Пісня,, Рідні вчителі “ ( на мотив пісні Школьная пора) Осінь на крилах принесла Звістку для вчителів Що незабаром в Вас свято Буде вітань так багато І від колег, І від учнів-школярів Приспів



Скачати 490.21 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації01.05.2016
Розмір490.21 Kb.
  1   2   3
Додаток

Мета: сприяти вихованню в учнів інтересу і поваги вчительської роботи, формуванню гуманних взаємин людини з людиною; розвитку артистичних здібностей учнів, збудженню інтересу до колективної діяльності вміння співвідносити власні інтереси і бажання інтересами і бажаннями інших людей.

Обладнання: ноутбук, мультипроектор, екран, мікрофони, плакати, квіти, повітряні кульки.

Хід виховного заходу

Учень : Один раз на рік наближається день, коли ми вимовляємо «учитель», згадуючи при цьому не контрольну роботу, тематичне опитування чи підсумкову атестацію, а квіти і добрий настрій під час контрольної роботи, тематичного опитування чи підсумкової атестації
Учениця: І сьогодні ми з вами якраз напередодні такого дня - Дня працівників освіти.

Учениця


Розмаїття ідей, неосяжність шляхів 
Ті, хто з гордістю носять ім'я - освітяни -
Презентують. І доля прийдешніх часів 
В їхній праці окриллям постане.

Учень  
Хто у працю виснажливу втілює думку? 


Хто до учнів несе її подих живий? 
Хто дає нам знання світового гатунку?

Всі разом: Любі, знані, шановні мої вчителі!



ПІСНЯ,, Рідні вчителі “ ( на мотив пісні Школьная пора)

Осінь на крилах принесла

Звістку для вчителів

Що незабаром в Вас свято

Буде вітань так багато

І від колег, і від учнів-школярів



Приспів: Рідні вчителі ви найкращі у світі

З радістю до Вас на уроки ідем

Тож дай Вам Боже наснаги й терпіння

І не мати з нами ніяких проблем

Кожного ранку крокуйте

Ви у свій другий дім

Знайте, що вас тут чекають

І за Вас переживають

Ви для нас прикладом є в житті оцім!

Учень


Ваша праця й любов до дітей - нерозлучні 
Кожен - паростки вічності в серці плека.
Адже всі вчителі - це ще трішечки учні, 
Бо знання невичерпні, як мудрість людська.

Учениця


Адже в кому покликання серця відчутне, 
Усвідомлює навіть в теперішній час, 
Що на терені школи зростає майбутнє, 
А майбутнє сьогодні залежить від нас.

Учень :


У них до всього ставлення своє 
І любов до них ми особливу маєм, 
То ж залишайтесь тими, хто ви є. 
Учителів усіх , усіх - вітаєм!

Учень : Любі друзі, а чи не задумувалися ви, що таке справжній учитель?


Учениця : Справжній учитель - той, на кого при зануренні у клас не діє виштовхувальна сила.
Учениця : Справжній учитель - ідеальний у всьому: одягнений з голочки, в руках усе горить - прямо не вчитель, а їжачок на пожежі!
Учень : Напередодні професійного свята справжній учитель весь завалений квітами і цукерками - просто не вчитель, а ювілейний портрет директора кондитерської фабрики.

Дитина : А я, коли виросту, то теж стану вчителем. Але квіти і цукерки ви можете дарувати мені вже тепер. (Ці слова треба дати синові чи доньці когось із учителів. Дитину варто обрати з числа учнів початкових класі)

Дитина . Дорогі вчителі! Вітаємо вас з вашим найулюбленішим святом -з днем вас!
Дитина . Тобто з Днем учителя!

Дитина : Нехай ми ще зовсім маленькі учні, але ми вже багато про вас знаємо.


Дитина : Ми навіть навчилися вимовляти (ім'я, по батькові та прізвище директора школи

До слова запрошується директор школи Рудь В.Л.

Виступ учнів 1 класу( пісня ,, Берізка ,,)

Учень : Ви такі, як і ми, тільки за плечима - трошки більше забутої радості.

Учень : Одного разу ви обов'язково зрозумієте, що кращих за нас немає.

Учень : У вас є принципи.
Учениця : Ви розумні і вмієте не знаходити шпаргалки.
Учень : Ви думаєте , що є речі, яких ми ніколи не зрозуміємо, і саме тому ми все розуміємо.
Учень : Ви робите вигляд, що вам подобається свято «Першого дзвоника».
Учениця:Коли ми йдемо, ви залишаєтесь..

Учень : Коли ми згадуємо минуле, ми думаємо про вас. Ви робите усе, щоб ми вами гордилися.

Всі:Ви хороші

ТАНЕЦЬ(11 клас)

Дорогі вчителі! 


Скільки сонячних літ 
Ви вели нас до храму науки!

 
Дорогі вчителі, 


Шлем земний вам уклін 
І цілуєм святі ваші руки!
Дорогі вчителі! 
До небес від Землі 
Ви уміли серця піднімати!

 
Дорогі вчителі! 


Шлем земний вам уклін 
І бажаєм щасливого свята!
Дорогі вчителі 
На пташинім крилі 
Ви несли нас у казку крізь будень! 

Дорогі вчителі, Шлем земний вам уклін


І безмежно, довірливо любим!

Учень :
Скільки б не судилося страждати, 
Все одно благословлю завжди
Мить, коли учитель-математик 
Каже: «Піднімайсь! До дошки йди!»

Учениця:
Мить, коли окрилений філолог
Прорікає: «Пишемо диктант!»
А рішучий завуч б'є на сполох;
«Кинь шпаргалку! Розвивай талант!»

Учениця :
Мить, коли усміхнений директор
На контрольну радісно спішить, 
А галантний дядечко-інспектор 
Документи в папках потрошить!

Учень : Коли тести пропонує фізик,
Учень : Музикант настроює рояль,
Учениця : Як біолог марно сушить мізок,
Учениця :Як історик датами морочить,
Учениця : Фізкультурник біга, як Пеле.

Учень : Трудовик монтує «Шевроле»,
Учень :Як завгосп комп'ютерами марить,
Учениця :
Як психолог лине поза хмари 
Щастячко шукать своє й моє.

Учениця :
Скільки не судилося б ходити 
В перший клас читати «Букваря»,


Школу рідну будемо любити 
Усі разом:Ту, де кожна вчителька - зоря!

ПІСНЯ( пісня ,,Шпаргалка,,) на мотив Одна калина



Діти співають на мотив пісні з репертуару Софії Ротару «Одна калина»

Сумно, сумно, як згадаю,


Шо нічо не знаю. 
Горечко моє! 
Марно Бога не благаю, 
Але пам'ятаю, 
Шо у мене є:

Приспів:
Одна шпаргалка під столом, 
Одна надія на облом, 
Один підручник - в мене іншого нема!

Одна оцінка на журнал, 


Одне фойє, один спортзал, 
Один завгосп, директор, завуч і одна

Найкраща школа на землі, 


Найкращі друзі - вчителі, 
Найкращі в світі, найдобріші вчителі!

Учениця : Любі наші наставники! У цей святковий день ми особливо болісно відчуваємо, як безжально плине час, усвідомлюємо, наскільки важко вам торкатися жорстокою правдою наших сердець, розуміємо, як нелегко часом знайти з нами спільну мову.

Учениця : Але саме сьогодні ми можемо дозволити собі висловити наше давнє і сокровенне прохання.

Учень : Дорогі вчителі! Любіть нас такими, якими ми є!
Учень : Веселими і засмученими!
Учениця : Окриленими і замученими!
Учень : Ледачкуватими і непередбачуваними!
Учениця : Непрощеними і пробаченими!
Учениця :Словом, любіть нас так, як ми вас любимо!
Усі разом: Ми вас любимо!

Пісня ,,Вчителі України,, ( на мотив К. Бучинської)

Ви присвятили нам життя

Наші любі педагоги

Ви нас ведете в майбуття

Через радощі й тривоги

Ви нам сердець своїх тепло

Віддаєте до краплини

Ви вдушах сієте добро

Як зернини, як зернини.



Приспів:

Наймудріша людина в світі

Осяває шкільну обитель

І живуть для нової зміни

Вчителі України (2 рази)
Де б ми на світі не були

Ваша мудрість завжди з нами

Ви нам тепло все віддали

Ми вас любим до безтями

Ви мов цілюще джерело,

Ви мов сонце в яснім небі

Хай пісня лине на добро

І нам іншого не треба.



Додаток


Мета: ознайомити учнів з історією та трагічними наслідками афганської війни для радянського народу; виховувати в учнів чуйність, милосердя та патріотизм, пов‘язавши з подіями сьогодення в Україні.

Обладнання: виготовлений стенд «За полеглих і живих» із світлинами воїнів-афганців, свічка пам‘яті , ноутбук, мультипроектор, екран, корзина з квітами.

Хід виховного заходу

Вступне слово

Чомусь хочеться розпочати лінійку віршованими рядками



Стоїть старенька мати на могилі,

І навіть квіти плачуть мовчазні

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів. Важкий та сумний підсумок.Багато матерів і батьків так і не дочекалися своїх синів , які так і не сказали їм: « Я живий...» Тому наша лінійка присвячена саме цій даті 15 лютого дню виводу військ з Афганістану.



Чи треба взагалі згадувати про цю війну?

Багато хто говорить , що не треба. Але ми вважаємо , що треба згадувати доти, аж поки людство не спроможне буде сказати : « Ми не тільки не хочемо війни , ми зробимо все , щоб її не було і її не буде».

Саме 15 лютого відзначають скорботний день пам'яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами згадаємо події цієї страшної війни. Війни , яка відбулась на території іншої держави. Мені дуже хочеться , щоб поезії, спогади, розповіді вистраждані в Афганістані та про Афганістан пройшли крізь ваші серця , і ви зрозуміли , що найстрашніше і найбезглуздіше у світі - це війна.

Що ж то за країна , що завдала нам стільки болю?

Афганістан порівняно велика за територією країна Середнього Сходу. Вона завжди була однією з найбідніших кран світу. З Афганістаном на той час межувало 5 держав: Радянський Союз, Корейська Народна республіка , Індія , Іран , Пакестан. Столицею Афганістану є Кабул – одне з давніх міст Центральної Азії. Цю державу поправу називають країною гір , адже 80 % території – це гори і безводні пустелі. Клімат країни взимку холодний , а влітку - жаркий. Афганці здавна сповідують іслам. Панівна еліта в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен , верхівка духовенства , багаті землевласники , купці та нечисленний офіцерський корпус.



Щоб зрозуміти трагізм афганської війни потрібно знати її передумови:

У вересні 1979 року до влади палацового перевороту прийшов жорстокий Хафізула Амін. Його політика не влаштовувала афганський народ. У країні фактично спалахнула громадянська війна , що загрожувала існуванню уряду , який на той час підтримував Радянський Союз. Уведення радянських військ було неминучим. Близько 20 прохань було направлено до Союзу , щодо надання військової допомоги.



Вірш « Афганістан»

Афганістан - ти край війни і крові,

тих молодих завзятих юнаків,

в котрих у грудях полум’я любові,

горить допоки дух їх не дотлів.

Афганістан – проклятий ти батьками,

всіх тих синів, котрих ти вербував.

Бо їх серця скривавлені ножами,

у кожну мить, як воїн помирав.

За що ж боролись, що там здобували?

Добробут, волю, Боже, це ж вуаль?

Прокляті битви, що життя ламали,

несли в собі лиш сльози і печаль.

Афганські гори, кров’ю, ви, омиті,

тих юних тіл, що гинули в бою.

І, ви пекельні, горем оповиті,

а мертвим душам місце у раю.

Ви відчували запах смерті в битві,

і кожен спраглий подих до життя,

жага і віра, сплетені в молитві,

думки юнців, їх щире каяття.

Афганістан – твоя війна це сльози,

братів, сестер і ледь живих батьків,

жахлива спека і страшні морози,

навіки в пам’яті відважних юнаків.

Пройшли роки, війну ж ту не забути,

бо кожен воїн, що вернувсь живим

згадає тих кого не повернути

бо й вірний друг там згинув молодим.

Що ми знаємо про афганську війну?

Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що простяглась на 10 довгих років мовою цифр, адже будь яка війна - це зажди в цифрах , так моторошно і страшно!

Усього за період із 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року

На території Демократичної Республіки афганістан пройшли військову службу 620 тисяч військовослужбовців. 21 тисяча робітників та службовців колишнього Радянського Союзу.

Заради волелюбного афганського народу вони не вагаючись готові були віддати найдорожче - своє життя. Багатьом із них не повернутись до рідної домівки, не побачити рідної неньки.
За 9 років війни людські втрати склали 15051 особу.

З них 4 генерали, 2129офіцерів,623 прапорщики, 12549 сержантів і солдат, 139 робітників і службовців. Померло від ран 2386 осіб. Від хвороб 817,пропали безвісти 417 або опинилися в полоні, 130 були звільнені та повернулисядодому.Навіть його величність час , якому нібито підвладне все на світі , не може втамувати біль у серцях матерів чиї сини полягли на полі бою в далекій від рідної землі країні. Цей біль тільки посилюється від усвідомлення того , що їхнім дітям - молодим ,здоровим , сильним - ще б жити та й жити, розбудовувати нашу державу або просто творити добро на землі.

Мнронівщина провела своїх 94 синів. Серед них були і є наші односельчани:

1.Колісник Леонід Григорович

2.Голінко Микола Іванович

3.Чалий Олександр Петрович

4.Таран Сергій Васильович

5.Гуленко Володимир Маркович

6.Залізний Іван Васильович

7.Красноліцький Віктор Іванович

8.Гниденко Микола Миколайович

9.Гниденко петро Володимирович

10.Гуленко Володимир Михайлович

11.Галіченко Василь Іванович



(Показ слайдів)

Вірш

Вона знайома і своя-

Земля святої Батьківщини.

І квітка кожна, спів пташини,

її ліси,її поля...

Отам котрийсь збирав ожину.

Давно , ще будучи малям,

Тут інший з мамою гуляв...

А тут на лук стругав ліщину.

Тут власне щастя ваші очі

В очах побачили дівочих,

Почули в голосі дзвінкому.

Тут ваша найрідніша хата.

Тут вас чекали мама й тато...

Ви не вернулися додому
Вірш

Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого - Василя,

А парубчак потрапив до Афгану.

А там уже не служба. Там війна !

А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів.

А там уже покладено, їй-богу,

Багато наших Василів !

В країні досить виплавлено цинку –

Всім Василям убитим по труні.

Хто зможе дати правильну оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Чи той, хто із найближчої трибуни

Одягнутий в кольчугу орденів

Послав на смерть довірливих і юних

В патріотизмі зрощених синів?

Чи той, хто у районнім виконкомі

Від імені народу засіда

І відмовляє батькові в прийомі,

коли у домі - цинкова біда?

Нам не прикрити рани орденами

І квітами жахливої труни,

Гріхом найтяжчим нависа над нами

Свинцева тайна «хитрої» війни.

Пісня « Чорний тюльпан» Олександра Розембауна

Вчитель

Летіли в Україну « Чорні тюльпани» з цинковими трунами .Серед тих , хто не повернувсь з афганської війни є ім'я нашого односельчанина Галіченка Василя Івановича.



Вірш

Очі туманить ядуча сльоза,

руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза —

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

сонячно так усміхався,

Ще й 20 не було йому літ...

Юним на вік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

Яким він хлопцем був

5 вересня 1964 року Іван Михайлович Галіченко був на сьомому небі від щастя, адже його дружина Олександра Олександрівна народила первістка, продовжувача роду - Василька. Згодом все село Пустовіти Миронівського району, що на Київщині, поділяло батьківську радість - в родини Галіченків поповнення в сім'ї.

Тут, у рідному селі, хлопець і виріс. «Є в Пустовітах хата, квітами розписана, здається, з самого серця господині цієї садиби, матері Олександри Олександрівни, поросли вони і розсипалися навкруги, щоб милувати людське око». Ось у такому чарівному куточку і минуло його дитинство. Серед красивої природи бігав босоногим хлоп'ям, пас корову з прутиком в руках.

До місцевої школи Василь пішов разом з однолітками, з якими потім після уроків грав у футбол, у зимову пору на портфелях катався з гірки. І хоча серед однокласників особливо не вирізнявся, школу закінчив добре. Зрозуміло ж бо - мріяв стати військовим.

У 1982 році, після закінчення навчання, юнак поїхав поступати до Казанського танкового училища, однак склавши вступні іспити, не набрав необхідної кількості балів і не пройшов за конкурсом. Проте це не сильно засмутило абітурієнта, оскільки він остаточно вирішив поступати до вузу після служби в армії. Повернувшись після невдалої спроби вступити до училища, Василь почав працювати у рідному колгоспі імені Франка.

29 вересня 1982 року Василя Галіченка Миронівським РВК призивають на дійсну військову службу у Збройних Силах СРСР. В селі ходили чутки, що він був призваний за когось іншого, що взагалі в армію його не мали права брати, бо він був напівсирота ... Новобранців відправили до Москви. А звідти через деякий час в Демократичну Республіку Афганістан. Хлопців навчали, що їм випала особлива честь - виконувати інтернаціональний обов'язок. На новому місці Вася швидко знайшов багато хороших друзів, товаришів. Але дуже скучав за рідною домівкою, своєю родиною, за вірними друзями, яких полишив у Пустовітах. І полетіли листи, як птахи. Як тільки Вася знаходив вільну хвилинку, писав листи мамі, тьоті Марії, двоюрідному брату Станіславу, друзям-однокласникам. А у них така журба за рідними місцями, березовим соком, безтурботними шкільними буднями, свободою ... , і надія, надія на обов'язкову жадану зустріч на рідній землі.

Першим місцем служби молодого воїна стала навчальна частина в місті Термез (Узбекистан), де він пройшов курс молодого бійця й освоїв військову професію сапера.

У грудні 1982 року рядового Галіченка направляють до постійного місця служби в 271 -шу окрему мотострілецьку бригаду з місцем дислокації в місті Баграм, провінція Капіса (центральний Афганістан). За півтора року служби Василь розмінував не один кілометр доріг і знешкодив не одну сотню мін, поставлених душманами.

А служба йшла, небезпечна, жорстока, не служба, а війна. Василь Галіченко брав участь у багатьох бойових операціях. Переніс важке поранення. Виздоровів, і знову в походи. Романтична Васіна натура не терпіла бездіяльності, його тягло в гори, на перевали. І навіть пекуче афганське сонце, небезпека, ворожі кулі не спиняли хлопця. А небезпека була поряд, кожної хвилини, кожної секунди. Про хороші і погані враження від служби Вася писав друзям, деякі листи наказував одразу ж спалити ... Звичайно війна не мати рідна. Так пройшло півтора року. Залишилось йому до демобілізації 4 місяці...

Розмінування ціною в життя

1 травня 1984 року підрозділ, в якому служив Галіченко, отримав наказ розмінувати гірську дорогу в ущелині Мілама. Душмани розсудливо вибрали місце мінування. У вузькій ущелині хоч одна автомашина, але наскочить на міну. Проїзд через це буде призупинено й вони матимуть змогу розстрілювати "шураві". Взвод саперів на світанку вирушив у заданий квадрат. Розбивши ущелину на ділянки, сапери міношукачами та щупами (міношукач, який спрацьовує лише на метал, на пластикові міни не реагує) крок за кроком обстежували піщану місцину. Минали години, а попереду ще було кілька кілометрів замінованої дороги. Однак позаду залишались знешкодженими неспрацьовані заряди вибухівки. Сапер Галіченко знайшов та знешкодив вісім протитанкових мін та декілька фугасів. Та раптом на одному з гірських пагорбів було помічено просування людей. Командир віддав наказ усім зачаїтися, однак вже було пізно... Душмани помітили саперів і відкрили вогонь на ураження. Кількісна перевага була, як зазвичай, на боці душманів, однак це ще було півбіди. "Духи" відкрили вогонь зі східних пагорбів, а це ставало на заваді саперам вести прицільний вогонь, оскільки сонце, що сходило, було за спинами моджахедів і сліпило очі "шураві". Командир віддав наказ зайняти більш зручні позиції, а радисту - викликати десант. У Галіченка позиція була одна з небагатьох, звідки можна було вести прицільний вогонь по ворогу. Він крикнув бійцям, щоб відходили під прикриття скель, а сам взявся прикривати відхід групи. Постріли, що вдарили у фланг душманам, були для останніх повною несподіванкою. Боєць точними пострілами знешкодив кілька ворожих точок, однак і ворог уже пристрілявся до позиції Василя. Товариші встигли сховатись за виступи скель. "То ж пора й собі подумати про відхід", - стугоніло в скронях солдата, який підтюпцем почав вибігати зі схованки. Однак осколок від гранати, кинутої з гори в ущелину, смертельно уразив бійця.

Тяжким громом серед ясного неба надійшло повідомлення з Афганістану. Село чітко запам'ятало той день. З жахом він врізався у людські серця. Пустовіти неначе заніміли, не на мить і не на один день. Страшна звістка про загибель на війні воїна-інтернаціоналіста Василя Галіченка миттєво облетіла всі близькі і далекі кутки села. І не тільки Пустовіт.

... 1 травня 1984 року обірвалося життя Василя Галіченка.

... Не прийде він більше додому, зупинилося серце, згасли очі, замовкли вуста, навіки ....

Тіло загиблого Василя Галіченка привезли до райцентру м. Миронівки— 7травня. У цей передсвятковий для тих часів день Пустовіти плакали. Рідним так і не відкрили домовину.

Ховали Васю всим селом 8 травня, напередодні Дня Перемоги. На похороні було багато військових, представників військової частини, де він проходив службу. Прийшли попрощатися всі :друзі, однокласники, вчителі, учні школи. Поховали його поряд з батьком. А Олександра Олександрівна так і не змогла змиритися з тяжкою втратою, зажурилася. Через 2 роки не стало і її. Горе, воно чомусь, не приходить одне ...

Вірш

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.
Вірш

Перед трагічною хвилиною мовчання

Словами говорити неможливо.

Оця хвилина більше нам розкаже

Але вона , на жаль не має мови,

Лиш має біль і тому я прошу

Солдатів подвиг вшанувать мовчанням

Хвилина мовчання (Під пісню «Віват , Шураві»)



Вчитель

Тож світла пам'ять всим загиблим в цій страшній війні. Право покласти квіти до пам’ятника Галіченку Василю Івановича надається учням школи.

Тихо на кладовищі. Особливо це відчутно біля пам'ятника Василя. Написи, викарбувані на ньому ятрять душу. І ніщо не загоїть розбитого горем серця.Було життя й не стало, таке , як блискавка коротке …

За мужність і героїзм, проявлені при виконанні бойового завдання, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27.09.84 року рядового Галіченка Василя Івановича нагороджено орденом Червоної Зірки. Посмертно.

Немає Василя Галіченка, але вічно живе пам'ять про нього в серцях живих. В 1988 році на кошти воїнів- афганців було встановлено пам'ятний знак Василя Галіченка при в'їзді в село. Це кам'яна брила з гранітним зображенням портрета Василя Галіченка. Відкрили його урочисто 1 вересня 1988 року. З того часу старшокласники Пустовітської ЗОШ доглядають за ним, прибирають, висаджують квіти, взимку відкидають сніг. Поле, що біля знаку, назвали його ім'ям – Галіченкове.

В 1995 році відбулась ще одна пам'ятна тепер вже для рідної Васіної сестри Олі подія. Увіковічнило село пам'ять загиблого в Афганістані односельчанина Василя Галіченка. Його ім'ям назвали новостворену вулицю. 15 лютого 2009 року ,на двадцять п’ятому році після його смерті, відкрито меморіальну дошку. Дорослі й діти принесли квіти. Горіла свічка. Стояла почесна варта. Звучав гімн, лунали залпи із вогнепальної зброї. З-під покривала виринув напис: «Галіченко Василь Іванович 05.09.1964 - 01.05.1984. Навчався в нашій школі. Загинув у Афганістані».

А 2 травня 2012 року було перенесено пам’ятний знак Василю Галіченку в центр села біля Меморіалу слави. Велике завжди бачиться здаля. Або ж… забувається зовсім. І хіба, що тільки Вічність уміє схиляти голову перед Подвигом. А 32 роки – то уже вічність. Всі ці роки спить воїн-афганець ,Василь Іванович Галіченко , у могилі в селі Пустовіти . І таких могил по всій державі багато, які можливо залишаються невідомими. А то ж були чиїсь сини, брати, чоловіки, батьки. Та з погляду Вічності та з погляду Совісті вони не

Чиїсь – вони наші! Спить солдат Василь Галіченко і сниться йому Вічний сон. Палахкотить перед ним заграва. Та то не війна. То його рідне село , поле , розжарілося жнивами. Он назустріч біжить йому старший синок. У руках біліє вузлик із обідом, а в очах– ціла криниця сліз, бо поколов босі ніжки об гостру стерню. Та ось татко, який так і не став ним, вже підхоплює його на руки і підкидає високо - високо, аж до самого сонця:”Дивись мудре світило, який у мене син-герой

...Щороку відцвітають посаджені Василем абрикоси, плодоносять горіхи, падають в траву спілі яблука. То пам'ять про нього біля рідної хати. Тепер пам'ять є і біля школи, і на новій сільській вулиці. Але глибокий сум не полишає сестру Василя: брат ніколи не повернеться з армії. Він загинув далеко від дому, у чужій країні на нікому непотрібній війні.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка