Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка26/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Марія-Анна Голод


Народилася 1918 р. у Львові в священицькій родині. Тут закінчила гімназію Сестер Василіянок та дворічні торгівельні студії. З 1948 р. мешкала в Торонто (Канада). Автор кількох поетичних збірок та збірки оповідань «Янгол у наймах» за мотивами галицьких леґенд. Померла 2003 р. в Торонто. Перше оповідання походить з названої збірки, друге – з рукопису.

Студент

Жив колись у Львові багатий купець на ім'я Памфил, який торгував різними пахощами, спроваджував свій товар із середземноморських країв, з Азії, Африки, Америки. Все йшло йому як з платна, та тільки якось не дуже щастило в родинному житті, бо не дав Бог дітей. Але, отже, Бог знає, що робить, бо той Памфил був людиною заздрісною, хапчивою. Не любив він нічого на тому світі, окрім себе. Усе міряв собою, все мало вертітися довкруги нього, і так і було. Його жінка, його слуги, його робітники робили тільки те, що Памфил наказав. Час минав, став Памфил вже дещо підтоптаним, заялодженим диваком, котрий тільки ходив поміж рядами полиць у своєму складі пахощів, відкорковував сулії з олійками, розвивав пакети сушених екзотичних рослин, вимішував нові пахощі у скляних посудинах. Вже й не дуже багато говорив, але його помічники знали, чого він хоче і що треба якраз у тому моменті робити чи принести.

Розуміється, що все було перепахнене тими запахами, важко було й дихати, як хтось до того не звик. Але всі вже звикли, то й мовчали. Та якось так сталося, що не прийшов на працю асистент Памфила, такий же старий, як він, Янурій. Показалося, що він переходив вулицю та попав під колеса воза. По кількох днях помер той неборак Янурій, поклали його в труну, поставили в трупарні, поки над'їдуть його свояки. Щось за два дні справді приїхав якийсь-то братанич чи сестринич разом із своїм сином, котрий якраз мав починати університетські студії. То вже як похоронили Янурія, Памфил зметикував собі, що з того молодого студента може бути добрий помічник у парфумерії. Дасть йому ліжко в кутку складу, обід та вечерю, а зате буде мати помічника в лябораторії та й буде кому писати листи до купців. Річ ясна, оцей молодий хлопець на ім'я Павло радо погодився на всі пропозиції. Якось же він мусить жити у Львові та вчитися, бо дуже бажає знати все, що можливо знати, і навчитися всього.

Надумав, отже, записатися на філософію спершу, пізніше побачить, якось все укладеться. Пішов Павло записався на університет, дістав свій індекс, вже знає, на котрих викладах мусить бути, що повинен читати. Деякі книжки купив, деякі позичив, прийшов до дому Памфила готовий на все. Примостився у кутку, склав свої манатки, бо був дуже впорядкований та не мав так багато свого власного добра, все змістилося у невеличкій скрині, в якій колись привезено екзотичні пахощі.

З того часу все в Павла пахнуло – білизна, черевики, скарпитки, куртка, навіть книжки пахнуть. Вже йому забагато було тих запахів, то став відчиняти вечорами всі вікна, та так, щоб старий Памфил не знав. Але жилось йому незле, Памфилиха приготовляла смачну страву, часто втискала йому в руку якогось гроша, клала поміж книжки бублик, чи пундик, чи обарінок. Працював Павло, писав старому різні листи, складав чи розкладав зілля, переливав якісь-то малмазії чи олійки до менших пляшок. Притому вчився, а трохи й ходив із своїми товаришами на студентські пригоди, бо таке життя студентів, що мусять усього спробувати, щоб знати життя та могти вчити иньших. А мав Павло гарний голос, ходив співати до церковного хору.

Одного разу, сотворивши всі вікна, пішов співати. А тут не лише вліз злодій, що виніс сулію рожанного олійку, а ще й старий Памфил зійшов із своїх поверхів до підвалу, де приміщувався склад, та побачив відчинені вікна. Павло був хлопака гоноровий, хотів якось вийти з тої халепи. Приобіцяв Памфилові, що сплатить йому цю втрату. Отже, почав шукати собі усяких робіт, усяких і завдань, яких ніхто не хотів на себе взяти, а що заробив, віддавав старому. Памфилиха уболівала над бідним Павлом, старалоася допомогти, одначе було ще дуже далеко до сплачення боргу.

А був тоді ще дуже шанований стародавній християнський звичай читати Псалтир коло небіжчиків усю ніч перед похороном. От і наймався студент Павло читати Псалтир, за те діставав заплату, та ще й запрошували його на тризну. Співав він, як вже було сказано, дуже гарно, не дерся, як старе простирадло, ані не фальшував. Пішла про нього слава, багато людей наймало його віддати останню прислугу небіжчикам.

Та помер якийсь старший достойник, тіло його лежало у великому сальоні старої вілли на кінці міста. Далеченько звідтам було до сусідів, шумів навколо не то сад, не то парк. Десь у далекому крилі тої вілли метушилися спадкоємці і слуги, певно, чим скоріше пакували все добро до скринь, аби зараз же по похороні від'їхати додому.

Павло прийшов, як було домовлено, на сумерку, над входовою брамою світилась невелика лямпочка. Двері відчинив йому якийсь старший віком дворак.

– Пане студенте, маєте читати Псалтир три ночі, будете вдень спати у нас, у сусідній до сальону кімнаті, тут двері прямо в сад, можете проходжуватись, як виспитесь. Розуміється, погостимо вас сніданком, обідом та вечерею. По третій ночі одержите заплату.

Павло кивнув головою, бо що ж мав робити? Не хотів втрачати заробітку, тим більше, що Памфил вже впоминався грошей за викрадений олійок. Тож пішов туди, де лежав покійник, на грудях якого красувалися різні медалі, відзнаки. В куточку стояв столик із двома свічками та крісло. Павло примостився, обтяв свічкам ґнотики, розгорнув Псалтир та став підспівувати. Коли дійшло до того місця, де говориться: «Піде добро і блаженство за мною в жизні цій, і злину я навік у небесний рай», Павлові чомусь защеміло коло серця, аж мусів перехопити віддих. Чогось теж згаснула одна свічка – хіба десь вікно отворене? Але ні, усі вікна замкнені, ще й прислонені, як годиться в домі, де лежить померлий.

На ратуші вибила дванадцята година. У двері щось стукнуло. Боявся Павло відчинити, але стукіт був щораз сильніший. Зі страхом і трепетом відчинив двері, а там два елєґантні вояки стоять із шаблями при боці. Засалютували та й кажуть:

– Будемо з вами тут сидіти при нашому полковникові.

Сіли обабіч труни. Павло дивувався, звідкіля взялись крісла для них, було ж тільки одне коло столика!

– Співайте далі, - кажуть Павлові.

А, як знаєте, псальмів є 150, а ще є иньші пісні – Романа Сладкопівця, Івана Дамаскина, Єврема Сирійського та ще иньших угодників. Отже, співати було ще на довгі години.

Співав він далі, аж тут знову стукіт у двері. Вояки ніби не чули, не рухались, знову мусів Павло встати і відчинити, там були дві дами, вдягнені у прекрасні сукні. Знову десь взялися крісла для них. Сіли обабіч труни.

Знову стукіт у двері, знову Павло відчинив – тим разом були два коні; ці коні станули обабіч труни. І так ще прийшли два хорти, два коти, два орли і два соколи. Павло нічому вже не дивувався, тільки-но вчував стукіт, відчиняв і пускав нових жалібників. Йому здавалося, що не буде місця у кімнаті, як ще хтось надійде. Та вже ніхто не приходив, Павло співав далі, часом зиркнувши на дивних жалібників – ніхто з них не рухався.

Так пройшла ніч, почало сіріти. Павло глянув ще раз – нікого не було, зникли геть усі. За коротку хвилю зайшов знову той самий старий дворак та й сказав:

– Паничу, пора вам на відпочинок.

Запровадив Павла до кімнати, на столі були свіжі булочки і парувала справжня віденська кава. Павло з'їв сніданок, поклався без слова у приготоване ліжко і заснув. По якомусь часі збудив Павла голос иньшого прислужника, що якраз приніс на великій таці добрий обід. Павло помився, з'їв обід, вийшов у сад. Сів собі під деревом, читав свої записки з викладів. Незчувся, як прийшло до вечора. Закликали на вечерю, до якої подали ще пляшку вина.

Коли стемніло, пішов Павло знову читати Псалтир коло покійника. Знову повторилось те саме, що й попереднього вечора. Прийшли вояки, дами, коні, хорти, орли, соколи, коти. Знову зникли, коли минула ніч.

Знову Павло спав удень, дістав сніданок, обід і вечерю, трохи проходжувавсь по саду, трохи читав. Так прийшов вже до третьої з черги ночі. Правду сказавши, мав Павло того досить, страчав терпеливість, але коли згадав про свій борг у Памфила, побачив, що мусить якось видержати. Дещо знуджений, відчиняв двері воякам, дамам і тому дивному звіринцеві. Сів врешті спокійно та співав, – якось видержить.

Ще раз хтось стукнув у двері. За порогом стояв маленький чоловічок, не карлик, бо все у нього було пропорційне, мав велику довгу сиву бороду, яка тяглася за ним, неначе королівська кирея, що треба її підтримувати. Той карлик і каже:

– Пересади мене через поріг, тільки вважай на бороду.

Павло був хлопець проворний, спершу завинув бороду собі на лікоть, тоді підняв малого чоловіка і мало що не впав, бо був цей чоловічок вельми тяжкий. Якось поставив того чоловічка на підлогу, дивиться, а той почав рости. Аж до стелі виріс, став великаном таким, що довга борода вже тільки до землі сягала. Той великан був із родини Махтіїв – таких могутніх чарівників, що мали силу себе й других перемінювати до вподоби й потреби. У тій хвилині перемінилися вояки на левів, орли й соколи стали двірськими хлопчиками-пажами. Десь узялось велике крісло, у це крісло сів великан.

– Тепер мене підголи й підстрижи, – наказав Павлові.

Один із пажів держав мидницю з водою, другий мило, третій бритву, четвертий ножички. Хоч Павло був досить високого росту, не міг досягнути до великанової голови. Тоді леви й тигриці привели коней осідланих.

– Стань одною ногою на одного коня, другою на другого, – знову наказав великан.

Леви й тигриці загарчали, коні заіржали. От і виліз бідний студентина, став на обох коней, вхопив ножички і почав великана стригти. Першим чином обтяв довгі патли, що звисли мало що не до пояса великанові. Потому взявся до вусів, вкінці до бороди. Потім намилив великанові лице та й підголив його так, як залежить.

У тій хвилині десь на Замарстинові запіяв півень. З грюкотом повалився Павло на долівку. Коли підвівся, не було вже нікого. Стояла труна з небіжчиком, в куті столик і крісло, на столику Псалтир. Але долівка була встелена довгим сивим волоссям. Зібрав теє волосся наш Павло та вклав до труни. Тоді сів і заспівав тихенько: «Помилуй м'я Боже, по великій Твоїй милости…»

Незадовго розвиднілось. У далеких кімнатах метушились знову чи слуги, чи свояки. Двері відчинились, увійшла старша пані, певно, жінка покійника. У руках держала велику книгу в шкіряній оправі.

– Пане студенте, ви відважна й совісна людина. Дякую вам, що ви тут були. Тепер уже зможе й мій покійний чоловік без страху йти на вічний спочинок і на суд Божий. Отут маєте сто золотих талярів та ще й ту книгу можете до музею за більший гріш продати. Покійник займався магією, мав з тим багато клопотів. Завдяки вам вже звільнився від тих сотворінь, що їх викликав зі сторінок книги, та й ті сотворіння вже не будуть тинятися по білому світі.

Павло стояв остовпілий з Псалтирем у руках. Пані увіпхнула йому в руки книгу, а до кишені калитку з грішми. Майже непритомний, опинився Павло на вулиці. Думав, що це йому снилось, але ні – в кишені дзвеніли монети, в руках була книга. Побіг Павло до Волоської церкви, сів у крилос, розгорнув книгу. На заголовній сторінці красувався напис «Космогонія». В книзі були малюнки левів, тигриць, коней, хортів, котів. Були теж дами, два вояки і невеличкий чоловічок з довгою бородою. На останній красувався великан, гарно підстрижений і підголений.

Павло справді перелякався, чимшвидше побіг до парафіяльної канцелярії та віддав книжку до церковного архіву. Коли його випитували, звідки взяв цю небувалу старовинну книгу, сказав, що одержав від спадкоємців одного небіжчика. Не має він місця, щоб таку книгу переховувати, то віддає в добрі руки.

(Цю книгу можна ще й сьогодні оглянути, якщо отець архівар позволить на те. А теж треба перед тим помолитись до Святого Духа, щоб охоронив від диявольських сил).

Ні живий, ні мертвий приплентався Павло додому. Сів на своє ліжко, все ще не певний, чи це все чиста правда, чи тільки якийсь кошмарний сон. Одначе в його кишені бряжчала-калитка з талярами. Божа воля – таке щастя! Нараз почув Памфилове чалапання по стрімких сходах.

– Що ж то, паничу, ти собі гадаєш? Три дні не показуєшся, листи не написані, мікстури в лябораторії вже до нічого – зітнулися! Як ти думаєш мені за те все заплатити, батяре, десь ходиш! – кричав лютий Памфил.

– Вуйку, не іритуйтеся, прошу. Тут мій борг за рожанний олійок, а тут ще за зіпсуті мікстури. Я читав Псалтир три ночі, - спокійно відповів Павло та став збирати свої манатки. – Вже не буду вам перешкоджати.

Старий Памфил заплакав, певне, не із жалю за добрим робітником, а з люті, що хтось иньший буде мати користь з Павла. То став Павла умовляти та просити, щоб не залишав старого господаря. Павло вкінці погодився залишитися, але застеріг собі, що буде розчиняти вікна. Памфил був радий, зараз же казав поставити залізні ґрати на всіх вікнах – вже не боявся злодіїв. Якось зм'якло серце старому скупиндрі, прийняв Павла за свого, послав вчитися хімії та зробив своїм наслідником. Так Павло став ароматерем.

Ще не раз старався Павло найти ту хату-віллу, де читав Псалтир, але ніколи не найшов.

Як Михайло з духами розмовляв


(Час дії 1876-1957)


І

Михайло був третьою із черги дитиною о. Миколи й Олесі. Народився завчасу, був кволим і тихим немовлям, котре ніколи не плакало. Вставали до нього кілька разів на ніч, бо не були певні, чи ще живе. Але по кількох місяцях дитя стало рости, напрочуд здорове, завжди усміхнене, привітне.

Так то малий Михайло, або як тоді називали «Місьо», ріс собі поруч старших, а потім молодших дітей. Спокійний, зрівноважений, здібний до музики й математики, зосереджений в собі.

Одного ранку запитав у мами, чи сестричка, що маленькою померла, мала кучеряве волосся й сині очі: він бачив її на галузці квітучої яблуні в саду.

Потім знову казав батькові не їхати стрімкою лісовою дорогою, а краще окружним битим шляхом. Справді, цього самого дня несподіваний вихор звалив два величезні дуби просто почерез дорогу, куди збиравсь їхати батько.

І о. Микола, і Олеся, може, й сподівалися того, що Місько стане чи то ясновидом, чи людиною обдарованою спроможністю спілкуватися з покійниками. Колись, як ще Місьо був у повиточку, їхали вони одного зимового дня відвідати Олесиного батька. Дорога була довга, майже все лісами, що безперервною смугою покривали велику частину околиці, де стикалися три повіти: перемишлянський, рогатинський і бережанський.

Падав сніг, коні бігли шпарко, вже ось видно здалеку коршму, де треба їм відпочивати. Старий погонич Данило рішуче заявив:

– І коням і дітям треба з'їсти й напитися, а також і нам, – Данилове слово рахувалось завжди дуже важливим, вирішальним.

Коні начебто розуміли, що вже недалеко обрік і вода, побігли ще шпаркіше.

Та знічев'я із-за кущів, що на підліссі, вийшла жінка, закутана в хустку, з якимсь клуном на руках. Станула напроти коней… Коні здригнулись, зупинилися й заіржали, а тоді нараз втихли. Від раптового стриму розкрилося личко заповиненого Міся. Його очка відчинилися й глянули прямо на жінку, а личко склалося у веселу привітну усмішку.

У тій же хвилині жінка теж усміхнулася, кинула клунок, з якого висипались горіючі головні на сніг… і зникла. Зникли теж головні, лише сніг на тому місці стопився…

– Дух Святий при нас! – злебеділа Олеся.

Старий Данило зняв шапку, отець Микола широко перехрестився…

Коли спитали в коршмі про цю з'яву, почули розповідь про одурену дівчину, котра із пімсти за зраджену любов підпалила хату, де якраз відбувалось весілля віроломного полюбовника з иньшою. Усі геть згоріли, бо дівчина підкотила під двері каміння й бервена, ніхто й не міг вийти… Ця подія сталася чи не двісті років раніше, про те розказували знову й знову. Було повір'я, що треба тій дівчині так довго покутувати, поки не побачить личка маленького хлопчика з усміхненими очима.

Про тую з'яву о. Микола і Олеся почали згадувати багато пізніше, коли вже діти дещо підросли та коли знову сталась їм пригода в тих самих лісах. Тим разом, як знову їхали до Олесиного батька святкувати його іменини, несподівано спостерегли тічню вовків на узліссі. Вовки пустились впоперек, щоб відразу допастись до коней. Отець Микола станув прямо на санях та заспівав пісню «О, хто-хто, Миколая любить»… Пісня взивала помочі у святого Миколая, помічника людям від всякої напасти. З другого боку вийшов з-поміж дерев вдягнутий в кожух і кучму якийсь старший чоловік. Махнув на вовків своєю довгою палицею, вовки завернулись та й побігли геть… Ніхто, окрім Міся не зауважив того чоловіка, дивувались, що вовки нараз покинули свою погоню. Місьо мовчав аж поки не доїхали до придорожньої каплиці, присвяченої святому Миколаєві, та не зупинились на хвилинку, щоб дати коням передихнути. Місьо і його два брати зіскочили із саней, підійшли ближче до каплиці, де якийсь саморобний маляр намалював святого як звичайного старшого чоловіка в кожусі й хутряній шапці, з палицею в руках… Тоді Місьо, якому було вже яких шість літ, скрикнув:

– Тут той чоловік намальований, що махнув на вовків палицею! Я видів його під лісом.

Отець Микола зібрав ще раз усіх і знову заспівали пісню святому Миколаєві, тим разом дякуючи за вибавлення від вовків.

По тій пригоді лишилась у батьків якась певність, що Місьо виросте з окремим даром бачити більше, як всі иньші. Кожний рік, до речі, приносив ще більше потвердження такої певности.

Ось помер, чи як тоді казали – «переставився» – старий Данило. Декілька місяців потому бачив його Місьо поміж улюбленими лошицями. Не тільки бачив, ба навіть розмовляв з ним про молоденьких щойнонароджених лошаток.

Декілька разів під час всенічної відправи в церкві зустрічав Місьо померлих вже церковних братчиків, усміхався до них та перекидався кількома словами. Такі й подібні зустрічі з померлими ставали самозрозумілі. Про те вже говорилось зовсім відтверто, не роблячи з того якоїсь небувалої події…

Михайло мав вже вісімнадцятий рік, коли одного дня несподівано приїхав додому та довго умовляв батька, щоб уважав на себе, не перепрацьовувався, не простудився. Чому він так остерігав батька, показалось за кілька тижнів. Від несподіваної простуди до трьох днів помер о. Микола…

Все докорінно змінилося. Олеся мусіла покинути велике й гарне приходське господарство, велику хату, а передусім незалежне життя господині – їмості. Переїхала з дітьми до Львова. Там старалася влаштуватися та дати дітям належну освіту. В тому помогли їй свояки о. Миколи – Туркевичі. Олесині свояки, Онишкевичі, вже стали перекинчиками, хотіли начебто помогти «вдові з дрібними дітьми», то записали Міся кінчати гімназійну науку в польських монахів, щоб перехопити дуже талановитого хлопця до себе. Але Михайло був не з тих! Він виразно заявив, що піде до української школи, куди вже ходять йому знайомі хлопці, гарні й добрі, веселі, цікаві.

– Ті хлопці будуть мені рідними свояками, – казав. Так і сталося. Хлопці одружилися з Михайловими сестрами, стали як і він, священиками, працювали для свого народу. Їхня приязнь і товаришування тривали аж до смерті.

ІІ

Розмови й зустрічі Михайла з духами померлих відбувалися впродовж його життя. Ставалось це несподівано. Михайло завжди думав, що вже ось, слава Богу, позбувся цього дару чи радше обтяження.

Але такі зустрічі з покійниками продовжувалися як і часом обзивалася здібність ясновидіти події на якийсь короткий час наперед, або і в ту саму хвилину, коли ставались десь далеко.

Він передбачив, коли трагічно помре від скруту кишок його старший брат, а від запалення легенів – молодший, коли від недомоги серця згасне його молоденька сестричка, коли пошесть забере в одному тижні двоє дрібненьких діточок сестри Стефаниди, коли далеко від дому згине від тифу наймолодша сестра, коли майже водночас із нею помруть найстарша і середуща сестри. Багато років пізніше передбачить теж смерть найменшого брата на залізничній станції в дорозі до Міся…



ІІІ

Розмовляв з духами Михайло часто. Духи приходили до нього як звичайні живі люди, в різних порах дня, раннім ранком, по полудні, вечором – зрідка в ночі.

Ось Місьо, тепер вже отець Михайло, вибрався з ранку до церкви. День був весняний, доріжка до церкви поміж квітниками. На доріжці гарно зодягнена, усміхнена жінка.

– Прошу отця, тут до вас за яку годину прийде мій чоловік, треба йому порадити, щоб не відбирав сина зі школи в половині науки. Син має вчитися, вийти в люди, – скоро промовила. – Отець мене не знають, ми не звідси, але ми всі добре вас знаємо.

І вже не стало видіння… За якусь то годину дійсно прийшов господар із сусіднього села порадитися щодо дальших студій сина та рівнозначно просити про поминальне Богослужіння за жінку, яка упокоїлася перед кількома тижнями.

Иньшим разом закликали о. Михайла до хворої жінки, вдови. Син цієї вдови клопотався коло мами, що стогнала в постелі.

– Мій Іван тут приходить, аякже, як взяв мене за руку, то вся долоня попечена. Казав просити вас, аби-сте його приймили, прийде до вас завтра вполудне, – скиглила жінка.

Отець Михайло не дуже то хотів давати віру такій балачці. Успокоїв жінку, наказав її синові прикладати до попеченої долоні зілля та ще й повезти до лікаря.

Але, як було обіцяно, на другий день вполудне, з'явився у приходській канцелярії господар, котрого о. Михайло похоронив чи не рік тому.

– Прошу, отче, погодіть моїх дітей з моєю жінкою, бо нема мені спокою на тому світі. Вона не хоче нічим поділитись із власними дітьми, а має того добра досить для всіх, – просив дух покійного Івана.

По довгих переговорах вкінці вдалось цілу тую родину якось погодити. То вже й покійний Іван перестав товктися по своєму господарству та й приходити до о. Михайла.

Село, де був парохом о. Михайло, було велике, мало теж досить велику кольонію мазурів зі своїм костелом і польським ксьондзом. Одного дня знайшли того ксьондза мертвого на греблі поміж двома ставами. Лікар ствердив смерть від розриву серця. Але в селі було з того приводу досить клопоту від польської поліції, що тільки шукала якої-небудь нагоди причепитися до русинів. По якомусь часі все втихло, вспокоїлося. Та тоді померлий ксьондз став з'являтися о. Михайлові і то дуже часто. Ставалось це звичайно пізнім вечором, коли по цілоденних заняттях сідав собі о. Михайло, щоб спокійно послухати радіопередач. Політика виглядала кепсько… Аж тут стоїть посеред кімнати ксьондз та жаліється, що залишив свою канцелярію у великому безладі. Уклінно просить отця Михайла зайнятися тими паперами, привести до порядку, відіслати куди належить… Що ж мав робити о. Михайло? Запевнив ксьондза, що зробить все, як належиться. Та «відвідини» тягнулись декілька тижнів, ксьондз з'являвся наново з новими дорученнями, маловажними дрібницями. Вкінці о. Михайло мав того досить і прямо сказав покійникові:

– Не приходіть більше, все зроблено як треба і що треба. Тим більше, що будемо мати багато гірші клопоти, як ваші папери.

– Знаю, знаю, так як і ви знаєте, що зближається страшна війна. Я лише хотів запевнити вас у моїй приязні, та подякувати вам за вашу шляхетність. Вже не буду більше товктися, бо вже й не буде де.

Тоді зник і справді вже більше не являвся.

За кілька місяців почалась Друга світова війна. Знищила мільйони людей, розсипала сотки тисяч по всій земній кулі. Змінила все, що здавалось вічним, непорушним. Чи о. Михайло далі розмовляв з духами? Про те не було вже жодної мови. Ставались події страшніші від появ духів… Але, може ці духи остерігали о. Михайла, бо вся його сім'я якось оціліла.



Отець Михайло Туркевич, брат моєї мами, помер у 1957 році на своїй парохії в Поникві Великій біля Бродів.

FootNotes


1


Гіперестезіяпідвищена чутливість.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка