Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі



Сторінка11/26
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.41 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Гнат Михайличенко


Народився 27.09.1892 р. в с. Миропілля біля м. Краснопілля на Сумщині.

Навчався у Харківській сільськогосподарській школі, але за революційну діяльність виключений. Продовжував навчання у Москві. Потрапивши на фронт, дезертирував і перебував на нелегальному становищі. У 1915 р. арештований за участь в організації лівих есерів і засуджений на каторгу в Сибіру. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну і став одним із керівників боротьбистів. Очолив редколегію журналу «Мистецтво». Розстріляний денікінцями 21.09.1919 у Києві.

Друкувати поезії почав 1911 р., у в'язниці став писати прозу. Імпресіоністичний стиль Г. Михайличенка викликав велику дискусію.

Оповідання подається за виданням: Художні твори. – Харків: Державне Видавництво України, 1929.

Погроза невідомого


(З тюремних зшитків)

Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться свобідно ходити догори ногами. Труднощі мене мало обходили.

Коли ж все таки я побачив, що доскочити сього не зумію, я рішив спершу укріпити себе рухавкою. Але якою?

Потім я все це змінив і почав старанно щодня вчитися танцювати навприсядки гопака. А коли тюремник зазирав до мене в камеру крізь очко дверей і незадоволено щось мимрив, – мене це тільки підбивало ще завзятіше, ще дужче докучати йому гопаком.

Я не підупадав духом і про своє ув'язнення в тюрму міркував собі так: це те найкраще з усього, що мало мене спіткати.

Якось непомітно це почалося…

Коли я, стомлений гопаком, сідав на прибитий до стінки стільчик, і у мене в очах миготіли червоно-сині скалки, – тут з'являвся він.

Ми з ним, власне, щиро подружились.

Бісеня нагадувало маленького, сірого пухнато-волохатого ведмежатка на високих задніх ніжках. Воно задиркувато ходило по камері на передніх догори задніми ногами, а потім ще завзятіше, ніж я, невтомно танцювало навприсядки гопака. Я задоволено з нього реготався, аж сльози навертали мені на очі. Коли ж знову, почувши мій регіт, зазирав в очко дверей єхидний тюремник, бісеня зникало в куток за ящик параші.

Зрештою, мене це примусило замислитись.

Мені робилось чогось сумно.

Що це? Невже божевілля?

До того ж наше тюремне життя під той час зробилось жахливим, і я боявся, що повороту не можна сподіватись. Я почував, як безсило поплинув по хвилях невідомого.

Як це сталося – не пам'ятаю. Раніше я не тільки нічого не помічав, а, навпаки, кажу, був переконаний, що це те найкраще, що взагалі мало зі мною трапитися.

Але раз…

То був жахливий день, і звістка про нього луною пройшла по найзахисніших закутках і камерах. Переказували, що другий отруївся.

А може, й від чого иньшого помер? – Невідомо.

І чи взнає істину абихто, абиколи?

Всі оповідали, що обидва повісились. У них був маленький мотузок. Спершу повісився на ньому один, а коли другому здавалося, що той вже сконав, він зняв його і повис сам на тому ж самому місці, ту ж самому зашморгу. В сей час опритомнів перший і, побачивши другого в зашморгу, дико закричав. Так голосно і дико, що вся тюрма здригнулася від цього.

Я не можу згадати спокійно про це оповідання. Зрештою, обох однесли в трупарню.

На мого сусіду в камері ліворуч це надзвичайно шкідливо повпливало – він перестав стукати до мене. Останній раз він позавчора проказав мені вранці й ввечері: «Мене тюремники хочуть отруїти, бороніть мене: дають отруєну їжу».

Боляче щемить мені серце в свідомости свого безсилля. Я годинами нерухомо сидів біля столу, знесилений гнітючими безформними думами.

Раптом я відчув, як серце мені злякано зупинилося, якось перехопило одразу дух.

– Вмираю… – шалено пролинула в голові мені дика думка. Несподівано я осів на долівку і не міг ворухнутися.

Зір мій впав на малесеньку іконку «Троєручиці»… «Пробач мені, Мати Божа» – задумливо прошепотів я і спинився здивований, що позабував усіх молитов. Силкувавсь пригадати, хмурив чоло, простягши несміливо до «Троєручиці» свої руки: «Стомився»…

Стямившись, недовірливо провів собі по очах рукою, – справді, вони були вогкі від сліз. А «Троєручиця» ласкаво докірливо похитувалась на ниточці.

За останній час моє кволе серце помітно слабувало, і це була одна з нагод перебою.

Подали лямпи, загримали засовами квартирок у дверях. Як тічка відьмаків пронеслась в напівтемному коридорі повірка, і після того одразу все стихло. Гнітюча важка тиша опанувала тюрмою, як всевладний господар. В м'яких черевиках тюремники нечутно, як тіні, плавали по коридорах, зазираючи крізь «вовчок» в наші клітки. Через це робилося лячно, очі широко розплющувались, усе в мені напружувалось, по камері ходив тишком, навдибки.

Тюрмою заволоділа тиша ночі.

З волі мені передали в тюрму халат і нашпували його одеколоном. Його пахощі туманили мені голову мріями і ще яскравіше підкреслювали гнітючий тягар камери-одинарки і самотности.

Моє знайомство з Невідомим почалось після того, як я перечитав Чехова «Чорний чернець». Знайомий мені раніше мотив «Волоської леґенди» неодступно засів в голову. Я отупів від нього, не міг заснути через нього, пристосував цю серенаду до нашого тюремного життя…

Внаслідок цього ми з Ним і познайомились. Але то було давно.

Після тяжкої дев'ятиденної голодівки я з лікарні знову опинився в своїй одинарці. Пахощі одеколону нагадали мені тягучий мотив «Волоської леґенди», і ніяк не міг від нього позбавитись.

Але зараз тремчу від другої пригоди.

На п'ятому поверсі буйно збожеволів арештант, велетень анархіст. Він розбив лямпу, забив ручними кайданами тюремника до смерти. Набігло людей зі сторожі, зв'язали божевільного і більше години били безперестану.

Більше години він безперестану дико кричав.

Вечірня тиша тюрми змінилась пеклом.

Загрюкали в'язні по всіх камерах у свої двері, забряжчали кайдани, закричали всі на всі голоси.

І ще довго потім не могло ущухнути це пекло. Мов прибій моря, затихав поволі брязкіт кайданів, то збільшуючись, то зовсім стихаючи. Кайдани дзвеніли то розпачливо, то безсило. Аж поки зрештою не змовкли.

Було вже за північ.

Я лежав з широко розплющеними очима і знав, що раніше досвітніх часів мені не доведеться вснути.

А ось…


Так, стукає мені мій сусіда згори.

Тихі, тихі, ледве чутні умовні стуки. Не вірилось, що ті звуки робляться рукою живої людини. Здавалось, що то самі мури, товстенні мури тюрми, набрались здатности видавати такі нутряні, глухі звуки. А може, се душі загиблих в'язнів віщують містично?

– «Тук-тук… Тук-тук-тук»… – чув я, приложивши під ковдрою ухо до стіни.

Лежав і силкувався пронизати поглядом всі численні двері з міцними замками, всі ті похмурі клітки-труни… Зрозуміти трагедію духом живих небіжчиків, що метушилися там.

Але – нічого…

Якась особлива, злісна і нерухома тиша заповнювала всю тюрму, протислась у найзахисніші її щілини. Вона жахала мене.

В уші плив мені неупинно тягучий, проймаючий жахом мотив «Волоської леґенди», від нього робилось моторошно.

Я згадував всі ті написи смертників у моїй камері, які пройшли тут переді мною. За три останні роки – сім… За три роки – сім.

Слухав слабі удари кволого серця і дивився на невиразну тінь від заґратованого лихтаря над парашею.

Лямпа блимала і тіні ґрат, костурляві й похмурі, незграбно танцювали. Від цього в очах миготіло, розболілась голова, кров бухала у виски, дурманів мозок.

Поволі закрадалось невиразне почуття жаху.

«Се» – починається…

Я боявся дивитись на рухливу тінь над парашею, і мене щось засмоктуюче тягло в той бік. Тінь лихтаря потроху розпливалась і все більше й більше наближалась формою до постати людини з розкуйовдженим волоссям на голові… чорним мотузком на шиї. З сірої вона зробилась зеленкувато-бурою. Внизу стіни показались бліді руки зі скрюченими пальцями…

Так, це Він.

Я раптом заспокоївся.

Невідомий повернувся в профіль до мене, повагом повів шиєю, мовби силкуючись увільнитись від зашморгу мотузка. Потім незграбно стрибнув з ящика параші й зі зверхносного зробився сферичним, прозорим. Крізь нього видно було парашу і протилежну стіну з примкненим до неї стільчиком.

Я чекав, що Невідомий надійде до мене.

Він здався мені значно схудлим з того часу, як бачив я його востаннє. Ніс загострився, волосся скуйовджене ще дужче. Але я взнав Його, Його – так жахливо схожого на мене.

У мене поволі німіли руки й ноги, а врешті я й зовсім перестав їх чути. Декілька разів пробігло по тілу дрижання тваринного жаху. Лоб спітнів, а потім захолонув.

Бліді, зеленкувато-сірі губи його заворушились. Я добре розумів їх мову. Балакав Невідомий насмішкувато, з віддихом, хоч я й не чув ніколи його голосу.

Неупевнено він ступнув до мене і похитнувся:

– Ти тепер переконався, звичайно, що я – безперечно ти?

Відпочивши трохи, Він додав:

– Я не буду вимагати від тебе обов'язкової для людей послідовности, але ж ти мусиш визнати непереможну дійсність Мого, а постільки і твого існування?..

Говорив Він завжди з нарочитим галицьким акцентом, говорив переконавче і холодно. Мене називав «на ти», я його – «на ви». Взагалі, я, як школяр, хвилювався, боявся чимсь йому недогодити, силкувався у всьому слідувать йому і теж так ворушити губи. Проте, ми добре розуміли один одного і завжди відповідали точно на попередні запитання.

– Добре, я визнаю Вас за себе, але де ж я візьму подібного, як у Вас, мотузка?..

Невідомий ще раз ступнув і зло, насмішкувато заговорив:

– Я дам тобі свого.

Але то було занадто, і я беззвучно закричав:

– Я не повішусь. Я не хочу вішатись. Залиште мене!

Невідомий, хитаючись туманом, неупевнено наблизивсь до мого ліжка. Нахилившись до мого лиця, Він розставив свої руки, наміряючись обняти мене. Його смертна сорочка-чувал торкалась моїх грудей, пронизуватий погляд сірих тьмавих очей – гіпнотизував. Я не міг одняти свого погляду від Його ріденької борідки, від худої шиї з синьою смугою круг неї, від зашморгу.

У мене волосся стало догори в передчутті Його смертних обіймів, тіло налилося оливом, зробилось важке, в очах помутніло, здавалось – я зараз знепритомнію…

Але в сей момент…

Несподівано десь вгорі трахнула кришка від ящика параші, в коридорі зарипів стільчик тюремника і почулось його голосне, життьорадно-животне хропіння.

То було визволенням. По мені пройшло щось як елєктрична іскра, підкинуло мене на ліжку і я… Заснув?

Шкло в лямпі засажніло, мені страшенно хотілось пити. Я спробував підвестись, але в голові нестримано бухало. Лоб палав.

Я знову лежав з широко розплющеними очима, дивився в стелю і слухав нерухому гнітючу тишу. Лук камери важкий, як віко труни, давив, тиснув груди.

Я здригнув.

Різкий неприємний тенор прорипів:

– У тебе немає мотузка, але є пояс на халаті, на якому можна чудово повіситися…

Я озирнувся і нікого не побачив. Голос ішов з середини камери. Серце мені пошвидчено і зміцнено застугоніло. Я оскаженів:

– Нате ж Вам! На!..

Схопився з ліжка, метушливо одірвав поясок від халату і почав чіпляти його за ґрати душника над дверима. Я страшенно поспішав. Мені все здавалось, що за мною хтось доглядає пильно і зле. Руки тремтіли, зашморг все ніяк не удавався. Я пригадував, що слід його хоч трохи поялозити милом.

Душник був досить високо, і я ледве досягав до нього руками, стоячи навдибки на ящику параші. Було незручно, все прикро путалось. Заніміли руки, ламало шию, важніла голова.

Потім я стрибнув з параші й повиснув проти дверної ніші, не торкаючись ні стін, ні долівки – так уявляв собі я і злорадісно над кимсь посміхався.

Порішив розім'ять спину. Боязко озирнувся, вдивляючись підозріло в тишу. Мені робилось від неї лячно.

І раптово відкілясь з осередку камери, рипучий, торжествуючий, нахабний почувся регіт.

Я зразу злякався, щоби не почув цього реготу тюремник. Потім, як пійманий школяр, замішався, хотілось сказати:

– Я більше не буду…

Врешті я почервонів від сорому і гніву:

– Він святкує перемогу наді мною?! Я протестую, я зневажаю його!

Стиснувши в кулак правицю і держачись лівою за прив'язаний пояс, забувши про все, я, загрожуючи, ступив в напрямкові реготу, що й досі не спинявся…

Відтак гепнув на долівку…

Ранішня повірка.

З подивом повів поглядом круг себе.

Що? Чому?

Схопився з долівки. В голові засів тупий біль, на зубах хрумтів пісок цементової підлоги, руки посивіли і закоцюбіли, весь тремтів. Випадково глянув на двері… і зблід.

Прив'язаний до ґрат душника над дверима висів зашморг, зроблений з поясу мого халату.

В кватирку моїх дверей подали мені баланду на обід. Здивований, я взяв.

Що було до того часу? Що було зранку?

Чи був я на проходці? Чи пив чай?

Я не знаю, не знаю, яким чином я загубив час од повірки до обіду.

Ліжко було замкнене, я був одягнутий в халаті, пояс халату був пришитий до свого місця.

Мені зробилось нудно, і сум, як обценьками, міцно заволодів мною.

Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.

– Чи не можна зараз мене повести до лікаря?

Тюремник загримав:

– Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, – і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.

Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.

Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?



Клим Поліщук


Народився 25.11.1891 р. в м. Краснопілля на Житомирщині. Учився в Петербурзі, у 1912 р. повернувся до Житомира, де в серпні 1914 р. був арештований за «мазепинську» діяльність і висланий за межі України.

Перші вірші були опубліковані у 1905 р. в ґазеті «Волинь» та часописах «Рідний Край» і «Громадська Думка», а перші оповідання у 1909 р. в дитячому журналі «Дзвінок», а в час Визвольних змагань – у «Робітничій Ґазеті», «Народній Волі», «Літературно-Науковому Вістнику», «Музагеті» і «Мистецтві». Ще до революції видав чимало казок та гумористичних творів для народу.

У 1920 р. відійшов з армією УНР на еміграцію. У Львові познайомився зі своєю майбутньою дружиною письменницею Галиною Орлівною. Львівський період був дуже плідним для письменника. Тут він видає альманахи, організовує журнали. Одна за одною виходять збірки оповідань і леґенд «Жменя землі», «Розп'ята душа», «Воєнко», «Веселе в сумному», «Скарби віків», «Червоне марево», «Манівцями», «Ангельський лист», «З виру революції. Фрагменти спогадів про літературний Київ 1919», повість «Світ червоний», романи «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений».

У 1924 р. повернувся з родиною в Україну і публікувався в журналах «Червоний Шлях», «Життя і Революція», «Глобус», «Нова Громада». У 1931 р. арештували його дружину, а згодом і його. Слід його, як і Галини Орлівни, загубився на Соловках.

Семиковецькі тіні

Літня ніч, як провалля чорне. Йдеш в пітьму, наче падаєш кудись. Здалека чується гуркіт гармат і це нагадує про те, що треба бути чуйним. Там десь змагаються з північним ворогом. Бреду полями навмання, гадаючи так дістатися до Галича, де знаходилась частина «наших». Ой, уже мені ці «наші»… Не далі, як місяць тому, був з ними в престольному Києві, а тепер… Тепер бреду самотньо галицькими полями і п'ю тугу їх просторів… Ступаю ногами по вогкій ріллі і відчуваю на сьому лиці дихання недалекого Дністра… І як же стішився я, коли десь далеко всміхнувся маленький вогник, – один і другий… «Галич, значиться»… – подумав я, наддаючи ходу.

За годину прискореної ходи, прибився до якихось дротяних загород, за якими сумно маячіли чорні, низькі хрести. Обійшовши обережно дротяну загороду, вийшов на заболочену дорогу і побачив перед собою ряд освітлених маленьких віконець. Сам не свій, байдуже якось, підійшов до першого віконця і став стукати. Але тільки я застукав, як вогонь у хаті згас і вікно стало чорною плямою. Не думаючи, що світло могло бути загашено зумисно, я знову застукав, але в хаті було тихо, наче в домовині. Тоді я пішов до другої хати, але там повторилося те, що було в першій. «Дивні люди!» – з обуренням подумав я про себе, сам не знаючи, що робити далі. І в той час, на дорозі почувся старечий голос:

– Хто там пукав?..

– Подорожній, – відповів я. – Переночувати хочу…

– А ви хто такий? – знов запитався той із пітьми.

– Чоловік! – сказав я, вже майже сердито. – Притулку шукаю…

– Ну, коли так, то йдіть сюди…

Я пішов на голос. Серед дороги чорніла маленька, зігнута, людська постать, яка уважно придивлялася до мене.

– Так, так… Чоловік… Справжній чоловік… – мимрала чорна постать сама до себе.

– А ви думали, що хто? – спитався я його.

– Адже ж не привид!.. І що за люди такі у вас, що стукаєш, стукаєш і ніхто не відкликається?..

– Бояться, пане, бояться… – озвалася чорна постать.

– Чого бояться?

– Ночі бояться… ночі…

– Чого ж її боятися?

– Неспокійно дуже… неспокійно…

– Як то неспокійно?

– Ходять усе… ходять…

– Хто ходить?

– Вони ходять… вони…

– Хто вони?

– Стрільці небіжчики… стрільці…

– Які стрільці?

– А оті, що коло села спочивають…

– Так, може, то стрілецькі могили?

– Стрілецькі, паночку, стрілецькі… Багато їх тут полягло в оту прокляту війну… Як гинули, то казали, що за якусь Україну…

– А яке ж це село?

– Семиківці…

– Далеко звідси до Галича?

– Ні! Зовсім близько… Година ходу…

Я згадав з недавнього минулого страшні дні Семиковецьких боїв і героїчні змагання Січового Стрілецтва з Москалями… Згадав такі ж, як ця, чорні літні ночі і гарматний регіт у темряві… Чуючи від цеї чорної, зігнутої постаті, лице якої закрите темрявою, оте чарівне слово – «за Україну»… – моє серце болючо тремтіло, а мізок тривожила настирлива думка: «За яку таку Вкраїну гинули вони тоді?.. Чи варта була та вся справа хоч одної краплі стрілецької крови?.. Чи варто було класти свої молоді голови за те, що планувалося»…

– Дивіться, дивіть!.. – раптом смикнула мене за плащ чорна постать.

– Куди? – здивувався я.

– Туди, де Стрілецькі могили… Бачите, як вони ходять?.. Бачите…

Я повернув голову в той бік, кудою тільки що йшов сюди, і побачив над самою землею ряд маленьких синіх вогників, які то спалахували, то згасали, то здіймалися в гору і тремтіли в повітрі, нагадуючи собою крильця метеликів. Зрозумів, що то були ті фосфоричні вогники, які мені не раз уже траплялося бачити на торф'яних багнищах та на лісових мочарах, але напружений шепіт незнайомої чорної постаті глибоко схвилював мене…

– Нічого… – став я його заспокоювати. – То так собі… звичайні вогники…

– Звичайні, кажете?.. – озвалася чорна постать. – О, ні!.. не звичайні вони, не звичайні…

– Такі вогники на мочарах бувають, – сказав я.

– Такі, та не такі… Це Стрільці з могил виходять… Скоро на село підуть… Будуть під хатами ходити… Проситися, щоб пустили до себе…

– Що ви кажете?! – само собою вирвалося в мене запитання і в той же час почув, що чогось тремчу.

– Ходім до хати! – метнулася чорна постать. – Ходім…

Повернувся від мене і став швидко бігти вперед.

– Ходіть зі мною, ходіть!.. – часами озивався до мене. Коло якоїсь маленької хатини постать на хвилину зупинилася і, пошепки, сказала:

– Оце моя хата… З дощок зробив…

Відчинив маленькі двері, і ми увійшли в маленьку хатину, в якій пахнуло капустою, цибулею та свіжим хлібом. Я запалив сірника і на саму коротку мить встиг побачити перед собою старенького дідка з довгою сивою бородою й надзвичайно великими, чорними очами, який так і метнувся до мене:

– Загасіть світло, загасіть!..

– Для чого? – спитався я.

– Щоб вони не прийшли…

Взяв мене за руку і потяг кудись у куток, кажучи:

– Сідайте тут на лаві та сидіть собі, а я тим часом приготую вам постіль та знайду дещо перекусити…

В той час, як дідусь тихо, скрадаючись наче, ходив по хаті і щось там робив, я мовчки сидів на лаві і дивився в маленьке віконце, за яким чорніла глупа ніч і в якій глухо гримали далекі, невідомо чиї, гармати. Раптом, зовсім близько коло вікна блимнув і згас синій вогник, потім другий і третій. Я нахилився до самого вікна і уважно стежив за ними.

– Тепер бачите вже?.. – почув вад собою придушений шепіт.

– Вогники якісь… – промовив я байдуже, не підводячи голови.

– Не вогники, а вони… І будуть так ходити аж до самих третіх півнів…

– Скажіть же ви мені нарешті, хто саме і чого саме ходить? – озвався я нетерпеливо.

– Стрільці Січові ходять… – заговорив старий. – Ходять вони з того часу, як почалася революція і будуть ходити доти, доки не буде Україна і ото вони так шукають її… Це вже трохи затихли, а ранійш аж до самих вікон приходили та пукали…

– А звідки ж ви знаєте, що то стрільці?.. Може, то такі, як от я, звичайні собі перехожі заходили?..

– Які там перехожі! – журно озвався старий. – Бачили гаразд наші люди, хто до них стукається… Деякі так навіть говорили з ними через вікно…

– Які ж вони із себе оті стрільці?

– Такі, якими їх хоронили… В синьо-сірому, з пучечками червоної калини на кашкетах… Бліді й смутні з лиця, а тільки очі дуже глибоко позападали та зуби вишкірилися… Ходять вони вночі не тільки в селі, але й над самісіньким Дністром… Там часто бачили їх, високі, стрункі тіни, як вони чогось ходять від одної могили до другої, від одного хреста до другого… Вдень на тих могилах, часто було, знаходили пучечки свіжої червоної калини… Люди кажуть, що то вони на пораду друг до друга ходять, але мені здається, що то вони просто страждають так за своїм молодим життям…

Щось десь наче стукнуло, і старий раптово затих. Сидів поруч мене, і я чув, як він затаював дихання і напружено прислухувався… Але крім далекого гарматного вибуху більш нічого не було чутно.

– Ну, ляжемо відпочивати… – озвався після довгої мовчанки старий, встаючи з лави. – Тепер буде спокійно, бо треті когути запіли…

* * *

…Вранці збудився від якогось шуму і крику. Встав і вискочив на двір: дорогою тяглася довга валка «форшпанних» возів, на яких з байдужий виглядом сиділи «наші»… Діда в хаті не було, і дарма шукав я навколо хати, щоб попрощатись з ним і подякувати йому за гостинність… Не будь цього, досі невідомого мені дідка, не мав би я де відпочити і не знав би нічого про сумні стрілецькі тіни в селі Семиківцях коло Галича, які ще й досі – «до самих вікон приходять та пукають»…



20 липня 1920 р.,

с. Семиківці (Галичина)

Михайло Мочульський


Народився 13.09.1875 р. в м. Миколаєві на Львівщині. Літературознавець‚ перекладач. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Помер 14.02.1940 р. у Львові.

Видав єдину збірку оповідань «Опалева мряка» (Львів: Ізмарагд, 1936)‚ з якої походить оповідання «Мумія».

Мумія


І

Небо накинуло на себе важке, олов'яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.

Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.

Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.

– Чи тут мешкає пані Оленецька? – спитав рудий носильник.

– А де ж би? На даху?.. Тут! – бурмотів дверник.

Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.

– Ну, де? Не жартуйте пане… Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте…

– Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..

– Зараз, зараз! Не будьте такі гострі…

– А де комірниця?

– Ну, вона вже йде, тільки її не видно… Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас…

Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.

Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір'я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.

Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».

Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.

Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.

Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.

Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.

* * *

Чи літо, чи зима, Оленецька ходила в шовковій вилинялій блюзці та в короткій, рябій, перкалевій спідничині. На голові носила старомодний, чорний капелюх із білим струсиним пером. На плечі закидувала сіру, старанно позашивану пелерину, а шию обв'язувала червоною хусткою так, що ззаду телепався довгий, огняний язик.

Скільки років було в неї, - не знав ніхто. Один сивий купець говорив, що запам'ятав її такою, коли ще був малим хлопцем. Чи вона панна, чи вдова, – не знав ніхто. Загалом говорили, що стара панна.

Відки брала гроші на життя, – теж не знав ніхто.

Коли не коли з'являлась черниця, балакала з нею пару хвилин у сінях, і зникала.

Оленецька не мала ліжка; спала на старій поламаній софі й накривалася подертою ковдрою. Якась душа змилосердилася була над нею й справила їй залізне ліжко та гарну постіль. Але вона цей дарунок продала й далі спала на своїй старій поламаній софі та далі накривалася подертою ковдрою.

Раз на день, в полудень, вона виходила з кімнати, щоб купити собі їжу. Тоді замикала двері на ключ, робила над ними знак хреста й між одвірки вбивала шпильку.

Коли зустрінув її хто по дорозі, буркотіла щось під носом і порскала слиною.

Комірники з камениці, де жила Оленецька, особливо жінки, незвичайно живо займалися нею. Але вона була для них темною загадкою, що її не могли розгадати ніяким робом. Це й було причиною, що довкола її особи творилися різні, суперечні, фантастичні казки. Для одних вона була героїнею сенсаційного роману, для иньших жертвою чернечих інтриг, покутницею за якісь важні гріхи, для ще иньших марнотраткою, старою чудачкою, або просто божевільною, про яку не варт тратити марного слова.

Оленецька мовчала й не показувала своєї душі нікому.



* * *

По двох роках свого життя в офіцинах, Оленецька захоріла. Два дні не виходила із своєї кімнати і комірники з камениці були певні, що вона померла. Тоді двірник прикликав шлюсаря й цей витрихом відчинив двері.

Оленецька лежала на софі майже нежива. Віддих був у неї короткий. Серце билось слабо. Уста були зварені гарячкою.

Сторожева – на імя Ксеня – принесла чашечку чорної кави й силоміць напоїла її. На лікаря не було грошей і Оленецьку взялася лікувати Ксеня. Це була старша досвідна жінка й зналася на зелах. У неї не було дітей і кожну вільну хвилину вона присвячувала хворій самітниці. Щодня вона варила для неї ромен, шальвію, м'яту, якісь чудотворні корінці, й давала їй пити цю мішанину. Золоте серце Ксені та її солодкий голос і лагідні, добрі очі з'єднали собі хмарну душу недужої. Вона слухала її та приймала з її рук ліки й поживу. Крім неї вона не допускала до себе нікого. А коли хто иньший з'явився в її кімнаті, схоплювалася із своєї поламаної софи, плювала й кидала на нього незрозумілі слова, так, що цей мусів зараз відходити.

Після трьох тижнів Оленецька видужала. В неї грошей було скупо й вона просто не знала, як має віддячитися своїй лікарці. Купувала ласощі, парила чай, і вечорами запрошувала до себе Ксеню. Раніше хмарна й мовчазна, як сфінкс, тепер почала усміхатися до неї й несміливо, мов слимак ріжки, показувала їй кінчики своєї закривавленої душі.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка