Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка22/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Кодола – линва.

Ярослава Острук


Народилася у 1900 р. у Боснії в родині Сосенків, жила в Галичині, зокрема в Коломиї. З 1950 р. в Америці. Автор кількох реалістичних повістей і романів. Померла у 1973 р. у Філадельфії.

Оповідання «Дім Вільяма О'Гари» та «Леґенда старого двору» подаються за часописом «Овид» (Чикаго, ч. 3, 1958 та ч. 4. 1965).

Дім Вільяма О'Гари

Було це в перших місяцях після мого приїзду до Америки. В незнаній країні починав я життя наново, а в моїй душі жевріла туга за втраченою батьківщиною. Якби я був виголосив навіть кількагодинну доповідь про те, чому я сюди приїхав, мене б ніхто не зрозумів, тож на запити моїх нових знайомих, чи мені сподобалася Америка, я відповідав коротко: «О так, мені Америка дуже сподобалася!»

Я безуспішно шукав праці і ніде не міг знайти. Почував себе непотрібною людиною з закінченими правничими студіями. По кількох днях праці у фабриці мене звільняли, тому що я не встигав з роботою. Я вперше переконався, що моя голова не працює рівномірно з руками.

Ще, на лихо, закохався в новоприбулу «діпістку»*. Її цілим майном була скриня з непотрібними речами, що їх вона, не знати нащо, привезла сюди аж з табору. Вона також шукала праці, а коли вечорами ми стрічалися, потішала мене, що «якось воно буде». Однак ці слова мені нічого реального не давали, і я знеохочений вертався до своєї малої кімнати на шостому поверсі.

Тому з великою радістю прочитав оголошення, що десь далеко, в західних штатах Америки, шукають господаря дому. Недовго думаючи, написав прохання, і мене прийняли.

Їхав на нову працю, здавалось, у безконечність. Бо тільки подумати: в задушному «Ґрейгунді»* відбути дорогу з Нью-Йорку до Каліфорнії! Я спинився в якомусь глухому селі, що його важко було б назвати містечком.

На мене вже ждали коні, впряжені у старомодний фаетон, а візник увічливо спитавшись, чи я приїхав до пана Вільяма О'Гари, поміг мені занести речі до фаетону.

Я довго їхав безмежними полями і лісами. Ніде не було видно ні сліду культури, і це додавало цій закутині ще більшого чару. Все наче залишилось так, як було колись давно, в перші роки колонізації Америки.

Коли я побачив не авто, а фаетон, то неабияк здивувався, але здивування моє виявилося зовсім неслушним, адже вибоїста дорога не запровадила б мене далеко автом.

Був один з тих літніх днів, убраних в різнокольорові фарби природи. З лісу раз-по-раз долинало пітьпілікання незнаних птахів, а запах ліян аж одурманював. Вони, обвинувшись довкола дерев, створили немов непрохідну сітку.

Сонце кидало останнє проміння, коли врешті я побачив кінець моєї подорожі. Фаетон зупинився перед ґанком великого дому в колоніяльному стилі. Красу цього будинку, оточеного парком, мені трудно описати. То був радше рай на землі. Захоплений сидів я у фаетоні, і аж поява мого працедавця пригадала, що пора висісти.

Вільям О'Гара виявився дуже старим чоловіком, малим і згорбленим, що підпирався паличкою.

– Приїхали… прошу додому! – сказав з добрячою усмішкою і, відчинивши старі ковані двері, впровадив мене до кімнати. – Ви, певно, втомлені… вибачте мені… але я мушу показати вам свій дім і розповісти про ваші обов'язки в цьому домі.

Зворушений його ввічливістю, я пояснив працедавцеві, що не чуюся втомленим і радо огляну дім. Я старався бути для старенького якнайбільш увічливим.

– Ви не американець, – сказав О'Гара.

– Українець.

– Пізнаю по мові… У мене навчитеся нашої мови… Вам доведеться виконувати обов'язки господаря дому, а оскільки щовечора тут чимало гостей, мимоволі навчитеся говорити.

Вільям О'Гара взяв мене під руку і провадив по кімнатах, їх було так багато, що всі в моїй голові перемішались, і я засумнівався, чи знатиму їх коли-небудь. Була там вітальня, їдальня, балева заля, кімнати до гри в карти, якісь таємничі жіночі будуари, скляні оранжерії.

Опісля ми зайшли в підвал до кухні, де я помітив стародавнє куховарське приладдя, якого тепер ніхто не вживає: товчки до м'яса, величезні ножі, ополоники – одним словом, куховарський музей. Якраз старий куховар і два малі помічники в білих шапках готували вечерю, якийсь дідуган докладав дров до печі, жінка оббирала картоплю.

При нашій появі слуги перервали роботу, а Вільям О'Гара мене познайомив з ними.

– Вечорами до мене приїздять гості. Ваше завдання: наказати слугам зготовити вечерю і накрити стіл. Які страви варити, вони знають.

Почуваючись в ролі «боса», я сказав їм кілька ввічливих слів, на які вони теж мені ввічливо відповіли, і ми вийшли з підвалу.

– Я вам ще не сказав про ваші обов'язки і про заплату, – ділово говорив дідусь і запровадив мене до великої бібліотеки, повної книжок.

Я почув сопух, змішаний з плісенню, властивий непровітрюваним приміщенням. Це було в усіх кімнатах, хоч в першу хвилину я цього не помітив. Несвідомо підійшов до вікна, але дідусь узяв мене за руку, і попрохав не відчиняти.

Здогадуючись, що дідусеві шкодить холод, я вибачився і сів на крісло біля нього.

– Перейдімо до обговорення ваших обов'язків! – почав дідусь. – Я вам сказав, що до мене кожного вечора приїздять гості. Товариство інтелігентне – думаю, що скоро з ними заприязнитесь. Вони вже знають про ваш приїзд. Отже, почувайтесь тут, як у власному домі. Це вся ваша праця, а за неї дістанете шістсот долярів на місяць, – поплескуючи мене по плечу, сказав старий пан.

Я зрадів такою великою заплатою.

– Цілий день маєте для себе, лише кілька годин доведеться вам бути з моїми гістьми. Користуватися можете цілим домом. Ви інтелігентна людина, напевно буде вас цікавити моя бібліотека… Ви хто за фахом?

– Правник.

– Знайдете чимало книжок зі свого фаху… Учіться, молодий чоловіче, не вік вам тут сидіти!

В голосі дідуся почулося стільки батьківської щирости!

Опісля дідусь залишив мене самого.

Ще того самого вечора приїхали гості, і я з хвилюванням виходив їм назустріч. Вони теж були для мене ввічливі, і я відчув, що скоро з ними приятелюватиму. Вони почувалися в цьому домі не як гості, а як домашні. Мене уважали наче давнім знайомим, і мій недавній острах, пов'язаний з тим, чи виконаю обов'язки господаря, не знаючи добре мови, розвіявся. Гості були найкращими людьми, яких досі в житті я стрічав.

Вони приїздили в старосвітських фаетонах. Знаючи, які тут дороги, я ні трохи не дивувався, що не користуються автами. Між ними були літні подружжя, молоді жінки, кавалери.

Коли я увійшов до кухні, побачив, що вечеря вже готова, а за деякий час серед загальної веселости за накритим столом сиділо усе товариство. Я вже не був господарем, а одним з гостей. Ми випили чимало коктейлю, жартували, сміялися.

Мене тільки одне вразило: ці люди з глухої провінції були дуже відсталі. Коли я оповідав їм про події останнього десятиріччя, а саме про Гітлера, большевиків, війну, то на їхніх обличчях було таке здивування, наче б я приїхав не з Европи, а з далекого Марса. «Хіба ці люди не читають ґазет, не мають радія?» – думав я.

Знову ж те, про що вони говорили, мене не цікавило. Я не міг нічого зрозуміти. Це були розповіді про давноминулі події, про людей мені зовсім незнайомих.

Але найбільше враження справили на мене жінки. Ах! Вони були божесько гарні і диявольськи принадні, стрункі, повні грації та тонкої кокетливости. Вдягалися по-старосвітському, у сукні наших прабабунь. Хіба так тепер одягаються жінки в Америці?.. Але, власне, цей одяг робив їх иньшими, принадливими. Мені впала в око чорноволоса, темпераментна, типу еспанки леді Алкуї. Я був би присягнув, що і вона звернула на мене увагу.

Контрастом її була молоденька панночка, бльондинка з синіми очима. Ах, ці очі!.. Того вечора я відчув на собі кілька разів її погляд, а її зідхання зворушило мене до глибини.

Я силкувався думати про свою дівчину в Нью-Йорку, але на її місці ставали дві мої нові знайомі. Я відчував їхню владну силу, тільки не знав, котра з них переможе.



* * *

Я не міг удосталь намилуватися красою околиці. Коли вранці проходжувався по крутих алеях парку, до мене приступив дідусь.

– Доброго ранку! – сказав я.

– Добридень! Що? Проходжуєтесь? Раннє повітря чудове! – сказав дідусь, вдихуючи холод раннього ранку. – Як провели вечір?.. Гості не надокучили?..

– Ні, навпаки, вони дуже інтелігентні симпатичні люди, я не тільки їх знайомий, але й приятель.

– Дуже цьому радий, хлопче! – відповів, попліскуючи мене.

Він, видно, хотів зі мною поговорити. Опираючись на паличку, ішов поруч зі мною, тому я сповільнив ходу, додержуючи йому кроку.

– Кажеш, хлопче, що ти вдоволений… Гаразд!.. Упевняю тебе, не будеш мати через них жадних неприємностей…

– Вони найкращі люди… хоч при цьому дуже відсталі від сьогоднішнього світу. Наприклад, коли я розказував їм про большевиків, Гітлера, то вони так здивовано на мене дивилися, наче б я бозна що говорив. Вони зовсім не орієнтуються в політиці. Хіба ж вони не мають радіо, телевізії, не читають ґазет?..

Я ще хотів сказати про їхню чудернацьку моду, але в цю хвилину глянув на одяг Вільяма О'Гара. Його старосвітський довгий піджак не був одягом сьогоднішньої людини, тому я промовчав останнє зауваження.

– А жіночки! Жіночки!.. Гарячі, як вогонь! – сказав дідусь.

– Так, вони дуже гарні! – признав я слушність дідусеві.

– Гарні, але небезпечні… Стережись їх, сину!..

Я хотів довідатись про таємничу Алкуї, що після вчорашньої ночі, наче шампан, шуміла в моїй голові, але не хотів зрадитись з своїм почуттям.

Дідусь сів на лавочку на найвищому горбі парку. Звідти було видно цілу околицю, тобто нічого більше, опріч лісів та піль. Мене мимоволі вперше пройняли дрижаки остраху: адже я попав у таку глушу, далеко від світу, поміж чужих людей!..

– Бачиш ці простори? Це все моє, Вільяма О'Гари. Сьогодні все це ще безвартісне, але промине рік, два, проведуть новітні шляхи, автостради, побудують фабрики. Знаєш, скільки це все буде варте? Мільйони, великі мільйони!..



* * *

Мої приятелі приїздили в гості кожного вечора, і кожного вечора було те саме: добра вечеря з коктейлем, а далі жарти, сміхи, веселість. Я мав щастя, що сюди попав. Опісля, старші розходилися по кімнатах, грали в карти, а молодші танцювали в дзеркальній залі. Я, молодий, вибирав жіноче товариство, а до карт ніхто б мене не намовив. Признаюся, мав великий успіх. Нічого й дивного, я був молодий і привабливий, кажучи скромно. Ні, я був найкращий з усіх кавалерів, тому мені зовсім справедливо прислуговувало право вибрати найкращу. Але, котру? Вони обидві однаково мені подобалися, обидві приманювали: біла своєю ніжністю, чорна – рафінованістю своєї кокетливости, елєґантна аристократка розпалювала почуття.

При зустрічах з ними мені мимоволі пригадувався вірш:

Полюбив я дві дівчини

І рішитися не міг.

Одна біла, друга чорна,

Одна день, а друга ніч.

Вони були справді, наче день і ніч, однаково гарні, принадливі. Я танцював то з одною, то з другою навперемінку, а коли відходив, їхні очі мені так багато обіцювали…

Наші гулянки затягалися поза північ. Мої дами серця прощали мене щораз більш закоханим поглядом. Гості роз'їжджалися фаетонами, за хвилину все втихало, а коли в кімнаті панувала тиша, я довго не міг заснути. Я мріяв, мріяв про обидві жінки рівночасно.

Скоро минали дні й тижні. Вільні хвилини проводив я в бібліотеці. Там була література цілого світу. Але мені треба було взятися до чогось реального, тому я нишпорив між правничими скриптами. Дідусь усе дораджував взятися до науки. Знаючи мову, я міг би колись працювати за фахом.

Чорноока леді все більш брала мене в полон і, хоч до зустрічів на самоті не приходило, я був певний, що колись те станеться. Я бажав цього і смертельно боявся.

Була чудова ніч з зірками на небі та круглолицим місяцем, що так, як і в нашому краю, приманював закоханих. Тільки, замість соловейка, співали «макенбердс» і, замість наших лип, пахли ліяни.

В залі грала музика, але я не хотів танцювати. Між тими, що танцювали, не було леді Алкуї. Мене, як люнатика, тягнуло в парк, я був певний, що там її стріну. Бажав її цілим своїм єством.

Я зовсім не здивувався, коли її побачив. Одягнена в чорну балеву сукню з глибоким вирізом і червоною рожею на грудях, була така принадна, що напевно ніхто б не міг їй опертися. Вона сіла біля мене і, простягнувши руки, сказала:

– Любий, я так довго тебе ждала!

Я пригорнув її і цілував уста, впивався її красою, був наче п'яний.

– Втікаймо, втікаймо геть звідсіля! – в її голосі було більше наказу, ніж прохання.

– Куди? – я спитав.

– Геть, туди далеко, кудись, хоч би і до пекла, щоб тільки якнайдалі від «нього». Ах!.. Як я його ненавиджу!

– Чоловіка? – спитав я.

– Ні, того другого, мого любовника.

– То кинь його, скажи, щоб відчепився! – порадив я.

– Ти нічого не розумієш… Він мене переслідує на кожному кроці, не дає спокою… Я мушу його слухати… Але так довше не може бути! Мій любий, коханий, рятуй мене від нього!.. Втечемо ген далеко, будемо щасливі… Що ж мені робити?.. Я чув, що не опруся цій жінці, яка так дуже розпалила мої почуття. Вона справді кудись мене тягнула. Зачарований нею, ішов я все далі в глибину лісу. Ліяни духмяно пахли, вони мене ще більше одурманювали.

– Куди ти мене ведеш, люба? – спитав я.

– Ще тільки перейти оцей потічок, а опісля горбочок. Не бійсь, любий, коли кохаєш! Поможеш мені втекти від коханця.

В моїй уяві виринула постать якогось невідомого коханця, злочинця, що переслідує мою чудову леді, і я ішов далі за нею.

В цю хвилину я пригадав свою дівчину. Вона мені вірить, а я втікаю кудись з незнайомою жінкою, може й авантурницею, бо ця втеча від любовника вже виглядала на авантуру. А що, як цей любовник мене дожене?.. Він, мабуть, бандит, бо на підставі того, що сказала леді Алкуї, не виглядав на солідну людину. Ні, в мене не було стільки лицарства, щоб для неї повиснути на гілляці!

– Дорога леді, далі не піду ні кроку! – сказав я рішуче.

– Бо ти боягуз! – відповіла сердито, а далі почала просити ласкою. – Сказав, що кохаєш! Коли кохаєш, чому цього не можеш зробити?.. Втікаймо якнайскоріше, втікаймо, він прийде зараз!..

Вона пекла мене поцілунками. Але я мав ще стільки сильної волі, щоб вирватися з її обіймів. Залишивши її в лісі, втікав додому.

Я мусів мати дуже наляканий вигляд, бо, побачивши мене, білява дівчина шепнула:

– Вам щось злого трапилося?.. Будьте обережні!

І зникла між танцюючими парами.

* * *

Тієї ночі, коли гості роз'їхалися, і в домі панувала, як завжди, тиша, я довго не міг заснути. Вперше подумав, що я попав у підозріле товариство, і леді Алкуї готувала мені якусь засідку, коли казала з нею втікати. Вона напевно звичайна авантурниця на послугах бандитів. Тому вирішив дізнатися про неї трохи більше від дідуся. З цією думкою пішов до парку, знаючи, що там стріну Вільяма О'Гара.

Він справді ішов, підпираючись паличкою. Привітався, як звичайно, ввічливо, з тою ж лагідною усмішкою.

– Признайсь, чи дуже вона тебе приманювала?

– Приманювала, ще й як приманювала! – відповів я щиро.

– Твоє щастя, що не дався зловити в її сільце! Я тебе кілька разів перестерігав перед тією… авантурницею… Звичайна авантурниця, чорт, не жінка! Вона вже не одного обдурила своїми ласками та поцілунками… Молодець, що не дався зловити! Вже ніколи не втягне тебе в цю авантуру.

– Я бажав би трохи більше дізнатися про неї…

– Леді Алкуї, як я тобі сказав, звичайна авантурниця. Вона має на совісті смерть чоловіка, якого за допомогою любовника отруїла.

Тепер я вже був близько правди. Любовник був її змовником, про все знав, і тому вона втечею зі мною бажала його позбутися.

– Вона справді принадлива, і ніхто не може їй опертися, – говорив О'Гара, – але залиши її в спокою, не думай про неї!

Ми сиділи мовчки, а дідусь паличкою накреслював на піску якісь пляни. За деякий час на доріжці, посипаній піском, з'явилася мапа покрита прямими лініями, що в багатьох місцях перехрещувалися.

– Бачиш, сину, так невдовзі буде виглядати ціла ця околиця. Ось тут «тернпайк», у цьому місці «гайвей», це велике коло – місто, а там фабрики, – пояснював дід.

Я був захоплений пляном діда, а Вільям, вертаючись до першої розмови, говорив:

– А все ж тобі не слід заводити романс з леді Алкуї… У тебе напевно є дівчина…

В цих словах було стільки щирости, що я розказав про свою дівчину і про те, що бажав би з нею одружитись, але в теперішніх моїх матеріяльних обставинах це неможливо.

– А чому б тобі не одружитися? Поїдь до Нью-Йорку, маєш вже зароблених шістсот долярів, якраз учора минув у тебе місяць праці. Коли дівчина любить, вона і сюди приїде.

Я прийняв з подякою пораду, дістав одномісячну відпустку й поїхав.

* * *

На крилах злетів би до Нью-Йорку. Палка красуня, що недавно завоювала моє серце, здалась тепер зовсім чужою. Я був певний, що, коли вдруге її зустріну, то навіть не гляну на неї.

Оксана привітала мене сердечно, і я був щасливий. Вона вже працювала у фабриці і діставала на годину один доляр і двадцять центів. Радила залишитися і обіцювала виєднати мені працю в тій самій фабриці.

Але я про те й чути не хотів. Розказав, чого приїхав, і запитав, чи вона згодиться бути моєю дружиною й поїхати далеко.

– Дім Вільяма О'Гара далеко від міста, взагалі, глуха провінція. Не знаю, чи будуть тобі гості приємні…

Розказав я також про свого працедавця, симпатичного дідуся, і про працю в його домі.

Розказав про своїх приятелів, тільки не згадав принадливої леді Алкуї. Це було б не на місці і, здається, порядний чоловік ніколи цього не сказав би своїй жінці. А втім, це все було вже за мною, хоч я знав, що при зустрічі з Оксаною леді Алкуї виявить своє невдоволення.

* * *

Візник чекав на нас, коли ми висіли з автобуса. Оксана не могла вдосталь налюбуватись околицею. Захоплена, бажала їхати далі й далі. Вкінці на горбочку ми побачили колоніяльний дім Вільяма О'Гара.

Коли ми висіли з фаетона, назустріч нам не вийшов дідусь, і то було перше моє розчарування. Він повинен би вийти хоч назустріч моїй дружині. «Може хворий або помер?» – мигнули думки. Але про це візник не згадав.

Ми увійшли в дім. Я вперше відчув таку пустку, що аж лячно стало. Дивно, до цього часу я мав враження, наче б дім був заповнений людьми, хоч тоді, як і тепер, ніхто там не мешкав. На всіх меблях лежала груба верства давно не стираного пороху.

– Де твій дідусь, що про нього ти мені стільки розказував? – спитала Оксана.

Я пояснив, що він напевно поїхав до знайомих і вернеться разом з гістьми.

Але була пора по одномісячній відпустці починати урядувати. Кожної хвилини могли приїхати гості.

Вибачившись, залишив я Оксану і обіцяв скоро вернутися.

– Що, до чорта? І тут нікого нема! То все так, коли нема господаря!

Шукав, гукав на слуг по цілому домі. Нікого. Глухо відбивався голос, і ставало ще страшніше.

– Що ж! Як приїдуть гості, скажу, що не застав слуг, нехай вибачають! Замість вечері, подам тільки коктейль.

Увійшовши до кімнати, я побачив Оксану, вже вдягнену у вечірню сукню з блідо-рожевого тюлю. Вона була чудова! Де були мої очі, що я проміняв її за ту авантурницю?

Минали години, але ніхто не приїздив. Нетерпляче виглядав я гостей. Вони таки не приїхали…

– Ти сказав, що гості приїздять кожного дня, а їх як нема, так нема!

В голосі Оксани я відчув недовір'я. Вона мала право так думати. Я був наче брехун, обманець. Завіз дівчину кудись в незнане, розповів про добру посаду, про якогось багатого дідуся, а коли дівчина повірила і приїхала, переконалася, що все це фантазія.

Я виправдувався, як міг. Гості й дідусь хочуть нас залишити самих, тому не приїхали. Це, нарешті, переконало Оксану.

Ми довго сиділи того вечора в парку на лавці, де приманювала мене леді Алкуї. Про неї я не думав, був щасливий зі своєю дружиною. Щойно темна ніч пригадала нам, що пора й додому.

Нам було добре разом, і ми забули про гостей та дідуся, що чомусь не приїздили. Чудова околиця щораз більше захоплювала Оксану. Вона не жалкувала, що одружилася і поїхала так далеко. Ми ловили рибу в річці, ходили на полювання.

Так минуло багато днів, а ми, щасливі, їх не числили. Аж перші жовті листки сповістили близьку осінь.

Небо затягнулося темними хмарами, а дощ безупинно мрячив, примушував бути більше вдома. Я знову взявся до науки. Адже вічно нема нам тут чого робити! Не діждавшись Вільяма О'Гара, треба буде вкінці вертатися до Нью-Йорку.

Якось я вчився у бібліотеці, а Оксана нишпорила поміж книжками. Несподівано випав з книжки пожовклий старий папір, а його зміст нас запаморочив.

Був це тестамент старого Вільяма О'Гара, написаний в день його смерти. Це було в році тисяча вісімсот п'ятдесятому, значить, рівно сто літ тому…

В тестаменті було написано:

«Я, Вільям О'Гара, власник піль і лісів, передам на власність це все тому, хто виконуватиме обов'язки господаря дому впродовж тридцятьох днів і обслуговуватиме моїх померлих приятелів та кревних».

Далі був його підпис і нотаріяльна печатка. Здається, якби ми дізналися, що з'явилася людина з Марса, ми б менше здивувалися. Отже, не знаючи правди, я провів повних тридцять днів з померлими, а та леді Алкуї, білява дівчина, гості і дідусь були тінями живих людей. Мені стало моторошно на саму згадку, те саме було і з Оксаною, хоч вона їх і не бачила. Відчула мій страх.

Але мільйоновий маєток нас манив. Ми зараз вибралися до найближчого села, де власник «ланчонети»* дав нам інформацію, кудою йти до містечка. По довгих розшуках ми знайшли нотаря, якому я передав тестамент Вільяма О'Гара.

Копія тестаменту була в його архіві, і він по кількох запитах повірив мені, що я провів у старому домі О'Гара тридцять днів. Від нотаря я дізнався трохи більше про той дивний тестамент і старого дивака О'Гара. Умираючи й не бажаючи нікому записати свого майна, він покликав діда згаданого нотаря і передав йому дивний тестамент. Відтоді кожного року появлялося дивне оголошення в американських ґазетах.

– То це ти той відважний?.. О, чоловіче! Як ти з ними витримав?!

– Вони були дуже симпатичні, і я не можу на них нарікати. А втім, я не знав, з ким маю приємність бути знайомим.

– Це твоє щастя! Ти чужинець?

– Так.

– Тому дався зловити, не знаючи правди. Тут було чимало таких сміливців, і ніхто довше одної ночі не видержав. Утікав збожеволілий і в лісах пропадав… – нотар лукаво всміхнувся. – А признайся, ця леді Алкуї дуже тебе манила?.. Не було такого, хто б міг опертися цій опириці, диявольській жінці!..



Недискретне питання в присутності моєї жінки мене спантеличило. Я ніколи їй про леді Алкуї не згадував.

– Ви… про ту… авантурницю?.. О ні, вона не мала права навіть до мене приступити… Я й не глянув на неї…

Але я так зашарівся, що, здається, ні нотар, ні жінка мені не повірили. Проте, про леді Алкуї Оксана мене ніколи не питала.

_______


Діпістка – жінка з табору повоєнних біженців Ді-Пі у Німеччині.

«Ґрейгунд» – автобус, що рухається в далекий рейс.

Ланчонета – кафе.

Леґенда старого двору

Двір був дуже вже старий. Час вищербив його мармурові колони, а барокові фасади покрив мохом та плісенню. Колись довкола нього простягались поля і ліси, тепер виросли там малі домики невеликого міста.

Останньою власницею цього двору була старша вже панна графівна Христина. Товариські зв'язки, що ще лучили її з аристократичним світом, зовсім урвалися після смерти матері, й відтоді ніхто вже не цікавився ні графівною Христиною, ні її двором. Багаті світлиці припали порохом і стратили свій блиск, а Христині минула в них молодість, що не принесла їй нічого, крім споминів про свій рід.

Христина розуміла, що ніхто з її «сфери» не захоче одружитися з графівною, якій з цілого майна залишився тільки маловартісний двір.

Її називали дивачкою. Була холодна, недоступна, а самітність вирізьбила довкола її уст іронічно-погірдливу усмішку.

Христина любила свій старий двір, де минуле жило ще в сальоні французького ренесансу, в старих ґобеленах і в портретах її предків.

Вечорами, коли місяць кидав ясні смуги на стіни сальону, вона залюбки сідала у фотель і вдивлялась у портрет бабуні Ізабелли, немов хотіла з очей вичитати тайну її життя.

Христина тільки й знала з минулого бабуні, що та закохалася колись у якогось молодика й через нього стратила ціле майно.

Однак, горда дама в сніжно-білім криноліні дивилася на внучку холодними очима, а іронічно всміхнені уста залишили для себе тайну її кохання.

На етажерці біля портрету скляний годинник спинився на дванадцятій. Про цей годинник кружляла леґенда, що тільки раз на деякий час годинник опівночі оживає. Це діється тоді, коли в їхньому роді станеться нещастя, або хтось переживає трагедію нещасливого кохання. Тоді старий венеціянський годинник вибиває дванадцяту, а музика починає грати менуета. Пробуджена музикою у скляному годиннику фіґурка маркізи із її пажем танцює менуета.

Годинник цей дістала в дарунку з Венеції прабабуня Мар'яна від свого нареченого. Невдовзі мало відбутися їхнє весілля. Молодий виїхав на деякий час полагодити маєткові справи. Одного дня годинник без жодної причини спинився. Покликали майстрів, але ніхто не міг його направити. Зближався вже день весілля, молодий не приїжджав. Все більше хвилювалася Мар'яна… Вже тільки три дні осталося до весілля… День перед весіллям несподівано прийшла відомість про її нареченого. Він згинув у двобої. Тоді годинник видзвонив дванадцяту, а під звуки музики фіґурка маркізи з пажем почала танцювати менуета.

Останній раз годинник грав менуета – так розказувала двірська челядь – в ту трагічну ніч, коли, дізнавшись про зраду свого любовника, графиня Ізабелла відобрала собі життя.

Очевидно, графівна в леґенду не вірила, а слово «любов» було їй зовсім незнане.

Тільки деколи, тоді, як у саду цвів жасмин, а здалека доходила тужлива мелодія, щось бунтувалось у ній. У таку ніч вона, сп'яніла від пахощів жасмину й музики, мріяла про кохання. Це сусід Мирон грав на скрипку та непокоїв її серце.

Але вранці вона, вже зовсім зрівноважена, на привітання Мирона відповідала холодним «добрий день», розуміючи, що було б безцільно кохати на десять літ молодшого хлопця – звичайного скрипаля.

Графівні, якій життя нічого не дало, можна було хоч мріяти. Вона мріяла про чудову кринолінову сукню її бабуні й ще про когось, зовсім їй незнайомого, когось такого, що його очі нагадували б очі скрипаля Мирона.



* * *

Здається, в житті графівни ніколи б нічого й не змінилось, якби не химерний жарт долі. Цим жартом долі був лист із Америки від сестри мами, а її тітки, пані Александри.

Христина знала, що в Америці живе її тітка й що покійна мати довший час сподівалась на допомогу сестри, щоб відкупити продане бабунею майно. Однак, листи сестри були такі, що розвіяли всю надію.

Несподіваний лист і залучені в англійській мові документи, Христину чимало здивували.

З цікавістю читала:

«Дорога Христино! Коли цей лист читатимеш, мене вже між живими не буде, тому перед смертю хочу відплатитися за кривду, що колись заподіяла вам.



Було це по смерті нашої мами, а твоєї бабуні. Ціле наше майно зруйнував чоловік, що йому повірила твоя бабуня, закохана в нім. Побачивши безвихідність свого положення, вона відобрала собі життя.

Тоді я, молода, енергійна дівчина порадила твоїй матері, щоб те, що ще лишилося з майна, продати і в Америці шукати щастя. Доробившись, постановили ми відкупити майно.

По приїзді до Америки я купила кількасот акрів безвартісної землі. Несподіване щастя само почало мені йти в руки. Містечко недалеко моєї посілости поширилося, і за кілька літ я продала недавно ще безвартісну землю за великі гроші. Здається, усі пекельні сили хотіли мене зробити багатою, бо акції, закуплені мною, потрійно зросли в ціні, і моє майно зросло до суми мільйона долярів.

Я могла тоді відкупити наш маєток, поселитися в краю, але якесь дивне скупарство опутало мене. Я жадібно обчислювала проценти й тішилась неймовірно великою сумою мого майна.

На листи від сестри відписувала, що наші гроші пропали, і що я живу в крайній нужді. А коли сестра, умираючи, написала до мене й просила, щоб тобою заопікуватись, я в першій хвилині хотіла це зробити, але потім жадоба грошей перемогла.

Розумію кривду, заподіяну вам, і прошу, коли можеш, прости. Гроші, що ніколи не дали мені щастя, передаю тобі й бажаю, щоб хоч тебе вони зробили щасливою. Використовуй кожну хвилину життя, воно коротке, але гарне.

Твоя тітка Александра».

* * *

Мільйоновий спадок не так утішив Христину, як засмутив. Вона зрозуміла, що за гроші зможе мати, що тільки захоче; знала, що стане сенсацією, очі всіх будуть звернені на колись бідну графівну, і женихів буде у неї доволі.

Розум помалу переборював, і вкінці Христина переконалася, що багатство не є лихом. Справді було так, як Христина в першій хвилині подумала. Елєґантна, із смаком одягнена панна та її мільйоновий спадок стали предметом розмов цілої околиці, а багаті женихи, що ще недавно не признавались до вбогої графівни, сьогодні були б щасливі, якби Христина згодилась їх вибрати. Графівна на всі залицяння відповідала глумливою посмішкою, а холодні очі заморожували палких кандидатів на її майно.

Отак, відтоді думки про Мирона були щораз сміливіші… «як би він її кохав… вона б поїхала з ним у світ… Мирон покінчив би музичні студії… став би славним скрипалем…»

Мрії про кохання розвіювались із світанком дня, а Миронові й на думку не спадало, що багата графівна могла б кого кохати.

Несподівано Христина виїхала з краю. Багатій графівні забажалось побачити світ. У першу подорож вибралась до Парижу – «міста мистецтва й елєґанції», як її мати називала Париж.

Минуло кілька насичених щастям місяців. За цей час спізнала мистецький і аристократичний світ Парижу. Як тільки забажала, люксусовий літак переносив графівну до сніжних шпилів Швайцарії, блакитних побереж Італії, або тропічних країн Африки. Життя ставало щораз кращим, і Христина переконалася, що пораду тітки «використати життя» вона зуміє здійснити.

Аж одного ранку (це було тоді, коли осінь золотила алеї паризького бульонського ліску) графівна відчула гнітучу пустку. Вона затужила за своїм старим двориком і за спадаючими з дерев у саду листками. Цього ж дня покинула Париж.

Вдома стрінула її пустка, що йде в слід за самітною людиною. Непровітрені кімнати видавали сопух плісні і стухлизни, а осінній дощ монотонно стукав до вікон, додаючи ще більше нудьги і суму.

Здавалось їй, що Мирон грає… Відчинила вікно, і наслухувала… На дворі було тихо, тільки вітер, зриваючи з дерев останні листки, грав свою осінню симфонію.

Засвітила лямпу й бездумно переглядала кореспонденцію. Було чимало реклям, прохань на датки та добродійні цілі… любовний лист від якогось незнайомого.

Раптом звернула увагу на запрошення на баль, якраз із датою цього дня. Сподіючись, що там стріне його, Христина рішила піти на баль.

Христина вийняла сніжно-білу, з венеціянської коронки бальову сукню, модель найелєґантішого паризького маґазину, і надягнула її.

Подивилась на портрет бабуні і вдоволено всміхнулась. Її мрії здійснились, вона мала таку саму кринолінову сукню. Але що ще більше здивувало графівну, так це надзвичайна подібність обличчя.

Цікаво приглядалась до себе в дзеркалі й бачила такі самі великі, холодні очі, той самий дивний усміх, те саме у відтіні золота волосся. Перший раз оцінила свою красу, що її досі не добачала. Була горда, певна себе.

* * *

На балю в танцях вона побачила струнку, мужеську постать Мирона. Він приступив до неї і попросив до танцю. Перший раз почула його ніжний дотик руки. Танцюючи, вона кокетливо подивилась на нього. Париж, крім елєґанції й товариської сміливости, навчив її ніжної кокетерії, притаманної парижанці.

По забаві запитав:

– Графівно, чи дозволите відпровадити вас додому?

– З найбільшою приємністю, пане Мироне. Ми близькі сусіди. – Мирон подав плащ і поміг вдягтись. – Дякую, дуже дякую, – відповіла.

Ішли дорогою. Було холодно, непривітно.

– Дозволите взяти вас під руку?

Почуття кохання віджило. Нагадались вечори, музика, і мрії про нього, що гасли, коли наставав день.

Зупинились коло дому.

Христина подала руку на прощання.

– Графівно, дякую за цей чудовий вечір. Ніколи не забуду його.

– Справді? В такому разі я вам, пане Мироне, вже нічого не винна.

– Графівно Христино, що ви мені винні? – запитав Мирон, не розуміючи, в чім річ.

– Це реванж за вашу гру на скрипку… Я часто слухала її… ви чудово граєте. Любите музику?

– Так. Дуже. Найбільше люблю шляхетність тонів скрипки.

– Гратиму, все думаючи про вас…



* * *

Відтоді почалося їхнє знайомство. Спочатку стрівались так, наче б ненароком. Довідавшись, що Христина грає на фортепіяні, запитав, чи могла б йому акомпаніювати. Вона радо погодилася.



* * *

Мирон грав цього вечора третю симфонію Бетовена.

Скінчивши грати, поставив скрипку на фортепіян. Був дуже зворушений. По хвилині сказав:

– Графівно Христино! Простіть, коли осмілюсь сказати, що дивний маєстат відчувається в кожному вашому русі, у погляді великих холодних очей, у вашій дещо іронічній усмішці… Може, вам дивно, що це говорю я, але я… очарований вами, графівно!

– Не говоріть мені «графівно», а звичайно «панно Христино»…

– Панно Христино! Горда, чудова Христино! – сказав Мирон, цілуючи її руку.

Христина тремтіла. Ще досі ніхто не сказав їй стільки ніжних слів.

Й коли в перший раз обняв її і довгим поцілунком накрив її уста, Христина легко звільнилась і сказала:

– Ні-ні, це не може бути! Між нами десять літ різниці! Мені тридцять два роки…

– Христино, це старосвітські пересуди!

Христина більше не боронилась. Вона поклала руки на його шию і відповіла таким самим довгим поцілунком.

* * *

Мирон на кілька днів виїхав із міста. Скільки вона передумала за цей час! Вони ще того вечора довго говорили про своє спільне життя. Мирон талановитий скрипаль. Повінчаються. Виїдуть у світ. Він покінчить музичні студії, буде славним скрипалем. Їхнє майбутнє життя мало б бути подібне до казкового кінового фільму.

Був осінній вечір. Пішла в сад і в альтанці мріяла про нього. Тихо-тихо було довкола. Вітер, що вчора гуляв, заховався між листками, не маючи вже сили струсити їх на землю.

З вулиці доходили підпиті голоси. Вони ставали щораз голоснішими, і Христина пізнала поміж ними голос Мирона. Хтось із товариства затягнув фальшиво пісню.

Христина почула розмову п'яних.

– Золоту рибку вдалось тобі зловити!

– А скажи, дуже ти її любиш?

– То вже моя річ. Важне діло, що допоможе стати славним скрипалем… подумайте тільки… Італія, Франція… а там багатство, слава! За це варто й покохати. Ха-ха!

Христина довше не могла слухати. Долонями затулила вуха й прожогом вбігла додому. Напівбожевільна впала на фотель.

Крізь тяжкі шовкові заслони заглянув місяць, і ясний промінь освітив портрет графині Ізабелли.

– Бабуню! Люба бабуню!

Великі, холодні очі графині Ізабелли здивовано дивилися на внучку.

А на етажерці біля портрету старий годинник видзвонив дванадцяту, і музика почала грати менуета. У скляному годинник порушилась фіґурка маркізи й молодого пажа. Паж підійшов до маркізи й попросив до менуету. Танцювали повільно, граціозно. Менует скінчився, і годинник зупинився. Маркіза знова завмерла, а біля неї її паж.

Христина цього не бачила й не чула.

Ранок застав її зовсім зрівноваженою, тільки довкола уст зарисувалась ще гостріше іронічна усмішка, а погляд очей був ще холодніший. Почала пакувати свої речі.

На столі лежав лист до Мирона:

«Шановний Пане Мироне!

Прошу вибачити мені, може, надто довгий жарт. Поцілунки й слова кохання були хвилевою примхою багатої графині. Графиня Христина ніколи б не одружилась із людиною без родової традиції.

Бажаю вам усього кращого – графиня Христина».

Першим міжнароднім потягом графівна виїхала в світ. До краю більш ніколи не вернулась.


1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка