План вступ 2 Поняття та основні риси правової держави 4 Правова держава І громадянське суспільство 9



Сторінка1/3
Дата конвертації13.04.2016
Розмір0.56 Mb.
  1   2   3


П Л А Н

Вступ 2
1. Поняття та основні риси правової держави 4
2. Правова держава і громадянське суспільство 9
3. Становлення правової держави в Україні 15
Висновки 24
Список використаної літератури 25

Вступ
Правова держава - це така форма організації і діяльності державної влади, при якій держава і громадяни пов'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві Конституції, демократичних законів і рівності всіх перед законом1.

Уявлення про державу як організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почала формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм суспільного життя. Мислителі античності (Сократ, Цицерон, Демокріт, Аристотель, Платон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, які б забезпечували гармонічне функціонування суспільства тієї епохи. Вчені старожитності вважали, що найбільше розумна і справедлива лише та політична форма гуртожитку людей, при якій закон загальнообов'язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право і, одночасно, обмежена нею, на думку древніх мислителів, вважається справедливою державністю. “Там, де відсутня влада закону, - писав Аристотель, - немає місця і ( якийсь ) формі державного ладу”. Цицерон говорив про державу як про “справу народу”, як про правове спілкування і “загальному правопорядку”. Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима мали помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх вчень про правову державу2.

Ріст продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин у суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму породжують нові підходи до держави і розуміння її ролі в організації суспільних справ. Центральне місце в них займають проблеми правової організації державного життя, що виключає монополізацію влади в руках однієї особи або владного органа, що стверджує рівність усіх перед законом, що забезпечує індивідуальну свободу за допомогою права.

Найбільше відомі ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж. Боден. У своїй теорії Макіавеллі на основі досвіду існування держав минулого і сучасного пояснив принципи політики, осмислив рушійні політичні сили. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпеченні безпеки для кожного. Ж. Боден визначає державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить. Задача держави перебуває в тому, щоб забезпечити права і свободи3.

У період буржуазних революцій у розробці концепції правової державності значний внесок внесли прогресивні вчені Б. Спіноза, Дж. Локк, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є й інші.

Треба відзначити, що серед російських філософів ідеї правової держави теж знайшли свій відбиток. Вони викладалися в працях П.І. Пестеля, М.Г. Чернишевського, Г.Ф. Шершеневича. Так, Шершеневич відзначає наступні шляхи формування й основні параметри правової держави: “1) для усунення сваволі необхідно встановлення норм суспільного права, що визначають межі свободи кожного й обмежують одні інтереси від інших, у тому числі і державних організацій, - звідси йде ідея панування права в управлінні; 2) якщо особиста ініціатива вимагає простору, то державі досить обмежитися охороною суб'єктивних прав; 3) щоб новий порядок не порушувався самими органами влади, необхідно строго визначити повноваження останніх, відокремивши від виконавчої влади законодавчу, затвердивши самостійність судової влади і допустивши до співучасті в законодавстві виборні суспільні елементи”4.

Після жовтня 1917 року в Радянській державі в силу об'єктивних і суб'єктивних чинників ідеї правової держави спочатку були поглинуті вимогами революційної правосвідомості, а згодом цілком виключені з реального життя. Правовий нігілізм при зосередженні влади в руках партійно-державного апарату, відрив цієї влади від народу привели до повної відмоіви в теорії і на практиці від правової організації громадського життя на засадах справедливості й у кінцевому рахунку, до встановлення тоталітарної державності. Радянська державність у період тоталітаризму не сприймала ідею правової держави, вважаючи її буржуазною, діаметрально протилежною класовим концепціям держави.

Головним завданням курсової роботи є всебічний розгляд проблем і перспектив формування правової держави в Україні.

1. Основні характеристики правової держави
Економічною основою правової держави є виробничі відношення, що базуються на різних формах власності (державної, колективної, орендної, приватної, кооперативної й інших) як рівноправних і однаковою мірою захищених юридично5.

У правовій державі власність належить безпосередньо виробникам і споживачам матеріальних благ: індивідуальний виробник виступає як власник продуктів своєї особистої праці. Правові витоки державності реалізується тільки при наявності самостійності, що економічно забезпечує панування права, рівність учасників виробничих відносин, постійне зростання добробуту суспільства і його саморозвиток.

Соціальну основу правової держави складає саморегулююче цивільне суспільство, що об'єднує вільних громадян - носіїв суспільного прогресу. У центрі уваги такої держави знаходиться людина і її інтереси. Через систему соціальних інститутів, суспільних зв'язків створюються необхідні умови для реалізації кожним громадянином своїх творчих, трудових можливостей, забезпечується плюралізм думок, особисті права і свободи. Перехід від тоталітарних методів до правової державності пов'язаний з різким переорієнтуванням соціальної діяльності держави. Решта соціальної основи держави визначає стабільність її правових устоїв6.

Моральну основу правової держави створюють загальнолюдські принципи гуманізму і справедливості, рівності та свободи особи. Конкретно це виражається в демократичних методах державного управління, справедливості й правосудді, у пріоритеті прав і свобод особи у взаємовідносинах з державою, захисті прав меншості, толератності до різних релігійних світоглядів7.

Правова держава - це суверенна держава, що концентрує в собі суверенітет народу, націй і народностей, що населяють країну8. Здійснюючи верховенство, загальність, повноту і винятковість влади, така держава забезпечує свободу суспільних відносин, заснованих на засадах справедливості, для усіх без винятку громадян. Примус у правовій державі здійснюється на основі права, обмежений правом і виключає свавілля і беззаконня. Держава застосовує силу в правових рамках і тільки в тих випадках, коли порушується її суверенітет, інтереси її громадян. Вона обмежує свободу окремої людини, якщо його поведінка загрожує іншим людям.

У числі найважливіших елементів, що відповідають характеристиці правової держави (її основних ознак), варто назвати9:



  1. Здійснення справжнього народовладдя, що поширюється на всі сторони організації і сфери життя цивільного суспільства і виступає в якості цілісної системи розвитку демократії.

  2. Конституційне забезпечення розподілу влади, що виражає різні державні форми здійснення єдиної влади народу.

  3. Верховенство права і зв'язаність державної влади правовими розпорядженнями.

  4. Верховенство закону, відповідно до якого саме закон володіє вищою юридичною чинністю в системі інших правових актів і забезпечує неприпустимість довільного втручання держави в життя цивільного суспільства, тобто втручання, не заснованого на положеннях закону.

  5. Взаємозв'язок прав та обов'язків і взаємної відповідальності держави й особистості, а також гарантованість прав і свобод людини, що забезпечує їхню реалізацію в політичній, соціальній і культурній сферах життя.

  6. Підвищення ролі й авторитету судової влади з необхідними конституційними гарантіями незалежності правосуддя.

  7. Формування ефективних інститутів конституційного контролю за законністю.

Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це обумовлено не тільки пануванням права, зв'язаністю державної влади правом, але і тим, як організована державна влада, у яких формах і яких органах вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади. Відповідно до цієї теорії змішування, з'єднання влади (законодавчої, виконавчої, судової) в одному органі, у руках однієї особи чревате небезпекою встановлення деспотичного режиму, де неможлива свобода особи. Тому для того, щоб запобігти виникненню авторитарної абсолютної влади, не зв'язаної правом, ці гілки влади повинні бути розмежовані, розділені, відособлені.

За допомогою розподілу влади правова держава організується і функціонує правовим способом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; встановлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влад діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливість присвоєння тою або іншою владою повноважень іншої. Принцип розподілу влади стає життєздатним, якщо він ще й обставляється системою "стримань і противаг" влади. Подібна система "стримань і противаг" усуває всякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне функціонування органів держави10.

Класичним зразком у цьому відношенні є США. Відповідно до теорії розподілу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади на органи іншій11. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, прийняті Конгресом. У свою чергу воно може бути знято, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної з палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням затвердження членів уряду, призначених президентом. Він також ратифікує договори й інші міжнародні угоди, що укладаються президентом. У випадку скоєння президентом злочинів, Сенат звертається в суд для вирішення питання про винесення йому "імпічменту", тобто про звільнення з посади. "Збуджує" же справу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату послабляється тим, що її головою є віце-президент. Але останній може брати участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються нарівно. Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США.

Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державної влади на "три влади" федеративний устрій є також способом децентралізації і "розподілу" влади, що протидіє її концентрації.

Для демократичного суспільства принцип розподілу влади особо важливий і визначний. Він виражає не тільки розподіл праці між державними органами, але і помірність, "незосередженість" державної влади, що усуває можливість її концентрації, перетворення її в авторитарну і тоталітарну владу. Цей принцип у демократичному суспільстві припускає, що всі три влади однакові, рівновеликі по силі, служать противагами по відношенню одна до іншої та можуть "стримувати" одна іншу, не допускати домінування однієї з них. Наприклад, перетворення управлінської влади в авторитарну, а законодавчої - у "всевладдя", у тоталітарну владу, що підкоряє собі і керування, і правосуддя.

Але навіть якщо дотримана вимога поділу влади, задіяна система "стримань і противаг", то держава ще не обов'язково є правовою.

Наступною ознакою правової держави є верховенство закону12. У правовій державі жодний державний орган, посадова особа, колектив або громадська організація, жодна людина не вправі зазіхати на закон. За його порушення вони несуть сувору юридичну відповідальність. Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акта, що володіє вищою юридичною чинністю, то маємо на увазі, що всі підзаконні акти повинні строго відповідати йому, а посадові особи не ухиляться від його виконання і тим більше не порушувати його. Також неприпустимо "збагачувати" закон підзаконними актами, вкладати в нього такий зміст, що не був передбачений законодавцем. Крім того й усі рядові громадяни повинні у своєму поводженні керуватися законом. А для цього крім усього іншого, вони повинні бути інформовані про його зміст.

Правова держава також припускає правову усталеність Конституції. Неприпустимі її постійні зміни, доповнення і відновлення. Тому що тоді вона перестає бути Основним Законом держави, що володіє довгостроковим характером. Якщо конституція виражає державну волю суспільства, то її зміна, відновлення має здійснюватися відповідно до неї, а не волею.

Зміцнення законності залишається актуальною задачею, тому що це - центральна категорія правової держави.

Конституція - юридична база всього законодавства, у якій закріплені основи економічної, соціальної і політичної організації суспільства, установлюється механізм державної влади і керування, основні права й обов'язків громадян. Звідси і значення Конституції як Основного Закону держави. Необхідно максимально прагнути до того, щоб Конституція займала реальне місце в правовій системі, мала практичну цінність. Конституція закріплює основні положення всіх сторін державного і громадського життя, тому для практичної реалізації її норм, як правило, необхідні вторинні законодавчі акти, що деталізувають конституційні встановлення в такій мірі, у який це необхідно для їхнього перетворення в життя. Однак у найважливіших питаннях і сама Конституція повинна бути в достатньому ступені конкретною, щоб виступати в якості джерела норм прямої дії, обов'язкових для державних органів, посадових осіб. До числа таким норм, відносяться ті, що закріплюють основні права, свободи й обов'язки громадян, реальність яких не повинна погоджуватися з наявністю або відсутністю спеціального акта, що стосується механізму реалізації зазначеної групи конституційних норм.

Ретельний підхід до розробки законодавчих актів, з одного боку, і готовність внести в них необхідні виправлення і поправки, викликані реальною життєвою практикою, з іншого, - являють собою ті правила, якими має керуватися законодавець. Законодавчі акти, навіть ті, що стосуються найважливіших сторін державного і громадського життя, часто не відповідають вимогам нормативності та гарантованості. За таких умов ці акти не стають реальними регуляторами суспільних відносин, не приводять до скільки-небудь значного соціального ефекту, незважаючи на всі заклики і навіть боротьбу за дотримання і застосування таких актів. Необхідно установити високу якість законодавства, а також установити механізм самореалізації правових норм, що будуть сприяти становленню правової держави.

Конкретно-історичний досвід становлення і розвитку правової державності визначається соціально-економічними і політичними умовами, рівнем суспільної правосвідомості, суб'єктивними чинниками, національними й історичними традиціями. Одною із таких умов є існування єдиного правового простору в межах даної держави. Вчені-юристи, що займаються розробкою проблем правової держави і пов’язують формування його основ насамперед з реалізацією принципу верховенства закону, як основною загальнодемократичною цінністю, приділили увагу поняттю правового закону, необхідності надання законам, у тому числі і Конституції, прямої дії, упорядкування відомчої і локальної нормотворчості, створення правових механізмів, що забезпечують її повну відповідність закону. Але реалізація цих ідей можлива лише при наявності єдиного правового простору як визначальної умови становлення правової державності.

У сучасній демократичній державі ефективність правового закону сполучена з наявністю єдиного правового простору, у якому пріоритетне значення має принцип верховенства законів, прийнятих від імені народу, що виражає його суверенну волю, над усіма діючими в країні нормативними актами. Підзаконні акти, включаючи відомчі розпорядження, накази, інструкції, підлягають конституційному контролю. Це означає, що вони можуть бути опротестовані, оскаржені й анульовані по мотивах порушення законності або, навпроти, після визначеної судової процедури підтверджені як відповідні конституції й іншім законам.

Правова держава - термін, що з'явився в нас у країні досить недавно. У цьому немає нічого надзвичайного тому що зміст його в тому, що держава повинна підкорятися праву, що фактично означає переваження загальнолюдських цінностей над класовими. А в державі «перемігшого пролетаріату» творці, засновники й ідеологи якого визначали право як явище вторинне стосовно держави, як зведену в закон волю панівного класу - пролетаріату придушувати опір буржуазії, про це не могло бути і мови. Після перемоги революції, думали Маркс, Енгельс, Ленін право, як типовий продукт буржуазного суспільства, буде поступово відмирати. Концепція диктатури пролетаріату припускала необмежене законом і панування пролетаріату, що обпирається на насильство, над буржуазією. Однак вже в перші післяжовтневі дні і тижні Ленін став говорити про необхідність дотримання законності. Інша справа, що це була вже так звана соціалістична законність, що, нібито, втілювала в собі волю робітничого класу, всього трудового народу, а фактично виражала інтереси партійно-державного керівництва. Повернення до ідеї правової держави відбувся після ХХ з'їзду партії, коли відбувся принциповий розрив з беззаконістю сталінізму, почалася соціалістична законність, стала проводитися широка реабілітація безвинно засуджених, були скасовані органи позанесудової репресії, скасований спрощений по суті, інквізиційний, порядок розгляду справ про, так називані, контрреволюційні виступи. Були відкриті нові можливості в радянському державно-правовому будівництві. Але реалізації цих можливостей перешкоджали обстановка й умови часу застою, коли колишня політична система керівництва суспільством усі сильніше виявляла свою неспроможність і непридатність, а нова не створювалася. Ще в 70-ті роки в радянській юридичній науці і літературі стала обговорюватися, правда дуже обережно, проблема радянської правової держави як напрямку розвитку і правового оформлення загальнонародної держави. Розробка цієї теми в умовах перебудови одержала не тільки теоретичне, але і практичне значення, особливо після рішень ХІХ конференції КПРС.

Забуто, колишні, здавалося, непорушні установки про пріоритет держави в політичній сфері (неприпустимість верховенства право над державою). Стало очевидним, що наше суспільство не покінчить з жахами сталінського тоталітаризму, якщо не піде по шляху відтворення справедливого цивільного суспільства і реалізації закладених у ньому цінностей.

Прийняття нашим суспільством формули правової держави означає переворот в уявленні про співвідношення держави і права. Правова держава припускає, у першу чергу, панування права над державою. Крім цього - верховенство закону у всіх областях громадського життя, поділ влади, плюралізм думок, гласність, висока роль суду ( в т. ч. конституційного), взаємна відповідальність громадянина і держави. Лише при наявності і широкому розвитку усіх вищезгаданих ознак, можна з упевненістю говорити про створення правової держави. Панування права припускає сполучення двох аспектів:


  • інституційного-правового ( у формі правової організації системи державної влади)

  • нормативно-правового ( у виді верховенства правового закону)

При цьому необхідно враховувати те, що правова законність і правова організація повинні бути такими не тільки, за назвою, але і по змісту. І тут найбільше доречно одне з визначень права по Р.З.Лівшицеві як «нормативно закріпленої і реалізованої справедливості». Інакше закон і законність можуть виродитися в допоміжні засоби організації, підтримки і виправдання антиправових порядків. Взаємозв'язоки між правом і державою дуже складні. З одного боку, основний шлях об’ективізації права проходить через закон - державний акт. Одночасно держава через систему органів - судових, слідчих і інших - забезпечує фактичну реалізацію правових установлень. Причому, зрозуміло, що таким шляхом держава прагне втілити в життя свою волю, політичні інтереси, що мають класовий зміст. Проводячи суворі відзнаки між правом і законом, треба бачити, що перше як самобутній феномен, що відрізняється значною соціальною силою і самостійною цінністю, знаходить свої властивості особливого інституційного утворення за допомогою державно-правових актів, тобто того, що іменується джерелом права або формою права. Той факт, що право існує і розвивається у відомому протиборстві з державою, із достатньою повнотою і наочністю виявляє себе при демократичному рішенні. Право як явище цивілізації і культури формується й удосконалюється остільки, оскільки воно відповідно до принципів демократії обмежує державну владу, установлює для діяльності державних органів послідовно дозвільний порядок, упорядковує цю владу через відпрацьовані процесуальні і процедурні форми.

Ідея єдиного правового простору стає національною. У країнах Західної Європи концепція правового простору поряд із концепцією європейського економічного простору, одержує все більше визнання, і виражається в боротьбі з тероризмом, захистом прав людини, праві притулку, відношеннями між правоохоронними органами.

У правовій державі існують визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Це - соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії. Політичні гарантії законності - це насамперед демократизм суспільного і державного ладу держави, політичний і ідеологічний плюралізм, активна участь громадян у керуванні справами держави.

Соціально-економічні гарантії законності - різноманіття форм власності, створення необхідних умов для їхнього розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми спроможностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови наймання, звільнення, оплати й охорони праці тощо.

До юридичних гарантій належать наступні: нормативна урегульованість законами або підзаконними актами всіх суспільних відносин, яким потрібне правове закріплення, ефективна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що зазіхають на права і свободи громадян.

До міжнародних гарантій належать: діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН по контролю за дотриманням прав людини в різних країнах, інспекційні поїздки їхніх представників у регіони, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.

Законність і правова держава - категорії багато в чому тотожні, але в них декілька різні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства всіма суб'єктами правової сфери, у той час як правову державу пред'являє подібна вимога до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає торжество закону насамперед у діяльності владних структур - державних органів влади, керування, суду і прокуратури і їхніх посадових осіб. У підсумку законність і правова держава ведуть до перетворення закону в самостійну, об'єктивну силу життєдіяльність якої не залежить від відношення до неї.

У якості одного з найважливіших завдань, пов'язаного з формуванням правової держави, варто розглядати розвиток і удосконалення законодавства, формування нової по сутіі правової системи. Останнім часом прийняті дуже багато законодавчих актів, що створюють основи для подальшого розвитку нашої держави як демократичного, правового.

У плині довгих десятиліть у нашій країні діяла однопартійна система, що виключала можливість створення і функціонування легальних опозиційних партій. Офіційною, державною ідеологією був марксизм-ленінізм. Сучасна демократична правова держава припускає розвите цивільне суспільство, у якому взаємодіють різні громадські організації, політичні партії, у котрому ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості офіційної державної ідеології. Політичне життя в правовій державі будується на основі ідеологічного, політичного різноманіття (плюралізму), багатопартійності. Тому одним із шляхів формування правової держави, одним із напрямків цієї роботи є розвиток цивільного суспільства, що виступає важливою ланкою між особистістю і державою, у якому реалізується велика частина прав і свобод людини; твердження принципів політичного плюралізму.

Необхідним чинником, що визначає багато в чому успіх багатьох перетворень у державному і політичному житті нашого суспільства, є рівень політичної і правової культури в суспільстві. Необхідно позбуватися від того правового нігілізму, що особливо чітко проявився останнім часом не тільки в громадян, але й у представників державного апарату. Повага і дотримання конституції, закону всіма членами, усіма посадовими особами - невід'ємна риса демократичної держави.

Зараз на території колишнього СРСР відбуваються складні процеси в розвитку держави і права - становлення в нових "незалежних державах" державних і правових систем, що відповідають вимогам сучасного цивільного суспільства. Цей розвиток усі більш ускладнюється через те, що суспільство переживає найжорстокішу економічну і соціальну кризу, що істотно відбилася на рівні життя людей і різко висвітила ті негативні наслідки, що породила тоталітарна система за довгі десятиліття свого панування.

Сувора закономірність, а може бути і трагічна неминучість у тому, що людська природа і соціальне життя усі ще далекі від досконалості. Більш реально не мріяти про повне викорінювання зла, а прагнути до його обмеження. У тому числі і за допомогою створення правового суспільства. Більш того, чи можливо ця досконалість? Природно ні, тому що така природа людини.

На даний момент немає альтернативи правовій державі, якщо ми приймаємо загальнолюдську систему цінностей, в основі своїй християнську. Втім, щодо загальнолюдської - явне перебільшення, не варто забувати про мусульманські держави, де існує релігійна система права. Тому скажемо так: На даний момент не існує альтернатива правовій державі, якщо ми приймаємо систему цінностей західної цивілізації.
2. Правова держава і громадянське суспільство
Нині в усьому світі поширюється так званий «модерністський проект», що характеризується індустріалізацією, раціоналізацією, дедалі зростаючим поділом праці, урбанізацією тощо. Однак глибина цих процесів і їх вплив на суспільство значною мірою залежать від національної специфіки форм господарювання і культурних традицій. Однією з головних тенденцій світового розвитку є рух до громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави. Громадянське суспільство виступає фундатором правової держави. У свою чергу держава як соціальний суб’єкт і офіційний представник усього суспільства, найважливіший елемент політичної системи, продовжує відігравати значну роль, особливо в умовах, коли руйнуються старі структури, народжуються і легітимуються нові політичні інститути і відбувається перегляд традиційних цінностей, що спричиняє докорінні зрушення у свідомості людей.

Громадянське суспільство в цьому випадку протистоїть не стільки державі, скільки запобігає утвердженню таких форм її організації, в тому числі й державних, через які внутрішні інтереси суспільства підмінюються вузькими інтересами певної групи людей або державного апарату. Висвітлюючи концепцію громадянського суспільства, ми вступаємо в дискусійну сферу основних соціологічних теорій, у яких розвиток суспільства, держави тощо розглядаються як універсальні інструменти наукового пізнання. Суть цих дискусій у тому, що творці і послідовники цих концепцій, відображаючи і узагальнюючи історичний досвід країн Заходу, нині претендують на визнання їх універсально застосовними. Якщо різні концепції розвитку були пристосовані для вивчення країн третього світу (напр. модифікація ідеї «держава — нація»), то базове поняття «суспільство» подібні модифікації обійшли.

Громадянське суспільство Заходу відрізняється від інших суспільств світу своєю генезою (воно формувалось поступово протягом тривалого історичного періоду) і своїм типом (розвивалось в межах антично-християнської цивілізації з її специфічними традиціями). Постає питання: чи може всезагальність проблеми відносин між державою і суспільством означати універсальність концепції громадянського суспільства? Чи вичерпує дана концепція цю проблему? Або точніше, чи адекватна ця концепція тому характеру проблеми, якого вона набуває у незахідному світі?

Концепція громадянського суспільства має своїм предметом соціум, будь-який різновид якого — за наявності розподілу праці, соціальної диференціації, врешті-решт держави — визначається як «суспільство», а отже, проблема «держава — суспільство» може бути пояснена через концепцію громадянського суспільства лише в тому випадку, якщо даний соціум може бути визначений поняттям «суспільство». Тобто для використання цієї концепції необхідно пересвідчитись, що даний соціум належить до категорії «суспільство». Не кожний соціум навіть за наявності держави можна адекватно охарактеризувати поняттям «суспільство» (скажімо, навряд чи можна застосувати поняття «суспільство» до радянського тоталітарного режиму), воно може бути застосоване тільки до певного типу соціуму і тільки в цих межах може бути застосована і концепція громадянського суспільства. У науці поняття «суспільство» по-різному тлумачилося аж до визначення його як будь-якої надплемінної, надродинної форми «соціальної організації».

Якщо звернутися до історії, то побачимо, що існує два великих типи суспільних цілісностей. Перший охоплює всю глибину історичного розвитку: рід, плем’я, родові і племінні союзи. Усі ці спільноти можна вважати традиційними або архаїчними локальними групами. Другий виникає в процесі становлення держави і цивілізації («велике суспільство»). Найголовніше те, що велике суспільство не тотожне локальним. Воно виникає як якісно нове, а не як механічне поєднаня локальних. Соціум, в якому ідентичність шукає опори лише в сімейно-родинних зв`язках, а все, що перебуває за їх межами, сприймає як потенційну або реальну загрозу особистому існуванню і де інституціональне впорядкування відбувається поза волевиявленням громадян, не може стати простором для розгортання власне політичних позицій, що передбачає узгодження соціальних ідентичностей. В архаїчних «доосьових» (К.Ясперс) культурах орієнтація на відтворення встановлених стереотипів ще не сприяє виникненню стійкої культурної традиції, оскільки не має глибокої духовної основи, а є лише побутовою нормою. У традиційних суспільствах принцип соціальної інтеграції був органічно властивий самій структурі суспільства. Суспільні зв’язки сприймались тоді як природні і на сімейному рівні, і на рівні цілісності. Сучасне суспільство мислить іншими категоріями, що і пояснює необхідність згадати про теорію соціального договору, відповідно до якого суспільні зв’язки мають штучний характер, а отже мають бути узгоджені добровільно.

Починаючи з ХVІІІ ст., усталюються три основні моделі осмислення суспільних зв’язків: суспільний договір (як результат політичних домовленостей між різними суспільниим групами); ринок (як система економічних зв’язків); страхування (як вияв суспільної солідарності). В часи Французької революції постало інше питання: як на практиці можуть співіснувати принцип солідарності (згідно з яким суспільство має зобов’язання перед своїми членами) з принципом особистої відповідальності (за яким кожен є хазяїном своєї долі). Західні суспільства вирішили його, здійснивши перехід від традиційного до великого суспільства. Особливістю розвитку українського суспільства є те, що воно намагається здійснити цей перехід не від традиційного суспільства, а від суспільства посттоталітарного. Тому слід по-іншому підійти до розгляду усталеної проблеми взаємозв`язку традицій і новацій, а конкретніше — традиційного і індустріального суспільств. Тут не можна застосовувати веберівську схему, згідно з якою індустріальне суспільство у своєму становленні спирається на протестантську етику, порушивши патріархальні засади свого існування.

Оскільки українське суспільство давно вже перестало бути традиційним і є сучасним соціально стратифікованим та індустріально розвинутим суспільством, складається парадоксальна ситуація, коли в межах одного суспільства співіснують дві типології людської свідомості. З одного боку, адміністративна, бюрократична ментальність політичної еліти, яка дійшла до розуміння необхідності держави, а, отже, великого суспільства. З іншого — масова свідомість нижчих верств суспільства, що зберегла незайманими архаїчні уявлення про світ, в якому патріархальний рід (або сім’я) і держава влаштовані за одним зразком. Посттоталітарне суспільство за своєю суттю є перехідним. Найголовніша проблема, яка стоїть перед ним, — відновлення життєздатності суспільства й усіх основних форм соціального існування.

Одним з шляхів переходу є модернізація, що уявляється як складний процес, утворюваний «традиційними соціокультурними системами», що потребують оновлення. Модерні-зація соціокультурної системи в напрямку від традиційної до раціональної потребує насамперед урахування ментальних особливостей (самоврядних потенцій української ментальності). Модернізація соціокультурної системи несе в собі великі потенції до розвитку, зокрема, досить поширеною є думка про те, що післявоєнний ривок Німеччини та Японії пов’язаний не з оновленням виробничих фондів, що були зруйновані під час війни, а зі зруйнуванням старих патерналістських бюрократичних систем, що обмежували соціальну ініціативу. Головне — позбутися культурного шоку, притаманного всім посткомуністичним суспільствам, який є результатом колізії та взаємовпливу трьох культуротворчих векторів: 1) нової системи цінностей, що «імпортується» із країн західної цивілізації; 2) старої «радянської» системи цінностей, настанов і стереотипів поведінки, які поки що домінують у суспільній свідомості; 3) цінностей традиційної національної культури, яка швидко відроджується в нових незалежних країнах. У процесі зближення новацій і вкорінених в політичному досвіді загальносоціальних орієнтацій і норм міжособових відносин одночасно відбувається перетворення структури соціуму. В суспільстві стихійно формуються дві конкуруючі субкультури — традиційна і ліберальна, а тому необхідна кропітка повсякденна робота з культивування суспільного консенсусу, громадської цілісності, злагоди. Необхідне вироблення чіткої культурної політики духовного оновлення і розвитку суспільства в період його реформування, заснованої на «суспільному договорі» між державою, підприємницькими структурами, суспільними організаціями і громадянами.

Цим пояснюється надзвичайний історичний успіх відродження поняття громадянського суспільства, що теоретично об’єднувало нову дуалістичну (як радикально реформістську, так і еволюціоністську) стратегію трансформування диктаторських режимів на підставі ідей про самоорганізацію суспільства та перебудову суспільних зв’язків поза межами державного авторитаризму. Однак на загальносоціологічному рівні досить сумнівною є думка про те, що неіснуюче (в даному разі — громадянське суспільство в умовах тоталітаризму) може сприяти своєму власному усталенню. У суспільствах радянського типу не могло існувати громадянське суспільство, адже не було інституалізованих та юридично розмежованих сфер суспільного життя. Тому у концептуальному плані варто розрізняти неформальну мережу соціальних зв’язків та стосунків й більш формалізовані та інституалізовані структури громадянського суспільства. Тобто розрізняти громадянське суспільство як процес (або рух) і як інституцію. Перше — це громадянське суспільство у становленні, а друге — це сформоване, інституалізоване громадянське суспільство. У теоретично-пізнавальному плані були зроблені спроби застосувати поняття громадянського суспільства лише до національно-державних утворень. У світовому масштабі це поняття було замінене уявленням про світову соціальну систему. В країнах, що не належать до західної цивілізації (насамперед на Сході), елементи громадянського суспільства формувалися на базі тих інститутів і принципів співжиття, які склались в традиційних цивілізаціях — сім’я, громада, каста, монастир. Потенційно паростки громадянського суспільства існують у будь-якій культурі, але вони не завжди можуть бути повністю реалізовані. Ця міра багато в чому залежить від інтерпретаційних можливостей культури, від того, які умови існування пропонує соціокультурна цілісність людині, і від того, як людина розуміє свої відносини з цією цілісністю. В Україні (як частині Російської імперії) саме держава з другої половини минулого сторіччя почала створювати або «не перешкоджати» створенню тих або інших осередків громадянського суспільства. Радянський Союз також намагався «зверху» реалізувати проект нового соціального ладу. А коли ця спроба не вдалася — також «зверху» намагався запровадити громадянське суспільство.

Громадянське суспільство у цьому випадку по-винно було виконати роль буфера між звичним соціалізмом та невідомим капіталізмом. Між тим у західному світі процес перетворення феодальної або абсолютистської системи, орієнтованої на статусну структуру, у відкритий, мобільний, модульний, націлений на економічне зростання суспільний лад був тривалим і складним. По суті він передбачав фундаментальну трансформацію всіх євро-пейських цінностей і соціальної організації й проектував таку модель суспільного розвитку, якій би були притаманні установки на загальнолюдські цінності, а демократія поставала б найбільш ефективним режимом і найбільш дієвою формою правління.

Ми розглянемо два виміри громадянського суспільства — соціальний або духовно-інтелектуальний (його історичний досвід) і інституціональний (організаційний), врахо-вуючи, що громадянське суспільство, з одного боку, є безпосереднім способом існу вання великої частини сучасного людства, а з іншого — виступає як певний соціальний ідеал і перспектива розвитку. Існують різні точки зору на час формування громадянського суспільства: вважається, що воно могло виникнути одночасно з виникненням людства, з виникненням держави або з усталенням капіталістичних відносин.

Існує думка про те, що історично громадянське суспільство формується раніше за державу. На певній стадії свого розвитку воно для захисту своїх інтересів і створює державу. З тим, що суспільство як таке виникло і розвивалось разом з державою, звичайно можна погодитись. Але це не дає підстав сплутувати категорію «суспільство» як людську спільність взагалі з категорією «громадянське суспільство» як історичним феноменом, що виник на певному етапі розвитку людського суспільства, насамперед західної цивілізації. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, що наділений певними правами і свободами, і в той же час несе відповідальність перед цим суспіль-ством за всі свої дії.

Поняття «громадянського суспільства» сягає своїм корінням ідеї поліса Арістотеля, societas civilis Цицерона й ідей природного права. Громадянське суспільство або політична держава (polis, civitas, state) є взаємозамінюваними термінами, оскільки у стародавніх греків поняття «політичне» охоплювало всі найважливіші сфери життя суспільства: сім’ю, релігію, освіту, художню культуру, мистецтво тощо. Бути членом політичного суспільства означало бути громадянином — членом держави, зобов’язаним жити і діяти відповідно до певних законів і не завдаючи шкоди іншим громадянам. Такий підхід у майже незмінному вигляді зберігався до ХVІІІ ст. У Дж.Локка, І. Канта, Ж.-Ж.Руссо ці терміни використовуються паралельно. Однак перехід від середньовіччя до нового часу ознаменувався визріванням власне громадянського суспільства та усвідомленням розходжень між ним і державними інститутами. Вже в ХVI ст. після падіння імперії Гогенштауфенів в Європі починає пробуджуватись національна свідомість і, відповідно, народжуватись ідея національної держави. «Єдність, що виникає таким чином, — зазначав Т.Гоббс, — називається державою або громадянським суспільством, а також громадянською особою». Він у «Левіафані» виділяє особливу сферу громадянської самоорганізації в межах держави, тобто вперше показує неполітичну, засновану на договорі самоорганізацію громадянського суспільства в політичних кордонах держави.

Спочатку європейська суспільно-політична думка (Ж.Боден, Б.Спіноза, Т.Гоббс) розглядала державу як інститут, що повинен радикально впливати на природний стан суспільства, який одні (Т.Гоббс) оцінювали як стан війни всіх проти всіх, а інші (Ж.-Ж.Руссо) як стан ідилічної гармонії. З цієї точки зору велику роль відіграла також розробка Ж.Боденом ідеї державного суверенітету, яка відкидала суверенітет влади феодалів над своїми землями. На його думку, держава має право суверенної влади над усіма членами суспільства і всім тим, що їм належить. Держава виникає тоді, коли розрізнені члени спільноти об’єднуються під єдиною вищою владою, тобто суверенітетом. Легітимація набуває чинності в результаті угоди між всіма членами додержавної людської спільноти. Громадянське суспільство, яке виникає на цій основі, розглядалося як еквівалент держави та її законів. На думку Г.Гроція, люди об’єднались в державу не за божественним повелінням, а добровільно, пересвідчившись на досвіді у нездатності розсіяних сімей чинити опір насильству. Але сама концепція індивідуалізму, яку розробляли Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є та інші, ставила питання про свободу особи як громадянина суспільства, незалежного від держави. Ця традиція (Дж.Локк, А.Фергюсон, С.Пуфендорф, І.Кант) виходила з факту існування суспільства вже в природному стані. Більше того, головна мета держави —захист суспільства. Держава приходить не на зміну суспільству, а повинна керувати ним, держава — це інструмент суспільства, за допомогою якого воно актуалізує себе. Найбільш радикальну концепцію громадянського суспільства сформулював один із провідних ідеологів американської революції Т.Пейн. У нього тема протистояння громадянського суспільства державі є провідною. Держава — необхідне зло; чим його менше, тим краще. В подальшому ця традиція розроблялась А.Токвілем, Дж.Мілем та іншими. Для них поділ між державою і громадянським суспільством є постійною характеристикою справжньої демократичної соціально-політичної системи. Гегель визначив громадянське суспільство як особливу стадію в діалектичному русі від сім’ї до держави у процесі складної історичної трансформації від середньовіччя до нового часу. Соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, радикально відрізняється від етичного світу сім’ї і від публічного життя держави.

Громадянське суспільство складається з приватних осіб, класів, груп і інститутів, взаємодія яких регулюється громадянським правом, і які прямо не залежать від політичної держави. Громадянське суспільство постає в результаті розпаду синкрезиса, тобто тієї самої цілісності архаїчного колективу і його культури, в ім’я якої архаїчна людина заперечує велике суспільство. Воно спирається на зрілі соціальні інститути, які архаїчна людина заперечує. Воно виводить людину із тотального підпорядкування ієрархії або силі звичаю, що означає розрив з традицією. Воно базується на інтересах, а не на тому, що традиціоналісти називають «честю», «доброчесністю» або «ідеалами». Воно розриває зв`язок влади і власності, яка нерозривна для традиційного суспільства. Тобто громадянське суспільство заперечує традиційне і в усьому протистоїть йому. Воно є «простором вільних асоціацій і індивідуумів, а також комплексом взаємовідносин, утворених на основі сімейних традицій, віри, кола інтересів і ідеології, які заповнюють цей простір», але характер цих взаємовідносин залежить від домінуючих цінностей. Отже поняття громадянського суспільства може мати як ліберальну, так і комунітаристську інтерпретацію, в залежності від того, що береться за основу — свобода індивідуума чи солідарність асоціацій.

Сьогодні не існує єдиного загальноприйнятого визначення громадянського суспільства. Необхідно пам’ятати, що громадянське суспільство — не якась емпірична модель людського співіснування, а певний теоретичний конструкт, ідеальний тип. Воно є окресленим і одночасно напруженим соціокультурним простором, який створюється в результаті взаємодії трьох принципів: 1) принципу загальновизнаного егалітарного права, що передбачає певний мінімум свобод для кожної людини, закріплені законом рівність прав, обов’язків і відповідальність громадян (правова сфера); 2) принципу приватної власності (економічна сфера); 3) принципу суспільно визнаної внутрішньої свободи людини (сфера особистого, духовного). Саме інститути громадянського суспільства, такі як сім’я, церква, школа, всілякі громади, різного роду добровільні організації і союзи мають засоби впливу на окремого індивіда, для дотримання цим індивідом загальноприйнятих моральних норм.

Громадянське суспільство забезпечує права людини (права окремої людської істоти на життя, свободу, прагнення до щастя); держава — права громадянина (політичні права). Щодо інституціонального виміру громадянського суспільства, то тут проблема значно складніша. Оскільки одразу постає ряд питань: чи існують в сучасній Україні хоч якісь функціональні аналоги тим соціокультурним механізмам формування громадянського суспільства, які були, скажімо, в англосаксонському соціокультурному ареалі, чи здатна наша культура сприйняти «зовнішню» по відношенню до неї традицію, чи є в нас потреба до самоорганізації повсякденного життя і в чому вона виявляється? Скажімо, аналіз сучасного західного суспільства показує, що його структура значною мірою відрізняється в цьому відношенні від структури класичного буржуазного суспільства — суспільства вільної конкуренції. Класичний капіталізм характеризувався стихійним примусом економічних законів і сил. Жорстке регулювання поведінки мас людей виступало лише у вигляді кінцевого результату гри стихійних законів ринку і ринкових відносин, конкуренції, індивідуальної вигоди тощо. Але в сучасному суспільстві, яке відповідає більш зрілому рівню капіталістичного розвитку, стан справ змінився. Як взагалі зросла роль «організованих», а не стихійних зв`язків в структурі суспільства, так зросла і роль свідомості в реалізації мети державно-монополістичного капіталізму. Він породив цілу «індустрію» свідомості, яка певним чином спрямовує й корегує функціонування соціально-економічних структур, політичних інститутів, динаміку ринку і споживання, розвиток реальних або уявних потреб людей, сприяє встановленню і підтримці певної класової рівноваги тощо. Тут більшою мірою задіяні ідеологічні механізми (у найширшому розумінні цього слова) управління свідомістю і — через свідомість — поведінкою людей.

Культура не тільки сприймається членами суспільства, вона ними ж і твориться. Тому культурне життя громадян не повинно зводитись до пасивного споживання культурних «благ». Культуру слід не тільки споживати, але і виробляти, не стільки як певні артефакти, а як соціальну творчість, яка демократизує суспільство. У цьому сенсі розбудова структур громадянського суспільства повинна стати найважливішим компонентом культуротворення. Побудова або модернізація суспільства відповідно до демократичних і загальнолюдських принципів означає, що культурна політика стає основним фактором будь-якої політики. Крізь призму культуротворення наша спроба осмислити суспільство лежить в руслі традиції, пов’язаної з піднесенням цінностей цивілізації і державності. Усвідомлення того, що сучасна людина не може бути поза великим суспільством, вимагає екзистенційного прийняття останнього як найбільшої цивілізаційної цінності. І вже на наступному етапі розвитку, коли прийняття цінностей великого суспільства є безумовним, постає потреба у становленні громадянського суспільства. З логічної точки зору — це наступна сходинка, а практично — процеси формування громадянського суспільства співіснують в нашій реальності з процесами утвердження великого суспільства як такого.

Але громадянське суспільство — структура високої складності, члени якого повинні бути в змозі вільно орієнтуватися в багатомірній реальності. Необхідно, щоб новоутворена національна держава увійшла в русло загальноцивілі-заційного розвитку та органічно включилася в систему економічних і політичних зв’язків світового співтовариства. У цьому сенсі існує дві проблеми формування громадянського суспільства — культурна толерантність і громадянська консолідація. Тому перед Україною сьогодні стоїть завдання щодо створення засад для світоглядної консолідації людей різних поглядів, розробці ідеології громадянського суспільства та в оцінці наявності передумов його становлення у сучасній Україні. Проблема тут полягає в тому, що зараз більшість активістів громадянського суспільства зосереджується на ринкових перетвореннях в економіці, позбавляючи «культурну» сферу публічної підтримки. Для пересічних людей, позбавлених національної самосвідомості, економічні перетворення, тобто «матеріальність», стоять на першому місці. А власне права людини сьогодні сприймаються більшістю як права соціальні; інший їх зміст, пов’язаний зі свободою і громадянськістю, фактично не сприймається.

Подальший розгляд проблеми потребує введення ще однієї категорії, що також є універсальною і загальновживаною, — категорії «нації». Можна вважати класичним запропонований професором Лондонської школи економіки Е.Смітом поділ націй на нації західного і східного типу, які докорінно різняться. Якщо для нації східного типу визначальною є наявність спільної етнічної історії, походження від одного, часто міфічного предка, то для нації західної головне — наявність спільних і рівних громадянських прав і свобод. Західна нація у цьому випадку виступає певною не-розривною єдністю держави і громадянського суспільства, що об’єднана громадянською культурою, яка базувалась на принципах протестантської етики, індивідуалізму та вільної конкуренції. Специфіка української держави у тому, що в нас наявна східна модель нації, а магістральний шлях розвитку людства пролягає в руслі західної цивілізації, тобто в даному контексті — поступовій еволюції до нації західної, тому проблема українського суспільства полягає у перетворенні «рідної» культури на культуру громадянську.

У західному суспільстві ця проблема була вирішена кілька століть тому. Громадянська культура тут виникла органічно на грунті перетворення станових субкультур навколо високої національної культури, що базувалась на принципах протестантської етики, індивідуалізму та вільної конкуренції. У випадку України ситуація дещо інша. «Духовними» засадами сучасного українського соціуму є залишки старого радянського світогляду, націонал-романтичні ідеї, патерналізм, регіональний партикуляризм, особистий інтерес. Все це має свої культурно-світоглядні орієнтири, переконання, установки і моделі поведінки. Якщо з цього розмаїття і можливо побудувати єдину високу загальнонаціональну громадянську культуру, то шляхи і методи мають бути дещо іншими, аніж ті, що використовувались західним суспільством.

Інструментом побудови нового суспільства може бути лише держава. Тільки держава, користуючись «величезною коштовною освітньою машиною», в змозі сприяти продукуванню високої загальнонаціональної культури, а отже, плекати свого суперника в особі громадянського суспільства. На такий алогічний крок її має спрямувати інстинкт самозбереження, адже громадянське суспільство є основою економічно стабільної і ефективної держави, яка в змозі успішно вирішувати як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні завдання.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, що наділений певними правами і свободами, і в той же час несе відповідальність перед цим суспільством за всі свої дії.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка