Право на розвиток в умовах глобалізації І ескалація тероризму



Скачати 158.27 Kb.
Дата конвертації14.09.2017
Розмір158.27 Kb.
  Громівчук І. М. Право на розвиток в умовах глобалізації і ескалація тероризму / І. М.Громівчук // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2012. – Вип. № 20 (Ч. І). – С. 213 – 216.

ПРАВО НА РОЗВИТОК В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І ЕСКАЛАЦІЯ ТЕРОРИЗМУ

THE RIGHT TO DEVELOPMENT UNDER CONDITIONS OF GLOBALIZATION AND ESCALATION OF TERRORISM

Громівчук І.М.,

аспірантка кафедри міжнародного

права Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету

Стаття присвячена висвітленню змісту зв’язку між дотриманням права на розвиток та утворенням умов для виникнення і ескалації тероризму. Розкрито сутність права на розвиток у міжнародному праві, проаналізовано наслідки недотримання цього права в умовах сучасного глобалізованого світу. Також автор пропонує шляхи міжнародно-правового впливу на тероризм через реалізацію права на розвиток суб’єктами міжнародного права.

Ключові слова: право на розвиток, права людини, глобалізація, тероризм.

Статъя посвящена освещению содержания связи между соблюдением права на развитие и созданием условий для возникновения и эскалации терроризма. Раскрыта сущность права на развитие в международном праве, проанализированы последствия несоблюдения этого права в условиях глобализированного мира. Также автор предлагает пути международно-правового влияния на терроризм через реализацию права на развитие субъектами международного права



Ключевые слова: право на развитие, права человека, глобализация, терроризм

The article is devoted to the content of a connection between observance of the right to development and arrangement of conditions for appearance and escalation of terrorism. The article discloses essence of right to development in international law and analyses consequences of inobservance of this right under the conditions of globalized world. Besides, the author suggests ways of international legal influence on terrorism through realization of right to development by subjects of international law.



Key words: right to development, human rights, globalization, terrorism

Постановка проблеми. Сьогодні переоцінити зв'язок тероризму та сфери, яка стосується дотримання прав людини, досить важко. Свого часу Робоча група з вироблення політики у питанні про роль Організації Об’єднаних Націй у зв’язку з тероризмом, заснована на прохання Генерального секретаря ООН у жовтні 2001 р., у своїй доповіді виділила три точки дотику проблем тероризму і проблеми дотримання прав людини: по-перше, тероризм часто знаходить благодатну основу там, де порушуються права людини, де втрачена віра у справедливе правосуддя; по-друге, тероризм сам по собі є порушенням прав людини і, по-третє, права людини повинні неухильно дотримуватися при всіх діях, що складають боротьбу з тероризмом.

Стан дослідження. Питання виникнення тероризму, його міжнародно-правового визначення, шляхів протидії йому та зв’язку тероризму з правами людини стоять на порядку денному більшості міжнародних організацій і є предметом вивчення багатьох науковців всього світу. Досить детально та цікаво ця тема була розглянута у працях В.Ф. Антипенка[1], В.А. Карташкіна [2], В.В. Лунєєва [3], Брюса Хоффмана [4] та багатьох інших. Проте сучасне міжнародне право більшою мірою націлене лише на одну складову зв’язку тероризму та прав людини, а саме – на те, як цей злочин впливає на реалізацію прав людини. Проте, не достатньо дослідженою є та проблема, що тероризм також і зароджується в тих суспільствах, де дотримання прав людини, як мінімум, бажало б кращого.

На нашу думку, міжнародне право повинно бути націлене не лише на викриття та покарання терористів, що є поверхневим, похідним процесом, воно повинно як мінімум охоплювати своїм впливом передумови та причини виникнення тероризму. Адже дослідження причин, їх юридичної природи і місця у процесі міжнародно-правової протидії тероризмові є надзвичайно актуальним, тому що воно відкриває можливість виробити дієві норми та ефективні юридичні механізми. Таким чином, метою статті є прослідкувати зв'язок між дотриманням прав людини та утворенням умов для виникнення і ескалації тероризму; визначити роль права на розвиток у цьому процесі.



Виклад основного матеріалу. Як засвідчує кримінологічна наука, протягом всієї історії людства одними з найпотужніших мотиваторів ескалації злочинності були власне убозтво, соціальна несправедливість і соціально-економічна нерівність. І скільки б не виділяли тероризм серед інших злочинів і не вказували на його надзвичайну винятковість, на нашу думку, в даному плані він не є винятком. Більше того, в умовах глобалізації світу соціально-економічна поляризація стає дедалі очевидною і разом з нею у порядку геометричної прогресії зростає рівень конфліктності у світі, відбувається ескалація тероризму.

Варто зазначити, що у терорологічній літературі можна знайти безліч можливих причин тероризму, серед яких найчастіше називають: економічні, соціальні, політичні, релігійні, етнічні, ідеологічні, націоналістичні, сепаратистські, територіальні, психологічні тощо.

Безумовно, аналізуючи витоки тероризму, найлегше списати це явище до фундаменталізму, релігійних протиріч, націоналізму чи психології покидьків. Ці аспекти відкидати не потрібно, але базування виключно на них у перспективі також мало продуктивно. Витоки слід шукати, як дуже влучно зазначає знаний російський кримінолог В.В. Лунєєв, в «антагонізмі між страшною бідністю часто потенційно багатих регіонів і безмежним багатством розвинутих держав, які історично багатіли за рахунок безпощадної експлуатації інших народів, держав і територій», а також в разючих темпах росту цього антагонізму в умовах глобалізації світу [3, с.202]. Вважаємо, що основними детермінантами тероризму є соціально-економічні причини, котрі витікають з величезної соціально-економічної несправедливості. В контексті тероризму особливий наголос потрібно робити саме на несправедливості, а не просто бідності. У свою чергу, зміст несправедливості слід розуміти як ненадання людині того, що їй по праву належить.

Свого часу, ще у 1948 році стаття 28 Загальної декларації прав людини проголосила, що «кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, за якого права та свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені» [5, c. 9].

Через два десятиліття, Перша Тегеранська міжнародна конференція з прав людини відмітила, що «більша частина людства продовжує жити в бідності, страждає від убозтва, хвороб, неграмотності і, як наслідок, веде негідне для людини існування»; що спостерігається «все більший розрив між рівнями життя в економічно розвинутих державах і державах, які розвиваються» і визнала, що «користування правами людини та основними свободами у всьому світі не піде дальше благих побажань, якщо міжнародному співтовариству не вдасться скоротити цей розрив» і, насамкінець, вона визнала «колективну відповідальність міжнародного співтовариства за забезпечення досягнення відповідного життєвого рівня, необхідного для користування правами людини та основними свободами всіма людьми у всьому світі» [6, с.14].

Очевидно, що ще з середини ХХ століття на міжнародному рівні детально обговорювалася проблема разючої соціально-економічної поляризації у світі, і, відповідно, вона знайшла спроби свого вирішення і у нормах міжнародного права. Саме в той період активно почало розвиватися таке право третього покоління як право на розвиток. Відповідно до ст. 1 Декларації про право на розвиток 1986 року, право на розвиток є невід’ємним правом людини, в силу якого кожна людина і всі народи мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному та політичному розвитку, при якому можуть бути повністю реалізовані усі права людини та основні свободи, а також сприяти йому та користуватися його благами [7]. Право на розвиток кожної країни світу було проголошено також Сеульською декларацією Асоціації міжнародного права 1986 року.

Цей процес набув сталості. Міжнародне співтовариство повсякчас акцентує увагу на необхідності розвитку всіх країн світу, а не лише частини з них, активно декларується до втілення ідея необхідності справедливого розвитку як умови підтримання міжнародного миру та безпеки. Згідно з принципом співробітництва, проголошеним Декларацією про принципи 1970 року, держави повинні співпрацювати у справі сприяння економічному росту у всьому світі, особливо в державах, котрі розвиваються.

Для реалізації цих цілей було розроблено багато угод, конвенцій, резолюцій, рекомендацій та інших документів ООН та її спеціалізованих установ, котрі стосуються всебічного розвитку людини і економічного та соціального прогресу, а також розвитку всіх народів, включаючи міжнародні акти щодо деколонізації, запобігання дискримінації, поваги і дотримання прав людини та основних свобод, підтримання міжнародного миру і безпеки, подальшого сприяння розвитку дружніх відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН. Серед найважливіших можна назвати Декларацію про соціальний прогрес та розвиток 1969 р., Декларацію про право на розвиток 1986 р., Декларацію тисячоліття ООН 2000р., Підсумковий документ всесвітнього саміту 2005 р., численні Резолюції Генеральної Асамблеї, ЕКОСОР, Комісії з прав людини (згодом Ради з прав людини), Генерального секретаря ООН тощо.

З огляду на проголошення права на розвиток у міжнародному праві, у міжнародному економічному праві відповідно була сформульована концепція «права міжнародного економічного розвитку», яку М.Фрідман розтлумачив як «сукупність принципів, що визначають правові відносини держав, що розвиваються, з іноземними інвесторами та з національними або міжнародними інститутами допомоги суспільному розвитку» [8, с. 374]. Міжнародне економічне право, норми та положення якого передбачають преференційний режим у наданні технологій, кредитній сфері, доступі до ресурсів, досить активно розвивалося у сфері реалізації права на розвиток. У зв’язку з глибокою економічною відсталістю країн, утворених у процесі деколонізації, та їх фактичною нерівністю у міжнародних відносинах, міжнародне економічне право почало працювати у напрямку надання таким країнам односторонніх преференцій у торгівлі з розвинутими державами, запровадження інституту найбільшого сприяння та інституту міжнародної економічної безпеки. Результати цієї роботи були втілені в рекомендаційних документах міжнародних організацій, міжнародних договорах та звичаях, національно-правових актах промислово розвинутих держав. Серед рекомендаційних документів особливе місце посідають Принципи міжнародних торгівельних відносин та торгівельної політики ( Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), 1964 р.), резолюція 21 ЮНКТАД 1968 р., Хартія економічних прав та обов’язків держав 1974 р., Дослідження ЮНІТАР щодо прогресивного розвитку принципів та норм міжнародного права стосовно нового економічного порядку 1984 року тощо. Ці документи містять заклик до розвинутих країн ввести загальні, невзаємні та недискримінаційні преференції для країн, що розвиваються.

Як результат, в рамках міжнародного економічного права були створені численні фонди, програми та організації для підтримки держав, які розвиваються.

Щоправда, дискусії про ефективність навіть такої допомоги у політичних та наукових колах все більше поляризуються. Прибічники допомоги заявляють, що масштабна допомога є необхідною, щоб вирвати народи із пастки убозтва, і що така допомога чинить ярко виражений позитивний вплив на довгостроковий ріст; одночасно вони визнають, що важливим є і тип допомоги [9, c. 217]. Опоненти ж стверджують, що допомога рідко використовується продуктивно, що прогрес залежить від політики та інститутів, а не від закордонної допомоги, і що з часом початкова віддача від допомоги швидко знижується. Вони також підкреслюють ризик неоколоніалізму, замаскованого під двосторонню допомогу [10, c. 89].

На нашу думку, позиція другої категорії науковців є більш предметною. Свідченням того, є, по-перше, зростаюче незадоволення своїм становищем більшої частини населення світу, і, як наслідок, потужна ескалація тероризму та екстремізму серед цього населення. По-друге, варто зазначити, що, незважаючи на такі розгорнуті програми допомоги державам,які розвиваються, фінансові можливості цих програм є просто мізерними у порівнянні, наприклад, з витратами держав світу на озброєння. Як вказує американський фінансист Дж.Сорос, «у 2002 році сума міжнародної допомоги досягла 56,5 млрд. дол., що складає лише 0,1 % глобального ВВП» [11, c. 96-97]. По-третє, на їх користь свідчить і статистика, яка протягом кількох десятиліть практично не помінялася. Зокрема, ще у 1976 році ГА ООН у своїй резолюції 31/178 виразила занепокоєність, що «деякі частини світу, який розвивається, і надалі зазнають іноземної агресії та окупації, апартеїду, расової дискримінації та колоніального і неоколоніального панування, які являються основними перешкодами для економічної емансипації та розвитку держав, що розвиваються, в цілому, а також основними загрозами для міжнародного миру і безпеки» [12], а у Резолюції 35/56 ГА ООН від 5 грудня 1980 року знову ж таки зазначила, що «цілі та задачі Міжнародної стратегії розвитку на друге Десятиліття розвитку залишаються багато в чому невиконаними… Сьогодні людство зіштовхується з тією суровою реальністю, що майже 850 млн. людей у світі, що розвивається, існують на межі виживання, страждаючи від голоду, хвороб, без даху над головою та реальної роботи» [13].

З часу опублікування цих даних пройшло більш, ніж тридцять років, однак ситуація не те, що не покращилася, вона в умовах глобалізації тільки загострилася. Безумовно, не можна не зауважити, що глобалізація має численні позитивні тенденції, що ХХ століття ознаменувалося великими відкриттями в науці та техніці, небувалим економічним розвитком певної частини міжнародного співтовариства. Однак навіть сьогодні «багато народів продовжують жити в умовах голоду та бідності, воєн і збройних конфліктів, у світі постійно мають місце спалахи соціальної, расової, національної та релігійної ворожнечі, а технологічні і екологічні нещастя, тероризм, насильство, пограбування, крадіжки, інші форми сучасної злочинності набули небаченого раніше розмаху» [3, c.226].

Підтвердженням цих слів є найновіша Доповідь про розвиток людини 2010 р. під назвою „Реальне багатство народів: шляхи до розвитку людини», підготовлена групою незалежних експертів та опублікована для Програми розвитку ООН, в якій констатується, що в 70-х роках прогрес був потужнішим, аніж у 90-ті роки: «в деяких державах очікувана тривалість життя впала нижче показників 1970-х років… Ріст доходів варіюється набагато сильніше. Незважаючи на сукупний прогрес у цій області, в ній не спостерігається зближення, тому що багаті держави протягом останніх 40 років в середньому росли швидше, аніж бідні. Розрив між розвинутими та державами, що розвиваються, зберігається: верхню частину рейтингу розподілу світового доходу продовжує посідати все та ж невелика група держав, і лише горстка держав, котрі починали з бідності, спромоглася приєднатися до них» [14, c. 16-17].

Окрім того, як зауважують німецькі вчені Й. Штраус та Д. Томас, «Абсолютна кількість людей, котрі страждають від недоїдання не змінилася ще з 1980 року, коли ця кількість становила 850 млн. чол., більше того, - недавно ця цифра зросла приблизно до 1 мільярда. З них 63 % живуть в Азії та Тихоокеанському регіоні, 26 % - В Африці на південь від Сахари і 1% - в розвинутих державах» [15, c. 791].

Багато вчених бачать живильне середовище такої ситуації в глобалізації, адже в області доходів між державами спостерігається суттєва дивергенція. У 1970 році середній прибуток держави, що знаходиться у верхній четверті світового розподілу прибутку, був у 23 рази вищий за прибуток держави, котра знаходиться у нижній четверті. До 2010 року ця різниця зросла практично до 29 раз [14, c.42]. Очевидно, що за останні двадцять років розрив між розвинутими державами та тими, що розвиваються, продовжував збільшуватися і збільшився до розмірів прірви. Найбагатша на сьогоднішній день держава (Ліхтенштейн) у три рази багатша, аніж найбагатша держава в 1970 році, а найбідніша сучасна (Зімбабве) приблизно на 25% бідніша, аніж найбідніша держава в 1970 (також Зімбабве) [14, c.42].

Таким чином, якщо говорити про темпи конвергенції (темпи зменшення розриву між багатими та бідними), то можна дійти висновку, що вона відбувається в негативний бік. Такі негативні тенденції безумовно породжують негатив у відповідь.

Сьогодні велика частина населення світу не має можливості брати участь у такому економічному, соціальному, культурному та політичному розвитку, при якому можуть бути повністю реалізовані усі права людини та основні свободи, а також сприяти йому та користуватися його благами, а значить не може реалізувати своє право на розвиток, як воно визначено у Декларації 1986 р.

У зв’язку з нехтуванням права на розвиток та незадовільним становищем людей у бідних країнах, у них активно зріє потенціал масового невдоволення, який може підірвати всю систему сучасних міжнародних відносин. Уже протягом досить тривалого періоду мільйони громадян з різних держав світу, які втратили впевненість у завтрашньому дні, шукають вихід та порятунок у ксенофобії, сепаратизмі, екстремізмі, тероризмі. Як вказують німецькі вчені, «відторгнуті відповідають відторгненням» [16, c. 29].

На нашу думку, цей зв'язок потрібно брати до уваги при визначенні причин виникнення та ескалації тероризму на сучасному етапі. Цю тенденцію визначив і знаний український юрист-міжнародник В.Ф.Антипенко, пишучи, що «глобалізація економічного ринку, лібералізація світової фінансової системи таять у собі небезпеку гангстеризації суспільства, що створює сприятливий фон для зростання і «натуралізації» тероризму в якості неминучого атрибута соціального життя» [1, c. 88].

Країни третього світу та найрізноманітніші терористичні організації вважають, що тероризм є способом їх самозахисту, причому найефективнішим. Приклади Палестини, Кіпру та Алжиру показали, що тероризм справді «працює». Як зазначив Зеді Лабіб Терзі, головний спостерігач Організації визволення Палестини в ООН, після захоплення пасажирського авіалайнеру ізраїльської авіакомпанії «Ель-Аль»: «Перші декілька випадків викрадення мали більший вплив на усвідомлення проблеми, привертаючи увагу ЗМІ і громадськості усього світу, аніж 20 років виступів в ООН» [4, c. 79].

У такому аспекті тероризм виступає як засіб боротьби, який нівелює різницю у військових та економічних потужностях і виступає замінником відкритого військового протистояння, оскільки інші способи боротьби, включаючи повстансько-партизанські, у даному випадку виявилися неефективними. Дуже влучно з цього приводу зазначає знаний український юрист-міжнародник В.Ф.Антипенко, що тероризм є «спільним продуктом» економічного та соціального розвитку держав світового співтовариства, їх політичного співіснування», додаючи, що «економічно розвинуті держави також активно вдаються до тероризму як в закамуфльованих, прихованих, так і в відкритих його формах» [1, c.99].

Саме тут і простежується ключова роль права на розвиток у питаннях виникнення тероризму. Очевидно, що наявний стан нехтування права на розвиток, який склався у міжнародному співтоваристві, створює сприятливе середовище для терористичної конфліктності. І вирішення цієї проблеми повинно бути знайдене не в політичній, а правовій площині, а саме – в рамках міжнародного права, тому що «саме право, яке містить, з однієї сторони, обов’язковість та примус, а з іншої – не допускає свавілля та насильства, здатне стати основним засобом у системі заходів по боротьбі з тероризмом [1, c. 134].

Проте, з огляду на наявність великої кількості норм про проголошення права на розвиток та його реалізацію і очевидну ескалацію тероризму, виникає питання, чому напрацьований масив норм міжнародного економічного права, створений з метою соціально-економічної конвергенції, не покращив ситуацію за останні декілька десятиліть? Справедливо зазначив В.Г. Буткевич, що «на сьогодні практичний регулятивний вплив принципів на міжнародні економічні відносини далекий від ідеалу. Принципи міжнародного економічного права часто порушуються… Зміцнення регулятивного ефекту цих принципів є неодмінною умовою утвердження ефективного міжнародного економічного порядку, що спирається на право» [17, c. 553].



Висновки. На нашу думку, міжнародно-правовий шлях подолання цієї проблеми полягає у наступному. По-перше, потрібно, як мінімум реалізовувати на практиці ті норми (і договірні, і звичаєві), які уже створені на міжнародно-правовому рівні, а, по-друге, слід напрацювати нормативний масив зобов’язань і відповідальності за реалізацію права на розвиток. Адже забезпечення реалізації права на розвиток здійснюється через виконання відповідних зобов’язань, насамперед розвинених держав, не чинити перешкод країнам і народам, які потребують такого розвитку, у доступі до пільгового кредитування, технологій та ресурсів. А, якщо у праві передбачене певне зобов’язання, то повинна бути передбачена і відповідальність за його недотримання. Такий міжнародно-правовий режим був передбачений, зокрема, Хартією економічних прав та обов’язків держав 1974 р., стаття 9 якої проголосила, що на всі держави покладається обов’язок співпрацювати у економічній, соціальній, культурній, науковій та технічній областях в цілях сприяння економічному та соціальному прогресу в усіх державах світу, особливо в тих, які розвиваються; що міжнародна співпраця в цілях розвитку є єдиною метою та спільним обов’язком всіх держав [18]. Проте, не потрібно залишати поза увагою, що дана Декларація, як і більшість зазначених нами вище документів мають рекомендаційний, а не обов’язковий характер. Тому, і це, по-третє, поряд з формуванням міжнародно-правових механізмів відповідальності за порушення права на розвиток, са́ме масштабне конвенційне (а не лише рекомендаційне) закріплення ключових принципів міжнародного економічного права (принципу рівноправної участі країн, що розвиваються, в міжнародних економічних відносинах, принципу преференцій для країн, що розвиваються, та принципу сприяння таким країнам) також б стимулювало держави виконувати взяті на себе зобов’язання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

  1. Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом: международно-правовые подходы / В.Ф. Антипенко. – К.: Национальная библиотека им. В.И. Вернадского; Издательство «Юнона-М», 2002. – 720 c.

  2. Карташкин В.А. Права человека: международная защита в условиях глобализации / В.А. Карташкин. – М. – Норма: ИНФРА-М, 2011. – 288 c.

  3. Лунеев В.В. Эпоха глобализации и преступность / В.В. Лунеев. – М.: Норма, 2007. – 272 с.

  4. Хоффман Брюс. Терроризм – вигляд изнутри = Insideterrorism / Брюс Хоффман; [Пер. С англ. Е.Сажина]. – М.: Ультра.Культура, 2003. – 264 c.

  5. Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. / Упоряд. Т.Яблонської. – К.Сфера, 1999. – 342 с.

  6. Final Act of the International Conference on Human rights, Teheran, 22 April to 13 May1968. – New York: United Nations, 1968. – 61 p. // Сайт Організації Об’єднаних Націй. – Режим доступу: http://untreaty.un.org/cod/avl/pdf/ha/fatchr/Final_Act_of_TehranConf.pdf.

  7. Декларация о праве на развитие. Резолюция ГА 41/128 от 04.12.1986 // Сайт Організації Об’єднаних Націй. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/decl_development.shtml.

  8. Friedmann W. The changing Structure of International Law – New York: Columbia University Press, 1964. – 410p.

  9. Sachs J. D., J. W. McArthur, G. Schmidt-Traub, M. Kruk, C. Bahadur, M. Faye,and G. McCord. 2004. “Ending Africa’s Poverty Trap.” Brookings Papers onEconomic Activity, 2004.–315p.

  10. Easterly, W. White Man’s Burden: Why the West’s Efforts to Aid the Rest HaveDone so Much Ill and So Little Good. – New York: The Penguin Press, 2006. – 448 p.

  11. Сорос Дж. Мыльный пузир американского превосходства / Дж. Сорос.– М: АльпинаБизнес Букс, 2004. –193 с.

  12. Implementation of General Assembly resolutions 2626 (XXV), 3202 (S-VI), 3281 (XXIX) and 3362 (S-VII). – GA Resolution 31/178 from 21 December 1976 // Сайт Організації Об’єднаних Націй. – Режим доступу: http://daccess-ods.un.org/TMP/3630431.59246445.html.

  13. International Development Strategy for The Third United Nations Development Decade. – GA Resolution 35/56 from 5 December 1980 // Сайт Організації Об’єднаних Націй. – Режим доступу:http://www.un-documents.net/a35r56.htm.

  14. Доклад о развитии человека 2010. Реальное богатство народов: пути к развитию человека / Пер. с англ.; ПРООН. – М.: Издательство «Весь Мир», 2010. – 244 с.

  15. Strauss J., D. Thomas. Health, Nutrition, and Economic Development / J. Strauss, D. Thomas // Journal of Economic Literature. – 1998. - № 36 (2). – P. 766-817

  16. Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации:атака на процветание и демократию: Пер. с нем. – М. :Издат. дом «Альпина», 2001. – 335 c.

  17. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004 – 816 с.

  18. Хартия экономических прав и обязанностей государств. Резолюция ГА 3281 (ХХІХ) от 12.12.1974 // Сайт Організації Об’єднаних Націй. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/ rights_and_duties.shtml


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка