доба. Науково-методичний часопис з історичної та громадянської освіти. – 2007. – № 2. – С. 3–5.


The article substantiates theoretically the system of civil education and determines its role in scientific and pedagogical practice of teaching subjects of philosophical cycle. The historiosophical tendencies of the development of the citizenship combined with patriotic, national and universal human feelings are also described here.

Key words: citizenship, civil society, civil education.

УДК 141.7

ББК 87.6 Наталія Фреїк, Йосип Цимбрикевич

ЖИТТЯ І ЕНТРОПІЯ: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВПЛИВУ
У статті аналізується життя з точки зору фізики, взаємодія життя й ентропії на різних рівнях розвитку аж до людини та людського суспільства.

Ключові слова: життя, ентропія, смерть.
Л
© Фреїк Н., Цимбрикевич Й., 2012
юдина і суспільство є найскладнішими для пізнання, розуміння та зміни. Ак­туаль­ним стало не тільки пізнання людини в системі людина –
 суспільство, але й у системі людина–природа. Суспільне буття, середовище змінює людину, визначає її свідомість і поведінку, однак не повністю. Природа (людська) залишається майже не­змінною. Після всіх революцій (соціально-політичні, науково-технічні) людина так і за­лишилася жадібною, гордовитою, егоїстичною, схильною до всяких “маній”. З аналізу “людина–природа” постає проблема ентропії в житті загалом і в людському зокрема. Цієї проблеми торкалися психологи (Фрейд), фізики (Шредінгер), хіміки, біологи, суспільствознавці в минулому і сьогодні.

Метою нашої статті є спроба не тільки показати взаємодію життя з ентропією, але виявити, що можна протипоставити ентропії, загальмувати її на певний час, розумом і свободою започаткувати відхід від даної необхідності та створення нової.

Емпірично, фактично дуже легко відрізнити мертве від живого, життя від смерті. Однак що таке життя людина не знає й досі. Із природничо-наукової точки зору життя – це спосіб існування організмів, які здатні до обміну речовиною, енергією, інфор­ма­цією із зовнішнім середовищем, до самооновлення, самовідтворення, подразнення, росту, авторегуляції, успадкування, кодування, мінливості, прогресії розмноження, роз­витку, різноманітності, еволюції. Жоден складовий компонент організму не є живим самостійно, а тільки в єдності з іншими. Але чого наука ще не знає про життя, оскільки, маючи склад, спосіб зв’язку елементів, різні прояви життя, не може в лабораторних умовах створити хоча б найпростіший живий організм. Загадка, напевно, криється в специфічній організації складових організму. Організм, як динамічно впорядкована цілісна система, протистоїть хаосу, ентропії.

Живі організми, на відміну від неживого тіла, здатні до самовпорядкування, утво­рення порядку з хаосу й тим самим можуть протидіяти зростанню ентропії. Але зник­нення ентропії в живому світі можливе тільки за рахунок підвищення ентропії в на­вко­лишньому середовищі. У цьому драма й трагедія у всьому живому світі. Живе існує за рахунок неживого, а на вищих рівнях і за рахунок іншого живого. Людина, яка займає найвищий щабель у живому світі (як істота розумна), живе, розвивається й процвітає за рахунок усього неживого світу, усіх живих істот. Як писав мудрий Геракліт: той живе смертю іншого. Або, як кажуть в українському народі: кому весілля, а курці смерть. Після себе людина залишає “велику купу відпрацьованого шлаку”, який забруднює планету. Тому треба створювати нові людські стратегії життя: запроваджувати без­від­ходне виробництво, побутові речі виготовляти з матеріалів, які будуть легко й швидко перероблятись у землі, прагнути не щораз новішого, а оптимальнішого, яке пройшло експер­тизу не тільки на економічну ефективність, але й на екологічну чистоту, мо­ральну стій­кість, суспільно-історичну відповідальність.

Живі організми, живе життя можна вивчати з точки зору фізики (бо живий організм – це тіло, яке можна фізично досліджувати), хімії (у живому тілі відбуваються хі­мічні процеси, різні перетворення речовин) і, звичайно, біології (бо життя здійс­нюється в живому організмі) і з точки зору суспільних наук (життя людей складає суспільство).

Лауреат Нобелівської премії, фізик Е.Шредінгер спробував описати життя з точки зору фізики. І саме як фізик він не зміг обминути проблему ентропії щодо життя як процесу впорядкованого й організованого. Знаменитий фізик дає таке визначення життя: “Життя являє собою впорядковану й закономірну поведінку матерії, що ба­зується не тільки на одній тенденції переходу від упорядкованості до невпоряд­ко­ваності, але часто й на існуванні впорядкованості, яка підтримується весь час” [1, с.99]. Як фізик, він бере до уваги поведінку живого організму (вона і є цілеспрямованим рухом), процеси впорядкованості й невпорядкованості. Особливість живого в тому, що впорядкованість постійно підтримується впродовж усього життя організму. Життя чинить спротив невпорядкованості, хаосу, дезорганізації, тобто ентропії. “Що є ха­рактерною рисою життя? Коли ми говоримо про шматочок матерії, що він живий?” – ставить собі питання Е.Шредінгер. І відповідає: “Коли він працює, робить щось, здат­ний рухатися і т. д. І все це впродовж більшого часу, ніж за іншими організмами міг би робити не одухотворений шматок матерії за подібних умов” [7, с.99]. Життя пригаль­мовує на певний час зростання ентропії, тобто спрямування тіла в напрямі припинення руху, вирівнювання різниці потенціалів, температури. Тоді в живому шматку матерії життєвий рух згасає і він перетворюється на інертну масу, умирає. “Фізик, – робить висновок Шредінгер, – називає цей стан термо­динамічною рівновагою або макси­мальною ентропією” [1, с.100].

О


Наталія Фреїк, Йосип Цимбрикевич. Життя і ентропія: проблеми взаємовпливу

рганізм уникає рівноваги, а, отже, інертного стану. Звичайно, він не хоче вийти і в стан надмірної нерівноваги, коли життя чи стан здоров’я неможливі. Здатність са­мо­рухатись, самодіяти древні мислителі приписували особливим, надприродним силам. Арістотель цю силу називає ентелехією, що означає здійсненність, актуалізацію мож­ливості матерії бути живою.

“Як живий організм уникає швидкого переходу в інертний стан “рівноваги”? Відповідь проста: завдяки їжі, питтю, диханню і (у випадку рослин) асиміляції. Це ви­ражається спеціальним терміном – метаболізм” [1, с.101].

Обмін речовин (метаболізм) дає можливість живому жити. Сюди сьогодні до­дається обмін енергією та інформацією. Зв’язок матерії та енергії доведено явищем радіоактивності зна­менитою формулою А.Ейнштейна – . І для матерії, і для енергії притаманні взаємо­перетворюваність. Закон збереження енергії доводить, що різні види енергії за відповідних умов взаємоперетворюються, однак енергія в цілому під час усіх перетворень залишається незмінною кількісно. Очевидно й матерія у світі (Всесвіті) не змінюється. Яку кількість матерії (речовини) організм узяв, стільки ж віддав. Змінюються тільки форми (види) матерії. Кількісно матеріально, як і кількісно енер­гетично, світ незмінний. Не може пропасти, зникнути, наприклад, атом водню, кис­ню, гелію, вуглецю, азоту, фосфору й т. д. Значить, світ незмінний і якісно у своїх мік­ро­основах (елементарні частинки, атоми не можуть зникнути в Космосі, вони тільки переходять у різні структури матерії, що виникають, і самі взаємоперетворюються. Кількісно маса Всесвіту незмінна. Тобто існує не тільки закон збереження енергії, але й закон збереження матерії.

Кожна річ у світі дає про себе знати (що вона є і яка вона є), сигналізує про свою особливість. І тому речам (явищам, процесам) притаманна інформація, як повідом­лення, сигнал про себе, вона властива живим і неживим тілам. У неживому світі інфор­мація дає про себе знати безпосередньо під час стикання предметів, у живому може спостерігатися в ідеальній формі (такою є, наприклад, думка). Живий світ не тільки обмінюється інформацією, але й зберігає її, перетворює, зашифровує (ген, наприклад, є шифрованою, закодованою інформацією про самого себе). У людині (а можливо, не тільки в людині) інформація зберігається, наче “осідає”, відкладається (і не тільки про себе, але й про оточення). Цим пояснюється існування архетипів (первісних образів – символів – матерії, “дитини”, “тіні”, “мудрого” і т. д.), вроджених ідей, апріорних знань, внутрішніх образів об’єктивного життєвого процесу. Ці позачасові моделі, які організовують почуття й думки людей, зберігаються в пам’яті, несвідомих сферах пси­хіки й складають менталітет (сукупність уявлень, поглядів, почувань, думок) окремої людини чи певної спільноти.

Матерія характеризує світ з боку його субстанції, субстрату, основи, енергії (тобто активності, дієвості) і з боку інформації (тобто сигналізації, пізнання, управ­лін­ня, регуляції).

Сучасна фізика стверджує, що матерія проявляється не тільки у вигляді речовини, але й у вигляді поля, точніше – силові поля (гравітаційні силові поля, електромагнітні, слабкі й сильні ядерні). Силові поля поширюються безперервно, континуумом. Отже, у світі має місце й обмін силовими полями. Кожна річ має силу (вплив на іншу річ) і створює навколо себе поле. У людському організмі діють ядерні сили (адже людське тіло складається з атомів), електромагнітні (по нервах ідуть електричні імпульси) і гравітаційні (кожне людське тіло має певну масу, притягальну силу, силу тяжіння).

Замислюючись над сутністю життя, Шредінгер ставить і таке питання: “Що ж тоді складає це дорогоцінне дещо, що міститься в нашій їжі, що охороняє нас від смерті? На це легко відповісти. Кожен процес, явище, подія – … усе, що здійснюється в природі, означає збільшення ентропії… Так і живий організм безперервно збільшує свою ентро­пію й таким чином наближається до небезпечного стану максимальної ентропії, яка пе­редбачає собою смерть. Він може уникнути такого стану, тобто залишитися живим, тільки шляхом постійного вилучення з оточуючого його середовища негативної ентропії [1, с.102].

Негативна ентропія, за Шредінгером, є те, чим організм живиться. Позитивна ент­ропія – це збільшена ентропія або постійно збільшувана. Негативна ентропія – зменшувана ентропія (вона зменшується внаслідок зовнішнього припливу речовини, притоку енергії, отримання інформації). На рівні людського організму людина відстро­чує свою смерть (максимум позитивної ентропії, збільшення ентропії до граничної ме­жі) завдяки харчуванню (якісному), завжди активній діяльності, енергії (фізичній чи духовній, але найкраще в їхньому поєднанні), завдяки знанням, інформації про світ і самого себе (знаюча, розумна людина більше береже себе, веде поміркований спосіб життя, уникає крайнощів, займає серединну й найбільш правильну позицію в житті).

Шредінгер наголошує, що ентропія – вимірювана величина, як, наприклад, довжина стержня, температура тіла. За абсолютного нуля температури (-273оС) ентро­пія будь-якої речовини рівна нулю. Якщо переводити речовину в будь-який інший стан повільними, зворотними етапами, то “… ентропія зростає з кожною малою порцією тепла, яка витрачається під час цієї процедури на абсолютну температуру, за якої це тепло затрачено, і шляхом сумування всіх цих малих величин. Коли, наприклад, ми розплавляємо тверде тіло, ентропія зростає на величину теплоти плавлення, поділену на температуру при точці плавлення. Одиниця ентропії є кал/1оС (калорія – це одиниця тепла, як сантиметр – одиниця довжини)” [1, с.103].

Ентропія – природне спрямування речей до хаосу. Оскільки її можна точно ви­міряти, то ентропія – невпорядкованість. Ентропія з від’ємним знаком, “заперечувана ентропія” – міра впорядкованості. Засобом, за допомогою якого живий організм по­стійно підтримує впорядкованість, є “витягування”, здобування впорядкованості із зовніш­нього середовища. Людина ще на психофізіологічному рівні впорядковує потік вражень із зовнішнього світу. І завдяки такому впорядкуванню вона живе, зберігаючи свою індивідуальність та ідентичність. Кожен живий організм прагне зберегти свій власний порядок. “Утрата цього порядку рівнозначна смерті й це означає перемогу другого закону термодинаміки – ентропії. Усупереч видимої постійності живої системи жоден атом у ній не залишається тим самим; через відносно короткий час він замі­нюється атомом із зовнішнього середовища. Постійно залишається тільки струк­тура, своєрідний порядок, специфічний для даного організму” [2, с.155].

Будь-який живий організм – стійка нерівноважна система, якій необхідна постійна “робота” проти рушійного впливу середовища. Ця антиентропійна робота – життє­діяльність. Здійснюється регулярний притік вільної енергії ззовні. У живих системах, як нерівноважних, неминуче настає фаза небезпечного порушення стійкості, коли через зміну зовнішніх чи внутрішніх умов минулі процеси антиентропійної активності не спра­­цьовують, зростає ентропія, настає криза. Система може зруйнуватись або подо­лати кризу шляхом оновлення антиентропійних механізмів чи зміни середовища про­живання.

В
Наталія Фреїк, Йосип Цимбрикевич. Життя і ентропія: проблеми взаємовпливу



ласна активність живих організмів породжує кризу. Поступове зростання анти­ентропійної активності, наприклад, збільшення біологічної популяції, споживання ре­сурсів нагромаджує руйнівні ефекти в середовищі й згодом попередні механізми жит­тєзабезпечення стають контрпродуктивними. Саме так діє закон еволюційної дисфунк­ціо­налізації. Кожна жива система породжує ендо-екзогенну кризу. Виживає та жива система, яка встигла нагромадити надлишкову різноманітність, яка тепер у період кри­зи є внутрішнім ресурсом для нових моделей і стратегій поведінки.

Речі, явища, процеси, функції, події є амбівалентними, мають позитивне й нега­тив­не значення та, крім того, позитивне переходить у негативне й навпаки. Homo habilis (людина вміла) виробив загострені камені, які допомагали зняти шкіру з убитих тварин. Але ці ж камені використовувались у бійках між собою. Атом розщепили й ви­ділену атомну енергію можна використовувати як у мирних цілях, так і в ядерній війні. Інтернет полегшує збирати інформацію, але знижується рівень самостійного мислення.

У гносеологічному плані смерть пізнається через свої прояви (збої у функціо­ну­ванні органів) через вивчення причин смерті як шляху до смерті, тобто не причин тра­гічних (різних катастроф, убивств), а природних – старість, хвороби. Чи вмирає здорова людина? Умирає, але вона захворює (відхилення від здорового життя) через те, що вичерпала свій життєвий потенціал, ресурс. Людина стає менш активною, слабшою, в її організмі стає менше вологи (всихається і тому тіло морщиться). І ще: вона вмирає від того, що є джерелом її життя – від їжі, яка отруює організм, утворюючи різні шлаки, отрути. Словом, їжа засмічує організм. Ось такий парадокс: умираєш від того, що дає тобі життя.

Смерть окремого організму – необхідний момент життя роду, виду. Окрема лю­дина вмирає, а рід людський залишається існувати. Цю діалектику смерті індивіда й життя роду Гегель пояснював так: рід – визначальне, розумне, необхідне, індивід – випадкове, часткове, з певними недоліками. Смерть індивіда – засіб для продовження життя роду. Для окремого індивіда смерть – очікувана неочікуваність, природна непри­родність.

Смерть спонукає людину цінувати життя, філософствувати про життя-буття, розкрити субстанціональну тимчасовість, минучість цінностей і шукати якісь абсо­лютні начала через віру в Бога, безсмертя душі, здійснення Добра й Справедливості: (смерть дає зрозуміти, за що варто боротись і помирати – за Життя в Добрі, Істині, Красоті, Свободі й Справедливості).

У світі здійснюється безперервний рух: одне вмирає, інше зникає, буття змі­нюється небуттям. Я є тут, але не там, тепер, а не тоді. Зміна буття і небуття прита­манна тільки окремому, одиничному. А для Всесвіту в цілому властиве тільки буття. Тому деякі давні грецькі філософи запевняли – буття є, небуття немає.

Онтологічною проблематикою смерті займався екзистенціаліст М.Хайдеггер. За ним, смертність – буттєва характеристика людини. Смерть чужа людині, іншоприродна, людина не може розпізнати її в собі. У випадку смерті, міркує філософ, людина зустрі­чається з Ніщо [3, с.34]. Не можна погодитись із Хайдеггером у тому, що смерть – іншоприродне явище. І життя, і смерть – одна природа, дві протилежності (життя і смерть) є способом існування природного. Світ може існувати тільки як виникнення одного й зникнення іншого, як життя і смерть.

Ч.Дарвін писав, що формоутворюючим фактом органічної еволюції є природний вибір найбільш адаптованих випадкових мутацій. Темпи прогресивної еволюції живого перевищують темпи еволюції неорганічної природи. А в такому випадку роль у прогресивній еволюції відіграє не тільки адаптація, але й напрям еволюції через змінені умови середовища. В Антарктиді живуть інші види тварин або дуже видозмінені (на­приклад, білі ведмеді), ніж на Півдні. Згодом ці довготривалі модифікації живого за­кріплюються на генетичному рівні. Адаптована еволюція живого, очевидно, не збі­гається з прогресивною еволюцією. Узагалі, у живому світі поширений незбіг, на­приклад, корисного й неприємного, розумного й доброго, розумного й красивого. Часто неприємне на смак є дуже корисним (наприклад, гірке, квасне), отрута є лікувальною (зміїна отрута чи укус бджоли). Катастрофа інколи відіграє позитивну роль у житті рослин і тварин, як і стихійні лиха, нещастя, війни, революції, бунти, протести в житті людей. Зло в історії людства і колись, і тепер відіграє позитивнішу роль, ніж Добро.

Життя організму можна визначити як те, що рухається й діє, точніше само­ру­хається, самодіє. По суті, це визначення живого. Життя – більш широке поняття, його можна розуміти фізично, хімічно, біологічно, психологічно, соціально, культурно й т. д. У біологічному розумінні життя – система взаємодіючих полімерів, здатних до авто­ре­гуляції, самовідтворення, еволюції. Життя вимагає певних умов, наприклад, природно-космічних (певну кількість тепла й холоду, повітря з певним складом хімічних еле­ментів, вологості, поживи й т. д.), відкритості для обміну речовиною, енергією, інформацією. Із соціогуманітарної точки зору життя – це тілесно-душевне й духовне пере­живання свого існування разом із природою та іншими людьми.

Життя має щось таке, чого наука до сих пір не знає, інакше в лабораторних умо­вах із відомих білкових структур створили б живий організм. Якщо розлядати лю­дину як найвищу форму життя, то воно пов’язане зі свободою, із чимось ідеальним, духовним.

Синергетика пов’язує виникнення живого саме зі свободою, самоорганізацією. За А.Пуанкаре, динамічні системи не можна повністю інтегрувати й виключати взаємодії. Якщо можна було б так зробити (виключити взаємодії), то, як висновують І.Пригожин та І.Стенгерс, неможлива самоорганізація, саме життя [4, с.125].

Уже в Епікура атом відхилявся від прямої лінії, тобто проявив свободу, а отже, проявив самостійність, волю. Така свобода на перших порах випадкова, але веде до якогось нового утворення. Щодо людини, то для людини її проявом може бути при­зу­пинка потоку взаємодій, розрив взаємодій, як пояснював М.Бердяєв [5, с.50]. Ще до Бердяєва російський фізіолог І.М.Сєченов писав: “Зі здатності затримати свої рухи випливає цей величезний ряд явищ, де психічна діяльність залишається… без зов­ніш­нього виразу, у формі думки, наміру, бажання” [6, с.155]. І.М.Сєченов  уперше звернув увагу на призупинку певних дій, розрив у взаємодії. Це в межах її свободи. На грубість, лайку, загрози можна відповісти грубістю й агресивністю (діяти за принципом Старого завіту – “око за око”, “зуб за зуб”), а можна цього не зробити, відійти від мерзотника, пробачити йому грубість і загрози, на зло відповісти добром, як заповідав у Нагірній проповіді Христос. Він учив: тебе вдарили в ліву щоку, підстав ще й праву, у тебе попросили сорочку, віддай ще й плащ. На жаль, людина на зло відповідає злом. Значить, насильство, перемога матеріальною силою ніколи не припиниться.

В умовах свободи живий організм (не тільки людини) розвиває зв’язок з необ­хідністю, відходить від необхідності, створюючи нову необхідність. Така свобода на рівні людини породжує масу різних індивідуальних дій, рухів, подій, учинків. Звідси й різноманітність культур. Усе живе є поєднанням необхідності й свободи. На рівні людини ця необхідність має не тільки природний характер, але й суспільний (моральні норми, правові закони її обмежують). Ці моральні принципи й правові закони, штучно створені людьми для регулювання суспільного життя, є проявами необхідності в між­людських стосунках. Взаємодія свободи й необхідності, прав і відповідальності є про­цесом регуляції функціонування суспільства. Джерелом ентропії є тваринна природа людини. І це тваринне в людині є ще гіршим злом, ніж сама тварина, бо людина наділена розумом і, отже, може скоїти більше зла, озброюючись різними знаряддями вбивства чи насильства. Тому людині, щоб бути гуманною, треба постійно стримувати себе, регламентувати свої дії, формулювати гуманні правила, релігійні заповіді, юридичні закони.

Д


Наталія Фреїк, Йосип Цимбрикевич. Життя і ентропія: проблеми взаємовпливу



о тваринної природи людина додала ще один негатив суспільного характеру – жадібність, прагнення матеріально збагачуватись. Саме через ці вади людство й може самознищуватись. Необхідністю сьогодні стало формулювання правил відносин між суспільством і природою, виникла нова (екологічна) система табу, заборон, правил поведінки. Очевидно, мають бути й свої заборони щодо міри багатства, майнового нагромадження. Одній людині не потрібні десятки мільярдів доларів. Навіть у де­мократичній країні їх неможливо заробити чесною працею, не говорячи вже про такі корупційні країни, як, скажімо, Росія й Україна. На такі великі гроші заслуговують тільки вчені, відкриття яких збагачує людство матеріально й духовно.

Нелегко інколи знайти компроміс між раціональним і гуманним. Раціонально, наприклад, позбуватися хворих і немічних, щоб не послаблювати генофонду людства, але це антиморально, антигуманно. У більшості держав відмінили смертну кару, проте життєвий досвід засвідчує, що така поблажливість завчасна. За надмірне багатство лівійці розтерзали Кадаффі, для безчинств футбольних фанатів інколи замало звичай­них в’язниць, бо насильство періодично повторюється. До людини слід ставитися не жорстко, але вкрай вимогливо, відповідально.

Отже, людина народжується двічі: один раз природно-біологічно, другий – со­ціально (спілкування з людьми, догляд за ними, виховання, культура тощо формують людський біологічний організм у людську особистість). Поза людьми людина не стане справжньою людиною. Природа лише дає людині задатки, суспільство ж розвиває їх. Різні традиції, звичаї, ритуали, вірування, забобони, регламентації підтримують існу­вання світу людини. Людина, що сама собі належить, зі своїми інстинктами, не захищена культурно, сама від себе гине. За допомогою розуму людина створює культуру як сукупність смислів, цінностей, ідей, ідеалів, правил поведінки. Саме культура й змен­шує ентропію соціальну та антропологічну, не дозволяє природі (тваринній) повністю оволодіти людиною.


  1. Шредингер Э. Что такое жизнь с точки зрения физики? / Э. Шредингер. –  М., 1972. – 127 с.

  2. Хайтун С. В. Фундаментальная сущность эволюции / С. В. Хайтун // Вопросы философии. – 2001. – № 2. – С. 152–160.

  3. Хайдеггер М. Время и бытие / М. Хайдеггер. –  М., 1993. – 270 с.

  4. Пригожин И. Время, хаос, квант : К решению парадокса времени / Пригожин И., Стенгерс И. – М., 1994. – 250 с.

  5. Бердяев Н. Самопознание (опыт философской автобиографии) / Н. Бердяев. – М. – 290 с.

  6. Сеченов М. М. Избранные философские и психологические произведения / М. М. Сеченов. –  М., 1947. – 285 с.


This article analyzes life in terms of physics, the interaction of life and entropy at different stages of development up to the person and human society.

Key words: life, entropy, death.

Історія і теорія етики




1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка