Перехресні стежки



Скачати 129.22 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір129.22 Kb.
Модель особистості в повісті І.Франка “Перехресні стежки”

Ірина Бурлакова

доцент кафедри українознавства

Національного авіаційного університету

У статті розглядається повість І.Франка “Перехресні стежки” на основі розгляду моделі особистості як методологічного аналізу тексту. Художня концепція людини, що є важливою естетичною категорією, поєднує як принципи відбору та зображення персонажів, так і систему суспільно-філософських поглядів автора. Поєднання в межах одного тексту різних естетик і виразний автобіографізм створюють своєрідність моделі особистості в аналізованому творі, роблячи його етапним в межах літературного процесу к. ХІХ ст.


Ключові слова: модель особистості, концепція людини, “новий герой”.
Кожний письменник у своїх творах пропонує ідеал людини, втілений в образах-персонажах, наділяючи героїв такими якостями й такими рисами вдачі, які, на його думку, відповідали б художньому та життєвому ідеалу особистості.

Складність, таїна взаємодії особистості письменника, його досвіду, оточення, з художнім світом, людських якостей автора – з життєвими принципами його героїв, а також зв’язок моральної атмосфери твору з ідеалами письменника, мабуть, ніколи не будуть розгадані до кінця, бо творчий світ безмежно багатогранний.

Саме завдяки цьому дослідження особливостей характеротворення персонажів відкриває перед літературознавцем широкі можливості інтерпретації. Пильна увага до концепції людини, прагнення розробити й обґрунтувати систему її понять, знайти моменти переходу ідейного начала в художнє і навпаки, перетворення концепції людини в засіб поглибленого аналізу літературних фактів і явищ диктується об’єктивними потребами науки постійно самовдосконалюватись.

Однак не тільки теорія концепції людини, а особливо сама методика застосування її в літературознавчому аналізі розроблені недостатньо. Тому потреба в нових теоретичних і аналітичних роботах у цьому напрямку не зменшується, що й зумовлює актуальність нашого дослідження.

Серед багатої спадщини художніх творів І.Франка нашу увагу привернула повість “Перехресні стежки”, що синтезує в собі здобутки попередніх етапів творчості письменника і водночас знаменує посутні зміни в українському літературному процесі. З 80-х років ХІХ ст. однією з визначальних ознак літератури стає відображення індивідуального характеру героя як суб’єктивного індивідуалізованого суб’єкта свідомості і діяльності. Однією з найважливіших проблем можна назвати проблему інтелігенції і народу. Як зазначає Т.Гундорова, “в творчості Франка 80-х років саме вона допомагає естетично визначитися специфічній структурі зображення нового типу героя. ... Переключення основної уваги на соціальні умови, що формують характер героя і визначають його індивідуально-суб’єктивну свідомість, означало подальший розвиток конкретно-історичного узагальнення дійсності. ... У повістях 90-х років Франко намагається розкрити індивідуальний характер героя через епічне узагальнення його, співвіднесення суб’єктивного світу з об’єктивністю широких соціальних обставин буття” [3: 140-142].

Як бачимо, поступовий розвиток художньо-естетичних можливостей української літератури кінця ХІХ ст. надзвичайно виразно ілюструється змінами у побудові моделі особистості в художньому творі. Тому, розглядаючи повість “Перехресні стежки”, ми зосередимось саме на аналізі концепції людини, запропонованої І.Франком у цьому творі. Визначаючи розгалужену систему понять концепції людини, маємо змогу глибше зрозуміти саму діалектику творчості і уточнити теоретичний апарат, який виражає її складність.

Тривалий час концепція людини як теоретичне поняття літературознавства не досліджувалася достатньою мірою. Українське літературознавство радянського періоду з об’єктивних причин обмежувалося визначенням обов’язкового “набору” рис, притаманних такому типу героя, який би втілював ідеал людини-будівника комунізму. Така відчутна соціальна детермінованість мала “компенсувати” власне теоретичну прогалину у цьому питанні.

Але зі зміною політичної ситуації значно знизився ідеологічний чинник в літературознавстві, яке вивільнилося з полону політичних замовлень і поставило перед собою нові вимоги щодо систематизації теоретичних знань та упорядкування термінологічного апарату.

Нові тенденції в літературознавстві позначилися, зокрема, і на активізації роботи щодо впорядкування термінологічного апарату в окремих розділах науки про літературу. Адже й на теперішній час у різноманітних фахових словниках-довідниках зустрічаємо різні терміни, які між собою неузгоджені в тому сенсі, що автори інколи не фіксують у статтях синонімічні ряди, якщо такі є.

Однак, звертаючись до робіт М.Жулинського, В.Марка, В.Фащенка [див. 6. 10, 11, 12. 14], з’ясовуємо, що повнозначним теоретичним відповідником щодо поняття “концепція людини” є термін “модель особистості”. Надалі у даному дослідженні слід мати на увазі цю термінологічну синонімію.

Переглянувши основні положення, викладені у дослідженнях В.Марка та М.Жулинського, можемо зробити такі висновки:


  • серед багатьох варіантів тлумачення концепції людини й визначення її суті виділяються три основні напрямки. Концепція людини розглядається

    • як суспільно-філософська категорія,

    • як система ціннісних орієнтацій,

    • як естетична категорія.

  • кожен з названих напрямків має свою мету:

    • суспільно-філософська концепція людини веде до розуміння соціальної, історичної, моральної, біологічної, духовної, суспільної суті людини;

    • розуміння концепції людини як системи ціннісних орієнтацій також веде до розкриття суті людини – шляхом вивчення її потреб та інтересів; повернення до правди історії, звільнення від страху й догматизму відкривають новий погляд на світ і нас самих, формують нові завдання й орієнтації, нові ідеали;

    • мета ж концепції людини як естетичної категорії – вивчення не людини й умов її життя, а літератури, мистецтва, їх художнього арсеналу, за допомогою якого твориться образ людини.

Щодо концепції людини в повісті “Перехресні стежки”, то соціологічний підхід найбільше зачепив образ головного героя Євгенія Рафаловича. Якщо П.Колесникові постать “реформатора” Рафаловича видавалася “трагічною в своїй жалюгідності” [8: 139], адже його широкі плани зазнали повного краху, не досягши навіть своєї вузенької мети, то вже у монографії І.Басса з’являється бачення Євгенія як натхненника революційної боротьби. “Образ Рафаловича – це власне був пролог до майбутньої діяльності демократичної інтелігенції, до її революційної боротьби в наступні десятиліття. Істотною рисою цієї незламної людини було те, що вся його діяльність, усі його помислі осяяні вірою в успіх справи в майбутньому” [1: 292]. Прикметно, що в цей же час дослідники з діаспори також говорять про успішність особистої програми Євгенія Рафаловича, але зовсім в іншому аспекті. “Рафалович – це позитивіст, а не соціаліст, – пише Лука Луців. – Читач бачить перемогу Рафаловича і вірить, що він матиме успіхи в своїй праці, бо жертвував себе виключно для народної праці” [9: 481]. Цю ситуацію дослідник пояснює тим, що сам І.Франко вже від 1897р. відкинув власні соціалістичні переконання на користь послідовного втілення національної ідеї [9: 479].

Зауважимо, що для сучасного франкознавства виростає актуальність біографічного методу літературознавства, оскільки формування моделі особистості в художньому творі неправильно відмежувати і від формування автора як людини і як митця.

Заслуговує на увагу думка про те, що головна дійова особа в драмі під назвою “літературна творчість” – сам творець. Маємо на увазі джерела формування творчої особистості, які перебувають поза межами її свідомості.

З цього погляду найважливіші джерела концепції людини можна об’єднати в три групи:



  • суспільно-філософські джерела (життя народу, його історичний досвід і доля, народна етика і мораль, філософські науки);

  • літературно-естетичні джерела (різні течії естетики, фольклор, літературні традиції тощо);

  • сімейно-побутові джерела (враження від контактів з рідними, близькими людьми).

У образі Євгенія Рафаловича відбилося і кохання без взаємності І.Франка до Целіни Журовської, і його власний драматичний вибір між особистим щастям і громадянським обов’язком. Як зауважує Л.Каневська, “у Франкових героїв, особливо “автобіографічного” Рафаловича, простежується своєрідний “комплекс провини” перед народом. ... Власне життя героя, таким чином, постає як апофеоз офіри і посвяти громадянському, відмова від особистого щастя без зайвої патетики – як відгук на етичний імператив обов’язку” [7: 57]. Саме сублімація нереалізованого кохання в більш інтенсивне служіння справі народу зумовлює амбівалентність моделі особистості Рафаловича, адже в першій відвертій розмові з Реґіною він зрікається своєї благородної справи: “Остогидло мені адвокатство! Остогидли мені і хлопи, і пани, і суди! Скажи слово, Реґіно, – одно слово, і ще сьогодні покинемо се прокляте гніздо, будемо вільні, будемо щасливі.

– Краденим щастям, так?” [16: 277] – запитує Реґіна, відкидаючи пропозицію коханого з пафосом Пушкінської Тетяни:

“– Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!” [16: 278].

Бачимо, що в цій ситуації Реґіна є значно ближчою до свого життєвого прототипу, хоча в цілому Франко наділяє її образ рисами, невластивими своєму власному нещасливому коханню: Реґіна поділяє високі устремління Рафаловича, мріє бути для нього “найвищим, найкращим, чим тілько може бути жінка для мужа”, “провідною зіркою” [16: 275] і навіть жертвує на громадську справу свої збережені від чоловіка кошти. Натомість у репліках Рафаловича вчувається власне Франкове розчарування у служінні народу, який досить часто виявляється невдячним щодо своїх добродійників. У такий спосіб формування моделі особистості у випадку Євгенія і Регіни відбувається на основі автобіографічних вражень автора і реалізується через систему провідних для Франкової творчості мотивів украденого щастя, конфлікту суспільства і його провідника, колізії вибору між особистим і громадянським.

Показово, що у фінальній сцені герої ніби міняються місцями: тепер Реґіна намагається воскресити кохання, наштовхуючись на рішучу відповідь Рафаловича: “І я сам бачу, що пора наших любощів минула давно і ніяка сила не верне її” [16: 413]. Натомість герой стверджує, що хоче “доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками” [16: 413].

Властиво, такі висловлювання Рафаловича давали підстави для трактування його образу як образу революціонера-демократа, а повісті “Перехресні стежки” – як твору, що засвідчує вищий етап розвитку критичного реалізму в українській літературі [1: 15].

Проте на сьогодні уся творчість І.Франка і зокрема повість “Перехресні стежки” уже не сприймаються виключно в річищі естетики реалізму. Доведеною є думка про те, що Франкові не була чужою естетика модернізму, проти якої він, як вважалося раніше, нібито рішуче виступав [див. 2, 4, 5, 15]. Манера письма І.Франка останнім часом дедалі частіше визначається як синтез реалістичної, натуралістичної та експресіоністичної естетик, що особливо яскраво виявилося в аналізованій нами повісті.

Р.Голод пише, що “усе життя письменника проходило під знаком внутрішньої боротьби між раціоналізмом та емоційністю, матеріалізмом та ідеалізмом, свідомим та підсвідомим. Звичайно, це не могло не відбитися у його творчості” [2: 141]. І в повісті “Перехресні стежки” зустрічаємо переплетення реалістичних, натуралістичних і романтичних елементів. Романтизм виявляється на рівні пристрасних почуттів, які охоплюють молодих Реґіну й Євгенія, у трагізмі життєвої ситуації жінки. Реалістичний підхід автор використовує, коли зображує політичну та економічну ситуацію в суспільстві. Тут І.Франко, згідно естетики реалізму, дотримується принципів народності й правдивості письма, типовості подій і образів, обстоює соціальність, історичність й ідеологічність літератури [див: 2: 140; 4: 83]. Можна сказати, що загибель Реґіни в фіналі повісті є логічним наслідком романтичної концепції зображення, тоді як остаточний вибір Євгенія продиктовано системою цінностей реалізму.

Типовими для попередньої творчості І.Франка і виписаними в межах реалістичної манери є численні образи панської верхівки провінційного міста: президента суду, старости, бурмістра, директора гімназії та ін. Отримавши від їх відвідання таке враження, “немовби відбув мандрівку по якійсь cloaka maxima” – каналізації [16: 190], Рафалович постановлює “якнайменше стикатися з сим товариством і витворити довкола себе інший світ, інше товариство” [2: 191]. Показово, що творення Євгенієм іншого світу мало обертатися в координатах насамперед національних, а не соціальних. Він послідовно обстоює використання руської мови в своїй канцелярії і демонструє розуміння перипетій української історії. Проте ті, до кого спрямовані його зусилля, тобто простий народ, на початку не вірить у щирість зусиль адвоката, тому Євгенієві доводиться ужити немало “сил своєї душі, щоб перемогти своє зворушення і свій біль над темнотою та поганими привичками тих людей” [16: 304]. Зображення аморальних визискувачів-панів та селянської маси, у більшості своїй темної і ретроградної, значною мірою зумовлене типізацією, з якою губиться конкретна особистість.

На думку М.Жулинського, автора монографії “Людина як міра часу”, література, прагнучи якнайповніше виразити духовний і моральний зміст дійсності, “охоплює лише окремі її риси, “спішить” відтворити нову концепцію людини – і часом “збивається” то на ідеального героя, то на героя гранично негативного, а реальний сучасник з його реальними думками і тривогами так і не дістає повного вираження і зображення” [6: 88].

Однак у повісті “Перехресні стежки” і серед персонажів не першого плану знаходяться образи, що “вибиваються” із загальної схеми. Це нетипові для І.Франка образи о.Зварича (поступовця, який дбає про народ) та жида-лихваря Ваґмана, наділеного рисами “робінгудства” (не кривдить бідних, проте пускає за вітром маєток багачів), які позбавлені тут однозначно негативного навантаження.

Окремо у системі персонажів повісті “Перехресні стежки” перебувають образи Валеріана Стальського та епілептика Барана, концепція творення яких позначена впливом натуралізму та експресіонізму. Тваринний біологізм у зображенні способу життя Стальського, опис хворобливих проявів його психіки від знущання над котом до тортурування власної дружини є позірно гіпертрофованими і позбавленими соціального підтексту. Автора цікавить не соціальна детермінованість вчинків Стальського, а формування його характеру за біологічними законами. Модель особистості Стальського будується як свого роду психопатологічна студія.

Позбавлений високих поривань і навіть інтелектуальних запитів, Стальський обертається виключно у сфері побуту, розуміючи життя в першу чергу як засіб для отримання насолод. Натуралістичними є картини смерті Стальського від рук дружини, сцена епілептичного припадку Барана.

Натуралізм зображення поєднується в І.Франка із виявами експресіонізму. Відомо, що експресіоністи сприймають світ нервово й трагічно. Сам світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини. Цей світ, що перебуває напередодні апокаліптичної катастрофи, хаотичний, дисгармонійний, абсурдний, і людина приречена на страждання в ньому [4: 85-86].

Подібне світобачення найбільш гостро відбивається у хворій психіці Барана, для якого світ із його звичною системою моральних цінностей було зруйновано власною коханою дружиною, про що дізнаємося з розповіді Стальського: “А тим часом жіночка... як зміркувала, що він гине за нею, ну, тоді вона давай собі гуляти. ...А він усе бачив і ніколи ані слова. Зразу очам своїм не вірив, потім мовчав, мов остовпілий, плакав по ночах... І ось у його хорій голові зародилася думка – вбити жінку” [16: 199]. У такий єдино можливий для нього спосіб Баран намагається знищити зло у навколишньому світі, відновити ідеальну гармонію міжлюдських стосунків і віднайти внутрішню рівновагу. Приблизно тим же шляхом іде Реґіна, вбиваючи Стальського. Однак загибель і Реґіни, і Барана відбивають авторське ставлення до їхнього вибору – він не є конструктивним на відміну від позитивної програми Рафаловича.

Атмосфера апокаліптичності у творі посилюється прямим визнанням Бараном того, що Рафалович є антихристом, який має “їздити по краю і збирати народ... І накладати свою печать на тих, хто увірить” у нього [16: 280-281]. Власне, своїм обов’язком Баран невдовзі починає вважати пробудження народу від безжурності, врятування їх від пекельного царя. Окрім реакції хворої уяви на загальну деморалізацію суспільства, вчинки Барана є квінтесенцією несприйняття довкіллям постаті і дій Євгенія Рафаловича. Головний герой, по суті, є надзвичайно самотнім, хоча й постає в повісті постійно в контактах з тим чи іншим оточенням.

Отож, “розкриваючи соціальний зміст характеру “нового героя” через проекцію на нього цілісно відтворюваного суспільного життя, розвихреного суб’єктивним свавіллям індивідуальних свідомостей, психологій, доль людей, у повісті “Перехресні стежки” Франко показує, як пошуки цілісного сутнісного буття героя залежать від суперечливих історичних процесів, що провокують розрив індивідуальної свідомості й масової соціальної психології”, – вважає Т.Гундорова [3: 143].

У тексті повісті чітко простежується комунікативний (діалогічний) аспект буття людини, який, проте, не заперечує її індивідуальної самоцінності й потреби самоактуалізації [7: 55].

Таким чином, підсумовуючи, можемо зробити висновки про те, що художня концепція людини є важливою естетичною категорією, що включає як принципи зображення персонажів, так і систему суспільно-філософських поглядів письменника на людину, оцінку її діяльності з позиції ідеалу, чим переважно зумовлено вибір героїв і обставин їхнього життя. Суспільне значення, художнє багатство, ідейне спрямування концепції людини визначаються актуальністю її ідейно-естетичних аспектів, прогресивністю її характерних рис, життєвістю її джерел.

Так, у повісті І.Франка “Перехресні стежки” присутні усі складники концепції людини – естетичний ідеал, розуміння письменником біологічних начал у людині, ставлення до персонажів, вибір героїв, принципів їх зображення. Відходячи від естетики реалізму як єдино можливої форми зображення, для формування концепції людини у своєму творі автор використовує елементи естетики модернізму. Важливу роль відіграє автобіографічний елемент, який накладається на ідеальний образ головного героя і його стосунки із соціумом.




  1. Басс І.І. Художня проза Івана Франка. – К.: НД, 1965. – 311с.

  2. Голод Р. Між романтизмом і натуралізмом // Дзвін. – 1996. – №8. – С.139-141.

  3. Гундорова Т.І. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. – К.: НД, 1985. – 142с.

  4. Демчук О. Синтез реалістичної, романтичної, натуралістичної та експресіоністичної манер письма в повісті Івана Франка “Перехресні стежки” // Українська мова й література в середній школі. – 2003. – С.82-86.

  5. Жулинський М. Від традицій ХІХ століття до ранніх пошуків ХХ та Іван Франко // Сучасність. – 1991. – Ч.5 (361). – С.19-27.

  6. Жулинський М. Людина як міра часу. Концепція людини і проблема характеру в сучасній радянській літературі. – К.: Дніпро. – 1979. – 275с.

  7. Каневська Л. “Чоловік не сам жиє на світі, а з людьми”. Художньо-психологічна концепція міжособистісних взаємин у романістиці Івана Франка // Дивослово. – 2004. – №3. – С.55-58.

  8. Колесник П. Іван Франко. Літературний портрет. – К.: Дніпро, 1964. – 174с.

  9. Луців Л. Іван Франко – борець за національну і соціальну справедливість. – Нью Йорк-Джерзі Сіті: Свобода, 1968. – 653с.

  10. Марко В. Основи творчих шукань. Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі. – К. : Вища школа, 1987. – 165с.

  11. Марко В. Художня концепція людини і стиль: закономірності взаємодії. – Автореф. на здоб. … доктора філологічних наук. – К., 1992. – 44с.

  12. Марко В. Чим виміряти людину? // Вітчизна. – 1981. – № 8. – С. 208-210.

  13. Сивокінь Г. Самототожність письменника як методологічна пропозиція // Самототожність письменника: Колективна монографія.– К., 2000. – С.3-14.

  14. Фащенко В. Характеры и ситуации. – М.: Советский писатель, 1982. – 262 с.

  15. Фізер І. Іван Франко: від соціологічної до психологічної зумовленості літератури // Слово і час. – 1993. – №5. – С.53-59.

  16. Франко І. Перехресні стежки. Повість // Франко І. Зібрання творів: У 50т. – К.: НД, 1979. – Т.20. – С.173-459.


MODEL OF THE PERSONALITY IN THE STORY BY IVAN FRANKO

THE CROSSED ROADS”

Burlakova Irina

In this article the author observers the story “The crossed roads” by Ivan Franko using personality model as a methodological analysis of the text. The art concept of the man, which is the important aesthetic category, unites both principles of selection and characters description, and system of social-philosophical beliefes of the author. Association of the different aesthetics and vivid autobiographism creates special model of personality. It makes this story an important stage of the literary process in ХІХth century.


Key words: model of the personality, concept of the man, the new hero.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка