Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка8/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

III

Лоріо увійшов до купе вагону. Бережно поклав щось велике, загорнуте в білий єдваб. Сів і сам, одкинувшись на спинку. Доокола йшла звичайна метушня: стукали дверима вагону, увіходили, вибігали, заглядали до купе. Лоріо встав і зачинив двері.

От дзвінки, другий, третій… Короткий свист паротяга – і рухнувся тихо з місця вагон… швидше й швидше летять назад і станція, і буди і жандарми, геть полетіла колія, ліхтарі стрілочників‚ зачорніло темне-темне поле у вікні… Мряка й спокій! тихе стукотіння… Блиснула елєктрика в стелі, стало світло, а вагон, гримаючи колесами, все нісся й нісся вперед… То Лоріо хотів одвезти портрет Іди до батька й матері, а сам… сам куди-небудь…

…Тихо підняв він закинуту голову. Прямо перед ним лежить загорнута в біле велика рама… Вона манить до себе, тягне… хочеться розкрити – і Лоріо вже движить несміливо руку… але нараз, мов опече вогнем, відсмикує назад і рішучим рухом знов одкидається на спинку…

От приїхав. Брудне, погане містечко. Нахабні візники на розбитих шкапах. Темне поле. Потім вулиці брудні з керосиновими ліхтарями… Назвав прізвище і за декілька хвилин під'їхав до маненького будиночка і дзвонив уже біля під'їзду.

– Що вам угодно? – питала Лоріо старенька жінка, коли він увійшов, несучи з собою портрет.

Обстановка була середніх достатків; нічого такого щоб кидалося у вічі, все просто.

– …з ким маю честь…

Стара сказала своє прізвище… То була мати…

– Простіть, що я так пізно насмілився турбувати вас. Річ ось у чім: у мене є портрет вашої дочки… Я… я… не можу більше мати його в себе. Єдині руки, де він достоїн бути, це ваші – тому я приїхав сюди до вас.

– Портрет? Ви знали її? – скрикнула мати.

– Живою – ні… Навіть не бачив ніколи… Але… то потім. Хочете бачити портрет? – і, не чекаючи відповіді, тремтячими руками він розв'язав єдваб, вийняв портрет і поставив на дивані…

Голосно заридавши, кинулася до нього, мати… Лоріо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога иноді кривила лице.

Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентові на плече… Лоріо здригнувся. Біля нього стояв високий, ввесь сивий дід. Довга борода спадала вниз… очі блищали страшно…

– Це… мій портрет? – спитав він ледяним голосом.

Лоріо кивнув головою…

………………………………………………………………………………………………………

Довго у цей вечір сидів Лоріо. Він слухав безконечні оповідання про найдрібніші пригоди життя Іди, він думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, кріпнула, як розцвітала її краса… Гострим поглядом шукав він у рисах матері чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, і все слухав, слухав… Тихо бреніли струни десь далеко в душі без страшних термосінь, без вибухів без реакції. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним співчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на її Іду… І йому показували її кімнатку, її книги, зошити, навіть іграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок її фотографічні портрети, але він відмовлявся, не хотів брати…

Тут, по цих кімнатах вона ходила, тут мріями оточувалось її серце – і тут же люди замість того, щоб оспівати її в дивній пісні, навчали її всякій гидоті.

Лоріо зостався ночувати: йому хотілося хоч одну ніч подихати тим повітрям, яким дихала колись вона… Йому одвели кімнатку, побажали на добраніч… Лоріо ліг, не роздягаючись, на ліжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам'яніло: не чулося вже гострого жалю, тільки біль тупий, до якого він звик за останні часи, стояв в усій істоті.

………………………………………………………………………………………………………

Тихо… Раз, два, три… чотири б'є годинник… пробило дванадцять. На столі горить лямпа. Стих бій – знову розмірно цокає маятник… Колихає, гойдається голосна тиша…

От поворухнулась ручка в дверях… Тихо, без шуму причинились вони – і до кімнати увійшов… батько.

Він був увесь у білому. Сів на ліжку.

Лоріо підвівся…

– Тс-с-с, – казав тихим шепотом старий. – Я їм уже казав, щоб вони не хвалили її у вічі. Я їх уже просив… Тільки вони тоді мене не слухали…

Лоріо задумано дивився на божевільного.

– Вони не слухали, а вона й вмерла від того… І так… зовсім умерла. Вона розкриє груди і любить‚ любить, щоб сніг зимою прямо падав туди, на гарячі груди… Я, знаєш, ніколи не ходжу до неї вдень, бо я вдень зайнятий – я в суд ходжу вдень, у мене багато справ… дуже багато справ у мене… я краще уночі. А тебе я полюбив і з тобою я рад… Тільки ти повинен скинути чоботи, бо вони скриплять… Сьогодні я тобі щось покажу – іди за мною.

Лоріо встав. Вони пройшли залю, маленький коридор і увійшли до невеличкого кабінету. Ярке світло великої лямпи на хвилину засліпило очі, і Лоріо закрив їх руками. Згодом відхилив руки й зміг роздивитись…

Це була кімната культу Іди, це був її храм… Безконечне число її портретів і розставлене і розвішане всюди; її обличчя відбивалось мов у тисячах дзеркал, з усіх кутків, і аж страшно ставало серед такої маси очей, очей і очей… Лоріо опустив голову…

Старий підійшов до свого ліжка, підняв матрац; під ним лежала лопата; на ній навіть земля поналипала.

– Ось! Бачиш? – сказав старий, і широкий божевільний усміх осяяв його обличчя. – З оцим я ніколи ще не ходив туди, ніколи…

Він загасив лямпу, взяв Лоріо за руку, й вони вийшли обидва на вулицю.

………………………………………………………………………………………………………

Містечко спало. Десь далеко калатав вартовий. Ні в одному вікні не було світла, й тільки місяць розкішно-круглий тихо плив у височині.

Вони йшли, і кроків їх не було чутно… Тихо… тихо…

Ось уже й останні хатки, паркани, останній ліхтарний стовп і – спереду поле, осяяне м'яким світлом. Ні душі! Зірка з небес покотилась і та навіть зазвучала…

Ось кладовище… Несміло, тихо скриплячи, відчинилася хвіртка, знов зачинилась – і двоє живих опинилися в царстві безконечного спокою… Там блищав мармуровий пам'ятник, там дерево розкидалось, приймаючи чарівні фантастичні форми, а під ногами таємно шелестіло сухе пале листя. Коли тихий вітрець повивав поміж гілками, листки, мов великі темні метелики нічні, повагом падали в повітрі, перевертаючись під ясним промінням місяця… Якась заблудла собака, скигнувши, стрибнула одразу вбік, і довго було чутно, як вона шаруділа сухим листям, тікаючи геть…

– Ось! – сказав старий…

Лоріо здригнувся…

Вони зупинилися перед невеличкою оградою, що оточувала могилу прибрану квітками, зеленню. Сумно чорнів невисокий пам'ятник… Вони увійшли в ограду.

– Ми будемо її викопувати… Невже ти думаєш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж її проклинав… – шепотів старий. І шепіт цей мов гіпнотизував Лоріо…

Кладовище, ніч, місяць у високому небі, і сей батько, мов древній, ветхий патріярх, стоїть, випроставшись у ввесь свій зріст, на могилі…

– Поперед я, а ти потім… – і старий з силою почав копати.

Лоріо притулився до огради спиною й утопив очі в світле місяцеве коло… З могили зірвались квітки, летіла земля, маненькі камінці. Старий, важко дихаючи, мовчки ткнув лопату в руки Лоріо і той, без гадок у голові, почав копати…

Він усе копав і копав, викидав землю наверх… він уже по шию в ямі… Старий, мов хижий птах який, нахилився над ямою і світить в неї своїми страшними очима…

От лопата наштовхнулась на щось… Старий стрибнув у яму і майже вирвав у Лоріо лопату з рук. Той, не сперечаючись, віддав її… сам виліз наверх.

Судорожно копошився старий там десь у ямі і швидко-швидко щось шепотів про себе. От показалася чорна домовина. Була колись оббита матерією‚ але тепер все те погнило й видно було дерево. Віко все було мокре… Старий кинув лопату і силкувавсь підняти віко, але воно було, мабуть, прибите гвіздками. Тоді він знов узяв лопату, заложив край її в щілину і, відриваючи гвіздок за гвіздком, скоро вивільнив віко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усім своїм старим тілом, він підняв віко‚ кинув побіля, а сам… нахилився над розкритою труною.

………………………………………………………………………………………………………

…блиснув місяць – і глянули з темряви уверх чорні ями замість очей… Голий череп вискалив зуби і немов сміявся… сміявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усім своїм тілом на домовину

………………………………………………………………………………………………………

а місяць дивився згори, заглядав у яму і бачив там перетлілу одіж, кістки рук і страшно-страшно вискалені із сміхом зуби

………………………………………………………………………………………………………

Уранці на другий день знайшли на могилі мертвого батька, склали протокола, і знову закопали труп…

Тільки ніхто не додивився, що на лівій руці у трупа бракувало двох суглобчиків з пальця…



2 листопада 1900 р.,

Харків.

_______


Тиміям – фіміям.

Котильон – спеціальна маленька папочка з картками паперу, яку мала кожна дама на балю і куди кавалери записувалися на танець.

Біла


(Флюїда)

Це було…


давно.

Людина буває сама собою лише один момент. У другий – то й людина вже друга. І як ті атоми, що відорвалися від тіла, ніколи вже не вернуться до організму, так і людина ніколи не повторить ні єдиного свого настрою, ні однієї своєї любови, ні одного свого співання.

Це було

в незрозуміло прекрасну добу мого юнацтва, молодости душі. О, молодосте!.. Ти – парость, що витикається вночі над землею і за один день і зеленіє, і все розуміє! Ти – птах, що пораз перший летить за море, в теплі краї і бачить у дорозі і гору, вершиною снігом укриту, і густо-зелені виноградники і чує скрипіння гарби в рожевости ранку. І радіє всьому тому і дивується.



Це було

в дивовижному, таємному, суворому будинку мого дядька. В холодному, самітному, що стоїть на високім холмі, горуючи над усіма будинками міста. Знадвору він був, мабуть, таки страшний. Мабуть, усі оті перекупки та швачки, що ходять кожного ранку там десь унизу, зле говорять між собою про нього й називають тюрмою. Найбільше, чомусь, їх цікавить кругле вікно з горища: от уже скільки часу, я знаю, вони все дивляться на нього, а воно, чорне, сміється до них, оскаливши свої вибиті шиби; і так шкірить їх день і ніч. Надаремне в полудне нахиляється туди сонце заглянути, а вночі, певне, визирає відтіль сіре привиддя.

А для мене то був таємний, чарівний середньовічний замок. Він збуджував тисячі незрівнянних, велично-дивних настроїв, обхоплював безліччю божевільних мрій, змушував задуматись, зітхнути, здивуватись і безкрило полетіти в далеку минувшину й таку ж далеку будучність. Він не давав заснути, ввесь час тривожив солодкою тривогою, малював по темних вуглах своїх туманові постаті всесвітньо-відомих людей – і тих, що жили колись, і тих, що ще будуть жити. То співав сумну, як плач веретена, пісню, то шалів скаженою радістю мертвих, а тишу нічну наповняв битви шумом і скриками ранених. І тиха месса співом урочистости колише повітря, чорний рядок ченців позначився запаленими свічками – і все вище, вище в хвилях пахучого ладану під шелест крил ангелів підіймається уверх «Te Deum laudamus».

На вулицю замкнено дивилися великі чорні важкі двері. Мало підходило до них людей і рідко вони відчинялися. А коли відчинялися – жах відкидав людину пріч… Не видно нікого, хто би відчиняв. А прямо перед тобою на двох високих чорних тумбах стоять і два шкелети, очі їх світяться, а в піднятих високо руках держать вони факели й факелами цими освітлюють сходи. А сходи височенні, мов у небі десь загубилися. Ідеш по них – і чуєш себе самітним, і одірваним від усього світу, і страшно тобі, мов у склепі могильнім. Рівні стіни з обох боків, а по стінах висять чорні великі дошки з невідомою мовою начертаними написами; між тими дошками намальовані жіночі фігури в убраннях без убрань, в гірляндах з фантастичних квіток, в руках фіяли пінні. І сміються нечутним сміхом, і плачуть невидними сльозами.

Ступаєш на останню верхню ступінь – перед тобою гранітова скеля, в яку треба тисячу літ бити стальовими таранами, аби видовбати хоч трохи. Але простягнеш руку – і нараз тихо, без шуму відчиняються непомітні двері, неначе вхід у печеру.

А там, за ними – яка розкіш фантазії, який простір художньої мислі! Кожний фестон, кожний завиточок на стіні обдуманий і носить на собі печать роботи хоробливо-величної уяви. От заля. Велика, холодна. Стіни складено з великого сірого каміння, і блищить воно від вогкости та от-от, здається, з нього потече вода. Великі плями жовто-зеленого моху, важкі фестони закуреного сотнями літ павутиння на карнизах та по кутках – аж хочеться скулитись від вогкости й холоду. По стінах у величних чорних із золотом рамах висять портрети закриті білими ґазовими покривалами, мов саванами, а поміж них вбито то там, то там великі заіржавілі залізні гаки; деякі з тих гаків порожні, на деяких висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять дві високі статуї, зверху донизу вкриті чорною матерією – і видко тільки, що вони простягнули руки назустріч одна одній, мов кличуть, мов зіходяться і ніяк не можуть зійтися.

А дверей нема. Куди кинеш безпомічним зором – всюди товща сірого каменю, непереможна й немилостива. І чуєш себе заживо похованим у тому кам'яному мішку. Вікна одягнені в грубі помережані грубезними зубцями ґрати, а по них спускаються гірлянди засохлих, спорохнявілих рослин. Під коротшою зі стін стоїть велика, мов церковний орґан, старинна фісгармонія – її строгі суворі прикраси не тільки не збавляють страшного враження, а навпаки, збільшують чомусь його.

І я любив приходити сюди, до цієї тонкою фантазією наповненої кімнати. Особливо місячними ночами, як поляже на все прозрочисто-таємна співуча пітьма і простягнеться навскісь м'який фосфоричний промінь, і відмалює на долівці фантастичні зубці ґратів. На вікнах у грубих стінах, наче ворушиться, наче шелестить плющ, статуї силкуються скинути з себе чорні укривала, змій повзе – і заля оживає. Обнажаться портрети, глянуть з них сухі, дикі обличчя давно умерлих баронів, графів, їх страдалиць жінок – і блиснуть їх очі з попорохнявілих рам. Встануть з-під землі, підіймуться в кутках тисячі убитих, замучених; насилувані дівчата простягнуть подряпані руки, старі діди повними сліз очима великомученими дивляться, стоячи на колінах… І чується тривожне дзвонення, запах горючого дерева, а разом з ним і горючого тіла людського. От уже облизують завзято вогненні язики замкнену звідусюди хижу, звідти вириваються крики нелюдського болю й мук, а барон, увесь закутий в залізо, сидить на коні й з-під насуплених брів дивиться – чи цілі ще двері, чи не виламали їх обезумілі люди.

І стою я, ввесь окам'янілий, прикутий до долівки. Ланцюги непереможні обвили кожний недвижний мускул на тілі, близиться розпалена, кричучи жаром, залізна штаба… біжать ті, що схоплять і поведуть до підземелля на муку, на неволю і смерть. І страшно, і солодко…

А навколо так тихо, тихо. Тільки серце перелякано б'ється та неначе звуки орґана несуться звідкілясь: хтось грає, щоб заглушити стогони й прокльони замучених:

Властиво кажучи, мені зовсім не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цілими ночами слухав тупіт білих привидів і їх високі танці. Таємні звуки, тихий шелест білих тканин, шепіт і мольба, бряжчання струн невидних – це були мої радості, то був мій світ. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш поріг – і от ти у турецькій кімнаті; по стінах і на підлозі килими, висить зброя, ятагани, довгі рушниці, в кутках східні світильники, подушки, біля них низенькі столики, кальян, а посередині кімнати під саму вимережену стелю б'є водограй. І танцюють рабині, регоче паша, одаліска миє рожеву ніжку в свіжих струях жемчугових…

Ще поріг – хінська кімната, фантастична, дивовижна. Далі – в мавританському стилю, відділ римських терм, кибітка киргизька і т. д., і т. д. Яка різнорідність безконечна! Як красиво! Яка безліч відтінків, фантазії. Хотілося любити дядька-художника, що зумів утворити такий шедевр смаку.

Я жив!.. Ні, це треба б якось инакше назвати. Жити, а не почувати життя, тільки чути красу його – як це гарно! Це дивно-прекрасна одіж, що нечутно лежить, ледве доторкаючись, на плечах і в той же час чарує очі. Це промінь, що всією своєю вагою паде на воду й запалить її – а не стривожить і не зворухне ані одної краплини. Так Будда великий жив, розкішно п'ючи життя, але… Тільки до того часу, поки не пізнав смерти. Але чи є вона взагалі, смерть? І смерть, і старість, і біль? Життя – це море з крапель, пустиня з піщинок, ліс з окремих листків. І треба вміти окрасити кожну краплю у свій колір, дати місце для кожної піщинки, ударити променем сонця золотистим у кожний листок. За ранком приходить полудень, за полуднем вечір, за вечором ніч – може, вічна й непробудна, а може, то тільки вступ до наступного ранку? Е, та що там! Я – ранок!

Що мені сказати про своє оточення? Я знав мало. От знав, що мій дядько був архітект і артист-маляр. Виходив із кімнат своїх він рідко, виїздив з дому ще рідше. Що він там робив у себе у кімнатах – я не знав, бо заходити туди мені було заборонено. І мені це подобалося – це була казка. Змій-чарівник наказує своїй полонянці: «ходи всюди по зачарованому замку – тільки в оцих дві кімнаточки не заглядай, бо буде лихо». І я не заглядав. Мав туди доступ лише старий дядьків лакей, негр, людина ще мовчазніша й таємна, ніж його пан. Це був високий, худий, як мускул, чоловік; називався з-грецька Агамемнон. Ходив завжди надзвичайно тихо; на поклик дядька відкілясь зринав, мов тінь, а вислухавши приказ – знова безшумно десь зникав.

А так! Ще одна була істота, що безкарно входила до апартаментів дядька – це Харон, здоровенний пес, чи, може, упокорений диявол, перекинутий у пса. Чорний, страшний, мов смерть. От він не вмів тихо ходити по таємному замку й клацав кігтями по підлозі. Вночі, було, прийде до моєї місяцевої казки й стане ззаду, дивиться бездонними очима. Аж страшно було оглянутись на ту чорну прояву.

А що міг би я сказати про самого себе? Теж нічого. Я почував тільки, що живу, а як це почуття передати, не знаю. Близьких у мене нікого не було: я так само не знав товаришів, як не знав ні батька ні матері. Я був сам і, коли хочете, мені не було з тим зле. Передо мною сяяв увесь мир своїми таємницями й світлами, в своїх велетнях і гномах. Адже ж над землею розпростирається зірчасте небо, дві субстанції в реторті дають третю, хризаліда розриває свою тюрму, аби дати одноденне життя дивним фарбам крил, макропот ворушить плавником в акваріюмі.

І море, і гори, і товпище вояків у хрестовому поході, і похорон скитського вождя. Клеопатра з чашею в руці, бездонний льох Великої інквізиції, процесія серед вузьких вулиць з факелами серед ночі, замасковані убийники, асирійський цар, і боги, і Наполеон, і рибалка дніпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене відірвали зараз від моїх книжок і кинули на гілля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед і дійшов би тих самих меж, яких дійшла людність, а може… й переступив би їх. Якби мені дали одну фарбу – я утворив би з неї всі сім, як у веселці; якби мені дали один звук, – я утворив би з нього всі сім, як у гамі. О, творчосте молодости! Тобі я співаю пісню свою! Тобі, о знання, світе життя!

Дядько мене ще хлоп'ям віддав до гімназії, отже ріс у тій клюмбі, до якої угодно було садівникові, мене посадити. Але от сьогодні минає саме три роки, як я заявив дядькові, що до гімназії більше не піду. Як зараз пам'ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.

Дядько підіймає свої вугласті брови й питає:

– Як? Скажи ще раз, бо я, здається, не дочув.

Я здвигаю плечима.

– Я кажу, що не буду більше ходити до гімназії.

– Дозволю собі спитати – чому?

– Тому, що це пусте гаяння часу.

– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генія, поступ, культура – все це дурниця.

– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користає школа в ім'я науки, мало сказати недоладні, але антинаукові, антиприродні, розраховані спеціяльно на те, аби убити всяку охоту до знання і любов до науки. Це все я добре бачу на своїх товаришах і не хочу бачити на собі.

– Ну?

– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив'язаним до інституції, яка метою своєю ставить вівісекцію кращого з почувань людини, кращої з потреб – бажання знати. Я певен, що працюючи сам, я в місяць набуду більше знань, ніж за цілий рік гімназіяльного навчання.



Дядько мовчав. Замовк і я, дивлячись у вікно. Мовчанка тривала досить довго. Дядько то занурював ліву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсім зійшлися докупи, лице зробилося темним. Нарешті, ледве розціплюючи зуби, він почав говорити і сказав мені ось що:

– Вислухай мене добре і добре запам'ятай, що я тобі скажу. Твоє рішення є результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичів, за людину, яка і має, і матиме засоби проіснувати, хоч би й не роблячи нічого. Я досі не мав потреби тобі нічого говорити, але тепер мушу тебе розчарувати й довести до твого відома, що ти не маєш нічого (він натиснув на ці слова). Розумієш – нічого! Ні батько твій, ні мати твоя не зоставили тобі ані шеляга в спадщину, і коли ти єси зараз тут, в моєму домі, то за це ти маєш бути вдячним тільки мені, бо я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти скінчиш гімназію. Чуєш? Я повторю: я дав твоїй матері слово, додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти не скінчиш гімназію. Не більше, хоч і не менше. Більше ніяких обіцянок я ні їй, ні кому иньшому не давав і тому моє рішення буде таке: роби що хочеш і як хочеш – це мене не обходить. Я буду давати тобі на прожиток стільки, скільки давав би й тоді, коли б ти вчився; окрім того ти матимеш у моєму домі помешкання, їжу, тепло, освітлення й обслугу. Але так буде тривати лише рівно по той день, в який теперішні твої товариші одержать атестати. На другий же день після того ти мусиш забиратися пріч з мого дому. Чуєш?

Мене неначе хто штовхнув.

– Чую, – кажу. – Але чи ви певні, що я так-таки дійсно не маю нічого?

Я сказав це навмання, але ефект вийшов цілком несподіваний. Дядько побурів увесь, зціпив ще дужче зуби, аж скрипнувши ними, круто повернувся на закаблуках і крикнув:

– Ти не маєш жодних доказів!.. Жодних доказів!..

І побіг. Його Харон, клацаючи кігтями, за ним.

Я засміявся їм обом услід. Доказів у мене справді жодних не було, зрештою, я просто не знав, що маю доказувати, але ця втеча – це був хіба найкращий доказ чого хочеш, а головне моєї побіди над отою залізною людиною. Зрештою – пощо мені то все? Зараз досить з мене того, що я знов буду у своїй кімнатці, але вже вільний, незалежний. І без тривоги вже сяду за перевірення дослідів neitralaualis'y з тисячократним розчином соли, дослідів Крукса над передачею елєктричної енергії через майже цілком порожню просторінь і т. ін. О, як це дивно! Ми, що звикли преклонятися лише перед масою матерії – самі ж будемо змушені руйнувати тепер п'єдестал, на який звели її, бо наші ж власні досліди учать нас, як то мало треба матерії для того, щоби вона вже могла передавати величезну силу. І коли так мало треба матерії для проявлення фізичної сили, то вона цілком уже непотрібна для передачі сил психічних, при виявленню вольових імпульсів. І що мені всі дядьки світу з їх копійчаними інтересами, коли мене кличуть до себе величні проблеми будучого знання!..

І з того дня я почав жити цілком на власну волю. Увесь день і вся ніч були мої; я міг братися, до чого хочу, як хочу й коли хочу. Грошей, що видавав мені дядько, цілком вистачало на всі мої наукові досліди, а більше мені нічого не було треба.

Я вчився. Все, що мене цікавило – а мене цікавило все – я міг студіювати як хотів далеко, і моя кімнатка відповідно до моїх зацікавлень змінялася то на лябораторію альхеміка, то на кабінет ботаніка, фізика, мінералога, анатома. Мене цікавив увесь світ в усіх виявленнях своєї красоти й бруду. Життя моє кипіло, як кипіли розчини в моїх кубах та ретортах. То я біг у ліс, то в поле, то дивився в телескоп, то кидався до нового числа нової часописі, то брав свою скрипку або сідав за оту фісгармонію в залі й уносився разом з оксамитовими звуками басів кудись у невідомість.

Але останніми часами я вже цілком забув про все й вся, бо пізнав найдревнішу й найновішу і найглибшу з усіх наук – доктрини спіритуалізму. О, ні за один з видів знання я не брався з таким непереможним завзяттям, з такою навіть для самого мене дивною охотою та енергією, як власне за студіювання того, що Шопенгавер назвав колись «експериментальною метафізикою». Що всі науки перед цією наукою наук! Наша звичайна наука елементарно-проста, її так легко розуміти навіть недалекосяглому, і так легко купити за дешеву ціну. Все в ній якось… позаду мислі. Навіть сама безконечність її грядущого якась… дотикана, провидима, а об'єкти її робіт такі брутально-товсті, підніжні, що й не дивно, коли допитливіші уми не витримують тисячократного переливання з однієї пробірки до другої й розчаровуються. Для звичайної науки треба бути лише терпеливим колекціонером не більше, бо навіть ті великі, що посували знання вперед, навіть вони – тільки синтез минулих умів, а їх робота – лише крадіжка у своїх же померлих братів.

А тут!.. Все так дивно, незрозуміло велично, таємно. Все леготом дише, боїться грубого дотику, все тонко й ніжно. Тут треба тонкої організації й розумової й нервової, аби ввійти робітником до тієї науки. Ти повинен відповісти на безліч вимог, повинен бути творцем, стрілою вперед. Я розумію значення мулярів у будові будучого знання, але і я і той, хто сміятиметься з мене і сам муляр врешті – всі ми більше цінимо не муляра, а того архітекта-артиста, котрий силою немулярських своїх змог утворив дивне. Так само і в науці: я поважаю учених мулярів, вважаю потрібною їх роботу, і роботу самих їх мулярських наук, але як і самі вони суть лише матеріялом синтези будучого генія, так і їх науки – лише підвалини для будучої науки наук, провозвісником якої є спіритуалізм.

І передо мною розгортався безмежний світ нового знання. Щодень пізнавав я нові тайни людської душі, нові змоги, проявлення яких не увійшло до кодексу загально-ухвалених наук; довідувався про факти, занесені вже навіть до аналів історичних, але осміяні потім отарою засліплених людей. Зі здивованням пізнав я, що жреці науки, саме ті, що так багато кричать про неї і нібито боронять – власне вони й найбільші її вороги, бо не мають найменшого поважання до науки, вважають її річчю одного маштабу зі своїм обмеженим розумом, а явища не тільки зовнішнього порядку поясняють своїми убогими формулами. А хіба ж наука, дійсно чиста наука, може коли говорити про неіснування, і навіть неможливість існування чого-небудь? Ні, ніколи! Вона, прозорлива й сильна, не падала ще так низько. То лише придверники науки, схолястики й рутинери, то лише нетолєрантна товпа наукова демонструє на базарі своє недоумство, видаючи його перед дурниками за останнє слово науки. А сама вона, Велика наука, той стовп серединний знання, що заклався навіки кріпко з мізкових кліток міліярдів будівничих – вона ніколи не говорила так. І наскільки я поважаю справжню науку, остільки ж гордую тими quasi – представниками її, які свою анормальність, свій пігмейський зріст і обрій видають за належність до великого сонму безсмертних. Назад, кроти й мухомори! Як сліпі в байці, полапали ви хто ратицю, хто хобот, хто вухо слона; не відважуйтеся ж говорити, що увесь царственний будинок знання не більший від вашої запоганеної коробки без світла.

А тут?! Установити безперервний зв'язок між собою і всім необ'ятним відомим і невідомим, видимим і невидимим світом! Бачити тут нитку, що йде від моєї душі до всіх вселенських душ, до всього, що існує! Знати, що я можу скупчити всю мою енергію нервову в любому пункті вселеної, навіть у необтяженому матерією – о, як це безконечно! І я молюся перед тою безконечністю!

Кожний прожитий день, кожна прочитана книжка розкривали передо мною нові безодні знання й змушували все нижче й нижче клонити коліна перед незрозуміло-величним запасом таємних ще сил людського «я». Мене тільки – не обурювало, а смішило скоріше одно: як це людям подобається навішувати ярлики. Навісить – і заспокоїться, неначе вже пізнав. А хіба ж не все одно, як назвати силу проявлення – чи начисто фізичною, чи психодинамічною, ектенічною, одичною, магічною, чи ще якою? Важно, що вона існує, що вона єсть у тобі, в мені, в тій павутинці, що он бачу я на рожевому кущі у вікні. Не будемо тратити часу на відшукання назв. Облишмо це будучим технікам, тим, що на базарі будуть колись користати з нашого винаходу.

А я хочу тільки знати. І я знаю.

Знаю, що все існує подвійно. Все. І я, і ти, і отой кінь, що везе зараз бочку з водою у двір, і сама бочка. Суть звичайні матеріяльні форми, а побіч них суть і иньші, флюїдичні, особливі (хоча і вони можуть иноді мати ознаки матеріальної структури). Перші я пізнаю звичайними п'ятьма своїми чуттями, а другі пізнаються тими чуттями тільки віддалеки, неясно й неповно, і треба ще віднайти в організмі, виховати в людині спеціяльні здібності для повного уловлення явищ флюїдичного порядку. Ми знаємо передачу власної мислі лише словом, письменом, взагалі фізичними засобами, передача ж чуття – то ще не розрішене завдання і навіть, як дехто каже, зовсім неможливе до розв'язання, як квадратура кола. А я цілком ясно бачу тепер, що існують тисячі засобів передачі мислі без найменшого дотику й письмен, в неприсутності об'єкта – як угодно. Що ж до чуття, того ніжного плоду небес, що невідомим чином упав на землю й здивував земнорідних своєю незрозумілістю – то воно може бути переданим і зменшеним, і збільшеним, білим, чорним і яким тільки захоче передати моя воля.

І могутнім я чув себе в такі хвилини. Могутнім, як істота, що самим уже актом родження на світ дістала велику змогу єднання з безконечністю. Які широкі перспективи розкривалися тоді перед моїм духовним зором! Які глибини, які тайни! А скільки роботи, скільки нових наук, руху вперед незнаними ще, неходженими й незаходженими шляхами! І рух той – без кінця! За одною новоодкритою просторінню знання вже одразу видно тисячі других, ще більше таємних і цікавих – і нема кінця їм! Нема кінця знання людини, як нема межі просторіні, нема смерти часу. Бо людина – сама і просторінь, і час. Може існувати в них і без них, може брати їх для своєї потреби, а може й не брати. Бо чоловік – частина природи, атом вселенної та, як вона, безконечний.

І все це божевільною радістю наповняло мою душу. Я благословляв грядущий день знання й чув сплески могутніх сил у собі. Вони рвалися на волю, хотіли втілення. Я прямо божеволів, повторюючи дивно могутню фразу великої людини; «Дайте мені точку опертя – і я переверну землю». А я чув у собі силу перевернути світ цілий без жодного пункту підпори!

Нема вогнищ, зникла інквізиція, не можна вже правовірним людям науки й мистецтва повісити свого єретика-собрата на площі, але хіба не можна вигадати тисячі иньших тортур? Хіба тепер не палять у полум'ї безглуздої критики, хіба не розпинають на вселюдське позорище всякого провозвісника істини, коли його правда не дістала ще патенту? Хіба не бачимо ми й зараз ученого кривляння, не чуємо ученого реготу над тим, чого «учені» не знають і до чого «учені» не підходили серйозно? Ніхто з них не стане провадити дослідів з елєктричною машиною в пересиченій водяною парою атмосфері, а між тим безконечно тонші, тендітніші досліди проявлення медіюмічної сили вони думають провадити без усякої моральної підготовки, в брутальній обстановці власного скептицизму, не розуміючи навіть того, що психічна сила грубого недовір'я руйнує психічну силу медіюма. Що сказали б вони про свого товариша, який, працюючи над спектрами, схопив би нараз молоток і луснув ним по призмі? А на медіюмічному сеансі, коли медіюмові ціною надзвичайних зусиль удасться нарешті запанувати над атмосферою недовір'я й викликати феномен – муж науки не посоромиться схопити жінку-медіюма за ногу, аби довідатися, чи не стукає медіюм ногою. Навіть того не розуміє, що таке більш ніж нагле пробудження від сомнамбулічного сну не тільки в нівець повертає дослід, а може відбитися негативно навіть на психіці медіюма.

І невже треба вважати природнім, коли попередня мучениця, істина одиниць, стільки перетерпівши від банальної «золотої середини» – сама врешті стає деспотом і затримує рух вперед? Історія дивує своєю одноманітністю, і сучасні противники великої науки не більше, як перебрані в иньші костюми члени синедріону, що розпинали Христа, академіки, що кидали до в'язниці Галілея, пекли вогнем Джіордано Бруно. Як розтовкмачити їм, що творчий дух – то ж вічно дикий несамовитий вогонь, що не треба дивуватися його дивним, може, незрозумілим на перший погляд формам, а треба уважно стежити за ними і вміти побачити там лице істини? Аж жаль стає їх, мертвих, похованих во гробах самозадоволення з відтіночком муки за ніби недосяжність мети. Просто не вміли відрізнити пшениці від полови.

А я тим часом учився. Не зле знаючи французьку й німецьку мови, я в першу ж голову прочитав усе, що міг знайти в тих літературах: і Кнукса, і Цельнера, і барона Гелленбаха, і знамениту «Книгу медіюмів» Аллана Кардека, і Максиміліяна Перті і багато иньших. Ці книги розкрили передо мною всю необмеженість мого духа, віковічність мого існування і єднання моє з душами як давно померлих, так і ненароджених людей.

Нема нічого надприроднього! Все можна зрозуміти, все можна знати – треба тільки учитись, учитись і учитись. До метафізичної проблеми треба внести математичний аналіз, в чуття – вимірення, в етер – запис. Треба тільки поважати дійсність, не ставити собі володіння істиною виключним власним монополем, а хотіти пізнавати всю безліч істин ще невідомих, ще таємних і нерозслідуваних, близьких до мрії.

Я готувався до проби зносин з потойбічнім світом і неначе забув за світ цьогобічний – а він нараз дав себе сильно знати. Більше! Змінилося усе моє життя…

Це сталося в період найбільш енергійної роботи: я вивчав англійську мову для можливости втягти до своєї скарбниці знань і те, що має література на тій мові. А я вже прочитав Траверса Ольдфільда, Роджерса, Едмонда, Леє, Гаддока, Грегорі й иньших. А в той же самий час я силкувався зрозуміти таємні елементи людського «я», одичні сили, його флюїдичний стан речей і т. п. Я ж хотів прийти до роботи не учнем, а рівноправним діячем, отже учився без упину.

І от раз, коли я, ввесь переповнений нечутними звуками, з очима розкритими прямо в тайну будучих знань, вибіг до саду, щоб походити по тінистих вогких алеях та подихати свіжим повітрям – нараз перестрів мене дядько.

Зупинив мене рухом руки й похмуро сказав:

– Завтра о восьмій годині вечора я приїду з дружиною. Маєш її привітати. Гадаю, що не потребую вказувати на доконечність пристойного одягу.

Повернувся на каблуках і пішов.

Я був більш, як над міру здивований. Хотів щось спитати, але дядька вже не було.

Потім я опам'ятався. Що з того, що десь хтось жениться, хтось виходить заміж, когось давлять радощі, а ще когось тішить горе? Все це дрібниці. Я не розумів тоді, що то – все.

За хвилину я й забув уже про сповіщення дядька, знов обхопило мене зачудовання перед тайною сил. Я щойно прочитав, що окрім свідомого сомнамбулізму, який за свій рахунок бере той чи иньший феномен, існує ще сомнамбулізм несвідомий, коли сам медіюм відрікається від того чи иньшого явища, причиною якого все ж був він сам. Я напружено мислив над частковим автосомнамбулізмом, тобто явищем, коли медіюм силою своєї волі може виводити з сомнамбулічного сну одну якусь частину свого організму й зоставляти у сні решту. Я з захопленням дивився на результати робіт фотографа Вітті: ні він, ні иньші присутні не бачили світових феноменів, бачив їх тільки медіюм і… фотографічний апарат.

Він довів, що ті явища були реальні, а не плід розтривоженої уяви медіюма. І де вже мені було, так захопленому цікавою роботою студіювання, пам'ятати слова дядька. А коли я й пригадував їх, то з серцем: можна би, здається, дядькові й подарувати мені оті години безплідної трати часу.

Але потім стрій моїх думок чомусь змінився.

Жінка… В нашому замку буде жити жінка. Хто вона?.. Що вона?..

І якась тривога, і якийсь неспокій, і якась цікавість заволоділа мною. Ще не стала нога жінки на нашому порозі – а вже прийшла якась руїна, щось затривожило мій дух. Перед моїми очима почали проноситись тисячі безтілесних образів, прекрасних постатей. У таємних одежах зі стрілою в руці вони спліталися в блискуче коло, віяли тінями над сонною водою зачарованого озера й блискавкою очей пронизували тьму нічних хмар, що нависли й геть заволокли чарування місяця. Чулися могутні закликання, страшні й вугласті слова невідомими птицями билися в груди, дим густішав, а з нього…

…а з нього в золотистій авреолі нагого тіла виступала чарівниця. Повний фіял лив свою піну через вінця, квітка падала з гірлянди, а усміх, усміх подібного якому я ще не бачив, рвав кудись за собою, все обіцяючи. Що?.. Убити дитину за повторення того усміху? Наругатися над прахом матері за погляд з-під опущених вій? Що ж… може… Є отруя солодка в злочині за жінку.

Я прокинувся серед ночі, мов у маячінні.

Над головою стовпилися тьми фігур, у скронях стукотіло, і я ввесь горів невідомими вогнями.

Відчинив вікно.

З хвилями повітря повно посипалося до кімнати фосфоричного світла повелителя люнатиків, і воно томило й млоїло мене. Руки, мов побиті, не хотіли підійматись, з уст виривалося гаряче дихання, а тіні танцювали й співали доокола.

Увесь другий день був для мене важкий. Я не міг працювати спокійно – все падало з рук. І що ближче надходив вечір, то гострішим ставало моє хвилювання… Я сердився сам на себе, старався уявити собі оту жінку дядька старою, негарною, запліснявілою. А якою хіба вона могла бути? Дядько мій був хоч і дужий, і кремезний, але все ж підстаркуватий чоловік – жінка, очевидно, буде йому під пару. І передо мною ставала приплескана фіґура дебелої дами пудів так під сім, під вісім. Увійде грубезними ногами до нашої тонкої залі, внесе туди шум і гар кухонних інтересів, повісить буржуазні гардини на ґотичні вікна, поставить аляпуваті канделябри замість художньо виконаних скелетів біля дверей, і взагалі поверне наш таємний замок на звичайний «дім, як у всіх». І я сміявся сам із себе, що для прийому того слона вбрався у сюртук, чіпляв оксамитову краватку й так довго та старанно чепурив свою заплутану шевелюру.

Нервово походжав я по залі, мов востаннє прощаючись із її таємною красою. Думалося – як же то мало треба часу, щоби знищити ввесь артистичний дух, що витає зараз серед цих стін. Стільки років будувалася й накоплювалася ця красота – і от варт одній якійсь глупій істоті увійти сюди на деякий час – і все піде шкереберть. Невже так і з усякою красою? Я знаю, що існує смерть для красоти тіла, час руїни для красоти форм утворених людськими руками – але краса мислі, краса духу? Невже й вона може повернутися в нівець?

Я підійшов до вікна й здивувався.

На нашій тихій вулиці, де звичайно ніхто й ніколи не їздив, бо вона упиралась у садовий паркан, було надзвичайно людно й шумно. На протилежній стороні біля біленького подовгастого будинку стояло пар із п'ять карет та фаетонів, товпилося багато людей, найбільше жінок, бігала дітвора, а з будинку то виходили, то входили люди зодягнені в святочне убрання, то з букетами в руках, то з білими квітками в петлицях. У візників праві руки були перев'язані білими хустками.

– А-а!.. Це, певно, теж весілля, – і я саркастично розсміявся. – І чого вони так радіють? Невже вони не бачать, що їх радість така бідна й обмежена? І чого вони так метушаться, удають, ніби їм і справді весело? Рослинне життя… життя неосмисленого каменя.

І хоч я не любив свого дядька, але в цю хвилину я був вдячний йому, що він зумів так оригінально, так витримано улаштувати своє життя й побудувати свій будинок. Тут у кожному штриху почувається пульс мислі, а в кожнім каменю сила.

– О, ще поборемось! – чомусь голосно сказав собі я. – Дядько не віддасть так скоро своїх позицій.

Це мене заспокоїло. Я навіть почав байдужіше дивитися на весілля в протилежнім будинку. Там декілька гостей, які попростіше, вийшли на вулицю й під нечутні звуки гармошки весело тупали ногами й розмахували руками.

Стемніло. Заля набралася свого таємного вигляду, що я його так любив. У вікнах протилежного будинку засвітилися веселі вогні. Було тихо, тихо.

Нараз я почув кроки. Я оглянувся. То був Агамемнон.

Він підійшов до другого вікна й теж почав дивитися в нього, а довга його тінь упала аж через усю залю. Він певно виглядав свого пана.

Я задумався. А коли глянув за декілька хвилин на Агамемнона – його там не було. Як тінь прийшов, як тінь і щез.

Я глянув знову у вікно. Вулицею котилася карета й стала коло нашого під'їзду, Агамемнон уже був біля неї і поволі одчиняв дверці. У них показалася якась біла фігура, за нею висока постать дядька. Серце у мене чомусь забилося… Я швидко обернувся лицем до дверей і ждав.

…чулися голоси. Двері відчинилися – і в темряву залі вступила вона.

– Ах! – почувся тихий скрик. Я бачив, як та фігура одхитнулася пріч, а дядько обняв її за стан.

– Агамемнон! – суворо крикнув він, але в цей момент вся заля наповнилася елєктричним світом.

– Як я злякалась, – тихо продзвенів мелодійний, як сама музика, голос. По мені мов іскра яка пробігла.

– Чого, моя голубко? – спитав дядько й, не чекаючи відповіді, казав далі. – А оце мій небіж. Деякий час нам доведеться усім трьом жити тут разом, але сподіваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, – і дядько чомусь розсміявся колючим сухим сміхом.

Я промурмотів своє ймення. Вона простягла мені руку, а я – не знаю як це й сталося – припав устами до тієї атласової рученьки. А вона… нахилилася й поцілувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тілі від цього першого поцілунку в моїм житті.

– Дуже рада, дуже рада, – сказала вона двічі, але в словах, що говорили про радість, чулася тривога.

– Харон! – нараз крикнув мій дядько. Вона аж здригнулася.

Ударом лоба розчинивши двері, до залі вбіг здоровенний пес і, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фіґуру.

– Хароне! – звернувся дядько до собаки. – Це буде твоя нова господиня. Ти повинен її берегти! – роздільно й підкреслюючи промовив він.

Пес підійшов до неї й хотів теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом відхитнулася, очима шукаючи захисту.

– Чого ти, чого? Він буде найкращим твоїм сторожем. Погладь його.

– Я боюсь… – прошепотіла вона.

– Чого ж боятись? Ну годі, погладь.

Несміливо висунувши руку з-під білого плаща, вона двічі погладила пса та швидким рухом відсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безліччю нових якихось, цілком мені невідомих, почувань і, здається, мало собі уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав мені очі, й те, що діялося довкола, якось не доходило до моєї свідомости.

– Чого ж це ми стоїмо? Ходімте до їдальні. Треба ж випити за солодощі будучого життя. Ти не ремствуй на мене, – звернувся він до жінки, – що на нашому весіллі нема гостей, музики, танців, безглуздих окриків, биття бокалів… Це все дурниці.

– О, звичайно, звичайно! – похопилася вона.

Ми увійшли до розкішної їдальні нашого замку. Вона була декорована стилем фламандських хат; по стінах мальовничо розмістилися полиці з блискучим посудом, посередині стояв дерев'яний, нічим не вкритий, стіл, на ньому вечеря. Всюди старинне срібло, фарфор, кришталь, кожна деталь обдумана.

Агамемнон з тріскотом розкупорив пляшку шампана й ми всі четверо – так, четверо, а не троє, випили іскристого трунку, але – в повному мовчанню. Воно – це дике весільне мовчання було п'ятим гостем при нашій трапезі.

Говорив тільки сам дядько й дедалі оживлявся. Я ще не бачив його таким, блискав очима, голосно реготав, сидячи коло жінки, близько нахилявся до неї, не помічаючи, як вона стримує себе, щоб не одхилитися; якби змога – поставила б між собою й ним залізо. Але дядько нічого того не помічав, нахилявся ще ближче й безперестанно просив її пити. Його очі зробилися вузькі, масляні, товсті губи почервоніли й він проливав вино на стіл.

А вона? Сиділа мов загіпнотизована, старалася усміхатись на тупі дядькові жарти; біле весільне убрання здавалося саваном похоронним, тоненька рука безпомічно губилася в дядькових долонях, а очі, очі… Вони підіймалися вверх і дивились – з такою тоскою, з таким смутком, що я не міг дивитися на них – моє серце рвалося на часті.

– Ти… ти… Що ти?.. Хто ти?..

Обривки якихось питань, недокінчені мислі, безплотні образи – все те вихором тоскливим вертілося в моїй голові, а над усім панувало гостре, як штилет, і отруйне, як цикута, почуття плакучої безсилости. Пігмей перед стихією, приголомшений васал перед всемогутнім бароном. Зрештою, я не знав навіть, проти кого чи проти чого боротись. Я тільки дивився й дивився, мов зачарований, на це рівне чоло, бліді ланити – і душа в мені згорала.

І як злякався я, коли дядько, надмірно голосно, крикнув майже над самим вухом.

– Ану, юначе! Пора й честь знати. Іди лишень до своєї лабораторії, а я до своєї – ха-ха-ха!..

Я глянув на неї. Ніби ще більше зблідло її обличчя, а в очах засвітилось щось тривожне-тривожне. Потім я побачив, як вони, ті очі, просять, молять мене, щоб я не кидав, щоб я зостався, але хіба міг я зостатись? І я пішов геть, хоч чувся так, ніби сам себе приносив у жертву.

Вже будучи коло дверей, я почув тихий скрик. Обернувся – і побачив, як дядько, мов вампір, уп'явся поцілунком в її шийку; вона одхитнулася і царственний убір голови з білих квітів упав додолу й потоптався ногою. Я вибіг.

Прийшовши до свого покоїку, я впав на ліжко. Так було тяжко, мов навалили на мене важку гору, і я чув, що задихаюся під нею. Я хотів протестувати проти вторження брутального життя до мого спіритуалістичного світу, проти руїни мого спокою – але не міг. Я хотів думати про несвідому церебрацію, про передачу й відбивання думки, про флюїдичний стан речей – але теж не міг. Думка вертілася тільки коло того, що я бачив оце зараз.

Це перший раз у житті мене стискали обійми безмежного душевного болю, і в перший раз пізнав я, що то за пекло, і що то за мука. Коли б так боліла кожна людина на землі, давно б уже нашій планеті треба було б повернутися в попіл. І з безсилістю слів, з безсилістю мускулів, з безсилістю опору стояв я перед своїми муками й не знав, що зі мною робиться. Ні причин, ні об'єктів – нічого не бачив, невідомий якийсь ворог обхопив з усіх боків і тільки стогін виривався з піврозкритих уст.

В немочі й несвідомім шуканню встав я з ліжка й пішов до залі. Пощо – сам не знав. Може там, де навідувала мене безліч настроїв, може там зумію забутись і повернути хід думок в якийсь иньший бік.

В залі було темно й тихо. Зійшов місяць і кинув у прорізі вікон своє фосфоричне світло й такі ж тіні. Покров тайни покрив усе.

Я йшов крадучися, мов злодій, наче убити когось збирався, або стягти покривало з обличчя вежі таємниць. Нечутними, але важкими кроками перейшов я залю до вікна й оглянувся – чи не зоставили ноги мої вдавлених слідів у долівці, так давила мене печаль.

Коло вікна став і одягся тишею ночі й наче узброївся для боротьби з ворогом. Кликав спокій до себе, але спокій приходив краплями дрібними, мов несміливий дощ майовий під соняшними проміннями: ледве встигне змочити частину землі, а вже випило ту воду ненаситне сонце та сміється найслабшим з променів.

Відчинив кватирку. З протилежного будинку донісся до мене вальсовий мотив, напівзаглушений сміх і гомін людський. Вони все ще веселяться, все ще справляють своє ординарне свято. Тими ж рухами й тими ж нервами, як колись і при винайденні вогню.

Але все ж, там весело, Хоч ознака, хоч ілюзії радощів. А тут?

…ти… ти… як ти попала сюди?

…так, як пташка попадає в пазурі кібця… як рибка в сіть… як квітка під косу… як сніжинка в огнище…

…а щастя? а радість? а де ж твоя радість? де твоє весілля?

…радости я не знала ніколи… щастя, видимо, не зазнаю. Нараз – що це?

Здалека, з кімнат дядькової половини почувся нелюдський крик. Він дико розірвав нічну тишу й ударив як море.

З грюкотом розчинилися якісь двері… тупіт босих ніг… ще одні двері вдарилися обома половинками, потім ці – і, розтерзана, в одній сорочці, з розпущеним волоссям до залі вбігає вона! Мов уся суть одчаю й страху втілилися в цю постать. Роздираючи повітря нечуваним зойком, бігла вона, а за нею дядько.

Вбігши до залі, він крикнув.

– Харон!

В три стрибки здоровенний пес випередив дівчину й став, урчучи, на вихідних дверях. Вона стала, як врита.

– Ха-ха-ха! – бісівським якимсь реготом засміявся дядько. – Я ж говорив тобі, що цей пес буде найкращим твоїм сторожем.

І з тими словами, як вовк, кинувсь він на беззахисну дівчину. Вона скрикнула ще раз і впала непритомна. Дядько не допустив її впасти, підхопив, перекинув по-вовчому через плече й поніс.

З криком кинувся я за ним, не знаючи, що буду робити, але перед самим моїм лицем виросла нараз сталева чорна фігура Агамемнона. Однією рукою він ухопив мене за плече, а другою зачинив і замкнув двері за дядьком.

– Звірі! – кричав я, – що ви хочете робити з нею?

Але в цих залізних лапах я міг битися хоч до ранку. А поклики свої я міг би з таким же успіхом кидати в безконечну просторінь моря в час бурі. Агамемнон не говорив ні слова, а тільки все дужче й дужче стискав мені плече.

Я перестав битися. Агамемнон пустив мене, і я, мов побитий пес, пішов до своєї кімнати.

Там я плакав. Душу свою хотілося вирвать мені й битися об стінку головою – але кому б це помогло?

Так появилася вона в нашому замку.



1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка