Підвищення професійної майстерності вихователів шляхом самоосвітньої діяльності Ганноченко Юлія Валеріївна Вихователь – методист днз №37



Сторінка1/2
Дата конвертації14.04.2016
Розмір0.56 Mb.
  1   2
Управління освіти Краматорської міської радиf:\фон\2943189-n-n.jpg

Дошкільний навчальний заклад ясла-садок №37

«Малюк» загального типу

Підвищення професійної майстерності вихователів шляхом самоосвітньої діяльності

Ганноченко Юлія Валеріївна

Вихователь – методист ДНЗ № 37

Краматорськ 2013 р.

Зміст

Вступ

Актуальність та доцільність досвіду.

Розділ І. Теоретичні засади організації самоосвітньої діяльності педагогів.

І.1. Поняття професійної компетентності педагога дошкільного закладу.

І.2. Активізація педагогічного процесу дошкільного закладу через самоосвіту педагогів.

І.3 Самоосвіта педагога – провідна форма вдосконалення професійної компетентності педагога

І.4 Самоосвіта як індивідуальна форма методичної роботи з педагогами.

Розділ ІІ. Практичний модуль організації самоосвітньої діяльності педагогів засобами інтерактивних форм роботи.

ІІ.1. Результати діагностики виявлення рівня професійної компетентності педагогів дошкільного закладу.

ІІ.2. Інтерактивні форми роботи як метод підвищення професійного рівня педагогів та мотивації до самоосвітньої діяльності.

ІІ.3. Висновки.

Практичні додатки

1.Діагностика виявлення рівня професійної компетентності педагога

2.Словник термінів

3.Схеми, таблиці ,моделі

4.Стисла характеристика інтерактивних форм роботи з вихователями

5.Інтерактивні форми роботи з педагогами

6.Відгуки

.


Масштабні за соціальними наслідками зміни, що нині відбуваються у світі та в Україні, значною мірою пов’язані з розвитком духовності людини. Тому вони не можуть не позначатися на всіх ланках освіти як важливому чиннику формування підростаючого покоління. Відповідно до українського законодавства дошкільна освіта у цьому зв’язку є первинною складовою системи безперервної освіти. Україна – одна із небагатьох країн світу, в якій на державному рівні визнано обов’язковість дошкільної освіти та її пріоритетну роль у формуванні особистості. Це свідчення того, що українське суспільство об’єктивно готове до сприйняття принципово нового розуміння статусу і ролі дошкільної освіти.

Cучасні діти дошкільного віку живуть у динамічному середовищі, яке постійно розвивається. Їхніми характерними рисами стають – висока емоційна чутливість, розумова активність і обізнаність у більшості доступних сфер оточуючої дійсності; неврівноваженість нервової системи; незадовільний стан здоров’я, відмінності у ціннісних орієнтаціях.

У цих умовах вихователі дітей дошкільного віку здебільшого не готові до врахування у навчально-виховному процесі зазначених рис. Така ситуація зумовлює конкретні вимоги до професійної компетентності вихователя – особи, від якої значною мірою залежить успішність розвитку дитини в дошкільні роки. Тож питання професійної компетентності фахівців сучасної системи дошкільної освіти виходить на перший план як надзвичайно значуще для прогресивного розвитку суспільства.

. Основні шляхи оновлення освіти у новому тисячолітті визначені положеннями Закону України “Про освіту”, Концепції педагогічної освіти, закону «Про дошкільну освіту» і передбачають:



  • відтворення інтелектуального потенціалу народу;

  • забезпечення можливості до саморозвитку людини;

  • підготовку молоді до інтеграції в суспільство;

  • професійну адаптацію фахівця в умовах трансформації суспільного устрою та формування його професійної мобільності та конкурентоспроможності.

Успішне розв‘язання цих завдань вимагає від особистості вибору стратегії неперервної освіти впродовж всього життя на основі саморозвитку, самовдосконалення, самоосвіти.

Суб‘єктом передачі основ самоосвітньої діяльності для підростаючого покоління виступає вихователь. Кваліфіковане керівництво самоосвітою та навчання своїх вихованців продуктивним способам її здійснення можливе за умови особистого володіння самим вихователем засобами самоосвіти. Тому однією з актуальних проблем сучасної педагогічної науки та практики є реформування підходів щодо підготовки вихователя до самоосвітньої діяльності.

Проблема самоосвіти педагога є багатогранною. Її значущість у навчанні знайшла своє відображення як у класичній педагогічній спадщині (Ф.-А.Дістервег, Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці, Ж.-Ж.Руссо, В.О.Сухомлинський, К.Д.Ушинський), зарубіжній науці (І.Г.Гердер, В.Оконь, Г.Шарельман та ін.), так і у вітчизняній науковій думці (В.К.Буряк, В.А.Козаков, П.І.Підкасистий та ін.).

Проблема самовдосконалення особистості засобами навчання привертає увагу багатьох дослідників. Обгрунтуванню загальнодидактичних основ самоосвіти присвячені праці С.І.Архангельського, Ю.К.Бабанського, В.І.Загвязинського, Н.В.Кузьміної, В.О.Сластьоніна, Г.І.Щукіної; системного підходу до самостійної роботи - А.М.Алексюка, В.П.Безпалька, В.А.Кан-Каліка, В.А.Козакова, А.Г.Молібога, П.І.Підкасистого; сутності, структури, змісту самоосвіти – А.К.Громцевої, О.І.Кочетова, П.Г.Пшебильського, Є.П.Тонконогої, Я.С.Турбовського. Психологічні основи самоосвіти (мотиви, готовність) досліджені О.Я.Аретом, Л.І.Рувінським, Г.С.Сухобською, А.В.Усовою, В.П.Шпак.

Отже, проблема самоосвітньої діяльності охоплює широкий спектр питань, а актуальність мого дослідження визначається:


  • соціальним замовленням суспільства щодо підвищення рівня професійної мобільності та конкурентоспроможності педагога у сфері освіти;

  • суперечністю між соціальною потребою у глибокому оволодінні самоосвітніми знаннями, уміннями та навичками педагогів навчальних закладів і наявним рівнем їх підготовки;

  • тим, що розробка проблеми чинників розвитку самоосвітньої діяльності майбутніх педагогів має важливе наукове (виступає засобом пізнання інтелектуальних та професійних можливостей людей), економічних (актуалізує педагогічний потенціал і сприяє формуванню спеціаліста відповідно до вимог інформоційно-технологічної революції), соціальних ( формує уявлення про продуктивну самоосвітню діяльність як про особистісну і суспільну цінність, і в той же час як про одну з найважливіших цілей у всіх сферах діяльності) значення.


І.1. Поняття професійної компетентності педагога дошкільного закладу.

Поняття “компетентність ” (лат. competens – відповідний, здібний) означає коло повноважень будь-якої посадової особи чи органу; володіння знаннями, досвідом у певній галузі. Під професійною компетентністю педагога розуміють особистісні можливості учителя, які дозволяють йому самостійно й ефективно реалізовувати цілі педагогічного процесу. Для цього потрібно знати педагогічну теорію, уміти застосовувати її в практичній діяльності. Педагогічна компетентність учителя – це єдність його теоретичної і практичної готовності до здійснення педагогічної діяльності.

Зміст психолого-педагогічних знань визначається навчальними програмами. Психолого-педагогічна підготовленість складається із знань методологічних основ і категорій педагогіки; закономірностей соціалізації і розвитку особистості: суті, цілей і технологій навчання та виховання; законів вікового анатомо-фізіологічного і психічного розвитку дітей, підлітків, юнацтва. Вона є основою гуманістично орієнтованого мислення педагога.

Психолого-педагогічні і спеціальні (з предмета) знання є необхідною, але недостатньою умовою професійної компетентності. Практичне розв’язання педагогічних завдань забезпечують уміння і навички, передумовою яких є теоретико-практичні і методичні знання.

Педагогічні уміння – це сукупність послідовно розгорнутих дій, що грунтуються на теоретичних знаннях. Частина цих дій може бути автоматизованою (навички). Через педагогічні уміння розкривається структура професійної компетентності педагога. Зважаючи на те, що розв’язання будь-якого педагогічного завдання зводиться до тріади “мислити – діяти – мислити”, що збігається з компонентами (функціями) педагогічної діяльності та відповідними їм уміннями, В.О.Сластьонін розподілив педагогічні уміння на чотири групи.

1. Уміння “переводити” зміст процесу виховання в конкретні педагогічні завдання: вивчення особистості і колективу для визначення рівня їх підготовленості до активного оволодіння новими знаннями і проектування на цій основі розвитку колективу й окремих учнів; виділення комплексу освітніх, виховних і розвивальних завдань, їх конкретизація і визначення завдання, що домінує.

2. Уміння побудувати і привести в дію логічно завершену педагогічну систему: комплексне планування освітньо-виховних завдань; обґрунтований відбір змісту освітнього процесу; оптимальний відбір форм, методів і засобів його організації.

3. Уміння виділяти і встановлювати взаємозв’язки між компонентами і факторами виховання, приводити їх в дію: створення необхідних умов (матеріальних, морально-психологічних, організаційних, гігієнічних та інших); активізація особистості школяра, розвиток його діяльності, яка перетворює його із об’єкта в суб’єкт виховання; організація і розвиток спільної діяльності; забезпечення зв’язку школи із середовищем, регулювання зовнішніх незапрограмованих впливів.

4. Уміння облікувати й оцінювати результати педагогічної діяльності: самоаналіз і аналіз освітнього процесу і результатів діяльності вчителя; визначення нового комплексу стрижневих і другорядних педагогічних завдань.

Зміст теоретичної готовності вихователя виявляється в узагальненому умінні педагогічно мислити, що передбачає наявність у педагога аналітичних, прогностичних, проективних, а також рефлексивних умінь.



Аналітичні уміння складаються з таких умінь:

  • аналізувати педагогічні явища, тобто розчленовувати їх на складові елементи (умови, причини, мотиви, стимули, засоби, форми прояву і под.);

  • осмислювати роль кожного елемента у структурі цілого і у взаємодії з іншими;

  • знаходити в педагогічній теорії положення, висновки, закономірності, що відповідають логіці даного явища;

  • правильно діагностувати педагогічне явище;

  • стрижневе педагогічне завдання (проблему);

  • знаходити способи оптимального вирішення його.

Прогностичні уміння пов’язані з управлінням педагогічним процесом і передбачають чітку уяву в свідомості вчителя, який є суб’єктом управління, мету його діяльності, спрямовану на очікуваний результат. Педагогічне прогнозування ґрунтується на достовірних знаннях суті і логіки педагогічного процесу, закономірностей вікового і індивідуального розвитку учнів. До складу прогностичних умінь вихователя входять такі уміння:

  • постановка педагогічних цілей і завдань;

  • відбір способів досягнення цілей, завдань;

  • передбачення результату;

  • передбачення можливих відхилень і небажаних явищ;

  • визначення етапів педагогічного процесу;

  • приблизна оцінка передбачуваних витрат засобів, праці і часу учасників педагогічного процесу;

  • планування змісту взаємодії учасників педагогічного процесу.

Педагогічне прогнозування вимагає від вихователя оволодіння такими прогностичними методами, як моделювання, висування гіпотез, мисленнєвий експеримент тощо.

Проективні вміння забезпечують конкретизацію цілей навчання та виховання і поетапну їх реалізацію. Проективні уміння включають:

  • переведення цілі і змісту освіти та виховання у конкретні педагогічні завдання;

  • обгрунтування способів їх поетапної реалізації;

  • планування змісту і видів діяльності учасників педагогічного процесу з урахуванням їх потреб та інтересів, можливостей матеріальної бази, власного досвіду і особистісно-ділових якостей;

  • визначення аранжованого комплексу цілей і завдань для кожного етапу педагогічного процесу;

  • планування індивідуальної роботи з учнями з метою розвитку їх здібностей, творчих сил і дарувань;

  • планування системи прийомів стимулювання активності учнів;

  • планування розвитку виховного середовища і зв’язків з батьками та громадськістю.

Рефлексивні уміння мають місце при здійсненні педагогом контрольно-оцінної діяльності, спрямованої на себе, на осмислення і аналіз власних дій. Для педагога важливо встановити рівень результативності (позитивної чи негативної) власної діяльності. У процесі такого аналізу визначається:

  • правильність постановки цілей, їх трансформації у конкретні завдання;

  • адекватність комплексу визначених завдань наявним умовам;

  • відповідність змісту діяльності вихованців поставленим завданням;

  • ефективність застосовуваних методів, прийомів і засобів педагогічної діяльності;

  • відповідність застосовуваних організаційних форм віковим особливостям учнів, рівневі їх розвитку, змісту матеріалу і под.;

  • причини успіхів і невдач, помилок і труднощів у процесі реалізації поставлених завдань навчання і виховання.

Зміст практичної готовності вихователя виражається у зовнішніх (предметних) уміннях, тобто в діях, які можна спостерігати. До них належать організаторські і комунікативні уміння. Нагадаємо, що організаторська діяльність педагога забезпечує залучення учнів до різних видів діяльності й організацію діяльності колективу, яка перетворює його із об’єкта в суб’єкт виховання. Організаторські уміння педагога бувають мобілізаційними, інформаційними, розвивальними і орієнтаційними.

Мобілізаційні вміння вихователя обумовлені привертанням уваги вихованців і розвитком у них стійких інтересів до навчання, праці та інших видів діяльності;

формуванням потреби у знаннях, праці, інших видах діяльності;

озброєнням учнів навичками навчальної роботи;

формуванням в учнів активного, самостійного і творчого ставлення до явищ навколишнього середовища шляхом створення спеціальних ситуацій для прояву вихованцями моральних вчинків і под.

Інформаційні уміння пов’язані не тільки з безпосереднім викладом навчальної інформації, а й з методами її отримання та обробки. Серед них уміння і навички роботи з друкованими джерелами і бібліографування, уміння здобувати інформацію з інших джерел і переробляти її відповідно до цілей і завдань педагогічного процесу. Інформаційними є також уміння:

доступно викладати навчальний матеріал, із урахуванням специфіки предмета, рівня підготовленості учнів, їх життєвого досвіду і віку;

логічно правильно будувати процес передачі навчальної інформації, використовуючи різні методи і їх поєднання: розповідь, пояснення, бесіду, проблемний, індуктивний, дедуктивний виклад матеріалу та інші;

доступно, лаконічно і виразно формулювати питання;

ефективно використовувати ТЗН (технічні засоби навчання), EOT (електронно-обчислювальну техніку), засоби наочності (графіки, діаграми, схеми тощо);

оперативно змінювати (у випадку необхідності) логіку і спосіб викладу матеріалу.

Розвивальні уміння передбачають:

визначення “зони найближчого розвитку” (Л.С.Виготський) окремих учнів, класу в цілому;

створення проблемних ситуацій і інших умов для розвитку пізнавальних процесів, почуттів і волі учнів;

стимулювання пізнавальної самостійності і творчого мислення, потреби у встановленні логічних (окремого до загального, виду до роду, посилання до наслідку, конкретного до абстрактного) і функціональних (причини – наслідку, цілі – засобу, кількості – якості, дії – результату ) відношень;

формування і постановку питань, які вимагають застосування засвоєних раніше знань;

створення умов для розвитку індивідуальних особливостей, здійснення з цією метою індивідуального підходу до учнів.

Орієнтаційні уміння спрямовані на формування морально-ціннісних установок вихованців і наукового світогляду; організацію спільної творчої діяльності, яка розвиває соціально значущі якості особистості.

Комунікативні уміння вчителя – це взаємопов’язані групи перцептивних умінь, власне умінь спілкування (вербального) та умінь і навичок педагогічної техніки.

Перцептивні уміння допомагають розуміти інших (учнів, учителів, батьків). Для цього необхідно вміти проникати в індивідуальну суть іншої людини, визначати її ціннісні орієнтації, які знаходять вираження в її ідеалах, потребах, інтересах, у рівні домагань. Крім того, необхідно знати наявні в учня уявлення про себе.

Уміння педагогічного спілкування – це уміння розподіляти увагу і підтримувати її стійкість; обирати відповідно до класу й окремих учнів найдоцільніші способи поведінки і звертань; аналізувати вчинки вихованців, визначати мотиви, якими вони керуються, їхню поведінку в різних ситуаціях; створювати досвід емоційних переживань учнів, забезпечувати атмосферу благополуччя у класі; керувати ініціативою у спілкуванні, використовуючи для цього багатий арсенал засобів, які підвищують ефективність взаємодії.

Педагогічна техніка є сукупністю умінь і навичок, необхідних для стимулювання активності як окремих учнів, так і колективу в цілому. До неї входять уміння обирати правильний стиль і тон у спілкуванні, керувати їх увагою, темпом діяльності, навичками демонстрації свого ставлення до вчинків учнів.

Серед умінь і навичок педагогічної техніки особливе місце посідає розвиток мови педагога, що є одним із важливих виховних засобів і містить такі аспекти: правильна дикція, “поставлений голос”, ритмічне дихання і розумне приєднання до мови міміки і жестів. Крім названих, до умінь і навичок педагогічної техніки належать: уміння управляти своїм тілом; регулювати власні психічні стани; викликати “на замовлення” почуття подиву, радості, гніву і под.; володіти технікою інтонування для вираження різних почуттів (прохання, вимоги, питання, наказу, поради, побажання тощо) та інші.

Професійна компетентність учителя обумовлює його педагогічну майстерність. На думку А.С.Макаренка, педагогічна майстерність – це знання особливостей педагогічного процесу, уміння його побудувати і привести у рух.

За глибоким переконанням А.С.Макаренка, оволодіти педагогічною майстерністю може кожен педагог за умови цілеспрямованої роботи над собою. Вона формується на основі практичного досвіду. Проте не кожний досвід стає джерелом професійної майстерності. Таким джерелом є лише педагогічна діяльність, осмислена з точки зору u суті, цілей і технологій; сплав особистісно-ділових якостей і професійної компетентності педагога.

Аналіз світових тенденцій у галузі професійно-педагогічної освіти засвідчує зростання вимог до педагогічного професіоналізму і особистих якостей вчителя. На думку вчених, основними проблемами, з якими зустрічатимуться вчителі у цьому тисячолітті, є:

постійне ускладнення змісту освіти, гарантування високого рівня освітніх стандартів;

самостійна постановка і вирішення творчих і дослідницьких завдань;

ускладнення проблем виховання;

безперервне оволодіння прогресивними технологіями навчання і виховання, новими досягненнями вітчизняного і зарубіжного досвіду;

розв’язання складних професійно-педагогічних проблем, які вимагають інтеграції знань, практичних умінь і навичок із таких суміжних з педагогікою наук, як філософія, психологія, медицина, релігієзнавство, економіка, правознавство, кібернетика та ін.;

робота в єдиному інформаційному середовищі, що передбачає раціональне використання інформаційних технологій у навчально-виховному процесі.

Таким чином, можна зробити висновок, що все це може здійснювати лише педагог з високою професійною компетентністю, розвиненими творчими, дослідницькими здібностями, високим рівнем інтелігентності, духовно-морального потенціалу, конкурентноздатності, ерудованості, здібностей до безперервної освіти.

І.2. Активізація педагогічного процесу дошкільного закладу через самоосвіту педагогів.

В сучасних умовах самоосвіті педагогів відводиться важливе місце. Роль самоосвіти, на наш погляд, важлива не тільки тому, що в межах різних форм роботи з кадрами не можливо дати (і засвоїти) масу знань, яка постійно збільшується, та змінюється. Є й інші та більш вагомі причини.

По-перше, будь-яка навчальна діяльність включає елемент самостійної роботи в тому розумінні, що засвоює людина навчальний матеріал завжди сама.

По-друге, самоосвіта передбачає найбільше різноманіття форм діяльності тих, хто навчається, отже, забезпечує найбільш високий рівень засвоєння матеріалу.

По-третє, лише самостійна робота сприяє виникненню та засвоєнню знань.

Тому є всі підстави стверджувати, що самоосвіта не тільки допомагає педагогу успішно набувати навичок та вмінь професійної діяльності, вона формує потребу до постійного самовдосконалення, розширення кругозору. В умовах сьогодення це дуже важливо, адже наука і практика постійно розвиваються. Тому кожний фахівець повинен йти з ними «в ногу». Не займаючись постійно самоосвітою, можна швидко відстати, професійно застаріти, стати гальмом власного розвитку.

В основі самоосвіти, як відомо, лежить пізнавальна активність. В сучасній дидактиці виділяють три рівні пізнавальної активності:


  1. Відтворююча активність – характеризується прагненням особистості запам’ятати матеріал, оволодіти його застосуванням за зразком. Їй властива відсутність бажання поглиблювати знання.

  2. Інтерпретуюча активність – характеризується прагненням особистості усвідомити матеріал, оволодіти способами застосування знань у нових умовах. На цьому рівні активності особистість більш самостійна, вона намагається знайти шляхи подолання труднощів.

  3. Творчий рівень активності - характеризується прагненням особистості до знаходження нового, раніше невідомого способу розв’язування задач (вирішення проблеми). Особистість наполегливо просовується до мети.

Таким чином педагогічна активність-це не просто діяльнісний стан педагога, а якість цієї діяльності в якій знаходить прояв особистість вихователя з його ставленням до змісту та характеру діяльності і прагнення мобілізувати свої морально-вольові зусилля на досягненні відповідних цілей.

Мета самоосвіти – це розвиток такої риси особистості, як самостійність, тобто здібність організовувати свою діяльність без стороннього керівництва і допомоги.

В психології самостійність як риса особистості введена у 1957 році. Це поняття було використане для опису соціабельності (залежності від групи) як якості особистості. На основі цього було виділено два рівні самостійності особистості:


  • Особистості з високим рівнем самостійності – вони незалежні, і з власної ініціативи не встановлюють контактів із оточуючими їх людьми, віддають перевагу робити все самі: самі приймають рішення, самі намагаються їх виконувати, самі несуть за це відповідальність, готові на будь-які незручності, щоб тільки зберегти свою незалежність.

  • Особистості несамостійні – залежать від групи, прив’язані до неї, орієнтуються на своїй поведінці на думку групи, постійно потребують підтримки від оточення, порад і схвалення своїх дій; вони віддають перевагу жити і працювати разом з іншими не через своє бажання постійно мати можливість для спілкування, а скоріше через те, що в них відсутня ініціатива і сміливість у виборі власної лінії поведінки.

Науковці виділяють чотири рівні самостійної роботи педагогів:

На першому рівні - педагоги фактично здійснюють копіювання дій за заданим зразком. Тобто в даному разі відбувається ідентифікація об’єктів та явищ, розпізнавання їх шляхом порівняння з вже відомими зразками.

Другий рівень являє собою репродуктивну діяльність, спрямовану на сприйняття інформації про рівні властивості об’єкту, процесу чи явища, яка в основному не виходить за межі запам’ятовування . Але на цьому рівні вже розпочинаються узагальнення прийомів і методів пізнавальної діяльності,їх перенесення на розв’язування більш складних завдань.

Третій рівень розглядається як репродуктивна діяльність самостійного застосування раніше набутих знань для розв’язування задач, що виходять за межі вже відомих зразків. Цей рівень самостійної роботи ґрунтується на здібностях до індуктивних та дедуктивних.

Четвертий рівень являє собою самостійну діяльність по застосуванню знань при розв’язуванні задач у зовсім нових, раніше невідомих ситуаціях в умовах по визначенню нових способів розв’язування задач, що ґрунтуються на процесах творчого мислення.

Кожний з цих рівнів, незважаючи на умови існуючих між ними меж, об’єктивно існує. Цілком очевидно, що програма максимум для кожного педагога повинна складатися з досягнення четвертого рівня самостійної роботи. Але шлях до нього лежить тільки через три попередні рівні.

Комплексні соціально-психологічні дослідження показали, що кількість педагогів з добре вираженою самостійністю складає 20-30 % від загального числа опитаних. Вихователів, не здатних до самостійної роботи виявлено біля 15 %. А решта – 55-65 % - це ті особи, яких неможливо із певністю віднести до тієї чи іншої групи. Багато дослідників визначають самостійність, як одну з найважливіших професійно – психічних якостей особистості, яка знаходить прояв у здібності систематизувати, планувати і регулювати свою діяльність без безпосереднього постійного керівництва і практичної допомоги з боку керівників.

Самостійна діяльність за своїм змістом досить різноманітна і багато аспектна. В дидактиці найчастіше виділяють чотири типи самостійної діяльності:



  1. Самостійна робота відтворюючого типу, під час якої педагог оперує наявними у нього знаннями.

  2. Самостійна робота пізнавально-пошукового характеру, під час якої педагог набуває нових знань.

  3. Самостійна робота творчого характеру, коли педагог створює дещо відносно нове, оригінальне.

  4. Самостійна робота пізнавально-критичного типу, пов’язана з розширенням зв’язків навчання з практичними потребами.

Через те, що самостійність – це риса особистості, а особистість формується і розвивається в діяльності, то слід передбачати, що для розвитку самостійності необхідно створити адекватні умови діяльності. Розвиток самостійності вихователів найчастіше розглядають як зовнішню мету освіти і для діяльності керівника, і для діяльності вихователя. Це означає, що в даному випадку «мета обирає собі мотив діяльності», тобто керівник повинен створити умови для спонукання педагогів до самостійної роботи.

Якісний опис самостійності як результату (мети) освіти може бути інтерпретована умінням педагога систематизувати, планувати, контролювати свою діяльність, свої дії без безпосередньої допомоги керівництва. За таких умов, наслідками стають наступні уміння вихователя у педагогічному процесі:



  • Визначати, встановлювати і систематизувати послідовність виконання завдань.

  • Визначати і планувати послідовність дій, необхідних для виконання завдання.

  • Самостійно контролювати свої дії, узгоджувати їх з метою як моделлю результату, вносячи корективи, уточнюючи, регулюючи свої дії.

Основою для такої самостійності стають знання про предмет (об’єкт ) діяльності, знання про те як упорядкувати свою роботу, як визначити її послідовність, як здійснювати самоконтроль і як вносити уточнення та зміни у свої дії. Важливе місце у забезпеченні самостійності відводиться навичкам використання дій та їх узгодженості для досягнення успіху в отриманні кінцевого результату.

Самостійність базується на таких особистісних якостях, як впевненість в результатах діяльності, наполегливість у досягненні поставленої мети, критичність, ініціативність, дисциплінованість.

Узагальнюючи теоретичні підходи до вирішення проблеми самоосвіти можна зробити висновок, що будь-яка самостійна робота повинна відповідати меті та завданням дошкільної освіти, передбачати поетапне удосконалення педагогічної майстерності. Цілісна система самоосвіти педагога у дошкільному закладі покликана забезпечити реалізацію таких завдань:


  • Формування самостійності педагога;

  • Ознайомлення з інноваційними технологіями дошкільної освіти;

  • Забезпечення контролю дій самоосвітньою роботою педагогів;

  • Інформування педагогів про рівень досягнення поставленої мети, визначення характеристик продукту діяльності педагога;

  • Створення зовнішніх умов самостійної роботи педагогів;

  • Забезпечення внутрішніх умов (мотивація діяльності);

  • Врахування індивідуальних можливостей кожного педагога;

  • Надання можливості педагогам планувати свої дії;

  • Забезпечення педагогу можливості коригувати свої дії на основі самоконтролю і аналізу інформації про результативність

І.3 Самоосвіта педагога – провідна форма вдосконалення професійної компетентності педагога.

Самоосвіта педагога – це провідна форма вдосконалення професійної компетентності, що полягає в засвоєнні, оновленні, поширенні й поглибленні знань, узагальненні досвіду шляхом цілеспрямованої, системної самоосвітньої роботи, спрямованої на саморозвиток та самовдосконалення особистості, задоволення власних інтересів і об’єктивних потреб освітнього закладу.

Самоосвіта педагога не повинна зводитися до відновлення знань, якими він оволодів у вузі, мова йде про ознайомлення з новітніми педагогічними та психологічними дослідженнями, пошук нових напрямків у методиці та організації навчально-виховного процесу, розгляд на високому науковому рівні педагогічних проблем, що викликають утруднення в практичній роботі.

Як же раціонально спланувати самоосвітню діяльність, щоб мати дійсно ефективний результат? Проблема самоосвіти педагога в контексті його професійної самосвідомості має поступальний рух.

Щоб педагог мав мотивацію на самоосвіту й саморозвиток, потрібно, щоб у нього, по перше, було адекватне уявлення про свою діяльність і особистісні якості; по-друге, щоб він знав, якими є вимоги, що ставить перед ним як професіоналом суспільство. Питання більш якісного ставлення учителів закладу до виконання своїх обов’язків ми вже неодноразово підіймали на нарадах, так само як і новий можливо більш принциповий підхід до атестації педагогічних працівників в поточному році. Тому вважаю доцільним підняття процесу самоосвіти на більш вищій, упорядкований рівень.

На сьогодні виникла необхідність у більш глибокому вивченні діяльності педагога з метою визначення рівня його професійної підготовки, компетентності, об’єктивної оцінки його праці.

Діяльність з самоосвіти починається з діагностики власних утруднень, проблем. Проведення зовнішнього діагностування з педагогічної, методичної, психологічної підготовки вчителя та спонукання до самооцінки та самоаналізу власних можливостей, якостей, результатів професійної діяльності – основна умова ефективної самоосвіти.

Розглянемо, що собою уявляє самоосвітній процес. Загальна його характеристика має такий вигляд: з одного боку – це керованим адміністрацією навчального закладу, з іншого – самокерованим з боку особистості. Сьогодні педагоги повинні розуміти: бути гарним професіоналом означає бути в постійному пошуку, зростанні, розвитку. Труд педагога відрізняється високою мобільністю, надзвичайною складністю, вимагає від нього глибоких та різнобічних наукових професійних знань, умінь, навичок, що становлять основу професійної компетентності. Підвищення професійної компетентності педагога - запорука успішного реформування системи освіти в цілому. Що нажаль мине можемо 100 відсотків побачити в усіх членів нашого колективу.



Методика та техніка самоосвіти безпосередньо пов’язані з рівнем сформованості в педагогів системи основних педагогічних умінь:

  • вивчити необхідну літературу та передовий педагогічний досвід;

  • видокремлювати з літератури, що вивчається, та передового педагогічного досвіду основні актуальні положення, факти, явища, що піднімають теоретичний та методичний рівень педагога;

  • відбирати з прочитаного та побаченого педагогом думки та методичні знахідки для апробації власній педагогічній діяльності;

  • систематизувати та розробити науково-методичні узагальнення;

  • впроваджувати досягнення психолого-педагогічної науки та шкільної практики у власний досвід роботи з дітьми учнями.

В чому полягає сутність самоосвіти?

Перш за все, педагог здобуває знання з різноманітних джерел, використовує ці знання в професійній діяльності, розвитку особистості та власній життєдіяльності.

Метою роботи над темами самоосвіти є систематичне підвищення педагогами свого професійного рівня. Основні завдання:


  • вдосконалення теоретичних знань, професійної компетентності вчителя, вихователя;

  • оволодівання новими формами, методами, прийомами навчання і виховання дітей;

  • вивчення та впровадження в практику перспективного педагогічного досвіду, новітніх досягнень педагогічної, психологічної наук, нових педагогічних технологій;

  • розвиток у ДНЗ інноваційних процесів.

Тема самоосвіти визначається, виходячи з методичної теми навчального закладу, утруднень самого педагога, специфіки його індивідуальних інтересів.

Отже, алгоритм роботи педагога з самоосвіти є таким:

  • Підготовчий етап;

  • Творчий етап;

  • Аналітико-узагальнюючий етап.

На результати самоосвіти позитивно впливає науково обґрунтоване планування. тому, пропоную кожному педагогу скласти індивідуальний план самоосвіти.

Якими джерелами користується педагог? У сучасному світі існує багато різноманітних можливостей отримати знання:



  • книжки (наукова, науково-методична, методична, публіцистична, художня та інші літератури);

  • фахова періодика (газети, журнали);

  • Інтернет;

  • телебачення;

  • відео, аудіо інформація;

  • семінари, круглі столи, конференції;

  • майстер-класи;

  • курси підвищення кваліфікації;

  • екскурсії, театри, виставки, музеї, концерти;

  • заходи з обміну досвідом;

  • різноманітні курси;

  • подорожі тощо.

Форми самоосвіти: індивідуальна та колективна. Ініціатором є сам педагог, хоча та її організацію часто впливають інші: керівники методичних об`єднань, курсів підвищення кваліфікації, які ініціюють та стимулюють діяльність вчителя, вихователя. Групові форми у вигляді діяльності методичного об`єднання, семінарів, практикумів тощо організуються адміністрацією.

Результат самоосвіти може подаватися у формі:

  • доповіді, виступи на семінарі, педагогічні раді, методичному об`єднанні;

  • реферату;

  • програми;

  • методичного посібника;

  • статті до фахового видання;

  • дидактичного матеріалу;

  • науково-методичної розробки;

  • проекту;

  • методичного чи діагностичного кейсу тощо.

З появою в роботі вихователя комп’ютера та Інтернету значно підвищуються можливості педагогічної самоосвіти. З`являються нові теми, цікаві завдання та способи їх розв’язання, нові способи самореалізації, що з`явилися у педагога через появу нових засобів самоосвіти:

  • розробка електронних посібників тощо;

  • розробка пакету тестового матеріалу в електронному вигляді;

  • комплект дидактичного матеріалу;

  • розробка комплекту роздаткового матеріалу;

  • розробка тематичних батьківських зборів;

  • розробка навчальних, пізнавальних проектів проектів;

  • проект особистої методичної веб-сторінки;

  • створення електронної бібліотеки творів художньої літератури згідно програм;

  • зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога (результатом самоосвіти повинне стати підвищення якості навчально-виховного процесу).

Систематичність і послідовність самоосвіти, безупинний характер роботи, постійне ускладнення змісту й форми самоосвіти. Принцип безперервності виявляється в трьох напрямках: теоретична підготовка за фахом, практичне удосконалення методів навчання й виховання дошкільників. Вивчення результатів свого психологічного впливу на дітей.

Комплексний підхід у доборі змісту й організації обраної теми по самоосвіті (крім методичних знань, вивчати інші галузі науки: педагогіку, психологію, фізіологію, культурологію, соціологію, дидактику). Комплексний підхід виявляється також у виборі форм і методів самоосвіти, в орієнтації на самостійність і активність педагога.

Отже, самоосвіта педагога здійснюється при наявності таких ознак:


  • самоосвіта як процес пізнання передбачає не просте закріплення професійних знань і засвоєння уже відомої наукової інформації, а має на меті одержання нових наукових методичних знань, практичних навичок;

  • самоосвіта повинна бути безупинною, поповнення нових знань може здійснюватися на основі попередньої підготовки педагогів;

  • самоосвіта повинна сприти оволодінню педагогом застосування професійних знань у його практичній діяльності.

Самоосвіта педагога буде продуктивною за наступних умов:

  • В процесі самоосвіти реалізується потреба особистості у власному розвитку;

  • Педагог уміє визначити свої сильні та слабкі сторони, володіє способами самопізнання та самоаналізу, є відкритим до змін;

  • Володіє розвинутою здатністю до рефлексії (діяльності особистості, що спрямована на усвідомлення власних дій, почуттів, аналіз цієї діяльності та формулювання висновків);

  • Програма професійного саморозвитку, самоосвіти містить у собі можливості дослідницької, пошукової, творчої діяльності;

  • Педагог є готовим до творчості;

  • Існує зв'язок особистісного та професійного розвитку і саморозвитку.

Таким чином, самоосвітня діяльність у поєднанні з стимулюючими факторами призводить до творчого зростання педагога.

За словами Сухомлинського "...немає людей більш допитливих, невгамовних, більш одержимих думками про творчість, як педагоги".

І.4.Самоосвіта як індивідуальна форма методичної роботи з педагогами

Найважливішою індивідуальною формою методичної роботи є самоосвіта педагогів.

Самоосвіта – це самостійно надбані знання з урахуванням особистих інтересів і об’єктивних потреб дошкільного закладу , із різних джерел – додатково до тих , що здобуті в базових навчальних закладах. Самоосвіту можна визначити як систему і процес надбання необхідних знань, умінь, навичок шляхом самостійних занять на робочому місці чи поза ним. По-перше,самоосвіта є організованим процесом, тому це – система. По-друге, самоосвіта – це процес, адже головне місце у ньому займає мотивація, а також , технологія одержання знань, умінь і навичок (С.Комаров ). Відмінною рисою самоосвіти педагога є те, що результатом його роботи виступає ефект розвитку дітей, а не лише власне самовдосконалення в особистому чи професійному плані.

Діяльність педагогів із самоосвіти може бути такою : опрацювання літератури, вивчення та творче застосування досягнень передового педагогічного досвіду, вдосконалення практичної підготовки педагога з питань різноманітних завдань навчального характеру , перегляд кіно та відеофільмів,вистав у театрах, відвідування музеїв та виставок, проведення семінарів, консультацій , лекцій , тощо.



В основу організації самоосвіти педагога повинні бути покладені такі принципи (К.Крутій) :

  • Систематичність і послідовність самоосвіти

  • Зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога

  • Взаємозв’язок наукових та методичних знань у самоосвітній підготовці вихователя

  • Комплексне вивчання психолого – педагогічних і науково – методичних проблем

  • Відповідність змісту освіти рівню підготовки педагога, його інтересам і нахилам.

Лише за наявності таких ознак здійснюється самоосвіта педагога. Успішність роботи з самоосвіти залежить від правильно організованої пізнавальної діяльності педагогів , від її постійного ускладнення. За І.П. Жерносеком, найдоцільнішою є організація самоосвіти педагогів у 5 етапів :

  • Перший етап – установчий.

Він передбачає створення певного настрою у педагога до самоосвітньої роботи. На цьому етапі вихователеві важливо правильно обрати мету своєї роботи . від чого залежатиме і вибір змісту самоосвіти , залежно від науково – методичної проблеми (теми) дошкільного закладу сформувати особисту педагогічну проблему в індивідуальну тему, осмислити послідовність своїх дій.

  • Другий етап – навчальний.

Зміст роботи вихователя на цьому етапі зводиться до вивчення психолого – педагогічної, методичної літератури з обраної теми самоосвіти. Знайомство педагога зі станом проблеми в сучасній педагогічній науці допоможе конкретно застосувати її в своїй роботі.

  • Третій етап – практичний.

Це основна ланка роботи кожного педагога , оскільки він пов'язаний з нагромадженням педагогічних фактів; їх добором ,аналізом , перевіркою нових методів роботи , з постановкою експерименту. Практична робота має обов’язково супроводитися систематичним вивчанням літератури. Необхідним елементом роботи на цьому етапі є відвідування занять у своїх колег. Які працюють над аналогічними проблемами. На третьому етапі роботи потрібна особлива увага керівництва до педагога, підтримка його пошуків , створення доброзичливої атмосфери.

  • Четвертий етап самостійної роботи – теоретичне осмислення, аналіз і узагальнення нагромаджених в ході третього етапу педагогічних фактів. Робота педагога на даному узагальненому етапі також має супроводжуватися читанням психолого – педагогічної , методичної літератури. На четвертому етапі доцільно залучати принципи колективності у роботі : колективне обговорення прочитаної педагогічної , методичної літератури; творчі звіти про хід роботи з самоосвіти на засіданні методичного об’єднання ; з обраної проблеми та інші колективні форми роботи. За такою організацією науково – теоретичні заняття, якими володіє вихователь , стають надбанням багатьох , і сам відповідач у процесі підготовки до виступу засвоює теорію питання.

  • П’ятий етап – підсумковоконтрольний.

Виступає як заключний. На цьому етапі педагог має підбити підсумки своєї самостійної роботи , узагальнити спостереження , оформити результати. В ході п’ятого етапу основним є опис проведеної роботи й з’ясованих фактів, їх аналіз , теоретичне обґрунтування результатів , загальні висновки та визначення перспектив у роботі. На цьому етапі від керівництва вимагається організація гласності та наочності результатів самоосвіти педагога.

Отже, запропонована поетапність у роботі вихователя з самоосвіти сприяє систематичній її організації з поетапним ускладненням і дає змогу здійснювати постійний самоконтроль за ходом і результативністю цієї роботи , а керівництво – знаходити засоби стимулювання , розвитку професійних інтересів і творчих вошу кув кожного педагога.



Орієнтовані питання до співбесіди з педагогом із питань самоосвіти.

(К.Крутій)

Перший етап (жовтень,листопад)

*Над якою темою Ви працюєте ? Як вона відповідає темі дошкільного закладу?

*Коли розпочали роботу над темою?

*Чим важлива саме ця проблемна тема?

*Який план роботи над темою?

*Який результат Ви очікуєте?

*Які лекції , семінари, консультації Вам необхідні?

Другий етап (січень )

*Яку наукову літературу з теми Ви вивчаєте ?

*Чи оформлено бібліографію?

*Як накопичується практичний і фактичний матеріал з теми?

*З ким консультувалися щодо змісту роботи з обраної теми?

*Які виникли труднощі ?

*В чому необхідна допомога ?

Третій етап (березень, квітень )

*Які питання було узагальнено в цьому році?

*Як Ви працювали над темою?

*Які знахідки особливо цікаві?

*Ваші досягнення ?

*Які плани роботи над темою на наступний рік ?

*Під час добору змісту та форм самоосвітньої роботи педагогу слід враховувати два аспекти. Які ?

1.Предметом вивчення можуть стати нові наукові ідеї, найактуальніші педагогічні проблеми (досить часто у відповідності з науково – методичною проблемою , яку вивчає дошкільний навчальний заклад).

2.Предметом самостійного вивчення може виступати перспективний педагогічний досвід , який ще не дістав належного теоретичного узагальнення.

Аспекти самоосвітньої роботи


  • Організаційний аспект. Ознаками організації самоосвіти є :

  • мета,яка може виникнути у процесі самоосвіти

  • план самоосвітньої роботи

  • мотивація , чим вона сильніша , тим більше часу знаходить педагог для самоосвіти.

Виходячи з цього можна відокремити такі системи самоосвіти:

  • цілком самостійна

  • комбінована , для якої є характерним поєднання самостійних і організованих іншими людьми форм роботи.

  • Психологічним аспект самоосвіти

Науковцями визначено три типи працівників щодо їхнього ставлення до самоосвіти:

1.Працівники , які більш-менш займаються самоосвітою , серед них :ті, хто займається під впливом певних стимулів стимулів , які використовуються на підприємстві ; ті, хто займається самоосвітою «від себе», це так званий внутрішньо мотивований вид самоосвіти.

2.Працівники, які не займаються самоосвітою, серед них : ті, хто відчули на собі безглуздість самоосвіти у зв’язку з байдужістю системи; ті, хто не має можливості займатися самоосвітою у зв’язку з об’єктивними причинами ;ті , хто не вміє займатися самоосвітою.

3.Працівники, які практично не займаються самоосвітою,але вміють прекрасно розказати про те, як вони це роблять.



Вимоги до організації самоосвіти педагогів в дошкільному закладі освіти.

1. Самоосвіта як процес пізнання передбачає не просте закріплення професійних знань або засвоєння вже відомої наукової інформації, а має мету придбання нових наукових і методичних знань , практичних навичок.

2. Самоосвіта повинна бути безпрерервною. Поповнення й оновлення знань має здійснюватися на підставі професійної підготовки професійної підготовки педагога. Систематичність і безперервність цієї діяльності регулюється планами самоосвіти.

3. Самоосвіта має сприяти оволодінню педагогом засобами застосування професійних знань у його практичній діяльності.

Спираючись на результати педагогічного спостереження та анкетування, можна розподілити педагогів д/з за рівнем їх професійної компетентності {Крутій К.}:

Високий рівень сформованості професійної компетентності:

Високий рівень володіння теоретичним матеріалом, новітніми технологіями, досконале засвоєння термінології та категорій педагогіки, дидактики, психології, володіння культурою мовлення тощо.

Має високий рівень володіння знанням щодо особливостей формування різних видів дитячої діяльності, ретельно додержується рекомендацій щодо шляхів розвитку, навчання та виховання дошкільників, використовує різноманітні прийоми (в тому числі і авторські) у повсякденній роботі.

Рекомендації:

бажано було б брати участь у створенні власного передового педагогічного досвіду, у проведенні відкритих колективних переглядів різних видів роботи з дошкільниками, пропагувати авторські ефективні методи та прийоми у роботі з дітьми.

Середній рівень сформованості професійної компетентності:

Володіє теоретичними засадами запропонованих проблем, ґрунтовно засвоєні дидактичні основи навчання дітей дошкільного віку, володіє ознаками культури спілкування.

У процесі організації різних видів дитячої діяльності приділяє увагу вихованню гуманних почуттів, бережливого та поважного ставлення до дорослих, однолітків. Упроваджує у практику роботи методи та прийоми роботи, які рекомендуються в психолого-педагогічній літературі з проблеми дошкільної освіти.

Рекомендації:

продовжувати вдосконалювати рівень професійної компетенції з різноманітних проблем, урізноманітнювати прийоми формування дитячих видів діяльності у дошкільників, використовуючи новітні технології.

Припустимий рівень сформованості професійної компетентності:

Володіє окремими розділами методики, має фрагмент альні знання щодо розвитку, навчанню та вихованню дошкільників, несистематично приділяє увагу вирішенню проблем пов’язаних зі власною самоосвітою, не використовує у повному обсязі методи та прийоми навчання вихованців.

Рекомендації:

Поповнити власні знання щодо успішного вирішення означеної проблеми, ретельно працювати над урізноманітненням методів і прийомів розвитку, навчання і виховання дітей дошкільного віку. Систематично використовувати у процесі організації різних видів дитячої діяльності набуті знання, навички та вміння.



Критичний рівень сформованості професійної компетентності:

Має елементи знань видів дитячої діяльності досить приблизні знання щодо особливостей розвитку, навчання та виховання дітей дошкільного віку, майже не використовує ефективні методи і прийоми організації різних типів і видів діяльності дошкільників, систематично не поповнює базисний рівень знань, умінь тощо.

Рекомендації:

працювати над поповненням та систематизацією знань з проблеми, вивчати та систематично застосовувати методи та прийоми розвитку навчання та виховання дітей відповідного віку.



ІІ.2.Інтерактивні форми роботи як метод підвищення професійного рівня педагогів та мотивації до самоосвітньої діяльності.

Впровадження Базової програми "Я у Світі" вимагає від педагогів високого рівня знань, умінь, нетрадиційних підходів до виховання малюків, а також соціально-педагогічної компетентності, самовдосконалення.

Соціально-педагогічна компетентність педагога передбачає вміння розуміти можливості та потреби кожної дитини, організовувати навчально-виховну діяльність грамотно й послідовно, орієнтуючись на особистість дитини, створювати для кожного малюка психологічні умови, в яких би він почувався впевнено, міг проявляти і розвивати всі свої можливості.

Саме тому методична робота в дитсадку має бути максимально гнучкою, сприяти підвищенню інноваційного потенціалу педагогів, розуміння самовдосконалення через самоосвіту та якості освітнього процесу.



Переваги інтерактивних форм роботи з педагогами

У роботі з педагогами використовуємо такі інтерактивні форми методичної роботи, як психолого-педагогічні тренінги, ділові ігри, різноманітні ігрові вправи, диспути, вікторини, методичні мости.

Зокрема, ігри інтерактивного спрямування дають змогу:

♦ створити умови для активної пізнавальної діяльності кожного педагога;

♦ підвищити рівень мотивації, активності й творчості;

♦ сприяти встановленню відносин співробітництва між колегами;

♦ формувати організаторські здібності та навички спілкування;

♦ виробляти вміння приймати нестандартні рішення; аналізувати й оцінювати свої дії, рівень власної компетентності;

♦ набагато краще запам'ятовувати матеріал.

Такі форми роботи цікаві для педагогів, вони вносять в освітній процес свіжі думки, нові ідеї, сприяють згуртуванню колективу, мають значні переваги перед традиційними формами роботи. їхня оригінальність, новизна викликають інтерес, використання ігрових методів допомагає зняти суб'єктивні бар'єри в спілкуванні (побоювання помилитися, прийняти неправильне рішення тощо). Традиційне навчання більше орієнтоване на правильну відповідь, і за своєю сутністю є формою передачі інформації та засвоєння знань. Натомість інтерактивні форми орієнтовані на запитання і пошук відповіді. Вони охоплюють весь потенціал людини: рівень та обсяг її компетентності (соціальної, емоційної та інтелектуальної), самостійність, здатність до прийняття рішень, взаємодії.



Інтерактивне навчання має такі переваги:

♦ нестандартний підхід до організації навчання;

♦ підвищення пізнавальної активності;

♦ активна міжособистісна взаємодія;

♦ система оцінювання процесу та результатів спільної діяльності;

♦ розвиток навичок спілкування та взаємодії в групі: керівник — група, педагог — учасник, учасник — група, учасник — учасник;

♦ розвиток самоаналізу й аналізу інших у процесі групової роботи.

Найчастіше інтерактивні форми роботи використовуються під час проведення педрад, семінарів, семінарів-практикумів, педгодин. Наприклад, педраду можна провести у вигляді ділової гри або з використанням ігрових вправ, вікторини, КВК за тематикою.

Дуже вдалою формою роботи є психолого-педагогічні тренінги, під час яких в ігровій формі, невимушеній, приємній психологічній атмосфері педагоги можуть закріпити знання, набути нового практичного досвіду, поспілкуватися з колегами. Термін "тренінг" має ряд значень: "виховання", "навчання", "підготовка", "тренування". Це також цікавий процес пізнання себе та інших; спілкування; ефективна форма набуття знань, умінь і навичок; розширення досвіду.

На психолого-педагогічних тренінгах використовується кілька видів вправ:

♦ для знайомства учасників та згуртування групи. Вони допомагають людям розкритися, більше дізнатися одне про одного;

♦ для з'ясування очікувань учасників;

♦ для сприяння міжособистісному спілкуванню, стимулювання взаємодії та формування команди;

♦ для підвищення активності учасників;

♦ для сприяння засвоєнню знань — аналіз основних моментів проведеного заняття;

♦ рухавки — обов'язкова частина будь-якого тренінгу, адже вони активізують учасників, підвищують їхню увагу, сприяють створенню невимушеної атмосфери;

♦ вправи завершальної частини.

Групова робота під час тренінгу допомагає змінити неконструктивне ставлення до колег на ефективну модель співробітництва.

Отже, досягти потрібного рівня підготовки педагогів можливо за умов використання сучасних технологій, побудованих на інтерактивних формах роботи, що розвивають творчі й дослідницькі навички. Знання, набуті в досвіді, є власним надбанням людини, і надалі їх легко застосовувати на практиці.

ІІ.2.Результати діагностики виявлення рівня професійної компетентності педагогів дошкільного закладу

Порівняльна характеристика даних, отриманих в результаті діагностування рівня професійної компетентності педагогів ДНЗ представлена в таблиці № 1.



Таблиця 1

Динаміка розвитку рівня професійної компетентності до і по завершенні дослідження

Рівні

2010-2011 н.р.

(%)


2011-2012 н.р.

(%)


Високий

0

0

Достатній

27

55

Середній

55

45

Низький

18

0

Виходячи з даних таблиці, можна зробити висновок, що завдяки роботі вихователів з самоосвіти , показники рівня професійної компетентності значно покращились порівняно з минулим роком, а саме – немає педагогів з низьким рівнем, знизилась кількість педагогів з середнім рівнем, а за рахунок цього - збільшення педагогів з достатнім рівнем професійної компетентності

з/п



Педагог має знати


Педагог має вміти

та виконувати




Оцінка (у балах)


1

2

3

4

5

1.

Конституцію України, закон України «Про дошкільну освіту», закон України «Про охорону дитинства», інші законодавчі та нормативно-правові акти й документи у галузі освіти, що регламентують роботу дошкільного навчального закладу, Державний стандарт освіти в Україні

Вибудовувати свою професійну діяльність з урахуванням положень і вимог, викладених у цих документах.





2.

Конвенцію ООН про права дитини, законодавчі та нормативні акти, які стосуються захисту прав дитини


Вибудовувати свою професійну діяльність з урахуванням положень і вимог, викладених у цих документах.





3.

Вимоги державних програм: «Я у Світі», «Впевнений старт»


Планувати свою діяльність відповідно до вимог програм.





4.

Основні положення сучасної загальної, спеціальної, вікової дошкільної педагогіки та психології

Організовувати свою педагогічну діяльність згідно з урахуванням динаміки розвитку дитини.

Дотримуватись принципів навчання та виховання дошкільників.

Планувати педагогічну діяльність згідно вікових, індивідуально психологічних особливостей дітей.





5.

Різноманітні методики дошкільного виховання

Добирати оптимальні форми, методи, прийоми роботи з дітьми

Планувати педагогічну діяльність з урахуванням взаємозв’язку різних видів діяльності дошкільників






6.

Основні положення колекційної педагогіки, вікової фізіології та дошкільної гігієни

Організовувати свою діяльність з урахуванням вікових, індивідуальних і особистісних особливостей учнів.

Сприяти дотриманню дошкільних гігієнічних вимог і правил під час організації навчально-виховного процесу.






7.

Теоретичні основи та сучасні досягнення науки у галузі дошкільної освіти


Моделювати заняття. Брати участь у роботі «Школи молодого педагога», методичних заходах дошкільного закладу. Співпрацювати з педагогами – наставниками.




8.

Форми та методи роботи з батьками


Установлювати контакт з батьками використовуючи традиційні форми та методи роботи. Вирішувати педагогічні проблеми.




9.

Психологію дитячого колективу та види роботи з дорослими


Організовувати дитячий колектив та установлювати контакт з вихованцями та їх батьками.




10.

Функціональні обов’язки


Раціонально організовувати свою діяльність. Додержуватись педагогічної етики та моралі.




11.

Комп’ютерна грамотність

Володіти комп’ютером на рівні користувача




На кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії» може претендувати педагог, який набрав не менше 80% балів із 170 можливих, відповідно на кваліфікаційну категорію «Спеціаліст І категорії» - не менше 75% балів із 130 можливих, на кваліфікаційну категорію «Спеціаліст ІІ категорії» - не менше 75% балів із 110 можливих, на кваліфікаційну категорію «Спеціаліст»- - не менше 50%

ІІ.2.Інтерактивні форми роботи як метод підвищення професійного рівня педагогів та мотивації до самоосвітньої діяльності.

Впровадження Базової програми "Я у Світі" вимагає від педагогів високого рівня знань, умінь, нетрадиційних підходів до виховання малюків, а також соціально-педагогічної компетентності, самовдосконалення.

Соціально-педагогічна компетентність педагога передбачає вміння розуміти можливості та потреби кожної дитини, організовувати навчально-виховну діяльність грамотно й послідовно, орієнтуючись на особистість дитини, створювати для кожного малюка психологічні умови, в яких би він почувався впевнено, міг проявляти і розвивати всі свої можливості.

Саме тому методична робота в дитсадку має бути максимально гнучкою, сприяти підвищенню інноваційного потенціалу педагогів, розуміння самовдосконалення через самоосвіту та якості освітнього процесу.



Переваги інтерактивних форм роботи з педагогами

У роботі з педагогами використовуємо такі інтерактивні форми методичної роботи, як психолого-педагогічні тренінги, ділові ігри, різноманітні ігрові вправи, диспути, вікторини, методичні мости.

Зокрема, ігри інтерактивного спрямування дають змогу:

♦ створити умови для активної пізнавальної діяльності кожного педагога;

♦ підвищити рівень мотивації, активності й творчості;

♦ сприяти встановленню відносин співробітництва між колегами;

♦ формувати організаторські здібності та навички спілкування;

♦ виробляти вміння приймати нестандартні рішення; аналізувати й оцінювати свої дії, рівень власної компетентності;

♦ набагато краще запам'ятовувати матеріал.

Такі форми роботи цікаві для педагогів, вони вносять в освітній процес свіжі думки, нові ідеї, сприяють згуртуванню колективу, мають значні переваги перед традиційними формами роботи. їхня оригінальність, новизна викликають інтерес, використання ігрових методів допомагає зняти суб'єктивні бар'єри в спілкуванні (побоювання помилитися, прийняти неправильне рішення тощо). Традиційне навчання більше орієнтоване на правильну відповідь, і за своєю сутністю є формою передачі інформації та засвоєння знань. Натомість інтерактивні форми орієнтовані на запитання і пошук відповіді. Вони охоплюють весь потенціал людини: рівень та обсяг її компетентності (соціальної, емоційної та інтелектуальної), самостійність, здатність до прийняття рішень, взаємодії.



Інтерактивне навчання має такі переваги:

♦ нестандартний підхід до організації навчання;

♦ підвищення пізнавальної активності;

♦ активна міжособистісна взаємодія;

♦ система оцінювання процесу та результатів спільної діяльності;

♦ розвиток навичок спілкування та взаємодії в групі: керівник — група, педагог — учасник, учасник — група, учасник — учасник;

♦ розвиток самоаналізу й аналізу інших у процесі групової роботи.

Найчастіше інтерактивні форми роботи використовуються під час проведення педрад, семінарів, семінарів-практикумів, педгодин. Наприклад, педраду можна провести у вигляді ділової гри або з використанням ігрових вправ, вікторини, КВК за тематикою.

Дуже вдалою формою роботи є психолого-педагогічні тренінги, під час яких в ігровій формі, невимушеній, приємній психологічній атмосфері педагоги можуть закріпити знання, набути нового практичного досвіду, поспілкуватися з колегами. Термін "тренінг" має ряд значень: "виховання", "навчання", "підготовка", "тренування". Це також цікавий процес пізнання себе та інших; спілкування; ефективна форма набуття знань, умінь і навичок; розширення досвіду.

На психолого-педагогічних тренінгах використовується кілька видів вправ:

♦ для знайомства учасників та згуртування групи. Вони допомагають людям розкритися, більше дізнатися одне про одного;

♦ для з'ясування очікувань учасників;

♦ для сприяння міжособистісному спілкуванню, стимулювання взаємодії та формування команди;

♦ для підвищення активності учасників;

♦ для сприяння засвоєнню знань — аналіз основних моментів проведеного заняття;

♦ рухавки — обов'язкова частина будь-якого тренінгу, адже вони активізують учасників, підвищують їхню увагу, сприяють створенню невимушеної атмосфери;

♦ вправи завершальної частини.

Групова робота під час тренінгу допомагає змінити неконструктивне ставлення до колег на ефективну модель співробітництва.

Отже, досягти потрібного рівня підготовки педагогів можливо за умов використання сучасних технологій, побудованих на інтерактивних формах роботи, що розвивають творчі й дослідницькі навички. Знання, набуті в досвіді, є власним надбанням людини, і надалі їх легко застосовувати на практиці.

ІІ.3. Висновки

Розвиток особистості педагога нерозривно пов'язано з його прагненням до самостійного поповнення своїх знань, підвищення професійної компетентності.

В роботі зазначено, що професійну компетентність вихователя дошкільного навчального закладу визначено як здатність вирішувати задачі професійної діяльності на основі фахових знань і умінь, що інтегруються з розвитком особистісних професійно значущих якостей, серед яких провідними є любов до дітей, що поєднується з вимогливістю, емпатія та комунікативність. Її структурними компонентами є мотиви, системні знання, фахові уміння та професійно значущі якості особистості.

Одним з основних завдань методичної служби є надання допомоги педагогам у формуванні й удосконаленні навичок самоосвітньої діяльності, що передбачає такі види роботи як: систематичне консультування з питань організації самоосвіти; допомога педагогу у визначенні різних позицій (сильних та слабких) з метою подолання труднощів; постійне інформування про новий передовий педагогічний досвід; підготовка й надання методичних рекомендацій щодо актуальних проблем теорії і практики. Рівень кваліфікації та педагогічної майстерності у кожного педагога свій, тому кожен самостійно обирав форму методичної роботи, засіб удосконалення педагогічної техніки і технології, при цьому використовувались інтерактивні форми роботи з педагогамиₔ що значно підвищило їх зацікавленість. Результати нашої роботи було проаналізовано в таблиці 1, вони набагато покращились.



Найвищим показником нашої роботи вважаю:

  • підвищення рівня професійної компетентності педагогів;

  • сформованість у педагогів потреби в самовдосконаленні без спонукання «зверху».


Семінар-практикум

  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка