Перспективи франкознавства



Сторінка1/7
Дата конвертації29.04.2016
Розмір1.17 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
ЗДОБУТКИ І ПЕРСПЕКТИВИ

ФРАНКОЗНАВСТВА




Перебудова і франкознавство
Настав час висвітлити велегранну й монументальну постать справжнього, несфальшованого й неокраденого, Франка — письменника з власною філософською та мистецькою системою, котрий сказав своє оригінальне слово у фольклористиці, літературознавстві, політекономії, історії, шкільництві, а був ще й політиком, суспільним діячем, журналістом і видавцем, передусім же — керманичем літератур­ного руху.

I. Обрії та перспективи досліджень *
Бурхливий розвиток перебудовної мислі в нашій країні спонукує знову й знову задумуватись над франкознавством і визначити хоч приблизні контури дальших досліджень у цій царині. В застійні роки, по суті, були ліквідовані франкознавчі наукові осередки. Отож, ідеться про відкриття їх чи то в Музеї Івана Франка у Львові, чи то у львівському філіалі Інституту суспільних наук АН УРСР. Але поки що створено лише Інститут франкознавства в університеті імені письменника. Цей Інститут діє на громадських засадах; він покликаний об’єднувати франкознавчі сили передусім даного вузу, відтак і регіону. Тут франківську спадщину вивчають не лише літературознавці та лінгвісти, а й історики, філософи, юристи, політекономісти, пра­цівники кафедри педагогіки. Бібліографи М.Л.Бутрин, М.П.Гордій, Г. М. Домб­ровська тільки на певному хронологічному відтинку нарахували 1124 праці викла­дачів Львівського університету, присвячені аналізові творчості патрона цього вузу1.

Нині накреслюється тенденція до універсалізації франкознавства: воно намагається стати адекватним універсалізмові письменника. Помноження аспектів дослідження, приплив нових франкознавчих кадрів з периферії вимагає розширення й популяризації наукової бази — першоджерельних матеріалів. Ними є твори письменника у всій їх сукупності та дотичні до його особи документи — листи, мемуари, рецензії на продукцію автора. Значна частина їх зберігається в архівних фондах і все ще лишається малодоступною. Централізація архіву Франка у Києві, крім вигод для столичних дослідників, має й свої тіньові нюанси. По-перше, більшість франкознавців живе на периферії, а, по-друге, нас не полишає тривога в атомний вік про збереження народних скарбів. З метою застрахування від будь-яких випадковостей архівні матеріали мають бути розмножені фототипічним способом і передані в інші наукові центри в різних містах України, зокрема, до Львова, де розпочало роботу відновлене Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) і де, крім франкознавчої секції у Товаристві, кристалізуються ще два франкознавчі наукові центри. Слід інтенсивніше друкувати неопубліковане. Зокрема, назріла необхідність видати листи до письменника.

Хоч як дивно, і досі ми не маємо бодай хрестоматії критичних матеріалів про Франка. Прижиттєвий резонанс письменника був значно більшим, ніж про це пишуть радянські дослідники. Рецепція Франка на Україні й далеко поза її межами вивчена недостатньо.

Величезною історико-культурною подією в нашому житті стало видання 50-томного зібрання творів письменника. Франкознавство дістало змогу поширити свої обрії на основі багатого фактажу. Та все ж це далеко не вся продукція письменника. За бортом видання лишилися деякі твори, в яких Франко ставив національне питання. «Забуто» шість книг «Галицько-руських приповідок», які письменник громадив чи не все життя.

Чимало текстів побито-понівечено градом крапок-купюр. З дослідницьких франківських статей вилучалися цитати з Біблії. Усе це — данина тим «поганським» застійницьким часам, які цих жертв вимагали, страх перед репресіями.

Отже, на черзі проблема видання всіх творів Каменяра, повне академічне зібрання його спадщини, перевидання окремих його збірок, зосібна такої, як «З вершин і низин». У численних популярних виданнях вибраних творів Франка фігурують одні й ті ж назви, переважно бориславського циклу. М.Возняк був рішуче проти такого однобічного добору, вважаючи, що слід видавати або окремі твори, або авторські збірки.

Як дослідник, Франко мислив постать письменника в триєдиному вимірі: люди­на, митець, громадянин. Важливого значення він надавав теж оточенню досліджу­ваного автора. Такий всебічний методологічний підхід необхідно застосувати і при вивченні Франка та літературного й політичного оточення вченого — його соратників, послідовників, учителів, учнів, опонентів. Вузькобіографічний метод буржуазного літературознавства, а відтак і принцип показу особистості в її суто людських зв’язках, у доперебудовний період так запекло були критиковані, що від особи письменника лишався безплотний панцир, який «усе своє життя боровся». У часи культу особи з’явилися засоціологізовані біографії-схеми, написані «дубовою», «залізобетонною» мовою з мертвими штампами-трафаретами, які витіснили пластич­ні образи, реалії та деталі «характеротвірного» спрямування. Своєрідною реакцією на цей нечитабельний стиль стало відродження біографічного роману-есе, однак белетризованим дослідженням інколи бракує науковості. А читачі чекають такої захоплюючої книжки про Франка, які свого часу написали про Шевченка О.Конись­кий, Є.Єнджеєвич.

Нарешті, слід побороти тенденцію до звеличення Шевченка, Франка, Марка Вовчка і т. п. за рахунок приниження історичних діячів з їх оточення — чи, радше, їхніх сучасників (Куліша, Павлика, Драгоманова, Ганни Барвінок та ін.) — особистостей суверенних і цікавих. Взаємини видатної людини з її сучасниками не слід уявляти як діалог велетня з пігмеями, а як пошук істини через плюралізм думок. Свого магістрального шляху пошукував великий Каменяр серед «перехресних стежок» не лише у двобої з ідеологічними супротивниками, а й у безнастанних дискусіях із побратимами, які солідаризувалися в рішучості перебудувати неспра­ведливий лад. Сьогодні по-новому треба висвітлювати всю складність відносин між Франком і Драгомановим, Павликом, Кулішем, Кониським, Вороним, Грушевським, Огоновським, Барвінським, молодомузівцями тощо. Окреме питання — Франко і його сільські та робітничі кореспонденти й друзі, Франко і народні вчителі ба навіть священики. Досі оточення письменника було неначе суворо лімітоване.

Глобальна проблема — світогляд Франка. Написані в різні часи монографії та статті при певному намаганні охопити чимало граней цього питання здебільшого розв’язували його частково, з великою дозою заданості та однобічності. Ступінь оригінальності мислителя визначити було майже неможливо, коли одна філософська система проголошувалась абсолютною істиною і ставала мірилом світоглядних начал Франка — «ріс — не доріс» (але, борони Боже, — «переріс»).

Нині наші суспільствознавці покликані відповісти на питання, чи був Франко лише популяризатором ідей революційних демократів та соціалістів, а чи, може, належав до тих перших марксистів на Україні, котрі творчо розробляли марксизм («поліпшував марксизм», — сказав про Франка Дмитро Павличко) стосовно робітничого класу, інтелігенції й особливо селянства, хто висловив оригінальний погляд на такі питання, як суспільний прогрес, гарантії свободи людини, національна проблема, аспекти етичні й естетичні. Чи не дає комплекс по-своєму порушених проблем права говорити про власну філософську систему Івана Франка?

Дальший поступ франкознавчих досліджень повинен реалізуватись у різних жанрових формах. На порядку денному стоїть проблема видання літопису життя і творчості письменника, і її вже здійснює М.О.Мороз. Своєрідним надзавданням є створення багатотомної Франківської енциклопедії, проспект якої на міжнародному симпозіумі франкознавців подали Є.Кирилюк і Ф.Погребенник. Літературознавці Дрогобицького педінституту запланували опрацювання персоналій літераторів, дотичних до вивчення спадщини Франка. М.О.Мороз почав укладати енциклопедичні статті про перекладачів письменника.

Шкода лише, що робота над енциклопедією починається не з програмних статей про творчість Каменяра.

Збірник «Українське літературознавство» планує вже друкування ряду статей, які можуть і повинні бути вміщені у Франківську енциклопедію. Наш Інститут франкознавства ЛДУ готує вже до друку і словопокажчик поетичних творів Франка, укладений І.І.Коваликом та І.Й.Ощипко, який стане етюдом і своєрідною програмою для дальшої роботи над підготовкою словника мови художньої спадщини Каменяра.

Проте найстабільнішим жанром франкознавчої праці має стати проблемно-синтетична монографія про окремі роди, жанри і види художньої творчості пись­менника та про певні сфери, в яких себе проявив цей видатний суспільний діяч і мислитель. Сьогодні по-особливому зацікавлюють нас мовознавчі концепції Франка, і вони вже вивчаються на деяких кафедрах Львівського університету. З інтересом зустрів би читач монографію про Франка-історика, фольклориста, етнографа, економіста, написану в перебудовному ключі. А проблема «Франко і шкільництво» виходить на найактуальніші ділянки нашої освітньої ниви.

Сучасні методи наукового дослідження майже не торкнулися Франкового духовного надбання. Тут не може бути ані якогось рецепту, ані регламентації — справа в ефективності нової методики, нового прийому чи спостереження, нових методів аналізу і синтезу, здавалось би, добре вивчених питань, аби від планіметричного (за висловом Франка) прочитання окремого твору переходити до стереометричного його осмислення на різних рівнях структури. Висловлювання Франка про те чи те явище треба брати в їх комплексі. Так, скажімо, на схилі віку, звернувшись ще раз до аналізу громадянської лірики Пушкіна, Франко назвав її політичною, чим спростував своє попереднє твердження, що в Росії до Шевченка політичної поезії не було. Але водночас він висловив жаль, що найбільші російські поети — Пушкін і Лермонтов — не зрозуміли законних прав кавказьких народів на свою суверенність.

Чи збагнули ми належним чином ту наукову методологію, якою користувався сам Франко, яку він розвивав і пропагував? Далеко ще ні. Отож, уявляється монографія «Науково-методологічні концепції Івана Франка». Колектив Львівського університету, згуртований навколо Інституту франкознавства, вже розпочав роботу над цією проблемою. Передбачається з’ясувати ставлення Франка-вченого до окремих літературознавчих, фольклористичних та лінгвістичних шкіл і методів (вив­ча­тимуться його погляди на наукові проблеми літературознавства, фольклористики й мовознавства; наукознавства взагалі). Нас цікавить Франкове тлумачення структури літературного процесу як такого, що живиться національною продукцією й «привозною», трансформуючи останню на базі своїх потреб і своєї специфіки. «Марку» національній специфіці надає, за Франком, рідний фольклор, спадкоємність духовних цінностей. Новатором учений був в оригінальній своїй теорії розвитку і зв’язку літературних явищ на рівні напрямів, методів, стилів, родів і жанрів, еволюція яких зумовлена національними чинниками й співдією зі світовими «цивілізаційними течіями».

Досі майже не порушувалося питання, а що ж нового конкретно вніс Франко у розвиток науково-методологічної літературознавчої мислі порівняно з такими світилами як Карлейль, Тен, Сент-Бев, Брандес, Брюнетьєр та ін. «Про пізнання літературного твору» — цей заголовок праці Інгардена спадає на думку, коли підходимо до вивчення Франкової теорії інтерпретації окремого тексту як цілісного феномена. Цю теорію належить укласти в єдине синтетичне вчення з поодиноких спалахів теоретичної мислі і цілих трактатів, з окремих висловлювань і з практики застосування методології аналізу тексту. А мислив він структуру й функціональність твору ширше, ніж багато інших дослідників, — не лише у зовнішніх зв’язках тексту (на що акцентували соціологічні школи), а й у тому «внутрішньому бутті» його, яке в своєрідній атомоподібній організації елементів витворює особливу наденергію, спроможну промінювати у безконечність, у вічність. І вже цілою школою для нас і нащадків грядущих є Франкове проникнення в живу клітину образу, живлену асоціативними зв’язками на рівні свідомості й підсвідомості. Тут уже Франкова літературознавча концепція синтезувала здобутки інших наук його часу.

Це тільки окремі малі штрихи до величної панорами — невичерпної проблеми «Франко-методолог».

Окремою монографічною працею, яка сублімувала би теоретичні постулати Фран­ка-вченого і його власний досвід як художника слова, могло б стати дослі­дження «Художній метод Франка». «Науковий реалізм» як сукупність естетичних поглядів письменника в їх еволюції (воістину то була «рухома естетика»!) виростав на перехрестях східноєвропейських і західноєвропейських методів, напрямів і теорій. Тут доведеться якнайпильніше вивчати й неупереджено оцінювати стосунок Франків до романтизму й натуралізму та «войовничого реалізму» (крилате визначення методу Шевченка, дане Є.Кирилюком). Торкався якоюсь мірою Франковий «науковий реалізм» польського позитивізму і позитивістичних учень взагалі, а відтак і того оновленого реалізму на Україні кінця XIX — початку XX ст. (психологічний реалізм, філософський реалізм, неоромантизм), предтечею якого, теоретиком і критиком був сам письменник.

Тут неодмінно постануть ще до недавнього часу одіозні питання: «Франко і Золя», «Франко і натуралізм».

Зарубіжні дослідники дорікають, що у різні часи франкознавці то перебіль­шували вплив Золя на Франка, то зовсім його заперечували.

Але була ж, мабуть, і своя «натуральна» школа на Україні — від Гребінки до Свидницького і того ж Франка та Павлика. Поетизація повсякденного життя, яка приписується натуралізмові, була — без Золя — і в творчості Свидницького. Це — окрема необхідна в поступальному ході кожної літератури стадія, але часто ми натуралізму боялися як «низькопоклонства перед Заходом...». Франко належав до тих рідкісних письменницьких індивідуальностей, які творять свій метод, трансфор­муючи через власний світогляд і творчий темперамент здобутки світового мистецтва. А щодо натуралізму, то його плоди письменник, урешті-решт, звів до двох важливих і неперехідних мистецьких цінностей: «новочасний натуралізм ...жадає від поета докладного і вірного обмалювання тла (milieu), т. є. природи і людей, серед котрих жиють і обертаються його герої»; «друга часть вимогів тої школи — глибокий і вірний аналіз психології поступків і конфліктів тих героїв, їх характерів, вдач і привичок» [29, 488].

Саме виходячи з постулатів «наукового реалізму», Франко запрограмував всеосяжне й багатовимірне зображення дійсності, її художні студії. «Дух аналізу», що його зумовила віра людей XIX століття у можливості науки, звичайно, в мистецькому творі своєрідний, а епітет «науковий» стосовно реалізму є умовно-метафоричним, він тільки означає артистичне студіювання внутрішнього буття людини та її оточення з ілюзією наукової точності та при можливому — в межах специфіки мистецтва — застосуванні здобутків деяких наук (напр., психології). Та якщо XIX сторіччя ще вірило в надмірну детермінацію особистості соціальними обставинами, то поріг нашого XX віку вже вимагає від працівників науки і мистецтв більшої уваги до самоцінності людини, до її особистісного феномена, здатного промінювати на оточення. У цьому напрямі еволюціонувала й художня практика Франка, і його естетична теорія.

Письменник свідомо запрограмовує свою творчість як відкриту універсальну систему, передбачаючи постійне заповнення визначених контурів широкої панорами окремими малюнками чи шкіцами-етюдами дійсності, оформленими в різних жанрах і жанрових модифікаціях. Комплексно-системний метод дослідження в синтезі з типологічним відповідає певною мірою її науковому охопленню та інтерпретації. Раніше новаторство Франка вбачали здебільшого в проблематиці, вилущуючи її з художньої форми. Він же мислив навпаки: «тій формі зміст най буде відповідний». Франкова поетика як ефективна змістовна форма досліджена ще найменше. Принцип історизму, застосований до художнього новаторства, яке не пориває з традиціями, зумовив той погляд на рух змістовної форми, який ми дедалі частіше іменуємо історичною поетикою. При аналізі Франкової прози, поезії, драматургії цей прийом може бути конструктивним, поки не з’явиться якийсь ще ефективніший підхід.

У художній спадщині Каменяра є дивовижних «сім струн» — сім оригінальних поетичних збірок, кожна з яких має свій тембр, свій настрій і свою філософію. Філософія і поетика Франкової лірики, його історико-філософський епос — знаме­нитий поемарій, то окремі жадані книги-дослідження. Та й кожна збірка може стати предметом монографічного опрацювання. Зокрема, якось забуваються пізніші збірки поета, — ті, що вийшли після «З вершин і низин» та «Зів’ялого листя», книги особливо мудрої параболічно-філософської мислі в різноманітній жанрово-версифікаційній «одежі слова».

Немає спеціального монографічного дослідження про ритмомелодичне багатство віршованого доробку Каменяра. Бажано теж висвітлити жанрову систему його поезії. Нового прочитання вимагає драматургія Франка у контексті його роздумів про театр та пошуків світової драматургії того часу.

Нарешті, цілий окремий універсум — Франкова проза, його своєрідні Ругон-Маккари чи «Людська комедія». Інститут франкознавства має задум дослідити цей масив прози в монографіях «Новелістика Каменяра», «10 романів і повістей Івана Франка». Мають бути висвітлені деякі загальні питання поетики в параметрах жанрової специфіки новелістичних і романно-повістевих форм. Необхідно дати чітку дефініцію, які структурні атрибути кристалізують роман, повість, оповідання, новелу, образок тощо. Прикметнo, що деякі свої твори автор називав романами, а виходили вони і в читацькій свідомості закріплювалися як повісті. Гадаю, що тут діяла інерція польської генологічної свідомості, яка наш східнослов’янський роман мислить як повість. Зі скромності й туги за великою всеосяжною романною структурою Франко називав себе новелістом-мікроскопістом, але насправді він створив оригінальний жанрово-структурний тип роману з новелістичною концентрацією часу і простору. Сучасники недооцінювали чи не розуміли новаторства Франка у великій прозовій формі, пальму першості в художній досконалості віддаючи його новелам, оповіданням, образкам.

Інакше слід поглянути на жанрове експериментування й здобутки Каменяра з часової перспективи, з точки зору історичної поетики жанру — на тлі розвитку прозових форм у літературному процесі, українському та світовому. Це був особ­ливий, оригінальний сплав епосу й лірики, драми й публіцистики зі сміливим застосуванням символічної умовності. А своєю новелістикою був Франко поперед­ником Стефаника та Винниченка, тож не дивно, що так глибоко й високо оцінив він їхню майстерність. Взагалі як предтеча художніх пошуків XX століття Франко ще не завважений.

Поетика Франкового психологізму, пластика його стилю, величезна амплітуда викладових форм — усе це було тоді новим і не втрачає свого повабу, своїх уроків майстерності й нині. Продовження вимагає започаткована на міжнародному франківському симпозіумі велика розмова з проблеми «Франко і світова культура».

Обрії франкознавства безмежні. Франкознавчі наукові центри повинні були б розробити темарій кандидатських і докторських дисертацій, навіть дипломних робіт.

Нашою постійною турботою є і повинен бути рівень і обсяг франківського щоріч­ного збірника. Він систематично «худнув» у міру наступу на українську культуру і, нарешті, «сховався» за палітурку з написом «Українське літературознавство», але все ж не зник, як про це оповідають деякі голоси. Стало навіть якоюсь модою говорити про «низький» рівень цього збірника.

Такі заяви безпідставні, оскільки не базуються на порівняльному аналізі перших і останніх випусків. Безперечно, збірник свого часу справив величезне враження підготовленими М.С.Возняком і Д.Я.Лукіяновичем публікаціями листування Франка з О.Рошкевич, К.Попович та Уляною Кравченко. Рівноцінного епістолярного матеріалу вже не буде з тієї простої причини, що його не існує. Поза тим справді надзвичайно цінним, а все ж апріорним, матеріалом, у перших випусках збірника майже не було аналізу окремих Франкових творів, його поетики. Переважали статті типу «Франко про...», «Франко і...» Неупереджений читач не міг би не помітити, що редколегія збірника намагається нині, продовжуючи публікацію невідомих матеріалів, робити наголос на аналізі художньої тканини твору, хоча таких статей надходить порівняно найменше: розгляд позатекстової дійсності не вимагає такої фахової підготовки, як глибинне проникнення в художній світ і мікросвіт твору. Франківський збірник взагалі не має змоги здійснити належний вибір з матеріалів, і справа тут не лише у відсутності франкознавчих центрів та молодих здібних дослідників. Збірник видається на безгонорарних підставах, він тримається на нашому патріотизмі і якоюсь мірою є дзеркалом його. Тут усе ще бракує письменницької критики, яка б своїм «огнем в одежі слова» піднесла пафос видання. Часто й деякі члени редколегії воліють друкуватись не в своєму виданні...

З утворенням нових франкознавчих центрів, а також, мабуть, за допомогою дотацій з боку різних товариств, наш збірник повинен увійти в нову фазу разом з новою добою відродження української культури.

II. Деякі «білі плями» франкіани

Шевченко, Франко не вкладалися у «теплий», але догматично зшитий, «кожух» завужених доктрин. Зрештою, тлумачити письменника можна по-різному, але ж як бути з творами? Чи не краще їх не видавати, замовчати? На жаль, чимало речей Каменяра ще й досі не дочекалося гласності. Замовчано, наприклад, цілу його збірку з промовистою назвою «Вірші на громадські теми». Вийшла вона у Львові як ювілейне видання у 1913 р. з позначенням: «Видавництво Просвітного кружка при III секції Українського студентського союзу». Це було 11-те число серії «Дешева бібліотека». Книжечка мала всього 24 сторінки.

Придивімось до змісту цієї прижиттєвої франківської збірки. Вірші, виділені курсивом, не увійшли до п’ятдесятитомника: «Пролог» до «Мойсея», «Якби...» («Якби саме великеє страждання»), «Вічний революціонер», «Каменярі», «Гімни: I. «Не пора, не пора...», II. «Який то вітер шумно грає», III. «Гей, Січ іде...», «Новітні гайдамаки», «Розвивайся, ти, високий дубе», «Блаженний муж...», «Де не лилися ви в нашій бувальщині», «Земле моя, всеплодющая мати», «Панські жарти (І глава)», «Наймит», «Коли почуєш...»

Збірка супроводжувалась такою передмовою (вона не підписана): «За весь час своєї сорокалітної діяльності Іван Франко старався як можна більше наблизити свою літературну творчість до широких кругів громадянства. Не для популярності і слави, а на те, щоб, кинувши зерно нової думки та ідеї, скупити довкола них ширший гурт, громаду віруючих і повести їх у бій за кращу будучність. Пісня, гімн, заклик — найкраще об’єднують громаду, гуртують молодих поклонників, найбільше промов­ляють до серць. І Франкові пісні приймалися скоро, понесли його ім’я поміж широкі маси громадянства в Галичині.

«Каменярі» стали неначе віршованою програмою й покоління, що виступило разом з Франком. Гімн «Вічний революцйонер» був його бойовим закликом. Пісня «Не пора» від літ співається побіч національного гімну «Ще не вмерла Україна» в найбільше святочних хвилях, коли національна душа громади шукає спільного вислову. Молодий січовий рух розвивався з піснею «Гей, Січ іде...», а пісня «Який то вітер шумно грає» стала гімном радикального українського руху в Галичині. Нарешті, «Пролог» до «Мойсея»: тут найвищий пункт у творчості поета, слово до цілого українського народу, слово, яке говориться рідко і мають право його говорити тільки найбільші! Все тут зібране в тій збірочці, з додатком ще деяких уступів, які вказують на ставлення Франка до громади і до громадської праці.

«Сподіюсь, — те все відоме широкій публіці; кождий, хто жиє та інтересується народним життям, знає напам’ять. Але нехай кождий ще дістане до рук і отсю збірочку. Знають наші батьки напам’ять коляди, але в кождій хаті зберігається «кантичка», церковний співаник. І молитви знають, а купують молитвенники, щоб діти вчились читати дома на слові божім. Нехай же ті діти починають науку національної та громадянської праці і з отсего співаника. Все-таки краще, як з газетних передовиць»2.

З усією очевидністю збірочка вийшла з дозволу автора. Франко на схилі своїх літ активно протестував проти всього, що появлялось без його відома. Бачимо, що в передмові наголошено на особливому значенні такого жанру громадянської лірики, як гімн. Свою концепцію гімну висловив Франко у статті про І.Гушалевича з приводу вірша цього автора «Мир вам, браття» — «гімну рутенського фарисейства», довголіття якого пояснюється протяжністю епохи «гнилого болота», напряму, «що має метою умертвити живого духа та живий національний рух серед нашого народу». Стихотвір Гушалевича «зробився на довгі роки, на цілі десятиліття їхнім національним гімном, майже аж до появи «Який то вітер шумно грає» та «Не пора» [35, 12], тобто до появи його, Франкових, гімнів. Неважко вловити думку, що справжній гімн повинен бути повною протилежністю Гушалевичевому, де кожне слово ставало «кричучою брехнею», і взагалі віршам цього москвофільського реакційного поета, в яких «нема ореолу ідейності та власного почуття чесної праці для високого, живого діла» [35, 8].

Дослідники світогляду Франка схильні вважати, що найщільніше підійшов письменник до ідеології соціалізму в кінці 70-х — на початку 80-х років. Однак звернімо увагу на хронологію деяких віршів поета. Влітку 1880 року у поезії «Моя любов» Франко, декларуючи патріотичні почуття до України, висловлює почуття інтернаціоналізму:
І чи ж перечить ця любов

Тій другій і святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови.


Того ж 1880 року написано гімн «Вічний революцйонер» і вірш «Не пора, не пора», який пізніше сам автор назве «національним гімном». Починається він так:
Не пора, не пора, не пора

Москалеві й Ляхові служить!


То що це? Суперечність світогляду чи система поглядів? Суперечності, очевидно, нема. Просто інтернаціоналізм Франка був не безнаціональний. Відомо, що було дві тенденції в національному питанні за капіталізму: перша — пробудження націо­нального життя і національних рухів, боротьба проти всілякого національного гніту, створення національних держав; друга — тенденція до інтернаціоналізації економічного життя, політики, науки і т.п. Дію цього закону простежив Франко на явищах літератури в статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах». І сам він був яскравим виразником обох тенденцій: боровся за визволення й рівноправність своєї нації з іншими народами і прагнув побудови «золотих мостів дружби» між народами. Проте літературознавство періоду культу і застою, кажучи фігуральним словом Д.Павличка, всіляко рубало національний корінь українського дерева, не оминувши й Франка. Лише єдиний Є.Кирилюк відважився в часи хрущовської відлиги інтерпретувати Франків гімн «Не пора, не пора». Зацитувавши вищенаведені два рядки, учений писав: «Нічого націоналістичного в цих рядках нема. Так само, як Шевченко, Франко в образі «москаля» мав на увазі представників царату. До речі, в другій строфі цього вірша сам поет розкриває цей образ: «Не пора... любити царя, що наш люд обдира»3.

Дослідник цитує твір за збіркою «З вершин і низин». А в пізнішому варіанті, вміщеному у книжечці «Вірші на громадські теми», ця строфа ще більше конкретизована й посилена:


Не пора, не пора, не пора

За тиранів пролить свою кров

І любити царя, що наш люд обдира...
«Так само в образі «ляхів», — продовжує свої міркування Є.Кирилюк,—І.Франко, як і Шевченко, мав на увазі польську шляхту, магнатів, прислужників цісарського ладу, польських націоналістів»4. Побоювання літературознавця викликає інше: «Не можна не сказати, що в цьому вірші виявляється певна суперечність у поглядах поета: «Не пора... в рідну хату вносити роздор». Тут ніби справді підноситься заклик до національного примирення». І далі це пояснюється деякими особистими конфліктами Франка. Ну, а коли б Франко написав «Пора... в рідну хату вносити роздор», то, виходить, суперечностей не мав би? Абсолютизація постулату класової боротьби, піднесення цього догмату до найвищих морально-етичних цінностей була ще недоторканною. Але ж який поет світового рівня оспівував розбрат і роздор у рідній хаті?

У Франка був свій погляд на класову боротьбу: «Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будущини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої будущини»5 — писав він у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (це місце вилучено з п’ятдесятитомника).

Франкова спадщина дає нам різні приклади образу певної консолідації сил, досить згадати «Каменярі». Майже одночасно писалися «Борислав сміється», «На дні» і «Захар Беркут», — бачимо, що автор зображує єднання класових сил, з гуманістичних позицій засуджує відчуження між людьми, волає за національне єднання в історичній повісті. Було б цікаво простежити оту діалектичну суперечність між класовою боротьбою і консолідацією всіх соціальних сфер тоді, коли необхідно розв’язувати певні загальнонаціональні проблеми (захист Вітчизни, культури, мови). Писав же Франко, виходячи з радикальної партії, що за умов австрійської дійсності може бути скривджений не лише український селянин, робітник, а й інтелігент, та навіть жандарм.

У збірці «Вірші на громадські теми» Франкові гімни об’єднані у своєрідний триптих. Тільки в такій констеляції — у циклі гімнів — можна збагнути триєдиність авторського задуму. Якщо в «Не пора, не пора» виявлено протест проти царського й цісарського тиранства, національного поневолення України, соціального гніту й висловлено думку про суверенність України, заклик до боротьби за її «волю, щастя і честь», то в другому вірші, котрий став гімном радикальної партії, що будувала свою програму в основному на засадах наукового соціалізму, на перший план виступає мотив соціального рабства, відтак необхідність здобуття політичних прав для народу: «Ми маєм право на папері, а обов’язки на плечах». Тут мова йде про «дружні хлопські руки», оскільки радикали орієнтувалися на селянство. Вся бюрократична система австрійської держави спрямована на здирство хлібодарів, «Котрим державні всі порядки Є тілько кривда, тілько драч».

Нарешті, третій гімн — це бойова похідна пісня. На початку ХХ ст., коли під тиском національних рухів тріщала Австро-Угорська імперія, коли в різних народів, котрі населяли її й прагнули до суверенності, вишколювалися загони молоді у спортивних, а далі й військових загонах, І.Франко та М.Павлик привітали укра­їнський січовий рух. Отож ветеран українського письменства — великий Каменяр — вділяв молоді, так би мовити, «краплю, щоб в бою сильніше стояти» гімном «Гей, Січ іде». І ця Січ, очевидно, боролась за Франкові ідеали у якнайширшому значенні цього слова. У реченні «В нашій хаті наша воля, А всім зайдам зась» висловлювалась мрія бути господарем своєї землі, самому встановлювати волю, а не жити під диктатом австрійського чи угорського панства.



До цих поезій примикає своїм пафосом вірш Франка «Розвивайся, ти, високий дубе», рядки з якого про возз’єднання українських земель цитуються часто, але повністю вірш не передруковується. Тут знову ж підкреслюється мотив — бути самому господарем своєї землі і своєї долі, «щоб газдою, не слугою Перед світом стати». Всі ці гасла й мотиви своїх громадянських пісень синтезував Франко у «Пролозі» до «Мойсея», в якому висловлено мрію про возз’єднання українських земель в єдиній державі та про її суверенність у «народів вольних колі»6.

На зорі своєї соціалістичної пропаганди Франко вірив, що ідея рівноправності народів виходить з самої сутності соціалізму, що соціалізм вирішить національне питання. «Ідея соціалізму прагне зрештою до найтіснішого збратання (федерації) людей з людьми і народів з народами як вільних з вільними і рівних з рівними; прагне тим самим до знищення всякого підданства, всякої політичної залежності, всякого уярмлення свого народу іншим» [45, 50]. Проте він помітив, що різні революційні рухи і партії в Росії воліли оминати національне питання. Не ставили його зовсім російські народники. Навіть соціал-демократія, на думку Франка, була «ворожа українству». А біль за національне, як і за соціальне, поневолення свого народу не полишав поета. Звідси отой вразливий мотив сусідів-поневолювачів, який з найбільшою художньою силою вижбухне у «Пролозі» до «Мойсея»:


Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
І поет-громадянин шукає конструктивних шляхів ліквідації больових точок у контактах з «сусідами». У вірші «Ляхам» він не минає усієї складності проблеми. Про це розповідає теж у цілому ряді статей, зокрема у розвідці «Наші погляди на польське питання». Не раз повертається до ідеї золотих мостів дружби, будованих на міцно укріплених суверенних берегах. Вона звучить в іронічно-грайливій формі і в поезії «Ляхам»:
Братаймось, як з рівними рівні,

А не як пани і піддані!

Користі хай в’яжуть нас спільні,

А не пересуди погані.

І кождий на своєму полі

Для себе і жиймо й працюймо,

Для власного щастя і долі!

Рятуймось в біді, та тямуймо

Докладно слова ті хороші:

«Брат братом, а бриндзя* за гроші!»



  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка