Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями



Скачати 116.15 Kb.
Дата конвертації11.09.2017
Розмір116.15 Kb.
УДК

Юрій Коміренко



ВПРОВАДЖЕННЯ В ПЕДАГОГІЧНУ ПРАКТИКУ КАДЕТСЬКИХ КОРПУСІВ НАДДНІПРЯНЩИНИ У 1860-Х РР. КОНЦЕПЦІЇ ВИХОВУЮЧОГО НАВЧАННЯ (ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Після скасування кріпацтва в Російській Імперії розпочалась лібералізація різних сфер суспільного життя, зокрема реформування системи освіти зорієнтоване на європейський досвід. Оскільки гостро стояло питання нових підходів до виховання, у російській педагогічній сфері популярності набувають ідеї німецького мислителя Й. Гербарта. Уже наприкінці 1860-х рр. офіційна педагогіка в галузі середньої освіти декларувала гербартівський принцип виховуючого навчання. У цей час військовий міністр Д. Мілютін розробив і реалізував програму військової реформи, у межах якої кадетські корпуси було перетворено на військові гімназії. Ідея навчання, яке виховує, у військових гімназіях здобула особливе визнання бо, це були заклади інтернатного типу, де вихованці жили постійно і їхнє виховання складало одну з найважливіших задач педагогічного колективу. Однак її практична реалізація зводилась до формального виконання офіційних настанов Головного Управління військово-навчальними закладами, за винятком гімназій в українських губерніях, розвиток системи виховання яких дещо відрізнявся від решти губернських закладів, а ідея виховуючого навчання знайшла органічний ґрунт для її впровадження в навчально-виховний процес, що пояснюється етнопсихологічним чинниками. Саме завдяки українським освітянам відбулася адаптація європейських педагогічних ідей на російському ґрунті, Сьогодні аналіз і гідна оцінка національної педагогічної спадщини та досвіду у сфері військової освіти є наразі, оскільки вони безпосередньо пов’язані з питанням безпеки інформаційного середовища України і потребують неупередженого наукового підходу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Питання впливу ідей Гербарта на розвиток педагогічної думки і впровадження концепції виховуючого навчання в систему освіти Російської Імперії періоду реформ 1860-х рр. поставало в історико-педагогічних працях протягом усього ХХ ст., до нього звертались О. Музиченко, Ш. Ганелін, М. Алпатов, Г. Козлова, О. Тулупова та ін. Останнім часом увагу вітчизняних науковців привертають українські послідовники Й. Гербарта, зокрема Л. Герасименко проводить паралелі між психо-педагогічними поглядами П. Юркевича і концепцією Й Гербарта. Однак дослідники цієї проблеми не ставили питання про зв’язок гербартівського ідеалу внутрішньої свободи особистості з основоположними цінностями українського національного світогляду.

Формування цілей статті (постановка завдання). Перед нами стоїть завдання розкрити в етнопсихологічному аспекті питання впровадження в педагогічну практику кадетських корпусів Наддніпрянщини в процесі реалізації реформи військової освіти Д. Мілютіна.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У процесі реформи військової освіти Д. Мілютіна відбулося переформування кадетських корпусів у військові гімназії, яке мало на меті виправити дисбаланс між навчальною і виховною частинами, що утворився в дореформений період і згубно позначився на моральному, розумовому і фізичному розвитку кадетів. Для виконання цієї задачі Головне Управління військово-навчальних закладів звертається до концепції виховуючого навчання Гербарта, обумовленої ідеалом внутрішньої свободи особистості. Однак, попри заснування Педагогічного Музею та відкриття педагогічних курсів і орієнтацію педагогів, залучених у військову сферу, на вивчення західних ідей і практичне їх утілення, декларування концепції виховуючого навчання в контексті імперської ідеології царату, зводилась до формалізації означених ідей та укорінення в нових пореформених умовах старої імперської формули «православ’я, самодержавство, народність».

Незадовільний стан виховної роботи в передреформений період особливо давався в знаки в губернських закладах. У порівнянні з іншими губернськими кадетськими корпусами Російської Імперії виняток становили українські, Петровський Полтавський і Володимирський Київський, відкриті досить пізно, через що в їх навчально-виховних системах ще не встиг сформуватися зашкарублий педагогічний досвід і гальмуюча розвиток новітніх ідей традиція виховання; також давала про себе знати суттєва відмінність культурної традиції та менталітетів українського і російського народів. Адже повага до індивідуальності, людської гідності й свободи виступали питомими цінностями національного світогляду, від початку формування українства як нації. Виховна практика в цих військово-навчальних закладах хоча й спиралася на інструкції та настанови сформульовані Головним Управлінням у рамках імперської ідеології російського царату, проте взаємодія вихователів і вихованців здійснювався в українському середовищі, відтак процес виховання був у значній мірі обумовлений базовими світоглядними цінностями українців і особливостями їх національного характеру.

У той час, коли проводилась реформа Мілютіна, М. Костомаров у статті «Дві руські народності» (1861), зазначив принципову різницю у ставленні до свободи й особистості в національній культурній традиції українців і росіян, стверджуючи на підставі короткого історичного огляду, що «плем’я південно-руське мало відмінним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське – перевагу общинності» [2, с. 64].

Українську і російську ментальності різнять протилежні постанови одиниці щодо колективу, які мають свій відповідник у всіляких проявах соціального життя обох народів. Постанова української спільноти за своєю суттю є індивідуалістичною; російської – колективістичною. На це вказує у своїх студіях, написаних у середині ХХ ст., відомий етнопсихолог української діаспори в Німеччині В. Янів. Він говорить про «зв’язок українського індивідуалізму із спрямуванням до самовияву», яке є таким сильним, що послаблює «прямування до підпорядкування» [7, с. 193]. Учений підкреслює, що вся розумова й практична діяльність українців випливає з поняття особистості, обмеження якої є завше болючім, навіть коли відбувається в інтересах загалу. Український світогляд, на думку В. Яніва, ґрунтовно віддзеркалює християнську концепцію людської особистості, де людина як носій, фундамент і мета світового розвитку завжди виступає динамічним й активним чинником, ця концепція суттєво відрізняється від імперського погляду на людину як предмет чи силу, задіяну виключно в імперських інтересах, що носить лише допоміжний характер і має служити на користь імперії. В. Янів зауважує, що українцям притаманна соціопсихічна тенденція, в якій «одиниця, живучи в спільноті й прагнучи спільноти, зберігає самостійність і неповторну індивідуальність» [6, с. 223]. Така індивідуалістична постанова, визначаюча соціальне життя українців, є характерною для Європи й залучає їх до європейського культурного циклу. Для Азії й Росії питомою є протилежна тенденція – колективістична, пов’язана з тим, що «одиниця розпливається в спільноті й втрачає своє обличчя» [6, с. 223].

Індивідуалізм і стремління до свободи як визначальні риси психічного укладу українця виділяє у праці «Нарисах з історії філософії на Україні» (1931) видатний вітчизняний філософ Д. Чижевський [5, с. 15].

Український і російський світогляди відрізняють також протилежні постанови щодо гідності людини в контексті релігійного християнського вчення. Ще М. Костомаров у згаданому нами дослідженні з української і російської етнопсихології зауважив догматичність і матеріальний характер релігійності великоросів, їх фанатичну прив’язаність до букви та формули і різку відмінність релігійності малоросів – глибоко емоційний, чуттєвий характер їх віри, занурення у внутрішнє спілкування з Богом [2, с. 71]. Саме з глибоким ідеалістичним опануванням християнської доктрини на рівні колективної та індивідуальної свідомості пов’язане шанобливе ставлення в українській культурі до гідності людини. Як зазначає В. Янів, підставою для високого розуміння людської гідності є її богоподібність [6, с. 194]. Найвиразніше таке опанування християнського розуміння людської особистості знайшло своє відтворення у філософії Г. Сковороди. В українському релігійному світогляді людина виступає як джерело і мета спільноти, її активний чинник, така постанова протилежно діаметрально відрізняється від концепції російського православ’я, щільно зрощеної з імперською ідеологією, де людина є лише предметом, оскільки імперія прагне виключно речей і сил, які мають їй служити.

Незважаючи на суттєве оновлення та гуманізацію російського суспільства в процесі реформ 1860-х рр., пов’язаних зі скасуванням кріпацтва, національна ментальність й імперська ідеологія радикально не змінилися, тому політика у сфері військової освіти, попри очевидну її лібералізацію, не виходила за рамки накресленої С. Уваровим ще 1832 року формули «православ’я, самодержавство, народність», яка нівелювала прояви особистої свободи, індивідуалізм і справжню, виплекану століттями культурного розвитку, повагу до людської особистості.

На тлі означених розбіжностей національних менталітетів і національних культурних традицій не є випадковістю той факт, що українські корпуси подавалися Головним Управлянням за взірець постановки виховної роботи у військово-навчальних закладах, оскільки виховний процес, побудований на засадах не задекларованого, а традиційного в даному національно-культурному середовищі шанобливого ставлення до людської одиниці, давав належні результати, які відповідали очікуванням від реформування, адже взаємозалежність виховання і навчання на українських теренах носила органічний характер й обумовлювалася світоглядом переважної більшості як вихователів, так і вихованців, а не міністерськими настановами й інструкціями. Так, М. Соколов в історичному нарисі про Головний штаб військового міністерства посилається на слова директора Полтавського кадетського корпусу Ф. Сімашка, який ставлячи перед вихователями педагогічні завдання, наголошував: «щоб підняти моральність вихованців, слід прийняти за основу, що особистість вихованців незважаючи ні на його літа, ні поведінку, начальство має людяно поважати»; а також на спогади колишнього вихованця Київського корпусу про ефективність виховної роботи в ньому [4, с. 100].

Важливо наголосити на тому, що реформа Д. Мілютіна була скерована на децентралізацію у сфері управлення військовою освітою та суттєве розширення прав місцевих навчальних закладів, що з урахуванням означених нами чинників, створювало перспективи позитивного розвитку навчально-виховної роботи в кадетських корпусах Наддніпрянщини.

Так, у Київському кадетському корпусі зусиллями його керівників підтримувалися свобода поглядів педагогічного колективу, ініціативність, виробленість переконань і відстоювалися «високі педагогічні принципи: розвиток самодіяльності та волі вихованців, гуманне ставлення до дітей і повага до індивідуальності», завжди ставилося за мету виховної роботи «формування людини в кращому розумінні цього слова» [1, с. 311]. Ці принципи, директор закладу П. Алексєєв поширював у галузі імперської військової педагогіки, ставши членом конференції «Педагогічних курсів».



Творча ініціатива в практичній реалізації виховуючого навчання, проявлена педагогічним колективом Полтавської військової гімназії, зробила її найкращим провідником означеної ідеї серед військових навчальних закладів Російської Імперії. Інспектуючи гімназію, ревізор, начальник навчального відділення Головного Управління військово-навчальних закладів генерал В. Каховський зазначає у звіті, що викладачі полтавської військової гімназії залучені до справи виховання в більшій мірі, ніж в інших, відомих йому навчальних закладах [3, с. 152]. Від початку заснування Полтавського корпусу в ньому, як засвідчує Ф. Павловський, намагалися згуртувати вихователів і викладачів в єдину силу, скеровану на благо вихованців. Ця тенденція набула особливого розвитку під час впровадження реформи Д. Мілютіна. Так, у наказі Педагогічного Комітету гімназії від 27 вересня 1865 р. написано: «Для успішного виховання необхідно, щоб між вихователями і викладачами було повне узгодження щодо вимог, інакше ті й інші будуть втрачати повагу вихованців, відтак з’явиться недовіра, а усяке виховання має бути заснованим на довірі вихованців до їх вихователів і вчителів» [Цит. за: 3, с. 150]. Виходячи з настанови, що вчитель має бути вихователем, викладачі активно залучалися в процес не лише розумового, а й морального виховання. Щоб подолати певну відстороненість між вихователями й викладачами, яка роз’єднувала їх у дореформений період, вчителі знайомилися ближче з діяльністю вихователів, що сприяло об’єднанню і консолідації інтересів педагогічного колективу полтавців. Для цього, з одного боку, вчителів заохочували знайомитися з життям вихованців у позакласний час, чергувати в корпусі у дні, вільні від занять. З іншого – вихователям, які мали право на викладання, давали уроки, навіть більше шести, дозволених «Положенням про кадетські корпуси». З метою об’єднання викладацько-виховного складу корпусу в згуртований спільними цілями і завданнями колектив влаштовувалися «родинні вечірки» [3, с. 151], спочатку на помешканні одного з учителів, згодом директор Ф. Сімашко отримав офіційний дозвіл проводити ці зібрання в приміщенні корпусної бібліотеки. Потім їх облаштували у старо-губернському домі на кшталт європейських «джентльменських клубів». Як пише Ф. Павловський: «Тут, окрім карточної гри, влаштовувалися танцювальні вечірки, запрошувалися іноді приїжджі актори, співаки, багато хто із службовців, особливо в перші роки, читали реферати про виховання, літературні твори etc … Тут нерідко відбувався обмін думками, порушувалися питання з поточного життя закладу, здіймалися спори і навряд чи можна заперечувати значення цих зібрань, що зближували між собою корпорацію службовців та робили їх солідарними у справі виховання» [3, с. 152]. Такий підхід полтавців до втілення концепції виховуючого навчання мав позитивні результати, відзначені В. Каховським: «Солідарність виховательських сил закладу роблять з нього заклад, просякнутий одним спрямуванням у всіх головних його елементах» [Цит. за: с. 152].

Висновки з даного дослідження та перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Вочевидь у справі реалізації реформи Д. Мілютіна на тлі інших губернських військових гімназій вигідно вирізнялись українські – Полтавська і Київська, їх успіх був обумовлений двома факторами: 1) обидва корпуси відкрито досить пізно, через що в їх навчально-виховних системах ще не встиг сформуватися зашкарублий педагогічний досвід і гальмуюча розвиток новітніх ідей традиція виховання; 2) і педагогічний і учнівський загал у цих навчальних закладах складали переважно особи з українською ментальністю, у якій свобода особистості є основоположною світоглядною цінністю. Як бачимо, обидва чинники сприяли органічному засвоєнню європейського педагогічного досвіду та успішній реалізації в педагогічній практиці гербартівського виховуючого навчання. Слід зазначити, що в умовах захисту вітчизняного культурного та інформаційного простору аналіз і адекватна оцінка практичного внеску українських педагогів у розбудову державної освітньої доктрини Російської Імперії на межі ХІХ–ХХ ст. постає актуальним напрямком історико-педагогічних досліджень.

Список літератури:

  1. Военная энциклопедия: В 18 т. – Т. І: А–Алжирия / под ред. В. Ф. Новицкого. – СПб.: Типография Т-ва И. Д. Сытина, 1911. – 320 с.

  2. Костомаров Н. Две русские народности / Николай Костомаров // Основа. – 1861. – № 3. – С. 33–80.

  3. Павловский И. Ф. Исторический очерк Петровского Полтавского кадетского корпуса (1840-1890) / Иван Францевич Павловский. – Полтава: Типография губернского Правления, 1890. – 183 с.

  4. Соколов Н. А. Столетие военного министерства. 1802–1902. Главный штаб. Исторический очерк / Николай Афанасьевич. – Т. 10. – Ч. 3 / под ред. Д. А. Скалона, П. В. Петрова. – СПб.: Типография поставщиков двора его Императорского Величества товарищества М. О. Вольф, 1914. – 218 с.

  5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Дмитро Чижевський // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. – Т. 1 / під заг. ред. В. Лісового. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 3–162.

  6. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Володимир Янів. – К.: Знання, 2003. – 343 с.

  7. Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду / Володимир Янів // Релігія в житті українського народу. Збірник матеріялів Наукової Конференції у Рокка ді Папа (18–20.Х.1963) / за ред. В. Янева. – Мюнхен – Рим – Париж: НТШ, УБНТ, УВАН, УВУ, 1966. – С. 179–203.

Юрій Коміренко «Впровадження в педагогічну практику кадетських корпусів Наддніпрянщини у 1860-х рр. концепції виховуючого навчання (етнопсихологічний аспект)»

Стаття присвячена дослідженню питань, пов’язаних з реформуванням у 1860-х рр. кадетських корпусів у військові гімназії та впровадженням у навчально-виховний процес концепції виховуючого навчання Й. Гербарта. Проблему розглянуто в аспекті етнопсихологічних чинників, які визначали специфіку педагогічного досвіду кадетських корпусів Наддніпрянщини в галузі виховання і робили цей досвід успішним, на відміну від решти губернських військово-навчальних закладів Росії.

Ключові слова: кадетські корпуси, військові гімназії, виховуюче навчання, реформа освіти, менталітет, світоглядні цінності, свобода особистості, українське середовище, національний характер.

Юрий Комиренко «Внедрение в педагогическую практику кадетских корпусов Надднепрянщины в 1860-х гг. концепции воспитывающего обучения (этнопсихологический аспект)»

Статья посвящена исследованию вопросов связанных с реформированием в 1860-х гг. кадетских корпусов в военные гимназии и внедрением в учебно-воспитательный процесс концепции воспитывающего обучения И. Гербарта. Проблема рассматривается в аспекте этнопсихологических факторов, определивших специфику педагогического опыта кадетских корпусов Надднепрянщины и сделавших его успешным, в отличии от других губернских кадетских заведений Российской Империи.

Ключевые слова: кадетские корпуса, военные гимназии, менталитет, воспитывающее обучение, реформа образования, мировоззренческие ценности, свобода личности, украинская среда, национальный характер.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка