„Первісне уявлення про душу. Анімізм. Тотемізм. Фетишизм.”



Скачати 417.86 Kb.
Дата конвертації12.04.2016
Розмір417.86 Kb.
Методична розробка практичного заняття з історії психології

по темі: Первісне уявлення про душу. Анімізм. Тотемізм. Фетишизм.

для студентів 1 курсу медичного факультету №2 (спеціальність – медична психологія).
І. Актуальність теми:

Ще до виникнення великих цивілізацій люди цікавились природою психічного и досі ця тема залишається у полі зору сучасності. Первісне уявлення про душу формує фундамент сучасних знань, на якому побудовані актуальні уявлення про психічні феномени.



ІІ. Навчальні цілі заняття.
Мати уявлення (α – І): про міфологічне тлумачення світу; поняття душі та душевності; анімізм; тотемізм, фетишизм.
Ознайомитись (α – І): з первісним уявлення про душу у стародавньому світі; значенням понять: анімізм, тотемізм, фетишизм; розвитком психологічної думки у стародавньому світі.
Знати (α – ІІ): Значення понять анімізм, тотемізм, фетишизм; міфологічне тлумачення світу; погляд на проблематику душі і психічної енергії в індуїзмі, джайнізмі та буддизмі; психологічні ідеї у вченнях даосизму, конфуціанстві та китайський медицині; погляди на природу психічного в Античності.
Оволодіти (α – ІІІ): поглядами на формування психічних феноменів;первісними уявленнями вчення про душу.
Вміти (α – ІІІ): користуватись отриманими знаннями для роботи з пацієнтами та клієнтами в терапевтичній роботі.
ІІІ. Цілі розвитку особистості (виховні цілі): Майбутній психолог повинен досить вільно орієнтується в історії психології, він може стати хорошим фахівцем і з честю нести психологічні знання, вміння і навички в найширші верстви населення; він зможе робити головне - допомагати людям.

.

ІV. Міждисциплінарна інтеграція.

1.Попередні (забезпечуючі) дисципліни:

Філософія

Медицина

Культурологія

Етнографія

Соціологія

Історія

2.Наступні дисципліни ті, що забезпечуються:



Загальна психологія

Сучасні методи психології

Психологія особистості

Медична психологія

Основи психоаналізу
3.Внутрішньопредметна інтеграція (між темами даної дисципліни):

Анімізм – перше вчення про душу. Тотемізм, фетишизм.


V. Зміст теми заняття:
Первісний інтерес до психологічних знань.

Душа – як первопричина руху і тепла.
За декілька тисячолітть до нашої ери на Сході виникають великі цивілізації: Шумерська, Єгипецька, Індійська, Китайська та інші. В надрах цих цівілізацій народжуються ідеї, що призвели до сучасного наукового знання. В той же час виникає виробнича діяльність. Матеріальна культура в той час досить швидко розвивається і досягає досить високого рівня.

В суспільстві починається розшарування; виникають рабовласницькі держави. Рабська праця набуває розповсюдженності, зростає торгівля. Набувають розвитку ремесла, виникають поліси (первинні великі міста-держави). В них починає панувати релігійна ідеологія з центральними міфами про творіння та про безсмертя душі, яка здатна покидати тіло й мандрувати, навіть переходити кордон видимого світу. Тобто з’являються первинні ростки знання про психічну діяльність. Але це знання ще не базується на думці, що живе тіло зв’язано із живою зовнішньою природою, а діяльність душі залежить від організму.

Досить цікаво прослідкувати розвиток психологічної думки у стародавньому Єгипті, де відбувались зміни у теолого-міфологічному способі пояснення речей. Міфи раціоналізовувались, в той час як суб’єктивні сили не брались до уваги. В одному з стародавніх єгипецьких папірусів «Пам’ятник Мемфіської теології» (кінець IV тис. до Р.Х.) описується всесвітній “Архітектор” – бог Птах, який відає про все, що би люди не замислили. Також цей історичний документ нам повідомляє, що для сприйняття світу у людей є зір очей, слух вух, дихання носа. Всі ці органи сприйняття передають повідомлення серцю. Тобто в цьому папірусі зроблено такий висновок: умовою всякої свідомості є діяльність центрального тілесного органу – серця. Таким чином було відкрито співвідношення “периферія – центр”, яке притаманне пізнавальній діяльності людини.

Як стверджує стародавній єгипетський текст «Книга ісходу при світлі дня» вічна душа приходить на землю, щоби засвоїти певні уроки та очиститись. Завдяки багаторазовим переродженням особиста душа набуває життєвого досвіду і прагне Остаточного Абсолютного Блаженства, яке позбавить від страждань

Цікавими були уявлення про слово як двійника любої речи. Оволодіння словом дорівнювалось оволодінню річчю, яка цим словом означалась. Тобто слово мало магічну дію. В тому ж папірусі ми знаходимо: “язик повторює те, що замислило серце». Як сучасні люди, ми могли би перекласти цей вислів так, що в цей центральний орган стікаються “повідомлення” від органів і там “підноситься свідомість”. Це виглядало так, ніби центральний орган з’єднаний із періферичними і з нього походять свідомість і мова.

У всіх країнах Сходу центральнее місце відводилось кровообігу і виділялось два витока: рідина крові та її повітря. У китайському трактаті «Книга про внутрішнє» (VIII ст.. до Р.Х.) головним органом теж є серце, а основу життя дає повітреподібний початок – “Ци”. Змішуючись в організмі з іншими частинами “Ци” виконує крім фізіологічних ще й психічні функції.

На думку вчених стародавньої Індії головним органом психічної діяльності теж було серце. І лише пізніше серце-центрична схема змінюється мозко-центричною.
Анімізм – перше вчення про душу.

Тотемізм, фетишизм. Міфологічне тлумачення світу й можливість активності людини в ньому.
Але ще до виникнення великих цивілізацій люди цікавились природою психічного. В родовому суспільстві панував містичний погляд на душу. Люба річ наділялась душею (чи багатьма душами), які вважались двійниками речей. Такий погляд має назву “анімізм” (від лат. “аніма” – душа). Оточуючий світ згідно цього погляду цілком залежав від необмеженої влади цих душ. Анімізм являє собою віру у скритих за звичайними речами духів.

Духи (душі) ж залишають людське тіло з останнім подихом і потім вічно мандрують по тілах рослин і тварин (цього ж погляду притримувався древньогрецький вчений періоду Античності - Піфагор). Вже у ті часи люди пов’язували душу й життя із повітрям. В російській мові ми навіть можемо прослідкувати такий ряд співзвучних і поєднаних сенсом слів: душа – дух – воздух. В українській мові цей ланцюжок виглядає як: душа – дух (який пересувається як вітер) – повітря. Таким чином показується зв’язок життя з органічною основою.

Уявлення стародавніх людей змальовували душу як “мандруючу” субстанцію, що може покинути тіло, мандрувати як хмаринка в той час, коли людина спить. Доречи люди бачили велику небезпеку в тому, що душа під час сну покидає тіло, тому що після таких мандрів душа могла заблукати і повернутись в чуже тіло.

Для душі повинно було існувати сховище, де б вона могла сховатись і уникнути небезпеки. Таким “сховищем” для первісної людини став тотем. Якщо людина ховала свою душу у свій тотем, то вона ставала невразливою, але повинна була охороняти свій тотем, щоби не заподіяти йому зла. За тотем обирався певний об’єкт живої природи з характерними рисами, на якій проекцювались риси цілого роду. Тотем вважався праотцем всієї сім’ї, ангелом-охоронцем і помічником, що пророкує майбутнє, тим що впізнає і благоволіє своїм дітям, а для інших є небезпечним. Тотем передавався у спадок по материнській лінії. З. Фрейд ретельно досліджував такий прояв примітивного магічного мислення як тотемізм, спостерігаючи примітивні племена Австралії , Полінезії і Африки. Результати дослідження і ретельний аналіз цього явища він виклав в одній із своїх відомих праць “Тотем і табу”.

І нарешті третя система уявлень про душу і душевне, яке мало місце у стародавньому первісному світові – це фетишизм. Стародавня людина була цілком залежною від оточуючої її природи. Всі природні явища, які регулювали життєві цикли людини не мали для неї пояснення, оскільки на той час ще не існувало науки, а свідомість людей знаходилась на «дитячий» стадії розвитку. Магічне мислення первісних людей розглядало залежність людини від природних явищ з точки зору всемогутності природи та її окремих проявів. Всі почуття і сподівання спрямовувались на ці прояви, яким надавався статус божеств. А разом із цім на ці божества перекладалась відповідальність за благополуччя людини та її душі.

Проблеми душі, психічної енергії в індуїзмі,

джайнізмі та буддизмі.

Індійська філософія є унікальним явищем, яке залишається й досі не до кінця зрозумілим для європейської свідомості. Вона є самобутньою і спирається тільки сама на себе, не шукаючи аналогій в іншому. Індійська філософія має специфічне відношення до істини та її пізнанності. Центральними запитаннями є: чи є Світ матеріальним, що таке любов і ненависть, добро і зло, яких неможна побачити чи відчути на дотик і смак.

Індійських філософів цікавило відношення до природи і до Бога, а також – чи варто вогнем і мечем це доводити; чи треба осуджувати людину, якщо вона відноситься до Світу не так як всі. Якщо сюди додати етику, логіку, психологію, теорію пізнання, релігію, міфологію і літературу; все це довести до високих абстракцій, то тоді ми зможемо наблизитись до уявлення про те що є індійською філософією.

Теоретична філософія Індії являє собою спробу примирити духовний досвід древніх мислителів із здоровим глуздом. Кожний індійський філософ зв’язаний з школою, що була заснована тим чи іншим мислителем.

Індійська філософія не приймає думки, що життя починається з народженням і закінчується із смертю. Життя є нескінченним процесом перероджень, де кожне нове народження дає живій істоті можливість піднятись на більш високу сходинку свого духовного розвитку і наблизитись до духовного ідеалу. Умови нового народження залежать від попередніх дій людини і минулої карми. Карма та етичні норми складають основну частину індійської філософії.

Індійська назва своєї філософії «даршана» перекладається з санскрита як «пізнання». Роботи індійських філософів є енциклопедичними творами і складаються завжди з трьох частин: викладення початкової точки зору (пурвапакша), її спростовування або покращення (кхандана) та викладення нової точки зору.

Традиційно всі індійські філософські школи та системи діляться на дві групи: ортодоксальні (астіка) – ті, що визнають авторитет Вєд; та неортодоксальні (настіка) – ті, що не визнають авторит Вєд. Вєди (ІІ тис. до Р.Х.) є базовими філософськими текстами, продовженням яких були Упанішади (біля 1000 р. до Р.Х.).

До першої групи належить шість головних філософських шкіл (систем): санкхья, йога, ньяя, вайшешика, міманса та веданта. До другої групи за звичай відносять три основні школи: чарвака, будиська і джайніська. Зазначені школи включають в свої доктрини такі поняття як: скептицизм, атеїзм, матеріалізм, логіку, атомізм, текстологію і звичайно питання щодо Бога і душі.

Ортодоксальні школи умовно можна розділити на пари за близькістю тем. Санкхья, яка акцентує увагу на метафізиці об’єдналась з йогою, для якої акцент є на психології. Ньяя (епістемологія і логіка – в основі) складає пару з вайшешикою, для якої є центральною метафізика. А миманса і веданта розглядали відповідно перші та останні тексти Вєд.

Вєди безумовно зіграли велику роль в становлені індійської предфілософії – перехідної форми від міфології до філософії. Зміст Вєд має дві сторони: ритуальну (карма) і спекулятивну (джняна). Наприклад міманса вивчає ритуальний, а веданта – спекулятивний зміст.

Упанішади також займають важливе місце в індійській філософії. Вони є складним твором, що містить оповідання, повчання, заклинання, молитви, гімни, алегорії, загадки. Слово «Брахман» - одне з ключових у філософії може бути перекладеним (якщо звук «а» довгий) як ім’я Бога – слово чоловічого роду, так і (з коротким «а») – безособиснісний абсолютний початок – слово середнього роду. Філософське поняття Брахмана – це початок і кінець усього сущого. Філософи казали: Брахман – це дихання, тому що всі істоти народжуються і живуть завдяки диханню.

В Упанішадах поняття Брахман співставляється з поняттям Атман. Атман – це також усе: і «Я», і людина й універсальне космічне буття. Таким чином Атман – це початок, основа і завершення всього.

Природа Атмана не тільки тілесна, а й духовна. В Упанішадах переважає духовний аспект Атмана. «Каушитака упанішада» говорить: «Із Атмана розходяться прани по всіх пристанищах, з пран – боги, з богів – світи. Цей приклад вказує на утотожнення Брахмана і Атмана.

В Упанішадах головним є роздуми про взаємовідносини світоустрою і людини. І основним є тє, що «Я» і Брахман, «Я» і Атман є тотожним поняттям. Тлбто, в Упанішадах проводиться думка про те, що суб’єкт розчиняється в об’єкті. Етика Упанішад торкається перш за все вищої цілі життя = злиття з Атманом=Брахманом і досягнення визволення від циклу перероджень, що може бути досягненим за допомогою праведного життя, виконанням законів дхарми.

ІНДУІЗМ. Витоком розвитку філософських знань є «Бхагаватгіта». Згідно вченню Крішни, карму визначає мотивація вчинку, що зв’язано з трьома шляхами досягнення визволення: шлях діянь, шлях знань і шлях відданості. Шлях розвитку індуізма = від жертвопринесення і жорстокості – до відданості і любові. Життя не має ні фізичної, ані хімічної природи, тому воно підлягає під інші закони, чим ті, що керують неорганічним світом. За філософією індуізму весь матеріальний світ складається з вісьми основних елементів: пьяти грубих (земля, вода,повітря, вогонь і ефір) і трьох тонких (ум, інтелект і хібне «Я» або «Его»). Грубі елементи зв’язані з органами відчуття, а тонкі – важко вловимі але матеріальні. Взяті разом вони складають тонке астральне тіло (лінга шаріра), яке слугує для вираження думок, відчуттів, бажань. Думки зв’язані з умом, відчуття з інтелектом, а бажання – з Его. Так, згідно «Бхагаватгіті» ми маємо тонке і грубе тіло. Під час сну наша свідомість покидає грубе тіло і залишається в тонкому, а коли ми прокидаємось – воно повертається в грубе тіло. В обох випадках свідомість-душа залишається поза обома тілами, а розташовується над вісьмома елементами, будучи головною над ними.

Деякі філософи вважають, що взаємодія душі з тонким і грубим тілом сворює нескінченну кількість комплексних реакцій, які можливо пояснити законами сучасної фізики, хімії та молекулярної біології. Але незважаючи, що ці науки здатні розглядати життя на молекулярному рівні, життя виникає тільки від життя і ніколи – від мертвої матерії. У «Бхагаватгіті» пишеться, що живе тіло відрізняється від мертвого наявністю душі. Душа не знає ні народження, ані смерті. Вона лише приймає нові тіла, відринувши старі і непотрібні. Індивідуальна душа вічна, всесуща і незмінна.

Всі різновиди життя за древнє індійськими текстами створені у наслідок комбінації трьох типів матеріальної енергії (трьох гун):1) сатва-гуна (добро і гармонія), 2)раджас-гуна (дія та стремління), 3) тамас-гуна (пасивність і байдужість).

Нові філософські школи зберігали тісний зв’язок із релігією, але вже спостерігалось раціональне логічне обговорення корінних питань людського існування і відношення людини до навколишнього світу. Становлення шкіл відбувалось в середині першого тисячоліття до Різдва Христова в умовах гострої соціально-політичної боротьби. Саме в цей час складається основний зміст релігійних вчень джайнізму і буддизму (VI ст. до Р.Х.). Обидва напрямки центровані на вирішенні етичних проблем і мають свої чіткі погляди на душевні явища у їх відношенні до тілесних. Джайнізм вважав тіло джерелом несвободи душі. Буддизм заперечував душу як особливу сутність: психічне – потік неповторних миттєвостей та станів, що змінюють один одне.

Послідовниками школи джайнізму і буддизму, що також розглядали душу з точки зору метафізики і етики були: Санкхья, Веданта, Йога, Міманса, Ньяя, Вайшешіка. Розглянемо послідовно ці школи.

Ньяя – це слово перекладається санскрита як «те, за допомогою чого ум приходить до висновку». У вузькому сенсі «Ньяя» має такі значення: «правило», «вірний шлях», «логічне заключення», «логіка».

Представники школи Ньяя виділяли: а) спілкування зі всіма індивідуальними об’єктами; б) спілкування з об’єктом через його образ, що оживляється пам’яттю (асоціації); в) спілкування з найтонкішими минулими та майбутніми об’єктами за допомогою глибоких роздумів (йогівське сприймання).

В індійській літературі розрізнялось два типи сприйняття: невизначене (сенсорне, що дає безпосереднє уявлення про предмет при контакті із органом сприймання) і визначене (розділене, що втілюється у мовних структурах).


Школа Ньяя сповідує філософію атомізму, спіритуалізму, теїзму, реалізму та плюралізму і концентрує свою увагу на логіці та епістемології. Засновником школи є Гаутама (Акшапада і Медхатітхі) якій згідно деяких джерел жив у V ст.. до Р.Х. Він є автором першого твору Ньяя – «Ньяя сутра», яке згодом було доповнено іншими коментарями і вже мало об'єм у пьять томів. В цьому творі філософія ньяя розгортається у жорсткій полеміці з іншими напрямками.

Історія нової школи Ньяя починається з роботи філософа Гангеши (ХІІ ст..) «Таттвачинтаміні» («Чарівний камінь думки»). Ця робота доповнюється коментарями філософів Джаядеви - «Алока» («Іншій світ»), ХІІІ ст.; робота Сарвабхаума «Таттвачінтаманівьякхья» («Коментар до Чарівного камню думки»), ХУ ст.. Пізніше були написані нові коментарі, серед яких найвідомішим є робота Аннам Бхатти (ХІІ ст..).

Ньяя є реалістичною філософією, яка стверджує, що об’єкти зовнішнього світу існують незалежно від будь якого пізнання чи досвіду. Через вірне пізання реальності можна досягти вищої цілі життя – визволення. Згідно філософії ньяя є чотири джерела істинного пізнання: сприймання, висновок, порівняння і усне свідчення. А також чотири джерела хибного пізнання : пам’ять, сумнів, помилка і гіпотетичний довод. Ньяя ретельно розглядає такі категорії як: ціль, догма, приклад, члени сіллогізма, гіпотетичний висновок, ствердження істини, дискусію, жорстку суперечку, спростування без доводу, хибний аргумент, обман, причина поразки у суперечці, тощо.

Душа та її визволення є основним об’єктом уваги Ньяя. Наяікі доводять існування суб’єкту, або індивідуального «Я», яке розглядають з позицій реалізму. Тобто «Я» є єдиною субстанцією до якої свідомість, почуття і поняття відносяться як атрибути. Для досягнення визволення необхідно добитись повного пізнання свого «Я» та всіх інших об’єктів досвіду.

Школа Ньяя є відкрито теїстичною і виступала на захист теїзму від єретичних шкіл, особливо від буддизму. Існує думка, що тільки школи Ньяя і Вєданта досі мають прихильників і зберігають основні традиції школи.
ВАЙШЕШИКА- походить від санскритського «Вішека» - особливий. Тобто, це школа яка вивчає особливості або відмінності, яка виникла до появи буддизму та джайнізму, приблизно в один час з Санкхьєю. Засновником школи є Канада, який жив згідно різних джерел від VІІ до ІІІ ст. до Р.Х. Він є автором «Вайшешика сутри». Справжнє ім’я – Кашьяпа, а ім’я Канада перекладається як «той, що їсть зерно». В нього є ще одне ім’я Канабхук – «той, що поглинає атоми» (натяк на авторство атомістичної теорії).

В пізній традиції авторство системи приписувалось Шиві, тому що з часів мудреця Прашастапади (IV ст.) більшість представників цієї школи були прихильниками шиваїзму.

Роботи школи, що були написані між діяльністю Канади і Прашастапади були втрачені, і тому школа цього періоду вкрита нальотом містицизму. Робота ж Прашастапади «Природа речей» була чіткою філософською системою, яка з часом витіснила «Вайшешика сутру» як нечітку розпливчату систему.

В XV ст. Шанкара Мішра написав коментар на «Вайшешика сутру». А в середні віки Вайшешика з’єдналась з школою Ньяя. Так ці школи є суміжними системами філософії, розглядаютьають одну й ту ж ціль, що ставиться перед людиною – звільнення індивідуального «Я» від циклу перероджень. Незнання – є основною причиною болю і страждання.

Школи Ньяя і Вайшешика розрізняються за кількістю категорій: Ньяя – 16 і Вайшешика – 7: субстанція, якість, дія, спільність,особливість, невідьєднанність, небуття. Виділяється 9 субстанцій: земля (запах), вода (смак), вогонь (колір), повітря (дотик), ефір (звук), час, простір, душа, ум. Все складається з атомів, причому атоми базових субстанцій не руйнуються і є вічними. Руйнації піддаються тільки сполучення атомів.

Душа (Атман) належить до вічних всепроникливих субстанцій. Души існують двох видів: індивідуальні і єдина, або верховна. Індивідуальних душ є несчисленна кількість, вони незалежні, вічні і все проникливі. Вони є субстратом свідомості. Але свідомість не є невідьємною частиною душі, бо душа розлучається з свідомістю під час сну.

Важливою якістю душі є бажання і воля. Ум – «манас» складається з атомів, є вічним, нерахівним і непомітним. Супроводжуючи душу впродовж життя, ум підтримує характер індивіда і допомагає контактувати з зовнішнім світом.

Світ складається з 4-х видів атомів – землі, води, вогню і повітря. Принципи світобудови включають моральні та спірітуальні аспекти. Атоми наділені властивостями руху, а їх рух залежить від добрих та поганих діянь людини. Світовий порядок – є моральним порядком, що підкоряється законам карми


Санкхья – є однією з найстаріших і впливовіих шкіл. В санскриті «Санкхья» перекладається як «той, що добре рахує». Робочими синонімами є «обчислювання», «розпізнавання». Вчення розглядає розбіжності між Пурушею («Я», Дух, Свідомість) і Пракріті (матеріальний початок). Інше пояснення слова зв’язане із списками, які нумерують стани космічної еволюції і її матеріальні об’єкти.

Засновником школи є Капіла. Вперше його ім’я згадується в «Шветашватара упанішаді» і «Рігвєді». В ранній літературі Капілу називають «першовченим», найкращим мудрецем-ріші. Його авторитет є настільки високим, що Санкхью називали філософією Капіли. Але нажаль тексти його вчення не зберіглись. «Санкхья правачана сутра», яку приписують Капілі насправді є середньовічним твором. Можливо вчитель викладав свою філософію учням устно. Окремі положення школи зберіглись в середніх Упанішадах.

До сьогодні дійшла робота «Санкхья каріка» Ішвари Крішни, яку відносять до ІІ ст.. Це збірник з 72-х двостішш, які викладають концепцію школи Санкхья.

Метафізика Санкхьї зв’язана з теорією причинності. Причина і наслідок розуміються як два стани однієї і тої ж субстанції: виявлене і невиявлене. Перетворення причини в наслідок може бути реальним і видимим. Світ є нескінченною кількістю наслідків, що мають свої причини. Але «Я» не може бути причиною або наслідком. Таким чином, причиною стає «неЯ», яке відрізняється від духа і свідомості. Ум, інтелект і «Я» не утворені з атомів.

Першопричиною Світу згідно Санкхья є неусвідомленим, не інтелектуальним початком, вічним і все проникливим. Таким початком є Пракріті, яка є силою здатною створювати і руйнувати Світ, який є трансформацією Пракріті, що створена у вигляді мотузки, сплетеної з 3-х ниток – гун.

«Я» відрізняється від тіла і почуттів, ума та інтелекту, не належить до світу об’єктів. «Я» є Дух, що наділений свідомістю. Він є завжди суб’єктом і ніколи не стає об’єктом пізнання.

«Я» являє собою чисту свідомість, яка складає сутність «Я», а не його якість, є вічною реальністю, що позбавлена причини, вільна від всіх прив’язаностей і впливів будь яких об’єктів. Тому не можна ототожнювати «Я» з тілом.

Психологічною частиною Санкхья є розглядання взаємодії Пуруші і Пракріті. Результатом еволюції Пракріті є поява «Великого зародку» (махата). Махат з психологічної точки зору є інтелектом (буддхі), який допомагає усвідомлювати різницю між суб’єктом і об’єктом і розрізняти об’єкти та їх сутність.

Другим продуктом махата є «Его» (ахамкара) і розум (манас). В комбінації з гунами розрізняються різновиди «Его».

Теорія пізнання Санкхья базується на радикальній дуалістичній метафізиці. Санкхья визнає три джерела достовірного пізнання: сприймання, логічний умовисновок, свідчення авторитета.

Визволення є кінцевою ціллю людського існування і досягається усуненням страждання. Страждання породжується прив’язаністю ума і тіла, діяльністю інших істот або сил природи, надприродніми силами разом з гріхами, скоєними в минулому житті.
Веданта стверджувала, що істинне Я – це не бренне тіло і не суб’єкт як носій уражень у стані бадьорості та сну, а особлива інтуїтивна свідомість. Суб’єкт та об’єкт, внутрішнє і зовнішнє в ньому не розрізняються. Це Атман що подібний Брахману – нескінченній космічній свідомості, що є основою Світу. Індивідуальна душа відрізняється від Атмана тим, що її божественна природа прихована за потоком чуттєвих сприймань та тілесних потягів. Устремління до стану Атмана є відмовою від чуттєвого сприйняття і потягів.
Йога як і Санкхья є однією з найстаріших шкіл. З санскрита це слово перекладається як «зьєднання». Йога стверджувала, що для досягнення істинного пізнання треба подавляти психічну діяльність, що затьмарює це пізнання. Йога створила восьмирічний шлях до досягнення цієї вищої форми пізнання за допомогою регуляції по-перше тілесних функцій (поза, дихання), а по-друге – внутрішніх психічних функцій (увага, мислення). Розроблялись спеціальні методики розділення психічних станів і навіть управління ними.

Різі постулати йоги ми знаходимо вже у Вєдах, Араньяках і Упанішадах. «Махабхарата» і Пурані також містять описання різних йогістських систем. Індуістська традиція стверджує, що перший текст класичної йоги був створений деміургом Хіраньягарбхою («Золотим зародком»). Деякі джерела стверджують, що йога була заснована Махашварою.

Вважають, що йога була зв’язана з міфологією раннього Бронзового Віку, з ритуалами царевбивства і Луною, що вмирає та народжується. Далі система асоціювалась з ідеєю вічного акту космічного руйнування і відродження з доктриною Шиви і його Шакті, як взаємозалежних джерел існування енергії.

В розвитку йога пройшла шлях від чаклунства і магії до постулатів Патанджалі, від виконання релігійного зобовьязкужреця до аскези фанатів. Тільки в пізніх Упанішадах зьявляється термін, безпосередньо зв’язаний з Йогою (Атмайога, Адхьятмайога), в яких формулюються цілі Йоги – відмова від всіх умовностей існування.

Система Йоги розділяє теорію і метафізику Санкхьї. В практиці існує декілька різновидів йоги:

1) Хатха йога – контроль за життєвою і тілесною енергією;

2) Мантра йога – йога реінтеграції через вимовлення мантр , яка заспокоює душевні хвилювання з метою досягнення вищої реальності;

3) Дайя йога - йога реінтеграції через об’єднання розумових здібностей з об’єктом або внутрішнім звуком;

4) Бхатья йога – реінтеграція через відданість і любов;

5) Джняна йога – реінтеграція через знання;

6) Карма йога – реінтеграція через діяльність, тобто виконання релігійних забовязань і прикладання розуму до діянь, що предписують релігійні тексти;

7) Раджа йога – «царська», вищій шлях до реінтеграції, - поява надчутливого сприйняття, єдність з усім сущім.


Класичним текстом Раджас йоги є «Йога сутра» Патанджалі (ІІІ-ІІ ст. до Р.Х.). Найбільш фундаментальним твором є «Йога бхашья» мудреця Вьяши (IV ст. до Р.Х)
Психологія йоги стверджує, що за своєю природою індивідуальне «Я» є чистою свідомістю, яка вільна від тілесних обмежень і вагань розуму – чітта. «Я» є першим продуктом Пракріті.

Житя індвіда стає неспокійним під впливом пяти факторів.

1. Невігластво, яке веде до хибного сприймня нериального як реального, вічного як невічного.

2. Омана – де «Я» ототожнюється з інтелектом.

3. Прагнення до насолоди.

4. Відраза до всього несприйнятного.

5. Страх, при якому всі живі істоти люблять життя і бояться смерті.
Ціллю йоги є припинення всіх модифікацій розуму – чітти – саме з цим пов’язана етика йоги.

Для очищення і просвітління чітти є восьмирічний шлях самовдосконалення.

1. Стриманість, перш за все від насильства.

2. Притримання приписів щодо очищення душі і тіла, аскетизму, тренінгу, вшануванням бога.

3. Статичні пози, що вдосконалюють тіло, позбавляють втоми.

4. Контроль за диханням, що зміцнює серце і його діяльність, дозволяє розкривати розум і знаходитись у стані зосередженності.

5. Усунення почуттів і спрямуваня свідломості всередену (контроль розуму над відчуттям).

6. Зосередженність, яка дозволяє чітті концентувати увагу на бажаному об’єкті і переходу у вищі стадії йогічного стану.

7. Споглядання об’єкта, що дає чітке уявлення про нього.

8. Стан глубокої медитації для досягнення надсвідомості.


Міманса (рання Міманса – пура Міманса) з санскриту це слово перекладається як «екзегеза» або тлумачення тексту. Засновником школи вважається мудрець Джайміні (IV-II ст.до РХ). «Міманса Сутра» або «Джайміні Сутра» є критичним аналізом ранніх текстів Вед, тобто Брахманів, що складаються з опису ритуальної сторони обрядів. Цю частину Вед називають ритуальною (Карма Канда).

Друга частина Міманси отримала назву «наступна Міманса» або «Веданта» - критичний аналіз пізніх текстів. Обидві школи – Міманса і Веданта розглядались як близькі системи.

Основним акцентом авторів ранньої Меманси було не звільнення «Я», а вірна інтерпретація ритуальної сторони Вед (різні положення і заборони).

В роботах Джайніні виклдаються основні положення теорії пізнання, заснованій на авторитеті Вед.

Все вірно, що приписується Ведами, і все невірно, що вони забороняють.

Обов’язок кожного індивіда – виконувати приписи і заборони (обов’язок заради обов’язку).Таким чином випрацьовується навичка самоконтролю і звільнення від карми, тобто остаточне звільнення.

Пізнання за Мемансою можливе тільки при впливі зовнішніх факторів на органи відчуттів. В акті пізнання приймають участь 4 компоненти: агент, об’єкт, інструмент і результат. Прихильники Міманси вважають, що крім сприймання є п’ять інших джерел пізнання:

1. Логічний висновок

2. Порівняння

3. Усне свідчення

4. Постулювання

5. Несприйняття

Вчення Міманси про душу має багато спільного положеннями інших шкіл, особливо Ньяя і Вайшешика. Міманса визнає множинність індивідуальних душ. Кожна душа вічна, всесуща, безмежна і матеріальна. Вона складає основу свідомості, є реальним пізнавачем, агентом. Душа відмінна від тіла, органів чуття, розуму, інтелекту. Душа – суб’єкт насолоди, а органи чуття – інструменти насолоди.

Веданта – є найбільш значною філософською школою, що колись існували в Індії. Вона виступає на захист ортодоксальної релігії і будує свій авторитет на текстах Вед. Веданта є невід’ємною частиною індуїстської релігії. У перекладі з санскриту Веданта означає «завершення Вед».

Доктрини Веданти базуються на пізніх Ведах, тобто Упанишадах, і має іншу назву «пізня Меманса». Школа ставить на перший план примат істини над ритуальними настановами брахманів.

Упанішади не є систематичними роботами філософії, вони викладають досвід мудреців, що пізнали істину і доносять її до мирян. Завданням школи є досягнення внутрішньої єдності, яке згідно історії було виконано мудрецем Бадараяною (трактат «Брахма Сутра»). Трактат складається з 555 сутр і систематично викладає основи індуїстської філософії.

Самий ранній коментар Брахма Сутри належить Шанкарі, який розглядав сутри з позицій послідовного монізму.

В основі багатьох індійських теорій розумової діяльності є ідея тісного зв’язку між органом пізнання і об’єктом пізнання. У представників школи Веданта під невизначеним сприйманням розумілась хаотична маса чуттєвих вражень, де немає ні індивідуального ані загального; в той час як визначеним сприйняття стає завдяки поняттю.

Буддисти стверджували, що визначене сприйняття є зіпсованим впливом інтелекту, що підводить його під різні поняття і категорії (субстанції, роду тощо). Слово викривляє образ та заважає спогляданню речі у її неповторності.

Представники школи Міманса критикували ведантистів і буддистів, стверджуючи, що невизначене сприйняття має два аспекти – родовий (притаманний багатьом індивідуальним об’єктам) і специфічний (притаманний тільки одному). Для сприймання одиничності об’єкту необхідно його від’єднати від інших, а для визначення як родового він повинен бути поєднаним з іншими, що може бути досягнутим лише за допомогою мовлення, що розділяє та узагальнює те, що є властивим речам самим по собі.

Значне місце в психологічних вченнях стародавньої Індії займало питання про ілюзії сприймання, галюцинації, сновидіння та надчутливого сприймання, що вивчається Йогою. Деякі філософи стверджували, що не існує нічого крім низки образів, що переживаються безпосередньо. таким чином втрачалась різниця між реальним та ілюзорним. Були і протилежні погляди. Наприклад видатний філософ школи Міманса – Бхатта стверджував, що реальність чи ілюзорність визначається характером відносин між органом та зовнішнім об’єктом. Якщо ці відносини викривляються, то сприйняття стає ілюзорним. Це може спричинятись периферичними (органи відчуттів) або центральними (манас) розладами. При патологічному функціонуванні манаса образи пам’яті проєцюються у зовнішній світ (галюцинації). Сни він теж розглядав як галюцинації, які є оживленням підсвідомих вражень, що викликані попередніми сприйняттями.

Для індійських філософів питання про перехідні моменти у психічному житті викликали найбільший інтерес. До Нового Часу поняття про Я у різноманітних формах не було ні у кого предметом такого ретельного вивчення як у індусів.

Психологічні ідеї у вченнях даосизму, конфуціанстві та китайський медицині: Лао-Цзи, Конфуцій, Мо-Цзи, Ван Чун.
В стародавньому Китаї ми знаходимо скоріше не філософію, а мудрість, яка записується в різноманітних творах і дуже рідко у вчених трактатах. До наших днів дійшло зовсім небагато таких творів, історія яких є темною, текст неясним, мова – складною і невідомою, а тлумачення є схоластичним

Чи йде мова про Конфуція, Моцзи або Чжуанцзи, ми майже нічого не знаємо про особистість названих вчених. В нас немає хоч скільки небудь достовірних повідомлень про їх життя. В загальному, ми маємо лише дати, які в свою чергу є дуже спірними

Тим не менше, завдяки розвитку філології було розтлумачено багато надписів на древніх кістках та бронзі. Звідти стало відомим, що в стародавньому Китаї існував первісний тотемізм, який звертався до містичних сил природи. Його ціллю була спроба подолати всі біди, які були притаманні примітивним спільнотам, для яких єдиною надією в критичних ситуаціях було втручання потойбічних сил. Вивчення природніх явищ показало людям, що знання допомагає вирішити багато проблем. Накопичування досвіду породило новий культ – поваги до предків, який доповнив картину Світу. Тобто, раніше, згідно уявлень, Світ керувався божественними силами, а поступово проявилась роль людини в ньому.

Правитль, що знаходився «зверху» (шань-ді), протиставлявся людям, що знаходяться «знизу» (ся-ді). Між Небом (тянь) і Землею (ді) встановлювався родинний зв’язок, завдяки якому правитель став називатись «Сином Неба» (тянь-цзи). В ньому з’єднувались божественні добродії, що знаходяться над Світом вищіх сил (шань-шень) і могутності прабатьків (цзу-цзу-шень). Віра в силу предків остаточно сформувалась завдяки одному відчуттю, яке вкорінилося в династії Шань-Інь – синовній повазі (сяо).


Етичною спрямованістью також відрізнялись школи, що склались в середині першого тисячоліття до Р.Х. Основними фігурами цих шкіл є Лао-Цзи, Конфуцій і Мо-Цзи. Лао_Цзи є автором книги “Дао де цзин”. Він висуває природничо-філософський погляд на буття, який пов’язаний з поняттям про “Дао”, де людина має виконувати особливі правила поведінки по відношенню до Дао, в першу чергу правило не-дії (у-вей). Дао перекладається з китайської як “дорога”, “путь” і є найважливішою категорією мислення у стародавньому Китаї. В цьому заключається ідея закономірності, що править Землею і Небом, всім що відбувається у світі. Даосизм вимагав від людини осягнення шляху світового процесу з метою наслідувати йому. Дао – це сила, що діє у моральному спілкуванні людей, у поведінці правителів і історії держави.

Конфуціанство було більш зусереджено на роздумах про традиції, звичаї та норови. Конфуціанством було поставлено запитання про співвідношення даного від народження й того, що людина може набути впродовж життя. Засновник школи Конфуцій (551-479 р.р. до Р.Х.) вчив, що знання та психічні якості є вродженими. Тобто людина за своєю природою добра, але її псують зовнішні обставини. Можна уникнути впливу поганого оточення якщо розвинути здатність до самозаглиблення й внутрішнього вдосконалення. Таку ж точку зору відстоював послідовник Конфуція – Мен-Цзи (372-289 р.р. до Р.Х.).

Але в конфуціанстві були й інші погляди на природу людини. Один з послідовників Конфуція Сюнь-Цзи (298-238 р.р. до Р.Х.) не приймав природженнність таких якостей як співчуття, цнотливість та інші. Він притримувався протилежної до Конфуція думки, що людина зла, а доброта – це продукт виховання. Інакше б людей не треба було би виховувати. Характер людини є схожим на ваза, що виникає під руками гончара.

Вчення Мо-Цзи (480-400 р.р. до Р.Х.) відрізнялось від містичних тенденцій даосизму та від конфуціанського самозаглиблення. Він протиставляв активний вплив на життя цим вченням. Ми бачимо, що дуже великий вплив на вчення про людину в стародавній Індії та Китаї мала релігія, яка накладала багато табу на природу людини, але в багатьох філософський системах Сходу з’являється матеріалізм.

Видатним матеріалістом в Китаї був Ван Чун (27-104 р.р.), що написав книгу “Критичні роздуми”. Він жив в період, коли в Китаї змінювався державний устрій (рабовласницький на феодальний). В цей час конфуціанство і даосизм набули занадто містичної забарвленості і в Китаї почали розповсюджуватись ідеї буддизму. Релігійно-теологічним поглядам Ван Чун протиставив вчення, що пов’язано з досягненнями у медицині та соціології. Він встановив чіткий зв’язок між закономірністю природи і розвитком людської психіки. Ван Чун виступав проти тих, хто переносив на природу ознаки цілеспрямованої людської поведінки, і довів, що єдиним вірним шляхом є протилежний. А саме: закономірність природи є засобом пізнання людської психіки. Він також виступав проти постулату уродженого знання. Об’єктом критики були реальні суспільні сили, які приписували собі особливі інтелектуальні переваги. Його критика ілюструвала зв’язок психологічних ідей з соціально-політичною боротьбою.


Перші типології особистості.
Але матеріалістичні погляди на природу людини поширювались і розвивались. Вчені намагались встановлювати і досліджувати зв’язок між тілесним і психічним, між уродженим і набутим. Йшли постійні пошуки органів, що є відповідальними за конкретні психічні функції.

В китайських медичних джерелах (“Книга про внутрішнє”, VIII ст.. до Р.Х.) за головний орган вважається серце, а за основу фізіологічних і психічних функцій приймається повітреподібний початок – Ці. Він дає людині дар мовлення і сприяє рухові думок. Якщо думки, за поглядами китайських вчених, локалізувались в серці, то почуття – у печінці. За думкою медиків Стародавньої Індії головний орган психічної діяльності розміщувався у серці. Пізніше вчені стали розглядати і мозок як центр психіки.

Від стародавніх медиків йде вчення про темпераменти. Воно виражало стихійно-матеріалістичне уявлення про причини індивідуальних розбіжностей між людьми. Обґрунтування розбіжностей за допомогою гуморальних особливостей походило з вчення про елементи тіла. За основу темпераменту індійські та китайські лікарі приймали три елементи: повітреподібний початок (Ці), жовч (іноді кров) та слиз.

Китайські медики виділяли такі типи людей:

-З перевагою жовчі (або крові): сильний, хоробрий, схожий на тигра;

- З перевагою Ці: неврівноважений, подібний до мавпи;

- З перевагою слизу: повільний, малорухливий.

Матеріалістичні уявлення про психічні феномени.
Видатним мислителем, який притримувався матеріалістичних поглядів на психіку людини був Вань Чжень (450-515 р.р.). Він видав блискучий трактат про знищення духу, який був написаний у вигляді відповідей на висловлювання проти матеріалістичних поглядів на психічну діяльність. В цьому трактаті блискуче захищається ідея про те, що психіка є функцією матеріального тіла і не може бути відділена від нього. Він писав:”Тіло є матерією духа, а дух – це функція тіла... Дух для матерії є тим же самим, що й гострота для ножа. Назва”гострота” не є ножем. Назва “ніж” не є гостротою... Хіба можна припустити щоби ніж зник, а гострота залишилась. Також не можна припустити щоби тіло вмирало. а дух продовжував існувати.” Наводячи порівняння з світу речей, Bань Чжень вказував, що дух є притаманним не всій, а тільки певним чином упорядкованої матерії.

В Стародавньому Світі між різними культурами відбувався досить міцний обмін матеріальними та духовними цінностями і сьогодні дуже важко сказати хто був першим у висловлюванні тієї чи іншої думки, а хто розвивав вже існуючу. Наприклад, уявлення про кровообіг як основний фактор тілесного та психічного життя розроблявся у Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії, Греції. Залишається нез’ясованим, кому належить пріоритет і якими були шляхи передання цього вчення (якщо воно не виникло водночас у різних народів незалежно одне від одного).

Загальні закономірності розвитку психологічних ідей на сході і Заході є одними й тими ж. Зародження та еволюція наукових уявлень знаходилась в залежності від опитного вивчення організму як частки природи. І всюди вони мали пробиватись крізь містико-релігійну догматику. Первинна форма наслідкового пояснення природи в цілому зародилась на Сході і Заході у вигляді вчення про те, що всі об’єкти, включая людину виникають шляхом змішування основних часток. Можливо на сході це вчення з’явилось раніше. У всякому разі, обидва філософи Греції, які притримувались цього погляду – Емпідокл і Демокріт були безпосередньо пов’язані із східною наукою. Подібним був напрямок пошуків у індійських, китайський та грецьких мислителів. Змішуванням та переміщенням часток пояснювались розбіжності у відчуттях, темпераменті та інших особливостях душевного життя. Така елементаристська форма наслідкового пояснення була лише підготовчим етапом до більш досконалої детерміністської системи, згідно якої організм являв собою машину, що приводилась у рух зовнішніми силами і не розпадалась під їх дією. Ця схема розвиваеться з розвитком виробничих сил і залучення до виробництва принципів механіки.

Нове уявлення про організм дозволило пояснити його функції, в тому числі і психічні як похідне від дії зовнішніх стимулів на внутрішню організацію (“машину”) тіла. Цього не було досягнуто в рабовласницьких та феодальних суспільствах. Але саме завдяки таким механістичним ідеям наукова думка змогла піднятись на принципово новий рівень наслідкового аналізу.



Погляди на природу психічного в Античності
Період який ми називаємо Античністю починається в VII-VI ст.. до Р.Х. В цей час відбуваються докорінні зміни у суспільному устрої (перехід від первісного суспільства до рабовласництва), колонізація, розвиток торгових відносин, становлення великих міст. На цьому історичному фоні починає розвиватись древньогрецька культура. змінюється мислення людей. У лоні релігійно-міфологічних знань народжуються наукові погляди на природу і людину. В період Античності формуються два основні напрямки пояснення душі: ідеалістичний і матеріалістичний. Першими центрами Древньогрецької культури і науки стають міста Мілет і Ефес, де і виникають перші філософські школи.

Найяскравішими представниками Мілетської школи були: Фалес, Анаксимандр, Анаксімен. Загальним положенням для філософів Мілетської школи є визнання єдності походження всіх речей та явищ оточуючого світу. Багатогранність цього світу пояснюється тим що першооснова (першоматерія) може перебувати у різних станах. Це положення розповсюджувалось і на сферу психічного. Древньогрецькі вчені вважали, що тілесне і психічне за своєю основою єдині. Різниця полягає лише у стані, прояві та вираженні першоматерії.

Наприклад, Фалес (624-547 р.р. до Р.Х.) вважав за першоджерело воду. Він це доказував стверджуючи, що Земля плаває на воді, оточена нею і сама походить від води. Вода є рухливою і легко змінює стани. За поглядами Фалеса все оточуюче являє собою різноманітні перехідні стани води. Душа також є особливим станом води. Основною ознакою води є те, що вона заставляє все рухатись, також і душа має за основну рису здатність надавати рух тілу. За магнетичні властивості і здатність заставляти рухатись невеличкі речи, магніту та янтарю приписувалась також наявність душі. Фалес розповсюджував ідею психічного на всю природу і першим висунув думку про границі психічного, яку прийнято називати гілоїзмом. В подальшому ідеї гілоїзму будуть розвивати стоїки. Фалес розглядав душу у зв’язки із тілесною організацією і ставив у залежність психічний стан від фізичного здоров’я тіла. Він ретельно вивчав моральні аспекти поведінки людини ; вважав що людина повинна жити за законами справедливості і намагатись не робити того, за що вона осуджує інших.

Співгромодянин Фалеса - Анаксимандр (610-547 р.р. до Р.Х.) виділяв іншу першоматерію – “апейрон”, який не маючи чіткої визначеності здатен до внутрішнього розвитку і створюючи різні сполучення породжує різноманіття світу. Так як і Фалес, Анаксімандр тлумачив душу як один із станів “апейрону”. Він першим з філософів зробив спробу пояснити виникнення і походження живих істот та людини.. Йому першому належить ідея зародження живого з неживого. Він пояснював цей процес так: під впливом Сонця волога випаровується, а з її згустку виникають рослини, із рослин – тварини, а із тварин – людина. Людина, так як і всі тварини, походила від риб. А основною її відмінністю є довгий строк годування дитини груддю і більш тривалий догляд і виховування.

Інший представник Мілетської школи Анаксимен (588-522 р.р. до Р.Х.) за першооснову приймав повітря. За його вченням душа теж має повітряну природу, яка проявляється через дихання. Ідея співвідношення души і дихання була досить розповсюдженною у Стародавньому світі.

Після втрати Мілетом та Ефесом своєї політичної самостійності схід Древньогрецького світу перестає бути центром філософської творчості. Ним стає захід Греції. Виникають вчення Парменіда (кінець VI ст. до Р.Х.) в Елеї і Емпідокла (490-430 р.р. до Р.Х.) в Агригенті (острів Сицилія), розповсюджується філософія легендарного Піфагора з острова Самос.

Після греко-перських війн (Vст. до Р.Х.) відбувається загальний підйом, який ми спостерігаємо і в розвитку філософії і науки. Найбільш видатними діячами того часу були: Демокрит із Абдер, який створює атомістичну теорію; Гіппократ з острова Кос, погляди якого на організм людини мали значення як для медицини, так і для філософії; Анаксагор – уродженець Клазомен, який прийшовши до Афін, вчив що природа побудована із маленьких часточок – “гомеомерій”, які упорядковуються внутрішнім розумом.
VІ. План та організаційна структура заняття.


п/п


Основні етапи заняття,

їх функції та зміст



Навчальні цілі в рівнях засвоєння

Методи контролю і навчання

Матеріали методичного забезпечення:

Контролю, наочності, інструктивні, обладнання, тощо



Розподіл

часу



1

2

3

4

5

6




Підготовчий етап

Організація заняття

Постановка навчальної мети та мотивація

Контроль вихідного рівня знань:

1.Первісний інтерес до психологічних знань.

Душа – як первопричина руху і тепла.

2.Анімізм – перше вчення про душу.

3.Тотемізм, фетишизм. 4.Міфологічне тлумачення світу й можливість активності людини в ньому.

5.Проблеми душі, психічної енергії в індуїзмі,

джайнізмі та буддизмі.

6.Психологічні ідеї у вченнях даосизму, конфуціанстві та китайський медицині: Лао-Цзи, Конфуцій, Мо-Цзи, Ван Чун.

7.Перші типології особистості.

8.Матеріалістичні уявлення про психічні феномени.

9.Погляди на природу психічного в Античності



Основний етап заняття

Формування професійних вмінь та навичок:

1.Дискусія

Підсумковий етап

Контроль та корекція рівня професійних вмінь та навичок



Підведення підсумків заняття
Домашнє завдання

ІІ


ІІ

ІІ
ІІ


ІІ

ІІ

ІІ


ІІ
ІІ
ІІІ

ІІІ




-індивідуальна теоретична співбесіда (опитування)


  • тестовий контроль ІІ рівня

  • рішення типових задач ІІ рівня

-Тестовий контроль ІІІ рівня

Питання ІІ рівня Таблиці

Тести ІІ рівня Малюнки

Задачі ІІ рівня Структурно- логічні схеми, аудіо- та відео матеріали

Професійні алгоритми (інструкції) щодо формування практичних навичок та професійних вмінь.

Таблиці, слайди, психодіагностичні опитувальники, учбові альбоми


Орієнтовна карта для самостійної роботи з літературою

Рекомендована література



1-3 хв

10-25%

10-25%


60-90%

10-20%





VІІ. Матеріали методичного забезпечення заняття
Тестові завдання до теми №2

(варіант 1)


1. Для періоду Античності, яки охоплює період VII – VI ст. до Р.Х. до V ст. по Р.Х. притаманним є формування таких напрямків:

а) духовний та релігійний

б) ідеалістичний та матеріалістичний

в) матеріалістичний та психосоматичний

г) психічний та соматичний
2. Афінську школу вчителів мудрості ми називаємо:

а) Гілоїсти

б) Ідеалісти

в) Софісти

г) Емпіристи
3. Для вчення «Гілоїзм» центральною думкою є:

а) природа сприймається як єдине матеріальне ціле, що наділене життям

б) малий світ (мікрокосм) окремої душі подібний макрокосму всього світопорядку

в) відчуття є темним, малодиференційованим знанням

г) мислення є світлим, чітким знанням
4. Згідно вчення Гіппократа у всіх людей не може бути єдиного матеріального початку і виділив такі елементи, що відрізняють людей один від одного:

а) кров, чорна кров, слиз, жовч

б) кров, слиз, жовта жовч, чорна жовч

в) кров, лімфа, слиз, жовч

г) кров, гаряча кров, холодна кров, пароподібна кров
5. Мозкоцентричну теорію, що змінила серцецентричну, вперше в Античності висуває:

а) Гіппократ

б) Алкмеон

в) Анаксімен

г) Анаксимандр

д) Зенон Стоїк


6. Анаксагор, який винайшов «тонку річ» - «нус» (розум), стверджував, що:

а) розум є вищим процесом в психіці, який впливає на соматичні прояви людини

б) тілесна організація залежить від гармонії тілесного і психічного

в) розум керує проявами тіла у пристосуванні до зовнішнього середовища

г) не розум визначає здібності людини, а тілесна організація визначає вищу психічну якість - розумність
7. Сократ та його школа були зосереджені в першу чергу на обговоренні:

а) проблем історії, політики, економіки

б) проблем теорії пізнання, етики, політики, педагогіки

в) проблем соціології та філософії

г) проблем соціального устрою держави
8. До основних ознак Скратівської системи, які в ХХ ст. склали фундамент експериментальної психології мислення, ми відносимо (викреслити зайве):

а) направленість мислення, що утворюється проблемою

б) діалогізм: пізнання первісного є соціальним тому, що базується на спілкуванні об’єктів

в) за допомогою мислення створюється цілісний образ

г) мислення розділяється на такі типи: наочно-дійовий, наочно-образний, абстрактно-логічний
9. Платон розділив душу людини на такі основні частини:

а) пристрасна, ніжна, розумна

б) хтива, пристрасна, розумна

в) чуттєва, афективна, розумна

г) рослинна, тваринна, розумна
10. Аристотель вважає, що:

а) душа є формою живого органічного тіла

б) душа є частиною Всесвіту

в) душа є формою свідомості

г) душа є формою існування Всесвіту
Тестові завдання до теми №2

(варіант 2)


1. Серед античних вчених, що займались пошуками першооснови в першоелементах слід виділити таких (зайве викреслити):

а) Фалес


б) Анаксимандр

в) Анаксимен

г) Гіппократ

д) Аристотель

е) Парменід

ж) Демокрит


2. Об’єктом вивчення софістів є:

а) локалізація психічних функцій в головному мозку

б) афективні розлади

в) відносини між людьми

г) особливості поведінки при зміні зовнішніх умов
3. Для вчення Демокрита центральною концепцією є:

а) світ та душа складаються з нескінченного потоку повітреподібної субстанції Ци

б) світ та душа складаються з всесвітнього вогненного потоку

в) світ та душа складаються з маленьких часточок – атомів, що не видні простим оком

г) світ та душа виходять з всесвітнього первинного океану
4. Гіппократ виділив такі чотири типи темпераменту:

а) сангвінік, меланхолік, іпохондрик, холерик

б) психосоматик, сангвінік, меланхолік, іпохондрик

в) сангвінік, меланхолік, флегматик, психосоматик

г) сангвінік, меланхолік, флегматик, холерик
5. Автор мозкоцентричної теорії Алкмеон вперше у Античному світі повно описує:

а) процес виникнення почуттів

б) процес співвідношення тілесного та психічного

в) процес формування психічних розладів

г) процес будування відносин між людьми
6. Базис майбутньої системи пояснення світу, який підпорядковувався ідеям закону причинності та організації, було закладено такими вченими:

а) Геракліт, Демокрит, Анаксагор

б) Фалес, Анаксимандр, Гіппократ

в) Сократ, Платон, Аристотель

г) Алкмеон, Анаксимандр, Анаксагор
7. Психологічною частиною вчення Сократа, що носить абстрактно-ідеалістичний характер, є:

а) душа є повністю самостійною

б) індивідуальна душа втілюється у загальній всесвітній

в) людина та її душа дані Богом, але на відміну від тварин людина має більш досконалу будову і душевні здібності

г) людина є наполовину творіння природи та наполовину творінням Бога
8. За вченням Платона душа виступає як:

а) початок, що посередкує між світом ідей та чуттєвих речей і є частиною світового духу

б) вищий та нескінченний потік миттєвостей існування

в) посередник між тілом та Природою

г) рушійна енергія для людського тіла
9. У своєму дослідженні Платон виділяє такі базові почуття:

а) тривога, страх, депресія, гнів

б) бажання, незадоволення, фрустрація, злість, ненависть

в) гнів, страх, бажання, печаль, любов, ревнощі, заздрість

г) любов, ніжність, прив’язаність, жадібність, заздрість
10. Душа за Аристотелем поділяється на такі три основні частини:

а) рослинна, хижа, розумна

б) нижча, середня, вища

в) початкова, розвинена, божественна

г) рослинна, тваринна, людська


VІІІ. Література:
1.Исторический путь психологии: Прошлое, настоящее, будущее. - М., 1992. - 345 с.

2.Краткий курс истории психологии: Учеб. пособие. ~ М.: Международная педагогическая академия, 1995. - 144 с.

3.Основи психології: Підручник/ За заг. ред. О.В.Киричука. - К, 1995. -632 с.

4.Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г. Ярошевского. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Политиздат, 1990. - 494 с.

5.Ярошевский М.Г. История психологи. - 2-е изд. - М.: Мысль, 1976. - 463 с.

6.Ярошевский М.Г., Петровский А.В. История и теория психологии. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - Т. 1. - 394 с.



Підготувала: асистент Байгузіна І.Ч.

Затверджено на засіданні кафедри, прот.№_ від «__»__ 200 р.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка