Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка17/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   26

Літники – панії, що відпочивають на літниську – курорті.

Згінник – дикий кабан.

Холєрник – «так «популярно» називають гуцули літників» (автор).

Святослав Ольшенко-Вільха


Автор кількох оповідань у часописах «Назустріч» та «Дзвони» у 1930-их роках, а також в 1940-их у «Краківських вістях».

Фіолетова тінь

Сидів біля ліжка на низенькому ослінчику. Жадібно, з розпукою вдивлявся у винищене, схороване обличчя своєї Мрі… Запалі лиця з розквітлими рум'янцями цегляних відтінків, потягнені тонісінькою шкірою, крізь яку на скронях проглядали сині жилки, вражали чимось несамовитим. Заплющені очі тремтіли деколи під стемнілими повіками. Хоч на цих кілька хвилин покинув її той жахливий кашель… Вона спала…

Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно… Була провесна… Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу… Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки…

Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя, або й смерть».

– Нове життя, нове життя, – одноманітно шепотів до себе.

Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї… Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго… Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови… Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки… Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами…

Пробігав безладними думками все минуле. Було важко… нестерпне важко… Яблуневі гілки стукали у вікно. Злякано глянув на Мрі.

– Невже це правда, не сон? Невже ця молоденька, схорована дівчина – це його Мрі?

Щось люто душило в горлі, котилося твердим клубком десь з-під грудей та гупало в лоб.

– Моя маленька Мрі, солодка Мрі, - шепнув здавлено.

Схилив у долоні голову і важко, нечутно заридав… Здригався всім тілом від хвилі болю, що рвалася з грудей… За вікном шаруділи яблуні.

Відкрила очі. Побачила його голову схилену низько біля своїх ніг. Зрозуміла все…

– Мар, не плач! Пощо? – промовила спокійно. – Так мусить бути! Так видно треба!

Підняв голову. Дивився крізь сльозини на неї. Голос її видався йому тремким гомоном розколеного серця дзвону…

– Не мусить! Не треба! Не хочу! Ти не… – і, дико затискаючи п'ястуки, не докінчив.

Мрі всміхнулася блідо. В синіх очах її заясніла іскорка вогню, що потахав.

– Ти знаєш сам, що це… Сухоти… І лікарі сказали це давно! Не можна ж попадати в розпуку!

– Ні-ні, це брехня! Вони всі ідіоти!.. Ти… ти не… помреш!..

Почав жагуче цілувати її тонкі бліді, мов з воску, пальці. Мовчали довго. Мрі закрила очі й гладила Маркове волосся.

– …Була в мене сьогодні вранці Вона, – почала шепотом. – Прийшла нечутно з-за вікна, з саду…

Марко зірвався, як шалений.

– Вона?.. Хто?.. При тобі я ввесь час! Мрі, ти маєш гарячку!

– Ні, ні, стривай! – хитнула головою. – Прийшла до мене й кивала пальцем – кликала мене…

– Мрі, так не можна! Тобі це снилось! – страхітливо перебив.

– Ні, вона була! Отака старенька бабуся у фіолетовій сукні… Принесла зі собою запах далеких морів і країн… Дивилася на мене так ласкаво… і кивала пальцем… Щось шепотіла та вітер заглушив її слова!

У голосі Мрі пробивалася певність. Не було в ньому ніякого сліду гарячки. Марка прошив моторошний холод. Хотів перечити, переконувати – не міг…

– Ах, як важко кидати мені тебе… як важко!.. та що ж… – гризький кашель бухав з її грудей. Сухо заходячись, рвала свої легені. Марко злякано кинувся до неї.

– От, бачиш! Тут уже нічого немає, - вказала на груди. – Тут тільки пустка!.. Піду від тебе геть. Назавжди… Будуть іти нові весни та осені… будуть цвисти дерева та квіти – а мене вже не буде. Буду в землі… Гнити… уся, вся зогнию…

– Мрі, кохана Мрі, не можна! Мовчи! Благаю – мовчи!.. Ти будеш зо мною… Навіки. Не дам тебе нікому!.. Ти будеш завжди моя!.. – розпачливо, хрипко кидав Марко…

– Мар, положи свою голову ось тут, на груди… нехай мені здається, що все є добре… як передше…

Марко легенько поклав голову. Засунула в його волосся свої холодні пальці і, сльозаво задивлена у весну за вікном, всміхалася тихо й смутно…

Яблуні стукали в шибки…

Вертався із цвинтаря. Поламаний, прибитий, без однієї думки. Хитаючись, мов тінь пияка, проходив провулками міста.

Здавалося, що був на похороні когось далекого, чужого. Прощав того чужого без співчуття, зовсім бездумно… Ледве волік за собою важенні ноги. Поспішав чомусь, щоб не спізнитись додому, бо там чекає Мрі.

Раптом мигнуло йому лискавкою, що Мрі вже не жде, що її вже нема. Пригадалися молитви над гробом за рабу Божу Марію – але не дуже над цим застановлявся. Було так страшно пусто… Зайшовши у свою дільницю, щохвилини зупинявся, дивився на кам'яниці, щоб розізнатись, куди далі йти – будинки видавалися йому чужими і непривітними.

Перед сходами до свого будинку зупинився. Пригадалося йому, що цими сходами ступав сьогодні враз із багатьма людьми. Щось ще тиснулось у спомині, але він не розбирав… Майже вибіг нагору. Постукав у двері. Ніхто не відчиняв. Пошукав у пальті ключа.

У сінях стояв якийсь млісний задух. Заточився. Пригадав собі, що так пахне кадило та воскові свічки… Всім тілом пхнув двері найближчої кімнати і опинився у свому кабінеті. Звалився в крісло, не скидаючи ані пальта, ані капелюха. Хвилини були довгі, безконечні. Було тихо. Та враз із цього спокою виросло щось дике, страшно дражливе…

Ні, цього було забагато! Рішуче забагато… Десь там у стіні, в мурі виразнісінько цокав годинник. Так… о!.. знову… знову… Можна було докладно почути хід його зубчастих колісцят. Навіть шелест довгого, мосяжного маятника…

Марко швидко кинувся до стіни. О, тут… під цим килимом, що нітрохи не приглушував цього пекельного ходу, був він… цей годинник… Гупнув з усієї сили п'ястуком:

– Мовчи, мовчи!

Та годинник у стіні, глибоко в цегляному мурі, спокійнісінько, як і раніше, вицокував своє незмінне, холоднометалеве «тик-тик, тик-тик!!!»

Бив у стіну долонями. Люто… дико. Глухо дудоніли удари. Та шелест зі стіни чути було далі… Почав товкти головою. Хотів заглушити його хід…

Та одноманітне «тик-тик, тик-тик» розповзалось довкола, з усіх сторін доносився цей пекельний звук.

Вискочив на середину кімнати. Затуляв вуха п'ястуками до болю. Не помагало. Крізь закриті вуха залізали ці удари до мізку і міліонами розжарених шпильок кололи.

– Рятунку! – крикнув дико.

Очі заблукали швидко по кімнаті і зупинились на овальному портреті, що висів на килимі проти дверей. Глядів довго, здивовано, начеб не пізнавав. На обличчі пробігали нервові судороги, що викривлювали його в дивні, страхітливі маски. Вдивлявся в портрет і шукав на ньому чогось довго, поспішно. Несподівано оглянувся.

У вікні стояла велетенська фіолетова тінь. Задержалась хвилинку на шибках, пізніше пройшла крізь них і впала на кімнату. Марко уважно глядів на кожний її порух, а вона, поволі суваючись, перейшла на стіну. Торкнулась берега килима, посунулася по ньому і… зупинилась на овальному портреті.

– Мрі, моя Мрі! – болісно скрикнув Марко.

Щойно тепер пізнав овальний портрет Мрі. Тепер побачив у ньому те, чого шукав раніше – очі. Так, це були сині, глибоко-розумні очі Мрі. Дивились йому просто в душу і смутно всміхались…

Не знаючи, що робить, вхопив за стілець і зняв портрет. Вп'ялив у нього очі близько-близько і почав, як біснуватий, раз-у-раз цілувати обличчя Мрі. Поспішно засунув його під полу пальта і вибіг, не оглядаючись, на вулицю.

Блукав довго по всьому місті. Притискав долонями до грудей портрет, захований під пальтом. Боявся, щоб не загубити його де по дорозі. Без ніякої думки, крім отієї, що в нього тут на грудях є захована Мрі, проходив поволі вулицями.

Зупинився на хвилинку біля трамваєвої зупинки проти театру і, тупо дивлячись на проїжджаючі трамваєві вози, збирався йти далі.

Та пощо ж було йти далі, коли назустріч йому йшла Мрі?

Так, справжня, жива Мрі. У свому чорному капелюсі, з лагідною усмішкою на устах, ішла йому назустріч. Ні, це не омана, – це вона!

– Мрі, кохана Мрі, - крикнув Марко, коли зрівнялась із ним, – не пізнаєш? Я Марко!..

Та Мрі пройшла мимо, всміхаючись солодко до свого Марка.

– Мрі, зажди, зажди, хочу… – розпачливо кликнув та озирнувся…

Позаду нього не було нікого. Тільки велика фіолетова тінь сягала аж до його стіп.

Марко з божевільним криком кинувся бігти в тому напрямі, куди йшла Мрі. Люди боязко розступилися перед ним. А він, похилений важко вперед, біг непритомно і викрикував якісь незрозумілі згуки. Перед собою бачив тільки цю фіолетову тінь, що мерехтіла поперед нього. Біг довго-довго…

Зупинився за містом ген далеко, над рікою. Не стало фіолетової тіни. Кудись пропала. Жовті, весняні води, клуб'ячись, ринули швидко вперед. Гриміли в береги настирливо та дико.

Побачив… Так, побачив на другому березі виразнісінько знову свою Мрі. Звернена обличчям до нього, робила долонями якісь знаки. Кликала до себе.

Пішов. Не здригався від холодної води. Була для нього тепла. А коли вже сягала йому до уст, побачив свою Мрі над собою. Сміялася до нього переливно. Шепотіла щось ніжно, тихо.

Було спокійно та добре. Світилися притьмлено далекі вогні. Дзвонило у срібні дзвоники надвечір'я…

Рудий кіт

– Тих кільканадцять літ, що лягли між нами, поки ми не бачились, принесли мені багато-багато нового… може, аж надто… Доводилося чимало і скитатися по світі, пізнавати нових людей, придивитись до їх життя, зживатись із ними. Прага, Відень, Ґрац, Берлін… Сюди і туди, і все на те тільки, щоб знову вернутися сюди!

Сидір замовк. Його висока, кремезна постать, сперта на роздертому громом стовбурі сосни, видавалася ще вищою і сильнішою. Тільки бліде обличчя і заціплені вуста казали про якесь болісне переживання.

– Одного, бач, не розумію в тебе! – почав Мирон. – Із твоїх слів виходить, що ти жалкуєш того, що вернувся зі світа знову сюди… Чому?.. Я теж Німеччину та Італію об'їхав і нітрохи мені не жаль, що знову тут опинився. Кажуть, що актори – цигани. Ні, це брехня! Я знаю по собі. Тягнуло чоловіка у світ, та ще дужче тягнуло назад додому… Згадав я, що хотів тебе запитати про те, як ти влаштував своє життя. Чував я, що ти одружився. Вибач, що, може, я влізливий, але вдома у тебе я не бачив дружини.

Сидір стояв заслуханий у ліс. Обличчя його помітно оживилося. Зникла на хвилину ця брижка болю біля вуст. Очі загорілися дивно живо. Дивився довго на свого друга, що споглядав у його сторону. Миттю оживлення його щезло. Був знову, як раніше: холодний, без огню у сірих очах, великий, як роздерта громом сосна.

– Не в цьому річ, – почав поволі. – Може, і тягнуло вертатись у край, тягнуло так, як собаку на лови. Ти це знаєш. Ти їздив… Розумієш… Цю шалену, божевільну ностальгію знають тільки ті, що далеко від краю… Та воно в мене тепер таке все поплутане, пошматоване. Годі тобі, друже, розказати… годі… може, колись иньшим разом.

У лісі стояла глибока тиша, тільки десь у верховіттях дерев заплутувався вітер і дико вигравав свої пронизливі мелодії… Гудіння височенних сосон налітало придушено в тишу лісу і каламутило її, наче голосні кроки в самотній святині.

Сосни гуділи і було чомусь смутно.

Швидко спинаючись верхами дерев, мчала буря.

– Ходімо в хату, – поспішно кинув Мирон. – Буря йде!

Сидір здивовано глянув на нього і мовчки подався за ним. Прислухався до шуму сосон, розпізнавав кожен їх шепіт, наче не хотів розставатися з ними…

Сиділи на веранді. За шибами ярилася буря. Дощ бив грубими краплями у вікна, вихор насідав на дерева, пригинав їх долів, ломив і гнав по лісі. Громи тонісінькими стружками розколювали хмари й з диким грюкотом скочувалися в долину.

Сидір сидів мовчки і пильно вдивлявся крізь шибки на ліс. Мирона непокоїла ота стихійна енергія, що з такою силою розперезалась, нерви його були такі розстроєні, що кожен гуркіт грому викликав у нього тремтіння. Ще дужче відчував це тепер, коли оба вони мовчали. Сидір відвернув очі від вікна, заворушився на кріслі і глянув на друга. Відчув, що він насторожений. Поволі, не поспішаючи, почав говорити.

– Тебе непокоїть буря, бо ти не розумієш її, ти не зжився з нею! Я за тих шість років, що живу тут сам серед лісів, звик до неї, розумію кожен подув вихору, кожен гуркіт грому… Я люблю її… Здається, що враз із бурею, коли вона розсівається у просторі, розсівається і душа. Ти ж не можеш її розуміти, бо живеш у місті. От коли б тепер не ця буря, то я ніколи не розповів би тобі моєї історії з рудим котом. Щойно тепер можу тобі це розказати.

– Історія з рудим котом? – живо спитав Мирон. – Ти маєш кота? Я не бачив його в тебе.

– Ні, він тільки приходить до мене. Склалось якось так, що моє життя, – почав поволі Сидір, – було досить химерне й різноманітне. Знаєш добре, що змалечку я пробивався сам крізь усі перешкоди. По смерти батька мама залишилася без сотика, без куска хліба, без даху над головою. Я ходив тоді до п'ятої гімназійної. Увесь рік замучував себе лєкціями, щоб тільки утриматись у гімназії. Прийшли вакації… Вакації – це найкращий, але найкоротший час для кожного учня. Як кожного року, так і цього поїхав я до мами на село. Мама моя жила при батьковій рідні. Тих два місяці відпочинку з мамою, котра була для мене всім – це було справді щось найкраще у моєму житті. І саме на цих вакаціях я вперше зустрівся з тим котом.

Мирон нетерпляче заворушився на кріслі. Спокійний голос Сидора дратував його.

– Як звичайно буває в селі, де є річка, купаються хлопці. У Зернівці була теж річка. Щодня ходив я туди з сільськими однолітками купатися. Це було – точнісінько тямлю – сьомого липня на Івана Купала. Всі ми вже купалися… Я відплив поодалік від хлопців… І тоді я вперше побачив його… Стояв на березі і…

Ясно-зелене світло залило ліс, пекельний гуркіт заглушив Сидорові слова. Грім ударив у височенного дуба. Дерево з гуркотом звалилось долів. Десь далеко між деревами лунав ще приглушений відгомін.

Мирон увесь здригнувся. Сидір спокійно, наче б нічого не трапилось, говорив далі:

– Стояв на березі і дивився мені просто у вічі… Виразнісінько бачив я його зелені очі, що яскраво відбивались від рудої шерсти. Такого кота не бачив я ще ніколи. Зацікавило мене звідкіля він узявся тут, далеко від села і хатів, серед чистого поля? Я почав плисти в його напрямку. Ні на хвилину не спускав його із очей, щоб побачити, куди він утікатиме. Але він стояв спокійнісінько і дивився мені у вічі… Я почав плисти швидше. І тоді сталося найдивніше… Рудий кіт засміявся… Кіт… Розумієш… Так, як злобна людина…

Мирон усміхнувся.

– Я плив далі, щоб його дістати. Аж раптом в голові моїй запаморочилося, усе зникло, згоріло і настала темрява… Я отямився щойно по годині. Мене обступили хлопці – бліді, перелякані, а я лежав на землі. Вони сказали мені, що я вже був на тому світі, і вони вже понад годину рятують мене. «Де він? Де той кіт?» – спитав я схвильовано. Здивовані обличчя хлопців переконали мене, що вони нічого не знають про кота. А коли вони стали мене заспокоювати, я зрозумів, що вони думають, ніби в мене гарячка. Ні словом більше не розпитував я їх про кота.

Мирон іронічно підсміхнувся. Уся та історія мало скидалася йому на правдиву пригоду. Стрічався нераз із такими випадками, що потопелець в останню мить міг бачити якогось чоловіка чи жінку з несамовитим виглядом, але ж це все була тільки передсмертна імаґінація, під впливом жаху перед смертю. Не хотів казати цього Сидорові, бо мав підозру, що й так не переконає.

– Завжди, коли зо мною мало трапитись якесь нещастя, з'являвся цей кіт. Приносив з собою нещастя і щойно після події відходив спокійно із глумом у зелених очах. Не буду розказувати тобі, як то він уже сім разів приходив до мене і завсіди приносив якесь лихо. Оповім тобі про останню його «гостину» у мене.

За вікнами вщухала буря. Дощ іще лив, далеко за лісами перекочувалась хуртовина і били глухо громи. Мирон спокійно дивився на Сидора. Викривлені уста помітно затиснулись і надавали йому рішучого вигляду…

– Ти питав мене, чи я одружився? Так. Зараз після приїзду з закордону, я дістав місце в лісах біля Вільна… Поробив широкі знайомости серед земляків у місті. Там пізнав я в домі одного лікаря мою майбутню дружину. Два роки стрічались ми, ходили разом. Скажу тобі правду, раніше женитись я ніколи не мав охоти. Бачив скрізь облуду і не хотів дати себе обдурити. Але Марушка була зовсім иньша… зовсім не та, що иньші жінки, і я покохав її. Не знаю, чи міг би хто сильніше кохати. Вона кохала мене теж… Між нами не було ніяких таємниць, тільки правда… Ми одружилися… Два роки перевіряв я себе та її, чи зможемо жити вкупі, не так, як ті всі иньші «добрі» подружжя, але по правді. Ішли літа, що здавались нам днями… У четвертому році нашого життя прийняли власники лісів на практику молодого лісника. Поміж мною і ним зав'язалась дружба. І тоді сталося те, у що я не вірив ніколи… Прийшла несподівано брехня. Чи зрозумієш ти, що діялося тоді зі мною?! Вся віра, яку я мав для Марушки, присла… Стовклася так, як флакон, або дорогоцінна статуетка… Ні, ні… Це ще гірше… Відламки потовченої віри застрягли мені в душу, як скалки. Не знаю, що могло потягти* її в тому другому. Фізична краса? Ні. Бо в ньому її не було… Душа? Теж ні. Марушку чейже не могла потягти душа звичайніського чоловіка, що жив мрією про кар'єру, про насущний хліб… Я бачив усе… І коли я сказав їй, що вона має передо мною таємницю, вона заплакала… Та плач її був для мене тільки наявним доказом, що вона ошукала мене. Я вже не кохав її. Я навіть знав, куди вони ходять і не хотів їм перепиняти.

…Того вечора я сидів сам у кімнаті. Вона, як звичайно, пішла до нього. За той вечір продумав я все. Жити вкупі нам було годі. І я постановив рішуче сказати їй це. Минали довгі години. Була пізня ніч. Я спокійно ходив по кімнаті. І враз мої очі спинилися на великому дзеркалі в другому кінці кімнати. Я підійшов до нього… У золочених рамах, воно надавало кімнаті більше краси та тепла. Це було Марушчине дзеркало. Якусь хвилину я дивився в нього… Мушу сказати, що я працював тоді надто завзято і кілька невиспаних ночей виснажило мене вкрай. Я майже не пізнавав себе… І тоді… Чи ти чуєш? Тоді я побачив за мною його… рудого кота… Він по багатьох роках знайшов мене знову… Стояв спокійнісінько за мною і сміявся… Сміявся, аж білі зуби вишкірив. Я вихопив бравнінґа і стрілив до нього… Бо ж він так сміявся, як тоді, коли я потопав… сміявся, як і щоразу, коли з'являвся мені…

Від дзенькоту товченою дзеркала я схаменувся і зрозумів, що стріляв у дзеркало… Потовчене, з тонкими куснями скла, що висіли довкола рами, виглядало воно несамовито. І я не міг стримати себе… Щоб не бачити цих розбитих куснів, я стріляв далі в них, доки не вистріляв усі набої… Щойно тоді стало легше… Була глибока ніч, і прийшла Марушка. Схвильована вбігла до моєї кімнати. Я не підводився з крісла… Лямпа горіла блідо, і було тихо… Побачила потовчене дзеркало і з жахом завернула до дверей. Вона перелякалась мене. Я спинив її, боязко присіла на кріслі… І тоді я сказав їй, що між нами все скінчене, що вона вільна. Вона плакала, та це була тільки комедія. Тієї ночі я, не повідомляючи власників, виїхав геть. Що сталося з нею, не знаю…

Сидір замовк. Дощ ущух. Небо випогодилося. За лісом сідало сонце, золотячи стовбури дерев… Було тихо і спокійно.

– І від цього часу, що став для мене смертю душі, той кіт мене більше не провідував… А може, я тоді його вбив?.. – з важкого голосу Сидора відчувалося, як нелегко оповідати йому свою таємницю. – Клятий рудий кіт! Він знищив мене зовсім, загнав, як самітника в ту поліську пущу, де людина живе тільки з лісом, бо людей хіба раз на місяць побачиш…

– Сидоре, я хочу тобі запропонувати щось нове, – сказав Мирон. – У мене є ще вільного часу повних два місяці до театрального сезону. Я заберу тебе звідсіля в місто. Підемо між людей. Там багацько наших товаришів, розважиш себе хоч на кілька тижнів. Бо годі тобі дичавіти тут серед тих лісів і багнюк… Візьмеш відпустку і поїдемо… Добре?

– Може… Не знаю!

Від тижня Сидір жив у місті в Мирона. Широке товариство трохи оживило його, бліде обличчя вже не виглядало таким похмурим. Щовечора друзі заходили до ресторану, де збиралась уся акторсько-мистецька братія. Навіть у стосунку до жінок пізнати було помітний вплив товариства. Деякі з їх гурта роз'їхалися згодом на літниська, до знайомих, до рідні й на села. Мирон хотів теж провідати свою рідню, що мешкала на Підгір'ї. Сидір ніяк не погоджувався, щоб виїхати разом з Мироном, хотів залишитись декілька тижнів у місті, а пізніше їхати до себе, на Полісся. Щойно по довгих намовах дався переконати і таки поїхав…

У Сальницю з'їздилося щоліта багато літників і нітрохи не нудно було жити. До місцевого вчителя приїздила щороку його своячка Галя, дочка директора банку. Звичайно приїздила вона сюди батьковим автом. Мирон знав її ще з давніших років.

Веселої вдачі, швидко зуміла прихилити до себе Сидора. Найчастіше перебував він у її товаристві, бо завжди розсміяне, гарне личко і веселий голос Галі втишав його нерви. Коли вибиралися товариством на прогульку, то завжди Галиним автом, де шоферував Сидір.

Був теплий серпневий ранок… Товариство, що вибралося на прогульку, доїхало до місця, де закінчилась вигідна для авт дорога. Тут усі посходили з авта й стали чекати, поки Сидір проїде вперед та провідає, чи є для авта шлях… Відколи він зник за закрутом, проминула година… Повинен був уже вертатись. Всі втратили терпець. Нарешті десь за закрутом озвалась автова сирена… Товариство пожвавилося… Ось показується «крайслєрівський» елєґантний повіз. Вертається… Від товариства ділить його тільки крута доріжка над деброю… Сидір пускає швидше машину… І тоді…

Усі бачать, як поперед автом пробігає рудий кіт. Мирон скрикує… Машина дивно підскакує… заточується, мов пияк, і з усім розгоном котиться в дебру.

Довга мовчанка. Тільки каміння здушене машиною летить уділ… Галя голосно скрикує, закриває обличчя долонями та істерично плаче. Сміливіші сходять поволі у дебру… На дні її лежить потрощена машина… поламані кола, розбита каросерія… А під автом до половини вихилене велике тіло Сидора… Крізь уста тонісіньким струмком скапує кров… І на чолі видно червоні плями крови…

Мирон нахиляється ближче і пізнає… відбитки замащених кров'ю котячих лапок…

_______

Потягти – привабити.

Григорій Луцик-Муллик


Народився у 1910-их роках на Волині. Мешкав у Вільні, Литва. Дописував у 1930-их роках до «Нового Часу» та у 1940-их до дитячого часопису «Наш Світ» (Луцьк). Автор оповідань, легенд, історичної повісти «Граф Кучальський», яка залишилася в рукописі.

Трагічний сеанс

– Кожен з вас може обстоювати свою думку. А що торкається процесу зіновіївців у Лєнінґраді, то тверджу за припущенням Троцького, що Сталін-Джуґашвілі мав до діла з загартованими бойовиками з групи так званих старих революціонерів… Таке медіюм менш податне на дію гіпнозу, ніж, скажемо, жінка, або навіть птаха, чи звірятко.

– Згода, пане професоре! – відповів молодий асистент гінекольоґічної клініки, який своє заперечення конче починав «згодою», немов боєць, який перед двобоєм подає противникові руку на привіт. – Згода! Підписуюся руками й ногами. Одначе не треба випускати з уваги одного факту. А саме: лікарі віддали на послуги ҐПУ незнаний досі препарат, ін'єкція якого ослаблює пацієнтові волю.

– Перепрошую, пане докторе! Ви помиляєтеся, – відповів своєю традиційною формулою професор, немов читав акт старовинного шабльонового присуду. Зрештою, навіть вислів згоди професор починав запереченням. – Ви помиляєтеся. Хоч би навіть і справді зайшов цей факт. Хоч би навіть виявилося, що гіпнотизери були освітлені зеленим світлом у темній тюрмі і без упину повторювали в'язням їх мниму вину, аж поки в них не вмовили. Gutta cavat lapidm. Староримська правда. Мені розходиться про силу суґестії, як таку. Бачите, людина таїть у собі великі сили. Надприродні сили. І ціле щастя, що вона, злочинна у більшости людина, про них не знає. Коли б конокрад Распутін був свідомий своєї суґеруючої сили, напевно, поповнив би сто разів більша садистичних актів, і ще за життя, а не in exstremis, як це сталося, був би канонізований. Зрештою, ще в давньому Єгипті злочинці використовували силу суґестії для негідних затій, використовуючи загіпнотизованих третіх осіб, як знаряддя. Одначе Творець послав людям її на пожиток, як і все те, чим ми зловживаємо. Ніщо не є створене на шкоду людям. Наприклад, на віденській клініці зробили експеримент із впорскуванням гадючої їді. І виявилося, що вона лікує нежить. Подібно людей лікується суґестією від шкідливих, а часто навіть убивчих гонів* та схильностей, що переходять міру.

Маю на увазі самосуґестію, що кермує всім нашим внутрішнім життям і, на послугах якої, перебуває фізичний організм людини. Дозвольте мені це твердження ілюструвати прикладами. Я бачив каліку від уродження, який відкинув палки і пішов собі свобідно. Знаємо жінок стигматичних, які, подібно як Марія Магдалина, переживають Христові муки й мають п'ять ран. Потім: совість, страх, любов, відвага, самолюбство, радість, лєтарґ. Я знав жінку, якій приснилося, що вона злетіла зі скали в Альпах. Прокинувшись, побачила, що впала з ліжка, але мала поламані кости. Віра в уроєні заслуги та здогадну власну негідність, параноя, меґальоманія, клєптоманія та всі иньші роди манії, здоровля й недуга – це все самосуґестія. Цікавить мене вершок, так би мовити, омега того явища. А саме: смерть. Знаю одну людину, досить серйозну та зрівноважену, яка приобіцяла мені, що на власне бажання вмре. Я сам визначив час: завтра, десята вечора. Сеанс триватиме рівно п'ятнадцять хвилин. Такий між нами заклад.

– А чи вільно бути присутніми особам третім?

– Розуміється. Це я собі заздалегідь застеріг. Таким робом матиму рівночасно свідків.

– А коли він виграє заклад? Як небіжчик, не матиме змоги допом'янутися.

– Навпаки, панове. Між нами була списана нотаріяльна умова. Бачите, він задовжився клініці на поважну суму грошей. Коли не мав можливости заплатити, кредит перебрала на себе прозекторія. Якщо він не вирівняє їй до кінця життя належності з відсотками, то тіло його переходить законно на власність прозекторії. Отже, по його смерти, себто, коли він виграє заклад, я ліквідую всі його грошові зобов'язання та понесу всі кошти похорону.

– Але припустім, що зайшло таке: він передчуває день своєї смерти. Моя прабабуня докладно провістила годину свого кінця. Тільки очікувала з війська мого батька. «Він йде… Я чую його кроки. Коб не спізнився. Мені залишилося тільки дві години жити…» – такими були її слова.

– Я це передбачив, мій пане. Термін сеансу я сам довільно призначав кількаразово й знову пересував. Одначе в мого контрагента не було ані тіні спротиву. На все годиться… Отже, будьте ласкаві завтра прибути своєчасно. Десята вечора пункт.

В десятій вечора в професоровому сальоні опущені штори щільно позаслонювали вікна. Панував півсумерк. Гості були в комплеті. Тиша. По підлозі застугоніли важкі, наче кавалерійські, кроки. Високий, тонкий тип, якого лице трудно було розпізнати, опустився мовчки у фотель. Професор натиснув у стіні ґудзик, і в кутку яскраво щось заблищало. Високий тип сказав якимсь підземним голосом:

– Прошу повиймати годинники!

Сам закам'яніло й непорушно дивився у той блиск. Його очі дивно фосфоризували.

– Досить, пане! Прошу вставати! Минуло шістнадцять хвилин! – крикнув асистент гінекольогічної клініки. Він тепер скидався на переляканого жида, що самітний у лісі ніччю хоче собі додати вереском відваги.

– Тсс… Ще хвильку… – шепнув професор.

– Досить комедії!

Він шарпнув типа у фотелі й сикнув, наче його вжалило. Фосфоризуючі очі незнайомого погасли. Це вже був труп.

Другого дня секція тіла виказала, що чернець-розстрига Гермоген помер на розрив серця.

_______

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка