Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка4/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

IV

– Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.

– Та вийдіть за Миколаєм, кажу… Де він пішов?

Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.

– Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…



1900 р.

Нитка

У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледви освітлена і кужіль. Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.

У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.

Кілько дітий я не народжу… то він усіх погодує.

Мушу їх накривати, любити і на них робити.

Нитка довга та предовга, без кінця, ніхто не скінчив нитки. Їх треба убирати, а Бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знають, що мама наново нашиє.

Чоловік спить, як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.

І кужіль, і очі, і нитка рівна та безконечна.

А як я на них понапрядаю, та убілю полотно, як папір, та повишиваю їм усе.

Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеві.

Опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.

Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять: свою нитку я доведу до кінця.

Але прийшла на поміч Матір Божа з образів.

Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: «Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною».



1926 р.

_______


Хороми – сіни.

Шустка – десять крейцерів.

Кошниця – кругла комора для кукурудзи.

Верена – рядно.

Цара – натовп.

Спрятати – зібрати, заощадити.

Прихарити – причепурити.

Михайло Яцків


Народився 5.10.1873 р. в с. Лесівка (Богородчанського району на Станіславівщині) у селянській родині. Вчився у гімназіях Станіслава (1886-1890) та Бережан (1891-1896). Працював актором мандрівного театру, а з 1897 р. – службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У 1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором ґазети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки. У 1939 р. став членом Спілки письменників України, працював у Львівському відділі народної освіти, а з 1940 р. – у Бібліотеці АН УРСР. Помер 9.12.1961 р. у Львові.

Після виходу в світ першої збірки оповідань «В царстві Сатани» (1900) став за висловом Лесі Українки «наймоднішим» з молодих белетристів у Галичині. З 1907 р. належав до літературного угруповання «Молода муза», видав понад десять збірок оповідань та кілька повістей.

Де правда?


І

В містечку Свинське Путо, на малій пошті, сидів почмейстер Мартин Гробман. Похилився над ранішньою посилкою, крізь кватирку в дверях видко було лису голову, а впоперек неї жмуть прилизаного волосся. Бив печатки на листах, картках і ґазетах, гуртував по громадах та записував до протоколу і денного наказу. На кінці кожної сторони в «Указі» клав свій підпис і закручував хвіст навідліт.

Два малі вікна по правій руці старого були втворені, крізь заржавілі грати плив голубий ранок, мак і соняшник в городці вмивалися росою, свіжий запах скоботав Гробмана в носі.

Двері втворилися несміливо зі скрипом, до кімнати ввійшла стара, дихавична мужичка, виповіла сухим півголосом: «Слава Йсу», обтерла ніс і вважала, аби станути не близько дерев'яних штахеток і не перед самими дверми, а трохи набоці, в куті.

Почмейстер порпався в жмутках папір'я.

«От яка то у панів поведенція, – думала баба. – Скажи: слава Йсу – ніхто тобі не відповість, сідати не просить… Не так, як у хрестінина».

В цісарсько-королівській тишині чути було шелест паперу, дихавичний віддих, деколи обтирання носа і старече, здавлене зітхання. Баба кліпала сльозавими очима і водила ними по поштовій канцелярії. Штахетки перегороди нагадували їй шинквас, шафа з поличками під стіною – аптеку. На бічній стіні висів старий годинник. Маятник ходив старечим рухом і тиркав заржавілим голосом. На однім ланцюжку висіла чорна вага, на другім дві залізні шріби і мутерка* від воза. Ближче були прибиті в чотирьох рогах рекламові карти торгівлі насіння та купелевих заведень.

Стара приглядалася паннам на тих картах і питала себе в дусі: «Не знати, чи се святі, чи що?»

На противній стіні висів вгорі почорнілий образ без скла, а низько два маленькі. Що було на тих малих, баба не могла розпізнати. Були це поблеклі фотографії двох синів почмейстра, але ті голови представлялися бабиним очам з курячою сліпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорі і розпізнавала в нім цісаря, за давніх літ, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха позачісуване наперед. Заложив руки і дивився на бабу. Ген-то виділа його між образами на ярмарку, але там був він такий, як є, старий і з «папоротами». Баба зітхнула і думала: «Господоньку милосердний, як воно на світі: цісар чи не цісар, а мусить постарітися й вмерти, як кожний хрестінин».

Дивилася на почмейстра. Старий мав позачісуване волосся попри уха наперед, як цісар на стіні, а «папорота»* і лисину таку саму, як цісар на ярмарку.

«Така вже, видко, установа, що хто від цісаря пенсію бере, той так само мусить виглядати, – думала баба. – Не знати лише, чи цісар так само в «калярах», як поштар? Певно, що як приписував кримінал Миколишиному Бовдурові, або рахував «патенталь»* для Перепічки, що прийшов без ноги з війни, то дивився крізь «каляра».

Старий встав, поховав жмути папір'я в полички і глипнув з-під окулярів на баб.

– А що там?

– Прошу пана, чи нема там листу від мого сина?

– Від котрого сина?

Та від того, що у войську.

– Та скажи, як називався?

– Та Іван.

– Та який Іван!?

– Наконечний, прошу пана.

Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист і дав бабі.

– Оставайте здорові, та дай вам Боже панованнє щасливе.

На пошту прийшла сільська дівчина.

– Прошу пана, я прийшла по казати.

Старий обернувся до неї з квасним лицем.

– Що маєш показати?

– Та, прошу пана, я прийшла по тото, що єгомость з Голодівки читають.

Мала на увазі ґазети.

Прийшла міщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в містечку.

– Добрий день…

Старий глянув крізь окуляри.

– А, добрий день. Що там скажеш доброго?

Міщанка розвинула рецепіс* з хустини, старий виймив з шухляди грошовий переказ і переглядав його.

– То від твого сина. Посилає тобі 4 корони. А то треба підписати.

Міщанка всміхнулася ласкаво.

– Я би просила, аби стрий підписали за мене, бо я не вмію.

– Га-а, мені, дитинко, не вільно…

– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловіка нема дома.

Старий став клопотатися цією справою.

– Ніби тут є виразний адрес до тебе й я тебе прецінь знаю, але мені не вільно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маєш кого знайомого тут недалеко?.. Або чекай…

Повільним кроком підійшов до замкнених дверей другої кімнати, взяв фунт з ваги і застукав:

– Бінка-а!

За кімнатою в кухні дався чути рип, до канцелярії вбігла боса дівчинка з гребінцем у волоссі.

– Підпиши отут-оо.

Дівчинка глянула на міщанку, всміхнулася й підписала.

Старий взяв виказ, втягнув* квоту і підписався в рубриці «Anmerkung»*. Кінець його назвища розплився дрібними хвилями і стрибнув хвостиком навідліт. Так вже тридцять літ на стосах наказів, посвідок і квистків, в копі запорошених книг поплив все однаковий підпис.

Міщанка поцілувала старого в руку і вийшла. Він глянув на годинник – була одинадцята. Схилився до долішньої перегороди в шафі і витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку і закусив сухим хлібом. Від літ пив у тій порі чарку, і це служило йому. Більше не заживав, бо крутилося би в голові. Закурив люльку на довгім цибусі і станув коло вікна.

До повітового міста Песиголовець вибиралася підвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував їх в капелюх, кинув капелюхом до землі і толочив ногами. Один бісився і кляв у дусі:

– A Solst du kriechen auf alle Vier! (Бодай ти рачки лазив!).

Иньші звикли вже до того і дивилися байдужно.

Молодиця несла яйця в кошелі і курку. Єврей, що лютував на шевчука, молов губами слова з талмудичних чарів і горнув руками в повітрі яйця і курку до себе.

Пасажири гаркотіли з візником, він то сідав, то злазив з воза, підганяв коня на крок, задержував і вертався ще за двома пасажирами. Коли рушив з місця, над'їхала бричка з священиком. Парубок ніби потайно, але так, аби завважили, витягнув жмут сіна і кинув попри себе на дорогу, «аби їм ґешефт попсувався і фіра вгору коліссям станула». Забобонний старовірець бомкнув:

– Solst dubekimmen a Pigire!.. (Бодай на тебе хвороба найшла!).

Почмейстер день-у-день видів такі історії. Погода на світі цікавила його більше. Думав про своє жито за містечком під горою. Мав там ниву, яку перед літами купив для першої жінки. По ній лишилися два сини. Старший вже адвокатом, молодший народним учителем. Оба сухорляві, як їх покійна мати.

«Я, тату, хорий. До школи ходжу в таких черевиках, що лише пришви зверха, а сподом нога боса. Але ви не журіться. Знаю, що не маєте відки. Маю надію, що, може, дістану лекцію», – писав раз старший син.

«Ми вже, тату, свої пани. Приїхали би до вас, але нашої мами нема, а мачуха – от ліпше не згадувати».

Старий вдивився в фотографію синів і клонив головою.

Правда, діти, що мами вже нема. Я тільки, і нива по ній. Нині неділя, треба подивитися.

На пошту прийшов листонос з села Лісович, низький, чорнявий мужик з хитрими очима, Хома Ґвінт. Почмейстер знав його від літ і любив заходити з ним деколи в розмову.

– Що ж там чувати?

– А що ж би, прошу пана… Купили у нас якісь два купці ліс, та й аби, рахувати, бідним людям не дати заробити на фірманці, хотіли завести колійку і так возили «матриян». Тим часом оноди один з тих купців повісився, а його спільника вчора шляк трафив.

Старий дивувався, а мужик тягнув далі:

– Люди у нас кажуть, що це кара Божа, а я знов кажу, що тут лише правда, бо кара повинна була зайти на кого иньшого.

Гробман підвів брови.

– Як ти це розумієш?

– Та так, як воно по правді є. Ті два купці заплатили скарбові мільйон за ліс, заплатили за рубання, а тепер не стало вже грошей на колійку, а потягнути не було відки, та й так взяли собі до голови, що, рахувати, мусить прийти кінець. Тут, прошу пана, купці нічого не винні; їм вільно було торгуватися з громадою за колійку. Громада сперлася і не хотіла допустити колійки инакше як за десять тисяч, але найшовся такий один між нами, що замість дати приклад, – пан уже догадуються, про кого я тут говорю – знюхався з купцями, «куку в руку» та й далі робити гинділь. Постягав своїх вірників у громаді, кажуть, що деякі таки добре помастили собі пальці, ну, та й лише печатки треба було. Печатка губить село. Одна душа губить цілий світ. А в нас люди такі, що на печі виросли, на печі й вмирають, хіба котрий утопиться в ріці, - тож легко зробити з ним, що хто схоче. Тут вся правда.

Хома Ґвінт пішов, а старий докурював люльку і сидів посоловілий.

Простому чоловікові, з природи, легко дійти до висновку. Він приймає багато ідей вже готових, видить свою правду в обмежених границях доброї віри та звичаїв і не журиться більше. Так само і Гробман прожив своїх шістдесят літ в клопотах і трудах, але від якогось часу зайшла у нього зміна. Він почував, що життєва мандрівка доходить до кінця, і його чимраз більше зачали непокоїти сумніви. Преці, що там поза границею земного світа діється? Не був парафіянином, не вірив у життя душі, але хоч поневільно приймав, що небо над ним не має кінця, то все ж таки не міг ніяк того шаленого вибрику помістити в своїй голові і мимоволі підсувалася йому в тій загадці зв'язь з тими силами і тайнами, яких існування не ствердила наука.

Старий зичив від одного студента філософії природничі книжки, вчитувався і заглиблювався в них, але не знаходив непохитної, ясної правди. Коли від часу до часу з'явився на пошті який священик або освічений інтелігент, старий, укриваючи свою цікавість і духовний неспокій, зачинав незначно розмову на тему Бога і позагробового життя, але ні від одних, ні від других не довідався нічого певного й оставався сам на розпуттю серед більших сумнівів.

II

З полудня вийшов за містечко, оглянув ниву й відти виправився в гай на горі. Лежав під дубом і прийшло йому в гадку, що відколи оженився вдруге і пізнав свій великий промах в життю, з яким давно спокійно погодився, отже, від літ перестало його займати домашнє окруження, ненависні щоденні, нетерпеливі і пізні гості на пошті, байдужі всі знайомі, рідня, не цікаві всякі вісті в часописах про суспільне і політичне життя, тільки одна природа зі своїми змінами від ранку до вечора все займала його. Він слідив її оком, барометром і ревматичною ногою і тямив, в котрім році вчасно зацвіли дерева, котрого літа випав сніг, тямив літа повені і голоду, як історик хронологію народів. І тепер у погідний день дивився по зелених ланах в долині і на блакитне небо з цікавістю хлопця, як би перший раз з'явився на цім світі. Не запримітив, що бік йому стерпнув, забув про все, лише зі спокійною тугою потупив зір в далекім овиді. В підсвідомій сфері його духа творилися ворушення, і він мимоволі прошептав: Ні, не дійшли ще до правди теологи, ні філософи… Питання одверте, тайна поки що – незглибима…

Проміння ставало пасмами на заході, під ними отвирався сутінний, чарований світ, старий чоловік вдивився з жадобою, як поставали легенькі мраковини, схожі до духів.

Вертав пізнім вечором домів. Ішов поволі, чувся легенький, свіжий, далеко від людського віта і зовсім иньший, ніж досі. Заслухався в далеку космічну музику, вона зачарувала його й обіймила ангельським спокоєм і відрадою.

По домах блимали світла з вікон, де-не-де пересунеться людська тінь, довкола тихо. Гробмана дивує трохи, що вулиця, якою йде, і доми зовсім иньші, ніж ті, які він знав і лишив перед тим.

Три людські постаті перейшли мимо, глянувши на нього глибокими, здивованими очима.

«Хто б це міг бути?» – спитав він себе в дусі. Почув, що його ноги не дотикаються землі, але це його не здивувало. Ішов далі. Станув перед своїм домом і спитав себе: «Чи це мій дім?»

Хвіртка від саду, замкнена від літ, була тепер отворена.

Ішов пісковою стежкою між двома рядами яблінок. Назустріч показалася перед ним перша жінка. Станув.

Хустка накинена на раменах, як звичайно вечором, вона дивиться мовчки в нього глибокими очима, бере його за руку і веде до лавки.

Затремтіли в нім нараз всі струни жалю, і в хвилі, коли мав заридати, як дитина, вона ловить його в свої обійми і кладе на устах цілунок забуття.

Дві великі сльози повисли на віях.

_______

Втягнув – вписав.

Мутерка – шруби і ґвинт.

«Папорота» – перекручене від «бокоброди», бакенбарди.

Патенталь – інвалідська пенсія.

Рецепіс – письмове повідомлення.

«Anmerkung» – примітка.

Дівчина на чорнім коні


I

Зжився з самотою.

Не раз приходили думки: коби опинитися в пустині і не видіти людий. Не нарікав на них, але бажав не видіти їх. Не міг любити, ні ненавидіти.

Як пізнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому і він усунувся від суєти. Чим же тепер виповнити скуку?

Вглублявся у вічній правді, знаходив в ній поезію і забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги і затемнювали світ.

– Забагато лишилося в мені серця і воно приковує до людських доріг, – мовляв тоді.

Так минав рік за роком.

Одного полудня лежав в робітні і розсівався в нудьзі.

Не знаходив нічого в минувшині, не знав будучности; весь вік, від малої дитини донині чув лиш себе самого на сім світі. Схрестив руки на голові і думав.

– Родичі не бажали собі мене, боялися мого приходу на світ, люди обійшлися без мене, що ж робити з собою?

Розпука точила його, точила, як повільна язва, аж тут з далекої країни прилетіло таємне диво. Підоймив голову, глянув на вікно, надслухував і побілів. Отеє вимерле ціле місто, а над ним золоте і червоне світло. Встав і тихим кроком пішов до вікна. З великої вулиці вимела смерть все життя, в однім вікні стояв труп і дивився з-поза портьєри скляними очима вдолину. Згоді, поволі з кінця вулиці летів студений страх і мертвив тишину, а за ним дудонів тупіт кінських копит. З-за кривулі долітав тупіт кінських копит, показалася дівчина на чорнім коні. Їхала поволі ближче й ближче. Даріан дивився з вікна, вона навернула в його браму, він поволікся і впав на софу.

Повільний стук на сходах, двері створилися, в робітню ввійшла бліда дівоча постать і сіла коло нього.

– Як вам живеться?

Здвигнув плечима і мовчав.

Вийшли до парку. Ішла поволі, похилена і вдивлена в землю.

– Ви зачували, може, – шептала вона, – що мої хвилі недовгі.

– Так, чув… але не знаю, в чім смерть, а в чім життя, ви прецінь не можете вмерти.

Всміхнулася гірко і махнула рукою.

Сіли в ліску, бо вона дуже вмучилася. Напав її кашель, отирала очі і набирала духу. Він вдивлявся в промені на зів'ялім листю, вони блискотіли, мінилися і погасали.

– Я прийшла – простіть, що промовлю до вас по-давньому – я прийшла просити вас о найбільшу річ, яка лиш коли могла бути в моїм життю.

Глянув на її смуток і ледве міг вимовити:

– Кажи, я все-все вчиню для тебе. Душу віддам – кажи, ти знаєш мене.

Вслухалася в його голос, вслухалася в його серце, нагадувала давню любов, забажала всією силою ввійти ще раз в його душу.

Спитала крізь задуму:

– Ти все ще смутний? Чому ти вічно смутний? Чому ти такий смутний, що твій смуток по нашій смерті сім поколінь укриє собою?

Мовчав.


– Ти дуже нещасливий! Нині пізнаю тебе так, як ще ніхто на світі, і виджу, як скривдила тебе і запропастила твою і свою душу!

Припадала до його ніг, та він не допускав.

– Коби я могла дати тобі хоч крихітку розради…

– Скажи, про що мала просити мене? Збирала останки сили й духу.

– Хочу, аби ти останній з цілого світу, одинокий живий з сього мертвого світу, попрощав мене.

Пригорнув її до себе, вона відтручувала його з хорою розпукою.

– Не схиляйся до мене – в мені смерть.

Лепетав живо, як дитина:

– Не боюся нічого, мені все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найясніша музо, дай мені раду, як урятувати себе – я знищу…

– Я не годна опертися твоїй волі – мені легше при твоїх грудях, буду вічно з тобою, лиш не забудь попрощатися зі мною…

Зімліла в його обіймах.

– Клянуся на всі сили – відвідаю тебе і попрощаюся з тобою.

Підвів її і помагав сісти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гірким усміхом:

– Ти вже, бачу, лисий…

– Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу віднайти, в чім життя, а в чім смерть…

Глухо гомонів тупіт серед мертвої вулиці, дівчина пропадала в сумерку, Даріан стояв, усміхався і повторяв останні слова.



II

Лежала на веранді у відкритій домовині, білая, як лілея на чорнім коврі. Гірлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в куті блимало світло на триніжку, вечір думав довкола на світі.

Даріан притулив уста до її личка легенько, аби не збудити.

Листя шелестіло в парку, її личко оживало, він учув легесенький шепіт, як своїй душі.

«Я не вмерла, але не маю сили підвестися, ні втворити очей. Не рухай мене, не буди смерті, мені так добре. Чую тебе при собі, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кілька хвиль твоя сила удержить мене… Ти вітхнув у мене любов першим поцілунком – тямиш, тоді давно? – тепер замкни останнім».

Цілував її й шептав:

– Бідна моя…

В його шепіт впліталося сердечне леління, як дрижання ангельскої струни, коли подих вечірнього світу гладить її.

«Прости, прости мені все, я негідна, зломила твоє щастя…»

– Ой, бідна моя…

«Ти прийшов до мене в гості, а я не маю чим приймити тебе, – от, диви, яке моє господарство…»

– Ой, бідна ти, бідна моя…

«Ти дав мені серце, я беру його на той світ, а тобі не маю що лишити. Лишаю тобі у заповіті чари творчости, і се вистане на твоє самотнє смутне життя на сій землі. І змиється погань мого життя – я стану знов твоїм чистим ангелом, провідною музою.

Будеш оглядати вічну правду, невиданий світ, пекельні муки і райські розкоші, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твоє я забрала…

А земне життя – гей, гей, яке воно бідне – як теє листя, що шепоче тепер у сконі молитву вічної суєти».

Втворила очі, по хвилі ледве промовила:

– Мій кінь…

Даріан біг наперед.

П'яний жовнір волік шаблю, як птах зламане крило, на розі вулиці жебрав старий інвалід, а коли ніхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив їх в болото і пошкутильгав, гупаючи з усеї сили закованою кулею в грудь землі. Дві постаті жерлися в тіні й одна одну стягнула в пітьму. Жіночий зойк стріляв ножами в темряві.

– Де мій чоловік!? Віддайте мені чоловіка!

На смітнику сиділа кретинська потвора з висадженими очима, обгризала кістки і заходилася здушеним реготом.

………………………………………………………………………………………………………

Настала пора, що криється поза людською увагою.

Даріан біг наперед. За ним сипалися іскри.



Мальований стрілець

Мене заскочила ніч серед глухої понурої вулиці в далекім чужім місті, і я станув в однім готелі. Слуги поводилися смішно. Гугнали, викривляли роти і відверталися, аби не дати пізнати себе. Здається, були в них приправлені вуси, бороди й начорнені брови, але я так був змучений, що не звертав на них уваги. Тілько одна думка перелетіла: чи чорт на цілу свою менажерію не міг здобутися на ніщо цікаве? Та я лишився, бо на вулиці що ж би був діяв? Згоді остався сам, замкнувся на ключ і відітхнув свобідніше. Скрутив я лямпу, ліг на ліжко й роззирався. В цілій кімнатці найвище стояло ліжко, стіл був низький, як для дітей, замість крісел стільчики, обивані червоним сукном, замість шафи мала ніша з поличками. Стеля була рівна, з дубових дощок, краями не приставала до стін. Із стелі повів я очима на вікно. Було заслонене, а на заслоні змальований стрілець.

Я дрімав з великого труду, та не міг заснути. Нараз збудив мене страх, я схопився на рівні ноги. Нічого не зайшло, я вспокоював себе, але добув кинджал і ліг знов на ліжко. Глянув на годинник – північ. Як нічого не зайшло досі, то чей не зайде, думаю. Та даром втихомирював я себе, неспокій ріс в мені чимраз більший. Кругом тихо й понуро, на коридорі й не ворухнеться нічого. Мої очі впали знов на стрільця. Він держав рушницю при лиці і мірив у мене. Спокійно глядів я в него, мене збирала охота рознести його в кусні, але здержував себе і силувався заснути. Легкий скрипіт якби зі страху торкнув мене глибоко, але я не міг рукою рушити, ні відітхнути. Власна чорна нужда і вся мерзота цілого світу стала переді мною – я віддавався зі студеним серцем. Най діється, що хоче, мені все одно… Коли би тепер валилися мури, як в часі землетрясіння в Ліссабоні, то я закрив би лиш отак своє змучене чоло на тихий вічний спочинок. Тільки спросоння, як через дим, виджу, що над стрільцем нависла хмара й опадає поволі вдолину. Гіркий сміх завмирає на лиці, я не свідомий ні сну, ні яви, гляджу з-під тяжких повік і сам собі не вірю. Хмара опадає на голову стрільця і заступає її.

Мене зняв страх і лють. Я пирснув з ліжка й остовпів – стеля була над моєю головою й опадала поволі! Блиском шибнуло мені, що долівка в сій розбишацькій норі певно також рухома і я станув в тупій розпуці. Глянув я на стіни – ніякого гака, ні цвяха, глипнув по краях помоста, він не приставав до стін так само, як стеля. Один лише поріг був зв'язаний з одвірками, більше ніщо. Я станув на порозі, притисся до дверей, розправив руки в одвірки й хилився під дідьчою стелею. Так притисся я до тої висоти, в якій було ліжко. Стеля придавила його, аж затріщало, по хвилі поміст злетів вдолину, перевернувся на прибитій осі, лямпа кліпнула – піді мною позіхнула челюсті, з якої мигнули кості, вдарив студений сопух, мене обіймала темрява…

Поміст справився на своє місце з прикріпленим ліжком і иньшою обстановкою. Злетів лиш мій чемодан та покривало. Стеля піднімалася в гору, на коридорі задудніли кроки, хтось прийшов до дверей і став їх відмикати.

Я кинувся в вікно, розшматував стрільця і вискочив на волю.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка