Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка3/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Дрібпташине м'ясо.

Клячникспеціальна підпірка для колін при молінні (від «клячати», ставати на коліна).

Мандатор – урядовець маєтку.

«Debet» було більше від «hebet»витрати переважали над прибутками.



Гостина

Я спізнився до поїзду…

Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужі коні і глупий візник – як же тут заїхати на час?

Півмилі перед явірцем вийняв я з кишені годинник і, тримаючи його в руках, підганяв парубка:

– Їдь, Федьку, скоріше, бо буде пізно!

– Але де! – перечив він, потрясаючи кудлатою головою. – Як я колись тут із панночкою їздив, то сонце вже було геть-геть, – і ми не спізнилися. А нині?

І він показав бичевном позад себе так, що мало мені очей не вибрав.

– О! Щойно з полудня ступило.

– А коли ж ти їздив? – питаю.

– Коли? Аво, якось зимою.

– Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.

– То що з того?

– Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тільки їдь, бо буде пізно.

Ми не могли порозумітися. Мій Федько обстоював при своїм, що, мовляв, «колія» відходить тоді, як сонце зайде. Та й вже.

Я підождав якої чверть години і обіцяв йому «корону» (австрійська монета), як на час заїде, а коли й то не помагало, взяв батіг, і як знав та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд від'їхав.

Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору крім чорного, старого пса не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!

Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.

На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.

По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і – тихо.

Видно, як вечір спускається на землю… Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.

– А який там дідько розбиває двері! – зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. – Поїзд від'їхав, та й спокій!

– Я хочу підождати до другого, – кажу.

– Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.

«Дивне диво! – думаю собі. – Такий рух, а поїзди тільки в днину ходять». Але той самий жіночий голос пояснив мені, що тут, зараз за селом, у темній долині є такий непевний міст, що може кожної хвилини впасти, і тому туди ніччю ніякі поїзди не ходять.

Я хотів дальше випитуватися, але вікно над моєю головою замкнулося з лоскотом, і я довідався тільки, що незабавом верне сам пан начальник із села і скаже, що буде треба.

Чекаю я на того начальника. Де які розклади їзди були – попрочитував, де які оголошення висіли – по десять разів розглянув, аж укінці і начальника діждався.

Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двірці службу і урядника, і касієра, а як треба було, то і клунки до поїзду подавав. Від нього довідався я, що тут справді збудували такий поганий міст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поїздом докладно осмотрюють, і тому туди ніяка залізниця вночі не ходить.

– А що я тут, бідний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.

– Га! Робіть що хочете. Було не спізнятися. Ліпше приїхати годину скорше, як мінуту пізніше, – відповідає з учительською повагою. – Найліпше їдьте до села. Там переночуєте в дворі або на приходстві, а завтра до поїзду.

Це була справді одинока рада.

– А як же те село називається?

– Підбереззя.

– Підбереззя? То чудесно! Тут є мій товариш священиком… Гей, Федьку! Завертай коні! Їдемо до Підбереззя.

За хвилину я знов сидів Федькові за плечами і наглив його, щоби їхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою і казав, що він там їздив недавно з панотцем і було далеко пізніше, а не спали.

– Коли ж ти їздив? – питаю.

– На празник, – відповідає спокійно Федько.

Приїхали ми до Підбереззя вночі. Допиталися до попівства – заїздимо. З комина куриться, і в однім вікні світло. «Славити Бога! Видно, що не вснули». Зліз я з того поганого возиська – йду.

В городці – дивно. Ніби якісь грядки, ніби цвіти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований і замазаний. Так само в хаті. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою віє з того дому.

Так буває, коли вернемо з далекої дороги.

Застанемо усьо вимите, вичищене, відсвіжене, а все ж не таке, як треба.

Розглядаючись по хаті, запримітив я над фортеп'яном жіночий гарний портрет і щойно тоді згадав, що мій товариш удовець.

Він жив із жінкою коротко, і вона вмерла нагло і ненадійно.

Спомин той вразив мене немило, і я почав було жалувати, що заїхав туди, аж двері до гостинної відчинилися і на порозі появився мій колишній товариш. Був веселий і жвавий та держався молодо.

Лиш над чолом, між густим чорним волоссям, сріблилися білі нитки. Так иноді ззарання вдарить мороз і сріблиться на зеленій, здоровій траві.

– Гора з горою не зійдеться! – кричав, вітаючи мене. – От і не вір же тут бабським повір'ям! Мене від самого рана свербіла права долоня – аж отеє ти приїхав. Спасибі! – говорив, трясучи моєю рукою. – Спасибі, що не забув про мене і поступив до бідного пустинника. А я думав, що ми хіба на другім світі побачимося.

– Там своєю дорогою, а тут своєю, – відповів я, стискаючи його холодну руку.

– Звідкіля ж ти їдеш? Ага! Певне від свояків. Мабуть, спізнився до поїзду. Воно у нас лучається дуже часто. Задержують чоловіка від снідання до підвечірку, а потім під ніч пускають на волю Божу. Та недаром кажуть: нема злого, щоб на добре не вийшло. Якраз завдяки тій нашій своєрідності я нині бачу тебе. Правда?

– Ти вгадав, – і я оповів йому пригоду.

Він слухав, дивлячися на мене лагідними, голубими очима, які пригадали мені мої давні літа. Не раз гляділи ми отак один на другого щиро й просто, не маючи, що перед собою окривати. Лиш нині запримітив я на тих ясних зіницях якусь легку опону з мрії і смутку.

А перше були вони такі ясні та чисті, такі прозорі, як гірська криниця при дорозі.

– Але чекай! Ти, певно, голоден, а я харчую тебе словами. Марто, Марто! – кликнув, відчиняючи до пекарні в стіні прорубане віконце. – Подайте нам чаю, хліба з маслом та яєць, бо маємо голодного гостя. Лиш скоро!

За підвечірком не могли ми наговоритися. Школа, товариші, учителі, чого то ми не переговорили за ту коротку годину! Показалося, що багато з товаришів померло, і то таких, що думали якнайдовше жити. Деякі оженилися.

«А деяким, – замітив мій товариш, – уже й жінки померли».

Я не відповів нічого, лиш завзято взяв гризти суху, як старе лице, поморщену булку. Думаючи над тим, як би відвернути розмову від немилої теми, почув я в сінях важке ступання, якби дві довбні по підлозі били. Потім клямка так жалібно заскрипіла, якби її коваль кліщами відривав, і в їдальню увійшла Марта, велика, груба відцвітаюча жінка.

Я понурив голову над чарку мутного чаю, але чув на собі, як народ каже, якісь недобрі очі.

– Єгомость! А що буде з вечерою? Поштар не привіз м'яса.

– Ну, то заріжте курку, – відповів коротко господар, а з його голосу і з рухів видно було, що хотів її позбутися як найскорше.

Марта ще раз глянула на мене і на нього, обернулася і вийшла, замикаючи з такою силою двері, якби їх ніхто більше не мав відмикати.

– Ну, ну! І ми так ненадійно стрінулися. Ще раз дуже тобі дякую, що поступив до мене. Зробив ти мені велику приємність.

Потім узяв мене під руку і водив по кімнаті, розповідаючи про своє життя. Нарікав, що не має доброго сусідства, що нема з ким починати якої-будь народної роботи, що, одним словом, життя склалося не так, як ждалося.

– І скажи-но ти мені, чому дійсність ніколи не може бути така, як мрія. Але то ніколи! Погадати собі, ах коби воно так або сяк. І ось станеться, як ти гадав. А порівняєш те, що є, з тим, що ти собі подумав, і вийде не те. Не те, мій товаришу, не те!

На вечеру їли ми курку, що ради моєї гостини понесла смерть. Насилу давав я їй раду, така стара була і пересушена.

Запримітив це господар, і було йому немило. Він не видержав, і коли Марта принесла на брудному підносі не дуже чистий чай, він сказав, здержуючи насилу свій гнів:

– Що у нас ніщо ніколи не може бути так, як у людей! І чи то така велика штука спекти дурну курку?

– Е-ет! – відповіла Марта, – єгомосцеві трудно догодити!

Потім пішла до шафи, найшла дві зовсім до себе не подібні чарки, поставила їх перед нас і вийшла.

– О! Видиш, яка! – сказав із жалем мій товариш, показуючи на кухонні двері. – Слова сказати не можна, бо обиджається: пані!

Та при вині ми скоро якось забули і про суху курку, і про товсту кухарку та балакали дальше, якби хотіли перебалакати всьо, що сталося в часі нашої розлуки, немов боялися, щоби не поминули чого, якої-небудь дрібнички. І здавалося мені, що ми не розставалися зовсім, що мешкаємо собі разом, дальше разом, як колись за шкільних часів, і балакаємо.

Не зчулися ми, як зо стінного різьбленого годинника вискочила маленька зозулька і, якби покривляючись якійсь правдивій зозулі, викукала одинадцяту годину.

– Марто! Стелити! – крикнув до кухонного віконця молодий панотець.

– Де? – спитав знайомий жіночий голос.

– В гостиннім покою. А швидко!

Крізь зачинене вікно бурмотів той сильний голос: «Усьо швидко та й швидко, так якби чоловік мав десять рук. Ігій!»

– Пошукаємо для тебе свічки, – почав мій товариш, відвертаючи мою увагу від немилого бурмотіння. – А води дати тобі також?

– Дай, коли ласка. Хоч я, кажучи правду, не з гусячого роду.

Забрали ми свічку й воду та пішли спати до спальні. Була то невеличка, вузька кімната з одними тільки дверми і з одним вікном, а вікно вибігало на городець. Під двома сліпими стінами стояли два ліжка з високими заплічками. Одно було постелене, а друге стояло неткнуте.

– А ти чому не казав собі другого ліжка постелити? – питаю. – Були би ми дальше говорили.

– Того ліжка не стелиться, – відповів коротко.

І справді, те ліжко виглядало, якби його від довшого часу не рухано. Над ним, на стіні, висів жіночий ненакручений годинник, а біля нього стояли маленькі, білим кожушком виложені черевички. Крізь вікно видно було кілька дерев, за ними паркан, за парканом церкву, за церквою знов паркан, а дальше цвинтар із громадою дерев'яних хрестів і з одним кам'яним, що стояв між ними, як жіноча біла постать із витягненими безрадно руками. Над тим усім осіннє небо, з кількома зірками і з місяцем, що борикався з навалою хмар. Від дерев, від церкви і від паркану падали чорні тіні, а від місяця сипалося срібло. Як хмари перемагали його, то й срібло меркло, а як він перемагав хмари, то й срібло мерехтіло ясніше.

Я відчинив віконце, і на нас дунув зимний, вогкий воздух.

– Ти спиш при відчиненім вікні? – спитав мій товариш, і я уперше запримітив на його лиці дивний неспокій. Замість відповіді я спитав:

– А ти ні? - І почав роздягатися.

За хвилину лежав я в ліжку, любуючись відпочинком по кількагодинній їзді. Мій товариш сидів у ногах, і ми говорили дальше, як звичайно други, що, стрінувшися по довшій розлуці, не можуть наговоритися доволі. Але, на моє диво, запримітив я, що мій співбесідник забувався; не відповідав на питання або відповідав не до речі, був розсіяний і неуважний. В його лиці, в голосі, в цілій появі малювалося якесь дожидання, непевність, тривога.

Ось вітер рушив занавісок при вікні, і він зблід; ось зашелестів листок, спадаючи з галузки, а йому кров ударила в лице; ось якийсь шелест пішов по салоні – і він зірвався на рівні ноги. Стояв, вдивляючись у відхилені двері і вслухуючися в нічну тишину.

Втім – якийсь звук. Якби хто злегка потрутив клавіші.

– Може, кіт, – кажу, щоби що-небудь сказати.

– Не держу котів.

– То, може, струна так сама від себе, на зміну воздуха.

Хвилина тихо. А потім знов той самий звук – і мій товариш, не попрощавшись зо мною, зникає в темряві гостинної кімнати і замикає за собою двері. Свічка гасне, місяць криється в хмарах, робиться зовсім темно.

– Дивно! – думаю собі. – Звідки та нагла зміна? І що воно має значити?

Перевертаюся з боку на бік і не можу вснути. Часом здається мені, що за стіною хтось грає так тихо, якби муха над струнами бреніла. Підношуся, слухаю: тихо… Тільки вітер свище, хитаючи дзвонами в недалекій дзвіниці. Лягаю знов і конечно хочу заснути. Вже чую, як повіки звільна опадають на очі і як гадки кануть у якусь бездонну пропасть. Втім… Якісь зітхання в сусідній кімнаті, якісь стопи. Сідаю і насторожую вуха… Ніщо… То, певно, скрипить відчинена брама на цвинтар.

Вкінці починає падати осінній дрібний дощ, і його одностайне, а безнастанне цяпання по даху і по шибах вікна вколисують мене до сну.



* * *

Коли я збудився, був білий день. Не білий, а сірий, бо дощ пустився надобре. Наді мною стояв мій товариш у новій рясі з молитвеником у руці.

– Іду до церкви. – Говорив тихо і мов несміло. – Не гоню тебе, але як хочеш на час заїхати, то збирайся. Бувай здоров!

Попрощався сердечно.

– Ще раз дякую, що поступив. Зробив ти мені велику ласку. За той один вечір я пережив цілу молодість. Дай Боже побачитися вдруге.

Стиснув мене кріпко і вийшов. Від порога вернувся. Був блідий, очі мав мутні, невиспані.

– Вчора я не попрощався з тобою. Не гнівайся. Але бачиш, є речі, які не снилися філософам. Вона була у мене. Звідтам, – тут показав на цвинтар. – Приходить часом і грає. Довго… Є речі, які… - решту заглушили дзвони.

* * *

В залізниці стрінув я священика з сусідства. Перемоловши політику, зійшли ми на людей.

– Дивний чоловік – той ваш товариш, – почав панотець. – Часом нічого. Образований, мудрий, а часом якби йому чого бракувало. Серед розмови, серед вечері зірветься і їде не знати чому і пощо. Чи вірите, що він від року не ночував поза домом. Прийде його година, то щоби дощ, щоби темрява, щоби не знати що, збирається і їде. Навіть не пробуйте задержувати. Дивак.

Василь Стефаник


Народився 14.05.1871 р. в с. Русові на Снятинщині. Навчався на медичному факультеті Краківського університету. У 1908 р. був обраний послом до австрійського парляменту. Автор кількох збірок новел, у деяких творах чимало містичного і моторошного. Помер 7.12.1936 р.

Басараби


І

Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полудне…

Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім* і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці*, заліз у кошницю*, і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір'я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.

– Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мені єго занести до хати. Оце раз дурний нарід – гадаєш, що ті вкусить?!

Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота і почала судити по-своєму.

– Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.

– Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Господи, яка тогди буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало.

– Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.

– Я пам'ятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Отряс із неї увесь цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік – мені, може, є, а може, ще нема трийцять і п'ять років.

– Ти пам'ятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верені* і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, що він гонив людий на панщину і тим канчуком м'ясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару* народа на єго подвір'ю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лише казали: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину!» Потім у день чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…

– Та показують люди ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.

– А ви ж гадаєте, що піп та має право такого ховати на цвинтарі!? Аби давав цілий маєток, то не можна. Відки такого проклятого пхати межи люди!?

– Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.

– Коби цес не потягнув за собою більше, бо то їх всіх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять їх наставилося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадить…

– То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине – та й нема моці вже. Десь котрийсь добре заслужився перед Богом. То кара, люди, сему кістку аж карати! Бог не має гіршої кари на землі…

– То видко по них, що їх Бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає – а нараз все забирає та й висаджує на бантину.

– Таже лише треба подивитися на їх очі. То не очі, то така чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око, як пропасть, погляне та й нічо не видить, бо то око не до видіня. А в другого воно одно лише жиє, а решта коло него камінь – чоло камінь, лице камінь, все. А цей Тома, ніби він дивився коли на чоловіка як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну.

– Дивиться око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилися на него і аби спокою не мали, аби була кара.

– Сесі Басараби то на покаяніє людське родяться, і богатіють, і душу гублять.

– Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всі піти марне!

– Гріх, люди, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки…

Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до коршми.



II

Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди й пиття і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.

– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай, та тішмося, що-смо всі вкупці. Сідай, роде мій, най з тобов все щастє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам'ятає- те, як вам пляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, що-сте не хотіли з ним пити!

– То не було, бабо, жарту з дідом, або гинь, або пий!

– Я до тебе, Томо, нап'юся, бо-с мені наймиліший! Най ся вп'ю! Бабі не богато треба, аби заспівала дівоцької…

– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очі не пускав удолину, але вгору, то легше би твоїй душі було. Пий до вуйка Миколая…

Вона стояла перед столом висока, сива і проста. Очі мала великі, сиві і розумні. Дивилася ними так, як би на цілім світі не було такого кутика, аби вона його не знала і, закотивши довгі білі рукави, не зробила би в нім того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала*, не прихарила* і не звела всього до порядку.

– Бабо, у вас добре: і їсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очі ваші просять.

– У мене таки так, я очі маю, аби сміялися, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, що вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле, і моя худоба, і мої стодоли, та чого їм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обітруся.

– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дітий, у вас нема нивки, ані худобинки! У вас є лишень хмара, і полуда, і довгий, чорний чупер, що вам сонце закрив. А Бог вас карає, бо ви маєте на Єго сонце дивитися, ви маєте дітьми тішитися і зеленим колосом по веселім лиці гладитися. Томо, та бо бери, не гнівайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоїм весілю кісточками докупи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, що душу хотів-єсь загубити, за то я гніваюся на тебе. Але вперед з'їжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.

– Роде мій чесний та величний! Тішуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваєш, що мене любиш і за моїм столом п'єш та файні слова говориш!

По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.

– Ай, Басараби, аді, аді, кілько очий, сам-саміський сум і туск!

– Бабо, не кажіть так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.

– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вішивають, а вони дітєм вашим голов не миють? Ви не видите нічо, не видите, бо-сте сліпі. Бог вас покарав сліпотою…

– Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?

– Вставайте, вставайте та куріть, а я сяду собі коло Томи, та буду єго питати, що таке тяжке пригнітило єго душу…



ІІІ

Тома, чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темно-карі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах, і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, як би діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.

– Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тяжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайся, але викажи свою їдь, що тебе їсть, та, може, ми що тобі порадимо або поможемо?

Всі звернулися до Томи.

– Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі легше буде.

– То нема що таїти, – відрік Тома, – я таїв, доки міг, а тепер всі знаєте.

– Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жінка тобі зла, або діти не вдалися, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, що як один у нашій фамілії стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий є, що, як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитися? – сказав сивий Лесь.

Басараби, як винуваті, поспускали очі вдолину.

– Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…

– Я не знаю, відки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти свої, а гадки свої, ти продираєш очі, аби нагнати їх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, ніхто не закладає собі воловід на шию!

– А як тобі подієся така завороть у голові, та чому ти жінці не скажеш, чому до церкви не підеш?

– То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком від такого місця, де вони гадають мене прив'язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв'яжуть, що на світі таких ланців нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь… Як зачнуть дзінькати, то голова пукає начетверо й уха десь так утворяються, як рот, і так люблять слухати той бренькіт. Я вночі обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираєся, – і мені кості в голові тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушці тими ланцями лупить. Та й ніби каже, ніби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобі буде добре, добре». А я ймуся за постіль та так тримаюся, що м'ясо в руках тріщить, як би живе розтягав…

– Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? – крикнула на Тому його жінка.

– Ти не страхайся, жінко, бо тепер вони від мене відвернулися геть, мені тепер так легко, якби-м на світ народився. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, що тратиться. Такий чоловік аж має бути спасений! Бо ще за єго житя з него нечисте душу викидує, отаки отак, що викопує. Рве тіло, кості розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби її відти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, що за такі страждування дав би собі ногу або руку відтяти!

– Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?

– То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні хмар. Отак встанете рано, помолитеся Богу та ідете собі на подвір'є. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світить, люди вже коло хатів викрикують, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очі, в чоло. Та й вже знаєте, що десь із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годні сказати, відки ви знаєте, що вона прийде, але зо три дні ви наслухаєте її шуму, як вона залопотить попід небо. Та й пускаєте увесь розум за нею, він біжить від вас отак, як пастух вівці лишить, отак до знаку ви лишаєтеся такі самі, а страх такий великий, що боїтеся одно слово сказати. Заціпить вам зуби, та й чекаєте.

– Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.

– Миколаю, ти здурів, чи що тебе напало?!

– Я лише так…

Басараби поглянули недовірчиво на Миколая і замовкли.

– Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповідає, бо як він вам розповість, то вже мете знати, як воно цукається до хрестянина. Бо то десь ваш ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітий. Наткнув на спис так, як курят, та й єго Бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринадцять років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, і все єму виглядало, що він тоті діти носить. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще як я йшла за Семена, та мої мама мені повістували за це та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидається. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш Бог одному котромусь кладе єго в сумлінє. Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собі затямте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінє точить. Та то видко на дереві на такім великім, що хмар досягає. Розколеш єго, а там сама червоточина, черв'яка не видко, ніколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлінє точить з рода в рід.

– Сумлінє точить, а то кара над усіма карами.

– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нічо, треба вислухати.

– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або підпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотить по небі, та й тогди приходить сам час, аби тратитися, йдете коло води, а вона вас тягне, як цілює, як обіймає, як по чолі гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь відкись виринає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонить вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакується, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чиняться веселі, аж скачуть та й без вас, без вашої причини, самі-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боці стоїте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбіжить слово: тікай, тікай! Руки обсипаються огнем, падуть, як усушені, та й знов тікаєте. Як кого на очі побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричить: тікай! Але і говорить до них, і сміється, а все то так, як би не я говорив, і тручає там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадується така грушка, що ще як ви дитиною були, та виділи її. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадається. То гонить воно чоловіка у тисячу боків нараз, а не знати, куди йти. А потім лишить, нараз лишить. Мине година, або й дві, або й день, та й знов приходить. Серце застигає, очі так плачуть, так плачуть, що викапують. Але ані сліз не видко, ані плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордує наново. Я не раз випивав цілу кварту горівки і пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нічо не помагало…

А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, і очі, і руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лише відмотав воловід від ясел та й заліз у кошницю. То так спокійно мені було, так легко! Я замотував той мотуз і пробував, ци добре держить, і все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко підтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер мені, Богу дякувати, відійшло, і такий я рад, рад…

Басараби як би поснули у дубовім сні.

– Гріхи, люди, гріхи, треба Бога просити.

Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці, та вона розум відбирає, як заслабне.

– Ей, що докторі знають!..

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка