Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка9/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26
* * *

З того часу моє життя подвоїлося: я почав жити не тільки за свій рахунок. Нова краса обвіяла мою душу, тисячі нових почувань, цілком незнайомих, таємних, солодких…

Перші часи пішли на розглядання, навіть на боротьбу з новим богом. Бог хотів поклонення, а впертий дух не віддавав іще свободи. Звідти боротьба й роздивляння. Але чим більше я роздивлявся, тим сильніше кохав якимось неодухотворенним світлим коханням.

То була якась біла прозорчиста душа. То була квітка небесна, вогник, що спалахне раз у вічність у темряві з-під навислих хмар – і знову зникне на вічність цілу.

Дивні почуття навівала вона на мене. От я сиджу за книжкою, читаю – і нараз починаю почувати її.

От чую, ясно чую, як вона йде, як наближається своїми білими кроками, а в той момент, коли вона відчиняє двері, я уже обертаю до неї своє радісне, а разом з тим і стривожене обличчя.

В її присутності я не мав своєї волі, мов сомнамбул у присутності гіпнотизера. Вся істота моя переповнялася якимсь променистим настроєм, і чув я себе й велетнем і рабом. Вона підіймала руку – і мені невимовно хотілося підняти свою. А коли б я побачив сльозу на її очицях – певно, ридав би, як несамовитий.

Я назвав її для себе Біла. Та вона таки й була білою вся, і носила тільки білі убрання, мов янгол. Увіходячи, вона розсівала за собою якийсь невимовно прекрасний запах, а я не міг зрозуміти що зо мною: ніби чую, що єсть вона й ніби нема, а наче це привид тільки безтілесний злетів, тільки не страшний і чорний, а світлий і любимий. І хотілось підійти до неї й торкнутися матерії її убрання, щоб знати, як тчуть у небесах. А коли вона сідала в крісло й задумувалась – я часом просто не міг боротися з бажанням підійти й молитвою заглянути їй у вічі. І вона вже вставала, вона вже пішла, – а я все ще бачу її, бачу всю, бачу рух волосинки над скронею, бачу, як злегка ворушаться уста. І в один з таких разів я назвав її для себе Ф л ю ї д о ю, бо мені здавалося, що вона безтілесна, що вона тільки флюїдична постать якоїсь другої невідомої істоти, що живе в небесах.

І сама тиха, мов тайна святая, вона сіяла й тихі почуття округ себе. Коли я сидів біля неї, а вона иноді підіймала на мене свої очі – я відчував у ті хвилини якесь надзвичайне очищення душі, чув готовність на великий благородний учинок. Я не міг би собі уявити, як в її присутності можна було би не то сказати, а подумати щось брудне. Усі нечисті, звичайні життєві почуття, все, що не святе, зникало в її присутності. Вона була сама молитва, самий чистий звук, гармонія, а коли поблизу чулося її тихе дихання – душа наповнялась високими почуваннями, і світ здавався тоді осяяним самою красою. Все далеко-ідеальне в звичайні моменти життя, все що лише манить людський мозок своєю недосяжністю – все те наближалося й огрівало таємно-могутні сторони людського духа. Немов стаєш велетнем, дужим, як космос; здається можливим і навіть легким до виконання все, що надприродним було ще за хвилину. А до неї хотілося підійти, мов до пророка, і спитати про… про щось особливе: про межі безконечности, про початок часу, про день власної тілесної смерти. І я вже, було, піду до себе, а все ще бачу закритими очами її образ, і вся вона представляється мені якимсь таємним божим письменом, розгадати яке може тільки однозвучно-таємна друга істота, якій стане доступним потім за це утворення світів. Коли вона усміхалася – райські квіти розцвітали наоколо, водоспад спиняв свій біг на далекій півночі, а зірки хором відповідали радісно на той усміх. А якби заплакала вона і її сльози упали б десь далі – дивним стало би те місце й святим. І до нього, як у Мекку, ходили б тисячі пілігримів.

Чи вона вічна? О, певне! Умерти ж вона не може, а просто так вознесеться в блакитну безконечність. А я на тім місці поставлю вівтар для поклоніння світлові життя. І будуть там співати чисті весталки в прозорих убраннях, препоясаних гірляндами білих квітів і будуть ті весталки підтримувати невгасимий запашний вогонь, годований пахучими смолами й дивним деревом. Доокола вівтаря буде посипано жемчуговим піском, і мірти свій лист, а рожеві кущі квіти свої щодня самі будуть нести в жертву на вівтар той. І коли хто бідний зранений і чорний, зі стогоном моління, наблизиться туди – він стане чистим, як вода, й щасливим, як перший листок весною під добрими променями сонця, і не буде там місця суєтні світовій, покликам сп'янілій від бруду життя істоті, дзвоненню кайданів і скрепінню ярем – ці властителі світу боятимуться йти туди, а на нахабне прибуття обурилися би всі скелі й дуби всі священної діброви. І вітер, і море, і хмар незлічимі полки, і лист, і звірина. Геть, чорна пітьмо! Тут лише друїди співатимуть містичних пісень, танцюючи невидимі танці. І море там пахне геліотропом, і повітря не таке, як земне.

Тулл Гостілій збудував колись «храм Блідности». О, чому я не римський цар, не владика всесвітній, що міг би всю землю укрити храмами тобі, о Біла!.. Утворити релігію поклоніння тобі і щоб усі люди спільним хором співали молитву тобі, і щоб діти, усі діти землі, несли тобі найкращі квіти й усипали ними і путь, і п'єдесталь, і місце те, де падає погляд твоїх очей. А тепер я будую храм тобі тільки у власнім серці… Храми з чистих мрій і беззвучних поцілунків сліду стіп твоїх на землі.

…і думав-я про неї день і ніч… і думав я про неї ніч і день. І за те в нагороду прийшов до мене перший незабутній момент.



* * *

Ми сиділи на веранді, що широкими сходами зіходила в сад. Тихо спускалися генії ночі на невидимих крилах своїх. То там, то там зачіпали вони пером, летючи, частину просторіні – і на тому місці одразу темніло дужче ніж доокола, і ставала в височині зірка. Душа переповнялася тихим острахом перемішаним з цікавістю. Очі стежили – чи не злітають з усіх запашних квіток прозоро-чисті феї і чи не розпочинають своїх безшумних танців у повітрі під пісні закоханих, але отвержених гномів та ельфів.

Все прибирало иньші форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущів та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очі, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз відтіль? Рюбецаль з мішком вугілля на плечах? Чи тінь великого Рамзеса? Чи може Вій, страшна потвора, дивна і дика?

Щоб заспокоїтись, я глянув на Білу. Вона сиділа й ніби вслухувалася в той шепіт, який навівали духи, літаючи навколо. Мені захотілося, аби дооколо її голови показався німб – і німб показався. В якомусь пориві, сам не знаючи, що роблю я, опустившися вниз, сів біля її ніг і схилив голову їй на коліна.

Як я це зробив, як я посмів – я й сам не знав.

В перший момент мені здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум'я вирветься з-під землі, затремтить і обвалиться небесне склепіння… Я хотів зараз скочити, побігти… далеко… на той корабель, що йде до Індії. Але це було один момент, одну нечутну дрібку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплює всю мою істоту, ніби я злітаю кудись і тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтілесний і невідомий. Її рука положилася на мою голову, а я ввесь занімів від щастя…

– Новаллісе, – тихо сказала вона.

Мене ніхто й ніколи так не називав, але мені здалося, що инакше мене не можна назвати та що це вічно буде моїм іменням.

– Новаллісе… Коли ти слухаєш музику, або є такі книги, як музика… Так от коли прозвучав останній акорд чи перевернулася остання сторінка, чи не почував ти, що це не кінець, а початок, то не був початок, а просто ми приторкнулися на один момент до одного місця колеса, – а колесо безконечне?

– Так, Біла, – відповів я.

– Як ти назвав мене?

– Біла.


Її пальці з безконечною ніжністю ворухнулися на моїй голові. Тихий шепіт пробіг садом, зачепив струни невидимих еолових арф – і вони зазвучали. Вечір віддав місце ночі. Заснули квітки.

Я почав говорити. Я розвив її думку й, як міг, показав причини. Вона слухала мене з якимось захопленням, видимо хвилюючись. Потім устала, рівна й струнка, як пальма, й зупинилася під квітками.

– Ти?.. Ти говориш так?.. – зашепотіла вона. – О, говори ж, говори ще!.. Ти й не знаєш, як мені треба, щоби хтось говорив мені, а я аби слухала. Тут же ніхто не говорить, а коли й говорить, то страшно мені стає… страшно й гидко… я боюся тут… я тут усього боюся… боюсь… боюсь…

– А я? А я ж, Біла? Невже я не захищу тебе?

Але вона навіть не чула мене. Її очі вп'ялися кудись у просторінь, губи ворушилися, щось шепочучи, а рука, якою вона схопила мою, тремтіла дрібно, сполохано. Потім знову з хвиль беззвучного шепоту почали вириватись слова.

– Я вже ніколи не перестану боятись… Як мені вийти, як мені вирватись звідси?.. Я ж не хотіла… я ж не думала. Це ж не життя… Життя – то ж краса, то вічна бесіда з Богом, а тут… о, Боже!.. Та де ж він, той Бог? А я ж вірила ще в Нього і молилася Йому… Ой… страшно мені… страшно мені… страшно… Говори ж, говори, Новаллісе…

І злетілися до мене, мов боги, ласкаві слова… Я говорив… і про безконечність царств духа, і про розум вищий від розуму землі; говорив і про спокій та щастя, про яблуню, що з неї падає яблуко раннім-рано ще в росу і в холод трави… І про бризки води, від яких пісні рождаються в серці і хочеться слухати вірші, і про те, як довго гуде орґан на хорах старого ґотицького собору, і про сльози й холод мармурових статуй – про все. Я співав, а не говорив. Я ніколи не знав, що у мене є стільки слів у запасі, і що я взагалі вмію так говорити. А вона слухала мене і – заспокоювалась. Простягла свої руки високо-високо уверх і мов відлетіла від землі. Я упав на землю і сльозами орошав її ніжки й цілував їх, як цілують у снах божественну мрію.

Потім вона сіла на перилах веранди, а кінчик її білого убрання звис униз. Квітка рожева з куща, що ріс унизу, просунулася між колонками й торкалася, мов цілуючи, того білого співу. Пахуча ніч уже все обняла собою, окрім цієї білої фігури. Листя затихло, вечір умер. Варт було захотіти – і з тисячі усіх далеких очей ночі полилася б тиха музика.

І вона зазвучала, та небесна музика. То заговорила вона, Біла… Говорила о тім, як сотні, тисячі літ бореться людина з неправдою життя, як починає страждання свої з першого ж моменту приходу на світ, як потім страждає все своє життя, страждає до останньої хвилі – і де в тім змисл? Для чого? Для якої цілі?

А я слухав тих слів, як музики небесної, і пив красу мелодії більше, ніж роздумував над змістом. Хоч, правда, говорив їй потім, що існує не саме лише страждання, що існує краса життя, існує безмежне щастя (я ж сам був безмежно щасливий в ці хвилини), існує розкіш пізнання, існує солодкість приєднання до вічности.

– Так, так, – відповідала мені вона, – але як поєднать? Як поєднати красу життя з його болями й сльозами, пахощі прекрасних рослин з брудом задніх дворів, щастя музики з п'яною лайкою бідної людини? Як поєднать те все у себе в душі?

І це мучило її. Їй хотілося абсолюта – а вона не бачила й тіні його, їй хотілося без компромісів, а вони обліпили наше життя, як молюски кіль корабля, і не дають вільно плисти нашому кораблеві,

Я знов насмілювався їй відповідати.

– Не говори так, о Біла!.. Ти не знаєш самої себе, тому так говориш! Навіщо тобі, власне тобі, оборотна сторона життя? Пощо тобі навіть знати, що єсть вона, ота оборотна сторона? Не бруд життя повинен приходити в красоту й зоставляти плями на ній, а навпаки – краса повинна віддавати частину себе на освітлення тьми. Та так воно й єсть. Бо якби краса не очищала, висловлюся брутально, не дезинфікувала брудів життєвих, то ми давно задихнулися б у непроглядному смороді. Але й тут – твердий поділ праці. Ми, буденні, дрібні, будемо робити практику життя, будемо бабратись у болотах, а ви – мелодії, скарби і сяйва – ви того не повинні знати. Ви, як сонце, маєте тільки світити й гріти, не знаючи, навіть, що ви викликаєте до життя. І не спускайтесь ви до нас, бо тим зробите нам тільки гірше, краще нас підійміть до себе. Ми ті, що живуть, ви ж ті ради яких живуть. Так, так, о Біла!.. Я кров'ю серця свого чую, що це так. А ще я тобі скажу, Біла… є змисл не тільки в тасканню мішка на плечах для бідної вдови, а є змисл і в тому, щоби чомусь поклонитися всім своїм я. Храм мусить бути храмом для кожного. Храм, куди могла б прийти наболіла душа і зразу ж, при вході, щоб стало гарно й радісно й забулося все, що було перед порогом. О, як солодко мати такий храм, як солодко молитися й плакати в ньому й чути, що з кожною сльозою змивається й кане геть твій бруд і біль… і співати потім якийсь гімн, а в тому співі рветься вся душа в дяці за очищення, за мир і за єлей пролитий.

…і так ми говорили, одно не слухаючи другого, беззв'язно, страсно, з поривом шепочучи. Мабуть, ми обоє занадто вже довго мовчали в життю, мабуть, занадто довго накопичували і почуття й думку, і мабуть, не вміли сказати їх, бо більша частина зоставалася невисказаною і білими смугами розстилалася в душі… Але ми розуміли одне одного, хоч слів часто не можна було схопити, ми були злиті воєдино, хоч далеко одне від одного стояли в житті. А коли вона, світла, біла, прозорчиста пішла вже до себе – я все ж не перестав говорити, хоч і без слів, і без звуків, бо бачив ще її тут, на тім же місці, вона слухала мене й розуміла. І став я на коліна і цілував, говорячи, і говорив, цілуючи те місце, що його дотикалася вона своїми ніжками… і доти цілував, доки все те, що залишалося в її слідах, не перейшло в мене, і я почув себе білим і легким, як вона.

Я встав, усміхаючися, повний щастя, а передо мною стояв – дядько. Бистрим поглядом обшукав він моє обличчя, сверлуючи очима наскрізь.

– Що ти повзаєш там? – спитав крізь зуби.

Я не відповів нічого.

– А чому ти такий веселий?

– А чому ви такий лютий? – спитав я.

І здався він мені зараз просто холодним трупом, напівзогнилим, що хотілося б навіть очі собі вирвати, аби не малювалася на сітчатці оця нависла постать зараз же по божественних темах небесної фіґури. І, мабуть, ця огидливість занадто яскраво відмалювалася в усій моїй істоті, бо дядько скрипнув зубами й, повернувшися на каблуках, пішов. На дверях стояв Харон. Дядько з усього розмаху вдарив його ногою в живіт. Бідний пес заскімлив від болю й кинув злобний погляд, але не на дядька, а на мене.

Та я не бачив уже ні рухів, ні поглядів. Я чув, що я ввесь зміняюся, що в мені усьому йде якась гігантська робота… Я відчував навіть фізичне тепло від тих душевних рухів і від інтенсивности їх роботи. Розпочалося моє прекрасне, моє літаюче існування. Я літав над життям! Я не помічав нічого земного! Всі образи були для мене безтілесні, всі звуки надприродні, і темні кольори змінялися в мене на найбіліші, бо я бачив усюди білий колір.

Потім, згодом, я не міг собі навіть уявити того життя – так воно було далеке від звичайного. Не міг уявити собі й того, що осліпило мене й накинуло полуду на очі, правда, таку, що крізь неї все здавалося прекрасним, але то було все ж викривлення. Так замок наш, це місце прокляття, кари і мук, все ще здавався мені розкішно-добрим обиталищем поетичних мрій; так Біла, що сяла для мене непостижимим небесним сяйвом, здавалася мені щораз усе прозрочистішою, білішою від своїх білих убрань, але то було не від неземности, а від тяжкої хороби; і прозрочистість та, то була бліднота слабування, а тиха мелодія її голосу – то наслідок підупаду всього організму, то… початок кінця.

А я не помічав того, як не помічав і взагалі нічого. Життя било в очі, різало й роздирало вухо рвучими дисонансами – а я був і сліпий, і глухий на все. А я не бачив, що дика вдача дядька переходить уже в божевілля, а умови життя в нашому замку остільки каторжні, що нема й не може бути людських сил, які змогли би знести те катування. А мені здавалося все не таким; а мені здавалося, що у Білої нема й не може бути страждань, що то все безбольовий процес, як от у Христа на хресті: варт йому призвати свою божественність – і земних мук уже нема… Раз я бачив Білу, як вона стояла в залі поміж двома вікнами. Високо піднявши білу руку, оперла її о стіну й притулилася головою до руки. Заходило сонце і косим промінням кинуло поплавленого золота на Білу. Лице було божественно прекрасне, задумане й на ньому відбивалася внутрішня робота мислі. Цей процес облагороджує всякі обличчя, а її лице він робив просто святим. Я став у дверях і занімів. Боявся поворухнутись, боявся дихнути, щоб не сполохати тих вечірніх мрій. Нараз з других дверей увійшов дядько. Він так бистро підійшов до Білої, що вона не встигла повернутись, і дядько, грубим рухом узявши її за плече, повернув до себе.

– Ти що тут робиш?

Вона затремтіла.

– Я стояла й дивилась на захід.

– На захід? А хто мене запевнить, що ти говориш правду? Звідки я знаю, що це не умовний знак комусь, хто жде на вулиці?

Вона тільки дивилась на нього широко розкритими переляканими очима. А дядько взяв її за руку й – давив. Залізні пальці мов в'їдалися в безсилу малу рученьку, а дядько шипів.

– Ти хотіла би мій дім повернути в притон розпусти? Ти хотіла би вішатися на шию кожному, кого побачиш на площі? Розпуснице!..

Тихий звук болю вирвався у неї з горла, потім ще один, ще… і звуки ті з кожним разом здавалися подібнішими на сміх, аж нарешті вона зовсім зареготала. Диким реготом, перемішаним з риданнями, із зойком заломила руки й непритомно говорила якісь незрозумілі слова. Потім випросталась, наче аж стрибнула уверх, з невиразним одчаєм крикнула щось і побігла.

Дядько постояв хвилину, ніздрі його роздувалися. Потім обернувся, щоб іти і – побачив мене. Він аж здригнувся наче, але в ту ж мить заволодів собою. Проходячи мимо, кинув такий погляд, що я з одного того погляду міг би багато дечого зрозуміти, але тоді…

Тоді мені вбачався білий ранок серед гострих шпилів гір. Ще тонуть у тьмі глибокі долини й схили каменисті, а вершини вже освітилися рожевим світлом, мов заспівали рожеву пісню. Грають промені й сміються, блискають у сніжинах, а над тим співом тихо летить безтілесна фея гір і піснею чудовою, на диво схожою до плачу, наповняє повітря… Десь унизу затурчав ріжок пастуха, дика коза перестрибнула провалля, глянув з-під снігу блакитний листок – і фея полетіла далі, маячи білим своїм покривалом. Звуки погасилися за нею, а з якогось ісхованого в долині села пролилися в повітрі дзвони.

О, якби я знав, Біла, що так недовго тобі зосталося жити на світі, я більше любив би тебе!



* * *

…Часто думав я – чого це боги не вживають цілої своєї сили? Чому от і Біла не повеліває стихіям і духам безсмертним? Чому не хоче вона їх служби й чому не велить сонцю вставати тоді, коли вона сама розкриває свої оченята вранці? Чому вона так часто плаче, коли може звеліти сумові йти геть і не класти своєї важкої руки на обличчя? Чому світла усмішка такий не частий гість на її устах, і чому очі так часто в безтямку дивляться тільки вперед? Чому це все, чому? А жах? Невже навіки впустив він пазурі в її серце й не хоче витягти назад? «Проклята гістеричка»! – крикне иноді дядько, і в хвилини просвітлення тяжко думаю я над тим. Але в сліпучому сяйві фанатичного поклоніння я забував про ті «деталі» й власним співом заглушував несміливі натяки розуму. Фарби міняються, і в дивній їх грі топиться дрібне змагання аналізи.

Ніжним присмерком сиділи ми, я і Біла. Сад укривав безмовну нашу бесіду. Передсонним шепотом ще говорили листки, закрилися чашечки денних цвітів, а ті, що люблять ніч, а ніч любить їх – зітхнули повільніше й кинули перші промені запахів своїх навкруги. В кущах заворушилися тіні, з дерев все частіше почали злітать невидимі духи присмерку, і запашний шелест їх крил чувся між листами.

Ми мовчали. Наші душі без нашого відома єдналися в розмові, мислі виливалися в гармонійні, хоч і беззвучні форми. Я ввесь був тріпот і увага, боячись втратити хоч атом того, що вона говорила нерозкритими устами.

– Біла! – сказав я їй мислею. – Ніч насувається. Ближче підходять до нас душі тих, що пішли, тайни вселенної розкривають нам назустріч обійми свої – скажи їм, щоб проявилися тут якоюсь формою вони. Що це варт тобі? Протягни руку – і заспівають невидимі сили й скажуть мені незрозуміле величне слово.

І блідим усміхом сумніву відповідала вона мені на мою мольбу. А я ввесь тремтів. Боги! Та вона ж сама не знає власної сили! Вона не розуміє сама себе!..

– Біла, Біла!.. Невже таємний голос не шепотів тобі ночами про твою владу? Невже в ранішній час, коли сонце обрізує червоним ножем низ блакиті, не буяла в тобі нерозтрачена за ніч міць і не просила виходу. Не може того бути! Простягни ж, о, простягни руку!..

Обличчя її зробилося поважним, губи стулилися. Тихим царственним рухом підняла вона руку… широкий рукав звис, мов на убранні якого чарівника – і в тій частині просторіні, куди простяглася її рука, нараз почулися звуки… Ще… ще… Виразніше, прекрасніше – і в неземних якихось акордах полилася музика.

Ще повільніше, але з тим і рішучіше підняла Біла другу руку – і дві мелодії сплелися в невиразимо прекрасний вінок… підіймалися вверх і тихли там, а на їх місце знизу лилися ще й ще…

Очі Білої були закриті, обличчя було трохи запрокинене та спокійне-спокійне. То був янгол, закований у контури людських форм. І все це було так дивно, так не по-земному, що я тремтів наче в пропасниці, але всією істотою ловив ті дивовижні звуки. Тайна вселенної розкривалася передо мною! Душа розкривалася від безумно-широкого напливу почувань! О, Біла!.. О, безконечність!..

І в цей єдиний момент – мов дух зла, зринув перед нами дядько зі своїм ненависним псом. Ніби прокинувшися, застогнала Біла… руки її впали, музика нараз обірвалася. Дядько гостро глянув на неї, потім на моє надхнене, незаспокоєне ще лице й до крови закусив нижню губу.

– Холодно… вогко… можна простудитися. Пора додому.

Покірно встала вона й пішла за дядьком, за ними пішов і я.

Біла ступала неспокійними кроками, мов плутаючися в своєму убранні. Підходячи до дому, вона спіткнулася на корінець, я підхопив її за руки і, так підтримуючи, звів на східці. Дядько, оскаливши зуби, пропустив нас уперед. Але коли я, вивівши Білу наверх, пішов собі назад, я чув, як дядько прошипів по-зміїному:

– Як сміла ти дозволити цьому щеняті брати себе під руку? – і вслід за тим почувся звук ляпасу й затріснулися двері.

І не вразив мене той звук, мов грім, що розітнувся посеред тихої молитви? І не осліпило мене, не вдарило об землю? Ні. Як і вчора, як і сьогодні, так і зараз літав я над життям, в ухах ще дзвеніла не до описання мелодія, а решта – все вбачалося в тумані, під товщею прекрасних прозрочистих вод. Плинув мій білий човен і в ньому я, непритомний, удивлений у безмежність стрічних панорам…



* * *

Біла медіюм!

Я божеволів від сполучення цих двох слів. Тепер уже я зможу бути переможником усіх тайн! Тепер я можу розкривати таємниці законів природи, розуміти початок речей! Я центр! Від цього дня або природа змінить свої закони й вигадає собі иньші, або скориться без останку й сама признає себе подоланою.

Я не знаходив собі місця. Я то сідав до столу, то зіскакував і ходив по кімнаті, потім лягав, знову вставав. В реторті вже третій день кипів якийсь розчин, бо я як відкрутив ґаз два дні тому, так і не закручував його більше. Фантазія моя скакала скаженими скоками, мені самому хотілося злетіти за нею. Нестяма якась опанувала мене.

Я відчинив вікно. Ніч прислала мені в подарунок струю пахучого повітря, місяць поцілував мене в чоло. Я потягнувся ввесь до нього й хотів – не заспівати, а просто довго вести голосом одну ноту, тонку та високу, щоб вона, мов узенька стріла, йшла обіч місяцевого проміння.

Я почав то наближатися до вікна, то відступати. Коли наближався – ніжна прохолода ночі обіймала мене і тріпотом пробігала по тілі. А коли відступав у темряву кімнати всього крок назад – спливав на мене променястий блиск місяця і немов поринав я в теплий попіл якийсь.

І подолала мене ніч. Не зміг я боротися з нею, з мріями моїми – і вийшов у сад.

Зашуміли в честь мого приходу, а потім затихли знов листки на кущах. Мочачи ноги в росі, я пішов по траві, щоб вийти на таку алею, вздовж якої місяць кидав свої промені без тіней.

Я ступив на ту алею й пішов, піднявши голову уверх і дивлячись прямо в блискуче коло. А місяць немов падав на мене й тихо-тихо сміявся.

Ізнову я яскраво почув, що літаю над життям. Я не знав тоді, що таке світ, і що є в світі. Не знав, ні межі власних прав, ні межі власної безправности не знав, що таке обов'язок, а повинність важкими, наперед даними, путами своїми не тягла ще мене з моїх небес на землю. Рожевий туман мрій все застилав собою, і з-за тихого віяння звуків незрозумілих, я не чув стогонів. Я не знав ще тоді, що є на землі й гнилі від хороб люди, що зло і злочин звили собі гнізда не на дні океанів, серед молюсків і гадів морських, а в серцях людей. Нічого, нічого не знав я тоді і не передчував, що так скоро, так скоро доведеться пізнати.

А поки що – не знав, і співала душа. Та нараз у музику душі моєї вірвалися ще звуки – але ж які могутні, які всесильні!.. Що за інструмент? І що за звуки? Інструмент тільки рояль. А звуки – то «Marche funebre» Бетховена, того генія, що вмів з людських інструментів викликати небесні звуки. В величних акордах, що брали силу свою безпосередньо з тайників природи, з абсолютних її можливостей, співався гімн землі. «Земля єси і в землю відійдеш»…

Мов від сну я прокинувся. Певно, давно вже скінчилася музика, бо всюди було тихо. Я підвівся з колін.

Я підвівся з колін і побачив.

Я побачив Білу на низенькому бальконі. Мов божество, стояла вона біля самого краю й дивилася в небо, а я, я раб щасливий, підійшов і цілував, цілував край білого плаття, цілував білі ніжки… і щось шепотів я в екстазі, і тремтів увесь у сльозах.

І сталося тут щось страшне й безумне.

Мов тур із засідки, вискочив дядько з-за дверей і з диким криком божевільного кинувся до Білої.

– А-а-а!.. Нічні рандеву?! – і вдарив з цілою силою Білу в скроню.

Без звуку, як зірка, упала вона і… все упало… провалилося.



* * *

Коли я опритомнів, то побачив себе у своїй кімнатці на своїм ліжку. Наді мною схилилася чорна постать Агамемнона – він давав мені щось нюхати.

Першим моїм рухом було схопитися й бігти до Білої. Я рвонувся, але залізною рукою придавив мене негр до ліжка, аж я застогнав. Я знав, що скільки б я не борюкався, Агамемнон мене не пустить, раз він дістав такий наказ.

Поволі те, що сталося, пригадувалося мені, але – не вміщалося в мізку.

Що з нею? Що з нею?

Але я знав, що надаремне буду питати цього проклятого негра – він буде німий, як залізні двері. І я лежав придавлений до ліжка й хотів, щоб стеля упала на мене, а будинок увесь розвалився. В гарячій голові відбувалися дикі танці обривків гадок, а пальці судомно кривилися.

Потім я заспокоївся. Властиво, силою змусив себе заспокоїтися, щоб швидше кинув мене цей кам'яний негр і дав мені волю.

– Пусти, – сказав я йому, – я хочу умитися.

Агамемнон похитав головою, але все ж відступився від мене і став біля дверей. Я підвівся, посидів на ліжку, а потім, як п'яний, хитаючися, пішов умиватися.

Холодна вода відсвіжила мене. Я сів біля столу і спустив голову на руки. Але це я зробив тільки вид, що задумався; в дійсності ж єдиною моєю думкою було, щоб геть пішов цей істукан. Але він стояв, мов чорна статуя, і не рухався ні одним мускулом.

Тоді я підвів голову і якомога спокійнішим голосом сказав:

– Іди собі, я ляжу спати, – й спустив чорні завіси на своїх вікнах.

Негр вийшов. Але я добре знав, що він стоїть біля моїх дверей. Я замкнув їх на ключ, а сам ліг, не роздягаючися і, як то не дивно, заснув важким сном.

Уже був ранок. У замку чулася незвичайна якась метушня. Я свобідно вийшов зі своєї кімнати.

Повні кімнати були якихось незнайомих мені людей. У всіх були затурбовані обличчя, всі вони спішили кудись, і так дивно було бачити в цих спокійних кімнатах оцю суєту.

І ще одно: всі двері були поодчинювані, тоді як цього ніколи не бувало. Словом, ясно було, що тут щось сталося незвичайне, але що? Зрештою – не все хіба одно? Я вже нічому не дивувався, ніщо не могло мене зрушити: все в мені якось омертвіло, байдужість охопила серце – було все одно.

Флюїду я знайшов у її спальні. Вона, певно, була роздягнена й укрита білим простиралом. Голову закинула назад, лице воскове.

Коли я ввійшов до спальні, там було троє: мій дядько, якийсь поліцейський чин і якась ще вертлява чорна фіґурка. Всі вони, видно, щойно закінчили балачку, бо, коли я ввійшов, наступила павза.

Перервав її поліціянт.

– Ну! Так, значить, медичний огляд закінчений, можна приступити до складення протоколу.

Третя фіґура (певне, лікар) відповідала кивком голови.

– Так, так… Що ж час гаять?.. Покличте свідків та й… А я візьмусь за свій акт. Ах, ах… Така молода жінка…

– І так умерти, – додав поліціянт. – І як же це ви, панове вчені, не вигадали досі ніякої… машини чи що проти чаду?

– Проти чаду є одна тільки «машина» – обережність, – посміхнувшися, сказав лікар. Потім він з поклоном звернувся до дядька й ласкавим голосом запитав: – Де я міг би присісти для складання акту?

Тепер тільки я почув, що в кімнаті, не дивлячись на одчинені вікна, було чадно. Вона, моя Біла, лежала тут безпомічно, а над нею знову творився ще один обман.

Що робити? Зараз же сказати, що це не так? Але вони не звернуть на мене уваги й складуть свій акт. А далі що? Суд? Експерти? Може, такі самі, як цей ескулап.

А зрештою – не все хіба одно, від чого вмерла Біла, чи від чаду, чи від дядькового кулака? І хіба я верну її, коли доб'юся правди? І зрештою, якось… ця правда не цікавить мене!.. Що в ній? Ну, взяли б дядька, ну заслали б його – але навіщо то мені? І що від того зміниться? Хіба Біла потребує цього?

І я мовчки вийшов геть.

В одній із сусідніх кімнат наздогнав мене дядько. Там коло мертвої він ні одним мускулом не видав своєї тайни – це була видержка. Він не глянув на мене, не зробив ні одного руху. Але тут, коли він мене наздогнав, – він увесь тремтів.

Грубо схопив мене за руку й перериваним голосом зашепотів.

– Але май на увазі, що при найменшій твоїй спробі я впечу тебе до дому божевільних.

Я ільки поглянув на нього, але нічого не сказав.

Прийшовши до себе, я кинувся на ліжко.

Як?.. Прийде день – і я більше не вбачу Білої? І я більше не буду говорити з нею? Ні, цього не може бути!.. Ц-ь-о-г-о н-е м-о-ж-е б-у-т-и!

Ні – я не міг вірити тому. Вона ж не може щезнути. Не з самих же молекул складалася вона. Молекули зосталися, – он вони лежать під білим простиралом. А те, що було, властиво, нею? Де ж воно? Не могло ж щезнути й розсіятись, як дим? Вона тут, вона, може, біля мене, може, хоче дати мені про себе знати, але тільки я такий тупий, що не чую того? І що мені робити, щоб почути?

– Скажи мені… Скажи, о Біла! – взивав я гарячим шепотом в одиноцтві. – Скажи мені, що робити, щоб бачить тебе? Коли я умру зараз, чи побачу? Чи зможу ще раз припасти до стіп твоїх, як там на веранді?.. О, скажи ж мені, скажи, о Біла, світе життя мого!

Але даремно я дивився в кутки своєї кімнати, даремно стогнав і кликав – і нічого не бачив, і ні звука не чув у відповідь. Я згадав ту науку наук, що заорала мою мисль і мої сили останніми часами, і взивав.

– Коли то правда, так чому ж я не бачу Білої? Чому не відчуваю її? Гей ви, ті хто запевняв мене в існуванні иньших форм, ніж тілесні, - де ви? Коли ви певні в науці своїй, коли справді є дух, то нехай же хоч чим-небудь він проявить себе зараз. Дайте мені феномен! Я не багато прошу: нехай оцей олівець, що зараз лежить на столі, нехай він зворухнеться під поглядом моїм, і я повірю до кінця й буду ждати, скільки завгодно.

І я впився очима в олівець, а він не рухався з місця, мов то не олівець був, а скеля мільйоннопудова. І одчай западав мені в душу, і мисль про самогубство заволодівала мною. Але що значить моя смерть, коли в о н а умерла.

Самогубство… Це зовсім не така вже складна річ. Але от щось тримало мою руку, щось несвідомо говорило мені, що я буду, таки буду бачити Білу і буду навіть говорити з нею.

І так пройшов день.

І настала ніч.

Тихо зробилося в замку. Все заспокоїлося нарешті.

Там десь, у дальній горниці лежить білий труп зі складеними на грудях руками. Скільки темних кімнат треба перейти, аби дійти до трупа того! І в кожній кімнаті – страх.

А ще ж учора, ще тільки вчора грала вона Бетховена. Де ж ділись ті звуки? І вони ж не щезли, і вони ж летять ще десь, і якби знайти секрет – можна було б їх вернути назад. О, Біла!.. Прийди хоч на хвильку! Прийди!.. Прийди!

Я ввесь переповнився одним бажанням – бачити її. Коли існує воля, напруження волі, коли існує найбільше надлюдське напруження волі – то оце саме було воно.

В хаті було абсолютно темно. Я лежав з одкритими очима і нараз… якесь невідоме мені почуття почало заволодівати мною… Трепіт пройшов по всіх моїх членах. Спочатку менший, дрібний, далі дужче, і аж нарешті мене почало трусити, як в епілепсії. У вухах чувся якийсь шум, що теж ріс, ріс, потім розрішався в якийсь самотній акорд. Мить одну була тиша, потім знову розпочинався шум, знову ріс, знову розрішався. Мені стало холодно, мов би я підіймався бистро-бистро в повітря…

В стіні біля моєї голови почулося два стуки… Я весь завмер і переставав дихати… Потім ще два в стелі… і знов два біля моєї голови…

…І тихий якийсь подув пронісся… мов легкий-легкий ледве чутний вітер. Кімната наповнилася блакитним, хвилястим туманом, в якому щезли стіни.

Потім ніжні звуки пролетіли в повітрі, мов сістри* заграли в єгипетському храмі, і… серед туману, в неясній авреолі, я вбачив… руку Білої…

…вона хвилювалася в своїх контурах, то наближалася до мене, то відходила в просторінь, і око не встигло схопити неясних рис.

– О, Біла, – беззвучно молив я пересохлими устами. – Невже я не достоїн бачити тебе всю?

Та, мабуть, то було ще неможливо. Тільки руки наближалися до мене майже до обличчя, аж я простягнув губи, щоб поцілувати, та вона віддалилася й щезла зовсім.

І все щезло. Зостався я сам, але з безмежною радістю, з утоленою мольбою, з душею переповненою сяйвом, кличами тріюмфальними. О, тепер я знав, що варто жити!

А настав ранок – першою фігурою, що я бачив, був Агамемнон. Він прийшов сказати мені, що дядько хоче балакати зі мною.

Ха! Але я не хочу балакати з ним!

– Потім мій господин звелів далі сказати, що ви можете жити в замку, скільки схочете.

Ні. Я буду жити, скільки маю право по умові. Він не купить цим мого мовчання, бо й так буду мовчати. Нарешті мені набридла ця торгівля й я крикнув:

– Ах, та дайте мені спокій, і я подарую вам усі ваші злодійства й злодійства всієї землі.

* * *

І з тієї пам'ятної ночі ще раз змінилося моє життя, почалася ще нова його ера. Зрештою, це не можна й назвати життям, бо цьому й назви нема на людській мові. Люди не знали таких форм, то не утворили й слова.

Матеріалізація Білої скоро стала повною. Біла приходила до мене ніби жива, але тепер нам можна було цілком не боятися ні дядька, ні Харона, ні кого б там не було на світі. Вона сідала в моє крісло, я містився біля її ніг, і цілі ночі, цілі ночі ми говорили удвох. Я не чув її слів органом слуху, але відчував їх краще, ніж тоді, якби чув. І так було ліпше нам обом. Ще за життя не раз казала Біла, що звичайний спосіб порозуміння за поміччю слів не задовольняє її. Тепер ми порозумівалися инакше, повніше й досконаліше.

– Я дух, – говорила вона мені, - й тому ти моєї суті, не можеш зрозуміти тепер своєю обмеженою свідомістю. І для того, щоб бути ясною й доступною хоч одному з твоїх органів, я повинна насилувати себе втіленням у ту чи иньшу форму. Втілення одразу в дві було б тяжким для мене й тим скорочувалась би для мене можливість появлення в формах просторіні й часу. Але, на щастя, ти маєш одну велику змогу – користуючи з одного якого органа, почувати рух другого, або навіть усіх. От, бачачи мене, ти вже й чуєш – це добре. Міг би навпаки.

– Біла! Але потреба матеріялізації все ж відбирає тобі силу. То, може, я міг би обмежити повноту своїх вражінь, аби тільки довше бути з тобою?..

– Ні. Коли ти перестанеш мене бачити, то більше й не вчуєш мене. Хочеш, я покажу тобі зараз! Я буду тут, але позбавлюся матеріальних форм, і ти більше не почуєш мене.

І вона щезла у тьмі й тиші ночі. Потім чулося: «Закрий очі». Я закривав і знову бачив Білу, її прекрасне лице, очі.

– Бачиш? Тепер я матеріялізуюся в звук, і ти бачиш мене навіть закритими очима. Для мене й та й та форми однаково гарні або, краще сказати, однаково негарні. Вибирай ти, що ліпше для тебе.

– О, Біла!.. я люблю музику твого голосу так само, як красоту твоїх очей, але скажи мені, що мушу я зробити, аби вічно бачити тебе, щоби не розставатися ні на хвилину? Може треба вмерти?

Вона журно хитала на те головою. Її щоденним заповітом було, власне, любити життя, а я не розумів того. Мабуть, тому, що я ще жив, а вона вже ні. Вона ніколи не говорила мені про своє надземне існування, а лише про життя, лише про нього. А я дивувався і не розумів. На запит мій, чому вона так вихваляє нужденне земне життя, вона відповідала скорботним усміхом загубленого щастя, а потім говорила:

– О, ти й не знаєш, як прекрасно жити! Не знаєш і того, яке для мене щастя бути з тобою. Але скоро, скоро я вже не буду більше мати того щастя. Вже чую рух розпаду в собі, і ті молекули речовини, в яких я ще можу з'являтися тобі, скоро зникнуть у світовій просторіні, а я повинна буду починати ще якесь иньше буття, з якого ще не знаю нічого. А вже той світ не має жодних пунктів єднання зі світом людей.

– Біла, о Біла! – з плачем вимовляв я. – Навіщо говориш ти так? Навіщо відіймаєш у мене останню надію?

– І у мене остання вона. І, як ти, не знаю, що буде зі мною. Як і на землі лише окремі люди мають силу зносин з потустороннім світом, так і тут – лише одиниці мають відомості про те, що станеться з ними в найближчий час. І як мучить мене моє незнання! А ще більше мучить мене те, що я так мало жила й не зазнала людського щастя.

І в розпачу заломлювала вона руки, і я чув її ридання без сліз.

– Біла, о Біла!.. Я знаю, що дух може підтримувати свою матеріялізацію, беручи потрібні йому елементи з еманацій живих людей. Чому ти не робиш так? Чому не хочеш? Бери. Бери моє дихання, бери мою кров, бери всього мене, бо я не знаю більшого щастя, як щастя служити тобі.

– Не хочу? – з сумом запитала вона, піднявши на мене свої прекрасні очі. – Ні, я не можу. Нас, правда, підтримують еманації людей, але схожих з нами людей, а я не знала людей схожих із собою.

– Що ж робити? Що ж робити, Біла? Я трачу голову.

– Бійся світла. Тільки його! Воно непощадно руйнує мої атоми, щоб скоріше вернути їх у просторінь до наступного обороту. Мов хворість тіло, роз'їдає воно мою силу матеріялізування й готує мені другу смерть. Бійся, бійся його!.. От і зараз… Твої завіси чорні й грубі, а я чую й через них, що скоро вже забренять передвісники сонця на сході й затрублять у свої срібні труби. Скоро небо засіріє, стрепенеться і затремтить мряка ночі і збліднуть сполохані зірки. А разом з ними зблідну і я і разом з темрявою ночі розтану… Відпусти мене… Відпусти мене тінню до тіней, у сліпий туман, щоб у темряві ночі вернулася я туди, відкіля в темряві й прийшла.

І вона зникала, а я зоставався сам для денного свого існування. Але воно втратило тепер для мене всякий змисл. Ніщо мене не цікавило, і ніщо не було в силі покорити собі мій розум, хоч на хвилину. Я жив тільки вночі і для ночі. Як стомлений жагою подорожній повними моління очима дивиться на благословенну дощову хмару, що закриє врешті ненависне палюче сонце – так і я вічно душею прикликав ніч на світло-блакитне небо й гнав сонце до заходу. Ненавидів ясність, а спускалася ніч – рай втілявся в мене, тьма рождала нез'яснимо прекрасне світло. Тоді кожним фібром своїм я починав ждати Білої – й вона приходила.

Але що далі, то все на коротший і коротший час. Вже по не довгій розмові Біла здавалася втомленою, і тоді я ледве бачив і ледве чув її. Часто тепер вона переривала наші бесіди бажанням писати мені – і тоді на білій стіні я бачив чарівні знаки, які в ту ж мить щезали.

А я щодалі, все більше й більше виганяв світло зі свого ужитку і, врешті, почав жити в абсолютній тьмі. Віконниці у мене були завжди наглухо зачинені, а крім того звисали на вікнах важкі чорні штори. Я зовсім перестав виходити з кімнати, бо помітив, що після того, як я довго побуду на світлі, Біла не підходить близько до мене, та й мені самому стало якось неприємно дивитися на світло. Я почав ненавидіти сонце, як живу ворожу істоту, і струшував із себе його промені. Я звелів навіть їжу подавати собі у закритому ящику, аби якнайменше, вона була на світлі. Повітря я оздоровляв озоном, аби ні на хвилину не відчиняти вікна, але ніщо мене не могло врятувати від приходу кінця – і він наближався, наближався, я це чув.

А разом з ним наближався кінець і мого перебування у дядька. Вже скінчилися іспити по гімназіях, і мої товариші, хоч ще й не мали атестатів, понадівали вже студентські картузи. Дядько ні словом не нагадував мені про нашу колишню умову, але я твердо постановив піти звідси в той же день, коли я востаннє побачу Флюїду.

Як я переживу ту хвилину, коли скажу сам собі – ти ніколи більше не вбачиш і не вчуєш Білої, як я знесу саму думку про те – я не знав, як не знав, що буду робити в отому життю, за що візьмуся і де притулю голову. Але це би байка, якби лише Вона, Вона була близько мене.

Ці мислі мучили мене понад міру. Коли людина вмирає, можна мати надію ще нав'язати з нею зносини – а тут? Де буду шукати я Білу в безконечностях світової просторіні? Куди потащуся своїм обкарнаним, обмеженим духом, скованим перстю тіла та фізичними законами?

І нарешті прийшла вона, ця ніч, ця остання ніч.

Довго ждав я тоді Білої в своїй темноті. Вже проходила ніч, а я все даремне хапав просторінь очима й слухом – вони нічого не ловили. Повітря було тільки повітрям, цею нудною сумішкою відомих ґазів.

Але врешті я все ж почув її. Почув тільки те, що вона тут… почув те невимовною солодкістю, розлитою в усій моїй істоті, дрижанням найтонших нервів. Вона скаржилася беззвучно, що так далеко їй летіти, що немає жодної субстанції, що останні атоми вищої матерії, які ще вона силою волі могла задержати, вже розвіялися в безконечності й що оце – останнє наше побачення, коли це можна назвати побаченням.

І, зібравши всі сили свого бажання, я крикнув, хоч міг би лише подумать:

– Біла!.. Останнє твоє слово!.. Останній заповіт!..

Неначе стогін страшного зусилля розітнувся в повітрі, розпався туман і на стіні появилися знаки:

– Підіймай силу духу твого – і ми ще будемо…

Далі вже не було нічого. Просторінь стала порожньою, холод наповнив повітря, мов близько-близько десь проплів айсберґ. Я впав на ліжко й без руху пролежав решту ночі.

* * *

На ранок, – а може, то був і не ранок – я встав.



З-за закритих вікон уже чути було, як прокидається життя на вулиці. Земні звуки і суєта.

Дух мій був спокійний у своїй надії – я ще зустріну її. Треба тільки виконати її заповіт.

А тепер – іду в життя. Треба відчинити вікна на вулицю. Зараз я над людьми, треба зійти зі сходів униз, прямо в товпу.

Я підійшов до вікон і зупинився. Там, за цими шторами й віконницями – світло сонця. Я знов уже люблю його й хочу. А в ньому, в цьому світлі сонця – життя. Невідоме, таємне, таке ж таємне, як і той світ надземний, з якого я щойно повернувся.

Що буде зі мною в хвилях того невідомого життєвого моря? Куди закине мене воно й до яких берегів приб'є?

Я пам'ятатиму твій заповіт, о Біла! Я буду любить життя! Я вже люблю його! Дивись, о Біла – я іду!

І дужим рухом обох рук я відчинив вікно разом із віконницями. Сліпуче сонце скаженою люттю вдарило мені прямо в розкриті очі. Я скрикнув – бо осліп.

Дарма! Піду й сліпим у життя, аби стрінути тебе, о Біла!



21 березня 1902 р.

_______

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка