Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка24/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Кулі – вантажник.

Лев Стаховський


Народився у 1911 р. на Вінниччині в родині Миколи Стаховського (1879-1948), громадсько-політичного діяча і лікаря. По закінченні університету в Празі працював лікарем у Чехословаччині, а з 1947 р. у Венесуелі. Член НТШ і засновник української громади у Каракасі. Публікував праці на медичні теми та статті з подорожей у часописі «Овид» (Буенос-Айрес). Помер 1968 р. у Каракасі.

Оповідання друкувалося в журналі «Овид» (1963,№ 4).

Потойбічне

Я проводив Різдво з родиною у мого приятеля професора елєктроніки Каракаського Університету. Він запросив нас до своєї розкішної кінти (вілли) в Макуто на березу Карибського моря.

Після чудової вечері запрошене ним товариство, переважно університетські колеги, сиділи на терасі, звідки крізь гай кокосових пальм виднілося море, залляте сріблом повні. Величезна, імпортована з Канади ялинка, стояла в куті, і різнобарвне світло її елєктричних свічечок переломлювалось у скляних кулях, що ними була прикрашена. По вулицях уже ходили групи молоді та співали традиційні венесуельські «аґінальдос», себто колядували. В кожній групі був один парубок, що ніс велику звізду, зліплену з барвного паперу й освітлену зсередини свічкою, иньші супроводили спів грою на гітарі. Сухо тріскотіли мараки і рипів низьким, ніби застудженим басом специфічний венесуельський інструмент фуруко. Трохи вже таки підпилі голоси співали:

Los tres reyes magos

Vienen del Oriente.

Con sus taparitas

Llenas de aguardiente!

(Приходять зі Сходу три мудреці

З суліями, повними оковити).

Тверезіші співали поважніші, але теж на диво веселі пісні:

Cantemos, cantemus

Gloria al Salvador…

Feliz NocheBuena,

Feliz NocheBuena…

(Співаймо, співаймо славу Спасителеві…

Щасливий Святий Вечір…)

Але всі вони, і ті жартівливо настроєні, і поважніші погоджувались в одному, що всі, кому вони співали, мусять їм за це подарувати якесь аґінальдо. Бо тут аґінальдо – це і коляда, і той дарунок, що його обов'язково треба на Різдво дати всім добре знайомим і мало знайомим.

Da me mi aguinaldo

Aungue sea cafe,

Y si no es tostado.

Yo le tostare!

(Дай мені мій різдвяний дарунок!

Хай це буде хоч кава

і, якщо вона не палена,

то я її припалю сам).

Ми слухали цих старовинних співів, що дзвеніли на тлі оркестри цикад. Цикади сиділи на стовбурах величезних мангових дерев і настирливо безперервно повторювали все одну й ту саму мелодію. До цеї оркестри глухим супроводом доносився з далечини ритмічний плескіт морських хвиль, що розбивались об прибережні скелі.

Настрій був чудовий. При світлі запалених свічок, що стояли в срібних канделябрах на столі, ми, попиваючи з великих кришталевих чаш ароматний французький коньяк та курячи добрі гаванські сигари, завели балачки трохи містичного характеру.

– Дивна річ – море! – промовив доктор Л., вдивляючись у далечину, у срібне плесо безконечних вод. – Погляд на цю безмежну стихію наводить на мене дивовижні, часами сумні, а часами трохи фантастичні думки.

– Доктор тепер в одному із своїх потойбічних настроїв, – зауважила господиня дому, всміхаючись. – Він вам зараз розповість яку-небудь фантастичну пригоду, повну всяких ектоплязм та паранормальних явищ, які він щойно видумав.

– Не смійтесь, шановна пані! Але хіба вас саму при погляді на море, особливо в таку чудову ніч, як сьогодні, не охоплює якесь незрозуміле хвилювання, якась дивна туга за чимсь нездійсненним, чимсь недосяжним, нематеріяльним, туга за якимсь синім птахом? Не знаю як ви, але я при погляді на море відчуваю завсіди тугу, хвилювання, якийсь неспокій. Всякі думки, всякі леґенди прокидаються в моїй душі. Море породило леґенду про летючого голляндця, воно дало Мелвілеві фантастичну тему про Мобі Діка, воно надхнуло Дебюссі та Бріттенові їхні безсмертні композиції, воно давало ще від часів Гомера невичерпний матеріял поетам та письменникам для їхніх творів…

– Що ж воно тепер пробудило у вас? – спитала та сама пані.

Доктор Л. усміхнувся.

– А от наш приятель за вечерею говорив про здібність деяких людей величезним напруженням волі передавати свої думки, ба й накази на віддаль. Часами і на велику віддаль. Так от, сплески морських хвиль викликали в моїй пам'яті одну пригоду, що трапилася з моїм дідом. Він це оповідав моєму батькові, а батько передав мені. Цю тему з різними варіянтами використали навіть деякі письменники, що це, очевидно, чули від мого батька. Пригода, що вже виходить з рам звичайної телепатії і радше є ілюстрацією можливости екстеріоризації свого «я». Матеріялізація думки свого роду.

– Що ж, це не було б, може, і неможливе, – сказав присутній між нами фізик. – За Плянком межі, що розділюють матерію від енергії, зникли. Думка-енергія-матерія – все це по суті ідентичне.

– Не перебивайте панові Л. своєю прозою! – скрикнула пані С. – Не звертайте на нього уваги, докторе. Оповідайте про свого діда!

– Мій дід був капітаном корабля, що ще належав до імператорської фльоти. Як бачите, це старовинна історія. Один його рейс завів його аж до Китайського моря, і він мав нещастя попасти у страшний тайфун. Пів ночі величезні хвилі жбурляли його кораблем, мов горіховою шкаралупкою. Десятки разів він уже тратив надію на те, що вдасться якось врятуватися. Та корабель був міцний, і десь коло другої години ночі тайфун так несподівано перестав лютувати, як і несподівано почався. Дід перехрестився, передавши команду першому ляйтенантові, і пішов у свою кабіну спати. За звичкою перед тим, ніж лягти, він розгорнув корабельну книжку і записав у неї події цієї ночі. Потім простягнувся на своїй койці і негайно заснув. Одначе спав недовго. Ніби струмінь льодового повітря вдарив діда в обличчя, і він розплющив очі. Бачить – двері його кабіни відчинені на освітлений коридор, звідки, переступивши поріг, тихою, беззвучною ходою наближається до нього якась темна постать. Нараз вона вступила в конус місячного світла, що вривався до каюти через кругле вікно, і мій дід побачив людину, одягнену в блискучий від вогкости чорний непромокальний плащ з каптуром на голові. Її лице було неймовірно бліде, і якийсь сум, страшно болючий невимовний сум вимальовувався на ньому. Вусів ця особа не мала, зате чорна борода обрамовувала обличчя. Людина чи привид хвилинку вдивлялась у діда очима, повними трагічного виразу і благання, беззвучно підійшла до стола, де лежала корабельна книжка, і зробила на ній рукою кілька рухів, ніби щось писала. Потім склала долоні, мов до молитви, кілька разів помахала рукою, ніби кликала діда за собою, і так само безшумно зникла за дверима.

Мій дід хвилинку лежав, мов спаралізований. Потім протер очі, вискочив з ліжка й кинувся до свого столика. На білім папері книжки виднілися, мов нігтем видряпані, якісь знаки. Засвітив лямпу, приглянувся до них ближче і побачив числа. Написано: 38°37′ – 32°31′. Координати? Глянув на підлогу, де тільки-но стояв невідомий моряк, а там – мокра пляма, і на ній лежить вогка водяна рослина.

– Іване! – заревів дід, кинувшись до відчинених дверей. – Іване!

Дижурний моряк стрімголов улетів у кабіну й виструнчився перед дідом.

– Єсть, вашескобродіє!

– Хто тепер входив у мою кабіну?

– Ніхто, вашескобродіє!

– Брешеш, сучий сину! Ти спав на караулі!

– Нікак нєт, вашескобродіє! Ні хвилиночки! Спати не можна! Двері вашої кабіни я бачу з свого посту як на долоні. Ніхто не входив, вашескобродіє!

Дід, стримуючи хвилювання, уважно дивився йому в очі.

– Ну, добре. Можеш іти!

– Так точно, вашескобродіє!

Іван різко повернувся й побіг назад на своє становище.

Дід пройшовся кілька разів туди й сюди по кабіні. Підняв з підлоги водяну рослину, покрутив її в пальцях, навіть понюхав її. Пахло легенько йодом. Ще раз глянув на корабельну книжку, а тоді мерщій побіг на капітанський місток і заревів:

– Міняти курс! Повною скорістю на 38°37′.

Заторохкотіли машини, заскрипів корабель і понісся на вказаний дідом пункт. За чотири години плавання корабель прибув до того місця. Уже світало. Це була зона, якої моряки уникали через велику кількість підводних скель. Обережно, міряючи щохвилини глибину, корабель наблизився до означених таємною рукою координат.

І тут дід побачив, що з спокійного моря стирчав до неба ніс якогось вітрильника. Решта була під водою. Розглядаючи його в далекогляд, дід побачив, що на тій частині палуби, яка була ще над водою, лежало кілька людських тіл, а на єдиній уцілілій щоглі, у воронячому гнізді маячила якась постать.

Кинули якір і спустили на воду шлюпку, що понеслась до вітрильника.

За якої півгодини шлюпка повернулася. Лейтенант, що командував нею, підійшов до діда. За ним моряки несли на руках загорнене в ковдру тіло й обережно поклали його на палубу.

– Невідомий корабель невідомої національности. На палубі вісім трупів. Той, що був у воронячім гнізді, прив'язав себе линвою до щогли. Ми його привезли, бо він, здається, ще живий.

Дід кинувся мерщій до тіла й відкинув ковдру. Він стояв, мов ударений блискавкою, і не міг відірвати очей від обличчя людини, що лежала перед ним – блідого, вимученого, обрамованого чорною борідкою. То був його нічний гість! Він поволі розплющив очі, подивився на діда, ледве помітна сумна усмішка скривила його уста, і тяжкий стогін вирвався з них. В ту саму хвилину якась судорога пробігла по його тілі, голова безсило опала, і перед дідом лежав труп.

– Дивись, дивись! – закричали моряки.

Дід відвів погляд від незнайомого і побачив, як той злощасний вітрильник почав скоро занурятись у воду, ніби його щось засмоктувало, і за кілька секунд лиш вир, де крутилися уламки дерева, показував, що тут тільки-но був корабель.

У кишенях незнайомого не знайшли нічого, що помогло б встановити тотожність його або того корабля, на якому він плавав.

Доктор Л. замовк і з тонкою усмішкою дивився на наші трохи збентежені лиця. Ми мовчали, і лише невпинне цвірінчання цикад порушувало тишину.

– Так. Багато є між небом і землею, мій друже Гораціо!.. – промовив задумливо професор Р.

– Екстрасенсоріяльна перцепція, – докинув наш господар.

– Яка буйна уява! – скрикнув один молодий архітект. – Я переконаний, що доктор Л. цю макабричну історію щойно видумав, за що ми йому вдячні, бо, дійсно, це було дуже цікаво. Але ж він не може очікувати, щоб ми в цю фантасмагорію дійсно вірили!

– Чому ж ви думаєте, що це вигадка? – запитала моя мама, що з усмішкою порозуміння слухала оповідання доктора Л.

– Бо ж це повний абсурд, пані добродійко! Видумка! Без сумніву цікава і захоплююче переказана. Едгар Алян По умів такі фантазії ще цікавіше оповідати. Але ж він називав їх оповіданнями, повними тайни й уяви!

– Ви, молодь – дивні люди! Відкидаєте все те, чого не можете вкласти в математичну формулу, все те, чого не можете прецизними інструментами зважити та змірити. Те, що в ці рамки не входить, вам здається абсурдним. Такий скептицизм нічим не оправданий.

– Але, пані добродійко невже ж ви самі вірите в цю фантазію?

– Не знаю, але в усякім випадку не буду називати нісенітницею подібні явища лише тому, що вони є поза межами нашого по-матеріялістичному наставленого способу думання. Ось я вам розкажу випадок, що трапився зі мною, і ви самі його поясніть, як хочете. Ви добре знаєте, що я людина нормальна, твереза та практична, далека від усякої містики та забобонів. Пригода, що її я зазнала, трапилася не в романтичній атмосфері Китайського моря, а в дуже прозаїчному оточенню – в Берліні, у скромному помешканні на Оранієн-Штрассе, в Шарльоттенбурзі. Було це в 1923 році. Наші еміграційні блукання закинули нас у Берлін. Ми наймали невелике помешкання у старої німки фрав Гоман. Тобі було тоді дванадцять років, і я не знаю, чи ти пам'ятаєш ті часи, – усміхнулась мама до мене. – Фрав Гоман була типова німка з усіма вадами своєї нації, але без жадних позитивних її властивостей: скупа, недовірлива, дрібничкова, не дозволяла в сальоні курити, бо від цього жовкнуть фіранки, не дозволяла сидіти на м'яких кріслах, бо це псує пружини, сердилась, як до нас приходили гості, слідкувала за всім тим, що я купувала на обід, і злилася, що ці «ферфлюхте авслендер» їдять краще, ніж вона. Ох, і напсувала ж вона мені тоді нервів!

До нас щодня приходила прибирати мешкання стара познанська німка фрав Кравзе. Довідавшись, що я говорю по-польськи, фрав Кравзе дуже втішилась і відтоді зі мною завжди говорила виключно по-польськи, на велике невдоволення фрав Гоман. Слов'янської крови в неї було більше, ніж німецької, і вона скоро до мене дуже прив'язалась та полюбила мене. Гоманшу, як ми її кликали, вона терпіти не могла. І нерідко я здавлювала в собі сміх, коли Кравзе в моїй присутності говорила їй самі прикрі речі по-польськи, зберігаючи на устах привітну усмішку.

Вона служила в нас більше року і часто мені казала: «Фрав доктор, як ви поїдете додому (ми тоді все ще вірили, що за який рік будемо вдома), то і я поїду з вами і буду вам далі служити».

Щоранку вона точно, мов годинник, приходила о пів на восьму й відчиняла парадні двері ключем, що їй дала Гоманша. Ключ був старий, зле пасував до замка, і кожний раз фрав Кравзе мучилася з ним кілька хвилин, поки їй вдалося відчинити двері. Тоді вона бурмотіла під носом всякі вибрані польські лайки на адресу Гоманші.

Далі вона йшла досить довгим коридором, вішала на вішак свою зелену безрукаву пелерину і заходила прямо до кухні, брала відро, наливала в нього з крану води й починала мити підлоги.

Для мене ці звуки були сигналом, що пора вставати, будити сина й виряджати його до школи.

Фрав Кравзе мала яких шістдесят років і хворе серце. Часто воно їй дошкуляло і, коли вона мала серцеві приступи, то часами два-три дні не приходила прибирати. Це страшно злило Гоманшу.

– Ось бачите, фрав доктор, – казала вона мені, - як не можна покладатися на тих поляків. Повний брак відповідальности!

Коли фрав Кравзе хворіла, вона присилала свою приятельку, таку саму стареньку бабусю, з якою разом мешкала.

Одної суботи увечорі ми чекали на гостей. Уже за два дні до їх приходу Гоманша, що мусіла знати про все, що у нас творилося, бурчала і гнівалася.

– Гості, гості! Хто в такі часи кличе до себе гостей! Вони тільки затопчуть килими, nовисиджують крісла, накурять, насмітять. А скільки це все буде коштувати! Ах дізе авслендер! Шпарен треба, шпарен! (Ах, ті чужинці! Треба ощаджувати!) І вона, підіймаючи очі догори, вкрай невдоволена, потрясала головою.

Фрав Кравзе обіцяла, що того дня залишиться у нас, аж доки гості розійдуться, поможе зробити порядок і помити посуд. У п'ятницю вона скаржилася, що почуває себе недобре, що в неї дерев'яніють ноги, болить у лівій руці. Щось двічі у неї потемніло в очах, заморочилася голова, вона навіть мусіла трохи лягти. Мій чоловік помацав її пульс, послухав серце і сказав мені, що в неї серце б'ється заскоро, неправильно і що тиск крови сильно підвищений. Приписав їй якісь ліки. Я ж, бачачи, що вона нездорова, сказала, щоб і не думала до нас в суботу приходити, а щоб залишилася вдома і як слід відпочила.

– Дійсно! Що ви видумали?! Завтра у вас буде стільки праці з гістьми! Де ж би я вас одну лишила з цією гексою (Відьмою). Ця слабість – дурниця, вона мине! Так мені уже не раз бувало. Ясно, що я завтра прийду!

Настала субота. О пів на восьму я вже автоматично прокинулась. Я була певна, що фрав Кравзе буде настільки розумна, що мене послухає і лишиться вдома.

Одначе ні! Я почула, як у дверях заскреготав ключ і вслід за цим бурчання – традиційні прокльони на адресу нашої «гекси». Я навіть усміхнулася тихенько. Ну, думаю, значить з моєю бабусею все в порядку, коли вона лається по-старому.

Двері відчинилися і грюкнули, замкнувшись, а далі почулися кроки, старече чалапання по коридорі в напрямі до кухні.

Я тоді встала з ліжка, накинула свій шляфрок і вийшла в коридор. Починалася щоденна рання робота. Я лише не чула плюскоту води, який щодня з автоматичною точністю був увертюрою доранніх праць моєї бабусі.

В коридорі я трохи здивувалася, що не побачила на вішаку, потріпаної роками, зеленої пелерини фрав Кравзе. Мабуть, скинула її в кухні, подумала я.

Пішла я в кухню – нема нічого! Ні пелерини, ні бабусі! Глуха тишина. Це мені здалось уже цілком дивним. Може, вона вийшла на задні сходи й понесла сміття? Я відчинила двері – також нікого не видко й не чути. Я вже почала трохи хвилюватися. Може, старенька пішла до купальні і там їй зробилося недобре? Скоренько заглянула туди – порожнеча. Моє серце почало вже трохи битися. В цю хвилину, позіхаючи, вийшла зі своєї спальні фрав Гоман в нічнім очіпку на голові:

- Ґут морген, фрав доктор! Що, вже фрав Кравзе прийшла?

– Так, прийшла, але я її ніде не можу знайти і це мене хвилює.

– Та вона, певно, пішла вниз по чорних сходах.

– Ні, бо я туди дивилася, та…

В цю мить задеренчав дзвінок. Ми переглянулись і обидві пішли відчинити парадні двері. Там стояла приятелька фрав Кравзе вся в чорному, з червоними заплаканими очима.

– Що трапилось? Кажіть мерщій! – зірвалося з моїх уст.

Голосом, глухим від придавленого ридання, вона ледве вимовила:

– Фрав Кравзе сьогодні вранці померла…

Я остовпіла. Як же це? Я тільки ж но що виразно чула, як вона прийшла, чула її кроки, її голос…

– Ще вчора їй було погано. Вона лягла в ліжко, прийняла ті ліки, що їй дав пан доктор. «Завтра я мушу бути міцна та здорова! Я обіцяла фрав доктор помогти з її гістьми». Вона скоро заснула. Одначе спала неспокійно, прокидалася, щось бурмотіла у сні. Я до неї кілька разів підходила, давала їй пити. Потім, втомлена, заснула сама. Аж ранком прокинулася від якогось хрипіння. Дивлюся, фрав Кравзе лежить із широко розплющеними очима, щось клекоче у неї в грудях, вся вона синя, губи тремтять і ворушаться, ніби вона щось хоче сказати. Нараз із неймовірним зусиллям сіла в ліжку, простягнула руку вперед, і якийсь зойк вирвався з її грудей: «Фрав доктор, ich komme (Фрав доктор, я прийшла!)» – захрипіла вона і впала на подушки. Я кинулася до неї, та вона вже була мертва.

– Котра це була година? – вирвалося у мене.

– Це було точно о пів на восьму, фрав доктор.



9, 10 жовтня 1962 р.,

Каракас.

Оксана Гард


Українська письменниця, родом з Галичини, по війні мешкала в Аргентині. Оповідання походить з аргентинського журналу «Пороги» (1950).

Червоні троянди

Ми зустрілись на палубі великого пароплаву, що посувався серед пустелі океану, як плавуче місто.

В першу хвилину я не пізнав її і спинився, придивляючись до неї тільки тому, що мою увагу притягли полиски старого золота, які, ховаючись за обрій, запалило в її кучерях сонце.

Це сяйво у волоссях і вся її постать у блідо-зеленім убранні так гарно відбивалася на сіро-блакитному тлі моря, що я дивився на неї значно уважніше, ніж це дозволено такій поважній і стриманій людині, як я…

Раптом її обличчя засвітилось усмішкою і вона скрикнула, простягаючи мені обидві руки.

– Пане Деметріу?!

– Це ви, пані Ідо? Як мені приємно! – відповів я, пізнаючи з правдивим задоволенням Іду Рафалі, оперову співачку, що я її здибував у різних театрах Европи, де я працював малярем-декоратором.

– Куди ви їдете?

– До Буенос-Айресу. Буду співати у Колоні. А ви?

– Також до Буенос-Айресу. Тільки затримаюсь на пару тижнів у Бразилії.

Далі пішли иньші запитання, иньші відповіді, незначні, поверхові, але їх вистачило, щоб скасувати роки, які відділяли нас від нашої останньої зустрічі. Трохи згодом нам здавалось, що ми тільки учора бачились та обговорювали якусь деталь декорації у Віденському театрі, де ми працювали разом.

Ми розмовляли аж поки гонг не покликав нас до їдальні. Тоді розлучились ненадовго, бо умовились вечеряти разом.

Я прийшов перший і чекав на Іду з нетерпінням, яке означало, що я почував до неї більш ніж звичайну симпатію.

Вона прийшла в чорній, низько вирізаній, сукні і легкий грим її обличчя показував, що вона подбала про те, щоб її врода виявилась якнайбільше.

– Яка я рада, – весело мовила вона, сідаючи за стіл, але раптом змовкла і лице її затьмарилось.

Брови зсунулись, погляд встромився в одну точку на столі, наче вона спостерігала щось жахливе. Я подивився в тім самім напрямку, але не побачив нічого надзвичайного. Лиш китиця червоних троянд оживлювала банальне накриття столу.

– Звідкіля ці квіти? Навіщо вони тут? – нервово спитала вона метр д'отеля, що підніс нам картку напоїв.

– Це ті самі, що ви дали покоївці, щоб викинути, – відповів метр. – Мені було шкода цих чудових квітів, вони так гарно прикрашають стіл.

– Ні, ні, ні! – пристрасно вигукнула Іда. – Геть з ними! Киньте їх за борт, у море! Та щоб нікому не спало на думку ще кудись їх прилаштувати, я зараз покінчу з ними.

Вона схопила квітки, позривала пелюстки, поламала стеблини з такою люттю, ніби нищила щось живе і вороже.

– Тепер заберіть їх, – мовила з жорстокою усмішкою, – це вже не квіти, а сміття.

Метр мовчки відніс понівечену китицю. Я також нічого не спитав, і вона не дала мені ніяких пояснень.

Помалу вона заспокоїлась, і тільки раптова зморшка час від часу на її чолі вказувала, що схвилювання ще турбує її душу.

Пізніше, вночі, коли спираючись на балюстраду, ми дивились на місяць, що таємничо світив з-поза серпанку, Іда сказала мені:

– Мушу вам оповісти. Мабуть, ви глузуватимете. Це так дивно, так дивно… Ось послухайте.

Мені було шістнадцять років, коли я перший раз отримала червоні троянди. Я не думала тоді про театр. Я спокійно мешкала з батьками в околиці Неаполю. Біля нас мешкав один хлопець, Арнольд. Я знала його змалку, але одного дня ми зрозуміли, що дитяча приязнь перетворилась у кохання. Ще не було мови про одруження, ані згадки про майбутнє, але наші серця швидше бились при зустрічі, а при розлуці ми обмінювались боязкими поцілунками.

Одного ранку я знайшла на порозі свого дому китицю червоних троянд.

Я підняла її з радістю, гадаючи, що вони від Арнольда. З насолодою пірнула обличчям у пахучу холоднечу квітів і раптом скрикнула. Шип, гострий, як ніж, уколов мою щоку і крапля крови заплямила мою хусточку, коли я приклала її до ураженого місця.

Арнольд одразу помітив ранку, коли ми з ним здибались пополудні.

– Що тобі скоїлось, любонько? – ніжно спитав він.

– Пусте, мене вдряпнули троянди. Яві вони гарні! Як я тобі вдячна за такий чудесний дарунок!

Арнольд здивувався:

– Про які квіти ти згадуєш?

– Вони не від тебе? Звідки ж вони? Хто міг їх принести?

Ми сподівались, що це помилка, чи жарт. Але наступного ранку я знову знайшла при дверях китицю червоних троянд. І так щодня. Ми мучились питанням, хто їх приносив, і не могли розгадати. Даремно я прокидалась удосвіта, квіти завжди прибували раніш.

Нарешті Арнольд вирішив підстежити таємничого посланця. Він простояв без сну цілу ніч біля мого дому і нікого не побачив. На ранок я не знайшла квітів, не було їх і потім, але Арнольд захворів. Мабуть, він простудився тієї ночі. За два тижні він умер.

Іда замовкла на декілька хвилин під впливом сумних споминів, а тоді продовжувала:

– Мій жаль був безмежний. Я присягла, що не вийду заміж. Щоб забутись, я стала студіювати музику і спів. Почалась моя театральна кар'єра. З часом я щораз менше згадувала трагічні троянди.

Ви знали тенора Риці? Великий артист, чудесний співак і прегарний мужчина. Він був божком усього жіноцтва… і моїм також.

Він покохав мене. Так він мені сказав одного вечора серед лаштунків, коли я чекала свого виступу. Я була дуже щаслива. Співала цього вечора, як ніколи. Мала великий успіх. Моя вбиральня була повна квітів і між ними я знайшла китицю червоних троянд. При ній не було ніякої картки.

Я не надала цьому великого значіння, але коли й на завтра, і наступних днів таємничий післанець доручав мені червоні троянди, я почала турбуватись. Найуважніші розшуки не вияснили походження квітів.

Я втратила настрій, була пригнічена, нервова. За якусь нісенітницю ми посварилися з Риці. Сезон саме скінчився, я згодилась на першу пропозицію і поїхала співати до Італії. Так зірвався мій роман, дуже неглибокий, як видно.

Пізніше, в різних країнах, я отримувала часом червоні троянди. На диво, вони завжди зявлялись, коли в моєму серці народжувалося нове почуття. Але серед людей, що мені зустрічались, ніхто не притягав мене дуже. Вже давно я не бачила цих квітів. Коли я зійшла на пароплав, мені піднесли троянди, що ви їх бачили. Я не хотіла їх торкати, звеліла викинути, але вони повернусь, ніби хотіли мене попередити.

Вона замовкла, і я почав цілувати її ніжну руку.

Я не злякався, навпаки. Якщо на мене зробило вражіння її оповідання, то тільки тому, що воно вказувало мені, яке значіння вона надавала наглій зустрічі.

Я заспокоював її, знаходив природні пояснення.

– Певне, Арнольд сам приносив вам квіти. Ви пригадуєте, що під час його хвороби їх не було? Щодо пізніших випадків, то нема чого дивуватись, коли хтось невідомий засилав квіти талановитій і чарівній артистці. Якщо він це робить анонімно, то він може мати свої мотиви… Троянди на пароплаві? Хай будуть вони благословенні! Вони з'являються, коли ваше серце відкривається для кохання, кажете ви? То я їх вітаю, як друзів, як вісників щастя.

Що за чудову подорож ми мали! Океан був спокійний, як озеро в лісі. Небо безкрає, блакитне, не нахмурилось ані разу. Так і наша приязнь з Ідою. Щодня ми почували себе ближчими, щодня кохались більше. Коли пароплав прибув до Piо, де я мав сходити, такий смуток обгорнув нас, що ми вирішили: це буде остання розлука!

Ми постановили одружитись, як тільки я приїду до Буенос-Айресу.

Щоденно я отримував листа від Іди. Вона оповідала свої вражіння з театру, описувала гарну столицю Аргентини, але більш усього писала про свої почуття до мене. Листи наречених! Вони, чудні й смішні для чужих, але скілько щастя дають вони тим, до кого адресовані.

Тільки в останньому листі я відчув тривогу.

«Любий, – писала Іда, – я не хотіла тебе хвилювати, проте краще, щоб ти знав. Вже не раз я дістаю червоні троянди. Вони криваві… страшні! Приїзди, приїзди якнайскорше, заспокій мене, захисти! Я боюсь за наше кохання».

Я людина нашого віку. І на хвилину не приділяв поважної уваги фатальним квітам. Але довідавшись, що Іда сумна і збентежена, я скоротив своє перебування у Бразилії, купив квитка на найшвидший пароплав і післав радіограму Іді, прохаючи про відповідь. Але чомусь її не отримав.

У Буенос-Айресі я просто з порту поїхав до готелю, де мешкала Іда.

– Іда Рафалі тут не живе, – мовив урядовець, переглядаючи список постояльців.

– Куди ж вона виїхала? – спитав я, вражений.

Урядовець заглянув до книжки.

– Нова адреса її не записана.

– Це не може бути! – вигукнув я.

Урядовець уважно подивився на мене.

– Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.

Завідувач прибув особисто.

– Родич панни Рафалі?

– Так, так, – відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.

– Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п'ять днів тому і її поховано на цвинтарі Чакаріта.

Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім'я.

Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров'ю, накривав могилу Іди.

Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.


1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка