Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка18/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   26

Гін – потяг.

Жах

– Після скінчення православної духовної семинарії в Кам'янці на Поділлі, я мав змогу записатися на Богословську Академію в Петербурзі, - розпочав Іван Лукич свою оповідь. – Раз, що семинаристи взагалі були першими кандидатами до всіх високих шкіл, по-друге, я належав до категорії відзначених при вступному іспиті. Одначе після смерти мого панотця я зрезиґнував з обняття спорожненої парохії і мусів заробляти собі на хліб.

На утримання мав я стару матір та брата. З тим останнім було чимало клопотів. Дев'ять-десять відсотків моєї скромної пенсії відпливало на покриття його видатків. Причислившись до кружка так званої «золотої молоді», мій брат жив понад стан. Елегантний студентський уніформ та по-офіцерськи скроєну шинелю я міг йому простити. Але він завжди сидів у льохах Царського Театру побіч міністрів. Це викликало несмак. Він був схожий на шевця, що в шовковому халаті латав жебрацькі шлапаки. Я вчителював тоді в земській народній школі. Там же таки й мешкав. З опалом та всіма примітивними вигодами не було в порядку. Найгірше все таки було те, що будинок був на кінці глухого села, а навколо непривітно шумів сосновий ліс. Тому, що я був містиком та пересякнув до крови і костей гоголівською літературою, довгі осінні вечори навівали на мене кошмарні чортівські образи, а мозок ніяк не міг приборкати нетверезої уяви.

Мій сусід, сторож Фадей Охримович Кучер, який ще й досі пишається мідяною пряжкою з двоголовим орлом на знищеному паску на животику, якого напас у кухні підчас японської війни в 1905 р., був моїм частим і одиноким гостем. Одного вечора, зачадивши махорки в папері з «Почаївського Листка», він оповідав таємничо:

– Понімаєте, «господін учітіль», ця школа багато знає! От якби вона вміла оповідати, то сказала б таке, що аж гей! Тут, понімаєте, жив попередній «учітіль», а з ним його мати, Пеляґія Февдозіївна. Одної ночі, погравши з ними в карти, я, значиться, (чи то мені першина забавляти благородних людей!) пішов собі до своєї старої. Я, може чули, недавно взяв тай оженився здуру. Жінка молода й гарна. Обіймеш, як золото гребеш, а наобіймався, як жаба мулу набрався… Але то річ людська, сказано. А перша моя повіялася з якимсь псаломщиком з бувших ченчиків.

Пеляґія Февдозіївна, значиться, осінилася хресним знаменням, як полагається – лягла спати на похідному ліжку, що я привіз із японської війни. А Василь Петрович просто собі ліг спочивати. Звісно – зморений. Тай перехрестити лоба тепер не водиться в учених людей (вибачте старому за слово). А вночі, понімаєте, входить… Під вікнами ялівець шумить, то й не почуєш скрипу дверей. Незнайомий панич, одягнений – куди твоє діло – підходить до похідного ліжка. А Пеляґія Февдозіївна, знай, дивиться на нього, якби ось я на вас, й ані чичиркне! Що то далі буде! А він крутиться коло ліжка, а підійти – ані руш! «Маєш ти, – каже до неї, - щастя, що перехрестилася». А сам валить просто до Василя Петровича і давай душити. Моя Маланя почула крик і сіпає мене за геску: «Фадей! Уставаймо! У панів лемент». Я, понімаєте, зразу схватився, шинель на себе (чоловік на війні був зо всякою тривогою за пан брат) і гайда в школу! А вони обоє, понімаєте, чуть тепленькі.

– І як скінчилося?

– Посвятили школу, відслужили молебень по ньому і святеє діло. Від тої пори ані кроком.

– По кому молебень? По Василю Петровичу?

– Ні! Ви не знаєте? Але то правда, що ви не тутешні. Василь Петрович якось вичухалися після тої тарапати. А то після панича Загорецького (Вічная йому память!). Вони також були батюшків син, як от ви. Духовного знання, значиться. Але прибандюрилося їм, от як то паничеві – не казав би, йти й просвіщати народ. Дали йому мою школу, й ми разом якось давали раду необтесаній шушварні. Що ж… вони без практики. Прийде тоді хлопчисько у чоботях та ще й з холявами у дьогті, а панич вже й збіліють. Делікатні були собі. З корінних попів. Давніх. Одного вечора «моя» вигладила їм вихідного костюма, бо генерал Значко-Яворський покликав їх до «покоїв» на прошений баль. Другого дня рано я знайшов панича ось на тій софі неживого. Як прийшов у чорному парадному костюмі, так, видно, й застрілився. Була чутка, що того вечора один гвардійський офіцер засватав генералову дочку. А вони обоє з паничем сильно любилися собі. Кажуть, що вона колись закралася до тої кімнати й о дванадцятій вночі дивилася у два люстра. Хотіла паничевого, значить, духа побачити. А побачила щось таке, що зомліла, а як потім отямилася, то мала лице таке перекривлене, що страшно на нею було дивитися. Так вона, спотворена, і зосталася, а до того ще й мову їй відобрало. Ото він, той Загорецький, і страшив по ночах, і душити пробував Василя Петровича з його матір'ю.

Одного вечора я читав «чорну магію», із її листків вишкірювалися несамовиті маски з полум'яними ротами, дерева з горіючими луками, з яких гадюки висолоплювали язики. Треба вам знати, що котрийсь із моїх попередників залишив у шафі багату книгозбірню таємничого змісту. Залишилися тут оракули, хіромантії, телєпатії, окультизм та багато иньшого. Згаданого вечора, коли, мабуть, Фадей Охримович давно спав під боком молодої Малані, переді мною ще довго блимала парафінова свічка. Ввижалися мені викликані духи, рухомі тарелі, та кружляючі столи. На мені здротеніло волосся, і я хотів чим скорше згасити свічку, лягти у ліжко і накритися з головою ковдрою. Але просто боявся рухатися. Мені здавалося, що тільки неопанованим рухом виявлю страх, неминуче щось станеться. Я наче закостенів. Таке напруження не могло довго тривати. Навколо все немов завмерло, на моє нещастя ліс не шумів, а на хуторі не загавкав ні один собака. Раптом стіл переді мною підскочив, навколо затанцювали крісла… Мною заволодів такий жах, що світ видався киплячою смолою, над якою бушують вогняні чорти, а я сам зовсім безпомічний. Що далі сталося – не знаю. Коли опам'ятався, у кімнаті було темно. Не знаю, де я лежав. Мабуть, під столом. У вікно хтось сильно гримав, аж меблі дрижали. Через кімнату послалася довга тінь… Значить він… Загорецький…

– Іван Лукич! – чую за вікном Фадеїв голос. – Іван Лукич, спите? Тільки що землетрус був… Підлога там у вас ціла?!

Можете сміятися, панове. Але відтоді я пояснюю кожний начебто надприродній випадок у спосіб реальний. Проте та хвилина жаху поклала на мені сильний відбиток. Я скорше наложив би на себе руку, як допустимо, переночував би на цвинтарі чи в старій обезлюдненій хаті.

Ми тільки тепер уважно приглянулися Іванові Лукичеві. Він був жовтий, як віск, а руки йому трусилися.



Ростислав Єндик


Народився 1906 р. в с. Залуче на Коломийщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-их роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропольоґії: «Антропольоґічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографій про Адольфа Гітлера (1934), Дмитра Донцова (1955), збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін.

Після війни мешкав у Німеччині, помер у 1974 р. в Мюнхені.

Оповідання друкувалося у «Вістнику» (1935, № 5)

Забава в Ойкенгавзі


І

Під моїми вікнами розлігся свист. Старий студентський звичай виклику. Се Карло виграє на листку гимн, що незабаром має греміти на вулицях Єни. Скоро збігаю по сходах та відчиняю браму.

– На всіх германських богів! Замикай скоро буду, бо кожна хвилина дорога. Дивися.

Але я й без зазиву вп'ялив уже очі в небо. Се Цайс вирізує з овиду сліпучими рефлєкторами, неначе велетенськими ножами, шматки темного ґранату, вимірює на ньому поля, палить небо, розбиває його на тисячні кусні, кує, ломить, рве та розкидає в безконечність. Мільйон елєктричних свічок заганяє ніч у глухі завулки та благословить новий світанок. З фабричної вежі витягає світляний коркотяг пластами пожежу і, шпурляючи, розстелює її в повітрі та вимощує стежку від землі до зір. Сею стежкою котяться вовнисті хмаринки, перетинають її та родять кучеряві місяці, що граються зі світлом, як припняті вітром до димарів бальончики.

Ціла Єна вилягла на вулиці, але на них серед радощів тільки діти. Старі й молоді, бородаті та безвусі, великі й малі – всі злилися в танкову, пружисту масу, якої хребтом пливуть хрещаті корогви. Маса кипить, хвилює і б'є об стіни веж, об лицарські замки, вганяється у вгнуті вулички та розпихає розпухлі будівлі двацятьрядною лавою. Ритмічний стук чобіт, хвилястий гук людей, витручених з міщанської орбіти, товче каміння в порох, замітує вулиці, розхитує кам'яниці.

На вежі Цайса відчувають гомін мас. Напруга збірноти, що робить з міста чисте поле, вільний степ, – гуде тепер з вежі п'ятьма мільйонами свічок. Світло жене лапатими хвилями та запалює на горах багрові кострища. З тих кострищ спливає вділ червоними потоками димлива кров та іржавим перснем давить за горло місто. З півночі підноситься поволі смуток. Се смуток вождів народу, що непобіджені упали; батьків родин, що стратили у безвістях синів; молоді, що чахне в старечому безділлі.

Місто мовкне, німіє, стигне, кам'яніє на вид візій побитих братів. Сотні стягів в'януть на площі, тисячі віддихів завмирають у грудях, в очах світяться круглі перли сліз. Тільки смолоскипи палахкотять понуро, неначе на тризні суворих вікінгів. У повітрі обіймається жах зі смертю, а смерть опускає чорні крила, щоби задусити полум'я посеред казанів. Та смола кипить, горить і прискає своїм бронзовим м'ясом високо вгору та широко вбік. Збуджує радість? Веселість? Серце маскорситься, як осіннє листя, почування звиваються в твердий клубок, а вони самі карловатіють, прибиті видивом ґерманських заґ*.

Вже смерть? Нема надії? Без помсти? У купілі з своєї крови, не з крови ворогів?

Ні! Цайс дванадцять мільйонів елєктричних свічок запалює на вартових вежах, випрядає на світляних тканях веселку, і знову родить день і знову гине ніч. Сніг топиться на площі, ріки гір парують і зависають у небі на дузі семибарвної веселки, що всисається трубою, ґіґантичною трубою, в Єну. Зелена барва – се надія, жовта помаранча, що котиться у даль – се напруга, фіолєт – бурливий рух свідомих себе мас, пурпура, черлень – се помста, кров, яка напоїть землю, сп'янить її та випорпає з її надр ряди дзвінких когорт.

Може вже боєві когорти б'ють чітко по бруку вуличок? Ще ні. Се Молочна Дорога одягнулася в пурпур смолоскипів та пливе по місті, скрутившись, мов гад, підносячись угору, западаючись у пропасть, в'ючись із болю, щоби нарешті воскреснути у крику -

Угору стяг…

Палають вогнища на вулицях. По сім боці та по тім. Крізь них, крізь дим, крізь вогонь ідуть та йдуть понурі войовники вчорашнього та завтрішнього дня. Ідуть, неначе крізь чистилище і виходять на поле, усміхнене білою елєктрикою. Ідуть ряди, гремлять ряди й купаються у крови, гартуються у вогні. Вогонь і кров, життя та воля або смерть уже палахкотять у їхніх грудях, на те, щоби ніколи не зітліти, щоби кресати невмирущі іскри, вкидаючи до серць гремучий крик-приказ іти тернистими стежками, блукати кремінистими шляхами до цілі.

Ти чуєш крик?

Sieg heil!

Дрожить веселка, будиться ліс, говорять гори у відгомоні, в стократнім, барвнім відгомоні -

Heil!


Sieg heil!

Sieg heil!

Sieg heil!

II

– Чому остовпів? Чому дивишся на небо? – збудив мене спокійний голос Рамакаршні, оливкового індуса.

– Шукаю відповіди на питання століття.

– Ха, ха! Тепер, серед потоків світла та спазматичних вигуків промовців? Яка ж то шкода, що ви, европейці, не знаєте навіть абетки духа. Плекання душі, студії святих письм, мовчанки, містичної задуми.

– Ти не чуєш, як дрожить у сьому світлі обнажена душа мас? Ти не розумієш символіки вогню, народин зриву?

– Орґії цивілізації, що вигрібає собі гріб власними руками. Хора Европа, що пливає по поверхні духа.

– Поверхні духа? Плятон, Дайте, Гете, Шекспір?!..

– А їх сини кохаються у варварстві.

– Наша доба – схрещення шляхів. Кудою йти – покаже нам отся напруга мас, що бурлить та купається у вогні.

– Я не годен вжитися в нервове життя Европи, – промовив Рамакаршня. – Ви всі божевільні. Учіться від нас, прийміть кількатисячлітній досвід.

– Для нас, мужів Европи, рятунок в стукоті чобіт, у вогнях на горах.

– Але ж бо се зовнішнє і ще раз зовнішнє! Чи ви не навчитеся схоплювати суть?

– Знайшли місце для витертих балачок, – почувся за нами іронічний голос.

– Гедвіґа! – миттю обернулися ми обидвоє.

– Не люблю наших розмов, що не доводять ні до чого. Ви обидва затоплені у вирозумованих абстрактах; один в містичнім голосі крови, другий – у гармонії людини та природи.

Голос Гедвіґи покотився круглими колісцятками, як дим з цигарки. Повний, сочистий, м'який, здавалося, злапаєш його в повітрі, як простягнеш руку. Він видавався тремтінням струн цитри, збудженої витонченими пальцями нервового мистця.

– Позволиш, Гедвіґо, ще один доказ, відомий і тобі. Він все ж таки мусить засвідчити, що ми, індуси, маємо і викликуємо сили, які кожного европейця впроваджують в здивування.

– Здивування? В здивування може мене впровадити кожне явище, та як пізнаю його причини, то назву заклинача дурисвітом.

– Геній Індії – дурисвітство? – голос Рамакаршні задрижав легенько.

– Геній Індії? Я його знаю. Знаю кілька індуських етичних засад не високої вартости.

– Колись побачиш!

– Радше – ні.

– Чи ж сему не буде кінця? – тупнула ногою Гедвіґа.

– Дитино! Твоє волосся замикає мені завжди уста, хоч би з них мав литися потоп, щоби затопити світ Рамакаршні.

Хто ж з радістю не дивився на вродливу Гедвіґу, дитину Райнлянду, гідну бути дочкою нордійської Брунґільди або сестрою солодкої Льореляй? Високі, міцні ноги, виточені сіллю моря та вітром Прусії; очі – дві сині краплі води з дна Рену, підмальовані відбитою блакиттю неба; волосся – золотистий бурштин, що шепотом розказує давні таємниці морських пригод.

При моїх словах Гедвіґа цупко насунула шапку аж на вуха.

– Гедвіґо, пусти за вітром своє волосся, хай бавиться ним.

– Але се була б безсоромність, – прошепотів Рамакаршня.

– Ти знову заздрісний? – докірливо глянула.

– Ні, що там заздрість? Я належу до роду визволених, – з укритою гордістю промовив індус, з тією мовчазною гордістю, з якою браміни поглипують на Шудру, вдоволені, що до неї не належать. Мовчазна, але велемовна гордість, може, навіть велична у своїй повноті. Але очі Рамакаршні горіли не тільки гордістю. Вії серпами жали нетерплячку, що хотіла вибухнути, а уста мусіли обвивати її в усмішку. Очі сходу – м'якість оливки та чорнота жорстокости. Чого більше в них є? Усмішка сходу – маска палючого полудня, плекана століттями. Яка пристрасть не ховається в її кутиках?

Слова Гедвіґи викликали ніяковість. Я почав шукати за рештою товариства. Люди топилися на вулицях, як весняний сніг і врешті загранична кольонія знайшла себе, змішану з німецькими студентами, докторами та доцентами.

Доктор докторів Шульце, оперезаний двома дипльомами, незважаючи на свій молодий вік, скоро зближався до нашого гуртка.

– Було і нема! Бредім у майбутність.

– На чай до Ойкенгавзу?

– Авжеж! Пані Ойкен вже певно чекає. Мені самому лоскоче п'яти скочний фокс, а в раменах колишеться спомин Гедвіґи.

– Тільки спомин?

– Та мрія, що сьогодні буду з тобою танцювати.

– Ледве Евгенюкові приобіцяла три танці з ряду. Що ж зробиш, як саме сі три танці будуть скочні, а решта розлізлі? Сего ти не втнеш, а пані Ойкен не любить, як хто їй псує порядок.

Рамакаршня мовчав. Стягнув брови, що вони майже прикрили очі. Се не втікло з-під уваги Евгенюка.

– Галльо, Рамакаршня! Ви завжди шукаєте подібностей в людських культурах. Гляньте на таблички, прибиті на стіні: «Тут мешкав Й. В. Гете 1825 року». А там друга: «Тут мешкав Ф. Шіллєр від 1789-1793». А далі Лєссінґ, Бісмарк та иньші. Знаєте, як дивлюся на сі таблички, огортають мене побожні почування. Мені хочеться скидати перед ними капелюх. А в Індії? Там ви скидаєте капелюхи перед коровами, мавпами, биками. Культ в обох випадках є, та предмет дещо инакший – ні ваша заслуга, ні наша вина, чи так?..

Але Шульце не любив безпорядків і, наслідуючи голос вічевого промовця, скомандував:

– Позір! Дирекціон – Боцштрассе. Яким хто хоче кроком – марш!

– Чому саме кроком? – засміявся знову Евгенюк. – Рамакаршня, наприклад, може духом перелетіти крізь кам'яниці по прямій лінії.

Тими словами старався він зблизити себе до Гедвіґи, що з нею він постійно танцював. В сій постійності крився на дні легкий жаль до неї, бо була приятелькою Рамакаршні. Тому що він з княжого роду? Княжий рід у нашій добі серед надійної молоді невелике відзначення. Хто ж з неї не хоче зробитися основоположником нового, шляхетнішого роду? Евгенюк походив з Одеси, але вештався по всіх закутках Европи без сталого заняття, без означеної ціли. Щось атавістичного було в його поставі. Проглядав з неї, може, скит, може, сармат, а може, залишок отих русичів, що прибивали колись щити до мурів Царгороду. Років понад тридцять, велетенського росту. Прекрасна довга голова міцно спиралася на тугі м'язи шиї. Сталеві очі чаїли в кутиках тугу за вічною мандрівкою, щоби чутися вдома; на морі, певно, тужили за берегом, щоби станути твердо на ногах. Через ціле чоло пробігала груба, синя жила, в якій вичувалася кров, як вона піниться, б'є й гремить. Такий не міг любити замкненого й таємничого індуса, бо для нього все було отвертим і ясним. Не любив його ще й тому, що був йому незрозумілий, що мав за приятельку Гедвіґу, що пив з її очей воду в часі смутку, палив бурштин її волосся та пестив у хвилинах дозвілля.



III

Як ми ввійшли до Ойкенгавзу – вже пари крутилися по розлогім сальоні, кабінеті та бічних кімнатах, розсипані вмілою рукою господинь, щоби кожний бавився добре, пізнавав чужих і розбуджував у собі теплі почування до їх батьківщини. Евгенюк відразу потонув у розклекотілому вирі тіл, тонів і пристрастних бажань. Та Рамакаршня не спускав Гедвіґи з очей. Переслідував її.

– Рамакаршня, лиши свою приятельку в спокою, вона і так у певних руках, а ми обидвоє заграймо партію шахів. Шахи – половина дороги між нашими батьківщинами. В механічнім сованні фігур знайдемо спільну мову.

Рамакаршня невдоволено підвівся з фотеля.

– Слухай, – відізвався до мене, – ти так багато говориш про різність, а ніколи ясно не хочеш її показати. Я також признаю різність, але ся різність не є, як у тебе, патальоґічного забарвлення. Вона – плинна змінність людського роду, вона – багатство його.

– Нехай. Одно питання: ти розумієш нашу музику?

– Ні.

– Ти розумієш полум'яний вибух сьогоднішнього вечора?



– Ні.

– А я тебе також не розумію. Ми инакше наставлені до світа. Се й є та основна ріжниця між нами. Ми, европейці, перебуваємо у внутрішнім злитті чину з душею, бо діло – найкраща частина нас самих; ви, індуси, – цілі затоплені в собі. Для нас світ – вічний рух, радісний ритмічний танець, для вас – тягар, смуток, проклін. Ви найрадше перетяли би його стяжку в бігу. Тому для мене сьогоднішній вечір – танець молодого Фауста, для тебе – божевілля Сансари.

Рамакаршня не дуже слухав мене.

– Найгірше, що ти не розумієш своєї приятельки, з якою блукаєш уже довгий час по університетах.

– О, се вже ні! Я розумію її, надто добре розумію, хоч і помилився в оцінці.

– Можна помилитися в дрібничках, не засадничо.

Чорні очі Рамакаршні глибоко запалися та ледве тліли в очодолах. Тільки по обличчі пробігла погірдлива посмішка та скотилася у зморшки обличчя.

– Так може помилитися кожний, без огляду на расу, підсоння та стан. Кожний, хто шукає жіночої приязні, бо зрада є тінню, що за нею тягнеться незримим совгом.

– Ще сего треба було, – щиро здивувався я. – Та ж Гедвіґа тобі віддана цілою душею. Се знаю з її власних уст.

– Читай!


– Слухай, се не твій лист, а в нас звичай…

– Читай, – з люттю кинувся Рамакаршня. – Побачиш не свою, видуману кров, але кров, людську кров, до огиди людську. Читай!

Я з неохотою взяв листа до рук:

Гедвіґо,

потопаю у світі ідей. Але слова – тверді, думки – холодні й я сею твердістю й холодністю – розторощений в дріб'язки. Щойно вечером вертаю до своєї кімнати та мовчки зближуюся до вікна. На дворі дивний настрій минулої зими, завтрішньої весни, вмерлого літа, дивної осени. В повітрі пливуть усі стоплені пори і пахнуть відлигою, а Єна іскриться світлами на темному кожусі ночі, потовченими і розсіяними самоцвітами. Нема нічого в моїй перетомленій уяві, звідкіля ж ти виринаєш нараз у ній? З дивним почуттям розгортаю твій образ. Може, навіть без почуття, мертво, без нитки теплоти між тобою й мною.

Заздрощу нещасливо закоханим, бо можуть клясти й молитися, богохулити і падати хрестом перед своїм коханням. Заздрощу твоїм коханкам, бо могли або можуть тішитися твоїм коханням. Заздрощу приятелям, бо можуть прийти та п'яніти від запаху твойого волосся. Стою сам. Нещасливо закоханий? Твій коханок? Твій приятель? Я ж ледве твій байдужній знайомий.

Стоїш перед моїми очима, як дар природи. Та ми не дякуємо сонцю, що воно світить, повітрю, що дає силу, воді, що вливає свіжість. Тому й я не кланяюся тобі, мов ідолові, як стоїш перед моїми очима на фоні чорного неба та потовчених жемчугів Єни. Я собі розказую казку про дівчину, що жила в цьому розваленому замку, який кидав тінь на моє вікно.

За хвилину тінь простягнеться на вулиці, казка скінчиться, і я западу в тупий сон, повний вампірів.

Тільки не тебе.

Чому ти мені ніколи не снишся?

Евгенюк.

Я мовчки віддав листа, але не мав відваги говорити про духовий і фізичний мезаліянс двох незрозумілих собі світів. Тому знову вернув до шахів. Але Рамакаршня сам пробурмотів, неначе від нехотя, а може, тільки голосно подумав:

– Вона – вдова.

Я скривився, на згадку прийшло, що в Індії часто вдовами стають юнки. Щось несамовите почало ссати моє серце. Може, тому, що так сильно переживаю навіть викликані силою уяви образи? Може, прочуття? А може, думки Рамакаршні передалися моїй свідомості, стали моїми думками?

– Дивися, як вона безсоромно танцює з тим Евгенюком! Як вуличниця, як продажня дівка, що віддається на очах усіх.

– Успокійся, бо граєш нервово і дістанеш мата. Шах!

– Вона – вдова, во-на – вдо-ва, – шепотів Рамакаршня, й недбалою рукою перевернув фігурки.

Гра скінчилася, та я не хотів лишати самого індуса в нервовій розтерзаності. Казав, що се лист байдужнього знайомого; що Гедвіґа не відповідає за написані до неї листи, тільки за свої власні; що у нас у відношенні до жінок не завжди спалахує кохання, нераз тільки подив і туга, як залишок давньої лицарськости. Але Рамакаршня мовчав, а мої думки спливали по ньому, як олива на воді. Тому перекинув я свій зір на салю. Дівчата розносили між присутніх тіста, чай, каву, папіроси.

– Пачку папіросів?

– Хоч би дві. Треба в димі сховатися перед европейським безглуздям.

– Щасливої дороги в подорожі до батьківщини, – промовив я. – Але чи не вважаєш, що для забиття часу не завадить розмова? Як у поїзді. Розкажи щось про батьківщину.

Рамакаршня ледве чутним, безбарвним голосом почав оповідати:

– Наша релігія – звеличування долі; долі, як непереможної влади над буттям, над яким перелітає, нищить усе до дна та залишає за собою згарища і смерть, її не можна поконати, піддатися їй треба, падаючи під її колісниці в покорі, в самозапереченні. Такий є закон і ним спутані навіть зорі, що сходять, зрівнюються і в безмірності пропадають…

Сумовитий вальс, що п'янив пари, видавався мені в сій хвилині тією долею, яка спутує волю близьких собі людей та спалює танцюристів своїм всесильним ритмом.

Але Рамакаршня впровадив дисонанс:

– Сій Долі, - загремів він, – підлягає сам бог Шіва та його жінка Дурґа. Шіва – се місяць, Дурґа – се зоря, що гине, рятуючи свойого мужа від смерти і заздрости другої жінки сонця.

Чар пирхнув, і я відсунувся. Жорстока й незмінна доля показалася в безглуздій, ненависній, ворожій і чужій одежі. Рамакаршня сидів у покірливій задумі. Тільки його перстень горів зеленими вогнями жемчуга, скриваючи під собою отруту, і мені стало жаль Рамакаршні, жаль Гедвіґи, що нещасливо зв'язала себе з індусом. Тоді торкнув я його, та він того зовсім не зауважив.

– Овва, без одного Василя обійдеться весілля. – я покинув його і зблизився до Гедвіґи, що, розсміяна, сиділа в колі спільних приятелів.

– Гедвіґо, – без переконання промовив я, – піди до Рамакаршні та розвій його тугу.

– Він завжди такий, – невдоволеним голосом відізвалася. – Хорий сьогодні.

– Хорий з заздрости. Я ще раз подивився в сторону Рамакаршні, але заздрість почорнила його темним сутінком. Тільки жемчужний перстень горів, розприскуючи зелену отруту.

– Гедвіґо, я з тобою хочу говорити в преважній справі.

– Та ти нічого иньшого й не робиш, тільки по кутах говориш.

– Евгенюк, твої танці вже скінчилися, отже до побачення, – з тими словами взяв я Гедвіґу під руку та потягнув до сусідньої кімнати. Я був дійсно в клопоті, як маю їй сказати про свої темні переживання при грі.

– Вибачай, що завдаю дразливе питання. Отже, прямо: яке твоє відношення до індуса?

– Се має бути експеримент для твоїх спостережень?

– Ні, я з ним сьогодні багато говорив. Він має жаль до тебе.

– Давня історія, – сказала Гедвіґа. – Ми пізналися тому два роки в Гайдельберґу, в заграничній кольонії, як оце Ойкенгавз. Тоді мав він реферат про індуську фільозофію. Його очі так іскрилися. Я від них не могла відірватися. Бачила тільки їх. Врешті два велетенські ока відірвалися від його тіла, виповнили собою цілу салю та, гойдаючись, котилися до мене, мряками й чорною заслоною вкривали мені цілий світ. Реферат давно скінчився, а я далі бачила тільки великі, чорні очі, що гляділи на мене, лякали і притягали до себе чимсь давно знайомим. Так почалося наше знайомство. Моя душа, – говорив він, – відгомін Індії, далекий спомин, замандрований в Европу.

– Так, так, але се не те…

– Навпаки, се основа. Ми стали приятелями. Рамакаршня мандрує з університету до університету. Я за ним.

– Се мало б значити, що ти стала або станеш його дружиною?

– Так, колись…

– Подумай, Гедвіґо, – суворо промовив я. – Ти думала над подібностями, що лучать вас обох, але чи ти думала над ріжницями, тими засадничими ріжницями, що з непорозуміння роблять трагедію?

– Мене лучать погляди Рамакаршні на жінку, від якої жадає повного самозаперечення.

– Або рабства, – схопив я її думку. – Се й є та засаднича ріжниця, що вас ділить: тебе, Гедвіґу-войовницю, і його кольорову культуру. Кохання – се чистий гін, потяг до жінки, і – потяг до матері. Втеча від нестерпної туги за бажаним, за цілістю.

Гедвіґа засміялася.

– Отже, Рамакаршня мав би бути мені матір'ю?

– Ні, ти йому. Він тобі – братом і мрією, а сего я в ньому не бачу. Для нього ці поля порожні, для тебе – колись стануть святі.

– Я не аналізую. Нас ділить тільки виховання, я його перевиховаю.

– Не виховання, а кров, инакше розуміння життя.

– А таки побачиш, що на моє вийде! – зовсім по-жіночому, вічно жіночому, скороговіркою заговорила Гедвіґа. – Я мушу його переконати, що хоч перетанцюю кілька танців, то ані мені нічого не станеться, ані він нічого не стратить. І я переконаю його.

Гедвіґа вийшла, й я лишився сам у тьмяній кімнатці. На дверях станула нова пара. Се був якийсь німець з мексиканкою. Мексиканка встидливо спускала занавіси на очі.

За хвилину мексиканка зникла, я виходжу і блукаю по салі.

- Ґеорґ, як тобі подобається сеньоріта з Мексика?

Георг не слухав і втопився в танечному вирі. Такі належать до иньшої породи й не зв'язують себе нічим на життя й смерть, як Рамакаршня. От він сидить вже коло французки, сплівши з нею долоні. Сидить ся пара, задивлена в себе, не бачучи себе. Нараз розтинають мовчанку і розпущені мрії рожевим усміхом сорому. Відчувають, що були в юрбі і коло себе страшенно самітні й далекі, шукаючи в собі тих, що коло них їх нема.

Бреду через надпитий чай, тумани диму. Рамакаршня підходить до Гедвіґи:

– Ходім! – сухо кидає слово і ловить її за руку повище долоні.

Гедвіґа стоїть, нерішена, посеред салі. Боязко дивиться на Рамакаршню і з тугою по зібраному товаристві.

– Ходім! – глухо повторює ще раз індус і так сильно шарпнув Гедвіґу, що вона захиталася.

– Що з тобою, друже? – тепло, але з докором запитала.

– Ходім! – твердив далі Рамакаршня.

– Ще один танок. Я ж обіцяла…

– Що ж се ти переходиш з рук до рук, як …

– Я лишаюся, а ти – як собі хочеш, – перервала дальшу розмову, не хотячи слухати образи.

– Гедвіґо, ходи, бо пропадеш.

Але Гедвіґа належала до раси, що твердо ступає своїми ногами і не вертає зі стежки під жадними грозьбами. Потрясла головою, і золоті кучері розвинулися довкола шиї.

Евгенюк не витерпів:

– В нас жінок не береться, як невільниці з базару. Якщо ви кепсько чуєтеся в нашому товаристві, підіть подихати свіжим повітрям та подивитися на нову констеляцію звізд.

Проти себе станули, випростовані, два прекрасні представники своїх рас. Евгенюк, майже двометровий велет з тонким станом та широкими плечима і високими грудьми. Його сталеві очі кололи, як леза, а долішня щелепа до болю затискала зуби. Оливковий Рамакаршня був холодний, як гад. На мить блисло око, відчувши зневагу, але його прикрив м'який, як бавовна, голос:

– Ти сказав, о, пане!

Єхидну усмішку Рамакаршні стрінув я на дверях:

– Виходиш, як вдовець?

– Ні, як мертвець, вдовиця лишилася на салі.

Саля далі хвилювала піною розбурханого моря при скальних заломах: припливала, відпливала, гойдалася у ріжні сторони. Одна хвиля викинула коло мене Гедвіґу.

– Ти говорила, може, з Рамакаршнею?

– О, так, – блідо усміхнулася. – Беру в свої руки його европейське виховання, щоби здобути його для нашого майбутнього життя.

– Боюся, що ваше порозуміння розіб'ється. Рамакаршня вийшов спокійний, але за тим спокоєм було пекло.

Музика заграла вальса. Тони розлялися, мов соняшня хвиля спокійного моря, що тонкими зморшками плеса пестить надбережний пісок, висушений надвечірнім вітром. Пісок пересипається під плескотом хвиль та заводить таємничу пісню віків: безконечну, сумовиту, надхненну, завжди ту саму. Ся музика переливалася в жили та розпускала кров літною водою.

– Гедвіґо, ти сьогодні не подарувала мені ані одного танку. Сей вальс якнайкраще віддає* тебе в хвилинах задуми.

Вальс скував нас. «Думай над тим, як ти була маленькою дівчинкою», – хотілося мені сказати, але я за хвилину забув про бажання. Була тільки музика та тіло Гедвіґи, що колисалося лагідним ритмом…

Я випустив Гедвіґу, але вона далі танцювала з похилою головою, примкнутими очима та руками, опущеними вздовж тіла. Спочатку я се взяв за жарт, далі за танковий крок у сторону Евгенюка, потім Шульце, потім… Але ж ні, се щось несамовите!

– Гедвіґо, що з тобою?

Ми окружили її, але вона не змінилася ні на хвилину, свойого руху не звільнила і далі танцювала посувистими кроками мелянхолійний вальс, її приятелі старалися придержати руки, отрясти, та вона, не пручаючись у наших руках, випущена з рук – далі крутилася в свойому несамовитому танку. Тільки волосся, торкнене необережною рукою, розсипалося, як стигле колосся під вечірнім сонцем.

Пані Ойкен виказала притомність духа. Дві пари міцних рук схопило Гедвіґу, піднесло її та віднесло на отаману. Жінки розтирали опущене тіло, підсуваючи сильні солі та олійки. Сама господиня викликала телєфонічно найбільшу з єнських клінік.

Та ані олійки не помогли, ані професор, що з'явився просто в свойому робітньому плащі, прикритому нагорткою. Він брутально потряс Гедвіґою, зміряв гарячку, живчик і впустив до рук кілька голок, виповнених густою течею. Ніщо не помогло. Гедвіґу забрали до шпиталю.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка