Практикум для педагогів „Профілактика дидактогеній в учнівському середовищі”



Скачати 157.13 Kb.
Дата конвертації09.09.2017
Розмір157.13 Kb.
Практикум ДЛЯ ПЕДАГОГІВ

Профілактика дидактогеній В УЧНІВСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ”

Підготувала

Колісник О.Г., практичний психолог

Тернопільської Української

гімназії ім. І.Франка



Мета: ознайомлення учасників з поняттям дидактогеній, причинами їх виникнення та формами проявів; сформувати внутрішню позитивну мотивацію до процесу взаємодії в системі „учень - вчитель”.

Цільова група: педагоги.

Тривалість: 2 год.

Ресурсне забезпечення: ватмани, маркери, фломастери, журнали.

Хід заняття.

  1. Вступне слово ведучого (5 хв.)

Повідомлення учасникам мети та завдань тренінгу, намічених цілей й перспектив спільної групової діяльності.

  1. Інформаційне повідомлення «Вплив педагога на особистість учня» (10 хв.)

Вплив педагогів на учнів виявляється як у школі, так і після її закінчення, позначаючись на всьому подальшому житті людини. Для успішної реалізації навчально-виховного процесу вчителям необхідно знати і враховувати індивідуальні особливості дитини. Адже, саме ці індивідуальні риси школяра, зумовлюють психологічну структуру його особистості. Складність виховання школярів полягає в тому, що весь процес формування особистості надзвичайно мінливий і динамічний.

Особливо це помітно у підлітковий період розвитку. Аналіз підліткового віку – одна з найбільш дискусійних проблем вікової психології: терміни його початку і закінчення, психологічний зміст провідної діяльності, перелік новоутворень – всі ці аспекти неоднозначно тлумачаться вітчизняними і зарубіжними психологами.

Вже в самому лінгвістичному значенні слова "підліток" міститься квінтесенція особливостей розвитку підлітка.

Настання підліткового віку проявляється в різкому змужнінні організму, раптовому збільшенні зросту і розвитку вторинних сексуальних ознак. Всі процеси дозрівання відбуваються вкрай нерівномірно і неодночасно, причому це виявляється як на міжіндивідуальному (один хлопчик 14-15 років може бути пост пубертатним, інший пубертатним, а третій перед пубертатним). Так і на внутришньоіндивідуальному рівні (різні біологічні системи однієї людини дозрівають неодночасно). Головна особливість цього періоду – різкі, якісні зміни, які зачипають всі сторони розвитку.

Іноді цей період цілком відносять до числа кризових, хоча питання про неминучість кризи та її тривалість є також дискусійними. Підліткова криза може починатися в різному віці. Хоча її іноді і називають "криза 14 років", вона не обов'язково почнеться, коли дитині виповниться 14.

Вираженими симптомами названої кризи є негативізм та зниження продуктивності навчальної діяльності (а також спроможності нею займатися. У підлітків розвивається прагнення до самоосвіти, але воно часто не пов’язане з навчанням у школі. Багато хто стає байдужим до оцінок. Іноді спостерігається розходження між інтелектуальними можливостями й успіхами в школі).

Зниження навчальної мотивації пояснюється збільшенням інтересу до оточуючого світу, що знаходиться за межами школи, а також захопленістю спілкуванням з ровесниками. Разом з тим саме цей період є сенситивним для формування нових, зрілих форм навчальної мотивації. Навчальну мотивацію слід розвивати, опираючись на актуальні потреби підлітка. Центральне місце в навчальній мотивації у середніх класах займає мотив самоствердження; на неї впливають і особливості самооцінки підлітка – її нестійкість, зміна критеріїв. Часто підлітки швидко втрачають інтерес до нової сфери діяльності через цілком закономірну невпевненість у своїх силах. Перша ж поразка( або ж коли не досягнуто того успіху, на який розраховував), призводить до розчарування у цій сфері та у самому собі. Підтримка школяра, підтримка його самооцінки, вироблення у нього уміння аналізувати причини неуспіху – суттєві моменти для навчальної мотивації.

Для підлітків характерні стани глибокої втоми. Саме в підлітковому віці крива втомлюваності різко підвищується, особливо в 13-14 і в 16 років. Л.С. Виготський виокремив два варіанти перебігу вікових криз:

- криза незалежності;

- криза залежності.

Для розвитку підлітка найбільш сприятливим є перший варіант. Тут позитивний зміст полягає у тому, що завдяки боротьбі за незалежність, яка відбувається у відносно безпечних умовах і якщо вона не приймає крайніх форм, підліток задовільняє потребу у самопізнанні та самоствердженні, у нього не просто виникає відчуття впевненості у собі а й здатність розраховувати на себе, яка дозволяє йому долати життєві труднощі у майбутньому

При другому варіанті перебігу кризи – у майбутньому може проявитися пізній, а тому особливо хворобливий перебіг кризи у 17-18 років і навіть пізніше, або довго триваюча інфантильна позиція «дитини», яка буде властива для людини у період молодості і навіть у зрілому віці. Але, як правило, в симптомах кризи існують обидві тенденції, одна з яких домінує.

Перехідність психіки підлітка полягає в співіснуванні, одночасній присутності в ній дитячих і дорослих рис – в силу недостатньої психологічної та соціальної зрілості підліток відстоюючи свої права одночасно очікує допомоги від дорослих, підтримки та захисту.

Для більшості підлітків у цей період характерними є нестійкість настрою, фізичного стану, самопочуття, суперечливість спонукань, вразливість, депресивні переживання.

Слабкість волі, неорганізованість, відносно легка відмова від досягнення поставлених цілей – все це так само є невід’ємною частиною портрету «типового підлітка». Дуже важливо забезпечити школяра засобами для досягнення цілей. До них відносяться: уміння передбачити наслідки незроблених та зроблених вчинків, їх значення для себе та інших людей, здатність уявляти собі такі наслідки не тільки інтелектуально, але й емоційно.

Спілкування підлітка з однолітками за рівнем значущості займає провідну позицію. На відміну від молодшого шкільного віку, коли дорослий займає авторитетне становище, підліток має сильне прагнення до спілкування з однолітками. Якщо для молодших школярів основою для об'єднань найчастіше є спільна діяльність, то тепер навпаки, привабливість тих чи інших занять та інтереси визначаються передусім їхніми можливостями для спілкування з однолітками. Найбільше бажання підлітка - заслужити повагу і визнання ровесників, стати авторитетним у групі. Тому він повинний відповідати очікуванням однолітків, а це іноді суперечить моральним нормам. Напружена потреба у спілкуванні перетворюється в багатьох підлітків у "стадне почуття": вони не можуть не лише дня, а й години знаходитися поза своєю, а якщо своєї немає - якою завгодно компанією. Особливо сильна така потреба у хлопчиків.

У підліткових об'єднаннях залежно від загального рівня розвитку і виховання стихійно формуються свої кодекси честі, високо цінується вірність, чесність і не сприймається зрада, порушення даного слова, егоїзм тощо. Підлітковий вік розглядається як особлива соціально-психологічна і демографічна група, що має свої настанови, специфічні норми поведінки, які утворюють особливу підліткову субкультуру.

Для підлітка стосунки з однолітками виділяються у сферу його власних, особистих стосунків, у яких він діє самостійно, тому нетактовне втручання дорослих викликає в нього протест.

Особливою формою підліткової самосвідомості є почуття дорослості, яке визначається як новоутворення свідомості, через яке підліток порівнює себе з іншими, знаходить зразки для засвоєння, будує свої стосунки з людьми, перебудовує свою діяльність. Це стрижнева особливість особистості, яка виражає нову життєву позицію підлітка стосовно себе, людей, світу.

Характерними для підліткового віку є імітації чиєїсь поведінки. Частіше імітується поведінка значущого дорослого, який досяг певного успіху, причому, в першу чергу, звертається увага на її зовнішній бік. При недостатній критичності і несамостійності в судженнях такий зразок для наслідування може мати негативний вплив на поведінку підлітка.

Типове явище для підліткового віку - проблеми у взаємостосунках з батьками, конфлікти з учителями -, однак сила, частота проявів багато в чому залежать від позиції дорослих, від уміння реалізувати поважну тактику відповідно до поведінки підлітка.

Підліток категорично та критично ставиться до прорахунків та помилок дорослого, особливо гостро реагує на несправедливість вчителя.

Особливого значення для підлітка набуває його зовнішність. Підлітки дивляться на себе в дзеркало значно частіше і пильніше, ніж це роблять діти. "Хто Я?" "Який Я?" "Наскільки я привабливий?" - запитання, що постійно постають. Все підлягає ревізії, яку супроводжує тривога, невпевненість у собі і водночас надія на свою привабливість.

Ідентифікація зі своєю новою зовнішністю - складний для підлітка процес. "Прийняти себе таким, як я є...", незважаючи на еталонних красунь і красенів, незважаючи на однолітків, що переважають за певними значущими ознаками.

Для підлітків особливого значення набуває одяг. У них свій автономний від дорослих стиль. Одяг, зачіска і обличчя - ось предмети первошочергової турботи підлітка.

В цьому віці загострена потреба у визнанні "самості" (унікальності) при психологічній залежності від однолітків, тому підліток ефективно поєднує его - позицію "Не плутайте мене з іншими" і конформну позицію "Ми - група однолітків" - адже спілкування з однолітками виступає як потреба і значуща діяльність.

Крім цього, виокремлюють особливу форму підліткового егоцентризму: підлітку складно диференціювати предмет свого мислення і мислення інших людей, внаслідок інтенсивного аналізу і оцінки себе у нього виникає ілюзія, нібито інші люди безперервно оцінюють його поведінку, зовнішність, спосіб мислення, почуття. Один з компонентів егоцентризму - феномен "уявної аудиторії" - переконаність підлітка в тому, що його постійно оточують глядачі.

Типова вікова особливість - схильність перебільшувати і хворобливо реагувати на власні реальні чи уявні тілесні недоліки. Другий компонент егоцентризму - особистий міф - віра в унікальність власних почуттів страждання, любові, ненависті, сорому, яка ґрунтується на зосередженості на власних переживаннях.

Подолання підліткового егоцентризму відбувається в міру розвитку близьких довірливих стосунків з однолітками, які діляться власним емоційним досвідом.

В 10-11 років майже третина підлітків дають собі повністю негативні характеристики; деякі підлітки, підкреслюючи свої численні недоліки, виділяють одну рису, яка їм подобається, тобто самооцінка має негативне емоційне тло. У 12-13 років поряд із загальним сприйняттям себе зберігається і ситуативно негативне ставлення підлітка до себе, яке залежить від оцінок оточуючих, насамперед, однолітків. У 14-15 років виникає "оперативна самооцінка", яка визначає самоставлення підлітка в даний момент, що ґрунтується на співставленні своїх особливостей з певними нормами, що виступають для нього як ідеальні форми його особистості.

Один і той самий підхід до одного й того самого учня за одних обставин діє сильно, за інших – є індиферентним актом.

Під час навчання часто виникають ситуації напруження (іспит, контрольна, опитування біля дошки, прилюдне обговорення вчинку учня тощо). Ці напруження неоднаково переносяться дітьми. Особливо важко такі ситуації переносять діти із слабкою нервовою системою (тривожні, сором’язливі тощо). На таких учнів погане слово вчителя в мить їхнього нервового напруження діє згубно, оскільки за зниженого тонусу кори головного мозку негативний словесний вплив легко може зафіксуватися механізмом навіювання. Через це в майбутньому така дитина може бути схильна до психічних травм.

Внутрішня позиція школяра являє собою мотиваційний центр, що забезпечує спрямованість дитини на навчання, його емоційно-позитивне ставлення до школи, прагнення відповідати зразку " хорошого учня " (особливо в початковій школі). У тих випадках , коли найважливіші потреби дитини , що відображають позицію школяра , не задоволені, вона може переживати стійке емоційне неблагополуччя, яке виражається в очікуванні постійного неуспіху в школі , поганого ставлення до себе з боку педагогів і однокласників, в боязні школи, небажанні відвідувати її. Таке стійке переживання неблагополуччя може мати різну форму та інтенсивність. У літературі з психології це переживання позначається по - різному: "шкільний невроз ", "шкільна фобія", "шкільна тривожність", "дидактогенія". Між цими поняттями є певні відмінності.

Ми розглянемо докладніше явище "дідактогеніі". Термін "дидактогенія" був введений псіхогігіеністом К.І. Платоновим . Вчений вивчав психологічний вплив учнів і вчителів один на одного в 60-і роки 20 століття. Однак довгий час дослідження з цієї теми не публікувалися , а в літературі з педагогіки , психології і психіатрії є лише окремі згадки.

У тлумачному словнику психіатричних термінів говориться, що дидактогенія - це з одного боку "психічна травма, джерелом якої є педагог (неповажне, несправедливе, упереджене ставлення до учня, прилюдне висміювання його відповідей, поведінки, зовнішнього вигляду, здібностей) " . З іншого боку , дідактогенією називають " психічний розлад , що виникає під впливом таких різновидів психоемоційного дистресу, як неврози та інші психогенні захворювання. Відомий дитячий психолог А.І. Захаров відзначав, що саме підвищена "стимуляція" дітей за допомогою погроз, засуджень , покарань, пріоритеті негативних оцінок, так характерних для нашої системи освіти - це фактор , що прямо призводить до порушення психічного здоров'я, появі дідактогеніі і розвитку неврозів. Постійні конфлікти з вчителями і батьками породжують у дитини почуття невпевненості в собі і неповноцінності. К.І.Платонов писав: "Дидактогенія" проявляється у шкільній педагогіці частіше, ніж можна припускати, так як у справі освіти та виховання доводиться мати справу з сугестивністю, особливо притаманною дитячому та юнацькому віку". Тому часто психологи спостерігають дітей "постраждалих" від дідактогеніі зі свого роду соціофобією, болючою сором'язливістю: з нав'язливими страхами неспроможності, бурхливою емоційно - вегетативною реакцією у відповідальний невідповідний момент. Причому такі переживання виникають після різких зауважень педагога під час відповіді учня «біля дошки". У підлітковому віці в результаті дідактогеніі можуть виникнути дисморфофобії (нав'язливий страх наявності каліцтва, якогось уявного фізичного дефекту).

Дидактогенія, як психічна травма, небезпечна тим, що у "постраждалих" учнів розвиваються:


  • Неадекватна самооцінка.

  • Труднощі в контактах з однолітками.

  • Конфліктність у спілкуванні з дорослими і однолітками.

  • Втрата інтересу до навчання.

  • Сугестивність.

  • Розвиток конформності.

  • Догматичність мислення.

  • Агресивна поведінка.

У результаті негативного впливу педагога на учня, останній, за висловом Г.В.Грібановой , "штучно інвалідизується" , пригнічується у дитини ведуча потреба в самореалізації. Дитина в цьому випадку або йде в себе , або у хворобу, або в злочинні групи , в екстремізм і насильство.

Дидактогенія ( гр. - народжується від вчення ) - це негативний психічний стан учня, учнівська боязнь навчання, школи , вчителя. Виявляється у пригніченому настрої, страху, переляку перед відвідуванням школи, уроку, перед контрольною роботою, отриманням оцінки і в інших випадках шкільного життя. Дидактогенія виникає з причини безтактності вчителя, його дидактизму, грубості, від нерозуміння учня, невіри в його сили і можливості, які передаються учню. Є випадки виникнення цієї хвороби від надмірно високих вимог до навчальних успіхів своїх дітей з боку батьків. Дидактогенія - результат слабкої взаємної адаптації і дезаптации учня і вчителя один до одного. Цей учнівський страх може викликати захворювання неврастенію, затримку психічного розвитку дитини.

Наступна вправа допоможе вам більш глибше та докладніше вивчити даний феномен.


  1. Робота в групах (30 хв.)

Мета: визначити і проаналізувати причини виникнення дидактогеній та форми їх проявів, підвищити психологічну обізнаність учасників.

Матеріали: ватман, фломастери, маркери, журнали.

Тренер об’єднує учасників тренінгу у три групи, кожній групі роздає картки. Завдання учасників: за допомогою колажу, малюнку або схеми висвітлити основні аспекти змісту картки. Після обговорення у групах, один із її представників, презентує командну роботу.

Завдання для груп:

1-ша група отримує картку № 1 „Основні чинники, що призводять до дидактогеній”.

2-га група отримує картку № 2 „Форми прояву дидактогеній”.

3-тя група отримує картку № 3 «Групи дітей, що страждають шкільним неврозом».



Підсумок виконаної роботи.

1. Негативних чинників, які призводять до появи дидактогеній дуже багато, ми розглянули лише головні. Але іноді досить одного-двох, щоб у школяра виник невротичний стан. Хочеться додати, що важливу роль відіграють індивідуально-типологічні особливості учня у виникненні дидактогеній (тип нервової системи, підвищена сенситивність, низька самооцінка тощо).

Добираючи засоби впливу на вихованців, необхідно враховувати, що серед них головна роль належить живому слову. Тобто у кожній педагогічній ситуації, великого значення набувають зміст слова його інтонація, міміка та постава вчителя.

2. Як правило шкільні неврози проявляються у безпричинній агресивності, остраху ходити до школи, відмові відвідувати уроки, відповідати біля дошки, тобто поведінка дітей дезадаптована або має відхилення. З такими випадками виявів агресивності або страху, тривоги, невпевненості в собі ми зустрічаємося в шкільній практиці відносно рідко. Частіше спостерігаються стани шкільної тривожності, яка виражається у хвилюванні – підвищеній занепокоєності в навчальних ситуаціях у класі, очікуванні поганого ставлення до себе, негативного оцінювання з боку вчителів та однолітків. Первинним наслідком є зниження успішності.

3. Дослідження свідчать, що агресивність у першому випадку, апатичність – у другому, скутість – у третьому – це різні способи неадекватного психологічного захисту. Характер і вияви психологічного захисту при шкільних неврозах залежить насамперед від типу вищої нервової діяльності, від особливостей виховання в сім’ї, від психотравмуючої ситуації.

4. Мозковий штурм „Профілактика дидактогеній” (15 хв.)

Матеріали: ватман, маркери.

Мета: актуалізувати знання, поділитися досвідом роботи.

Тренер на ватмані записує всі варіанти, які озвучують учасники заняття.



  1. Рефлексія заняття – вправа „Закінчи речення”(15 хв.)

Хід вправи: психолог пропонує учасникам висловити свої думки з приводу тренінгу, доповнюючи незакінчене речення: „ Мені було..., тому що....”. Аналіз очікувань учасників.

Картка № 1

Основні чинники, що призводять до дидактогеній:

1. Індивідуально-типологічні особливості вчителя.

2. Психічний стан вчителя.

3. Низький рівень професійної майстерності вчителя, що виявляється в порушенні ним норм педагогічної етики і педагогічного такту, неправильному використанні прийомів педагогічного впливу; упередженому ставленні до окремих учнів; неправильній оцінці їхніх знань та поведінки; незнання індивідуально-типологічних особливостей учнів; нерозуміння їхнього внутрішнього світу та психічних станів.



Картка № 2

Форми прояву дидактогеній:

Перша форма прояву психогенної дезадаптації – не сформованість елементів і навичок навчальної діяльності. Як правило, виникає на перших етапах навчання дитини в школі та погіршується в молодших класах і може загостритися при переході із початкової школи в середню. Причиною не сформованості навчальної діяльності можуть бути як індивідуальні особливості інтелектуального розвитку дитини, так і педагогічна занедбаність, неуважне відношення батьків і вчителя до того як дитина навчається.

Друга форма зумовлена не сформованістю або викривленням мотивації навчальної діяльності, коли в системі мотивів учня домінують позашкільні орієнтації. Зовнішні симптоми відсутності навчальної мотивації схожі з симптомами не сформованості навичок навчальної діяльності – недисциплінованість, відставання у навчанні, неуважність, безвідповідальність, але як правило, на фоні констатуючого достатньо високого рівня пізнавальних здібностей. Порушення мотивації на початкових етапах навчання зазвичай пов’язане з її недостатньою сформованістю, тоді як в більш старшому, підлітковому віці, може мати місце втрата інтересів до навчання, виникнення сильних альтернативних мотивів.

Третя форма пов’язана з нездатністю до довільної регуляції поведінки. Причини цього при відсутності первинних порушень частіше всього шукають в особливостях сімейного виховання: гіпопротекція (вседозволеність), гіперпротекція (жорсткий контроль за діями).

Четверта форма пов’язана з невмінням пристосуватися до темпу шкільного життя, що також актуальне при вступі до початкової та при переході до середньої школи. Частіше це буває у соматично ослаблених дітей, якими занадто опікуються (гіперопіка).

Картка № 3

Групи дітей , які страждають шкільним неврозом:

1. Діти з відхиленнями у поведінці. Вони нахабно поводяться на уроках, ходять по класу під час занять, брутальні щодо вчителя, некеровані, виявляють агресію стосовно вчителя й однокласників. Як правило, вони погано вчаться. Самооцінка завищена. Найчастіше педагоги їх відносять до педагогічно занедбаних або до розумово відсталих дітей.

2. Встигаючі учні, які задовільно поводять себе на уроках, але в результаті перевантажень або емоційних стресів раптом починають миттєво змінюватися на очах. У них з’являється депресія, апатія. Учителі говорять про таких учнів, що їх ніби підмінили, що вони втратили інтерес до навчання. Дитина відмовляється ходити до школи, починає грубити, огризатися. У неї можуть виникнути нав’язливі думки, невротична депресія, що виявляється в пригніченому настрої, емоційній лабільності, тривозі. Для цієї групи дітей іноді бувають характерні аутизм (дитина втрачає контакт із дійсністю, інтерес до оточуючих, повністю занурюється у власні переживання), мутизм (відмові від комунікативного мовлення, повна або часткова відмова розмовляти з дорослими). Педагоги на початку намагаються з’ясувати причини таких змін, але частіше за браком часу не звертають уваги на таких дітей, зараховують їх до розряду важковиховуваних.

3. Учні, в яких зовні все здається гаразд (добра успішність, задовільна поведінка), але спостерігаються ознаки різних емоційних негараздів: страх відповідати біля дошки, з місця – тремор (дрижання, швидкі коливальні рухи кінцівок або тулуба, викликані скороченням м’язів рук), говорять дуже тихо, плаксиві, тримаються завжди осторонь. У таких учнів підвищений рівень тривожності, їхня самооцінка, як правило, занижена, вони занадто вразливі. Для вчителів діти цієї групи не становлять особливого інтересу, оскільки вони не заважають на уроках, старанні й вчаться задовільно.

Через сором’язливість, підвищену тривожність такі учні не можуть проявитися в повній мірі. Рівень розвитку невербального інтелекту таких дітей набагато вищий рівня вербального. Їхні потенційні можливості можуть повністю розкритися лише при індивідуальній роботі.



Найбільш характерним для цієї групи дітей є фобічний синдром (нав’язливе переживання страху з чіткою фабулою, стислий зміст подій). Основними показниками патологічних страхів є їх безпричинність, тривалість, схильність до генералізації. Можна виділити особливу групу страхів, викликаних страхом опинитися невідповідними під час тієї чи іншої діяльності, не виправдати очікування дорослих. У таких учнів спостерігається страх школи як своєрідний різновид надто цінних страхів, причиною може бути полохливість відносно суворого вчителя, покарання за порушення дисципліни тощо, в результаті чого дитина відмовляється від відвідування школи.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка