Партійно-радянська преса після другої світової війни



Скачати 378.92 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації11.09.2017
Розмір378.92 Kb.
  1   2
ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА ПРЕСА

ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Черговий етап цього історичного періоду після череди поразок і відступів - це час визволення й відродження, і для власне України він почався не в день Перемоги 9 травня 1945 року, а з 1943 року, з тих днів, коли Червона армія (на той час вже Радянська) почала визволяти українські міста і села, зруйновані під час війни з німецько-фашистськими окупантами.

Ця дія керувалася спільною постановою Ради народних комісарів та ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 року “О неотложных мерах по восстановлению хозяйства в районах, освобожденных от немецкой оккупации”.

Партійна преса взяла до виконання цю постанову. Оскільки відновлених газет в Україні ще не було, процитуємо “Правду”, яка повідомляє, в стилістиці довоєнного життя, в звичній манері соціалістичного оптимізму::

“С большой радостью встретили колхозники постановление... Колхозное собрание разработало подробного строительства... В артели имени Ленина строительство уже закончено. Теперь все колхозники имеют свои дома” (1943 р., 19 вересня).

“Народ берется за работу с боевым пылом... Они хотят работать на себя, на свой город, на свою родину... Как много может быть сделано местными силами, как помогают выходить из такого затруднительного положения проявления энергии, изобретательности, сметливости... Задача коммунистов - организовать советских людей, собрать воедино творческую энергию, служить примером самоотверженности” (там же, 25 жовтня).

Наведені цитати ще раз підтверджують незмінність ознак преси тоталітарного типу: навіть винахідливість та кмітливість людей, які відновлюють розвалені війною власні оселі, тут дозволяють та схвалюють зверху, їх обов’язково треба пропагувати, ніби без цього справа не зрушиться з місця і всі чекатимуть партійного рішення. Зауважимо, що комуністів закликають саме до управлінської роботи. По-друге, як стає очевидним з тексту, найбільшу надію у таку скрутну годину вище керівництво партії й країни покладало не на мудру й керівну силу партії, а саме на кмітливість народу, на те, що вкотре і не востаннє народ все зуміє, зробить, відновить та обладнає, як до війни.

Чим далі, тим більше матеріалів на ці теми друкує “Правда”. Ось яскравий приклад, взятий кореспондентом газети з донецьких шахт (номер за 14 грудня 1943 р.):

“Когда-то у Енакиевского рудника было богатейшее подсобное хозяйство, дававшее хлеб, мясо, овощи, фрукты и даже мед.

- Все восстановим, все будет так, как было до немца, - утверждает тов. Сиренко”.

Врешті, в пересічних номерах газет тих часів при зображенні реальних подій незмінно присутнє прикрашення, лакування дійсності, виставляння реального життя не таким, яким воно є, а таким, яким його бачать з номенклатурних кабінетів, вірніше, яким його хотіли б бачити партійні бюрократи. Навіть війна й страшна скрута, за які вище партійне керівництво несе пряму відповідальність перед власним народом, не змогли притишити цього прагнення: видавати бажане за дійсне.

Саме це прагнення врешті й згубило всю партійно-номенклатурну та командно-адміністративну систему.

Місцеві газети радянської України понесли значні збитки внаслідок окупації, практично “з нуля” відновлювали роботу. В перші ж дні після взяття крупних населених пунктів, починали виходити місцеві газети - на поганому папері, з використанням техніки друкарень військових газет, у двополосному варіанті. Кілька перших номерів “Днепровской правды” восени 1943 р. вийшли на напівпрозорому папері, в них сповіщалося про перші рішення відновлених органів радянської влади. Бракувало всього, а найбільше - журналістських кадрів, частина з яких загинула на фронтах, решта продовжувала воювати в діючий армії.

А отже, перший час місцевій пресі було дуже важко ефективно вести роботу на звільнених від окупації територіях. Натомість центральна преса у Москві системно й широко показує досвід ведення цих робіт як у глибокому тилу, так і в місцевостях, недавно вивільнених від тимчасової окупації Та, зрозуміло, багатьом публікаціям, навіть талановито й правдиво написаним, було притаманне “лакування”, як і всій партійній пресі тих років.

Хоча колгоспи ще не були відбудовані та й навряд чи колгоспники були ознайомлені з цією постановою, кореспондент не хоче задавати незручні запитання ні людям, ні собі. Він рапортує про, те чого від нього чекають в редакції:

“...Колхозное собрание разработало подробный план дальнейшего строительства...”.

Ця фраза - не стільки констатація факту, скільки зразок того, як треба було діяти на місцях. Такою була характерна ознака партійної преси. Це називалося: “Показать людям, как нужно работать”. Натомість зображення життя таким, як воно є, не була прийнятним: редактори знаходили в цьому непотрібний натуралізм, соціальний песимізм. А вони, за партійною догмою, були чужі радянському народові. Так на зміну хай і заангажованій, але більше правдивій преси років громадянської війни прийшло за подібних післявоєнних часів цинічне підфарбовування життя.

Ось ще яскравий приклад. Менше року минуло від визволення району від окупантів, а газета бадьоро повідомляє:

“...В артели имени Ленина строительство уже закончено... Теперь все колхозные семьи имеют свои дома...”.

Красномовні назви газетних статей того часу: “Возрождаются освобожденные районы области”, “Народ берется за работу с боевым пылом”, “Задача коммунистов - организовать советских людей”, “Настоящие хозяева Сталинской области”.

Характерна прикмета того часу - партія затверджувала народногосподарські плани щодо видобутку вугілля, вирощенню зерна, виплавки сталі. Вона ж вирішувала, яким бути газетним шпальтам. Тоді це вважалося нормою.

Так, багато уваги приділяли газети післявоєнної доби висвітленню виконання “Закону про п’ятирічний план відбудови і дальшого розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 роки”. Фактично це була програма дій для кожної редакції - в плані було перелічено головні напрямки роботи, форми і методи, кінцеві цілі тощо. Крім того, вказаний закон у кожній області було конкретизовано, в кожному районі чи місті складено подібні плани - а отже, власну програму мала кожна ланка ЗМІ країни, від всеукраїнських до низових.

У післявоєнний час партійне керівництво пресою не змінилося, навіть стало більш вимогливим. Не змінився політичний режим, це був той самий культ тієї самої особи з притаманними йому ознаками жорсткого, непримиренного, неупинного керівництва.

Кращим доказом того, що після війни суспільство почало повертатися волею Сталіна до практики репресій та боротьби з “ворогами народу”, стало прийняття постанови ЦК ВКП(б) “О мерах по улучшению областных газет “Молот” (Ростов-на-Дону), “Волжская коммуна” (г. Куйбышев) и “Курская правда”.

На той час Управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) перестало існувати. Всі нормативні документи, що встановлювали правила поведінки газет в будь-якій обстановці, знов почав випускати ЦК ВКП(б).

По суті це була розгромна постанова, що нагадує дві інші широко відомі й прийняті майже одночасно у 1848 р. постанови - по літературі й по оперному мистецтву. Фактично це був цикл постанов, споріднених за метою, котрий означав закінчення періоду вимушеної демократизації партійного життя в екстремальних умовах війни та наступного відновлення мирного життя й повернення до тоталітарних методів керівництва країною й пресою.

Не можна було виграти війну, не демократизувавши суспільство. Люди повинні були виявляти зразки масового героїзму не з-під палки, а за велінням душі, як в тилу, так і, особливо, на фронті.

Та ось настала нова - післявоєнна - епоха. Війна виграна, ейфорія від перемоги минула. Переможці, побачивши Європу, поверталися додому. Партійній номенклатурі треба було повертати країну до старих порядків. Художня література, театр та журналістика були обрані для цього з точним і влучним розрахунком.

Але ними не обмежилися вищі партійні органи. Дістали своє й вчені, зокрема в рамках відомої боротьби з вейсманістами-морганістами. Кібернетика була визнана “служанкою буржуазной науки”. Партія оголошувала цілі напрямки в науці шкідливими, а потім, багато років пізніше, виявлялося, що це були генетика, кібернетика, з котрих проростають численні нинішні досягнення світової науки.

По-перше, цією постановою зняли з роботи редакторів, по-друге, розкритикували те, чим газети жили й працювали у перші післявоєнні роки. Тим не менше, ці заходи дозволили переглянути редакційну практику, кадрову підготовку журналістів, але вони ж приводили до централізації управління, зміцнення зв’язків парткомів і редакцій, створення певного моноліту компартійної бюрократії та партійно-радянської преси, зміцнення авторитарних спрямувань.

На прикладі обласної газети “Ворошиловградская правда” можна простежити, як виконувалася ця постанова. Воно пожвавило й тематичне розмаїття, і жанрову палітру, були запроваджені деякі новаторські підходи до тем, “масштабные акции в газете”. Наведемо приклад вдалої, в цілому, кампанії - двомісячника по будівництву й ремонту житла.

Ось цитата з “Ворошиловградской правды”, в якій узагальнено інформацію про наслідки війни для області, дано широкому читацькому загалу матеріал для подальшого аналізу, більш глибокого інформування:

“Немецко-фашистские захватчики... в нашей области сожгли и уничтожили более 151 тысячи квадратных метров жилья, лишив крова десятки тысяч трудящихся” (29 червня 1949 р.).

Вона ніби розпочинає масштабну газетну акцію.

Далі газета сповіщає про початок двомісячника і подає досвід успішного вирішення проблем у таких складних жанрах, як проблемний нарис, чого раніше, у воєнний час, практично не було. Приклад - публікація “Новое в Красном Луче” (7 серпня 1948 р.). Наявна навіть вимоглива, емоційно забарвлена критика на адресу керівника радянської установи,

“...по чьей вине Герой Советского Союза, студент учительского института тов. Деревянко второй год тщетно пытается получить квартиру. Невероятные мытарства пришлось испытать вдове погибшего фронтовика. Председателю горсовета не до них, он занят личными мероприятиями”(10 июля 1948 г.).

Зрозуміло, об’єктом для критики голову міськради було обрано за узгодженням з найвищою в області інстанцією - обласним комітетом партії.

Газета “Ворошиловградская правда” друкує й теоретичні матеріали, тобто продовжує нарощування власного творчого потенціалу. Наприклад, пропагандистська стаття “Подъем материального и культурного положения трудящихся” (12 серпня 1948 р.) інформує читачів про успіхи у відновленні порушеного війною:

“Объем капитальных работ по жилищному строительству строительству в истекшем квартале составил 142 поцента к соответствующему периоду прошлого года”.

Ця ж обласна газета підтримує звернення трудящих Ленінграда по відновленню, будівництву і введенню в експлуатацію житлових будинків (29 червня), проводить рейд-перевірку силами робкорів на будмайданчиках (6 липня), готує оглядову статтю, в якій поглиблений аналіз обстановки, зроблений завідуючим вугільним відділом обкому партії, дає авторові підстави для критики на адресу керівників вугільних підприємств за неувагу до житлово-культурних об’єктів (26 вересня).

Редакція широко друкувала листи шахтарів з скаргами та пропозиціями, причому житлова тема органічно перепліталася в листах з іншими - забезпеченням трудящих овочами, картоплею, паливом на зиму (див. номери за 17, 18, 19, 21, 26 вересня і далі), подавала власні коментарі (10 липня), наполягала на необхідності спиратися при рішенні цих питань на депутатів, жіночі ради (19 вересня), подавала відповідь на критику (7 серпня) та фейлетон (21 червня).

Таким чином, газета відновлює досвід поєднання творчих власних редакційних та робсількорівських сил, набутий у 1920-1930-х роках. В результаті проведення двомісячника перед аудиторією викладено широку панораму житлового будівництва та навіть подається критика на адресу керівників вугільних підприємств за неувагу до піднятих проблем. Можна не сумніватися в тому, що матеріали для критичних виступів або прямо давалися відповідним відділом обкому партії, або, знайдені кореспондентами чи робкорами, узгоджувалися там же. Тим самим вища в області партійна інстанція давала санкцію на те, щоб винних керівників, а вони обов’язково були членами партії, виставити на загальний огляд в пресі.

Включена жорстко в систему монопартійного соціального управління, газета приносила дуже високий соціальний ефект саме через здатність акумулювати зусилля на чомусь конкретному та координувати власні дії з керуючим центром. Але в цьому ж полягала й її слабкість: преса не давала можливості для боротьби ідей, вільного обігу різних думок, пропозицій тощо.

В теорії компартійного будівництва все було чудово: на стадії розглядання проблеми мав бути дозволений вільний обіг думок - а після прийняття рішення треба було виконувати демократично (більшістю голосів) прийняте рішення. На ділі всі рішення приймалися кулуарно, виносилися через пресу у готовому вигляді й виконувалися через систему партійної дисципліни. Преса так само лишалася тільки “гвинтиком” однієї дуже великої машини, на той час добре відлагодженої та майже безвідмовної.

Ось оцінка волинської преси, дана дослідницею з Луцька А. Бортніковою у збірці “Українська періодика: історія і сучасність”: “Матеріали “Радянської Волині” повоєнного періоду свідчать, що газета зробила свій посильний внесок у відтворення історії рідного краю... Найбільшу увагу редакція газети зосередила на публікаціях матеріалів, присвячених відбудові народного господарства. Найповніше висвітлювалися справи у галузі промисловості”.

Але це не вся правда, а лише її частина, так би мовити, лицевий бік. Інший, більш драматичний, подає публіцист О. Горновий у статті “Про свободу преси в СССР”, надрукованій в діаспорі в 1947 р.:

“Що в СССР преса стоїть лише на самих послугах большевицької партії, це прекрасно видно з характеру і змісту цих газет. Все вони, як краплі води, подібні одна до одної. Кожна стаття у них, від найбільшої до найменшої, кожна дрібна замітка, кожний рядок відображають тільки інтереси партії і цілковито просякнуті цими інтересами. Большевицькі газети стандартизовані не тільки щодо їх змісту, а також і щодо їх форми... Життя в СССР не вкладається в рамки большевицької преси. Воно не знаходить на її сторінках свого скільки-небудь вірного і повного відбиття. Навпаки, його змальовує преса цілком перекручено.

Так, участь преси у спільній роботі по відновленню й зведенню житла теж допомагала справі розбудови країни. Однак за застарілою звичкою не все друкувати, чи за браком професійних навичок різні узагальнюючі статистичні дані подавалися часто в незрозумілому вигляді. Була проведена величезна робота, а в результаті в 1956 р. в партійних документах, розтиражованих пресою, відзначалося, що загальний житловий фонд в містах та селищах міського типу за роки радянської влади збільшився у 3,7 раза. Чому дані співвідносилися з 1920-м роком, а не з 1940-м чи 1945-м - невідомо і незрозуміло. Нерідко дані співвідносили з 1913-м роком, тоді аргументація на користь радянської влади виглядала нібито ще більш вражаючою.



ПЛЮСИ Й МІНУСИ

ХРУЩОВСЬКОЇ ВІДЛИГИ”

З цього ж 1956-го року починається новий етап історії СРСР. Після смерті Й. Сталіна та кількох невеличких кремлівських “переворотів” до партійної, тобто до абсолютної влади в країні прийшов М. Хрущов, з ім’ям якого пов’язують цілий історичний етап, названий у порівнянні з епохою відвертого тоталітаризму “відлигою” саме через спробу відкинути практику культу особи.

Яскрава сторінка цього періоду - прискоренні темпів житлового будівництва в СРСР, що принесло і нові повороти газетярських тем - реконструкція будіндустрії, розширення бази фінансування галузі, зведення цілих мікрорайонів дешевих та незручних п’ятиповерхових будинків, що в народі отримали назву - “хрущовки” або навіть “хрущоби”. Було поставлено завдання - в найближчі 10-12 років покінчити з житловою проблемою в країні. На цій конкретній ділянці суспільного життя видно, чому не були виконані ці, як і інші, набагато більш амбіційні плани.

Роздивимося механізм їхніх зривів на прикладі центральної “Правды” й її “меншої сестри” - обласної газети “Ворошиловградская правда”. (На протязі всієї історії партійно-радянської журналістики газети, в назвах яких було присутнє слово “правда”, належали до своєрідної гвардії ЗМІ. У редакціях багатьох таких газет випускалися стіннівки з назвою: ”Правдист”).

Отже, після прийняття 31 липня 1956 р. спільної постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР “О развитии жилищного строительства в СССР”, де було зазначено, що “проблема жилья все еще продолжает оставаться одной из самых острых”, - газети спочатку активно й дисципліновано включилися у виконання настанов. Але швидко активність редакцій стала вщухати. Вже у вересні-грудні 1957 року робота в цьоиу напрямку увійшла в рутинний частотний ритм: одна публікація на місяць, присвячена одному з аспектів будівництва житла.

Порівняймо: “Правда” у жовтні 1956 р. надрукувала 2 публікації, в листопаді 2, в грудні - вийшла серія глибоких проблемних статей, інтерв’ю, листів 14-17, 19-21, 24, 31-го грудня. “Луганская правда”: 24 вересня, 5 жовтня, 2, 19, 26 листопада, 14 грудня. А вже у квітні наступного року увага “Правди” до теми помітно послабшало. За виключенням фотознімків з будмайданчиків та незначної інформації на зразок “Студенты на стройках столицы” тут з’явився лише один, та й то нежурналістський матеріал: звернення робітників промисловості будматеріалів до всіх будівельників Радянського Союзу “За новые успехи в строительстве” (3 квітня) В наступному місяці - теж лише один виступ: “Рабочие строят жилые дома. Опыт народной стройки” (25 травня), який при уважному читанні викликає сумнів щодо доцільності підміни будівельників на новобудовах робітниками інших, заводських професій.

Слідом за центральним органом втратила зацікавленість до цього тематичного напрямку і обласна преса. За друге півріччя 1957 року в “Луганской правде” з’явився лише один критичний матеріал - лист “Строят медленно и плохо”, а повідомлення про вжиті після критики заходи взагалі зникли з її шпальт. На ХХІІІ з’їзді КПРС знову довелося визнавати: “Жилищный вопрос остается наиболее острым”. Знову були визначені програми, і все пішло по наїждженій колії.

На цьому тлі виглядає нібито незрозумілим, чому чотири десятиліття преса, як центральна, так і місцева, виявляла майже цілковиту байдужість до сільського житлового будівництва. Мільйони селян самотужки будували собі хати, згодом будинки, а преса ніяк не реагувала на такий потужний суспільний рух. У чому тут річ?

По-перше, партія ставилася до селянського самобудівництва нейтрально: не заперечувала, але і не допомагала: в першу чергу будувалися заводи, а отже пріоритет був у міського будівництва. На селі цей процес ішов ніби поза межами діяльності структур соціального управління. Отже, прямих вказівок преса не мала, а без них рушити справу головні редактори не вважали за доцільне.

По-друге, газети, незалежно від їх рангу, як правило, були загальнополітичні, чотириполосні, трьох-п’ятиразові, і їм ледве вистачало обсягів на висвітлення чергових настанов ЦК. Тому все, що не входило текстуально до прямих вказівок пресі, лишалося і з об’єктивних, і з суб’єктивних причин поза увагою ЗМІ.

Наведений приклад показує механізм зриву виконання рішень центру в суспільстві, де кожна виконавча ланка (в тому числі й преса) чекає вказівки центру. А “історичні рішення” насуваються хвилеподібно: не встигли виконати одну постанову - а вже прийнято іншу. Після будівництва - бібліотечна справа, за нею - виплавка чавуну, згодом підготовка кадрів для медицини, діяльність морфлоту чи невідкладні міжнародні проблеми. За рік набігало більше двох десятків термінових і дійсно важливих постанов, матеріалів пленумів або й рішень з’їздів. Щоразу доводилося забувати вчорашнє, кидати сьогоднішнє й хапатися за чергове. А там - нові постанови, нові перегляди планів, які також носитимуть тимчасовий і нібито необов’язковий характер. В такий спосіб за метушнею губилася робота, за тактикою - стратегія.

Неспроможність такої системи досягти кінцевої мети в конкретній справі врешті решт зросла до неможливості досягти і кінцевої цілі - побудови комунізму. В той момент в післясталінські часи, коли це стало зрозумілим, саме преса мала за власним покликанням, як “watch dogs” - “вартові пси” - підняти тривогу. Але давнє “табу” - партійна дисципліна, органічна неможливість виступити проти лініі партії без її дозволу - не давало змоги критикувати партію, її ЦК, їхню політичну лінію.

Таким чином, один з висновків, до яких підводить нас історія партійно-радянської преси України післясталінського часу, полягає в тому, що компартійна преса, точніше, жорстке керування нею стали одним з чинників загибелі всієї партії, повалення соціалістичного ладу в СРСР, розвалу величезної світової імперії, самоспростування великої ідеї поєднання рівності та свободи.

Між тим керівництво партією намагалося вирішити в ті роки саме стратегічні питання розвитку країни та й всього так званого “табору соціалізму”. ХХІ, а за ним ХХІІ з’їзди КПРС, названі з’їздами будівників комунізму, поставили буквально в порядок денний питання практичної побудови комуністичного суспільства. Замість п’ятирічного був прийнятий семирічній план розвитку країни, і семирічка мала просунути СРСР “семимильними кроками” по цьому шляху. Партія урочисто проголосила, що вже нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, визначила дату настання “світлого майбуття” - 1980-й рік.

Великий ентузіазм в суспільстві викликало обговорення й прийняття нової програми партії - програми побудови комунізму. Повсюдно в газетах, на радіо висвітлювали й вивчали визначний документ епохи - “Моральний кодекс будівника комунізму”. Велику хвилю послідовників мало заснування бригад комуністичної праці - спадкоємиць стахановського руху. Все це накладалося на реальні досягнення радянської науки і техніки в підкоренні космосу, освоєнні цілинних і перелогових земель та успіхи на численних гігантських новобудовах Сибіру тощо.

Очевидно, що преса брала якнайактивнішу участь у кожній з цих політичних кампаній. Створення в суспільстві атмосфери соціального оптимізму, впевненості у справедливості й непереможності справи побудування комунізму - один з яскравих прикладів високої ефективності партійно-радянської преси. Замість застарілих назв низових газет “Більшовицький штурм”, “Сталінська перемога” тощо прийшли нові: “Комуністичний шлях”, “Шлях до комунізму”, “Будівник комунізму” та подібні. Як і газетярі часів громадянської чи Великої Вітчизняної воєн, журналісти часів “відлиги” в масі своїй щиро вірили в те, що писали, дійсно прагнули додати й свою дещицю до історичних звершень свого народу. Газетні сторінки були сповнені оптимістичними заголовками :”Наші цілі ясні, завдання вирішені - до роботи, товариші!”, “Партія вирішила - народ виконає!”, “Новий блюмінг працює на комунізм!”. Усміхнені, щасливі обличчя “маяків виробництва” обов’язково прикрашали перші полоси газет та обкладинки журналів. Жодного матеріалу щодо труднощів з постачанням хліба в магазини, нічних черг за продовольством годі й шукати на газетних шпальтах того часу: їх там немає.

Однак саме під час “хрущовської відлиги” (приблизно 1956-1964 рр.) зцементована волею Сталіна партійно-державна машина, заснована на енергії масового насильства та підкорення, почала буксувати, що й зафіксувало проведене нами дослідження щодо періодичності висвітлення будівництва житла. Невиконання настанов партії при Хрущові вже не тягло за собою покарання: арешту, тюрми або й розстрілу. Те, що трималося на страхові, не було ефективно замінено на інші соціальні мотивації. Саме тому невдовзі на зміну “відлизі” прийшов неосталінізм брежнєвського типу, або, як жартували тоді дисиденти, час “культу особи без особи”.

Відмова від жахливої спадщини тоталітарного суспільства не була належним чином підготовленою ні партією, ні пресою, ні особисто М. Хрущовим. Його розвінчувальна доповідь на ХХ з’їзді КПРС була несподіваною навіть для членів ЦК. Наступна політика волюнтаристського, тобто фактично тоталітарного керування країною і партією (розподіл обкомів партії на промислові й сільськогосподарські, нав’язування хімізації та вирощування кукурудзи тощо) не були зрозумілі й підтримані суспільством.

Преса, особливо місцева, так само бездумно “била в барабани” на теми хімізації промисловості, витіснення інших сільськогосподарських культур “королевою полів” кукурудзою. Далася взнаки негативна реакція всередині партії на надто сміливі розвінчування її “славного минулого”. Не лишилися без наслідків і конфлікти з інтеліґенцією, в яких перший секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів - але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя, історична мрія - від економічного інтересу. А це, згідно з Марксом, неодмінно мало привести до “посоромлення ідеї”.

І все ж шістдесяті роки, без сумніву, похитнули сталінську монолітність компартійної влади. Саме в цей час було закладено в ґрунт зерна, які проросли наприкінці 1980-х. Перебудову розпочинали саме “шістдесятники”, розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянського суспільства.

Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання комунізму. (Подібна реакція повториться на початку “перебудови”). Журналісти в масі своїй раптом починають розуміти, що писати так, як вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обов’язково. А як слід це робити по-новому - ніхто команди не давав. В деяких редакціях розпочинається складний, драматичний пошук шляхів пристосування життя ЗМІ до нового, несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути розцінене “вгорі” як рух проти лінії партії, з усіма можливими висновками. Так складалася обстановка непевності, з якої дуже багато партійних журналістів бачили вихід назад, у лоно партійного консерватизму та творчого застою.

Отже, особливість і головне протиріччя “хрущовської відлиги” полягає, перш за все, в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною ступінню керованісті суспільства і партії, що звикли бути керованими - і новими рівнями свободи, без якої став неможливим подальший поступ суспільства. По-друге - творчі сили суспільства, в тому числі в журналістиці, не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Схоже було на те, що комуністичну свободу реформатори проголосили - але не дозволили. В цьому велика провина компартійного апарату, який не сприйняв і навіть не захотів зрозуміти реформ. А відтак, є в історичній поразці “відлиги” доля відповідальності й преси, яка в масі своїй залишилася на боці консервативних сил як слухняний “гвинтик” у цьому самому апараті.

“Відлига” кінця 1950-х - початку 1960-х років може бути оцінена як генеральна репетиція перебудови 1980-х. Найдраматичнішим є те, що історія її безславного провалу нічому не навчила її політичних спадкоємців, хоч вони вже були на той час комсомольськими секретарями. Останнє політбюро ЦК на чолі з М. Горбачовим також не змогло знайти ту саму межу між керованістю і свободою, і його історичний експеримент на сумісність соціалізму і демократії теж закінчився провалом - однак преса в тих подіях, як буде показано далі, зіграла цілком іншу роль, аніж у хрущовські часи.

(Історія СРСР знає чотири таких експерименти: від жовтня 1917 до квітня 1918 рр. - перші кроки радянської влади, але цей період не зачепив України; 1923-1927 рр. - неп, за ними “відлига” та “перебудова” - як бачимо, перші три закінчувалися відновленням диктатури, аж поки не було повалено саму тоталітарну систему, і зроблено це було у 1989 - 1991 рр. саме з активною, енергійною, можливо навіть вирішальною участю преси).

Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської преси в період 1956-1964 рр. є те, що вся система управління пресою залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи, не кажучи вже про некомуністичні видання. Зв’язаними партійною волею лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу. Тодішня свобода, якщо про неї можна казати в тому контексті, не вирвалася з-під партійного контролю, вона ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку - а отже, постійно опинялася у конфлікті з власне свободою. Тому в світі преси “відлига” більше зачепила центральні, тобто московські видання, передусім такі, як “Известия”, “Комсомольскую правду”, “Литературную газету”, журнали “Новый мир”, “Москва”, “Нева”, “Наш современник”, “Юность” тощо. Саме там першими журналісти зрозуміли, що писати можна не тільки партійним жаргоном, що у них тепер є право на вільне слово - і навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на влучний епітет, на нетривіальний сюжетний ход.

На зміну переможному барабанному бою на сторінки деяких центральних газет прийшла жива особистість з роздумами (колись це було крамольним: які потрібні роздуми, адже вождь і ЦК все вже обдумали і вирішили, а справа маси - виконати намічене!). Більше того, позитивний герой, виявляється, був з сумнівами (ще більш крамольна річ!), з правом на власну точку зору, відмінну від точки зору більшості. Все це було навіть неможливо уявити собі в сталінські часи, ні до війни, ні після неї.

Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: “відлига” не зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.

Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Дуже негативне враження на суспільство справив “м’який” голод 1961 року. Все більше виявлялося ознак того, що нова політика не була органічно притаманною соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове насильство були усунуті, - з’явилися нарівні з елементами свободи й відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності. Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обласних влад ще більше децентралізувало управління суспільством, і це не пішло на користь і навіть не було зрозумілим ні суспільством, ні партією. Преса, затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі була вилучена. Режим роботи редакцій лишався старим, по суті модель преси лишалася тоталітарною. Власне, до реформ у світі ЗМІ ніхто під час “відлиги” і не приступав - а після двох конфліктних зустрічей М. Хрущова з представниками художньої інтеліґенції це стало неможливим.

Тогочасний стиль роботи редакцій добре видно на прикладі “горьковського” досвіду спорудження житла. Зміст його в тому, що за місцем роботи створювався певний колектив забудовників, і вони самі зводили для себе 5-поверхові житлові будинки. При цьому міськвиконком та підприємства, де ці люди працювали, допомагали їм позиками, технікою, матеріалами, пільгами. Однак, хоч люди будували собі житло самі й на власні кошти, - воно у їхню власність не переходило.

Газета “Луганская правда”, оскільки цей досвід було ухвалено вищими партійними інстанціями, береться за його висвітлення. І робить це почасти активно (особливо спочатку), а почасти непослідовно. Включились у роботу по реалізації цієї постанови і інші місцеві газети, але активність їхня через два-три місяці почала різко зменшуватися. Це - приклад так званої “кампанійщини” - коли два-три тижні чи місяці всі газети пишуть щономера про “горьковський метод”, а потім виходить нова постанова ЦК КПРС по іншому методу, про нього пишуть газети наступні два месяца, “горьковский” починає забуватися. Кампанія скінчилася, хоча сам метод дійсно був перспективним і вимагав багатолітньої роботи по його реалізації.

Показово, що з сторінок місцевих газет під час “хрущовської відлиги” майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних виступів преси.

Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях М. Хрущов був усунутий з поста першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка