Поняття субкультури



Сторінка2/3
Дата конвертації14.04.2016
Розмір0.56 Mb.
1   2   3

Субкультура Емо

Emo (від англійського Emotional ) відносно нова культура з'явилась в США наприкінці вісімдесятих. Виділяють два етапи у існуванні цієї культури.

Перша хвиля (1985-1994 рр). Літо 1985 р. стало відомим як «Революційне літо», саме тоді в Вашингтоні і піднялась нова хвиля груп з різноплановим роком звучанням, які орієнтувалися на рок - темп.

Друга хвиля (1994- 2000рр). В 1994 році розпочався другій етап, дякуючи виходу дебютного диску групи Sunny Day Real Estate «Diary»

Емо ( скорочення від «емоційний»­ ) – стиль музики, що виник в середині 80-х років із хардрок . За час існування сильно змінився і урізноманітнився, розділившись в свою чергу на піджанри. Характерними ознаками емо-стилю є надривний вокал з діапазоном від крику до плачу і стогону. В залежності від напрямку музика може бути мелодійною і повільною з вклиненням жорстокості.

Стиль в Емо дуже яскравий : деякі позери кажуть, що емо це суміш попсового гламуру і готики. Але вони не признають гламур і попсу. Емо це надмірний виплеск емоцій, почуттів, вони є в кожній людині лиш не так надмірно.

Слова емо :«Щодня мене розривають на шматки емоції, які ми старанно придушуємо тому що хтось сказав, що треба виглядати сильним. Але так не є насправді. Емо стало відомим широкому кругу слухачів.»

Емокіди надають перевагу рожевому і чорному, також приоритетним є темно – синій колір. Носять вузькі джинси, синтетичні штани.

На вулицях останнім часом побільшало емо - молодих осіб, стать яких одразу і не визначиш. Молоді емо – хлопці та дівчата - ходять майже з однаковими зачісками, що приховують одне око, підводять очі чорним олівцем та фарбують нігті.  На даний момент ця субкультура набула широкого поширення. Головна риса емо — це вираження та нестримання своїх емоцій, найважливіше — бути собою і не заганяти себе у якісь певні рамки. У емо свої погляди на життя, яке складається з двох основних кольорів: чорного (символізує несправедливість, жорстокість світу) та яскравих кольорів (щасливі емоції, кохання, приємне переживання). Часто це відображається у зовнішньому вигляді послідовників цієї субкультури, але справжні емо ніколи не ставлять зовнішній вигляд вище, ніж саму суть, ідеологію, переконання цього напрямку. Тих, кого цікавлять лише стиль та мода, називають «позерами» (від англ. poseur — вдавати), їх легко визначити при звичайній бесіді. Загалом, прихильники цього стилю виглядають так: депресивні хлопці і дівчата з довгим волоссям, яке часто закриває очі, підмальовані чорним олівцем; носять одяг чорного, пурпурового та рожевого кольорів. Невід'ємною частиною образу є штани із заниженою талією та широким шкіряним паском із залізними шпорами. Зазвичай прихильники емо носять обвішану різноманітними значками сумку через плече. Хоча зовнішній вигляд кожного індивідуальний, обраний ним самим. Зовнішність для справжніх емо не так важлива, як переконання та душа.

В основному всі емо- стрітеджери (straight-edge), тобто вони проти наркоманії, алкоголізму, безладних статевих зв'язків і взагалі за здоровий спосіб життя.Зі слів представників цієї суб-культури, дійсними цінностями емо визнають Емоції, СПРАВЖНІ ВІДЧУТТЯ, а не жалюгідну їх подібність. Така молодь вважає,що у цьому світі все дуже складно, дуже багатьом не вистачає любові і розуміння. Емо виражає біль, який відчуває кожен, дає йому вихід. Людина, яка створила собі емоподібну оболонку, шукає спілкування з іншими такими ж, хоче влитися в компанію. Емо припускає неповторність, винятковість твого сприйняття, справжнє самовираження, а не створення образу, який подобався б твоїм друзям і знайомим. Іноді спілкування між представниками эмо-покоління обмежується фразами "всі злі і жорсткі", "мене ніхто не любить". Емо-кіду властива кардинальна зміна настрою. Мета його життя – знайти справжню любов, чисту і всепоглинаючу, як сльози, які вони проливають.

Одними з найкращих виконавців емо в першому десятилітті 2000-х рр. є «Balboa», «Funeral Diner», «Envy», «Raein», «Daitro», «Sed Non Satiata», «Gone With Pain», «Aghast», «Dance Macabre», «Shikari», «The Death Of Anna Carina», «La Quiete» та інші.

Готи


Го́ти — представники готичної субкультури, натхненних естетикою готичного роману, естетикою смерті, готичної музики й відносять себе до готики-сцени. Представники руху з'явилися в 1979 році на хвилі пост-панка. Панківський епатаж готи направили в русло пристрасті до вампірскої естетики, до темного погляду на світ.

Характерний зовнішній вигляд готів:

-Чорний (темний) одяг. Чорне довге волосся. Високі шнуровані черевики.

-Чорний корсет, облягаючі чорні нарукавники і чорна максі (для дівчат), одяг під старовину, кльошовані рукави, шкіряний одяг.

- Шипований нашийник.

- Срібні прикраси окультної тематики.

Готична естетика різноманітна за набором вживаних і популярних символів, можна зустріти і єгипетську і християнську і кельтську символіку. Основним готичним символом є єгипетський «Анх», символ вічного життя — ймовірно, у зв'язку з темою вампірів. Також часто вживаються й інші єгипетські символи, такі як «Око Ра». Християнськая символіка використовується менше, переважно в вигляді звичайних розп'ять (тільки зі стильнішим дизайном). Кельтська символіка зустрічається у виді кельтських хрестів і різних кельтських орнаментів. Досить широко представлена окультна символіка - використовуються пентаграми (як звичайні, так і перевернуті), перевернуті хрести, восьмипроменеві зірки (символи хаосу). Також використовується безліч різних символів смерті — прикраси з могилами, черепами тощо. До чисто готичних символів можна віднести кажанів - різні зображення кажанів (зв'язок з вампірами і з готами очевидний) можна зустріти на тисячах готичних сторінок в Інтернеті і на багатьох прикрасах.

Перший поштовх до утворення готичної субкультури відбувся в Англії у 70-х роках. Тоді виник постпанк, музична декадентська течія, що сформувалася на основі панку. Першими гуртами, які грали в такому стилі, були Siouxsie & the Banshees, Bauhaus, Sex Gang Children, Joy Division, Southern Death Cult, Specimen та інші. Звучання такої музики, порівняно з панком, стало більш депресивним, а імідж виконавців почав дуже відрізнятися від іміджу класичних панків. Постпанки вдягалися в чорний одяг, наносили на обличчя білий грим, а очі й губи фарбували чорним. Постпанки фарбували у чорний колір і свої ірокези. Цей стиль одразу ж набув поширення. Але на кінець 80-х років цікавість до нього різко впала. Тоді ж пішла нова хвиля готики: The Shroud, Rosetta Stone, London After Midnight, Mephisto Walz, Corpus Delicti. Тоді ж з’явилися «перші люди», котрі самі називали себе готами, цікавилися готичним стилем у мистецтві. Тоді ж сформувались основні принципи готичного світосприйняття та ознаки власне субкультури. 80-ті роки дали світові такі гурти, як The Sisters of Mercy, Bauhaus, Fields of The Nephilim, The Cure. Саме в їхніх текстах дедалі частіше звучали моторошні й філософські нотки. Тому термін «готика» для характеристики їхнього стилю є вже цілком умотивованим. Тоді ж з’явився готик-рок, повністю самостійний жанр. До середини 90-х готика активно формувалася, визначилися культові письменники й музиканти, культові фільми й актори. З середини 90-х субкультура вийшла на новий рівень. У неї з’явилася власна ізольована інфраструктура: готичні компанії звукозапису, спеціалізовані магазини, клуби, радіо, журнали, сайти.

Самі ж готи розділилися на кілька видів, залежно від музичних уподобань. Оскільки з’явилися й нові готичні стилі: дарк-вейв, етеріал, дарк-фольк та інші. Надзвичайно популярними стали стилі готик-індастріал та індастріал. Увійшов у моду і готик-метал, хоча такі гурти як My Dying Bride і Typ’o’Negative творили пісні цього стилю набагато раніше. Культовими фільмами для готів є «Ворон» (із Брендоном Лі; серіал із Дакаскасом вважається «позерським» і «нетрушним»), «Голод», «Інтерв’ю з вампіром», «Королева проклятих», «Сім’я Адамс», а також роботи культового готичного режисера, фана The Cure Тіма Бертона: мультфільми «Жах перед Різдвом» (The Nightmare Before Chrismas), «Труп нареченої», «Едвард Руки-ножиці», м’юзикл «Суінні Тод», — а також популярні серед готів різні екранізації «Дракули» (особливо з Бела Лугоши, 1931 року).

Мупі-готи і перкі-готи

Існують дві основні категорії: мупі-готи (готи «старої школи», депресивні, самотні, замкнуті, й не для показухи, а начебто насправді) і перкі-готи (для них головне — це імідж, замкнутість і депресії їх не турбують). А ось видів готів — хоч греблю гати! Тут і панк-готи (зовні панки — а всередині готи; ну, так вони кажуть), і антикварні готи одягаються у стилі певної історичної «моди»: Ренесансу, Романтизму тощо, кібер-готи намагання поєднати у зовнішньому вигляді трансформера-тусовщика й звичайного гота; іноді носять на собі шматки нутрощів комп’ютера, готи-вампіри (найбільш поширені в Америці; переконані, що вони вампіри, або ж придурюються, бо бути просто готом їм уже не прикольно), фетиш-готи (любителі готичної еротики; одяг відповідний — імідж пекельних, на все готових красунь у вінілі або латексі; вестерн-готи (фани гурту Fields of the Nephilim, що й породив цей стиль; схожі на ковбоїв — капелюхи, джинси, ковбойські черевики тощо), корпоративні готи (у чорних ділових костюмах: робота не дозволяє одягатись інакше). І це далеко не всі їх види. Ще одним феноменом готики є андрогінна зовнішність. Не можу з упевненістю сказати, звідки це взялося й хто саме таке придумав, але нерідко хлопці-готи з довгим чорним волоссям, у довгих шкіряних спідницях, із довгими чорними нігтями й у кофтах-сітках бувають схожі на дівчат.

Окрім того, вже три роки поспіль проходить Всеукраїнський готичний фестиваль «Діти Ночі», а також періодично, по кілька разів на рік, влаштовуються готичні вечірки у різних містах України. В Україні можна зустріти готів практично всіх видів. Правда, найбільше в нас антикварних готів.

Готичний світогляд
В сучасному суспільстві можна помітити уникання таких проблем як смерть, страждання людини (в широкому понятті). Цінності благополуччя, доброго здоров’я, самореалізації утруднюють підхід до проблем смерті чи страждання. Однак страждання стосується природи людини тому відкидаючи страждання відкидається частина переживань, турбот, життя людини. „Готи дивляться на темні сторінки життя не закриваючи на них очі” Дальше підхід, відношення до цих „темних сторінок” є різним оскільки не панує цілковитої одноманітності в субкультурі готів. Дехто є на краю депресії зі своїми поглядами, та меланхолійними станами, інші свідомі реальності похмуро іронізують з неї, ще інші поєднують це все з християнством.Важливим для готів є це що черпають наснагу з готичної музики, літератури, арту, філософії, які іншим людям здаються занадто похмурими. Готам притаманні індивідуалізм і неоромантизм, який проявляється в зацікавленні магією, фольклором, екзотикою. Готи стараються осягнути „щось більше” чи це в музиці, арті, літературі тощо на відміну від неглибокою популярної культури (як вони її називають). Пошук красоти навіть в тих речах, в яких краси не має, як декому здається (напр. смерть). Однак дивлячись на світ не закривають очей на все гарне, але стараються бачити всі сторони життя (негативне і позитивне). Готи знають яка є реальність в певен спосіб іронізують з неї, в той же час почувають себе добре з своїм похмуро-інронічним настроєм та своїми своєрідними поглядами на світ.
Похмурна музика з філософськими текстами переважно досить емоційна, багатьом цілий спектр емоції непотрібний, а задовольняються лише радісним. Біль, як і радість перемоги над сірістю життя потрібні готам. Оскільки радість це одна крайність, а смуток другий то готи є десь посередині, хоч в окремих випадках спостерігається менше, або більше відхилення від цього центру. Причиною яка призводить до своєрідного захоплення смутком, болем, стражданням є особистий досвід готів. Велика кількість з них перейшла тяжкий період в житті, який виніс на верх страждання і смуток, частину реальності від якої неможливо втекти, а потрібно йти її на зустріч. В готиці вони віднаходять дзеркало своїх емоцій завдяки якому відбувається вираження власних переживань. Прийняття прикрого досвіду вимагає відваги, але музика, чи ціле готичне мистецтво дають силу жити в тому болю і з тим болем. Багато хто з готів бувають пригноблені. Коли є на публіці це їх пригноблює і почуваються внутрішньо віддаленими. Набагато щасливіше і безтурботніше себе почувають в товаристві інших готів. Однак готи не збираються часто, в більшості на готичних вечірках.

Коли подивитися на 640 сайтів, які відносяться до списку Готичного Веб Кругу (Gothic Web Ring) то багато з тих сторінок наповнені відчаєм, депресією, гнівом, чи тугою. Готи стараються бачити реальність такою яка вона є. Популярну культуру критикують за її „плоскість” та комерційність які не відображають реальності. Світ згідно готичного світогляду не звертає уваги на біль чи смуток, але старається уникнути таких тем, бо пам’ять про них відбирає людині „щастя”. Проблема з’являється коли усвідомити собі, що страждання є частиною реальності про яку не можна забувати, чи відкидати оскільки вони відносяться до людського життя. Готи не зупиняються на реальності, але захоплюються похмурими її сторінками, саме там проходить їхнє життя. В такій похмурій атмосфері вирисовуються дві прикмети готів, „сьогоднішній день останній”, та „віра в себе самого”. Сьогоднішній день останній тому треба його пережити красиво (в готичному значенні), тобто згідно глибших ідей. Слова: "Що там в тебе?" "Все гаразд" які майже ніколи не віддзеркалюють справжніх зацікавлень першого, та відповіді другого співрозмовника не відповідають готам, бо це не є вираженням реальних симпатії та емоції. Любити цілковито, бути індивідуальністю, але в той самий час в житті і в праці стреміти до більшого, рости. Іншим важливим принципом для готів є віра в справжню дружбу і любов та постійний пошук чогось справжнього. В повсякденному житті готи стараються зажди добачити щось глибше, але це не перешкоджає їм жити в суспільстві. Дуже часто в праці не можуть дотримуватися готичного похмурого іміджу, однак тут проявляється більше прив’язання до внутрішнього, до світогляду як до зовнішнього. Також тут проявляється терпимість, відсутність насилля відносно інших. У відношенні до інших готи є толерантними, не прагнуть бути сильними. Однак інколи зустрічається в ЗМІ що готів помилково пов’язують з екстремальним насильством. Такий негативний і помилковий погляд був в деяких журналістів, які ототожнили двох підлітків, що вчинили стрілянину в середній школі близько Денвер та Літтетон (Denver і Litteton, штат Колорадо, США) 20 квітня 1999 року з готами. Слідуючи за депресивно похмурими готами, які часто уникають товпи, постійно ходять в чорному, пов’язано їх з сатаністами, яким характерні бажання сили і нетолерантність, тобто зовсім не готичні погляди.


«Енергети» — специфічний молодіжний рух, орієнтований на пошуки цінностей у містичних традиціях. Вони захоплюються філософією, чорною та білою магією. В.Волошина, автор серії книг з психології, вважає, що «у прагненні пізнати себе та світ енергети заходять дуже далеко; в їхньому середовищі трапляються самогубства, і зовсім не під впливом наркотиків чи депресії — підлітки хочуть пірнути в інший світ, вони вірять у нього більше, ніж у світ реальний. Рух споріднений зі способом життя, за якого проблеми вирішуються за допомогою ірреального світу».

Ірраціональність притаманна і світогляду «сатаністів». Сатанізм дійшов до нас (і не тільки до нас) із стародавнього Іраку, ще до виникнення християнства. Вже тоді з’явилася чорна магія, яка розбудила в людях темні сили. Еліфас Льові у своїй праці «Вчення про вищу магію» пише: «Всяка дія підлягає думці, і ця думка вічна. Такі догмати і принципи. Згідно з цими принципами, добро і зло, яке ви бажаєте собі або іншим, у сфері нашого бажання і у сфері вашої дії, настануть неухильно для інших або для вас, якщо ви доведете вашу рішучість діями. Бажання шкодити або примусити любити себе має бути виявлене актами ненависті або любові. Однією з найстрашніших дій вважалося енвольтовання — це намагання згубити інших, використовуючи найжахливіші способи. Чаклуну (або відьмі) вказували на людину як на мішень, приносили її волосся або зуб; слуга лукавого давав проковтнути один з цих предметів живій жабі, називаючи тварину ім’ям обраної жертви; потім вішав цю жабу в пічній трубі, проколював її цвяхами, супроводжуючи ці дії страшними прокляттями; воля чаклуна в екстазі стає такою сильною, що нещасна жертва знемагає від виснажливої хвороби, перед якою наука безсила. Але якщо жертва здогадується про енвольтовання і відвертає її наслідки, то чаклун сам стає жертвою — його вражає власна зброя.

Заповіти сатанізму зібрано в «Синій Книзі». Там містяться вказівки для тих, хто щойно вступив на диявольський шлях, «основні положення» цієї релігії, «молитви», опис сатаністських сект.

Що ж до сучасних Антихристів, то вони, як правило, прикриваються ім’ям Божого Сина. Тільки за останні 25 років в світі з’явилося більш як півсотні нових Христосів, 5 тисяч фанатиків об’єднав навколо себе знахар Жорж Ру з французького містечка Монфаве, який оголосив себе Ісусом в жовтні 1975 року. Ще один «Христос» з’явився в США, він створив секту в неприступній фортеці, яку безуспішно атакували американські спецпідрозділи. Лідер сектантів Джонс погубив себе і все своє братство, не пожалівши навіть малих дітей.

Сучасних українських сатаністів називають «блекстерами» — від назви найжорстокішого напряму в рок-металі — «блека». Виконавці «блека» не співають, а хриплять та кричать. «Блекметал» вбирає в себе традиції язичництва, агресію та протистояння християнству. Сатаністи одягаються, зазвичай, у чорне, їхні груди прикрашає перевернутий хрест або пентаграма.

Захоплення сатанізмом може загрожувати і дитині з цілком нормальної сім’ї. Спочатку її захоплює музика «блекметалу», потім вона починає цікавитися антихристиянською філософією. Тому батькам слід приділяти увагу музичним смакам своєї дитини.
Комп’ютерні хакери

Інтенсивний розвиток нових інформаційних технологій, їх активне проникнення в різні сфери професійної діяльності і побуту призвели до формування нових соціальних цінностей та норм і, як наслідок, до виникнення нових культурних феноменів, пов’язаних з цими технологіями. Найвідомішим з них є, мабуть, і таке явище, як хакерська субкультура, що останнім часом стала популярною у молодіжному середовищі.

Досить цікавим феноменом є субкультури, що сформувались навколо технічних досягнень. Прикладом можуть бути „байкери” з їх культом мотоцикла і способом життя, пов’язаним з цією машиною. А наприкінці ХХ століття, внаслідок масового поширення персональних комп’ютерів та розвитку мережі Інтернет виникла ще одна досить цікава, специфічна і неоднозначна щодо оцінок неформальна субкультура хакерів.

Аналіз джерел дозволяє окреслити основні етапи еволюції хакерської субкультури. Сам термін „хакер” (англ. „hacker”) був уведений до комп’ютерного сленгу 1961 року групою студентів-програмістів Массачусетського технологічного інституту (США). Саме в ті роки в американських університетах і компаніях з’явилися потужні ЕОМ, і студентам дозволялося протягом певного часу (як правило, вночі) користуватися ними. В цей період сформувалось перше покоління хакерів, які фактично були фанатами-програмістами, а терміном „хакінг” („hacking”) позначалась захопленість знаннями в галузі інформатики. В цей же період починають виникати основи хакерської ідеології та субкультури.

Наступне покоління хакерів з’явилося наприкінці 1970-х – початку 1980-х років з появою персональних комп’ютерів та початком експериментування у комп’ютерних мережах. Тоді ж було зафіксовано перші спроби використання комп’ютерів у нелегальних цілях, а термін „хакінг” почав набувати нового значення – мистецтво проникнення („зламування”) до комп’ютерних мереж інших користувачів. Іноді, з метою ефективнішої діяльності, хакери об’єднувались в угруповання зі своїми законами та правилами, основним з яких на той час була заборона завдавати будь-якої шкоди комп’ютерним системам.

Наприкінці 1980-х років виникає нове покоління комп’ютерного „андеграунду”, яке почало активно протистояти комерційним і державним структурам, керуючись при цьому принципом загального права користувачів ЕОМ на безплатне одержання будь-якої інформації в Інтернеті. Саме з кінця 1980-х – початку 1990-х років починається хвиля протиправної комп’ютерної діяльності хакерів – „зламування” комп’ютерних систем, поширення програм-„вірусів”. Відтак виникає широко відомий образ хакера як комп’ютерного „пірата”). У цей період з’являється й поняття „соціальна інженерія” (social engineering), що означало використання брехні, шахрайства, акторського мистецтва для виманювання у користувачів ЕОМ системних секретів.

Аналіз норм і цінностей, що сформувались серед хакерів різних поколінь протягом останніх десятиліть, дозволяє вести мову про хакерську субкультуру з усіма її атрибутами (кумири-ідеологи, світогляд, етика поведінки, стиль життя) та особливостями.
До останніх слід віднести такі:

· чіткої просторової локалізації членів даної субкультури не існує; спілкування відбувається, головним чином, за допомогою Інтернету;

· відносна анонімність хакерів, звичай спілкуватися під псевдонімами (так званими „ніками”);

· чіткої організаційної структури, постійного членства також не спостерігається; тобто хакерство – це варіант вільної субкультури;

· продукти хакерської субкультури існують переважно у віртуальній формі, передусім на різних Інтернет-сайтах (типу www.hackzone.ru та ін.); з 1984 року випускається хакерський журнал „2600" (редактор – Е. Корлі);

· протиставлення хакерських цінностей системі політичних та економічних цінностей сучасного суспільства; фактично хакерство є одним з варіантів так званих протестних субкультур, які почали поширюватися на Заході з 1960-х років;

· велика кількість напрямків у рамках субкультури – від легальних до нелегальних; дослідники говорять про „класичних хакерів”, „кракерів” (зламують комп’ютерні системи), „фрікерів” (використовують телефонні лінії для отримання безплатного доступу до Інтернету), „хактивістів” (хакери – прибічники певних політичних течій, переважно лівацьких) та ряд інших.

Вихідним (сенсоутворюючим) компонентом хакерської субкультури є такий: „Інформація має бути безплатною та загальнодоступною” .

Хакерська субкультура, як і будь-яка інша, має своїх кумирів. Частина з них – це хакери, що продемонстрували свою майстерність, „зламуючи” захищені комп’ютерні системи (найвідомішим вважається К. Мітнік, який жартома 1981 року проник у комп’ютерну систему протиповітряної оборони США, а пізніше – до систем багатьох фірм та організацій). Інша група кумирів – це колишні хакери, які відійшли від протиправної діяльності та зосередились на вивченні й поширенні ідеології хакерського руху або викладанні (прикладом може бути Е. Реймонд – автор низки праць з хакерської субкультури, зокрема хакерського „словника”).

У книзі „Як стати хакером” Е. Реймонд описує образ „справжнього хакера” . Відтак, справжній хакер – це людина з певним світоглядом, особистісними рисами, знаннями та вміннями. Е. Реймонд зазначає, що справжні хакери створюють речі (програми, системи), а не руйнують їх (як „крекери”). Хакер повинен отримувати справжню насолоду від вирішення проблем, тренування інтелекту. Він постійно прагне вирішувати нові, складні проблеми, а не перейматися монотонною діяльністю. Справжній хакер – антиавторитарист. Він любить свободу і заперечує будь-яку цензуру та секретність. Хакер повинен уміти працювати з різними програмами і створювати власні. Статус особи в хакерській субкультурі (так званій „Хакерландії”), згідно з Е. Реймондом, залежить передусім від її професійної репутації, рівня майстерності, кількості та якості написаних і поширених серед інших користувачів програм. Хакерство, на думку Е. Реймонда, це „світогляд та майстерність”, яким людина повинна навчитися сама. Він описує кілька шляхів, за допомогою котрих можна набути світоглядних рис хакера: читати наукову фантастику, вивчати дзен-буддизм та/або східні бойові мистецтва, розвивати у себе аналітичний музичний слух, здатність до розуміння різних словесних каламбурів (гри в слова), вчитись гарно писати рідною мовою. Е. Реймонд також вказує на речі, які не слід робити справжньому хакеру: не використовувати безглузді та пишномовні псевдніми; не втягуватись у сварки в Інтернеті; не називати себе „кіберпанком” (тобто комп’ютерним негативістом чи анархістом) та не витрачати часу на тих, хто до цього вдається; не відправляти електронні послання, переповнені граматичними та орфографічними помилками . Фінський дослідник П. Хіманен у праці „Хакерська етика та дух інформаційної ери” визначає хакера як людину, що пройшла етап використання свого комп’ютера як засобу заробітку і використовує його для соціальних зв’язків (спілкування в Інтернеті) та для розваг (отримання насолоди від процесу своєї діяльності – програмування). Слід зазначити, що ці два мотиви хакерської діяльності (соціальний і пізнавальний) виокремлюються і в інших дослідженнях. Один з ідеологів хакерського руху, відомий під псевдонімом „Mentor”, у своєму маніфесті протиставляє хакерську субкультуру офіційній культурі сучасного світу: „Це наш світ, світ кодів та електронних імпульсів, наповнений красою модемних звуків. Ми безплатно користуємося послугами, які могли б коштувати копійки, якби ви не спекулювали на наших потребах і не були такими жадібними, ви називаєте нас злочинцями. Ми прагнемо знань, ви називаєте нас злочинцями. Ми існуємо без кольору шкіри, без національності та релігійних упереджень. Ви називаєте нас злочинцями. Ви виробляєте атомні бомби, розпалюєте війни, вбиваєте, крадете і брешете нам, намагаючись переконати в своїй правоті. а ми все ж залишаємось злочинцями. Так, я – злочинець. Мій злочин – допитливість. Мій злочин – судження про людей за їх знаннями, думками та вчинками, а не за їхнім виглядом .”.

Досить складною для вивчення є проблема особистості „середньостатистичного” хакера. Це пояснюється віртуальністю хакерської спільноти. В низці видань можна знайти опис соціальних характеристик хакерів (переважно за результатами досліджень, проведених в США). Частіш за все це молоді люди, інтроверти за характером, не завжди охайні в побуті. Вони цікавляться науково-технічною літературою, науковою фантастикою, шахами. Переважно це чоловіки, але частка жінок серед хакерів дещо вища, ніж серед інших технічних професій. Соціальний та етнічний склад хакерів аналогічний іншим групам. У деяких джерелах наголошується, що значна частина хакерів – студенти. Більшість хакерів схильна до лівих політичних ідей. Проте багато з них взагалі відкидають звичний поділ на лівих і правих. Релігійність хакерів має досить широкий діапазон – від атеїстів до прихильників кількох релігійних течій (часто східних).

Достовірнішою є характеристика тих хакерів, які вчинили злочини і потрапили до рук правоохоронних органів. Портрет „комп’ютерного злочинця” приблизно такий: це чоловік віком від 15 до 35 років, слабо фізично розвинений. Має вищу освіту та коефіцієнт інтелекту вищий за середній. Не має злочинного минулого. Соціальний статус може коливатися від учня школи чи студента до працівника якоїсь установи. У психологічному плані – це інтроверт, егоїстичний, уважний, спостережливий.


Геймери

Геймери — це прихильники комп'ютерних ігор, які вбачають в іграх сенс свого життя. Найчастіше геймерами є підлітки. Фактично гра у підлітка займає увесь вільний від навчання час. Найбільш організованим різновидом геймерів є “квакери”, прихильники комп’ютерної гри “Quake”. Субкультура геймерів зародилася нещодавно. З появою комп'ютерних ігор, а пізніше й Інтернету молодь стала активно спілкуватися в мережі. Комп'ютерні мережеві ігри для них — це можливість спілкуватися в дії: разом з іншими, часто іноземними, однолітками проходити завдання та перемагати ворогів. Існують також і не мережеві ігри, у яких чисто розважальна функція. Багато ігор типу “Діабло” чи “Варкрафт”, які дуже поширені у молоді, мають сюжет, і процес проходження перетворюється нібито в читання книги, де є скелет — сюжетна лінія, а решту потрібно нарощувати на скелет самостійно. Очевидно, залишилося дуже мало підлітків, які жодного разу в житті не сідали за гру. А є і такі, які буквально живуть в цій віртуальній реальності. Іноді ігри негативно діють на психіку підлітків, але більшість все ж знає міру. Геймер за зовнішнім виглядом нічим не відрізняється від звичайної людини. У геймерів свій жаргон, свої клуби за інтересами. Свій кінематограф, нарешті: останнім часом популярні ігри екранізують досить часто, досить згадати “Лару Крофт”, “Doom” чи “Ненсі Дрю”. Тепер ось і своя література, наприклад, серія романів “S. T. A. L. K. E. R.” Ігри діють не тільки негативно на геймерів — вони розвивають бистроту реакції та швидкість думки, наполегливість та цілеспрямованість, навіть спритність. Ігри через Інтернет допомагають підучити англійську та розширити коло своїх знайомих. Американські дослідження доводять, що геймери, які прийшли в бізнес (відповідно досить юні хлопці) демонструють небачені результати, оскільки бізнес для них — та ж гра.

Байкери

Байкер — це водій мотоцикла. Хоча не все так просто. Байкери — це саме субкультура. Для них байк — стиль життя, а не просто швидкий та зручний спосіб пересування. Серед байкерів зустрічаються релігійні люди, чимало й атеїстів. Але всіх їх об'єднує віра в одного кумира — Швидкість. Байкер живе і помирає, прагнучи до позамежного. У цьому байкери схожі на спортсменів. У певній мірі байкінг є спорт, але спорт екстремальний. Закований у чорну шкіру бородач, з ніг до голови покритий татуюваннями, може виявитися майстром спорта міжнародного класа по мотокросу та чемпіоном країни у якомусь році, але він прийшов у субкультуруру байкерів, щоб насолоджуватися свободою та швидкістю.

На думку психологів громадської організації “Вільна територія”, членів Української спілки психотерапевтів Місан Наталії та Лозової Людмили, багато людей упереджено ставляться до представників молодіжних субкультур, зовсім не знаючи, що більшість з них не мають ні найменшого відношення до криміналу, сексуальної розбещеності, сатанизму. А навпаки — це звичайні у спілкуванні підлітки, більшість з яких початківці - музиканти, письменники, художники та досить обдаровані люди. Вони виступають проти деяких чинних правил і для цього збираються в групи, створюючи тим самим свою маленьку систему (зі своїм одягом та законами) на противагу системі великій.

Аніме - це анімаційне відео японського виробництва. Більшість з тих, що оточують практично не стикається з відеопродукцией, що має хоч щось загальне з аніме, хоча, стоїть відмітити що знайти його не так вже і складно, ось тільки те що легко дістається найчастіше виявляється далеко не самими кращими представниками, що наводить до упереджено негативної думки про даний напрям відеоїськусства.

Те, що все ж може уявити собі людина завдяки нашому телебаченню - це як аніме приблизно виглядає, але не більш того. Таким чином, людина «звичайний» може передбачити, що аніме знаходить своїх прихильників із-за яскравого зовнішнього оформлення персонажів і якісного опрацювання деталей фону. До того ж всім відомо, що в людині спочатку закладений материнський інстинкт, який робить для нього привабливим зображення будь-якої істоти, наділеної дитячими рисами і пропорціями (звідси і всі сучасні канони краси), і що індустрія розваг і, звичайно, не лише вона одна ..... на цьому завжди спекулювала і продовжуватиме спекулювати. Але це, звичайно, не може бути вичерпним поясненням існування окремої субкультури.

Так, аніме, не гірше чим будь-який інший хороший художній фільм або серіал, може здорово допомогти розслабитися і відвернутися від проблем, але якщо було лише це, то дана субкультура не була б такою, яка вона є насправді. Аніме дійсно відрізняється від того, до чого ми всі звикли, за своїм змістом: у нім з незвичайною .. легкістю і безсоромністю оголяється психологія людини, його глибоко особисті відчуття, персонажі нередко виголошують вголос те, про що в звичайному житті не бажано навіть думати, сама сюжетна лінія може бути безпосередньо пов'язана з відповіддю на філософське питання, на яке, як ми звиклися вважати, немає відповіді, а може зачіпатися якийсь хворий для всіх тема, і що не рідкість, в дуже несподіваному аспекті.

Як би там не було, але це, напевно, одне з основних, відмінностей від того, що нам пропонується для перегляду в більшості випадків. При першому зіткненні з аніме це обставина із-за орієнтовного рефлексу деякий час мимоволі утримує в екрану. Але і після зникнення такого першого імпульсу, у людини не вичерпується інтерес до аніме, тому що існують і інші причини для цього. Одна з них полягає в тому, що людина занурюється з головою в емоції, які неймовірно рідко зустрічаються в реальності, але які кожен хотів би пережити, навіть якщо самому собі в цьому ніколи не признається.

І треба сказати, автори сценаріїв анімаційного відео окрім того, що часто ставлять в своїх творіннях цікаві проблеми, беруть на себе також і праця пошуку оригінальних вирішень цих самих проблем. Це робить перегляд аніме інтересним для зрілих, думаючих людей, і тому, загалом, це саме аніме не можна назвати звичайною мультиплікацією.

Таким, аніме бачиться фанатам, що вже само по собі передбачає якісь відмінності від останніх людей. Але я хочу ще раз підкреслити той факт, що таке позначення описуваних мною людей як «анімешникі» - умовне, оскільки вони дуже рідко захоплюються лише аніме. До того ж не можна сказати, що один фан аніме схожий на іншого. У цій субкультуре дуже багато своїх підгруп, і в кожної є свої атрибути, норми поведінки, об'єкти пристрастей, цінності і так далі

Приналежність анімешника до тієї або іншої підгрупи багато в чому залежить від аніме, яке він віддає перевазі.

Коротка класифікація жанрів аніме виглядає приблизно так:

1. Кавай - дослівно перекладається з японського як “милий” або ”красивий”. Найчастіше це мелодраматичні історії про взаємини полови, але з обов'язковою присутністю великої кількості гумору.

2. Сеннен - дослівно перекладається як «хлопчик», «хлопець», тобто цей жанр спочатку призначається для осіб чоловічої статі від 12 до 18 років.

3. Седзе - дослівно перекладається як «дівчинка», «дівчина», тобто ... тобто аніме для осіб жіночої статі 12 - 18 років.

4. Добуцу - «пухнастики». Це аніме про людиноподібних пухнастих або непухнастих, але обов'язково милих істотах.

5. Кодомо, тобто «дитя» - аніме для дітей до 12 років.

6. Меха - це історії про роботів, і інші футуристичні механізми, що не мають реальних аналогів.

7. Хентай - це мальована еротика, тобто продукція, призначена для осіб, що досягли повноліття.

Якщо людина дивиться будь-яке аніме, яке йому дісталося, і не має жодного уявлення ні про існування класифікації жанрів і взагалі ні про що подібному, то це говорить про те, що він входить або в розряд страшних фанатів яким все одно що дивитися, або в найчисленнішу групу даної субкультури, тобто в групу початківців. З цієї групи, якщо, звичайно, людина не відходить від аніме згодом (що незрідка трапляється), він з часом «переходить» в інші групи, які можна позначити як: -«отаку», що з японського переводиться як «домосід» (зараз вже має дещо інше значення). Їх мало і вони дійсно живуть аніме і, звичайно, добре знають всі його жанри, про них, власне, і подібних до них і йде мова в даній роботі. Можна також сказати, що всі початківці - це їх спрощена версія.

«Муняшки» - це залицяльники, широко відомого анімаційного серіалу «Sailor Moon», які, напевно, по кількості поступаються лише групі початківців анімешников. Треба сказати, що так зване явище «мунізма» заслуговує на окреме дослідження, тому що це дуже цікавий феномен, оскільки найчастіше він носить транзитний характер, і виявляється практично лише у молодих дівчат до 17-18 років, які прагнуть зовні поводитися як можна більш інфантильно. Це більшою мірою пояснюється характеристиками персонажів, яким в житті прагнуть наслідувати муняшки. У натовпі анімешников їх складно переплутати, оскільки вони фарбують волосся зазвичай в яскраво жовтий, синій або червоний колір і в одязі віддають перевагу стилю японської школярки (білий гольф, коротка спідниця, сандалі і т. д.).



-«J-рокеры» (група анімешников, яка захоплюється японською музикою, знається на її напрямах, виконує її, інколи зовні вони нагадують готовий, але, по суті, звичайно, ця субкультура має відмінності). Тут слід зробити невеликий відступ, бо багато анімешникі захоплюються японською піп і доля музикою. Проте, існують деякі підгрупи що захоплюються музикою специфічних напрямів: J-доля, j-транс і тому подібне багато хто з них вважає за краще одягатися в стилі готовий, але всеже, думати що всі вони ходять в чорному і підфарбовують очі буде щонайменше помилково. -«юри» і «яойщики» (ці назви узяті з визначення жанрів і їх можна перевести як відповідно жінки і чоловіки нетрадиційної орієнтації). Ці дві групи не можна ототожнити повністю, оскільки, наприклад, юрі - це дівчата, які найчастіше лише зовні здаються представницями сексуальних меншин. Вони лише наслідують поведінці людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, але, звичайно, за всіх поголовно сказати, який саме вони орієнтації, ніхто не може. Як і в разі муняшек існування даної групи, швидше за все, обуславліваєтся наявністю персонажів аніме, які поєднують в собі межі поведінки обох полови, що у свою чергу може бути пов'язане з прагненням виробників аніме охопити як можна велику аудиторію. Представники ж другої групи - взагалі зустрічаються рідко, їх можна перерахувати по пальцях. Але в цій групі, на відміну від попередньої, майже немає людей традиційної орієнтації. З існуванням цих груп пов'язаний поширений жарт в середовищі анімешников, коли хто-небудь з отаку розігрує з новачком поведінку представника юрі або яоя, чим приводить жертву, як мінімум, в стан легкого замішання. Приведена вище класифікація - не більше ніж короткий опис характерів і настроєв, в реальності ж анімешникі збираються в гупи що мають однакові методи спілкування, наприклад: одні представники спілкуються між собою через Internet, інші вважають за краще збиратися десь разом ради обговорення аніме, треті просто компанія старих знайомих, а четверті офіційно зареєстровані клуби. Іншими словами всі вони спільно і якось по-своєму проводять вільний час, причому, ці групи можуть розпадатися на ще дрібніші компанії і так далі. Цей процес носить стихійний характер і прослідити його досить складно. Чим же анімешник відрізняється від останніх людей?

Можна все життя спокійно прожити і ніколи не знати ні про які отаку, але при цьому бачити їх щодня. Вони не виділяються в натовпі, та це ним і не потрібно, оскільки вони прекрасно ідентифікують один одного по ледве уловимих ознаках, виділити які допомагає лише великий досвід в цій справі. Але якщо раптом складеться гіпотетична ситуація, коли людина з боку випадковий попаде в «анімешне» середовище, то він, звичайно, повною мірою відчує їх відмінність від останніх. Як, наприклад, те, що мова отаку рясніє японськими словами і поняттями, до яких до того ж приєднуються ще і чисто «анімешниє» поняття. Гумор, відповідно, теж специфічний, який не зрозуміти, якщо не тримати в голові сотні проглянутих серій. Кімнату отаку теж складно переплутати з чиєю-небудь ще: вона обов'язково з плакатами, забита Сd і DVD з аніме і іграми від підлоги до стелі, на книжкових полицях і письмових столах - томи з мангою (японські комікси), моделі роботів, фігурки персонажів, килимки та інші предмети ужитку із зображеннями улюблених героїв, і, звичайно, де-небудь в куточку є те, без чого немислиме життя будь-якого отаку, - це комп'ютер і ігрові приставки. Біля цих самих технічних пристосувань отаку часто не спить ночами. Норма для отаку, звичайно, - це справа індивідуальна, але якщо хтось з них переглядаєш серіал в день (це зразково годин вісім за часом), то даний розклад нікого особливо не здивує. Аніме в необмеженій кількості і інше, необхідне для того, щоб «анімувати» обходиться недешево, тому отаку - це людина найчастіше працює. Звідси стає ясним, чому віковий діапазон отаку, верхній кордон якого доходить аж до 90 з невеликим, все ж не опускається нижче 15-18 років. Хоча це ще зв'язано і з тим, що в Україні немає аніме для дітей, яке існує в Японії. Взагалі, є навіть поняття «Анімешного віку», суть якого полягає в тому, що певне аніме розраховане на певний вік глядача (наприклад є аніме для тих, «кому за тридцять»), але в житті він часто не збігається з реальним (двадцатип'ятирічному може подобатися те, що розраховане на п'ятнадцятирічного і тому подібне і т. д.). Навіть якщо отаку не треба працювати, то труднощів йому все одно вистачає, оскільки хороше аніме насправді практично ніде не дістати, а то що можна купити в магазині найчастіше не більше ніж безглузда провокація з боку виробників. Правильне аніме йде по японському телебаченню, оскільки, в основному – це серіали, хоча, звичайно, повнометражні фільмів теж не менше. Ці серіали відрізняються від, наприклад, американських тим, що пропустити одну серію - це означає майже нічого не зрозуміти у всіх подальших. Тому японські фанати скрупульозно роблять запис кожної серії на DVD або іншому носієві інформації, а потім за допомогою Інтернету вони опиняються біля нас, або їх записують тут, якщо у кого-небудь знайдеться супутникова антена (можна собі уявити, в який час доби це робиться, якщо враховувати різницю часових поясів). Потім самі ж отаку роблять переведення, накладають субтитри, і вже потім їх дивляться менш «просунуті» анімешникі. Що ж робить анімешник відразу після перегляду аніме? Звичайно, кожен для себе вирішує це питання саме, але не станеться нічого надприродного, якщо у конкретної людини виникне бажання зробити паузу, щоб переварити побачене, і думаю, що після приведених вище пояснень вже приблизно ясно, по яких причинах він це може робити.
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка