Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка25/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Мирон Левицький


Народився 1913 р. у Львові. Маляр і графік, навчався у школі Олекси Новаківського та Академії Мистецтв у Кракові, член АНУМ. Оповідання став публікувати у 1930-их рр. У львівській пресі. З 1949 р. мешкав у Канаді, мав виставки в Канаді, США, Парижі. Автор збірки оповідань «Ліхтарі» та оповідань розпорошених у періодиці. Оповідання «Коханець принцеси Ізітає» та «Портрет Аврори д'Анвіль» публікувалися у діаспорному збірнику «Слово» (т. 10, 1983 р. і т. 13, 1996 р. відповідно).

Помер у 1993 р. в Торонто.

Коханець принцеси Ізітає


(З циклу «Витівки химерного Ероса»)

Як розсипані кубики в долині річки Інн, вигрівався на сонці невеличкий чарівний Інсбрук – столиця і гордість Тиролю.

Повіяв лагідний вітер «фен» і від цього ніби загострилися контури тирольських Альп. У такий вітряний час жаліються тирольці на болі голови і всю провину за них приписують дивовижному вітрові. Клавдій – не тиролець і, можливо, тому ласкавий вітер шанував гостей, бо вони не відчували його магічної сили. Повітря було чисте й прозоре і здавалося, що гори ближчали, начебто чиясь рука присувала театральні декорації, від чого виднішими ставали усі прірви між скелями, не такими далекими, як було насправді. У такий час Клавдій завжди маршував у сторону Ігельсу, піднімаючися лісистою «Берґ Ізель», бо ж звідти – найкращий вид на сіру скелясту гору Сарлес, яка манила його зір своєю формою й нагадувала дві піраміди, що прилипли одна до одної. Завжди на такий маршрут він брав зі собою книжку, сідав на нагрітому сонцем камені й читав, час від часу любуючись гострим рисунком гір. Відшукування вигідного місця не завжди приходило легко. Зазвичай здавалося, що наступне буде краще, тож Клавдій переходив з місця на місце.

– Ви чогось шукаєте? – почув він голос, що йшов з каменистого горба.

Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.

– Ви до мене? – спитав Клавдій.

– До вас. Ви чогось шукаєте? – відповів той.

– Вигідного місця.

– Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, – чоловік поклепав долонею камінь.

Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.

– О! Професор Мецінгер! – врадувано викрикнув Клавдій.

– Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, – промовив професор.

– Я вас не помітив ні разу, – із здивуванням відповів Клавдій.

– Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, – тільки моє і на нього тільки я маю право, – він хрипко засміявся. – Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, – він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.

Знайомство з професором Куртом Мецінгером тривало вже майже місяць. Вони часто зустрічалися в ресторані «Брайнезель», звичайно споживаючи «штернзуппе» й «палятшінкен». Великого вибору в ресторані не було.

Мецінґер сидів нерухомо на своєму камені, як звичайно сидять у м'яких фотелях, і вдивлявся у сірий Сарлес. Він скидався більше на манекена, ніж на живу людину. Сидів замислений. Мовчанка тривала якийсь час і вже ставала Клавдієві нестерпною, знічев'я він то гладив долонею камінь, то висмикував мох із його щілин, аж врешті проказав:

– Дивний цей Сарлес здалека – як дві піраміди одна біля одної.

Професор повільно, ніби збудився, повернув голову до Клавдія.

– Так, так, як дві піраміди, – він глибоко дихнув, – Ґізе, Карнак, Теби, Люксор, Деір ель Багарі, Ель Амарна і синє, синє небо.

– Ви були в Єгипті?

Професор ніби не почув Клавдієвого запитання, підвів зір на небо і продовжував:

– І Ніль, і Амарна. І не таке синє небо! – майже злісно проказав, – не такого кольору небо, не такого.

– Ви були в Єгипті? – повторив своє запитання Клавдій.

Мецінґер відповів не зразу. Хвилинку помовчавши, він поглянув на Клавдія.

– Я мав ваші роки… так, так, тридцять років тому я мав ваші роки. Тридцять років тому, – повторив професор, і лагідна усмішка вдекорувала його обличчя. – Так, так, тридцять років тому, а мені здається, що це було недавно. Тридцять років я чекаю, чи можете собі уявити?!

– Якщо б я знав, на що ви чекаєте, може б і міг би собі уявити.

– О, це довга історія. Так, так, довга історія, – і знову наступила мовчанка.

Клавдієві здалося, що Мецінґер не думає нічого оповідати і по якійсь хвилині він, від нетерплячки, почав насвистувати якусь танцювальну пісеньку.

Раптом професор заговорив знову.

– Це довга історія.

Клавдій не хотів наполягати і байдужим тоном продовжував легенько насвистувати свою пісеньку. Врешті професор почав розповідь.

– Ще досі чую запах розпеченого піску і такий нестерпний запах болотистого берега Нілу.

Висловивши це, він вдоволено всміхнувся, начебто цей нестерпний запах Нілу був йому приємним. Він почав вистукувати пальцем по камені, і, похиливши голову, глядів на свої ноги, що час від часу вибивали такт якоїсь уявної мелодії.

У Клавдія швидко зростала цікавість, як піна у склянці з пивом, і він уже не витримав.

– Кажіть уже цю довгу історію, я радо послухаю.

– Хіба ви повірите? Досі ніхто не повірив. Чому б ви мали повірити?

– Повірю, – запевняв його Клавдій, бо цікавість ставала уже нестерпною.

Професор глянув на Клавдія, наче б хотів провірити його думки, а по хвилині, ласкаво всміхнувшись, продовжував свою розповідь.

– Може, й повірите, може, й повірите, – він знову повернув зір до Сарлес, потім на Клавдія, глибоко вдихнув повітря, сперся плечима на камінь і врочисто почав.

– Наша археольоґічна група з п'яти осіб, не враховуючи робітників-тубільців, була на розкопках в Ель Амарна. Ель Амарна – це місце розкопок, яке належить до вісімнадцятої династії; припадає вона на 1500-1350 роки до Христа, на часи, коли втіленням єдиного бога ставало сонце. Вірування в звірині божества занепадали і сонце стало опромінювати людські уми.

– Ми жили в будинку, що його побудували англійці для науковців-археологів, де навіть не було елєктричних вітрячків для охолоджування повітря. Мені було призначено кімнату з виходом на невеличку терасу, що служила усім кімнатам за балькон. Харчування було погане, тож треба було надолужувати овочами, яких справді було доволі.

Ранком, о шостій годині, коли сонце не припікало, ми виходили до праці на розкопки, що були віддалені не цілий кілометр від нашого нічлігу. Дорога йшла двісті метрів від нашого будинку прямо, а далі заломлювалася на дев'яносто ступенів наліво. Ми, звичайно, йшли навпростець і скорочували собі дорогу на яких сто метрів. Погані були ночі: розпечений за день камінь будинку так нагрівав кімнату, що важко було заснути, тож я виносив свій матрац на балькон, де було набагато холодніше, але, на жаль, із Нілу доходив болотний запах і до ранку подушка натягала, мов губка води, того нестерпного, болотного запаху. Це відчувалося тільки вранці, бо ж за день гаряче сонце топило той запах, він зникав кудись, і до сну подушка вже пахла чистим полотном. Праця мене не вичерпувала так, як иньших, – я був між ними наймолодший, мені було тоді тридцять років – у вашому віці, усе мені було цікаве, це ж перша моя експедиція, ще й до того в таку незвичайну країну з кількатисячолітньою культурою.

Не диво, що мені, молодому археологові, ввижалися в уяві постаті з-перед трьох тисяч років. Я старався відтворити у своєму мозку їхній побут, їхнє щоденне життя, з їхніми радощами і турботами. І так я засинав. У сні мені ввижалася візія вісімнадцятої династії. Я бачив Тутмозіса, королеву Гачепсут, Ехнатона, Тутенхамуна, а поміж ними – завжди! – постать красуні-принцеси. Вона мені привітно всміхалася своїми повними, вишневими устами. Цей сон повторювався кожної ночі, щораз частіше кудись дівалися постаті Тутмозіса, Гачепсут й иньших, а вона завжди залишалася зі мною. Я відчував дотик її рук, дотик її гладких рамен, складок її прозорого одягу, инколи навіть її дихання. Молодий чоловіче, – звернувся професор Мецінґер до Клавдія, – це були чудові ночі, яких не забувається. Думки про неї вовтузилися ввесь час на праці до самого вечора і я нетерпляче чекав сну і зустрічі з нею.

– Хто вона була? – спитав Клавдій. – Коли ви пізнавали уві сні Гачепсут, Тутмозіса і Ехнатона, тож мусіли знати і її ім'я!

– Тоді я ще не знав. Я бачив її обличчя тільки уві сні, вона не згадувала мені свого імени, тільки кликала до себе й усміхалася, гладила долонями мої щоки. Але будьте терпеливі! Я ж вам казав, що це довга історія.

– Уже не буду перебивати, – заявив слухняно Клавдій, зацікавлений оповіданням професора. – Продовжуйте, я пильно слухатиму.

Мецінгер, з вибачливою усмішкою, поклепав приязно Клавдієву руку, радий, що матиме уважливого слухача.

– Отож, – продовжував професор, – сни скорочувалися, а її постать щоразу з'являлася на дуже короткий час і, запрошуючи, простягала руку зі словами: «прийди!» Ніколи вже мені не довелося торкнути її – вона завжди віддалювалася, тільки повторяла: «прийди!»

Ночі ставали все більше й більше дошкульними, сон вривався й губився у якійсь мряці, несамовитий неспокій огортав мене і вводив у безсоння. Однієї ночі сон мене не брався. Я вирішив пройтися. Хоч ніч була місячна, але я не розлучався з ліхтаркою – магічним інструментом, що відлякував неввічливих звірів і таких же людей. Я збирався пройтися біля будинку кілька разів, туди й назад, але чомусь кроки спрямували мене в сторону розкопок. Тут кожне місце було мені відоме, як у будинку, тож я прогулювався поміж старезними колонами, як прогулюються люди по парку. Проходжування між колонами здавалося мені прогулянкою по кімнаті між кріслами. Я вийшов на північний край колонадного комплексу. Не знаю, як довго я стояв і вдивлявся то в зорі, то в пісок, що під ногами. І, о диво! Перед моїми ногами почав творитися в піску вир і за мить я відчув, що він зникає з-під моїх ніг. Усе відбувалося так швидко, що я не встиг відскочити, як мої ноги почали загрузати в пісок і щоразу загрузали все глибше. Несподівано я зрозумів, що пісок розступається, і я зсуваюся в якусь глибоку прогалину. «Ось, тут, Курте, і буде тобі кінець», – подумав я, але за мить відчув, що стою на твердій кам'яній підлозі. Я глянув угору й побачив блискітливу зірку. Це був знак, що пісок мене не присипав. Я сягнув до кишені за ліхтаркою і засвітив. Перед моїми очима були стіни, витесані з каменю, а далі – не то колони, не то пільони, що перегороджували кімнати, одну від одної.

«Доведеться підождати ранку, поки прийдуть колеги, бо ж видобутися із цього підземелля самому неможливо», – подумав я. Дожидаючи дня, я сів на купі піску.

Професор на хвилинку замовк, ніби удруге переживав своє перебування у підземеллі.

– Я бачив її усміхнену, ласкаву. Вона лежала біля мене, а її повні уста ніжно закреслювали спіралі на моїх устах. Хіба ж ви не знаєте, який чар має такий поцілунок з людиною, до якої горите цілим своїм єством? Я гладив її уста кінчиками своїх пальців, а вона прошепотіла мені:

– Моє ім'я Ізітає, я сестра королеви Нефретети. Ти полюбив мене, правда? Бо ти мій.

– Так, я твій, – сказав я теж пошепки, її ласкавий дотик вводив мене в якийсь надзвичайний стан.

– Ти залишишся зі мною, правда? – промовила Ізітає й доторкнулася своїми устами моїх уст. – Кожну ніч я дам тобі щастя, якого не дасть ніяка иньша жінка, – і вона знову доторкнулася моїх уст.

Вгорі блиснуло яскраве світло і кудись поділася постать Ізітає.

Знову почулися вгорі вигуки, уже навіть пізнаю слова моїх колег. Але я не хочу виходити – я хочу бути з Ізітає. Вони там угорі говорять про якийсь рятунок. Не хочу ніякого рятунку; кличу: «Лишіть мене в спокою! Не хочу вашого рятунку! Закрийте отвір, закрийте світло!» Відгомін моїх слів відбивається від стін підземелля. Я почув її шепіт: «Ми будемо разом. Ти вернешся, я тобі дам знак, тоді мене побачиш. Ти вернешся, тільки жди мене!»

Згори на линвах спускаються робітники і кілька колег. Не пам'ятаю, що було пізніше, я, мабуть, втратив притомність. Отямився уже в шпиталю в Каїрі. Ось, це моя розповідь. Мене часто питали, що значить слово «Ізітає», але я їм не сказав. Ви перші. Вони не повірили в мою любов до сестри Нефретети й не треба їм знати її імени. І досі я жду на її знак, на її поклик. Уже тридцять літ, це довгий час, але я вірю, що її побачу і знову доторкнуся її божественних уст.

Мецінґер глибоко зітхнув, видувши із легенів повітря так, як курці видувають дим сигар.

– Мене визнали за хворого й не допустили продовжувати працю на розкопках. Спочатку я проживав у Берліні, а потім переїхав до Відня, де став професором археології. А тепер, як бачите, я на емеритурі і жду на зустріч з Ізітає. Оце моя ціла розповідь.

Клавдій поглянув на професора з якимось жалем і співчуттям.

– Тепер ви б могли поїхати приватно до Єгипту, точніше, до Ель Амарна. Так, приватно.

– Без її зову, без її повідомлення? О, ні! Я жду на її знак уже тридцять років і ждатиму далі.

Клавдій дивувався незаперечній вірності професора і не міг підшукати слів, щоби висловити своє зачудовання і пошану за його стійкість. Він машинально постукував пальцями по книжці і щойно тоді пригадав, що взяв читати саме історію єгипетського мистецтва.

– Вам напевне цікаво буде поглянути, пане професоре, – і подав йому книжку.

Мецінґер, побачивши її, радісно всміхнувся і почав:

– Ришард Гаман – добрий автор! – він злегка гортав сторінки. – Нова, ще її не бачив!

Гортав повільно, час від часу усміхаючись, виявляючи своє задоволення.

Та нараз зупинився, відчинив рота, ніби хотів щось сказати. Тримаючи лівою рукою книжку, пальцем правої руки почав нервово вистукувати, наче дятел, на сторінці, де видніли фота скульптур королеви Нефретети і якоїсь принцеси.

– Вона! – майже крикнув він. – Ізітає, - вже шепотом вимовив, вказуючи пальцем на фото принцеси. – Ізітає! – викрикнув професор Мецінґер, і з боку Сарлесу покотився приглушений відгомін, що здавався відповіддю: «Ізітає, Ізітає…» З рук професора випала книжка і він широко відчиненими очима глянув на Клавдія, схопив обома долонями Клавдієву руку і, радісно трясучи нею, проказав: – Вона дала знак, бачите! Вона дала знак!

Він по-молодечому пустився бігом зі стрімкої гори. До Клавдієвого вуха час від часу долітали слова викрику: «Ізітає! Ізітає!»

* * *

Наступного дня Клавдій прочитав у часопису про нещасливий випадок і смерть професора Курта Мецінґера. Він покотився зі скелі.

Ізітає покликала.

Клавдій вирізав з часопису повідомлення, відчинив книжку і вклав цю вирізку між сторінки, біля голівки Ізітає.



Портрет Аврори д'Анвіль


(З циклу «Витівки химерного Ероса»)

Як і щоранку, Мадлен зі сніданком на таці постукала в двері кімнати Клавдія.

– Можна! – почувся голос із кімнати.

На таці, окрім сніданку, лежало кілька квіток, які Мадлен доповнювала до тих, що вже стояли в збаночку, й вибирала з нього перецвілі.

Часто в таких моментах Клавдій брав її на руки, щоб виявити свої псевдолюбовні зацікавлення. Мадлен ніколи не противилась, – навпаки. Здавалося, що сніданок і квіти були її стратегічним маневром.

Сьогодні Клавдій стояв біля вікна й, коли дівчина входила до кімнати, навіть не повернувся. Мадлен така поведінка Клавдія видалася неймовірно грубіянською, справді, хоч би сказав «дякую». Вона не вимовила ні словечка, поставила сніданок на стіл, а квіти рішучим помахом руки скинула на підлогу й вийшла з кімнати гучніше, ніж звичайно, зачинивши за собою двері.

До вечора день тягнувся нецікаво, не було між ними розмов, не було прогулянок з метою пошуків сюжетів для картин. Надвечері Клавдій зійшов униз до корчми.

Допивав останню чарку. Рубіном блищало вино. Клавдієві пальці гладили чарку так ніжно, ніби пестили підборіддя любки. На столі – збаночок з айстрами. Це останні айстри цього року. Як вино червоні, і запах їх терпкий. В корчмі темнувато, а за вікном янтарна осінь розмальовує старезні дерева парку д'Анвіль.

Власник корчми, батько Мадлен, товстенький, на коротких ногах, П'єр Дюбуа, стояв, спершись на шинквас, і ворушив м'ясистими губами, наче щось говорив. Він балакуча людина і не терпів довгої мовчанки.

– Буде дощ, мес'є! – почав він.

Клавдій вдивлявся у вайлуваті хмари, що сунулися над жовтаво-фіолетовими контурами замку д'Анвіль.

– Буде дощ, мес'є, - повторив П'єр Дюбуа.

– Може, буде.

– Сьогодні вже не виходите нікуди?

– Йду до замку.

П'єр зареготав, потрясаючи черевом.

– До замку! До замку! Ви жартуєте, мес'є! Замок прекрасний, але здалеку. Зрештою, зайти до замку не зможете, бо ключі до нього в музеї. Але справді, чому б вам його не оглянути. Може, він і гарний, може, й дуже гарний, не знаю. А яку він має історію! Я радо вам її розповім.

– О, ні, П'єре, може, завтра. – Клавдій не хотів слухати занудливих оповідань балакучого Дюбуа… – Завтра, добре?

Заввага П'єра не викликала у Клавдія ніякого враження. Ефект, якого сподівався П'єр після своїх слів, розгубився по кутках миршавенької корчми.

– Ось вам, мес'є П'єр, за ваше чудове бордо. Мені спішно.

– Мес'є!

– До побачення, П'єре.

Клавдій залишив збентеженого Дюбуа і з поспіхом прямував до замку.

Він думав про свого пращура, мазепинського сотника, що після полтавського бою примандрував з почетом молодого Орлика до гостинної Франції. У його родинних архівах зберігались документи про перебування родини Турських у Франції. Це були пожовклі ветхі папери – листи з підписами тодішніх французьких вельмож. На особливу увагу заслуговували невеличкі листи, вкриті дрібним письмом, з підписами Аврори д'Анвіль, до його прадіда, повні любовного змісту, перев'язані блакитною стьожкою. Ніхто з його дідів, що повернулися на батьківщину, не знали, як пояснити значення тих листів у житті Клавдієвого пращура, мовляв, це був незначний роман, яких він напевно мав більше.

Але Клавдій думав зовсім инакше. Він відчував, що ці пожовклі листи ховали в собі якусь важливу подію з життя його ж таки пращура, бо чому ж не залишилися иньші любовні листи, якщо він мав їх більше, а тільки ці, перев'язані блакитною стьожкою. Він роздумував про те й щоразу сягав рукою до внутрішньої кишені піджака, щоб погладити їх кінчиками пальців. Під ногами хрустіло галуззя. Доріжка тяглася вгору, все вище й вище. Поросла бур'яном, засипана камінням, вона нагадувала забутий гірський плай. Довгі віти старезних дерев чіплялися Клавдія, неначе схудлі рамена спрута.

Клавдій зупинився. Повіяв вітер, зашуміло пожовкле листя. Крислаті дуби, що, здавалося, були підперті милицями, шепотіли хором свою вечірню дідівську молитву.

На Клавдієве чоло впали перші краплини дощу.

Краплі густішали й зволожували пересохлі уста. Клавдій приспішив ходу. Зненацька почув ніжний сміх. Ні, це не шарудіння дерев, що так подібне до приглушеного сміху. Дивний гомін парку д'Анвіль. Здавалося, що сміхоподібний гомін переходить у тиху розмову. Клавдієва фантазія набирала все більших і більших розмірів. Уже здавалося йому, що він ловить не тільки згуки, але й цілі слова, навіть зростало бажання відповісти. Ось і замок. Клавдій підійшов до муру. Цей рапавий камінь віддавна йому знайомий. Він гладив його й посувався вперед. Натрапив на двері, й на диво вони були відчинені. Він іде сходами то вгору, то знову вниз. Раптом побачив широку залю, кам'яні сходи й свічки жирандолів. Він пішов сходами вгору й чомусь рахував: один, два, три, чотири…

Вгорі почувся шиплячий голос:

– Мес'є Клод Турський?

Клавдій зупинився й побачив маленького чоловіка з восковим обличчям у маскарадному костюмі, із свічником у руці..

– Ви мене знаєте?

– Так, мес'є, - чоловічок люб'язно вклонився. – Маркіз Оноре д'Анвіль жде вас у вітальні. Дозвольте, шановний майстре, провести вас.

«Чи це не сон?» – думає Клавдій. Але ні, він чейже тримає в руці станок, а в роті чує смак П'єрового вина. З його кишені стирчить, здається, останнє число якоїсь Паризької ґазети. На ній дата: Париж, 30 жовтня 1948 року. Ні, це не сон!

Клавдій іде сходами вгору за безшелесними кроками воскового чоловічка. Одні двері, другі, а далі простора заля. У ній за столом маскарадного вигляду з доби рококо гості.

– Мес'є Клод Турський, маляр з козацької держави! – проголосив чоловічок.

Клавдієві стало смішно. «Дурень, – подумав він, – яка там козацька держава! Хай йому біс!»

З-за столу підвелася постать елєґантного дідка в сніжно-білій перуці й блакитному костюмі.

– Вітаю вас, шановний майстре!

Клавдій відчув на собі погляди зібраних. Одні дивилися здивовано, другі привітливо. Бліді безбарвні обличчя, випещені за мурами замку.

Дідок повторив:

– Вітаю вас, шановний майстре!

Він підняв чарку з позолоченим вінцем, а за ним підняли і свої – усі гості. Маленький чоловік з восковим обличчям подав чарку Клавдієві. Запашне вино подразнювало ніздрі. Це не вино мес'є П'єра. Клавдій випив і за звичкою затиснув губи. «Цей дідок, мабуть, маркіз д'Анвіль», – подумав він.

– Так, майстре, я маркіз д'Анвіль.

Усі його думки вловлював дивний маркіз.

Маркіз знайомив П'єра.

– Маркіза Енріетта д'Анвіль, моя дружина. Моя дочка Аврора.

А далі маркіз виголошував прізвища всіх присутніх.

Схиляли свої наперучені голови маркізи, графи та иньші шляхетного походження гості маркіза д'Анвіль. Клавдій у відповідь хитав їм своєю обмоклою розкуйовдженою головою.

– Просимо! – сказав маркіз і вказав йому на крісло біля себе.

Бенкет. Розкішний бенкет. Дорогоцінні страви й вина.

Маркіз любовно гладив свої бліді пальці. Напроти нього Аврора та її великі чорні очі. «Бліде обличчя барви неспілого яблука», – Клавдій подумав про Буше.

А вино смакувало.

Він дивився на Аврору. Він не чув ні оповідань маркіза, ні мелодійного голосу свого сусіди де Кавін'яка. До нього усміхалась Аврора.

Він відчув, що хтось на нього вперто дивиться. Це був мес'є де Ман'є – сіре нерухоме обличчя, очі жаб'ячі. На шиї у нього виднів червонуватий пружок. Мес'є де Мен'є неспокійно прикривав цей свій знак коміром. «Противний він», – подумав Клавдій і відвернувся. Він поглянув на мадам де Мен'є. Вона усміхалася, розхиляючи блідо-фіолетові уста.

– Ви, майстре, давно в Парижі?

– Вже рік, маркізе.

– Невже тільки рік?

Хтось рапаво засміявся. Це був мес'є де ля Брієр. Аврора підняла чарки.

– За ваше майбутнє, мес'є Турський!

Він вперше почув її оксамитний голос.

– Мадмуазель, дозвольте за ваші очі!

– Чому тільки за очі, мес'є, чи не краще було б за голову?

– За голову? Так, за вашу голову! – бездумно повторив за Авророю Клавдій.

Знову засміявся мес'є де ля Брієр. Він підняв чарку.

– За вашу, мес'є Турський!

Клавдій хотів відповісти, але встряв маркіз:

– Ми завжди п'ємо за голови, майстре. Вам може дивно?

Хтось вигукнув:

– Вина багряного, вина для майстра Турського!

Звивалися коротконогі прислужники й наповнювали позолочені чарки.

– До біса! – подумав Клавдій, – ніяк не розберу.

Він поглянув на маркіза, а той приязно всміхнувся.

– Нічого, майстре, нічого, зрозумієте!

Клавдій вдивлявся в чорні очі Аврори.

Надворі віяв жахливий вітер. На шибах стежинами переганялися краплини дощу.

– Мес'є, правду казав Дюбуа, що буде дощ, – зауважив маркіз.

– Справді.

Клавдій уже не дивувався, що йому все відомо. Поглянув на гостей. Вони тихенько посміхалися. «Хіба божевільні», – подумав Клавдій.

Знову чарки вина червоного, густого. Клавдій відчував утому.

Тихо долітав до вух металевий бренькіт клявесину. Був це гавот чи менует, Клавдій не міг розпізнати. Бенкет доходив до кінця. Підвівся маркіз, а за ним гості.

– Вам пора відпочити, майстре!

Аврора простягла руку і поклала на пальці Клавдія.

Низенькі прислужники відчиняли двері одні за одними, і вони проходили кімнату за кімнатою довго-довго. Кімнати: одна – рожева, друга – блакитна, третя – цитринового кольору, усі вмебльовані елєґантними меблями тих самих кольорів, що й стіни. Хоч надворі спускались присмерки, в кімнатах не було видно жирандолів, було ясно, дошкульно ясно.

«Як довго будемо проходжуватись цими кімнатами?» – подумав Клавдій

– О, довго, Клод, – відповіла його думкам Аврора.

Клавдій здивовано поглянув на неї. Хіба він несвідомо заговорив?

– Ні, Клод, мені слів не потрібно, мені вистачає твоєї думки.

Вона зупинилась і повернулася до нього обличчям. Якусь хвилину стояли мовчки, а потім голівка Аврори наблизилася до Клавдія й доторкнулась його вуст.

Це не був поцілунок. Вона ніжно гладила своїми устами Клавдієві уста, а він стояв нерухомо, його руки приросли до тендітних рамен Аврори, що виступали з широко викроєного декольте. Клавдій вдивлявся в обличчя Аврори: її великі очі, викрій уст, що здавалося приховували в собі ледь-ледь помітну усмішку. Чарівна краса Аврори бентежила його й захоплення переходило крещендо. Зміна офіційного мес'є на Клод не здивувала його ніяк.

Вони знову ходили кімнатами і вже наближалися до звуку клявесину і людського гамору. Їм відчинили двері, й вони ввійшли до залі, де метушилися гості маркіза д'Анвіль.

– Бачу, не бажаєте відпочинку, – звернувся до Клавдія маркіз.

Справді, після дотику Аврориних уст кудись поділася втома. Клавдій хотів щось відповісти, але маркіз вів далі.

– Чоловіки сильніші фізично, але жінки значно витриваліші.

Клавдій мовчав. Бо ж навіщо говорити, як надзвичайний маркіз і Аврора читають його думки. Він тільки відчував невимовну спрагу і здавалося йому, що язик у нього, як висушена губка.

– Вина для майстра Турського! – це маркіз. Він злегка підняв руку і вмить з'явився прислужник із чарками червоного вина. Саме тепер Клавдієві забажалося білого.

– Ми п'ємо тільки червоне, майстре!

Виперучені голови дам видавалися Клавдієві рухомими тістечками із стіжком збитої сметани. Він не хотів брати участи в гостині, йому хотілося бути на самоті з Авророю. Вона знову поклала долоню на його руку і провела в кімнату, куди вже не доходив гамір гостей. У кімнаті стояв його станок і коробка з фарбами.

– Тут буде затишно, – сказала вона і він свобідно пригорнув її в лагідні обійми.

Уранці Мадлен занепокоїлась відсутністю Клавдія. Кудись поділось обурення, натомість зростав неспокій. Може, з ним щось трапилося, хвилювалася вона. Перешукала увесь парк д'Анвіль, усі його закутки, куди б могла потрапити нога Клавдія, але сліду ніякого не було. Він подався геть, бо, мабуть, збайдужів до неї. Вона була свідома, що його симпатія до неї не триватиме довго і знала, що він не плянував серйозних зв'язків на майбутнє, але вона любила його щиро і його близькість радувала її. Сумувала, бо любила. Більше не приноситиме вона йому ні сніданків, ні квітів; не братиме він її на руки, не відчує вона його ласкавих пестощів, які зміцнювали віру в його відданість. Якась злобна рука спустила куртину й накинула на неї тяжку кирею суму.

Уже три тижні проминуло, як Клавдій покинув корчму. Часом вдивлялася в замок і доріжку, що вела до нього, бо туди прямували його кроки, коли востаннє його бачила.

Сьогодні знову зупинилася біля вікна і вдивлялася у мовчазні мури. Хвилинами здавалося, що бачить його у вікні. Напружила зір… Затрусилися руки…

– Це він, справді він! – майже скрикнула вона й миттю побігла до батька. – Він! Він!

– Хто – він?

– Він! Клавдій! В замку. Я бачила його при вікні!

П'єр старався заспокоїти Мадлен і переконати в тому, що це її фантазії, але Мадлен не здавалася.

– Телефонуй до Парижа, до брата!

– Це коштує дорого!

– Вийшли телеграму!

– Це теж коштує чи не більше!

Мадлен уже не переконувала, вибігла на вулицю й побігла на пошту.

П'єр стояв зніяковілий і згодом пішов до дверей поглянути на замок. Він нікого у вікні не побачив.

Наступного дня, в полудне, приїхав брат Клавдія Орест. Мадлен чекала його на станції. Вона стояла біля виходу з великою карткою паперу, на якій було написано «Мес'є Турський».

– Ви, мабуть, мадмуазель Мадлен? Я – Орест Турський.

Вона із збентеженням обняла його за шию і заплакала.

– Що сталося? – спитав Орест.

По дорозі до корчми Мадлен оповіла йому історію зникнення Клавдія та про те, що вчора вона побачила його у вікні замку. Орест не дуже вірив розповіді Мадлен, але її хвилювання зростало, і він вирішив, що треба задовольнити бажання Мадлен – піти до замку.

В корчмі П'єр тільки розводив руками.

– Я вам розповім про замок, – таємниче шепнув він Орестові, - бо справа виглядає так…

Дюбуа нарешті знайшов уважного слухача. Мадлен нетерпляче стояла при дверях і вперто дивилася у вікна замку.

– Мес'є, - почав П'єр, – там ніхто не живе, усі входи зачинені і ввійти туди ваш брат ніяк не міг. Знаєте, дівчина, – він знову витягнув долоні в сторону Мадлен, ніби подавав тарілку… – Мабуть, ваш брат їй сподобався, та що з того? Був, поїхав та й тільки. А вона сумує. Кажу вам, ніхто в замку не живе, так каже історія нашого міста, ну й усі туристичні екскурсоводи. Замок належав родині д'Анвіль, але в час революції цілу родину було зґільотиновано, як зайвих роялістів. А тепер ніхто не зближається до замку, бо, кажуть люди, що навколо нього чуються якісь голоси. Але з усіх опитуваних ніхто нічого не чув. Ну й переконувати себе ніхто не спішиться. Бо голоси, як розповідають, можна було чути тільки ввечері. Хто ж увечері піде слухати якісь голоси?

– Підемо, мес'є! – нетерпеливо звернулася до Ореста Мадлен.

– Ну що ж, підемо.

Ішли тією камінною доріжкою, якою йшов Клавдій. Підійшли до вхідних дверей, але виявилося, як і казав П'єр, що вони були зачинені. Вони обійшли замок довкола, торкаючись всіх дверей і навіть вікон. Орест на знак безпорадности розвів руками. В нього зростало переконання, що Мадлен істеризує. Мадлен, постоявши хвилинку, як заворожена, підняла палець.

– Чуєте?

– Нічого не чув.

– Послухайте уважно. Чуєте вітрець постукує віконною рамою. Справді, пролунав ледве чутний рівномірний звук, як цокотання годинника. Мадлен тихо, щоб не заглушити звуку, підходила майже безшелесно до того місця, звідки доходило цокотіння. Вона доторкалася кожного віконця підземелля і нарешті одне віконце піддалося дотикові її рук. Лице її роз'яснилося.

– Ось, сюди проходив Клавдій.

І справді, легко відчинивши віконниці, вони побачили на парапеті вікна, зсередини, на грубій верстві пороху сліди дотику рук. Вона з гордістю поглянула на Ореста й лагідно сказала:

– Так, мес'є, - щоб знайти правду, треба в неї вірити.

Вони обережно спускалися з підвіконника, а потім пішли по вогких від плісені коридорах, поки не дійшли до тяжких залізних дверей, що стояли відчинені, від чого коридор став яснішим. Ще кілька сходів, ще одні відчинені двері, а за ними короткий, але широкий коридор, що доходив до головної залі.

– Він був на вищому поверсі, - сказала Мадлен, і щойно тоді вони помітили на запорошених сходах сліди людини.

По сходах Мадлен майже бігла, а Орест поспішав за нею. Вона пам'ятала, котре це було вікно, тож повернула ґалерією направо, щоб дійти до фронтових кімнат. Двері всередині палати були відчинені.

Пробігши кілька порожніх кімнат, вона раптом зупинилася біля дверей наступної. Орест пройшов повз неї.

Недалеко біля вікна стояв мольберт, поруч скринька з розкинутими фарбами, а біля них лежав Клавдій. Орест швидко підбіг до Клавдія, схилився над ним і підняв його голову. Блідість Клавдієвого обличчя ясніла помітною посмішкою на згарячкованих устах. Орест торкнувся пульсу.

Мадлен ще й далі стояла біля дверей, не ступивши й кроку вперед. Орест повільно повернув свою голову в її бік. Він не сказав ні слова, але Мадлен не потрібно було вияснень, вона відчувала, що Клавдія вже немає серед живих.

Орест глянув на мольберт. На ньому вирізнявся портрет дами у білій перуці з часів рококо.

«Невже Фрагонар? – подумав він. – Але ж картина вогка!» З другого боку, на підрамку, помітив Клавдійовий напис: «Портрет Аврори д'Анвіль, 1788».


1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка